Пам'яті старшого сержанта Сергія Клованича (позивний «Поляк»)

Захищав країну з перших днів широкомасштабного вторгнення РФ - пройшов Донбас, Харківщину та Сумщину

Сергій Клованич – старший сержант, інструктор групи інструкторів 101-ї бригади ТрО Закарпаття.

31 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання він отримав важке поранення. Побратими евакуювали його з поля бою, але 7 січня Сергій помер у госпіталі. Поховали захисника 10 січня 2026 року в селі Боронява на Хустщині.

Побратими згадують «Поляка» як надійного друга, сильного лідера і людину, яка об’єднала групу інструкторів у справжню команду. Один із кращих фахівців з вогневої підготовки, він досконало знав зброю і ще краще — людей, завжди підтримував та мотивував побратимів навіть у найважчі моменти.

Сергій любив історію України, умів надихати інших, мав чудове почуття гумору, був душею компанії та неймовірним кулінаром навіть у польових умовах.

Світла пам’ять воїну.

Фото з родинного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

МИХАЙЛО ВРУБЕЛЬ І КИЇВ: РОКИ СТАНОВЛЕННЯ ХУДОЖНИКА

Михайло Врубель – один із найяскравіших художників рубежу ХІХ-ХХ століть, чия творчість посіла важливе місце у формуванні мистецького напрямку модерну, а життєвий шлях виявився тісно пов’язаним з українськими землями.

Майбутній митець народився 17 березня (за новим стилем) 1856 року в місті Омську в родині військового юриста. Його ранні роки були непростими: коли хлопцеві було лише три роки, померла його мати. У дитинстві він мав слабке здоров’я. Загалом дитячі та юнацькі роки Михайла минали в різних містах Російської імперії, зокрема частина дитинства припала на Харків, де родина мешкала у 1860–1865 роках.

Під час навчання в Одеській гімназії (1870–1872 роки) він уже виявляв інтерес до малювання й відвідував місцеву малювальну школу. Попри цей потяг до мистецтва, спершу Врубель обрав цілком практичний фах і, продовжуючи справу батька, вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького імператорського університету.

Проте правнича кар’єра Врубеля не захопила. Значно сильніше імпонували література, філософія, театр і малювання. Уже невдовзі він здружився зі студентами Імператорської академії мистецтв, почав відвідувати там вечірні класи, а в 1880 році вступив до неї.

Вирішальний вплив на його становлення мав художник та педагог Павло Чистяков, який прищепив Врубелю особливе відчуття форми, конструкції образу й внутрішньої дисципліни рисунка. Саме ця школа багато в чому визначила своєрідність його майбутньої художньої мови.

Визначне місце у біографії Врубеля посідає Київський період, що тривав у 1884-1889 роках. Саме він став одним із вирішальних етапів у становленні художника. До Києва Врубель приїхав на запрошення мистецтвознавця Адріана Прахова для участі в реставрації Кирилівської церкви. Тут він не лише працював із давнім сакральним живописом, а й створював власні композиції, що поєднували повагу до візантійської та давньоруської традиції з цілком модерним, глибоко особистим баченням образу. Він також брав участь у відновленні стародавнього живопису в Софійському соборі, а 1887 року розробив ескізи для розписів Володимирського собору, хоча до виконання основних робіт його так і не допустили.

У 1885 році Врубель побував в Італії, де вивчав візантійський і пізньоримський живопис, мозаїки та вітражі Равенни й Венеції. Після повернення він знову працював у Києві, писав на замовлення, давав уроки малювання, створював нові композиції. Саме в цей час з’явилися й перші начерки, пов’язані з темою Демона - однією з центральних у всій його подальшій творчості. До київського періоду належать і такі твори, як «Дівчинка на тлі перського килима», «Східна казка», «Автопортрет», «Портрет В. Д. Замирайла», численні акварелі й рисунки.

Після від’їзду з Києва, куди митець в майбутньому ще неодноразово приїздив, художник жив у Москві. Він працював у різних галузях мистецтва: створював станкові картини, монументальні розписи, театрально-декораційні роботи, графіку, книжкові ілюстрації, твори декоративно-ужиткового мистецтва. На початку 1896 року художник познайомився з оперною співачкою Надією Забєлою, яка згодом стала його дружиною та однією з головних муз у житті. У цей період він створював не лише драматичні, а й казково-міфологічні образи - «Пан», «Богатир», «Царівна-Лебідь» та інші роботи, що стали класикою мистецтва рубежу століть.

Останні роки життя Михайла Врубеля були трагічними: після тяжкого психічного зриву 1902 року він більшу частину часу перебував у лікарнях, а 1906 року майже повністю втратив зір. Помирає видатний митець в Санкт-Петербурзі 14 квітня (за новим стилем) 1910 року.

