Памʼяті енергетика Миколи Білоуса (позивний «Скіф»)
Був світлою, щирою, надійною людиною, завжди готовою допомогти.
Микола народився 18 травня 1979 року в селищі Краснопавлівка Харківської області в багатодітній родині. Дитинство та юність пройшли в Енергодарі на Запоріжчині. Чоловік працював на Запорізькій АЕС.
У лютому 2023 року чоловік добровільно долучився до 80 десантно-штурмової бригади. 22 березня 2024 року під час бойового завдання на Донецькому напрямку біля села Кліщіївка воїн зник безвісти. Понад рік його доля була невідомою. Попрощалися із захисником 29 квітня в Олександрії Кіровоградської області, куди родина переїхала, переживши шість місяців окупації на Запоріжчині.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Дмитро Орлов
За матеріалами: Олександрійська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був світлою, щирою, надійною людиною, завжди готовою допомогти.
Микола народився 18 травня 1979 року в селищі Краснопавлівка Харківської області в багатодітній родині. Дитинство та юність пройшли в Енергодарі на Запоріжчині. Чоловік працював на Запорізькій АЕС.
У лютому 2023 року чоловік добровільно долучився до 80 десантно-штурмової бригади. 22 березня 2024 року під час бойового завдання на Донецькому напрямку біля села Кліщіївка воїн зник безвісти. Понад рік його доля була невідомою. Попрощалися із захисником 29 квітня в Олександрії Кіровоградської області, куди родина переїхала, переживши шість місяців окупації на Запоріжчині.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Дмитро Орлов
За матеріалами: Олександрійська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢12💔5
УКРАЇНСЬКИЙ ВНЕСОК У ПЕРШУ КОДИФІКОВАНУ КОНСТИТУЦІЮ ЄВРОПИ
Цього дня відзначається велике національне свято Польщі та Литви - День ухвалення Конституції 3 травня.
У 1791 році у Речі Посполитій було ухвалену першу кодифіковану Конституцію в Європі, яка називалась Ustawa rządowa. Конституція стала втіленням ідей Просвітництва в Європі. Згідно з нею Річ Посполита перетворилася на спадкову конституційну монархію, де утверджувалася спадкова форма монархії (замість виборної). Схожа форма державного устрою тоді існувала у Британії.
Потреба у реформі державного правління виникла внаслідок подій першого розподілу Речі Посполитої у 1772 року. Чотирилітній сейм, який діяв між 1788 та 1792 роками, намагався знайти зручний час та простір для здійснення ефективної реформи. У період діяльності Чотирилітнього сейму, Російська імперія, яка всіляко намагалася позбавити Польщу дієздатності, застрягла у війнах з Туреччиною та Швецією, а також мала протистояти антиросійській коаліції у складі Пруссії, Великої Британії та Голландії. Скориставшись цим моментом, прогресивна частина польського політикуму на чолі з королем Станіславом-Августом Понятовським запропонувала Ustawa rządowa, або ж Конституцію 3 травня.
Ухвалення Основного закону відбувалося складно. Дебати тривали понад 6 годин, а сам король виступав тричі із закликом голосувати. Врешті король та члени сейму присягнули Конституції без голосування, що досі викликає певний скепсис у істориків щодо її законності.
Одним із авторів Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та католицький священик Гуго Коллонтай. Уродженець сучасної Тернопільщини, Коллонтай був нащадком православної шляхти, що спершу перейшла в уніатство, а згодом у римо-католицизм.
Іншим автором Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та письменник Юліан Урсин Нємцевич. Уродженець Берестейщини, Нємцевич з юності захоплювався українським фольклором. Саме він одним із перших став використовувати поняття “дума” для позначення ліро-епічних пісенних творів.
Цього дня відзначається велике національне свято Польщі та Литви - День ухвалення Конституції 3 травня.
