Пам’яті стрільця-санітара Дмитра Шелюга (позивний «Шева»)
Не встиг прожити життя - але встиг віддати його за Україну
Дмитро народився 9 лютого 2000 року в селищі Шевченкове Харківської області. Навчався у місцевій школі №1. У шкільні роки займався бальними танцями. Любив долучатися до маршрутів шкільного туристичного гуртка.
Мріяв про кар'єру кухаря, але здобув фах маляра-штукатура у Харківському вищому професійному училищі будівництва. Працював на комбінаті «Харківжитлобуд-2».
У 2019-2021 роках проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Потім влаштувався карщиком на підприємстві хлібопродуктів у Каневі.
У вересні 2023 року Дмитра призвали до лав ЗСУ по мобілізації. Служив стрільцем-санітаром у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Отримав позивний «Шева». Загинув на Авдіївському напрямку, рятуючи життя побратимів.
Посмертно Дмитро Шелюг нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Вічна слава і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Оксана Чорняк, Фейсбук-сторінка Tania Oleksiiva
За матеріалами Меморіал героїв, Суспільне
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Не встиг прожити життя - але встиг віддати його за Україну
Дмитро народився 9 лютого 2000 року в селищі Шевченкове Харківської області. Навчався у місцевій школі №1. У шкільні роки займався бальними танцями. Любив долучатися до маршрутів шкільного туристичного гуртка.
Мріяв про кар'єру кухаря, але здобув фах маляра-штукатура у Харківському вищому професійному училищі будівництва. Працював на комбінаті «Харківжитлобуд-2».
У 2019-2021 роках проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Потім влаштувався карщиком на підприємстві хлібопродуктів у Каневі.
У вересні 2023 року Дмитра призвали до лав ЗСУ по мобілізації. Служив стрільцем-санітаром у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Отримав позивний «Шева». Загинув на Авдіївському напрямку, рятуючи життя побратимів.
Посмертно Дмитро Шелюг нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Вічна слава і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Оксана Чорняк, Фейсбук-сторінка Tania Oleksiiva
За матеріалами Меморіал героїв, Суспільне
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18
26 березня відзначається День Національної гвардії України. Саме у ці дні у 2014 році було відновлено Національну гвардію на базі Внутрішніх військ МВС України. Передумовами для цього стали події Революції гідності. Від початку свого створення і до сьогодні військовослужбовці НГУ беруть участь у Війні за Незалежність України.
❤19
Пам'яті старшого матроса Анатолія Павленка (позивний «Твікс»)
Він міг обрати спокійне життя в еміграції, а обрав боротьбу за Батьківщину
Анатолій народився 2004 року в Херсоні. Зростав в селі Микільське на Херсонщині.
В школі був спортивною дитиною: паркур, воркаут, а особливо любив плавання. Після школи на слюсаря в ПТУ. З початком повномасштабного вторгнення, 17-річний Анатолій потрапив в окупацію. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати ворожої техніки. У листопаді 2022 року ЗСУ звільнили Микільське, а вже у вересні 2023 Анатолій підписав контракт з 73-го морським центром спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого.
Навчався в Італії та Латвії. Здобув два військових фахи - водолаза та кулеметника. Після вишколу потрапив на Херсонський напрямок. Загинув у січні 2025 року під час бойового виходу в Курській області.
Захисника поховали на Балабанівському кладовищі у Миколаєві. На могилі завжди лежать його улюблені шоколадні батончики «Твікс».
За коротке життя Анатолій Павленко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, нагороджений нагрудним знаком «Іду на Ви» ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони України «За зразкову службу», грамотою за сумлінне виконання обов’язків, непохитність духу та відданість українському народові. Посмертно захисника удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та сайту Bilozerka.info
За матеріалами Bilozerka.info, Меморіал. Платформа пам'яті, Вгору, Нова Каховка.City, УП.Життя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Він міг обрати спокійне життя в еміграції, а обрав боротьбу за Батьківщину
Анатолій народився 2004 року в Херсоні. Зростав в селі Микільське на Херсонщині.
