Пам’яті гранатометника Едуарда Олійника (позивний "Вікінг")

Захиснику із Переяслава навічно 28 років.

Едуард народився 5 жовтня 1996 року у Переяславі на Київщині. З дитинства займався спортом, був капітаном футбольної команди.

Мріяв бути коком, тому здобув фах кухаря-кондитера в училищі, а згодом вивчав готельно-ресторанний бізнес в КНУКіМ.

На своє 27-ме день народження усвідомлено пішов в ТЦК та мобілізувався. Едуард цікавився скандинавською історією та міфологією, тому отримав позивний "Вікінг". Служив в складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.

«Вікінг» брав участь у бойових діях на території Херсонської та Донецької областей: захищав село Кринки, Краматорськ та Покровськ. За звитяги на Покровському напрямку захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Проте він не встиг особисто отримати нагороду.

Едуард Олійник прийняв свій останній бій поблизу міста Родинське Покровського району Донецької області 27 липня 2025 року. Тоді троє бійців розвідувальної групи потрапили під ворожий обстріл. Та навіть після важкого поранення Едуард не склав зброї. До останнього подиху він відстрілювався, намагаючись дотягнутися до рації, щоб попередити побратимів про засідку. "Вікінг" загинув зі зброєю в руках.

Чин похорону Едуарда Олійника відбувся 6 серпня 2025 року у Переяславі. Похований військовий на Заальтицькому кладовищі. Посмертно Едуарда нагородили орденом "За мужність" ІІ ступеня.

Шана Захисникові!

Валентина Кащенко

Фото із соцмереж, Переяславської міської територіальної громади та Переяслав.City

За матеріалами Переяславської міської територіальної громади

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Драмтеатр. Надпис “ДІТИ”

16 березня 2022-го російські війська бомблять драмтеатр у Маріуполі, де ховалися мирні жителі з дітьми. Величезний напис "ДІТИ" не зупинив окупантів. Під уламками загинули сотні людей.

Запрошуємо до участі в конкурсі на здобуття Стипендії імені Едуарда Зуба - ініціативи, спрямованої на підтримку молодих істориків, краєзнавців, журналістів, студентів, які працюють у сфері дослідження та популяризації історії України.

На здобуття Стипендії можуть претендувати молоді дослідники та популяризатори історії України, які є громадянами України та спеціалізуються на темах пов’язаних з історією Харкова; репресивною політикою комуністичного тоталітарного режиму; Українською революцією 1917-1921 років із акцентом на локальному вимірі; церковно-релігійним життям в Україні за часів комуністичного тоталітарного режиму, дотримуються принципів академічної доброчесності та мають активну громадянську позицію. Вікова межа претендента на момент отримання Стипендії - 40 років включно.

Більш детальніше про умови участі за посиланням.

ЗБЕРІГАЧ КИЇВСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ ПРО РУСЬ: 180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АДРІАНА ПРАХОВА

Цього дня минає 180 років з дня народження мистецтвознавця, археолога, історика культури та художнього критика Адріана Прахова.

Адріан Прахов народився у білоруському місті Мстиславль в родині директора Дворянського училища. Після смерті батька родина перебралась в Петербург. Тут Прахов закінчив гімназію, а згодом вивчав теорію та історію мистецтва у Петербурзькому університеті. Пізніше продовжив мистецтвознавчі студії у Європі: Німеччині, Франції, Італії, Греції, Австрії, Британії.

Після повернення з європейських студій, захистив дисертацію присвячену архітектурі Стародавнього Єгипту та викладав у Петербурзькому університеті. Саме в цей час Прахов багато писав художньої критики, зокрема він перший написав наукове дослідження творчості Тараса Шевченка.

У 1880 році Прахов з родиною перебирається до Києва, з вивченням культурної спадщини якого пов’яже своє життя. Спершу Прахов досліджував мозаїки та фрески Софійський собору. Згодом взявся за масштабний проєкт - реставрацію старовинних фресок давньоруської Кирилівської церкви. До цієї роботи він залучив багатьох митців: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича, Михайла Врубеля. Храм XII століття був перетворений на справжній художній музей, хоча в ньому продовжували вести релігійні служби.

У 1885 році за сприяння Археологічного товариства у Петербурзі, Прахов розпочав новий амбітний проєкт - розпис Володимирського собору. Мистецтвознавець залучив 96 художників, серед яких були кращі митці Російської імперії того часу: Вільгельм Котарбінський, Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Микола Пимоненко. Залучався до цієї роботи зовсім юний Олександр Мурашко, який згодом стане творцем Української академії мистецтв.

Крім того, Прахов виконував дослідницькі й реставраційні роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі, храмах Чернігова та Володимира-Волинського, керував кафедрою історії мистецтв Київського університету Святого Володимира. Важливо, що бувши фактично російським чиновником від культури, Прахов поважав українську національну культуру. Професор спеціально вивчив та послуговувався українською мовою та вбачав у київській спадщині корені української культури.

Помер Адріан Прахов у Ялті 1916 року. Діти Прахова в тій чи іншій мірі продовжили його шлях: старша донька Олена стала художницею-вишивальницею. Син Микола - мистецтвознавцем. Онуки Прахова також були видатними людьми - Адріан Прахов (названий на честь діда) - кінооператором Студії Довженка, зняв фільми “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а онук Микола - відомим біологом, дослідником Якутії та теоретиком садівництва і квітникарства.