Пам’яті гранатометника Едуарда Олійника (позивний "Вікінг")

Захиснику із Переяслава навічно 28 років.

Едуард народився 5 жовтня 1996 року у Переяславі на Київщині. З дитинства займався спортом, був капітаном футбольної команди.

Мріяв бути коком, тому здобув фах кухаря-кондитера в училищі, а згодом вивчав готельно-ресторанний бізнес в КНУКіМ.

На своє 27-ме день народження усвідомлено пішов в ТЦК та мобілізувався. Едуард цікавився скандинавською історією та міфологією, тому отримав позивний "Вікінг". Служив в складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.

«Вікінг» брав участь у бойових діях на території Херсонської та Донецької областей: захищав село Кринки, Краматорськ та Покровськ. За звитяги на Покровському напрямку захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Проте він не встиг особисто отримати нагороду.

Едуард Олійник прийняв свій останній бій поблизу міста Родинське Покровського району Донецької області 27 липня 2025 року. Тоді троє бійців розвідувальної групи потрапили під ворожий обстріл. Та навіть після важкого поранення Едуард не склав зброї. До останнього подиху він відстрілювався, намагаючись дотягнутися до рації, щоб попередити побратимів про засідку. "Вікінг" загинув зі зброєю в руках.

Чин похорону Едуарда Олійника відбувся 6 серпня 2025 року у Переяславі. Похований військовий на Заальтицькому кладовищі. Посмертно Едуарда нагородили орденом "За мужність" ІІ ступеня.

Шана Захисникові!

Валентина Кащенко

Фото із соцмереж, Переяславської міської територіальної громади та Переяслав.City

За матеріалами Переяславської міської територіальної громади

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Драмтеатр. Надпис “ДІТИ”

16 березня 2022-го російські війська бомблять драмтеатр у Маріуполі, де ховалися мирні жителі з дітьми. Величезний напис "ДІТИ" не зупинив окупантів. Під уламками загинули сотні людей.

Запрошуємо до участі в конкурсі на здобуття Стипендії імені Едуарда Зуба - ініціативи, спрямованої на підтримку молодих істориків, краєзнавців, журналістів, студентів, які працюють у сфері дослідження та популяризації історії України.

На здобуття Стипендії можуть претендувати молоді дослідники та популяризатори історії України, які є громадянами України та спеціалізуються на темах пов’язаних з історією Харкова; репресивною політикою комуністичного тоталітарного режиму; Українською революцією 1917-1921 років із акцентом на локальному вимірі; церковно-релігійним життям в Україні за часів комуністичного тоталітарного режиму, дотримуються принципів академічної доброчесності та мають активну громадянську позицію. Вікова межа претендента на момент отримання Стипендії - 40 років включно.

Більш детальніше про умови участі за посиланням.

ЗБЕРІГАЧ КИЇВСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ ПРО РУСЬ: 180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АДРІАНА ПРАХОВА

Цього дня минає 180 років з дня народження мистецтвознавця, археолога, історика культури та художнього критика Адріана Прахова.

Адріан Прахов народився у білоруському місті Мстиславль в родині директора Дворянського училища. Після смерті батька родина перебралась в Петербург. Тут Прахов закінчив гімназію, а згодом вивчав теорію та історію мистецтва у Петербурзькому університеті. Пізніше продовжив мистецтвознавчі студії у Європі: Німеччині, Франції, Італії, Греції, Австрії, Британії.

Після повернення з європейських студій, захистив дисертацію присвячену архітектурі Стародавнього Єгипту та викладав у Петербурзькому університеті. Саме в цей час Прахов багато писав художньої критики, зокрема він перший написав наукове дослідження творчості Тараса Шевченка.

У 1880 році Прахов з родиною перебирається до Києва, з вивченням культурної спадщини якого пов’яже своє життя. Спершу Прахов досліджував мозаїки та фрески Софійський собору. Згодом взявся за масштабний проєкт - реставрацію старовинних фресок давньоруської Кирилівської церкви. До цієї роботи він залучив багатьох митців: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича, Михайла Врубеля. Храм XII століття був перетворений на справжній художній музей, хоча в ньому продовжували вести релігійні служби.

У 1885 році за сприяння Археологічного товариства у Петербурзі, Прахов розпочав новий амбітний проєкт - розпис Володимирського собору. Мистецтвознавець залучив 96 художників, серед яких були кращі митці Російської імперії того часу: Вільгельм Котарбінський, Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Микола Пимоненко. Залучався до цієї роботи зовсім юний Олександр Мурашко, який згодом стане творцем Української академії мистецтв.

Крім того, Прахов виконував дослідницькі й реставраційні роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі, храмах Чернігова та Володимира-Волинського, керував кафедрою історії мистецтв Київського університету Святого Володимира. Важливо, що бувши фактично російським чиновником від культури, Прахов поважав українську національну культуру. Професор спеціально вивчив та послуговувався українською мовою та вбачав у київській спадщині корені української культури.

Помер Адріан Прахов у Ялті 1916 року. Діти Прахова в тій чи іншій мірі продовжили його шлях: старша донька Олена стала художницею-вишивальницею. Син Микола - мистецтвознавцем. Онуки Прахова також були видатними людьми - Адріан Прахов (названий на честь діда) - кінооператором Студії Довженка, зняв фільми “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а онук Микола - відомим біологом, дослідником Якутії та теоретиком садівництва і квітникарства.

Пам'яті старшого сержанта Сергія Клованича (позивний «Поляк»)

Захищав країну з перших днів широкомасштабного вторгнення РФ - пройшов Донбас, Харківщину та Сумщину

Сергій Клованич – старший сержант, інструктор групи інструкторів 101-ї бригади ТрО Закарпаття.

