Пам’яті азовця Михайла Ніконця (позивний «Бублік»)

У 2015 році у складі «Азову» відстоював Маріуполь, а у 2022-му повернувся до міста, щоб допомогти побратимам

Михайло народився 16 червня 1992 року в Умані Черкаської області. У дитинстві був дуже допитливим: грав на акордеоні й сопілці, ходив на танці, співав, займався скейтбордингом та паркуром.

Після школи здобув фах автомобільного слюсаря та працював на СТО. Під час Революції гідності приєднався до "Правого сектору", а згодом вступив до лав полку "Азов". У складі цього підрозділу захисник пройшов Павлопіль-Широкинську наступальну операцію в лютому 2015 року.  

У 2016 році повернувся до цивільного життя: працював на СТО, а згодом адміністратором інтернет-клубу. Почався зустрічатись з дівчиною Діаною.

Повномасштабне вторгнення зустрів в Умані. Пішки вирішив добиратись до столиці. У Києві долучився до ССО "Азов". Брав участь в боях на Київщині. Але шукав можливостей долучитись до побратимів у Маріуполі.

24 березня Михайло "Бублік" Ніконець був в складі 72 бійців, що першими потрапили в оточений Маріуполь на вертольотах. Спершу Михайло був у районі порту, потім були готель «Посейдон», рибоконсервний завод і залізничний вокзал. 15 квітня Михайлові разом з іншими захисниками вдалося прорватися з Правого берега на "Азовсталь". Загинув між 14 та 16 травня від крововтрати та важких поранень отриманих від артобстрілу. Тіло захисника досі на окупованих територіях, однак родина вірить, що зможе поховати Героя з почестями вдома.

Пам’ять і шана Герою! 

Тетяна Тиндик

Фото з сімейного архіву, Instagram Михайло Ніконець, Пливе кача. Умань

За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Черкаси, Пливе кача. Умань, Уманьnews.City

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

НЕМА НА СВІТІ УКРАЇНИ, НЕМАЄ ДРУГОГО ДНІПРА

10 березня ми вшановуємо пам’ять Тараса Шевченка – людини, чий голос став голосом українського народу. Його слова про свободу, гідність і любов до України звучать крізь століття й досі надихають мільйони.

Пам’ятаємо його силу слова, боротьбу і мрію про вільну Україну.

Сагринь – одна з найтрагічніших сторінок історії ХХ століття українців Холмщини.

У міжвоєнній Центрально-Східній Європі минулого століття етнічна мапа не збігалася з державними кордонами, що спричиняло гострі міжнаціональні конфлікти. На західноукраїнських землях головне протистояння розгорталося між українцями та поляками. Друга світова війна лише загострила його: українці боролися без власної держави, поляки – в умовах втрати своєї. Збройне протистояння між УПА та польською Армією Крайовою (АК) швидко радикалізувалося, охопивши Волинь, Галичину, Холмщину й Підляшшя.

10–11 березня 1944 року польські підпільні формування АК та Батальйонів хлопських (польських партизанських сил, які складалися переважно із місцевих селян) атакували українське село Сагринь (наразі територія Польщі, сучасна ґміна Вербковичі, Грубешівського повіту Люблинського воєводства). Напад розпочався на світанку 10 березня: село було оточене, почалися підпали, обстріли та вбивства мирних мешканців. Загинули жінки, діти, літні люди. До 10-ї години ранку село було фактично повністю спалено: знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 хат і численні господарські споруди. Наступного дня насильство продовжилося й охопило також інші українські села округи, польський наступ тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел, в ході цієї жорстокої операції було вбито від 1500 до 2000 українців. Наразі встановлено імена 621 особи загиблих, проте архівно-пошукова робота все ще триває.

Детальніше з матеріалами документів можете ознайомитися за посиланням.

Пам’яті десантника Артема Бурки (позивний «Бурий»)

Майже два роки вважали безвісти зниклим солдата, якому навічно 24.

Артем народився 4 лютого 2000 року на Полтавщині, в селі Пустовари Решетилівського району. 

Закінчив Демидівську загальноосвітню школу. Потім навчався у Полтавському професійно-технічному училищі №31.

У 2020 служив строкову службу в Харківському прикордонному загоні. Був відзначений грамотою за сумлінну службу.

У 2022 одружився та став батьком. За рік долучився до Збройних Сил України. Воював у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади на Запорізькому напрямку.

Загинув при виконанні бойового завдання 17 лютого 2024 року. Довгий час вважався зниклим безвісти, проте дружина Тетяна докладала максимум зусиль, щоб відшукати коханого.