Українська Центральна Рада - представницький орган українського народу, а після проголошення УНР - перший парламент.

Після того, як до України з Петрограда дійшла звістка про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення самодержавства. 29 березня (16 березня за старим стилем) 1917-го у Києві відбулася велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Петру Столипіну.

14 березня в будинку Євгена Чикаленка зібралися активісти Товариства українських поступовців (ТУП) обговорити політичну ситуацію, яка була непевна. Вирішили зустрічатися щодня в клубі «Родина» у будинку по вул. Великій Володимирській, 42. На одній з таких зустрічей, а саме 17 березня, тут зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й було засновано Центральну Раду. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, - згадував Дмитро Антонович, - але зробили механічну згоду: вирішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».

Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час під наглядом поліції перебував у Москві. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович. УЦР телеграмою повідомила про своє утворення Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді.

Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла 100 тисячна демонстрація, учасники якої вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, - закликав Михайло Грушевський, який повернувся на цей час у Київ, - і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономії вільної України».

Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія есерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Мовчазним свідком діяльності першого українського парламенту стала будівля Педагогічного музею (зображеного на 50-ти гривневій купюрі). В його стінах відбувалися засідання Української Центральної Ради, тут відбувалися гострі політичні дебати та народжувалися доленосні рішення.

Памʼяті навідника, сержанта Олександра Мамасуєва (позивний «Мамас»)

Був світлою людиною, опорою для сімʼї та прикладом для побратимів

Олександр Мамасуєв народився в селі Новомиколаївка на Сумщині, виріс у місті Ворожба. Після школи працював обвалювальником на Тишківському м’ясокомбінаті в Харківській області. Створив сім’ю, любив риболовлю.

Після початку повномасштабної війни був мобілізований до ЗСУ. Служив у 5-й окремій штурмовій бригаді навідником-оператором, заступником командира бойової машини у штурмовому відділенні.
1 липня 2023 року Олександр загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Іванівське під Бахмутом. За кілька місяців до цього він був поранений, проходив лікування і реабілітацію, але після одужання знову повернувся на фронт.

Рідні згадують його як спокійного, дбайливого чоловіка і справжнього патріота, який дуже любив свою сім’ю та новий дім, у якому так і не встиг пожити. Захисника поховали на Алеї Слави Баранівського кладовища у Сумах. У нього залишилися мама, брати й сестри, дружина та троє дітей.

Вічна слава Герою!

Фото з відкритих джерел

За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Суми, Хотінська територіальна громада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

130 років тому, 17 березня 1896 року, народилася Надія Суровцова, журналістка, перекладачка, громадська діячка, авторка відомих мемуарів, жертва сталінських репресій.

Надія народилася в Києві, з часом її родина перебралась до Умані. Навчалася у Фундуклеївській та Уманській гімназіях, згодом і до 1917 року - на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, брала активну участь в українському студентському житті.

Під час Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків та продовжувала навчання в Київському університеті.

У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні.

Після повернення до України у 1925-му Суровцова працювала у Головліті, кіноуправлінні, радіотелеграфному агентстві, Наркоматі іноземних справ. Потім стала аспіранткою відомого історика Дмитра Багалія, працювала на Науково-дослідній кафедрі історії України Харківського ІНО.

Надія підтримувала стосунки з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими митцями. Це стало причиною пропозиції від ГПУ стати секретним співробітником. Суровцова відмовилася. 29 листопада 1927 року її арештували та перевезли до в’язниці у Москві. 28 травня 1928-го Надію засудили до 5 років ув’язнення на Соловках «за шпигунство». Строк покарання влада неодноразово продовжувала. Дозвіл повернутися до України отримала лише після реабілітації у 1957-му.

Спершу Надія Суровцова жила в Києві, а потім переїхала до Умані, де очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури, працювала екскурсоводом у «Софіївці», збирала матеріали з історії Умані. Навколо Суровцової гуртувалися представники української інтелігенції. У 1972 році в її помешканні відбувся обшук, в подальшому перебувала під постійним наглядом агентів спецслужб.

Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.

17 березня народився Вадим Щербаківський (1876–1957) – видатний український учений, який залишив глибокий слід в археології, етнографії, мистецтвознавстві та музейній справі.
Він був одним із фундаторів Національного музею у Львові, працював над створенням музеїв у Полтаві та активно долучався до збереження культурної спадщини України. У 1917 році його обрали комісаром з охорони пам’яток.
Після вимушеної еміграції з 1922 року Щербаківський працював у Празі, де став професором і проректором Українського вільного університету, а згодом – його першим ректором у Мюнхені.
На жаль, через еміграцію його ім’я десятиліттями замовчували в Україні, а праці не публікували. Та сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, хто формував українську науку і культуру.
У 1886 навчався в 3-й Київській, 1892-95 - у Ніжинській гімназіях. 1895 вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1896 перевівся до Московського університету.