31 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання він отримав важке поранення. Побратими евакуювали його з поля бою, але 7 січня Сергій помер у госпіталі. Поховали захисника 10 січня 2026 року в селі Боронява на Хустщині.

Побратими згадують «Поляка» як надійного друга, сильного лідера і людину, яка об’єднала групу інструкторів у справжню команду. Один із кращих фахівців з вогневої підготовки, він досконало знав зброю і ще краще — людей, завжди підтримував та мотивував побратимів навіть у найважчі моменти.

Сергій любив історію України, умів надихати інших, мав чудове почуття гумору, був душею компанії та неймовірним кулінаром навіть у польових умовах.

Світла пам’ять воїну.

Фото з родинного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

МИХАЙЛО ВРУБЕЛЬ І КИЇВ: РОКИ СТАНОВЛЕННЯ ХУДОЖНИКА

Михайло Врубель – один із найяскравіших художників рубежу ХІХ-ХХ століть, чия творчість посіла важливе місце у формуванні мистецького напрямку модерну, а життєвий шлях виявився тісно пов’язаним з українськими землями.

Майбутній митець народився 17 березня (за новим стилем) 1856 року в місті Омську в родині військового юриста. Його ранні роки були непростими: коли хлопцеві було лише три роки, померла його мати. У дитинстві він мав слабке здоров’я. Загалом дитячі та юнацькі роки Михайла минали в різних містах Російської імперії, зокрема частина дитинства припала на Харків, де родина мешкала у 1860–1865 роках.

Під час навчання в Одеській гімназії (1870–1872 роки) він уже виявляв інтерес до малювання й відвідував місцеву малювальну школу. Попри цей потяг до мистецтва, спершу Врубель обрав цілком практичний фах і, продовжуючи справу батька, вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького імператорського університету.

Проте правнича кар’єра Врубеля не захопила. Значно сильніше імпонували література, філософія, театр і малювання. Уже невдовзі він здружився зі студентами Імператорської академії мистецтв, почав відвідувати там вечірні класи, а в 1880 році вступив до неї.

Вирішальний вплив на його становлення мав художник та педагог Павло Чистяков, який прищепив Врубелю особливе відчуття форми, конструкції образу й внутрішньої дисципліни рисунка. Саме ця школа багато в чому визначила своєрідність його майбутньої художньої мови.

Визначне місце у біографії Врубеля посідає Київський період, що тривав у 1884-1889 роках. Саме він став одним із вирішальних етапів у становленні художника. До Києва Врубель приїхав на запрошення мистецтвознавця Адріана Прахова для участі в реставрації Кирилівської церкви. Тут він не лише працював із давнім сакральним живописом, а й створював власні композиції, що поєднували повагу до візантійської та давньоруської традиції з цілком модерним, глибоко особистим баченням образу. Він також брав участь у відновленні стародавнього живопису в Софійському соборі, а 1887 року розробив ескізи для розписів Володимирського собору, хоча до виконання основних робіт його так і не допустили.

У 1885 році Врубель побував в Італії, де вивчав візантійський і пізньоримський живопис, мозаїки та вітражі Равенни й Венеції. Після повернення він знову працював у Києві, писав на замовлення, давав уроки малювання, створював нові композиції. Саме в цей час з’явилися й перші начерки, пов’язані з темою Демона - однією з центральних у всій його подальшій творчості. До київського періоду належать і такі твори, як «Дівчинка на тлі перського килима», «Східна казка», «Автопортрет», «Портрет В. Д. Замирайла», численні акварелі й рисунки.

Після від’їзду з Києва, куди митець в майбутньому ще неодноразово приїздив, художник жив у Москві. Він працював у різних галузях мистецтва: створював станкові картини, монументальні розписи, театрально-декораційні роботи, графіку, книжкові ілюстрації, твори декоративно-ужиткового мистецтва. На початку 1896 року художник познайомився з оперною співачкою Надією Забєлою, яка згодом стала його дружиною та однією з головних муз у житті. У цей період він створював не лише драматичні, а й казково-міфологічні образи - «Пан», «Богатир», «Царівна-Лебідь» та інші роботи, що стали класикою мистецтва рубежу століть.

Останні роки життя Михайла Врубеля були трагічними: після тяжкого психічного зриву 1902 року він більшу частину часу перебував у лікарнях, а 1906 року майже повністю втратив зір. Помирає видатний митець в Санкт-Петербурзі 14 квітня (за новим стилем) 1910 року.

Українська Центральна Рада - орган українського народу, а після проголошення УНР - перший парламент.

Після того, як до України з Петрограда дійшла звістка про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення самодержавства. 16 березня 1917-го у Києві відбулася велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Петру Столипіну.

Напередодні в будинку Євгена Чикаленка зібралися активісти Товариства українських поступовців (ТУП) обговорити політичну ситуацію, яка була непевна. Вирішили зустрічатися щодня в клубі «Родина» у будинку по вул. Великій Володимирській, 42. На одній з таких зустрічей зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й з’явилася ідея заснування Центральної Ради. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, - згадував Дмитро Антонович, - але зробили механічну згоду: вирішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».

Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час під наглядом поліції перебував у Москві. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович. 17 березня УЦР телеграмою повідомила про своє утворення Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді.

Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла 100 тисячна демонстрація, учасники якої вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, - закликав Михайло Грушевський, який повернувся на цей час у Київ, - і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономії вільної України».

Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія есерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Мовчазним свідком діяльності першого українського парламенту стала будівля Педагогічного музею (зображеного на 50-ти гривневій купюрі). В його стінах відбувалися засідання Української Центральної Ради, тут відбувалися гострі політичні дебати та народжувалися доленосні рішення.