Пам’яті пластуна, командира десантно-штурмової бригади Захара Скляра
Був ідеалістом і брав на себе багато відповідальності
Захар Скляр народився 10 вересня 1997 року в Кремінній, Луганщина. У 16 років родина переїхала до Івано-Франківська.
Захар був патріотом і завжди захоплювався історією, велосипедами та подорожами. У 2020 році склав пластову присягу, а в 2021 став комендантом найбільшого пластового табору в Польщі.
Після початку війни у 2022 році Захар став добровольцем, пройшов підготовку та служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді.
Брав участь у бойових діях на Донеччині, а також навчався у Великій Британії. 20 грудня 2023 року він загинув, захищаючи Україну, отримавши смертельні поранення в боях під Новомихайлівкою. Похований на Алеї Героїв у Чукалівці, Івано-Франківська область.
Захар нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У 2025 році в Івано-Франківську відкрили пам'ятну дошку на фасаді ліцею №20, де він навчався.
Вічна слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був ідеалістом і брав на себе багато відповідальності
Захар Скляр народився 10 вересня 1997 року в Кремінній, Луганщина. У 16 років родина переїхала до Івано-Франківська.
Захар був патріотом і завжди захоплювався історією, велосипедами та подорожами. У 2020 році склав пластову присягу, а в 2021 став комендантом найбільшого пластового табору в Польщі.
Після початку війни у 2022 році Захар став добровольцем, пройшов підготовку та служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді.
Брав участь у бойових діях на Донеччині, а також навчався у Великій Британії. 20 грудня 2023 року він загинув, захищаючи Україну, отримавши смертельні поранення в боях під Новомихайлівкою. Похований на Алеї Героїв у Чукалівці, Івано-Франківська область.
Захар нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У 2025 році в Івано-Франківську відкрили пам'ятну дошку на фасаді ліцею №20, де він навчався.
Вічна слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16😢12
Пам’яті підприємця Олега Шмарка (позивний «Ворон»)
Брав участь у звільненні Херсона та правобережжя області, рятував людей після підриву Каховської ГЕС
Олег народився 27 квітня 1981 року в селі Рівне на Миколаївщині. Після закінчення університету зайнявся рибальством, але згодом змінив напрямок і відкрив СТО та магазин автотоварів. Він також серйозно займався велоспортом і передав це захоплення своїй доньці Маргариті, яка стала майстром спорту з кікбоксингу.
У перший день війни Олег приєднався до ЗСУ. У підрозділі на захисті Широкобальського мосту він боровся з танками, маючи лише автомат. Після звільнення Миколаєва його підрозділ перевели на передову в Херсонщину. Олег воював як оператор ПТРК, евакуйовував поранених і доставляв спорядження. Він був високопрофесійним бійцем, користувався повагою командирів і побратимів.
21 червня 2023 року, після небезпечного завдання, його човен підірвався на річковій міні, Олег загинув разом із двома товаришами. Його смерть стала трагедією для родини. Мама Олега не витримала втрати і померла незабаром після нього. Олег був представлений до нагороди орденом «Богдана Хмельницького III ступеня».
На могилі Олега викарбувано його улюблену фразу: «Мужність там, де любов».
Вічна шана і слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Брав участь у звільненні Херсона та правобережжя області, рятував людей після підриву Каховської ГЕС
Олег народився 27 квітня 1981 року в селі Рівне на Миколаївщині. Після закінчення університету зайнявся рибальством, але згодом змінив напрямок і відкрив СТО та магазин автотоварів. Він також серйозно займався велоспортом і передав це захоплення своїй доньці Маргариті, яка стала майстром спорту з кікбоксингу.
У перший день війни Олег приєднався до ЗСУ. У підрозділі на захисті Широкобальського мосту він боровся з танками, маючи лише автомат. Після звільнення Миколаєва його підрозділ перевели на передову в Херсонщину. Олег воював як оператор ПТРК, евакуйовував поранених і доставляв спорядження. Він був високопрофесійним бійцем, користувався повагою командирів і побратимів.
21 червня 2023 року, після небезпечного завдання, його човен підірвався на річковій міні, Олег загинув разом із двома товаришами. Його смерть стала трагедією для родини. Мама Олега не витримала втрати і померла незабаром після нього. Олег був представлений до нагороди орденом «Богдана Хмельницького III ступеня».
На могилі Олега викарбувано його улюблену фразу: «Мужність там, де любов».
Вічна шана і слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢11💔9
8 БЕРЕЗНЯ: ЗАЛИШИТИ, СКАСУВАТИ ЧИ ПЕРЕОСМИСЛИТИ?
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
❤15👍5
Пам’яті лейтенанта Тараса Дяківа
Він віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас від ворога
Тарас Дяків народився 1984 року в селищі Вигода, Івано-Франківська область. В дитинстві захоплювався фізкультурою, технікою та читанням. У 2001-2006 роках навчався у Львівській політехніці. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Після закінчення університету повернувся до Вигоди, працював на підприємстві «Уніплит».
У 2010 році Тарас разом із братом започаткував власну справу, згодом став програмістом після навчання в Mate academy. У квітні 2024 року Тарас був призваний до ЗСУ, служив в 421-му батальйоні безпілотних систем. У 2025 році отримав звання лейтенанта та став командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.
