Пам’яті офіцера ЗСУ Андрія Задорожного
Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень.
Андрій народився та виріс у Мукачеві. Після школи переїхав до Києва, де спершу навчався в Національному авіаційному університеті, а згодом працював у сфері ІТ.
З початком повномасштабного вторгнення, приїхав в рідне Мукачево, щоб вступити в ЗСУ. Служив в 128-ї окремій гірсько-штурмовій бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем.
Загинув на Великдень, 20 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання.
Честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень.
Андрій народився та виріс у Мукачеві. Після школи переїхав до Києва, де спершу навчався в Національному авіаційному університеті, а згодом працював у сфері ІТ.
З початком повномасштабного вторгнення, приїхав в рідне Мукачево, щоб вступити в ЗСУ. Служив в 128-ї окремій гірсько-штурмовій бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем.
Загинув на Великдень, 20 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання.
Честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔11😢3
Сидір Воробкевич народився 5 травня 1836 року в Чернівцях у родині викладача філософії міської гімназії та духовної семінарії. Сидір у дитячому віці втратив батьків, його разом із братом Григорієм виховували дідусь Михайло та бабуся Параскева у Кіцмані на Буковині.
Хлопець закінчив чотирикласну школу, гімназію та духовну семінарію в Чернівцях. У юнацькі роки почав складати вірші, писати до них музику. Сидір захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя. Музичну освіту він отримав у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна.
У 1867 році Воробкевич переїжджає до Чернівців, тут викладає співи в Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 року музику студентам університету. Він пише вірші, у 1877 році видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У його літературному доробку – вірші, поеми, оповідання, новели, нариси, повісті. Писав під псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох.
Як композитор він створює пісні, хори, опери, мелодрами, оперети та інструментальні п’єси. В його доробку понад 400 творів для хору (250 на власні слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів, музика на слова Шевченка, Федьковича, Франка; він написав музику до 15 театральних вистав. Воробкевич став знаковою постаттю в розвитку музичної культури на Буковині й Галичині.
Окрім цього, він автор 300 церковних проповідей; написав підручники співу й музики для народних шкіл.
Багато творів митця перекладено німецькою, болгарською, російською та іншими мовами.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року.
Хлопець закінчив чотирикласну школу, гімназію та духовну семінарію в Чернівцях. У юнацькі роки почав складати вірші, писати до них музику. Сидір захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя. Музичну освіту він отримав у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна.
У 1867 році Воробкевич переїжджає до Чернівців, тут викладає співи в Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 року музику студентам університету. Він пише вірші, у 1877 році видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У його літературному доробку – вірші, поеми, оповідання, новели, нариси, повісті. Писав під псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох.
Як композитор він створює пісні, хори, опери, мелодрами, оперети та інструментальні п’єси. В його доробку понад 400 творів для хору (250 на власні слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів, музика на слова Шевченка, Федьковича, Франка; він написав музику до 15 театральних вистав. Воробкевич став знаковою постаттю в розвитку музичної культури на Буковині й Галичині.
Окрім цього, він автор 300 церковних проповідей; написав підручники співу й музики для народних шкіл.
Багато творів митця перекладено німецькою, болгарською, російською та іншими мовами.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року.
❤9👍3
НАУКОВИЦЯ, ЯКІЙ ВДАВАЛОСЯ ВСЕ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ ВЯЗЬМІТІНОЇ
Цього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.
Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту.
Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва.
На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров.
У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем.
З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету.
Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук.
З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки.
Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.
За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.
Цього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.
Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту.
Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва.
На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров.
У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем.
З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету.
Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук.
З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки.
Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.
За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.
❤6👍5
Пам'яті бійця «Артану» Олександра Явнюка (позивний «Мекс»)
Мріяв про спортивні п’єдестали та гоночні траси, але обрав найнебезпечніші дороги — фронтові шляхи українського війська.
Олександр народився 25 серпня 2001 року в Києві у родині, де батьки мали вади слуху. Самотужки освоїв дитиною жестову мову, щоб спілкуватись з батьками.
У юності займався футболом - грав за троєщинську команду "Десна". А також відвідував секцію айкідо. Добре навчався в школі, зокрема мав успіхи в англійській та фізиці.
Після школи пішов навчатись на автомеханіка в Київський транспортно-економічний фаховий коледж. Згодом разом із друзями займався відновленням автомобілів, брав участь у підготовці гоночних машин у спортивному сервісі.