В школі був спортивною дитиною: паркур, воркаут, а особливо любив плавання. Після школи на слюсаря в ПТУ. З початком повномасштабного вторгнення, 17-річний Анатолій потрапив в окупацію. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати ворожої техніки. У листопаді 2022 року ЗСУ звільнили Микільське, а вже у вересні 2023 Анатолій підписав контракт з 73-го морським центром спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого.
Навчався в Італії та Латвії. Здобув два військових фахи - водолаза та кулеметника. Після вишколу потрапив на Херсонський напрямок. Загинув у січні 2025 року під час бойового виходу в Курській області.
Захисника поховали на Балабанівському кладовищі у Миколаєві. На могилі завжди лежать його улюблені шоколадні батончики «Твікс».
За коротке життя Анатолій Павленко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, нагороджений нагрудним знаком «Іду на Ви» ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони України «За зразкову службу», грамотою за сумлінне виконання обов’язків, непохитність духу та відданість українському народові. Посмертно захисника удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та сайту Bilozerka.info
За матеріалами Bilozerka.info, Меморіал. Платформа пам'яті, Вгору, Нова Каховка.City, УП.Життя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16
27 БЕРЕЗНЯ 1911 РОКУ НАРОДИВСЯ МИХАЙЛО СОРОКА - ОРГАНІЗАТОР ПІДПІЛЛЯ У ТАБОРАХ
У середині 60-х років політичного в’язня Михайла Сороку через 25 років перебування в ГУЛАГу працівники КДБ раптом із табору привезли у Москву. Переодягли із бушлату у костюм і, під видом іноземного професора, літаком доставили у Київ.
Екскурсія столицею, огляд Софіївського собору, відвідання архітектурно-будівельного інституту, де, як описав згодом у листі Михайло, "познайомили з проректором та деякими професорами. Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами… Показали виставку машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці… Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приємне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом…"
Михайло Сорока здобув освіту архітектора у Празькому політехнічному університеті, гарно малював. Саме тому й показували архітектуру… А народився 27 березня 1911 р. на Тернопільщині у с. Великі Гнилиці, закінчив Тернопільську гімназію. У дитинстві був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів. За політичні переконання його переслідувала польська і радянська влади…
Із Києва Михайло Сорока знову мандрував літаком – до Львова. Тут колись був щасливий з коханою дружиною Катрею, тут побачив уперше шестирічного сина Богдана, народженого у львівській тюрмі…
Із кадебівської "Волги" Михайло оглядає засніжений Львів і згадує свою сім’ю. Його проводять під вікнами рідного дому, темними, бо дружина також у концтаборі, а син десь із бабусею і дідусем... У відчаї хотілося кинутись під трамвай. А тут пропонують: "Підпишіть! І завтра ви будете вільним і самостійно виховуватимете сина…"
Ось заради чого вся ця "вистава". Відречення від своїх поглядів і розкаяння у справах минулого забере останню надію на порятунок у тих, хто вижив у таборах завдяки моральній підтримці Михайла Сороки. Він став для них ідейним патріархом, організовував літературні вечори та релігійні свята, організовував підпілля для взаємодопомоги. Михайло Сорока був одним із лідерів спротиву політичних в’язнів ГУЛАГу й автором Гімну Кенгірського повстання.
"Поверніть мені мій бушлат", – таким було остаточне рішення Сороки. І знову табір, робота, друзі по нещастю. Поїздка не минула безслідно – інфаркт, інвалідність. Із 60-ти років життя 34 провів у неволі. Помер внаслідок другого інфаркту 16 червня 1971 року у таборі № 17 в Мордовії (росія).
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля", – написав політв’язень СРСР Анатолій Радигін.
21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.
У середині 60-х років політичного в’язня Михайла Сороку через 25 років перебування в ГУЛАГу працівники КДБ раптом із табору привезли у Москву. Переодягли із бушлату у костюм і, під видом іноземного професора, літаком доставили у Київ.