У 1791 році у Речі Посполитій було ухвалену першу кодифіковану Конституцію в Європі, яка називалась Ustawa rządowa. Конституція стала втіленням ідей Просвітництва в Європі. Згідно з нею Річ Посполита перетворилася на спадкову конституційну монархію, де утверджувалася спадкова форма монархії (замість виборної). Схожа форма державного устрою тоді існувала у Британії.
Потреба у реформі державного правління виникла внаслідок подій першого розподілу Речі Посполитої у 1772 року. Чотирилітній сейм, який діяв між 1788 та 1792 роками, намагався знайти зручний час та простір для здійснення ефективної реформи. У період діяльності Чотирилітнього сейму, Російська імперія, яка всіляко намагалася позбавити Польщу дієздатності, застрягла у війнах з Туреччиною та Швецією, а також мала протистояти антиросійській коаліції у складі Пруссії, Великої Британії та Голландії. Скориставшись цим моментом, прогресивна частина польського політикуму на чолі з королем Станіславом-Августом Понятовським запропонувала Ustawa rządowa, або ж Конституцію 3 травня.
Ухвалення Основного закону відбувалося складно. Дебати тривали понад 6 годин, а сам король виступав тричі із закликом голосувати. Врешті король та члени сейму присягнули Конституції без голосування, що досі викликає певний скепсис у істориків щодо її законності.
Одним із авторів Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та католицький священик Гуго Коллонтай. Уродженець сучасної Тернопільщини, Коллонтай був нащадком православної шляхти, що спершу перейшла в уніатство, а згодом у римо-католицизм.
Іншим автором Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та письменник Юліан Урсин Нємцевич. Уродженець Берестейщини, Нємцевич з юності захоплювався українським фольклором. Саме він одним із перших став використовувати поняття “дума” для позначення ліро-епічних пісенних творів.
❤9👍2
Пам'яті парамедикині Людмили Балабухи (позивний «Багіра»)
«Війна не може подобатись, але служити мені подобається».
Людмила народилася 10 жовтня 1977 року в місті Абай у Казахстані. У 16 років разом із мамою переїхала до сестри на Харківщину.
Більшу частину життя жінка працювала технологинею на молокозаводі, останні два роки до вторгнення була продавчинею.
Після окупації рідного села Мала Рогань жінка вирушила пішки до евакуації, де зустріла бійців 92 ОМБР імені кошового Івана Сірка, які стали її побратимами.
Людмила служила парамедикинею. Брала участь у звільненні Харківщини. На фронті вивчила українську, якою до цього не володіла.
Загинула 10 травня 2024 року внаслідок удару авіабомбою.
Вічна пам'ять і шана Героїні!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне, Думка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
«Війна не може подобатись, але служити мені подобається».
Людмила народилася 10 жовтня 1977 року в місті Абай у Казахстані. У 16 років разом із мамою переїхала до сестри на Харківщину.
Більшу частину життя жінка працювала технологинею на молокозаводі, останні два роки до вторгнення була продавчинею.
Після окупації рідного села Мала Рогань жінка вирушила пішки до евакуації, де зустріла бійців 92 ОМБР імені кошового Івана Сірка, які стали її побратимами.
Людмила служила парамедикинею. Брала участь у звільненні Харківщини. На фронті вивчила українську, якою до цього не володіла.
Загинула 10 травня 2024 року внаслідок удару авіабомбою.
Вічна пам'ять і шана Героїні!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне, Думка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔16😢4
СОЦІОДРАМА ЯК СПОСІБ ОСМИСЛЕННЯ:
У ДНІПРІ ГОВОРИЛИ ПРО ГОЛОДОМОР І РЕПРЕСІЇ
2 травня вперше в Дніпрі відбулася історична соціодрама, присвячена темі розкуркулення та Голодомору, організована УІНП спільно з Комунальний заклад "Музей спротиву Голодомору" Дніпровської міської ради на базі Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького.
Соціодраму провела голова секції психодрами Української спілки психотерапевтів Олена Ступак за участі співробітниці Українського інституту національної памʼяті Ірини Реви.
