СТИПЕНДІАТИ ПРЕМІЇ ЕДУАРДА ЗУБА ВІДЗВІТУВАЛИ ЗА 2025 РІК
27 лютого стипендіати Юлія Єременко та Дмитро Деркач презентували свої дослідження, реалізовані за підтримки Стипендії імені Едуарда Зуба.
Захід відкрила голова Конкурсної комісії начальниця Другого міжрегіонального територіального відділу Українського інституту національної пам’яті Марія Тахтаулова.
«Сьогодні ми підводимо підсумки стипендіального циклу 2025. Наші прекрасні стипендіати поділяться тим як працювали у лабораторії історика. А ще ця стипендія стала прикладом того, пам’ять працює на майбутнє. Адже ініціатива родини Івана та Олександри Зубів, які чекають на звістки про своїх сина та онука, вирішили підтримати молодь. Показати як у горі і безкінечній тривозі за найрідніших можна діяти, триматися надії та давати її іншим» - зазначила Тахтаулова у вступній промові.
Дмитро Деркач поділився досвідом організації роботи над опрацюванням джерел та літератури для написання сценаріїв до нових відеороликів. У межах стипендії йому вдалося створити 5 відео для YouTube та 27 роликів для TikTok.
Юлія Єременко розповіла про свої здобутки в архівах Києва, участь у Міжнародному симпозіумі аспірантів з українознавства, а також про написану та опубліковану статтю «Українські мрійники в лещатах тоталітаризму». Крім того, пані
Юлія організувала публічну дискусію «Ідеї, контроль та насильство. Як радянська Україна пережила 20–30-ті роки». Вона та Дмитро стали основними спікерами.
Також до заходу долучилася Поліна Поставка, яка отримала спеціальну відзнаку та премію за внесок у дослідження життя і діяльності харківського купця Івана Гаращенка. Поліна поділилася новиною про вихід своєї книги про цього мецената «Іван Гаращенко: купець, меценат, подвижник Української Автокефальної Православної Церкви».
Довідково. Засновниками Стипендії є Олександра і Іван Зуби за участі Українського інституту національної пам’яті, благодійної організації «Благодійний фонд родини Алчевських-Бекетових» та Харківського національного університету імені Василя Назаровича Каразіна.
Стипендія заснована на пошану історика, популяризатора історії Харкова та України, співробітника Українського інституту національної пам’яті, військовослужбовця Збройних Сил України Едуарда Зуба.
Едуард Зуб – відомий харківський історик, популяризатор науки, публіцист, журналіст, краєзнавець, автор досліджень з історії репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму, історії Харкова і Харківщини, співробітник Українського інституту національної пам’яті. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну долучився до Сил оборони. Спочатку у складі добровольчого підрозділу «Фрайкор» давав відсіч окупантам на Харківщині, згодом воював у складі 93-ої бригади «Холодний Яр». Був поранений. Після реабілітації повернувся на фронт. З 14 листопада 2022 року вважається зниклим безвісти.
27 лютого стипендіати Юлія Єременко та Дмитро Деркач презентували свої дослідження, реалізовані за підтримки Стипендії імені Едуарда Зуба.
Захід відкрила голова Конкурсної комісії начальниця Другого міжрегіонального територіального відділу Українського інституту національної пам’яті Марія Тахтаулова.
«Сьогодні ми підводимо підсумки стипендіального циклу 2025. Наші прекрасні стипендіати поділяться тим як працювали у лабораторії історика. А ще ця стипендія стала прикладом того, пам’ять працює на майбутнє. Адже ініціатива родини Івана та Олександри Зубів, які чекають на звістки про своїх сина та онука, вирішили підтримати молодь. Показати як у горі і безкінечній тривозі за найрідніших можна діяти, триматися надії та давати її іншим» - зазначила Тахтаулова у вступній промові.
Дмитро Деркач поділився досвідом організації роботи над опрацюванням джерел та літератури для написання сценаріїв до нових відеороликів. У межах стипендії йому вдалося створити 5 відео для YouTube та 27 роликів для TikTok.
Юлія Єременко розповіла про свої здобутки в архівах Києва, участь у Міжнародному симпозіумі аспірантів з українознавства, а також про написану та опубліковану статтю «Українські мрійники в лещатах тоталітаризму». Крім того, пані
Юлія організувала публічну дискусію «Ідеї, контроль та насильство. Як радянська Україна пережила 20–30-ті роки». Вона та Дмитро стали основними спікерами.
