Пам’яті снайпера спецназу Сергія Плотиці (позивний «Торо»)

Завжди ішов туди, де найважче

Сергій родом із Війтійців на Вінниччині. Після школи навчався в коледжі, а згодом Львівській політехніці. Обожнював працювати з технікою. Зокрема електронікою.

З початком вторгнення намагався долучитись до Сил оборони, але був комісований через проблеми з серцем. Потрапити на службу зміг в серпні 2023 року. Після вишколу в Іспанії став снайпером у 214-му окремого спеціального батальйону «OPFOR».

Воював під Часовим Яром, Богданівкою, Хромовим, Іванівцями та Торецьком. За службу був нагороджений відзнакою головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

Загинув у ніч на 15 травня 2024 року. Його підрозділ потрапив у щільний обстріл в районі Констянтинівки.

Поховати Сергія у рідному селі вдалось більш ніж через рік, позаяк його тіло тривалий час не могли забрати з окупованої території.

Вічна пам’ять та слава Герою!

Антоніна Мніх

Фото із родинного архіву, Суспільне, 20 хвилин

За матеріалами: Книга Героїв, Суспільне Вінниця

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті штурмовика, молодшого сержанта Вадима Шквари

З дитинства мріяв стати військовим

Вадим народився 8 квітня 1988 року у селі Гельмязів на Черкащині. З дитинства мріяв бути військовим, тому після отримання вищої освіти в Київському університеті ринкових відносин добровільно пройшов строкову службу в аеромобільних військах.

З початком повномасштабного вторгнення долучився до 5 окремої штурмової бригади. Загинув 28 грудня 2023 року в бою. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Честь і шана Герою!

Фото автора і з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

КАТАСТРОФА МН17: ЗЛОЧИН, ЯКИЙ РОСІЯ НАЗВАЛА “КОНФУЗОМ”

17 липня 2014 року в небі над Донеччиною був збитий цивільний літак Малайзійських авіаліній Boeing 777, який виконував рейс МН17 із Амстердама до Куала-Лумпура (Малайзія).

Він упав поблизу села Грабове на Донеччині. Екіпаж та усі пасажири, які перебували на борту, загинули – загалом 298 людей.

Першими про збиття літака повідомили російські пропагандистські телеканали LifeNews, РИА Новости, RussiaToday, прозвітувавши про те, що “ополчєнци сбілі украінскій воєнний самольот над Торєзом”. Усвідомивши свою помилку, почали видаляти інформацію зі своїх ресурсів та висувати різні версії події – від “замаху на Путіна, літак якого перетинався з малайзійським боїнгом в одній точці в тому ж ешелоні” до “українського штурмовика СУ-25, який летів за 3-5 км від боїнга і збив його ракетою”.

Найяскравішим у потоці брехні було “пояснення” від постійного представника рф при ООН Віталія Чуркіна, яке фактично підтвердило вчинення росією цього злочину. 21 липня 2014 року Чуркін сказав буквально наступне: “Відповідно до записів, люди зі сходу (з України) говорили, що вони збили військовий літак. Якщо вони вважали, що збили військовий літак, це був конфуз. Якщо це був конфуз, це не був акт тероризму”.

Натомість Об’єднана слідча група, до складу якої увійшли представники Австралії, Бельгії, Малайзії, Нідерландів і України, дійшла висновку, що літак збила російська зенітна ракета “Бук”, привезена з території росії.

Ракета належала 53-й зенітній ракетній бригаді збройних сил рф (якій згодом, у 2023 році, Путін надав звання гвардійської). Після пуску установку повернули назад до росії.

Висновки міжнародного слідства були підкріплені рішеннями судів. Так, 17 листопада 2022 року Окружний суд Гааги визнав трьох обвинувачених винними у збитті літака та вбивстві 298 осіб і засудив їх до довічного ув'язнення: громадян Російської Федерації Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) і Сергія Дубінського (позивні “Сєргєй Пєтровскій”, “Хмурий”, “Плохой солдат”) та громадянина України, що воював на боці РФ, Леоніда Харченка (позивний “Крот” – слідство довело його причетність до транспортування установки “Бук”). Усіх їх оголосили в міжнародний розшук.

Крім того, у суді були наведені докази координації дій обвинувачених із представниками російських військових структур. Хоча суд не ухвалював рішень щодо міжнародно-правової відповідальності росії як держави (через відсутністьі таких повноважень), викладені факти стали підґрунтям для міждержавних позовів проти рф, зокрема до Європейського суду з прав людини. ЄСПЛ назвав росію винною у збитті малайзійського боїнга 9 липня 2025 року. За кілька місяців до цього, у травні 2025-го, відповідальність росії встановила і авіаційна агенція ООН.