Солдат Артем Бурка повернувся на щиті на Полтавщину 22 січня 2026 року. Похований на центральному цвинтарі села Пустовари.

Вічна слава і пам’ять Захисникові! 

Валентина Кащенко

Фото: Фейсбук-сторінка Танюшка Бурка, Фейсбук-сторінка Артем Попов, Решетилівська міська рада, Суспільне

За матеріалами: Решетилівська міська рада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОГО БЕРЕГУ: 210 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА АФАНАСЬЄВА-ЧУЖБИНСЬКОГО

Олександр Афанасьєв-Чужбинський народився в селі Ісківці на Полтавщині в родині дрібного шляхтича. 

Після навчання в Ніжинській гімназії вищих наук, як тодішній дворянин, поступив на військову службу, але досить скоро розчарувався у кар’єрі військового і у 1847 році вийшов у відставку поручником. Певний час працював у канцелярії Воронезького губернатора, однак не знайшов себе і на державній службі. 

У 1856 році на запрошення князя Костянтина Миколайовича взявся провести етнографічні студії рідного йому Придніпров’я. Завданням було об’їхати особисто прирічкові та приморські області та скласти їхні географічно-етнографічні описи. Протягом експедиції, Афанасьєв-Чужбинський опублікував низку матеріалів у модному тоді форматі «дорожних записок» в часописі «Морський збірник», які присвячені українському Придніпров’ю: «Загальний огляд на побут придніпровського селянина», «Поїздка на дніпровські пороги та на Запоріжжя», «Поїздка у низини Дніпра». Згодом свої напрацювання видав у збірнику «Нариси Дніпра». Афанасьєв-Чужбинський зокрема описав у своїй праці козацькі Січі на Дніпрі, лоцманську громаду з її побутом, традиціями та культурою; зробив детальний опис судноплавства Дніпром. 

Другою його етнографічною роботою став збірник «Нариси Дністра», в яких дослідник описав свої мандри Бесарабією. Зокрема, у своїй роботі Афанасьєв-Чужбинський приділив велику увагу побуту українських та молдавських селян, єврейських громад, а також поселень німецьких, болгарських та швейцарських колоністів. Етнограф також багато говорить про старожитності краю, зокрема Хотинську фортецю, Турецьку криницю, скельно-печерні пам’ятки та кургани краю. В «Нарисах Дніпра» він постійно наголошує на важливості археологічного дослідження краю та історичного дослідження козацтва.

У 1860-х роках мешкав у Петербурзі, де займався літературною та журналістською діяльністю. Перекладав твори Фенімора Купера та польських авторів. Певний час був завідувачем музею Петропавлівської фортеці. Помер 1875 року.

🌿 Весна — це час для внутрішнього оновлення.

Поки світ навколо з’їхав з рейок, ми пропонуємо зупинитися та віднайти те, що має справжню українську душу. Замість нескінченного гортання стрічки з інформаційним фастфудом, зібрали для вас якісне та справжнє:

🎨 мистецтво, що надихає
🎶 музика, яка буде на репіті
📚 книжки, що відкривають нові світи
🎬 кіно, яке торкається душі
🕰 історія, що додає нам сили сьогодні

👉 ТИЦЯЙТЕ СЮДИ, — ваш маленький простір сучасної української культури в одному місці

Плекаємо український Telegram разом 💪🏻

Пам'яті бойової медикині Олександри Ліскунової

Рятувала життя побратимів, загинула через влучання ворожого БПЛА в евакуаційне авто

Олександра Ліскунова народилася 17 грудня 1995 року в Кременчуці. Згодом родина переїхала до Горішніх Плавнів. Після школи вона навчалася у Кременчуцькому медичному коледжі, де здобула фах фельдшера. Працювала в Кременчуцькій дитячій лікарні, Центрі первинної медико-санітарної допомоги Горішніх Плавнів та у дитячо-юнацькій спортивній школі.

4 квітня 2022 року Олександра долучилася до російсько-української війни. Вона була завідувачкою медичного пункту колишнього 32-го окремого стрілецького батальйону: надавала допомогу пораненим, брала участь в евакуації з поля бою та організовувала медичне забезпечення підрозділу.

Старший сержант Олександра Ліскунова загинула 26 січня 2026 року під час виконання бойового завдання біля Новомиколаївки на Харківщині – російський баражуючий боєприпас «Ланцет» влучив у автомобіль.

Попрощалися з нею 29 січня, а поховали 30-річну військову медикиню на військовому меморіалі в Горішніх Плавнях. Колеги та побратими згадують її як щиру, турботливу й віддану своїй справі людину.

Слава і честь Захисниці!