У соціодрамі взяли участь 22 учасника — мешканці Дніпра та Дніпропетровської області. За віковим критерієм група не була однорідною та включала представників трьох поколінь; приблизно, п’яту частину учасників становили люди до 30 років.
«Громадянин, якому небайдужа історія свого народу», — так ідентифікували себе 63% учасників групи. «Нащадок розкуркулених, постраждалих від Голодомору, репресованих», — так ідентифікували себе 25% групи. 8% учасників визначили себе як «історик, викладач», який бажає поглибити свої знання в цій темі, 4% обрали самовизначення – «краєзнавець». Більшість учасників, а також їхні предки, мешкали в Дніпропетровській області все життя; кілька людей, серед них і нащадки постраждалих від комуністичного режиму, переїхали з Донецької області у зв’язку з війною.
Важливою частиною історичної соціодрами були розповіді родинних історій, пов’язаних із розкуркуленням, Голодомором, а також сталінськими репресіями і штучним голодом 1946–1947 років, які учасники заходу відчували як невід’ємну частину геноцидної політики комуністичного режиму. Серед переліку основних дієвців, які були визначені в ході соціодрами, були як засуджені Законом України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» (2006 рік) найвищі партійні керівники, зокрема Й. Сталін, так і вимушені виконавці: голови колгоспів, учителі, піонери, селяни-господарі, борці з комуністичною владою, «активісти», які з ентузіазмом впроваджували політику партії, свідки, які все бачили, але не втручалися, а також «мертві люди і тварини». Учасники соціодрами самостійно обирали собі ролі та намагалися побачити події «очима» людей, що мешкали сто років тому. Життєві ситуації героїв соціодрами часом набували особливого драматизму завдяки подробицям, що збереглися в родинній пам’яті нащадків.
Наприклад, історія активістки, яка брала участь у реквізиціях зерна в односельців у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області, а в 1933-му сама померла з голоду…
Детальніше про окремі ролі та родинні історії учасників соціодрами ми розповідатимемо в наступних дописах.
У ДНІПРІ ГОВОРИЛИ ПРО ГОЛОДОМОР І РЕПРЕСІЇ
2 травня вперше в Дніпрі відбулася історична соціодрама, присвячена темі розкуркулення та Голодомору, організована УІНП спільно з Комунальний заклад "Музей спротиву Голодомору" Дніпровської міської ради на базі Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького.
Соціодраму провела голова секції психодрами Української спілки психотерапевтів Олена Ступак за участі співробітниці Українського інституту національної памʼяті Ірини Реви.
У соціодрамі взяли участь 22 учасника — мешканці Дніпра та Дніпропетровської області. За віковим критерієм група не була однорідною та включала представників трьох поколінь; приблизно, п’яту частину учасників становили люди до 30 років.
«Громадянин, якому небайдужа історія свого народу», — так ідентифікували себе 63% учасників групи. «Нащадок розкуркулених, постраждалих від Голодомору, репресованих», — так ідентифікували себе 25% групи. 8% учасників визначили себе як «історик, викладач», який бажає поглибити свої знання в цій темі, 4% обрали самовизначення – «краєзнавець». Більшість учасників, а також їхні предки, мешкали в Дніпропетровській області все життя; кілька людей, серед них і нащадки постраждалих від комуністичного режиму, переїхали з Донецької області у зв’язку з війною.
Важливою частиною історичної соціодрами були розповіді родинних історій, пов’язаних із розкуркуленням, Голодомором, а також сталінськими репресіями і штучним голодом 1946–1947 років, які учасники заходу відчували як невід’ємну частину геноцидної політики комуністичного режиму. Серед переліку основних дієвців, які були визначені в ході соціодрами, були як засуджені Законом України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» (2006 рік) найвищі партійні керівники, зокрема Й. Сталін, так і вимушені виконавці: голови колгоспів, учителі, піонери, селяни-господарі, борці з комуністичною владою, «активісти», які з ентузіазмом впроваджували політику партії, свідки, які все бачили, але не втручалися, а також «мертві люди і тварини». Учасники соціодрами самостійно обирали собі ролі та намагалися побачити події «очима» людей, що мешкали сто років тому. Життєві ситуації героїв соціодрами часом набували особливого драматизму завдяки подробицям, що збереглися в родинній пам’яті нащадків.
