Цього дня минає 108 з дня народження відомого українського письменника та державного і громадського діяча Олеся Гончара. Про життєвий та творчий шлях літератора у нашому матеріалі
❤19
Пам'яті Героя України, лейтенанта медичної служби Владислава Титаренка
До останнього рятував життя українських захисників.
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався у харківській гімназії №172. В школі дуже любив серіал "Доктор Хаус", через що вирішив стати лікарем. Навчався на хірурга в Харківському національному медичному університеті. Під час навчання закінчив профільну військову кафедру та отримав офіцерське звання.
Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав прагнув якомога скоріше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності.
З 7 грудня 2022 року став служити у військовому шпиталі «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові. Згодом служив в мобільних шпиталях на передовій у Харківщині.
Загинув 5 серпня 2023 року внаслідок авіаційного удару. Лише за останній місяць служби Владислав встиг зробити 557 операцій.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
До останнього рятував життя українських захисників.
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався у харківській гімназії №172. В школі дуже любив серіал "Доктор Хаус", через що вирішив стати лікарем. Навчався на хірурга в Харківському національному медичному університеті. Під час навчання закінчив профільну військову кафедру та отримав офіцерське звання.
Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав прагнув якомога скоріше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності.
З 7 грудня 2022 року став служити у військовому шпиталі «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові. Згодом служив в мобільних шпиталях на передовій у Харківщині.
Загинув 5 серпня 2023 року внаслідок авіаційного удару. Лише за останній місяць служби Владислав встиг зробити 557 операцій.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔19😢2👍1
Пам’яті прикордонника Артема Калінки
Мріяв про військову службу з дитинства
Старший лейтенант Артем Калінка, офіцер 10-го мобільного прикордонного загону, загинув 24 грудня 2024 року на Сумщині під час штурму російських військ. Йому було 30 років.
Артем народився 13 січня 1994 року в Полонному. З дитинства мріяв про військову службу. Після здобуття фермерської спеціальності, вступив до Національної академії Держприкордонслужби України. У 2020 році закінчив її та почав службу в прикордонному загоні.
Під час повномасштабного вторгнення Артем служив в 25-му прикордонному загоні, а згодом перевівся до 10-го мобільного. Загинув у бою, виконуючи бойове завдання з капітаном Олександром Федчуном.
У квітні 2023 року одружився, а в травні 2024 року став батьком сина. Мріяв про велику родину та власний дім. Артема поховали в Полонному, а 29 квітня 2025 року він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня..
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту ДПСУ.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв про військову службу з дитинства
Старший лейтенант Артем Калінка, офіцер 10-го мобільного прикордонного загону, загинув 24 грудня 2024 року на Сумщині під час штурму російських військ. Йому було 30 років.
Артем народився 13 січня 1994 року в Полонному. З дитинства мріяв про військову службу. Після здобуття фермерської спеціальності, вступив до Національної академії Держприкордонслужби України. У 2020 році закінчив її та почав службу в прикордонному загоні.
Під час повномасштабного вторгнення Артем служив в 25-му прикордонному загоні, а згодом перевівся до 10-го мобільного. Загинув у бою, виконуючи бойове завдання з капітаном Олександром Федчуном.
У квітні 2023 року одружився, а в травні 2024 року став батьком сина. Мріяв про велику родину та власний дім. Артема поховали в Полонному, а 29 квітня 2025 року він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня..
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту ДПСУ.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔18❤1
Пам'яті Героя України Сергія Коновала (позивний «Норд»)
Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.
Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.
Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.
Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.
Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.
Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.
Фото з архіву Ольги Коновал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.
Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.
Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.
Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.
Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.
Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.
Фото з архіву Ольги Коновал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔17
190 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ СКЛІФОСОВСЬКОГО
Цього дня минає 190 років з дня народження видатного українського хірурга Миколи Васильовича Скліфосовського.
Майбутній хірург народився на хуторі Карантин, неподалік Дубоссар, у багатодітній родині дрібного чиновника та шляхтича. Назва хутора була не випадковою, адже тут розташовувалася карантинна станція для хворих на холеру, з епідемією якої боровся та від якої помер його батько. Вважається, що саме це вплинуло на подальшу кар’єру Скліфосовського.
У 1854 році Скліфосовський завершив навчання в Другій чоловічій гімназії в Одесі та за кошт місцевої громадськості відправився вивчати медицину в Московському університеті. Під час навчання проявив себе як один із кращих студентів; зокрема, приділяв велику увагу вивченню анатомії як основи хірургії, чим часто тоді нехтували лікарі.
У 1859 році повернувся в Одесу, де досить швидко зарекомендував себе талановитим хірургом. Йому пропонували високі адміністративні посади, але Скліфосовський відмовлявся через бажання й надалі оперувати. У 1863 році в Харкові захистив докторську дисертацію з гінекологічної хірургії. Наступні два роки стажувався в клініках Німеччини та Англії. Згодом певний час викладав у Київському університеті, але врешті його перевели до Імператорської медико-хірургічної академії у Петербурзі.