Фото: Фейсбук-сторінка Коваленко Олександра

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

12 березня 1863 року народився Володимир Вернадський – один із найвидатніших учених ХХ століття, мислитель, природознавець і перший президент Української академії наук.

Вернадський належить до рідкісної когорти вчених-енциклопедистів. Його наукові праці охоплювали десятки галузей, від мінералогії та геології до філософії науки. Він став засновником нових наукових напрямів – геохімії та біогеохімії, а також створив вчення про біосферу – цілісну оболонку життя на Землі, і ноосферу – етап розвитку планети, коли людський розум стає силою, що впливає на природні процеси.

У 1918 році Вернадський став одним із творців і першим президентом Української академії наук (нині Національна академія наук України). Саме він заклав основи її структури: інститути, лабораторії, бібліотеку, архів, ботанічний сад, обсерваторію та інші наукові установи. Учений наполягав, що українська наука має розвиватися як повноцінна частина європейського інтелектуального простору.

Ім’я Вернадського сьогодні присутнє в різних символах української науки та держави.
На його честь названа українська антарктична станція “Академік Вернадський”. Вона розташована на острові Галіндез і була передана Україні Великою Британією у 1996 році; відтоді там працюють українські полярники, досліджуючи клімат, океан, біосферу та космічну погоду.

Постать ученого також присутня у щоденному житті українців – його портрет зображений на банкноті 1000 гривень, введеній у обіг у 2019 році. На зворотному боці купюри розміщено будівлю президії Національної академії наук України як символ інституції, біля витоків якої стояв Вернадський.

Ім’я вченого носять і освітні установи. Зокрема, Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського – один із найстаріших університетів півдня України. Заснований у 1918 році в Криму, після російської окупації півострова у 2014 році університет був змушений залишити Сімферополь і відновив свою діяльність у Києві. Сьогодні він продовжує працювати в українському освітньому просторі, зберігаючи власні інституційні традиції та символічно підтверджуючи, що українська наука і освіта залишаються невід’ємною частиною Криму. Ім’я Вернадського носить і найбільша наукова бібліотека країни – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.

Спадщина Володимира Вернадського – це не лише фундаментальні відкриття, а й масштабне бачення місця людини у світі. Він одним із перших сформулював думку, що людство стало геологічною силою планети і тому несе відповідальність за майбутнє Землі.

12 березня 1916 року (за новим стилем) народилася українська архітекторка Євгенія Маринченко, одна з авторок проєктів відбудови повоєнного Києва.

Вона народилася в Петрограді в родині майбутнього українського архітектора Олександра Івановича Маринченка. На той час він навчався в Петроградській академії мистецтв (1915–1918). Згодом сім’я повернулася в Україну, батько був родом із Кролевця (нині Сумська обл.).

Фахову освіту Євгенія здобувала в Києві: у 1931–1934 рр. навчалася в транспортно-будівельному технікумі, вищу освіту здобула у Київському інженерно-будівельному інституті, на архітектурному факультеті, впродовж 1935–1941 рр. Ще під час навчання в технікумі почала працювати на будівництві: десятником, техніком, помічником архітектора, здобуваючи практичний досвід, який згодом став важливим у її професійній діяльності.

Після Другої світової війни архітекторка працювала у проєктному інституті «Гіпроцивільпромбуд». Однією з її перших великих робіт став проєкт санаторного комплексу «Пуща Озерна» у київській Пущі-Водиці (1946–1949 рр.). Архітекторка створила ансамбль будівель, органічно вписаних у природний ландшафт соснового лісу. За цей проєкт вона отримала премію республіканського конкурсу за кращі об’єкти цивільного будівництва 1949 року.

Загалом Маринченко створила понад 70 архітектурних проєктів, із яких понад тридцять були реалізовані. Серед них громадські споруди, санаторно-курортні комплекси та житлові будинки у різних містах України: нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові, житловий масив Ново-Біличі в Києві.

Найвідомішою її роботою став Національний палац мистецтв «Україна», збудований у 1965–1970 рр. у співавторстві з архітектором Петром Жилицьким. На момент відкриття це була найбільша концертна зала України. Під час оздоблення інтер’єрів архітектори використали нові для того часу матеріали, зокрема блакитні вулканічні камені з Закарпаття (туфові породи), що надали простору особливого колористичного звучання.

Важливою складовою проєкту стала й акустика залу. Архітектори працювали разом з інженерами-акустиками, щоб досягти рівномірного звучання на всіх 3700 місцях. Для цього форму залу, систему балконів та декоративні елементи інтер’єру проєктували так, щоб вони не лише створювали візуальний ритм, а й працювали як акустичні поверхні, що відбивають і розсіюють звук. За створення Палацу архітектори отримали Національну премію України Тараса Шевченка 1971 року, Жилицький посмертно.

