ПІШЛИ В ЗАСЛАННЯ, АЛЕ НЕ ЗРАДИЛИ ВІРИ: КРУГЛИЙ СТІЛ ДО 75 РОКОВИН ОПЕРАЦІЇ “ПІВНІЧ”
7 квітня в Українському кризовому медіа-центрі відбувся круглий стіл “Випробування віри: 75 років операції “Північ”.
Операція “Північ” відбулася у квітні 1951 року. Тоді радянська влада депортувала понад 9 000 Свідків Єгови та членів їхніх родин із території України та інших республік СРСР до віддалених районів Сибіру, зокрема Томської та Іркутської областей. Людей примусово виселяли, позбавляли майна та обмежували в правах лише через їхні релігійні переконання. Для багатьох це стало важким випробуванням віри, гідності та внутрішньої сили.
Круглий стіл, присвячений 75 роковинам операції “Північ”, став, одночасно як простором для збереження пам’яті про минулі злочини радянського тоталітарного режиму, так і майданчиком, де можна було обговорити проблеми злочинів проти свободи совісті сьогодні. Адже в час, коли Україна стоїть на захисті демократичних цінностей проти російської агресії, питання свободи совісті досі стоїть гостро та актуально, тому що РФ продовжує переслідувати Свідків Єгови за їхні релігійні переконання.
Голова Державної служби з питань свободи совісті та етнополітики Віктор Єленський у своїй промові наголосив на тому шляху, який пройшли Свідки Єгови в боротьбі за право на власні релігійні переконання, а також зауважив, що росія повернулася до практик радянського тоталітарного режиму, який переслідував людей за їхню віру.
Заступник голови УІНП Володимир Тиліщак наголосив на важливості не просто історичного дослідження операції “Північ”, а збереження живої пам’яті про ті події від свідків, які змогли дожити до наших днів.
Очільник Галузевого архіву СБУ Андрій Когут, а також дослідник Костянтин Бережко звернули увагу на складність роботи з пошуком архівних матеріалів щодо репресій Свідків Єгови в радянський час, адже ці документи були розпорошені по архівах різних відомств, а не лише МГБ, яке здійснювало депортації.
На завершення круглого столу релігієзнавиця Людмила Филипович зауважала про важливість вивчення історії Свідків Єгови як невіддільної частини українського суспільства та важливої християнської складової України.
7 квітня в Українському кризовому медіа-центрі відбувся круглий стіл “Випробування віри: 75 років операції “Північ”.
Операція “Північ” відбулася у квітні 1951 року. Тоді радянська влада депортувала понад 9 000 Свідків Єгови та членів їхніх родин із території України та інших республік СРСР до віддалених районів Сибіру, зокрема Томської та Іркутської областей. Людей примусово виселяли, позбавляли майна та обмежували в правах лише через їхні релігійні переконання. Для багатьох це стало важким випробуванням віри, гідності та внутрішньої сили.
Круглий стіл, присвячений 75 роковинам операції “Північ”, став, одночасно як простором для збереження пам’яті про минулі злочини радянського тоталітарного режиму, так і майданчиком, де можна було обговорити проблеми злочинів проти свободи совісті сьогодні. Адже в час, коли Україна стоїть на захисті демократичних цінностей проти російської агресії, питання свободи совісті досі стоїть гостро та актуально, тому що РФ продовжує переслідувати Свідків Єгови за їхні релігійні переконання.
Голова Державної служби з питань свободи совісті та етнополітики Віктор Єленський у своїй промові наголосив на тому шляху, який пройшли Свідки Єгови в боротьбі за право на власні релігійні переконання, а також зауважив, що росія повернулася до практик радянського тоталітарного режиму, який переслідував людей за їхню віру.
Заступник голови УІНП Володимир Тиліщак наголосив на важливості не просто історичного дослідження операції “Північ”, а збереження живої пам’яті про ті події від свідків, які змогли дожити до наших днів.
Очільник Галузевого архіву СБУ Андрій Когут, а також дослідник Костянтин Бережко звернули увагу на складність роботи з пошуком архівних матеріалів щодо репресій Свідків Єгови в радянський час, адже ці документи були розпорошені по архівах різних відомств, а не лише МГБ, яке здійснювало депортації.
