130 років тому, 17 березня 1896 року, народилася Надія Суровцова, журналістка, перекладачка, громадська діячка, авторка відомих мемуарів, жертва сталінських репресій.

Надія народилася в Києві, з часом її родина перебралась до Умані. Навчалася у Фундуклеївській та Уманській гімназіях, згодом і до 1917 року - на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, брала активну участь в українському студентському житті.

Під час Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків та продовжувала навчання в Київському університеті.

У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні.

Після повернення до України у 1925-му Суровцова працювала у Головліті, кіноуправлінні, радіотелеграфному агентстві, Наркоматі іноземних справ. Потім стала аспіранткою відомого історика Дмитра Багалія, працювала на Науково-дослідній кафедрі історії України Харківського ІНО.

Надія підтримувала стосунки з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими митцями. Це стало причиною пропозиції від ГПУ стати секретним співробітником. Суровцова відмовилася. 29 листопада 1927 року її арештували та перевезли до в’язниці у Москві. 28 травня 1928-го Надію засудили до 5 років ув’язнення на Соловках «за шпигунство». Строк покарання влада неодноразово продовжувала. Дозвіл повернутися до України отримала лише після реабілітації у 1957-му.

Спершу Надія Суровцова жила в Києві, а потім переїхала до Умані, де очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури, працювала екскурсоводом у «Софіївці», збирала матеріали з історії Умані. Навколо Суровцової гуртувалися представники української інтелігенції. У 1972 році в її помешканні відбувся обшук, в подальшому перебувала під постійним наглядом агентів спецслужб.

Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.

17 березня народився Вадим Щербаківський (1876–1957) – видатний український учений, який залишив глибокий слід в археології, етнографії, мистецтвознавстві та музейній справі.
Він був одним із фундаторів Національного музею у Львові, працював над створенням музеїв у Полтаві та активно долучався до збереження культурної спадщини України. У 1917 році його обрали комісаром з охорони пам’яток.
Після вимушеної еміграції з 1922 року Щербаківський працював у Празі, де став професором і проректором Українського вільного університету, а згодом – його першим ректором у Мюнхені.
На жаль, через еміграцію його ім’я десятиліттями замовчували в Україні, а праці не публікували. Та сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, хто формував українську науку і культуру.
У 1886 навчався в 3-й Київській, 1892-95 - у Ніжинській гімназіях. 1895 вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1896 перевівся до Московського університету.

Через участь у студентському русі ув’язнений і висланий на 4 роки в рідне село під нагляд поліції. 1902 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, спеціалізувався в галузі астрономії, захистив дисертацію, але, не маючи "атестата благонадійності", не міг працювати за фахом.

В 1906 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вивчав пам’ятки українського мистецтва, брав участь в археологічних розкопках, виступив 1905 з доповіддю на 13-му Археологічному з’їзді в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). 1906 і 1907 був заарештований за участь в українському русі, призначений на висилку до Сибіру, замінену на виїзд за кордон. 1907 - 1910 на запрошення митрополита А.Шептицького працював співробітником Національного музею у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).

Об’їздив захід України де досліджував народне будівництво, побут, звичаї, обряди, фольклор, збирав для музею пам’ятки. Здійснив також поїздки в Італію, Францію, Німеччину, де вивчав європейське мистецтво.

У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету, 1922 р. виїхав до Праги.

Подія стала однією з ключових в історії Центральної та Східної Європи міжвоєнного періоду. й водночас сумною для України. Її уроки залишаються актуальними уроками для сьогодення.

У 1936 році колишній посол УНР у Латвії, полковник Володимир Кедровський свої спомини про ті перемовини найменує промовистим заголовком «Ризьке Андрусово» - таким чином проводячи аналогію із XVII століттям коли Україну-Гетьманщину було поділено між Річчю Посполитою та Московським царством.