Маринченко була відома принциповою позицією щодо збереження історичного середовища Києва. Під час обговорення місця для будівництва великої концертної зали розглядали спорудження її на території знищеного совєцькою владою Михайлівського Золотоверхого. Архітекторка виступила проти такої ідеї, відстоюючи необхідність збереження цієї історичної ділянки міста. Другий раз рятувати територію Михайлівського від забудови довелося від Академії Наук, яка хотіла спорудити там павільйон з душовими кабінами та іншими зручностями для обслуговування тенісного корту. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію.

Окрім архітектури Маринченко захоплювалася малюванням. Вона створювала акварелі та замальовки, а серед її улюблених сюжетів були білі квіти, які, за її словами, створюють відчуття світла і святковості. Цю любов до світла й гармонії втілювала в архітектурі.

Маринченко останні роки життя співпрацювала з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, займаючись питаннями збереження архітектурної спадщини. Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.

Пам’яті кінолога Євгена Остопарченка

Став Героєм на щиті, захищаючи рідне Запоріжжя

Євген Остопарченко народився на Запоріжжі. До повномасштабної війни працював старшим інспектором-кінологом Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі. Раніше служив у Нацгвардії, працював охоронцем та інкасатором, згодом повернувся до служби у пенітенціарній системі.

Дуже любив родину – дружину Лідію та сина Руслана, захоплювався риболовлею і колекціонував моделі літаків. Колеги згадують, що він жив своєю справою, багато робив для розвитку кінологічної служби та дбав про службових собак.

Після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався стрільцем до 4-го стрілецького батальйону 23-ї окремої бригади НГУ «Хортиця», де охороняв важливі об’єкти, зокрема енергетичну інфраструктуру.

45-річний молодший сержант загинув 26 січня 2023 року під час бойового завдання біля села Значкове Запорізької області внаслідок російського ракетного удару. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вічна шана і слава Герою!

Фото з родинного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Сьогодні Василю Ратушному мало б виповнитися 30 років

Василь народився 13 березня 1996 року в Києві, був старшим сином у сім’ї письменниці і громадської діячки Світлани Поваляєвої та журналіста Тараса Ратушного. Був активним учасником Революції Гідності. У зимку 2015 році, щойно досягнувши повноліття – доєднався до добровольчого формування «Айдар», брав участь у боях в період Антитерористичної операції на Сході України.

Після демобілізації у 2019 році повернувся до цивільного життя. Працював на будівництві, зводив власний дім біля Десни, де жив із коханою Поліною. Грав на альт-саксофоні та фортепіано, майстрував меблі, виготовляв ножі у скандинавському стилі. Сам збудував доменну піч, щоб виплавляти метал, згодом захопився дронами. На руці мав татуювання – листок каштана і напис «КИЇВ», тому й позивний мав «Каштан».

З початком повномасштабного вторгнення Василь спершу допоміг організувати місцеву самооборону. Після звільнення Київщини Василь у складі 93-ї бригади, до якої згодом приєднався Роман, брав участь у бойових діях на Харківщині, далі під Бахмутом. З часом став пілотом БпЛА у 414-й окремій бригаді безпілотних систем «Птахи Мадяра». Брав участь у боях за Куп’янськ, Торське, Кліщіївку та Очеретине. У жовтні 2023 року був нагороджений нагрудним знаком «Золотий хрест».

«Він загинув щасливий, так, як хотів, і він закрив собою двох хлопців, вони вижили і не в критичному стані, з ними все добре, наскільки це можливо… Василь був дуже цілеспрямованою, скромною, тихою людиною з неймовірним почуттям гумору. І він був націлений винятково на знищення ворога», – сказала на прощанні мама Василя, письменниця Світлана Поваляєва.

Василя поховали на Байковому кладовищі в Києві. У нього залишилися батьки та кохана. Його молодший брат, громадський активіст Роман Ратушний, загинув у 2022 році під Ізюмом під час бойового завдання.

Пам’ять про братів Ратушних вшановують у культурних та меморіальних проєктах. На платформі Меморіал створили комікс, присвячений Роману та Василю Ратушним. Їхній пам’яті також присвячений фестиваль «Протасів Яр» фестиваль пам’яті Романа і Василя Ратушних. Захід започаткувала у 2023 році громадська організація «Захистимо Протасів Яр» на честь Романа Ратушного, адже саме він був активістом, який очолив боротьбу проти незаконної забудови Протасового Яру в Києві.

Разом їхні історії – це історії любові до свого міста та країни та відповідальності за них.