На завершення круглого столу релігієзнавиця Людмила Филипович зауважала про важливість вивчення історії Свідків Єгови як невіддільної частини українського суспільства та важливої християнської складової України.
💔4❤1👍1😁1
ТВОРЕЦЬ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІТАРИСТИКИ. 107 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОМЕЛЯНА ПРІЦАКА
Цього дня минає 107 років з дня народження видатного історика, філолога та сходознавця Омеляна Пріцака.
Омелян Пріцак народився 1919 року в селі Лука (нині Львівщина). Його батько Йосип Пріцак - вояк УГА, який помер від тифу в полоні, коли синові був рік.
Мати з дітьми перебралися до Тернополя, де вихованням хлопця займався вітчим Павел Самарагу. У гімназійні часи майбутній історик виховувався як поляк і навіть був записаний під ім’ям “Еміль”. Лише після того, як дізнався, хто його батько, самотужки повернувся до української ідентичності.
Після гімназії вивчав сходознавство (арабістику, іраністику, а також монгольську мову) у Львівському університеті, а паралельно відвідував українознавчі студії в Науковому Товаристві Тараса Шевченка. Після окупації Західної України СРСР став аспірантом сходознавчого відділення Академії наук УРСР. Тут Пріцакові вдалося стати учнем засновника українського сходознавства Агатангела Кримського. Щоправда, за пів року його мобілізували до армії.
З початком німецько-радянської війни потрапив у полон, а вже за рік зміг вибратися до Львова, а в 1943-му - виїхав до Берліна. У Німеччині продовжив сходознавчі студії, а також вивчав європеїстику в Берлінському, а після Другої світової - Геттінгенському університетах. Тут у 1948 році захищає дисертацію з тюркології, а вже в 1952 році стає професором Гамбурзького університету.
У 1960 році приїздить викладати у Вашингтонський університет, а з 1964 і до 1990 року працює в Гарвардському університеті. Саме в Гарварді Пріцак розгорнув активну діяльність із вивчення історії України в широкому всесвітньо-історичному баченні.
Пріцак стає співініціатором спершу створення українознавчого центру в Гарварді, а згодом - Українського наукового інституту. Створена ним школа україністики дала світові десятки гучних імен в історичній науці: від Ореста Субтельного до митрополита УГКЦ Бориса Гудзяка, який відвідував докторські семінари Пріцака, коли здобував науковий ступінь з візантиїстики у Гарварді.
Також Пріцак був членом комісії, яка висувала кандидатів на Нобелівську премію з літератури. Пріцак у 1967 році висував поетів Івана Драча, Ліну Костенко та Павла Тичину, у 1968 році - повторно Івана Драча. У 1970 і 1971 роках пропонував кандидатуру Миколи Бажана.
Після проголошення незалежності Омелян Пріцак на запрошення очільника НАН Бориса Патона повертається до України, щоб відроджувати гуманітаристику, яка роками жила в цензурних та ідеологічних радянських обмеженнях. Якщо Агатангел Кримський на початку XX століття став батьком-засновником українського сходознавства, то його учень Омелян Пріцак став відроджувачем цього напряму. Саме він створив та першим очолив Інститут сходознавства імені А. Кримського, сформував науковий колектив, бібліотеку, організував першу міжнародну сходознавчу конференцію та реанімував наукове видання “Східний світ”.
Пріцак брав участь у створенні Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Заснував першу кафедру історіософії у КНУ імені Тараса Шевченка та навіть організував підготовку аспірантів за цією програмою.
Однак через хворобу дружини, власні проблеми зі здоров’ям, а також постійні конфлікти з пострадянськими освітніми посадовцями, Омелян Пріцак у 1996 році повернувся до США, хоч регулярно продовжував відвідувати Україну. Помер у 2006 році. Його прах поховано в колумбарії Лук’янівського цвинтаря у Києві.
Цього дня минає 107 років з дня народження видатного історика, філолога та сходознавця Омеляна Пріцака.
Омелян Пріцак народився 1919 року в селі Лука (нині Львівщина). Його батько Йосип Пріцак - вояк УГА, який помер від тифу в полоні, коли синові був рік.