Також до заходу долучилася Поліна Поставка, яка отримала спеціальну відзнаку та премію за внесок у дослідження життя і діяльності харківського купця Івана Гаращенка. Поліна поділилася новиною про вихід своєї книги про цього мецената «Іван Гаращенко: купець, меценат, подвижник Української Автокефальної Православної Церкви».
Довідково. Засновниками Стипендії є Олександра і Іван Зуби за участі Українського інституту національної пам’яті, благодійної організації «Благодійний фонд родини Алчевських-Бекетових» та Харківського національного університету імені Василя Назаровича Каразіна.
Стипендія заснована на пошану історика, популяризатора історії Харкова та України, співробітника Українського інституту національної пам’яті, військовослужбовця Збройних Сил України Едуарда Зуба.
Едуард Зуб – відомий харківський історик, популяризатор науки, публіцист, журналіст, краєзнавець, автор досліджень з історії репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму, історії Харкова і Харківщини, співробітник Українського інституту національної пам’яті. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну долучився до Сил оборони. Спочатку у складі добровольчого підрозділу «Фрайкор» давав відсіч окупантам на Харківщині, згодом воював у складі 93-ої бригади «Холодний Яр». Був поранений. Після реабілітації повернувся на фронт. З 14 листопада 2022 року вважається зниклим безвісти.
❤8👍2
1 та 2 березня 1943 року в селищі Корюківка Чернігівської області відбулася наймасштабніша в Європі нацистська каральна акція.
Майже 7 тис. цивільних жителів було знищено, а саме селище спалено як акт помсти та залякування за розгром партизанами окупаційного німецько-угорського гарнізону.
Корюківка стала наймасштабнішою каральною акцією нацистів у Європі серед подібних.
Однак, щоб приховати бездіяльність радянських партизанів, офіційна радянська влада десятиліттями замовчувала правду про цей воєнний злочин.
Майже 7 тис. цивільних жителів було знищено, а саме селище спалено як акт помсти та залякування за розгром партизанами окупаційного німецько-угорського гарнізону.
Корюківка стала наймасштабнішою каральною акцією нацистів у Європі серед подібних.
Однак, щоб приховати бездіяльність радянських партизанів, офіційна радянська влада десятиліттями замовчувала правду про цей воєнний злочин.
💔16🔥4😢2
Пам’яті морського піхотинця Богдана Усенка (позивний «Гетьман»)
Служив в АТО/ООС, обороняв Маріуполь, загинув у російському полоні
Богдан народився 24 січня 1994 року в Черкасах. Після школи навчався у Черкаському професійному автодорожньому ліцеї, де опанував професію оператора комп’ютерного набору.
Навесні 2012 року юнака призвали на строкову службу, а вже за рік він підписав армійський контракт.
12 квітня 2014 Богдан одружився з коханою Мариною. Того ж року у подружжя народилася донька Меланія. У 2014-2016 роках він служив у зоні АТО. Між 2016 та 2020 навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Служив в 36-тій окремій бригаді морської піхоти. З 2020 року брав участь в ООС, як командир батареї реактивної артилерії.
У грудні 2021 року Богдан заступив на позиції в районі Мангуша поблизу Маріуполя. Морпіхи з 36-ї окремої бригади Михайла Білінського стали одним з перших, хто зустрів ворога у лютому 2022 року. Серед них був Богдан Усенко.
12 квітня 2022 під час боїв за Маріуполь потрапив у полон. Перебував в Оленівці, Курську, Мордовії, Камишині. Останнім місцем утримання стало відоме звірствами до українських громадян СІЗО міста Кизил у Пермському краї.
Датою смерті Богдана Усенка вважається квітень 2025 року, без конкретного числа.
У замордованого росіянами полоненого українського офіцера залишилися дружина, дві доньки та батько.
Акцію «Не мовчи — полон вбиває» у Черкасах 11 січня 2026 року присвятили пам'яті Богдана Усенка.
Похоронний чин провели у Свято-Михайлівському гарнізонному соборі 16 січня. Морпіха поховали на Алеї Героїв.
Богдана Усенка нагороджено відзнаками «За зразкову службу», «За оборону Маріуполя», «За військову доблесть» і орденами «За службу» та «Хрест Заслуги».
Слава Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторіка Maryna Usenko, Instagram Богдан Усенко, Суспільне
За матеріалами Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне, Точка Сходу
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Служив в АТО/ООС, обороняв Маріуполь, загинув у російському полоні
Богдан народився 24 січня 1994 року в Черкасах. Після школи навчався у Черкаському професійному автодорожньому ліцеї, де опанував професію оператора комп’ютерного набору.