У якості військового хіріруга Скліфосовському довелось взяти участь у чотирьох війнах: австро-прусській, франко-прусській, російсько-турецькій та сербсько-чорногорсько-турецькій. Досвід, отриманий у війнах, зробив Скліфосовського одним із найвидатніших польових хірургів. Лікар суттєво покращив або взагалі змінив тодішні способи оперування вогнепальних поранень та переломів.
Разом з іншим видатним польовим хірургом Миколою Пироговим, а також Ернстом фон Бергманом та Карлом Реєром, Скліфосовський став піонером застосування антисептики та асептики в хірургії. Також Микола Васильович був першим хірургом у Російській імперії, який успішно оперував онкологію стравоходу.
У 1902 році після перенесеного інсульту Скліфосовський повернувся до свого маєтку в селі Яківці (нині частина міста Полтава), де помер за два роки.
Цього дня минає 190 років з дня народження видатного українського хірурга Миколи Васильовича Скліфосовського.
Майбутній хірург народився на хуторі Карантин, неподалік Дубоссар, у багатодітній родині дрібного чиновника та шляхтича. Назва хутора була не випадковою, адже тут розташовувалася карантинна станція для хворих на холеру, з епідемією якої боровся та від якої помер його батько. Вважається, що саме це вплинуло на подальшу кар’єру Скліфосовського.
У 1854 році Скліфосовський завершив навчання в Другій чоловічій гімназії в Одесі та за кошт місцевої громадськості відправився вивчати медицину в Московському університеті. Під час навчання проявив себе як один із кращих студентів; зокрема, приділяв велику увагу вивченню анатомії як основи хірургії, чим часто тоді нехтували лікарі.
У 1859 році повернувся в Одесу, де досить швидко зарекомендував себе талановитим хірургом. Йому пропонували високі адміністративні посади, але Скліфосовський відмовлявся через бажання й надалі оперувати. У 1863 році в Харкові захистив докторську дисертацію з гінекологічної хірургії. Наступні два роки стажувався в клініках Німеччини та Англії. Згодом певний час викладав у Київському університеті, але врешті його перевели до Імператорської медико-хірургічної академії у Петербурзі.
У якості військового хіріруга Скліфосовському довелось взяти участь у чотирьох війнах: австро-прусській, франко-прусській, російсько-турецькій та сербсько-чорногорсько-турецькій. Досвід, отриманий у війнах, зробив Скліфосовського одним із найвидатніших польових хірургів. Лікар суттєво покращив або взагалі змінив тодішні способи оперування вогнепальних поранень та переломів.
Разом з іншим видатним польовим хірургом Миколою Пироговим, а також Ернстом фон Бергманом та Карлом Реєром, Скліфосовський став піонером застосування антисептики та асептики в хірургії. Також Микола Васильович був першим хірургом у Російській імперії, який успішно оперував онкологію стравоходу.
У 1902 році після перенесеного інсульту Скліфосовський повернувся до свого маєтку в селі Яківці (нині частина міста Полтава), де помер за два роки.
❤6👍5
НА КОНТРАКТОВІЙ ВІДБУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВУЛИЧНОЇ ВИСТАВКИ “ОПЕРАЦІЯ “ПІВНІЧ”: 75 РОКІВ ПОТОМУ”
Експозиція розповідає про жертв одного із злочинів сталінського режиму, який увійшов в історію під кодовою назвою “Північ”. В основу виставки лягли світлини і спогади тих, хто пережив депортацію. Ще у 2020 році в Центрі Свідків Єгови в Україні розпочали збір свідчень 130 жертв тієї депортації, які вижили і повернулися в Україну. На кожному банері є дві цитати: про те, що їм довелося пережити, і про те, що дало сили вижити. Щоб через 70 років свідчити ці історії на суді.
“Репресивний сталінський маховик намагався створити єдину церкву як черговий механізм, чи то інституційний, чи то каральний орган. Хто не підходив під цей механізм - той мав бути знищеним. Справжня віра заганялася в катакомби - там були і православні, і греко-католики, і представники УАПЦ, і баптисти, і Свідки Єгови, і УАПЦ. Київ, а особливо передмістя, у сталінські часи стали одним із осередків існування таких катакомбних церков.
Ці історії, про які ми тут прочитаємо, закликають нас не до сухих дат, а до співпереживання: коли ти живеш з родиною, і тебе виривають з корінням і знищують виключно за твої внутрішні переконання, за якими ти не береш зброї до рук, не закликаєш змінити режим. Ми відзначаємо день маленької перемоги, бо ці люди повернулися, вони перемогли. І для нас важливо повторювати і нагадувати про це, бо ця історія демонструє обличчя режиму, який і сьогодні на окупованих територіях нищить церкву”, – зазначив на відкритті виставки Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.