Мати з дітьми перебралися до Тернополя, де вихованням хлопця займався вітчим Павел Самарагу. У гімназійні часи майбутній історик виховувався як поляк і навіть був записаний під ім’ям “Еміль”. Лише після того, як дізнався, хто його батько, самотужки повернувся до української ідентичності.
Після гімназії вивчав сходознавство (арабістику, іраністику, а також монгольську мову) у Львівському університеті, а паралельно відвідував українознавчі студії в Науковому Товаристві Тараса Шевченка. Після окупації Західної України СРСР став аспірантом сходознавчого відділення Академії наук УРСР. Тут Пріцакові вдалося стати учнем засновника українського сходознавства Агатангела Кримського. Щоправда, за пів року його мобілізували до армії.
З початком німецько-радянської війни потрапив у полон, а вже за рік зміг вибратися до Львова, а в 1943-му - виїхав до Берліна. У Німеччині продовжив сходознавчі студії, а також вивчав європеїстику в Берлінському, а після Другої світової - Геттінгенському університетах. Тут у 1948 році захищає дисертацію з тюркології, а вже в 1952 році стає професором Гамбурзького університету.
У 1960 році приїздить викладати у Вашингтонський університет, а з 1964 і до 1990 року працює в Гарвардському університеті. Саме в Гарварді Пріцак розгорнув активну діяльність із вивчення історії України в широкому всесвітньо-історичному баченні.
Пріцак стає співініціатором спершу створення українознавчого центру в Гарварді, а згодом - Українського наукового інституту. Створена ним школа україністики дала світові десятки гучних імен в історичній науці: від Ореста Субтельного до митрополита УГКЦ Бориса Гудзяка, який відвідував докторські семінари Пріцака, коли здобував науковий ступінь з візантиїстики у Гарварді.
Також Пріцак був членом комісії, яка висувала кандидатів на Нобелівську премію з літератури. Пріцак у 1967 році висував поетів Івана Драча, Ліну Костенко та Павла Тичину, у 1968 році - повторно Івана Драча. У 1970 і 1971 роках пропонував кандидатуру Миколи Бажана.
Після проголошення незалежності Омелян Пріцак на запрошення очільника НАН Бориса Патона повертається до України, щоб відроджувати гуманітаристику, яка роками жила в цензурних та ідеологічних радянських обмеженнях. Якщо Агатангел Кримський на початку XX століття став батьком-засновником українського сходознавства, то його учень Омелян Пріцак став відроджувачем цього напряму. Саме він створив та першим очолив Інститут сходознавства імені А. Кримського, сформував науковий колектив, бібліотеку, організував першу міжнародну сходознавчу конференцію та реанімував наукове видання “Східний світ”.
Пріцак брав участь у створенні Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Заснував першу кафедру історіософії у КНУ імені Тараса Шевченка та навіть організував підготовку аспірантів за цією програмою.
Однак через хворобу дружини, власні проблеми зі здоров’ям, а також постійні конфлікти з пострадянськими освітніми посадовцями, Омелян Пріцак у 1996 році повернувся до США, хоч регулярно продовжував відвідувати Україну. Помер у 2006 році. Його прах поховано в колумбарії Лук’янівського цвинтаря у Києві.
❤13👍2
Пам'яті старшого сержанта Романа Куценка
Не міг залишатися осторонь, коли ворог напав на Україну.
Роман народився 3 лютого 1985 року в селі Івангород Олександрівського району Кіровоградської області. Після закінчення школи вступив до Кіровоградського вищого професійного училища №4, здобув професію електрика.
Відслуживши строкову службу в Одесі, чоловік повернувся до рідного міста та влаштувався на м'ясокомбінат "Ятрань".
У 2015 році Роман приєднався до лав ЗСУ, був учасником АТО/ООС на сході країни. У 2016 році повернувся додому, але через два тижні уклав контракт з Третім полком Сил спеціальних операцій. Виконував спеціальні завдання на Донбасі, а також був учасником міжнародних військових змагань спецпризначенців Cambrian Patrol (Британія). Під час служби закінчив Центральноукраїнський національний технічний університет.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів на Донеччині. Виконував спеціальні завдання по всій лінії фронту. У 2023 році чоловік отримав поранення, але після лікування повернувся в стрій. У 2024 році він перевівся в авіаційну ескадрилью, де служив на посаді старшого повітряного стрільця авіаційної ланки, знищивши понад десять ворожих цілей.