Навесні 2012 року юнака призвали на строкову службу, а вже за рік він підписав армійський контракт.
12 квітня 2014 Богдан одружився з коханою Мариною. Того ж року у подружжя народилася донька Меланія. У 2014-2016 роках він служив у зоні АТО. Між 2016 та 2020 навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Служив в 36-тій окремій бригаді морської піхоти. З 2020 року брав участь в ООС, як командир батареї реактивної артилерії.
У грудні 2021 року Богдан заступив на позиції в районі Мангуша поблизу Маріуполя. Морпіхи з 36-ї окремої бригади Михайла Білінського стали одним з перших, хто зустрів ворога у лютому 2022 року. Серед них був Богдан Усенко.
12 квітня 2022 під час боїв за Маріуполь потрапив у полон. Перебував в Оленівці, Курську, Мордовії, Камишині. Останнім місцем утримання стало відоме звірствами до українських громадян СІЗО міста Кизил у Пермському краї.
Датою смерті Богдана Усенка вважається квітень 2025 року, без конкретного числа.
У замордованого росіянами полоненого українського офіцера залишилися дружина, дві доньки та батько.
Акцію «Не мовчи — полон вбиває» у Черкасах 11 січня 2026 року присвятили пам'яті Богдана Усенка.
Похоронний чин провели у Свято-Михайлівському гарнізонному соборі 16 січня. Морпіха поховали на Алеї Героїв.
Богдана Усенка нагороджено відзнаками «За зразкову службу», «За оборону Маріуполя», «За військову доблесть» і орденами «За службу» та «Хрест Заслуги».
Слава Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторіка Maryna Usenko, Instagram Богдан Усенко, Суспільне
За матеріалами Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне, Точка Сходу
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢11💔8
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Сьогодні минає 140 років з дня народження одного з тих, хто стояв біля витоків утвердження української термінології і за це навіки залишився на Соловках, мовознавця Григорія Холодного.
Народився він у російській глибинці, в Тамбові, куди його батька, вчителя із Переяслава з українськими переконаннями та цінностями, відправили від гріха подалі викладати в місцевій гімназії (якраз діяв Емський указ і українська мова всіляко витіснялася з публічної площини).
Григорій Холодний-старший прекрасно розумів роль освіти, тому всі його троє синів вивчилися в університетах. Микола в майбутньому став відомим ботаніком, Володимир – юристом і видавцем першої в Російській імперії спортивної газети «Авто» (і чоловіком зірки німого кіно Віри Холодної), а Григорій – мовознавцем і педагогом.
Григорій закінчив фізико-математичний факультет петроградського університету. Учителював у Москві, був секретарем заснованого Михайлом Грушевським Українського видавничого товариства. Після лютневої революції і утворення Української Центральної Ради переїхав до Києва, читав лекції з математики, фізики у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Був творчою людиною, прекрасно грав на скрипці. Донька Оксана стала відомою піаністкою і педагогом.
У 1920-ті роки Григорій Холодний утверджував українську освіту на Чернігівщині, був обраний головою місцевої «Просвіти», організував Чернігівське наукове товариство. Як співробітник Інституту Української Наукової Мови (а з 1926 року – його керівник), брав активну участь у виробленні головних засад розвитку української термінології, редагуванні термінологічних словників.
Активна проукраїнська позиція стала причиною загибелі вченого. У 1929 році його разом з іншими мовознавцями арештовують в інспірованій ГПУ справі «Спілки визволення України» та звинувачують у націоналістичному шкідництві. Вирок – 8 років таборів та позбавлення прав на наступні 3 роки.
Покарання відбував на Соловках, у сумнозвісному Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН) – разом з Миколою Зеровим, Лесем Курбасом, Антіном Крушельницьким та іншими представниками української інтелектуальної еліти. Навіть в ув’язненні намагався зберегти гідність і свободу духу. «Перебуваючи в політізоляторі, не підкорявся встановленому режиму, насміхався і ображав наглядачів», - скаржилося на Холодного керівництво табору.
У 1937 році, після появи директиви Єжова № 59190, тут почалася нова хвиля репресій, коли окремі «трійки» УНКВД взялися за перегляд справ і винесення смертельних вироків. У липні 1937 р. постановою особливої наради при НКВД СРСР Холодному додали ще п'ять років ізоляції. Але він не прожив і семи місяців. 17 лютого 1938 року за рішенням однієї з таких «трійок» упродовж однієї доби було розстріляно майже 200 в’язнів. Одним з них був і Григорій Холодний.