Екскурсія столицею, огляд Софіївського собору, відвідання архітектурно-будівельного інституту, де, як описав згодом у листі Михайло, "познайомили з проректором та деякими професорами. Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами… Показали виставку машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці… Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приємне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом…"
Михайло Сорока здобув освіту архітектора у Празькому політехнічному університеті, гарно малював. Саме тому й показували архітектуру… А народився 27 березня 1911 р. на Тернопільщині у с. Великі Гнилиці, закінчив Тернопільську гімназію. У дитинстві був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів. За політичні переконання його переслідувала польська і радянська влади…
Із Києва Михайло Сорока знову мандрував літаком – до Львова. Тут колись був щасливий з коханою дружиною Катрею, тут побачив уперше шестирічного сина Богдана, народженого у львівській тюрмі…
Із кадебівської "Волги" Михайло оглядає засніжений Львів і згадує свою сім’ю. Його проводять під вікнами рідного дому, темними, бо дружина також у концтаборі, а син десь із бабусею і дідусем... У відчаї хотілося кинутись під трамвай. А тут пропонують: "Підпишіть! І завтра ви будете вільним і самостійно виховуватимете сина…"
Ось заради чого вся ця "вистава". Відречення від своїх поглядів і розкаяння у справах минулого забере останню надію на порятунок у тих, хто вижив у таборах завдяки моральній підтримці Михайла Сороки. Він став для них ідейним патріархом, організовував літературні вечори та релігійні свята, організовував підпілля для взаємодопомоги. Михайло Сорока був одним із лідерів спротиву політичних в’язнів ГУЛАГу й автором Гімну Кенгірського повстання.
"Поверніть мені мій бушлат", – таким було остаточне рішення Сороки. І знову табір, робота, друзі по нещастю. Поїздка не минула безслідно – інфаркт, інвалідність. Із 60-ти років життя 34 провів у неволі. Помер внаслідок другого інфаркту 16 червня 1971 року у таборі № 17 в Мордовії (росія).
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля", – написав політв’язень СРСР Анатолій Радигін.
21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.
💔12❤1
27 БЕРЕЗНЯ 1111 РОКУ ВІЙСЬКА РУСІ ЗДОБУЛИ ПЕРЕМОГУ НАД ПОЛОВЦЯМИ У БИТВІ НА РІЧЦІ САЛЬНИЦІ
900 років тому Русь мала зі сходу надокучливого сусіда – половців. Вони, на відміну від нинішнього кремлівського скаженого, не прагнули «денацифікувати» мешканців Києва, Переяслава чи Прилук, але були ласими поживитись їхніми статками. Впродовж двох століть руським дружинам прийшлось давати відсіч захланним сусідам.
На перших порах половцям вдавалось завдавати поразок русинам. У тому числі й через розбрат і суперечки між князями. Та ситуація змінилась, коли боротьбу із напасниками очолив князь Володимир Всеволодович, якого пізніше назвали Мономахом. На самому початку ХІІ століття він правив у Переяславі – князівстві, що першим зустрічало ворогів зі сходу.
Володимир Мономах усвідомив, що ворога може здолати лише рішучість. Обороняючись, перемоги не здобудеш. Завдяки його зусиллям руські князівства від оборони перейшли до наступу. Щоправда, для цього Володимиру доводилось долати спротив представників тогочасної еліти, що явно не горіли бажанням узимку чи ранньою весною рушати у холодні степи. Своє небажання вони прикривали, нібито, турботою про селян. Мовляв, як це відривати господарів-смердів від підготовки до посівної (“від ріллі”). На що Володимир емоційно відповідав: “Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?”.
Кілька блискучих походів у степ у 1103, 1105 і 1107 роках продемонстрували силу Русі. Вирішальним став березень 1111 року.
Руське військо, яке очолювали князі київський Святополк та переяславський Володимир Мономах, вирушило у степ наприкінці лютого із Переяслава. На початку березня на річці Хорол залишили сани. Далі дісталися до Сіверського Дінця. 21 березня їм здалося місто Шарукань, через два дні було спалене ще одне половецьке місто Сугров.