18 липня 2025 року старший сержант Роман Куценко зазнав тяжкого поранення в Дніпропетровській області. 19 липня боєць помер у госпіталі.
За життя Роман Куценко був нагороджений орденами "За мужність" ІІ та ІІІ ступенів, медаллю "За військовому службу Україні", а також відзнаками. Посмертно старшого сержанта нагородили орденом "За мужність" І ступеню. Похований на Алеї слави Далекосхідного кладовища у Кропивницькому.
Честь і шана Захисникові!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та Суспільне. Кропивницький
За матеріалами Україна-Центр, Суспільне, Главком
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Не міг залишатися осторонь, коли ворог напав на Україну.
Роман народився 3 лютого 1985 року в селі Івангород Олександрівського району Кіровоградської області. Після закінчення школи вступив до Кіровоградського вищого професійного училища №4, здобув професію електрика.
Відслуживши строкову службу в Одесі, чоловік повернувся до рідного міста та влаштувався на м'ясокомбінат "Ятрань".
У 2015 році Роман приєднався до лав ЗСУ, був учасником АТО/ООС на сході країни. У 2016 році повернувся додому, але через два тижні уклав контракт з Третім полком Сил спеціальних операцій. Виконував спеціальні завдання на Донбасі, а також був учасником міжнародних військових змагань спецпризначенців Cambrian Patrol (Британія). Під час служби закінчив Центральноукраїнський національний технічний університет.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів на Донеччині. Виконував спеціальні завдання по всій лінії фронту. У 2023 році чоловік отримав поранення, але після лікування повернувся в стрій. У 2024 році він перевівся в авіаційну ескадрилью, де служив на посаді старшого повітряного стрільця авіаційної ланки, знищивши понад десять ворожих цілей.
18 липня 2025 року старший сержант Роман Куценко зазнав тяжкого поранення в Дніпропетровській області. 19 липня боєць помер у госпіталі.
За життя Роман Куценко був нагороджений орденами "За мужність" ІІ та ІІІ ступенів, медаллю "За військовому службу Україні", а також відзнаками. Посмертно старшого сержанта нагородили орденом "За мужність" І ступеню. Похований на Алеї слави Далекосхідного кладовища у Кропивницькому.
Честь і шана Захисникові!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та Суспільне. Кропивницький
За матеріалами Україна-Центр, Суспільне, Главком
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔9😢4
КОЛИ ВІРА СТАЛА “ЗЛОЧИНОМ”
8 квітня 1951 року радянські спецслужби в Україні реалізували операцію “Трійка”, в ході якої депортували до Сибіру Свідків Єгови, сім’ї “куркулів” та андерсівців.
Депортаційна акція цих груп населення з території Молдови, Білорусі та країн Балтії називалася “Сєвєр”. В Україні ця операція втілювалася під назвою "Тройка".
Свідки Єгови - це релігійна організація, заснована наприкінці ХIХ століття у США. У цей час організація називалася “Дослідники Біблії”, а назву Свідки Єгови отримала у 1931 році.
В Україні прихильники вчення “Дослідників Біблії” почали з’являтися на початку ХХ століття. Після Першої світової їх стало більше, оскільки колишні українські емігранти поверталися на батьківщину і приносили з-за океану нові релігійні ідеї.
Після Другої світової Свідки Єгови опинилися у переліку переслідуваних радянським режимом груп. Вони продовжували сповідувати своє віровчення, відмовлялися служити в Радянській армії, не вступали до компартії та не хотіли поширювати ідеї комунізму в проповідях.
У травні 1950-го міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов ініціював виселення членів релігійної громади Свідків Єгови. За кілька місяців розроблений ним план був схвалений Сталіним.