Так сталось і на початку ХХ століття. За рік перед договором Польща покладалась на Армію УНР як на свою важливу союзницю у боротьбі з російським більшовизмом.

Союзницькі наміри було офіційно скріплено у квітні 1920 року Варшавською угодою на найвищому рівні, між керівництвом УНР та Польщі, Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським. Але коли справа з поля бою перейшла в дипломатичну площину – поляки відмовились бачити й чути своїх союзників, ба більше прийнявши радянську пропозицію ігнорувати УНР на переговорах. Натомість в якості української сторони сприймати делегацію УСРР у складі Емануїла Квірінга, Юрія Коцюбинського та Дмитра Мануїльського.

За результатами Ризького миру Україна знову опинилась у становищі в якому перебувала до початку Першої світової війни – поділена між чужими державами. За свою незалежність українцям довелось боротися ще багато десятиліть.

Водночас, не вирішене українське питання залишилось однією із складних проблем європейської політики. В кінці 30 років ця проблема постане серед причин початку Другої світової війни.

У сучасній Війні за Незалежність України наша держава всіляким чином підтверджує, в тому числі завдяки вірній допомозі партнерів, що у жодному разі недопустить щоб долю України вирішували без неї. А Європа вкотре пересвідчується, що суверенітет України – це запорука континентальної безпеки.

Пам’яті історика, ведучого, сценариста Романа Климарчука

Змінив сцену та кіноіндустрію на службу в ЗСУ

Роман Климарчук був істориком за фахом, але завдяки артистизму та чудовому почуттю гумору став відомим гумористом і ведучим. Друзі та колеги згадують його як веселу, щиру й світлу людину, яка завжди створювала навколо себе атмосферу радості. Життя воїна обірвалося 11 лютого 2026 року в Запорізькій області. Йому був 31 рік.

Роман родом із міста Камінь-Каширський на Волині. Навчався у ліцеї №2, а вищу освіту здобув у Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «Історія та археологія». В університеті його пам’ятають як майстра інтелектуального гумору та талановитого актора.

Він був переможцем шоу «Розсміши коміка», рівненської «Ліги сміху», брав участь у гумористичних проєктах у Ризі та Амстердамі. Працював ведучим заходів, створив дует ведучих «З Ювілейного», а також долучався до написання сценаріїв серіалів «Будиночок на щастя», «Полкан» і «Коли ми вдома». Під час повномасштабної війни Роман залишив творчі проєкти й став на захист України. Із воїном попрощалися в Церкві Святого Миколая Чудотворця у Камені-Каширському.

Вічна пам’ять Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Роман Климарчук,

Фейсбук-сторінка Serhii Rudko, Instagram yevchuk_pasha, «Західна ліга сміху», «Ведучий Роман Климарчук» та із сайту Bestwedding

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

19 березня 1918 року відбулося урочисте перепоховання тіл загиблих у столиці під Крутами бійців Студентського помічного куреня – цим опікувалася Центральна Рада. Сотні киян вийшли на вулиці, щоб долучитися до жалобної церемонії. Про це писали всі київські газети того часу.

Однак, до нашого часу це поховання не збереглося. Камяний хрест памяті Героїв Крут, встановлений у 2012 році на місці деревяного хреста – це символічний памятник, кенотаф. Історики досі сперечаються, чи взагалі існувала могила «крутян» на Аскольдовій могилі?

Достеменно відомо про поховання на Аскольдовій могилі лише двох «крутян» – Володимира Шульгина, рідного брата міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгіна, та його друга Володимира Наумовича. За легендою перед розстрілом вони обнялися і так і лишилися лежати, прошиті кулями. Тому їх поховали в одній могилі і в одній труні – у фамільному склепі Наумовичів.

Інших же, як припускає дослідник Ярослав Тинченко, понесли далі до Нового Братського військового кладовища на Звіринці, де на той час ховали загиблих військових в боях Першої світової війни ще з 1915 року. Тут відбулося поховання «крутян» в братській могилі. Цю версію підтверджує і фотолистівка з поховання, датована 1918 роком, знайдена в архіві київського колекціонера Віктора Киркевича.