Тим часом половецькі хани збирали свої сили. 24 березня вони спробували зупинити просування князівських військ. Та після запеклої сутички змушені були відступити. Вирішальна битва відбулась 27 березня біля річки Сальниця. Половецькі сили переважали чисельністю. “І тьму-тьмущою вони й обступили полки руськії”, – відзначає літопис. Битва розпочалась половецькою атакою проти київських полків Святополка. “Як грім ударив, коли вони обидва зіткнулися чолами, і битва була люта межи ними, і падали (вої) з обох (сторін)”, – писав про битву літописець. Половці потіснили киян. Але атака з флангів на чолі із Володимиром Мономахом змінила ситуацію на полі бою. Половці не витримали натиску і почали відступати. Далі відступ перетворився на втечу. Наші предки були безжальними до ворогів. “І падали половці перед військом Володимировим”, – радів літописець.
Після цієї поразки кочівники надовго втратили сили та бажання нападати на Русь. Більше того, внаслідок походу частина половців взагалі відкочувала на Кавказ, подалі від страшних тепер для них русинів Києва, Чернігова і Переяслава.
900 років тому Русь мала зі сходу надокучливого сусіда – половців. Вони, на відміну від нинішнього кремлівського скаженого, не прагнули «денацифікувати» мешканців Києва, Переяслава чи Прилук, але були ласими поживитись їхніми статками. Впродовж двох століть руським дружинам прийшлось давати відсіч захланним сусідам.
На перших порах половцям вдавалось завдавати поразок русинам. У тому числі й через розбрат і суперечки між князями. Та ситуація змінилась, коли боротьбу із напасниками очолив князь Володимир Всеволодович, якого пізніше назвали Мономахом. На самому початку ХІІ століття він правив у Переяславі – князівстві, що першим зустрічало ворогів зі сходу.
Володимир Мономах усвідомив, що ворога може здолати лише рішучість. Обороняючись, перемоги не здобудеш. Завдяки його зусиллям руські князівства від оборони перейшли до наступу. Щоправда, для цього Володимиру доводилось долати спротив представників тогочасної еліти, що явно не горіли бажанням узимку чи ранньою весною рушати у холодні степи. Своє небажання вони прикривали, нібито, турботою про селян. Мовляв, як це відривати господарів-смердів від підготовки до посівної (“від ріллі”). На що Володимир емоційно відповідав: “Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?”.
Кілька блискучих походів у степ у 1103, 1105 і 1107 роках продемонстрували силу Русі. Вирішальним став березень 1111 року.
Руське військо, яке очолювали князі київський Святополк та переяславський Володимир Мономах, вирушило у степ наприкінці лютого із Переяслава. На початку березня на річці Хорол залишили сани. Далі дісталися до Сіверського Дінця. 21 березня їм здалося місто Шарукань, через два дні було спалене ще одне половецьке місто Сугров.
Тим часом половецькі хани збирали свої сили. 24 березня вони спробували зупинити просування князівських військ. Та після запеклої сутички змушені були відступити. Вирішальна битва відбулась 27 березня біля річки Сальниця. Половецькі сили переважали чисельністю. “І тьму-тьмущою вони й обступили полки руськії”, – відзначає літопис. Битва розпочалась половецькою атакою проти київських полків Святополка. “Як грім ударив, коли вони обидва зіткнулися чолами, і битва була люта межи ними, і падали (вої) з обох (сторін)”, – писав про битву літописець. Половці потіснили киян. Але атака з флангів на чолі із Володимиром Мономахом змінила ситуацію на полі бою. Половці не витримали натиску і почали відступати. Далі відступ перетворився на втечу. Наші предки були безжальними до ворогів. “І падали половці перед військом Володимировим”, – радів літописець.
Після цієї поразки кочівники надовго втратили сили та бажання нападати на Русь. Більше того, внаслідок походу частина половців взагалі відкочувала на Кавказ, подалі від страшних тепер для них русинів Києва, Чернігова і Переяслава.
❤10