1 квітня 1951 року депортація розпочалася в Молдавській та Білоруській РСР і Прибалтійських республіках. За Постановою Ради міністрів СРСР “Про виселення активних учасників антирадянської нелегальної секти єговістів і членів їхніх родин” дозволялося брати з собою півтори тонни речей на родину. Але виявилося, що не було на чому доправляти увесь родинний крам, відтак доводилося брати найнеобхідніше: одяг, їжу, дрібні інструменти, посуд. Майно конфіскували на користь держави і передали місцевим колгоспам.
Дітей та дорослих заганяли до товарних вагонів, потяг із переселенцями діставався Сибіру десь за два-три тижні. На новому місці людей селили в бараках. Обжитися не було коли, бо потрібно було одразу виходити на роботу на лісоповалі. Втеча з таких спецпоселень каралася двадцятьма роками каторжних робіт.
За даними дослідника Костянтина Бережка, загалом було виселено 9793 особи, хоча ці дані не є вичерпними.
6308 осіб виселили з України, 2617 осіб - з Молдови, 394 особи - з Білорусі, 270 осіб - з Естонії, 151 особу - з Литви, 53 особи - з Латвії.
Покинути місця виселення Свідкам було дозволено у 1965 році. Конфісковане майно їм не поверталося.
Нагадуємо, що вшанування пам’яті депортованих Свідків Єгови відбувається 1 та 8 квітня.
8 квітня 1951 року радянські спецслужби в Україні реалізували операцію “Трійка”, в ході якої депортували до Сибіру Свідків Єгови, сім’ї “куркулів” та андерсівців.
Депортаційна акція цих груп населення з території Молдови, Білорусі та країн Балтії називалася “Сєвєр”. В Україні ця операція втілювалася під назвою "Тройка".
Свідки Єгови - це релігійна організація, заснована наприкінці ХIХ століття у США. У цей час організація називалася “Дослідники Біблії”, а назву Свідки Єгови отримала у 1931 році.
В Україні прихильники вчення “Дослідників Біблії” почали з’являтися на початку ХХ століття. Після Першої світової їх стало більше, оскільки колишні українські емігранти поверталися на батьківщину і приносили з-за океану нові релігійні ідеї.
Після Другої світової Свідки Єгови опинилися у переліку переслідуваних радянським режимом груп. Вони продовжували сповідувати своє віровчення, відмовлялися служити в Радянській армії, не вступали до компартії та не хотіли поширювати ідеї комунізму в проповідях.
У травні 1950-го міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов ініціював виселення членів релігійної громади Свідків Єгови. За кілька місяців розроблений ним план був схвалений Сталіним.
1 квітня 1951 року депортація розпочалася в Молдавській та Білоруській РСР і Прибалтійських республіках. За Постановою Ради міністрів СРСР “Про виселення активних учасників антирадянської нелегальної секти єговістів і членів їхніх родин” дозволялося брати з собою півтори тонни речей на родину. Але виявилося, що не було на чому доправляти увесь родинний крам, відтак доводилося брати найнеобхідніше: одяг, їжу, дрібні інструменти, посуд. Майно конфіскували на користь держави і передали місцевим колгоспам.
Дітей та дорослих заганяли до товарних вагонів, потяг із переселенцями діставався Сибіру десь за два-три тижні. На новому місці людей селили в бараках. Обжитися не було коли, бо потрібно було одразу виходити на роботу на лісоповалі. Втеча з таких спецпоселень каралася двадцятьма роками каторжних робіт.
За даними дослідника Костянтина Бережка, загалом було виселено 9793 особи, хоча ці дані не є вичерпними.
6308 осіб виселили з України, 2617 осіб - з Молдови, 394 особи - з Білорусі, 270 осіб - з Естонії, 151 особу - з Литви, 53 особи - з Латвії.
Покинути місця виселення Свідкам було дозволено у 1965 році. Конфісковане майно їм не поверталося.
Нагадуємо, що вшанування пам’яті депортованих Свідків Єгови відбувається 1 та 8 квітня.
😢9👍2
Пам’яті поліцейського Руслана Ковбасюка (позивний «Канада»)
Служив на найгарячіших ділянках фронту — Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках.
Руслан народився 12 червня 1994 року в Олександрії на Кіровоградщині. В шкільні роки активно займався футбол. Спортивне життя привело його до Олексадрійського коледжу, де хлопець вчився на вчителя фізкультури.