З початком вторгнення хлопець не міг потрапити до війська через надто молодий вік. Лише в березні 2024 року зумів долучитись до тактичної групи ГУР МО "Реванш", що є частино спецпідрозділу "Артан". Пройшов найгарячіші напрямки — Донецький, Харківський, Запорізький. Відзначений медаллю Головнокомандуючого "За врятоване життя".
8 січня 2025 року поблизу Кам’янського на Запорізькому напрямку загинув внаслідок удару дрона, під час евакуації пораненого побратима.
Слава і вічна пам’ять Захисникові!
Юрій Торопчинов
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мріяв про спортивні п’єдестали та гоночні траси, але обрав найнебезпечніші дороги — фронтові шляхи українського війська.
Олександр народився 25 серпня 2001 року в Києві у родині, де батьки мали вади слуху. Самотужки освоїв дитиною жестову мову, щоб спілкуватись з батьками.
У юності займався футболом - грав за троєщинську команду "Десна". А також відвідував секцію айкідо. Добре навчався в школі, зокрема мав успіхи в англійській та фізиці.
Після школи пішов навчатись на автомеханіка в Київський транспортно-економічний фаховий коледж. Згодом разом із друзями займався відновленням автомобілів, брав участь у підготовці гоночних машин у спортивному сервісі.
З початком вторгнення хлопець не міг потрапити до війська через надто молодий вік. Лише в березні 2024 року зумів долучитись до тактичної групи ГУР МО "Реванш", що є частино спецпідрозділу "Артан". Пройшов найгарячіші напрямки — Донецький, Харківський, Запорізький. Відзначений медаллю Головнокомандуючого "За врятоване життя".
8 січня 2025 року поблизу Кам’янського на Запорізькому напрямку загинув внаслідок удару дрона, під час евакуації пораненого побратима.
Слава і вічна пам’ять Захисникові!
Юрій Торопчинов
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16
6 ТРАВНЯ МИ ВІДЗНАЧАЄМО ДЕНЬ ПІХОТИ
Піхота - це узагальнена назва моторизованих, механізованих, стрілецьких, єгерських, штурмових та гірсько-штурмових підрозділів Сухопутних військ ЗСУ, які зараз боронять Україну на всіх ділянках фронту.
Про історію цього свята розповідаємо у нашій каруселі.
Піхота - це узагальнена назва моторизованих, механізованих, стрілецьких, єгерських, штурмових та гірсько-штурмових підрозділів Сухопутних військ ЗСУ, які зараз боронять Україну на всіх ділянках фронту.
Про історію цього свята розповідаємо у нашій каруселі.
❤13👍4
28 ПОГЛЯДІВ ВІЙНИ
У БОТСАДУ ВІДКРИЛАСЯ ФОТОВИСТАВКА «ОБЛИЧЧЯ ПІХОТИ»
6 травня, до Дня піхоти, в Національному ботанічному саду імені М.М. Гришка відкрилася вулична фотовиставка «Обличчя піхоти», присвячена воїнам Сухопутних військ Збройних Сил України.
Експозиція розповідає про людей, які ще вчора жили звичайним цивільним життям – навчалися, будували плани та працювали, але зі зброєю в руках стали на захист рідної землі.
Виставка складається з 28 портретів тих, хто обороняє Україну на найважчих ділянках фронту. У кожному погляді героїв зафіксовано втому та силу, біль і рішучість, тишу між боями та незламність. Саме піхотинці є тією складовою Сил оборони, яка ставить останню крапку у наближенні нашої перемоги.
«Якщо уважно подивитися у погляди захисників на фото можна побачити певну втому, однак насправді вони передають енергію та мужність, прагнення до свободи та перемоги добра над злом. Піхота є дійсно фундаментом Збройних Сил України. Сьогодні багато говорять про використання технологічних інновацій у війні, але без людини, без піхотинця – вони недієві!», – наголосив начальник Управління комунікацій Сухопутних військ ЗСУ, полковник Андрій Подік.
Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що ця фотовиставка – важливий вклад у національну пам’ять, адже вона знайомить із реальними людьми, які сьогодні боронять українську незалежність та державність.
«Війна триває вже 12-й рік. Для багатьох вона стала рутиною, набором цифр та інформації. Але за цією статистикою стоять живі люди. В окопах, бліндажах, на лінії розмежування вони виконують бойові завдання. Наша пам’ять і наша незалежність тримаються на тих, хто сьогодні на лінії фронту», – зауважив Володимир Тиліщак.
Завідувачка сектору освітньої роботи Національного музею Революції гідності Наталія Дараган нагадала про важливість піхоти у сучасній війні.