Через участь у студентському русі ув’язнений і висланий на 4 роки в рідне село під нагляд поліції. 1902 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, спеціалізувався в галузі астрономії, захистив дисертацію, але, не маючи "атестата благонадійності", не міг працювати за фахом.

В 1906 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вивчав пам’ятки українського мистецтва, брав участь в археологічних розкопках, виступив 1905 з доповіддю на 13-му Археологічному з’їзді в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). 1906 і 1907 був заарештований за участь в українському русі, призначений на висилку до Сибіру, замінену на виїзд за кордон. 1907 - 1910 на запрошення митрополита А.Шептицького працював співробітником Національного музею у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).

Об’їздив захід України де досліджував народне будівництво, побут, звичаї, обряди, фольклор, збирав для музею пам’ятки. Здійснив також поїздки в Італію, Францію, Німеччину, де вивчав європейське мистецтво.

У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету, 1922 р. виїхав до Праги.

Подія стала однією з ключових в історії Центральної та Східної Європи міжвоєнного періоду. й водночас сумною для України. Її уроки залишаються актуальними уроками для сьогодення.

У 1936 році колишній посол УНР у Латвії, полковник Володимир Кедровський свої спомини про ті перемовини найменує промовистим заголовком «Ризьке Андрусово» - таким чином проводячи аналогію із XVII століттям коли Україну-Гетьманщину було поділено між Річчю Посполитою та Московським царством.

Так сталось і на початку ХХ століття. За рік перед договором Польща покладалась на Армію УНР як на свою важливу союзницю у боротьбі з російським більшовизмом.

Союзницькі наміри було офіційно скріплено у квітні 1920 року Варшавською угодою на найвищому рівні, між керівництвом УНР та Польщі, Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським. Але коли справа з поля бою перейшла в дипломатичну площину – поляки відмовились бачити й чути своїх союзників, ба більше прийнявши радянську пропозицію ігнорувати УНР на переговорах. Натомість в якості української сторони сприймати делегацію УСРР у складі Емануїла Квірінга, Юрія Коцюбинського та Дмитра Мануїльського.

За результатами Ризького миру Україна знову опинилась у становищі в якому перебувала до початку Першої світової війни – поділена між чужими державами. За свою незалежність українцям довелось боротися ще багато десятиліть.

Водночас, не вирішене українське питання залишилось однією із складних проблем європейської політики. В кінці 30 років ця проблема постане серед причин початку Другої світової війни.

У сучасній Війні за Незалежність України наша держава всіляким чином підтверджує, в тому числі завдяки вірній допомозі партнерів, що у жодному разі недопустить щоб долю України вирішували без неї. А Європа вкотре пересвідчується, що суверенітет України – це запорука континентальної безпеки.

Пам’яті історика, ведучого, сценариста Романа Климарчука

Змінив сцену та кіноіндустрію на службу в ЗСУ

Роман Климарчук був істориком за фахом, але завдяки артистизму та чудовому почуттю гумору став відомим гумористом і ведучим. Друзі та колеги згадують його як веселу, щиру й світлу людину, яка завжди створювала навколо себе атмосферу радості. Життя воїна обірвалося 11 лютого 2026 року в Запорізькій області. Йому був 31 рік.

Роман родом із міста Камінь-Каширський на Волині. Навчався у ліцеї №2, а вищу освіту здобув у Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «Історія та археологія». В університеті його пам’ятають як майстра інтелектуального гумору та талановитого актора.

Він був переможцем шоу «Розсміши коміка», рівненської «Ліги сміху», брав участь у гумористичних проєктах у Ризі та Амстердамі. Працював ведучим заходів, створив дует ведучих «З Ювілейного», а також долучався до написання сценаріїв серіалів «Будиночок на щастя», «Полкан» і «Коли ми вдома». Під час повномасштабної війни Роман залишив творчі проєкти й став на захист України. Із воїном попрощалися в Церкві Святого Миколая Чудотворця у Камені-Каширському.

Вічна пам’ять Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Роман Климарчук,

Фейсбук-сторінка Serhii Rudko, Instagram yevchuk_pasha, «Західна ліга сміху», «Ведучий Роман Климарчук» та із сайту Bestwedding

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

19 березня 1918 року відбулося урочисте перепоховання тіл загиблих у столиці під Крутами бійців Студентського помічного куреня – цим опікувалася Центральна Рада. Сотні киян вийшли на вулиці, щоб долучитися до жалобної церемонії. Про це писали всі київські газети того часу.