Вищу освіту здобував спершу в Дніпровському університеті, а згодом навчався на магістратурі з правоохоронної діяльності в Центральноукраїнському університеті.
Службу в правоохоронних органах розпочав в патрульній поліції на Дніпропетровщині. З початком повномасштабного вторгнення перевівся до елітного поліційного підрозділу КОРД.
Воював на Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках. Був поранений. Після лікування та реабілітації освоїв пілотування FPV-дронів. Відзначений президентською нагородою "За оборону України".
Життя 31-річного майора поліції обірвалося 19 вересня 2025 року внаслідок ворожого обстрілу у Костянтинівці Донецької області. Останній спочинок захисник знайшов на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища. У чоловіка залишилися мама, сестра, дружина та син.
Честь і шана Герою!
Валентина Кащенко
Фото: Кропивницька міська рада, Нацполіція
За матеріалами Кропивницької міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Служив на найгарячіших ділянках фронту — Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках.
Руслан народився 12 червня 1994 року в Олександрії на Кіровоградщині. В шкільні роки активно займався футбол. Спортивне життя привело його до Олексадрійського коледжу, де хлопець вчився на вчителя фізкультури.
Вищу освіту здобував спершу в Дніпровському університеті, а згодом навчався на магістратурі з правоохоронної діяльності в Центральноукраїнському університеті.
Службу в правоохоронних органах розпочав в патрульній поліції на Дніпропетровщині. З початком повномасштабного вторгнення перевівся до елітного поліційного підрозділу КОРД.
Воював на Донецькому, Харківському та Запорізькому напрямках. Був поранений. Після лікування та реабілітації освоїв пілотування FPV-дронів. Відзначений президентською нагородою "За оборону України".
Життя 31-річного майора поліції обірвалося 19 вересня 2025 року внаслідок ворожого обстрілу у Костянтинівці Донецької області. Останній спочинок захисник знайшов на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища. У чоловіка залишилися мама, сестра, дружина та син.
Честь і шана Герою!
Валентина Кащенко
Фото: Кропивницька міська рада, Нацполіція
За матеріалами Кропивницької міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢12💔4
ЯК ЖІНКИ-ПОЛІТВ’ЯЗНІ ВЕЛИКДЕНЬ В РАДЯНСЬКИХ ТАБОРАХ СВЯТКУВАЛИ
Вже тринадцятий рік Україна відзначає світле свято Великдень в умовах війни з Росією. Але українцям не звикати виборювати право жити своїм життям, зберігати традиції своїх предків, шанувати своїх героїв. Ця розповідь про те, як засуджені за політичними статтями українки Марія Засіменко-Бонацька, Ганна Рехнюк та Ярослава Людкевич-Сітко, а також тисячі інших жінок-політв’язнів попри кричущу несправедливість звинувачень та нелюдські умови таборів намагалися зберегти свою українську душу.
Марія Засіменко-Бонацька народилася в 1932 році в селі Трубиці Костопільського району Рівненської області. Батьки були селянами, мали 3 гектари землі та гектар сінокосу, дві корови, пару свиней, вівці. Дівчинка почала читати, вчилася в школі гарно, хоча навчання проводилося польською мовою. У віці 10 років допомагала воякам Української повстанської армії, серед яких були її родичі та односельці: проводила по місцевості, переписувала для повстанців вірші Тараса Шевченка, Івана Франка та свої, дитячі. За завзяту боротьбу УПА німці спалили їхнє село. Пізніше в одного із заарештованих вояків “гебісти” знайшли аркуш, написаний її рукою.
Заарештували Марію прямо в школі на уроці української мови, протримали в тюрмі, доки виповнилось 16 років. Засудили до 10 років таборів із конфіскацією майна. Покарання відбувала в “Дубравлагу” в Мордовії. Відбула 7 років. Майже рік провела в Центральній табірній лікарні у зв’язку з травмою хребта, отриманою на примусових роботах.