«Сухопутні війська тримають найтяжчий рубіж. Вони тримають нашу землю і першими зустрічаються віч-на-віч із ворогом. Вони – це ті, хто повертає наші землі. Адже визволеною є та територія, куди зайшов наш солдат», – зазначила Наталія Дараган.
Начальник 1-го Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ, майор Тарас Ткаченко підкреслив, що мета цієї фотовиставки – показати, що піхота – це не узагальнена маса, а історії кожного окремого піхотинця.
«Піхота – звучить занадто узагальнено. Нам хотілося показати, що піхота – це окремі люди, це обличчя, це погляди, це історії. Тут лише 28 історій із сотень тисяч історій справжніх піхотинців», – зазначив майор Ткаченко, додавши, що дуже важливо, що виставка експонується саме в ботанічному саду.
«Важливо, що ці 28 облич матимуть контакт із відвідувачами саме тут, у ботсаду, де цвіте бузок і магнолії. У місці куди приходять відпочивати тисячі людей. Я сподіваюся, що кожен зможе виділити десять хвилин свого відпочинку, щоб побачити ці погляди та ознайомитися з цими історіями. І ця людина стане на секундочку вашим другом», – пояснив військовий.
Виставка експонуватиметься до 26 травня.
Фото Медіацентр Сухопутних військ
У БОТСАДУ ВІДКРИЛАСЯ ФОТОВИСТАВКА «ОБЛИЧЧЯ ПІХОТИ»
6 травня, до Дня піхоти, в Національному ботанічному саду імені М.М. Гришка відкрилася вулична фотовиставка «Обличчя піхоти», присвячена воїнам Сухопутних військ Збройних Сил України.
Експозиція розповідає про людей, які ще вчора жили звичайним цивільним життям – навчалися, будували плани та працювали, але зі зброєю в руках стали на захист рідної землі.
Виставка складається з 28 портретів тих, хто обороняє Україну на найважчих ділянках фронту. У кожному погляді героїв зафіксовано втому та силу, біль і рішучість, тишу між боями та незламність. Саме піхотинці є тією складовою Сил оборони, яка ставить останню крапку у наближенні нашої перемоги.
«Якщо уважно подивитися у погляди захисників на фото можна побачити певну втому, однак насправді вони передають енергію та мужність, прагнення до свободи та перемоги добра над злом. Піхота є дійсно фундаментом Збройних Сил України. Сьогодні багато говорять про використання технологічних інновацій у війні, але без людини, без піхотинця – вони недієві!», – наголосив начальник Управління комунікацій Сухопутних військ ЗСУ, полковник Андрій Подік.
Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що ця фотовиставка – важливий вклад у національну пам’ять, адже вона знайомить із реальними людьми, які сьогодні боронять українську незалежність та державність.
«Війна триває вже 12-й рік. Для багатьох вона стала рутиною, набором цифр та інформації. Але за цією статистикою стоять живі люди. В окопах, бліндажах, на лінії розмежування вони виконують бойові завдання. Наша пам’ять і наша незалежність тримаються на тих, хто сьогодні на лінії фронту», – зауважив Володимир Тиліщак.
Завідувачка сектору освітньої роботи Національного музею Революції гідності Наталія Дараган нагадала про важливість піхоти у сучасній війні.
«Сухопутні війська тримають найтяжчий рубіж. Вони тримають нашу землю і першими зустрічаються віч-на-віч із ворогом. Вони – це ті, хто повертає наші землі. Адже визволеною є та територія, куди зайшов наш солдат», – зазначила Наталія Дараган.
Начальник 1-го Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ, майор Тарас Ткаченко підкреслив, що мета цієї фотовиставки – показати, що піхота – це не узагальнена маса, а історії кожного окремого піхотинця.
«Піхота – звучить занадто узагальнено. Нам хотілося показати, що піхота – це окремі люди, це обличчя, це погляди, це історії. Тут лише 28 історій із сотень тисяч історій справжніх піхотинців», – зазначив майор Ткаченко, додавши, що дуже важливо, що виставка експонується саме в ботанічному саду.
«Важливо, що ці 28 облич матимуть контакт із відвідувачами саме тут, у ботсаду, де цвіте бузок і магнолії. У місці куди приходять відпочивати тисячі людей. Я сподіваюся, що кожен зможе виділити десять хвилин свого відпочинку, щоб побачити ці погляди та ознайомитися з цими історіями. І ця людина стане на секундочку вашим другом», – пояснив військовий.
Виставка експонуватиметься до 26 травня.
Фото Медіацентр Сухопутних військ
❤12