Наприклад, історія активістки, яка брала участь у реквізиціях зерна в односельців у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області, а в 1933-му сама померла з голоду…
Детальніше про окремі ролі та родинні історії учасників соціодрами ми розповідатимемо в наступних дописах.
👍8🔥3💔2
Пам’яті офіцера ЗСУ Андрія Задорожного
Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень.
Андрій народився та виріс у Мукачеві. Після школи переїхав до Києва, де спершу навчався в Національному авіаційному університеті, а згодом працював у сфері ІТ.
З початком повномасштабного вторгнення, приїхав в рідне Мукачево, щоб вступити в ЗСУ. Служив в 128-ї окремій гірсько-штурмовій бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем.
Загинув на Великдень, 20 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання.
Честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень.
Андрій народився та виріс у Мукачеві. Після школи переїхав до Києва, де спершу навчався в Національному авіаційному університеті, а згодом працював у сфері ІТ.
З початком повномасштабного вторгнення, приїхав в рідне Мукачево, щоб вступити в ЗСУ. Служив в 128-ї окремій гірсько-штурмовій бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем.
Загинув на Великдень, 20 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання.
Честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔11😢3
Сидір Воробкевич народився 5 травня 1836 року в Чернівцях у родині викладача філософії міської гімназії та духовної семінарії. Сидір у дитячому віці втратив батьків, його разом із братом Григорієм виховували дідусь Михайло та бабуся Параскева у Кіцмані на Буковині.
Хлопець закінчив чотирикласну школу, гімназію та духовну семінарію в Чернівцях. У юнацькі роки почав складати вірші, писати до них музику. Сидір захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя. Музичну освіту він отримав у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна.
У 1867 році Воробкевич переїжджає до Чернівців, тут викладає співи в Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 року музику студентам університету. Він пише вірші, у 1877 році видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У його літературному доробку – вірші, поеми, оповідання, новели, нариси, повісті. Писав під псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох.
Як композитор він створює пісні, хори, опери, мелодрами, оперети та інструментальні п’єси. В його доробку понад 400 творів для хору (250 на власні слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів, музика на слова Шевченка, Федьковича, Франка; він написав музику до 15 театральних вистав. Воробкевич став знаковою постаттю в розвитку музичної культури на Буковині й Галичині.
Окрім цього, він автор 300 церковних проповідей; написав підручники співу й музики для народних шкіл.
Багато творів митця перекладено німецькою, болгарською, російською та іншими мовами.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року.
Хлопець закінчив чотирикласну школу, гімназію та духовну семінарію в Чернівцях. У юнацькі роки почав складати вірші, писати до них музику. Сидір захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя. Музичну освіту він отримав у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна.
У 1867 році Воробкевич переїжджає до Чернівців, тут викладає співи в Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 року музику студентам університету. Він пише вірші, у 1877 році видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У його літературному доробку – вірші, поеми, оповідання, новели, нариси, повісті. Писав під псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох.
Як композитор він створює пісні, хори, опери, мелодрами, оперети та інструментальні п’єси. В його доробку понад 400 творів для хору (250 на власні слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів, музика на слова Шевченка, Федьковича, Франка; він написав музику до 15 театральних вистав. Воробкевич став знаковою постаттю в розвитку музичної культури на Буковині й Галичині.
Окрім цього, він автор 300 церковних проповідей; написав підручники співу й музики для народних шкіл.