На жаль, ці могили до сьогодні не збереглися. У 1934 році, коли радянська влада прийняла рішення ліквідувати на Аскольдовій могилі кладовище і зробити там парк, тіла Володимира Наумовича та Володимира Шульгина було перенесено на Лук’янівське кладовище, де вони спочивають і нині. Братське військове кладовище на Звіринці в 1950-х роках було ліквідовано, а землі віддані під розширення Національного ботанічного саду імені Гришка та наукові установи.

Детальніше про цю маловідому сторінку нашої історії читайте в нашому «Історичному календарі» за посиланням.

Пам’яті капітана Миколи Христоріза

Закінчив військовий інститут, пройшов АТО/ООС, був відповідальним офіцером української армії

Микола Христоріз народився 17 лютого 1995 року в селищі Маньківка Черкаської області. Він закінчив школу з золотою медаллю та вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет «Політологія», отримавши диплом з відзнакою. Після університету пройшов військову підготовку та навчався в Уманському державному педагогічному університеті, де вивчав іноземні мови.

Микола служив в армії, почавши з офіцера відділення морально-психологічного забезпечення. Він брав участь в Операції Об'єднаних сил на сході України в 2017-2021 роках. У серпні 2018 року отримав звання старшого лейтенанта та став заступником командира батареї. Після початку повномасштабної війни продовжував служити, зокрема в боях на Київщині, Запоріжжі та Донеччині.

У 2023 році Микола став заступником командира гірсько-штурмової роти, а в 2024 році отримав звання капітана та був призначений командиром стрілецької роти. Під час служби він отримав кілька нагород, зокрема медаль «За службу Україні» та відзнаки за професіоналізм та мужність.

14 липня 2025 року Микола загинув під час бойового завдання в районі Воскресенки Волноваського району. Його пам'ять вшанували в рідному селі, а на сайті Президента України зареєстровано петицію про присвоєння йому звання Героя України. Микола залишився в пам'яті як герой, вірний присязі та своїм побратимам.

Слава і шана Захисникові!

Фото: Маньківський НВК "ЗЗСО І-ІІІ ступенів-гімназія", Фейсбук-сторінка Andzhelika Lubimova, Фейсбук-сторінка Олександр Сова, Маньківська громада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ПОЧЕСНОМУ ПАТРІАРХУ ПЦУ ФІЛАРЕТУ

Сьогодні помер Почесний патріарх Православної церкви України та багаторічний очільник Української православної церкви Київського патріархату Філарет, в миру – Михайло Денисенко. Священнослужителю було 97 років.

Філарет народився 1929 року у селі Благодатне на Донеччині в шахтарській родині. Смерть батька під час Другої світової війни спонукала Михайла обрати шлях священника.

Він навчався в Одеській духовній семінарії, а згодом у Московській духовній академії. Чернечий постриг під іменем Філарет Михайло Денисенко прийняв у 1950 році.

Духовна кар’єра Філарета в радянський час була досить успішною: в різні роки він служив в Троїцько-Сергієвій лаврі, був викладачем в Московській духовній академії та інспектором Саратовської та Київської духовних семінарій, займав посаду у єгипетській Александрії та був настоятелем київського Володимирського собору.

У 1990 році Філарет був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. Водночас він залишався відданим Україні і саме тому в листопаді 1991 року скликав Помісний собор УПЦ, який оголосив про автокефалію Української православної церкви.

Довгий час завдяки московському лобі, автокефалію (канонічну незалежність) УПЦ не визнавало світове православ’я, однак Філарет продовжував розвивати та розбудовувати Українську православну церкву. Аж до надання Томосу про автокефалію Православній церкві України.

Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким. Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять Філаретові, який роками зберігав українську духовну спадщину та відстоював ідею незалежності національної православної церкви.