Після повернення здобула освіту, мріяла стати журналісткою, але з “поганою біографією” не змогла, тож працювала в бібліотеці в Миколаївській області, там познайомилася зі своїм чоловіком, із яким потім переїхала до Дніпра. Авторка дев’яти книжок спогадів і поезій
Пані Марія згадує, як на Великдень жінки в таборі ліпили “пасочки” (торти) із засушеного хлібу, здобрюючи присланими з дому сухофруктами. Найдорожчими подарунками до свят були серветки, рушнички, скатертинки, вишиті на рештках тканини, у яку загортали посилки. Нитки полонені українки витягували зі старого одягу.
Промінчиками свята осявали табірне життя вітальні великодні листівки, які ув’язнені жінки отримували від рідних або малювали самі. Листівки робилися невеликого розміру, щоб легше було ховати під час обшуку. Малювали кольоровими олівцями, тушшю, чорнилом, пером або паличкою, оздоблювали аплікаціями з засушених квітів чи картону, витинанками.
Пропонуємо вашій увазі великодні листівки з родинного архіву Ганни Рехнюк, які надсилав для неї в табір брат Іван. Народилася Ганна в 1923 році в селі Пустомити на Волині. Як і багато членів її родини, вступила до Організації українських націоналістів. Під час німецької окупації працювала завідувачкою бібліотеки, поширювала підпільні видання ОУН, у яких пояснювалось, що лише в Соборній Самостійній Україні українці стануть господарями своєї долі на рідній землі. Організовувала медичну мережу підпілля УПА, збирала у людей продукти й одяг для повстанців, займалася розвідкою. У квітні 1946 року Ганну з двома двоюрідними сестрами та рідною тіткою заарештували за допомогу УПА. Засудили на 10 років ув’язнення в ГУЛАГу. Термін відбувала в Казахстані в таборі особливого режиму “Песчлаг”.
Волі та щасливого повернення додому – такі щемливі побажання доньці від батьків можна прочитати у великодніх листівках з родинного архіву Ярослави Людкевич-Сітко. Ярослава народилася 29 листопада 1929 року у Варшаві в родині колишнього добровольця Українських січових стрільців. У 1939 році сім'я переїхала до Львова. За участь в ОУН радянська влада заарештувала Ярославу в 1949 році та засудила на 25 років неволі. Покарання відбувала в Інті в таборі особливого режиму “Мінлаг”. Після повернення на батьківщину провадила активну громадську діяльність за здобуття Україною незалежності, зокрема, у жовтні 1990 року голодувала разом зі студентами, що вимагали виходу України з СРСР.
Вже тринадцятий рік Україна відзначає світле свято Великдень в умовах війни з Росією. Але українцям не звикати виборювати право жити своїм життям, зберігати традиції своїх предків, шанувати своїх героїв. Ця розповідь про те, як засуджені за політичними статтями українки Марія Засіменко-Бонацька, Ганна Рехнюк та Ярослава Людкевич-Сітко, а також тисячі інших жінок-політв’язнів попри кричущу несправедливість звинувачень та нелюдські умови таборів намагалися зберегти свою українську душу.
Марія Засіменко-Бонацька народилася в 1932 році в селі Трубиці Костопільського району Рівненської області. Батьки були селянами, мали 3 гектари землі та гектар сінокосу, дві корови, пару свиней, вівці. Дівчинка почала читати, вчилася в школі гарно, хоча навчання проводилося польською мовою. У віці 10 років допомагала воякам Української повстанської армії, серед яких були її родичі та односельці: проводила по місцевості, переписувала для повстанців вірші Тараса Шевченка, Івана Франка та свої, дитячі. За завзяту боротьбу УПА німці спалили їхнє село. Пізніше в одного із заарештованих вояків “гебісти” знайшли аркуш, написаний її рукою.
Заарештували Марію прямо в школі на уроці української мови, протримали в тюрмі, доки виповнилось 16 років. Засудили до 10 років таборів із конфіскацією майна. Покарання відбувала в “Дубравлагу” в Мордовії. Відбула 7 років. Майже рік провела в Центральній табірній лікарні у зв’язку з травмою хребта, отриманою на примусових роботах.