Багато творів митця перекладено німецькою, болгарською, російською та іншими мовами.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року.
❤9👍3
НАУКОВИЦЯ, ЯКІЙ ВДАВАЛОСЯ ВСЕ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ ВЯЗЬМІТІНОЇ
Цього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.
Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту.
Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва.
На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров.
У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем.
З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету.
Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук.
З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки.
Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.
За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.
Цього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.
Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту.
Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва.
На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров.
У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем.
З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету.
Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук.
З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки.
Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.
За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.
❤6👍5
Пам'яті бійця «Артану» Олександра Явнюка (позивний «Мекс»)
Мріяв про спортивні п’єдестали та гоночні траси, але обрав найнебезпечніші дороги — фронтові шляхи українського війська.
Олександр народився 25 серпня 2001 року в Києві у родині, де батьки мали вади слуху. Самотужки освоїв дитиною жестову мову, щоб спілкуватись з батьками.
У юності займався футболом - грав за троєщинську команду "Десна". А також відвідував секцію айкідо. Добре навчався в школі, зокрема мав успіхи в англійській та фізиці.
Після школи пішов навчатись на автомеханіка в Київський транспортно-економічний фаховий коледж. Згодом разом із друзями займався відновленням автомобілів, брав участь у підготовці гоночних машин у спортивному сервісі.
З початком вторгнення хлопець не міг потрапити до війська через надто молодий вік. Лише в березні 2024 року зумів долучитись до тактичної групи ГУР МО "Реванш", що є частино спецпідрозділу "Артан". Пройшов найгарячіші напрямки — Донецький, Харківський, Запорізький. Відзначений медаллю Головнокомандуючого "За врятоване життя".
8 січня 2025 року поблизу Кам’янського на Запорізькому напрямку загинув внаслідок удару дрона, під час евакуації пораненого побратима.
Слава і вічна пам’ять Захисникові!
Юрій Торопчинов
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мріяв про спортивні п’єдестали та гоночні траси, але обрав найнебезпечніші дороги — фронтові шляхи українського війська.
Олександр народився 25 серпня 2001 року в Києві у родині, де батьки мали вади слуху. Самотужки освоїв дитиною жестову мову, щоб спілкуватись з батьками.
У юності займався футболом - грав за троєщинську команду "Десна". А також відвідував секцію айкідо. Добре навчався в школі, зокрема мав успіхи в англійській та фізиці.
Після школи пішов навчатись на автомеханіка в Київський транспортно-економічний фаховий коледж. Згодом разом із друзями займався відновленням автомобілів, брав участь у підготовці гоночних машин у спортивному сервісі.
З початком вторгнення хлопець не міг потрапити до війська через надто молодий вік. Лише в березні 2024 року зумів долучитись до тактичної групи ГУР МО "Реванш", що є частино спецпідрозділу "Артан". Пройшов найгарячіші напрямки — Донецький, Харківський, Запорізький. Відзначений медаллю Головнокомандуючого "За врятоване життя".
8 січня 2025 року поблизу Кам’янського на Запорізькому напрямку загинув внаслідок удару дрона, під час евакуації пораненого побратима.
Слава і вічна пам’ять Захисникові!
Юрій Торопчинов
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔10
6 ТРАВНЯ МИ ВІДЗНАЧАЄМО ДЕНЬ ПІХОТИ
Піхота - це узагальнена назва моторизованих, механізованих, стрілецьких, єгерських, штурмових та гірсько-штурмових підрозділів Сухопутних військ ЗСУ, які зараз боронять Україну на всіх ділянках фронту.
Про історію цього свята розповідаємо у нашій каруселі.
Піхота - це узагальнена назва моторизованих, механізованих, стрілецьких, єгерських, штурмових та гірсько-штурмових підрозділів Сухопутних військ ЗСУ, які зараз боронять Україну на всіх ділянках фронту.
Про історію цього свята розповідаємо у нашій каруселі.
❤8