“Пам’ять - це не про минуле. Пам’ять - це про те, якими ми є і якими ми хочемо бути завтра. Бо пам’ять не тільки фіксує події минулого, а й допомагає нам осмислити те, що сталося, і формує наші цінності, якими нам бути далі. Сьогоднішня подія - це не про трагедію, а про незламність. Радянський режим був упевнений, що силою, страхом, голодом, холодом можна зламати людину, змусити її відмовитися від своїх переконань. Але досвід цих людей показав, що справжня віра не ламається, вона гартується. Депортовані не відповіли ненавистю на ненависть. Вони обрали інший шлях. Вони обрали дотримуватися двох головних заповідей Божих: любити Бога і любити ближнього свого”, - підкреслив речник Центру Свідків Єгови в Україні Іван Рігер.
У відкритті виставки також взяли участь перший заступник голови Державної служби етнополітики та свободи совісті Віктор Войналович, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут та президент Української асоціації релігієзнавців, професор Людмила Филипович. Модерувала відкриття заступниця начальника Управління популяризаційної роботи та меморіальних заходів УІНП Наталія Слобожаніна.
Ця виставка це спільний проєкт Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, Української асоціації релігієзнавців, Центру Свідків Єгови та Українського інституту національної пам’яті. Вона стала продовженням серії експозицій за підтримки УІНП про злочини радянського режиму проти Церкви.
Нагадаємо: у квітні 1951 року сталінський режим здійснив примусову депортацію понад 9 000 представників релігійної конфесії Свідків Єгови та членів їхніх родин до віддалених районів Сибіру, зокрема Томської та Іркутської областей. З них більше двох третин були з території України. Людей виселяли з їхніх домівок, позбавляли майна та обмежували в правах лише через їхні релігійні переконання. Для багатьох це стало важким випробуванням віри, гідності та внутрішньої сили.
Ознайомитись з експозицією можна протягом квітня 2026 року на Контрактовій площі.
Експозиція розповідає про жертв одного із злочинів сталінського режиму, який увійшов в історію під кодовою назвою “Північ”. В основу виставки лягли світлини і спогади тих, хто пережив депортацію. Ще у 2020 році в Центрі Свідків Єгови в Україні розпочали збір свідчень 130 жертв тієї депортації, які вижили і повернулися в Україну. На кожному банері є дві цитати: про те, що їм довелося пережити, і про те, що дало сили вижити. Щоб через 70 років свідчити ці історії на суді.
“Репресивний сталінський маховик намагався створити єдину церкву як черговий механізм, чи то інституційний, чи то каральний орган. Хто не підходив під цей механізм - той мав бути знищеним. Справжня віра заганялася в катакомби - там були і православні, і греко-католики, і представники УАПЦ, і баптисти, і Свідки Єгови, і УАПЦ. Київ, а особливо передмістя, у сталінські часи стали одним із осередків існування таких катакомбних церков.
Ці історії, про які ми тут прочитаємо, закликають нас не до сухих дат, а до співпереживання: коли ти живеш з родиною, і тебе виривають з корінням і знищують виключно за твої внутрішні переконання, за якими ти не береш зброї до рук, не закликаєш змінити режим. Ми відзначаємо день маленької перемоги, бо ці люди повернулися, вони перемогли. І для нас важливо повторювати і нагадувати про це, бо ця історія демонструє обличчя режиму, який і сьогодні на окупованих територіях нищить церкву”, – зазначив на відкритті виставки Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.
“Пам’ять - це не про минуле. Пам’ять - це про те, якими ми є і якими ми хочемо бути завтра. Бо пам’ять не тільки фіксує події минулого, а й допомагає нам осмислити те, що сталося, і формує наші цінності, якими нам бути далі. Сьогоднішня подія - це не про трагедію, а про незламність. Радянський режим був упевнений, що силою, страхом, голодом, холодом можна зламати людину, змусити її відмовитися від своїх переконань. Але досвід цих людей показав, що справжня віра не ламається, вона гартується. Депортовані не відповіли ненавистю на ненависть. Вони обрали інший шлях. Вони обрали дотримуватися двох головних заповідей Божих: любити Бога і любити ближнього свого”, - підкреслив речник Центру Свідків Єгови в Україні Іван Рігер.
У відкритті виставки також взяли участь перший заступник голови Державної служби етнополітики та свободи совісті Віктор Войналович, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут та президент Української асоціації релігієзнавців, професор Людмила Филипович. Модерувала відкриття заступниця начальника Управління популяризаційної роботи та меморіальних заходів УІНП Наталія Слобожаніна.
Ця виставка це спільний проєкт Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, Української асоціації релігієзнавців, Центру Свідків Єгови та Українського інституту національної пам’яті. Вона стала продовженням серії експозицій за підтримки УІНП про злочини радянського режиму проти Церкви.
Нагадаємо: у квітні 1951 року сталінський режим здійснив примусову депортацію понад 9 000 представників релігійної конфесії Свідків Єгови та членів їхніх родин до віддалених районів Сибіру, зокрема Томської та Іркутської областей. З них більше двох третин були з території України. Людей виселяли з їхніх домівок, позбавляли майна та обмежували в правах лише через їхні релігійні переконання. Для багатьох це стало важким випробуванням віри, гідності та внутрішньої сили.
Ознайомитись з експозицією можна протягом квітня 2026 року на Контрактовій площі.
👍6💔1