Після повернення здобула освіту, мріяла стати журналісткою, але з “поганою біографією” не змогла, тож працювала в бібліотеці в Миколаївській області, там познайомилася зі своїм чоловіком, із яким потім переїхала до Дніпра. Авторка дев’яти книжок спогадів і поезій
Пані Марія згадує, як на Великдень жінки в таборі ліпили “пасочки” (торти) із засушеного хлібу, здобрюючи присланими з дому сухофруктами. Найдорожчими подарунками до свят були серветки, рушнички, скатертинки, вишиті на рештках тканини, у яку загортали посилки. Нитки полонені українки витягували зі старого одягу.
Промінчиками свята осявали табірне життя вітальні великодні листівки, які ув’язнені жінки отримували від рідних або малювали самі. Листівки робилися невеликого розміру, щоб легше було ховати під час обшуку. Малювали кольоровими олівцями, тушшю, чорнилом, пером або паличкою, оздоблювали аплікаціями з засушених квітів чи картону, витинанками.
Пропонуємо вашій увазі великодні листівки з родинного архіву Ганни Рехнюк, які надсилав для неї в табір брат Іван. Народилася Ганна в 1923 році в селі Пустомити на Волині. Як і багато членів її родини, вступила до Організації українських націоналістів. Під час німецької окупації працювала завідувачкою бібліотеки, поширювала підпільні видання ОУН, у яких пояснювалось, що лише в Соборній Самостійній Україні українці стануть господарями своєї долі на рідній землі. Організовувала медичну мережу підпілля УПА, збирала у людей продукти й одяг для повстанців, займалася розвідкою. У квітні 1946 року Ганну з двома двоюрідними сестрами та рідною тіткою заарештували за допомогу УПА. Засудили на 10 років ув’язнення в ГУЛАГу. Термін відбувала в Казахстані в таборі особливого режиму “Песчлаг”.
Волі та щасливого повернення додому – такі щемливі побажання доньці від батьків можна прочитати у великодніх листівках з родинного архіву Ярослави Людкевич-Сітко. Ярослава народилася 29 листопада 1929 року у Варшаві в родині колишнього добровольця Українських січових стрільців. У 1939 році сім'я переїхала до Львова. За участь в ОУН радянська влада заарештувала Ярославу в 1949 році та засудила на 25 років неволі. Покарання відбувала в Інті в таборі особливого режиму “Мінлаг”. Після повернення на батьківщину провадила активну громадську діяльність за здобуття Україною незалежності, зокрема, у жовтні 1990 року голодувала разом зі студентами, що вимагали виходу України з СРСР.
👍2
Інтерв'ю з Марією Засіменко-Бонацькою записано 3 квітня 2019 року Іриною Ревою та Дмитром Романчуком, старшим науковим співробітником Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.Яворницького.
За таку можливість дякуємо Андрію Курляку як автору ідеї запису свідчень та Наталії Хазан як керівнику проекту “Друга світова: спогади очевидців”, які також надали фінансову підтримку для здійснення відеозапису.
Матеріали та фотокопії великодніх листівок з родинних архівів жінок-політв’язнів Ганни Рехнюк та Ярослави Людкевич-Сітко надані кандидаткою історичних наук, співробітницею Українського інституту національної пам’яті Лесею Бондарук.
Дякуємо за монтаж відео @Bilous Marichka.
За таку можливість дякуємо Андрію Курляку як автору ідеї запису свідчень та Наталії Хазан як керівнику проекту “Друга світова: спогади очевидців”, які також надали фінансову підтримку для здійснення відеозапису.
Матеріали та фотокопії великодніх листівок з родинних архівів жінок-політв’язнів Ганни Рехнюк та Ярослави Людкевич-Сітко надані кандидаткою історичних наук, співробітницею Українського інституту національної пам’яті Лесею Бондарук.
Дякуємо за монтаж відео @Bilous Marichka.
YouTube
ЯК ЖІНКИ-ПОЛІТВ’ЯЗНІ ВЕЛИКДЕНЬ В РАДЯНСЬКИХ ТАБОРАХ СВЯТКУВАЛИ
Вже тринадцятий рік Україна відзначає світле свято Великдень в умовах війни з Росією. Але українцям не звикати виборювати право жити своїм життям, зберігати традиції своїх предків, шанувати своїх героїв. Ця розповідь про те, як засуджені за політичними статтями…
💔5❤4