12 вересня 2025 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області. Похований у рідному селищі. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за мужність і відвагу. Тарас залишив дружину, сина, матір, брата і сестру.
Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в перемозі, за яку віддали життя.
Фото надані дружиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Він віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас від ворога
Тарас Дяків народився 1984 року в селищі Вигода, Івано-Франківська область. В дитинстві захоплювався фізкультурою, технікою та читанням. У 2001-2006 роках навчався у Львівській політехніці. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Після закінчення університету повернувся до Вигоди, працював на підприємстві «Уніплит».
У 2010 році Тарас разом із братом започаткував власну справу, згодом став програмістом після навчання в Mate academy. У квітні 2024 року Тарас був призваний до ЗСУ, служив в 421-му батальйоні безпілотних систем. У 2025 році отримав звання лейтенанта та став командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.
12 вересня 2025 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області. Похований у рідному селищі. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за мужність і відвагу. Тарас залишив дружину, сина, матір, брата і сестру.
Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в перемозі, за яку віддали життя.
Фото надані дружиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14😢5
БАТЬКО ДЕРЖАВНОЇ СИМВОЛІКИ В РОКИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
9 березня відзначаємо 140 років з дня народження видатного українського художника Георгія Нарбута.
Митець, який створював державну символіку України в роки Української революції 1917-1921 років, а також створив унікальний “український графічний стиль”. Про це та інше у нашому матеріалі.
9 березня відзначаємо 140 років з дня народження видатного українського художника Георгія Нарбута.
Митець, який створював державну символіку України в роки Української революції 1917-1921 років, а також створив унікальний “український графічний стиль”. Про це та інше у нашому матеріалі.
❤16👍3
Пам’яті азовця Михайла Ніконця (позивний «Бублік»)
У 2015 році у складі «Азову» відстоював Маріуполь, а у 2022-му повернувся до міста, щоб допомогти побратимам
Михайло народився 16 червня 1992 року в Умані Черкаської області. У дитинстві був дуже допитливим: грав на акордеоні й сопілці, ходив на танці, співав, займався скейтбордингом та паркуром.
Після школи здобув фах автомобільного слюсаря та працював на СТО. Під час Революції гідності приєднався до "Правого сектору", а згодом вступив до лав полку "Азов". У складі цього підрозділу захисник пройшов Павлопіль-Широкинську наступальну операцію в лютому 2015 року.
У 2016 році повернувся до цивільного життя: працював на СТО, а згодом адміністратором інтернет-клубу. Почався зустрічатись з дівчиною Діаною.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Умані. Пішки вирішив добиратись до столиці. У Києві долучився до ССО "Азов". Брав участь в боях на Київщині. Але шукав можливостей долучитись до побратимів у Маріуполі.
24 березня Михайло "Бублік" Ніконець був в складі 72 бійців, що першими потрапили в оточений Маріуполь на вертольотах. Спершу Михайло був у районі порту, потім були готель «Посейдон», рибоконсервний завод і залізничний вокзал. 15 квітня Михайлові разом з іншими захисниками вдалося прорватися з Правого берега на "Азовсталь". Загинув між 14 та 16 травня від крововтрати та важких поранень отриманих від артобстрілу. Тіло захисника досі на окупованих територіях, однак родина вірить, що зможе поховати Героя з почестями вдома.
Пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Instagram Михайло Ніконець, Пливе кача. Умань
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Черкаси, Пливе кача. Умань, Уманьnews.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
У 2015 році у складі «Азову» відстоював Маріуполь, а у 2022-му повернувся до міста, щоб допомогти побратимам
Михайло народився 16 червня 1992 року в Умані Черкаської області. У дитинстві був дуже допитливим: грав на акордеоні й сопілці, ходив на танці, співав, займався скейтбордингом та паркуром.
Після школи здобув фах автомобільного слюсаря та працював на СТО. Під час Революції гідності приєднався до "Правого сектору", а згодом вступив до лав полку "Азов". У складі цього підрозділу захисник пройшов Павлопіль-Широкинську наступальну операцію в лютому 2015 року.
У 2016 році повернувся до цивільного життя: працював на СТО, а згодом адміністратором інтернет-клубу. Почався зустрічатись з дівчиною Діаною.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Умані. Пішки вирішив добиратись до столиці. У Києві долучився до ССО "Азов". Брав участь в боях на Київщині. Але шукав можливостей долучитись до побратимів у Маріуполі.
24 березня Михайло "Бублік" Ніконець був в складі 72 бійців, що першими потрапили в оточений Маріуполь на вертольотах. Спершу Михайло був у районі порту, потім були готель «Посейдон», рибоконсервний завод і залізничний вокзал. 15 квітня Михайлові разом з іншими захисниками вдалося прорватися з Правого берега на "Азовсталь". Загинув між 14 та 16 травня від крововтрати та важких поранень отриманих від артобстрілу. Тіло захисника досі на окупованих територіях, однак родина вірить, що зможе поховати Героя з почестями вдома.
Пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Instagram Михайло Ніконець, Пливе кача. Умань
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Черкаси, Пливе кача. Умань, Уманьnews.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔4😢1