На борту збитого літака перебували громадяни 18 країн світу: Нідерландів, Малайзії, Австралії, Індонезії, Великої Британії, Бельгії, Німеччини, Філіппін, Канади, Нової Зеландії, Франції, В’єтнаму, США, ПАР, Румунії, Італії, Ізраїлю, Ірландії. Найбільше було громадян Нідерландів. Тож поблизу найбільшого аеропорту країни, Схіпгол, на третю річницю трагедії було відкрито Національний монумент МН17: 298 дерев і соняхи. Дерева висаджені так, що з пташиного польоту нагадують жалобну стрічку – в пам’ять про кожного загиблого. Соняхи є символом поля, над яким обірвалося їхнє життя.

БАТЬКО УКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ

Сьогодні – 70 років від дня народження Михайла Сироти, українського науковця і політика, якого називають батьком української Конституції.

Михайло Дмитрович Сирота народився в Черкасах у родині вчителів. Закінчив Черкаський інженерно-технологічний університет та розпочав кар’єру освітянина і науковця: з 1973 року у своїй альма-матер він пройшов шлях від асистента до декана з роботи з іноземними студентами та проректора з навчальної роботи. У велику політику прийшов у 1994 році, коли його було обрано народним депутатом України.

До парламенту Михайло Сирота обирався тричі – був у складі другого, третього та шостого депутатських скликань. Найяскравіший період його політичної кар’єри припадає на 1994-1998 роки, коли була прийнята Конституція України.

У конституційному процесі Михайло Сирота відігравав одну з ключових ролей, оскільки був головою спеціальної тимчасової комісії з доопрацювання і прийняття Основного Закону. Під його головуванням комісія провела величезну роботу: працювала протягом трьох місяців з 9-ї години ранку до 10-ї вечора. Правники вивіряли кожну літеру, кожну кому. Адже текст Конституції був предметом непростого компромісу між демократичними силами і лівими (комуністами і соціалістами), які на той час входили до складу українського парламенту. І йшлося не лише про розподіл повноважень між президентом та парламентом, а й про статус Криму, української мови, про державні символи – герб, гімн, прапор.

Сьогодні (на щастя!) це важко уявити, але в процесі дебатів щодо змісту Основного Закону представник компартії пропонував змінити формулювання “український народ” на “русскій народ”, а до українського прапора додати червону стрічку або затвердити як державний стяг знамено Низового Війська Запорозького.
У той час, на п’ятому році своєї незалежності, Україна залишалася єдиною серед пострадянських країн, яка жила за старою, ще радянською конституцією. Завершити процес формування базових інституцій було вкрай важливим для незалежної держави – як для престижу й утвердження суб’єктності на міжнародній арені, співпраці з міжнародними політичними і фінансовими колами, так і для визначення стратегічного розвитку.

Але! Атмосфера у сесійній залі була вкрай наелектризованою. До другого читання до тексту Основного Закону залишалося дві з половиною тисячі правок з понад семи поданих. Засідання ВР розпочалося зранку 27 червня 1996 року і тривало протягом доби – воно стало найдовшим засіданням в історії українського парламенту. “Ми розуміли: або ми, не виходячи із Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або в Україні Конституції не буде”, – згадував Сирота.

Розуміючи це, Михайло Дмитрович буквально відстояв Конституцію – в усіх значеннях цього слова. Протягом “конституційної ночі” він годинами безперервно стояв за трибуною Верховної Ради, представляючи кожну статтю, відповідав на питання, в реальному часі узгоджував формулювання з представниками різних фракцій.

Навколо кожної статті й формулювання виникали суперечки і дискусії. Голосувати доводилося не лише по статтях, але і по частинах статей, абзацах, а інколи – навіть словах.
“Бережіть спокій, шановні колеги! Не піддавайтеся на провокації. Від вашого рішення залежить доля країни. Заспокойтеся! Не зривайте засідання! Схаменіться”, – раз по раз вигукував Михайло Сирота, відвойовуючи, за словами народного депутата Ярослава Кендзьора, “кожну крапку, кожну кому у документі”.

І коли наступного ранку, 28 червня 1996 року, о 09:18, після голосування на табло засвітилася цифра 315 (стільки народних депутатів віддали свої голоси за прийняття Конституції), Михайло Сирота не міг опанувати емоцій і стримати сліз. Цей момент, зафіксований парламентськими кореспондентами на відео, став одним із найзворушливіших моментів у житті українського парламентаризму.

Михайло Сирота пішов із життя раптово й передчасно – 25 серпня 2008 року він загинув у ДТП дорогою з Черкас до Києва. Та його внесок в утвердження і розвиток державності назавжди залишає за ним місце в історії – у вічність він увійшов із почесним званням батька Конституції України.