Однак, до нашого часу це поховання не збереглося. Камяний хрест памяті Героїв Крут, встановлений у 2012 році на місці деревяного хреста – це символічний памятник, кенотаф. Історики досі сперечаються, чи взагалі існувала могила «крутян» на Аскольдовій могилі?

Достеменно відомо про поховання на Аскольдовій могилі лише двох «крутян» – Володимира Шульгина, рідного брата міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгіна, та його друга Володимира Наумовича. За легендою перед розстрілом вони обнялися і так і лишилися лежати, прошиті кулями. Тому їх поховали в одній могилі і в одній труні – у фамільному склепі Наумовичів.

Інших же, як припускає дослідник Ярослав Тинченко, понесли далі до Нового Братського військового кладовища на Звіринці, де на той час ховали загиблих військових в боях Першої світової війни ще з 1915 року. Тут відбулося поховання «крутян» в братській могилі. Цю версію підтверджує і фотолистівка з поховання, датована 1918 роком, знайдена в архіві київського колекціонера Віктора Киркевича.

На жаль, ці могили до сьогодні не збереглися. У 1934 році, коли радянська влада прийняла рішення ліквідувати на Аскольдовій могилі кладовище і зробити там парк, тіла Володимира Наумовича та Володимира Шульгина було перенесено на Лук’янівське кладовище, де вони спочивають і нині. Братське військове кладовище на Звіринці в 1950-х роках було ліквідовано, а землі віддані під розширення Національного ботанічного саду імені Гришка та наукові установи.

Детальніше про цю маловідому сторінку нашої історії читайте в нашому «Історичному календарі» за посиланням.

Пам’яті капітана Миколи Христоріза

Закінчив військовий інститут, пройшов АТО/ООС, був відповідальним офіцером української армії

Микола Христоріз народився 17 лютого 1995 року в селищі Маньківка Черкаської області. Він закінчив школу з золотою медаллю та вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет «Політологія», отримавши диплом з відзнакою. Після університету пройшов військову підготовку та навчався в Уманському державному педагогічному університеті, де вивчав іноземні мови.

Микола служив в армії, почавши з офіцера відділення морально-психологічного забезпечення. Він брав участь в Операції Об'єднаних сил на сході України в 2017-2021 роках. У серпні 2018 року отримав звання старшого лейтенанта та став заступником командира батареї. Після початку повномасштабної війни продовжував служити, зокрема в боях на Київщині, Запоріжжі та Донеччині.

У 2023 році Микола став заступником командира гірсько-штурмової роти, а в 2024 році отримав звання капітана та був призначений командиром стрілецької роти. Під час служби він отримав кілька нагород, зокрема медаль «За службу Україні» та відзнаки за професіоналізм та мужність.

14 липня 2025 року Микола загинув під час бойового завдання в районі Воскресенки Волноваського району. Його пам'ять вшанували в рідному селі, а на сайті Президента України зареєстровано петицію про присвоєння йому звання Героя України. Микола залишився в пам'яті як герой, вірний присязі та своїм побратимам.

Слава і шана Захисникові!

Фото: Маньківський НВК "ЗЗСО І-ІІІ ступенів-гімназія", Фейсбук-сторінка Andzhelika Lubimova, Фейсбук-сторінка Олександр Сова, Маньківська громада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ПОЧЕСНОМУ ПАТРІАРХУ ПЦУ ФІЛАРЕТУ

Сьогодні помер Почесний патріарх Православної церкви України та багаторічний очільник Української православної церкви Київського патріархату Філарет, в миру – Михайло Денисенко. Священнослужителю було 97 років.

Філарет народився 1929 року у селі Благодатне на Донеччині в шахтарській родині. Смерть батька під час Другої світової війни спонукала Михайла обрати шлях священника.

Він навчався в Одеській духовній семінарії, а згодом у Московській духовній академії. Чернечий постриг під іменем Філарет Михайло Денисенко прийняв у 1950 році.

Духовна кар’єра Філарета в радянський час була досить успішною: в різні роки він служив в Троїцько-Сергієвій лаврі, був викладачем в Московській духовній академії та інспектором Саратовської та Київської духовних семінарій, займав посаду у єгипетській Александрії та був настоятелем київського Володимирського собору.

У 1990 році Філарет був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. Водночас він залишався відданим Україні і саме тому в листопаді 1991 року скликав Помісний собор УПЦ, який оголосив про автокефалію Української православної церкви.

Довгий час завдяки московському лобі, автокефалію (канонічну незалежність) УПЦ не визнавало світове православ’я, однак Філарет продовжував розвивати та розбудовувати Українську православну церкву. Аж до надання Томосу про автокефалію Православній церкві України.

Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким. Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять Філаретові, який роками зберігав українську духовну спадщину та відстоював ідею незалежності національної православної церкви.