Сьогодні минає 140 років з дня народження одного з тих, хто стояв біля витоків утвердження української термінології і за це навіки залишився на Соловках, мовознавця Григорія Холодного.
Народився він у російській глибинці, в Тамбові, куди його батька, вчителя із Переяслава з українськими переконаннями та цінностями, відправили від гріха подалі викладати в місцевій гімназії (якраз діяв Емський указ і українська мова всіляко витіснялася з публічної площини).
Григорій Холодний-старший прекрасно розумів роль освіти, тому всі його троє синів вивчилися в університетах. Микола в майбутньому став відомим ботаніком, Володимир – юристом і видавцем першої в Російській імперії спортивної газети «Авто» (і чоловіком зірки німого кіно Віри Холодної), а Григорій – мовознавцем і педагогом.
Григорій закінчив фізико-математичний факультет петроградського університету. Учителював у Москві, був секретарем заснованого Михайлом Грушевським Українського видавничого товариства. Після лютневої революції і утворення Української Центральної Ради переїхав до Києва, читав лекції з математики, фізики у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Був творчою людиною, прекрасно грав на скрипці. Донька Оксана стала відомою піаністкою і педагогом.
У 1920-ті роки Григорій Холодний утверджував українську освіту на Чернігівщині, був обраний головою місцевої «Просвіти», організував Чернігівське наукове товариство. Як співробітник Інституту Української Наукової Мови (а з 1926 року – його керівник), брав активну участь у виробленні головних засад розвитку української термінології, редагуванні термінологічних словників.
Активна проукраїнська позиція стала причиною загибелі вченого. У 1929 році його разом з іншими мовознавцями арештовують в інспірованій ГПУ справі «Спілки визволення України» та звинувачують у націоналістичному шкідництві. Вирок – 8 років таборів та позбавлення прав на наступні 3 роки.
Покарання відбував на Соловках, у сумнозвісному Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН) – разом з Миколою Зеровим, Лесем Курбасом, Антіном Крушельницьким та іншими представниками української інтелектуальної еліти. Навіть в ув’язненні намагався зберегти гідність і свободу духу. «Перебуваючи в політізоляторі, не підкорявся встановленому режиму, насміхався і ображав наглядачів», - скаржилося на Холодного керівництво табору.
У 1937 році, після появи директиви Єжова № 59190, тут почалася нова хвиля репресій, коли окремі «трійки» УНКВД взялися за перегляд справ і винесення смертельних вироків. У липні 1937 р. постановою особливої наради при НКВД СРСР Холодному додали ще п'ять років ізоляції. Але він не прожив і семи місяців. 17 лютого 1938 року за рішенням однієї з таких «трійок» упродовж однієї доби було розстріляно майже 200 в’язнів. Одним з них був і Григорій Холодний.
😢5❤2💔2
Пам'яті Героя України, льотчика В’ячеслава Радіонова
Ціною життя врятував повний склад пілотів і літаків 40-ї авіабригади
Старший лейтенант В’ячеслав Радіонов загинув на світанку 24 лютого 2022 року, прикривши своїх побратимів під час ворожого ракетного удару по аеродрому. Завдяки його діям всі літаки 40-ї бригади залишилися цілими та піднялися в повітря.
В’ячеслав народився в Запоріжжі в 1997 році. З дитинства захоплювався авіацією, займався авіамоделізмом і став чемпіоном України. Відразу після закінчення Харківського університету Повітряних сил підписав контракт із ЗСУ. У 2021 році пілотував МіГ-29 на параді до 30-ї річниці незалежності України.
У ніч на 24 лютого його літак був збитий під час бою з російськими літаками, але він зміг відвести удар від своєї бригади. Тіло В’ячеслава знайшли місцеві жителі, а 28 лютого його поховали таємно, щоб уникнути сплюндрування могили. Пізніше його перепоховали на Алеї Героїв у Василькові.
Указом Президента України В’ячеславу присвоєно звання Герой України (посмертно) і капітан. Вшанування пам’яті льотчика відбулося через перейменування вулиці в Запоріжжі та відкриття меморіалу в Київській області.
Шана Герою!
Тетяна Тиндик
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Ціною життя врятував повний склад пілотів і літаків 40-ї авіабригади
Старший лейтенант В’ячеслав Радіонов загинув на світанку 24 лютого 2022 року, прикривши своїх побратимів під час ворожого ракетного удару по аеродрому. Завдяки його діям всі літаки 40-ї бригади залишилися цілими та піднялися в повітря.
В’ячеслав народився в Запоріжжі в 1997 році. З дитинства захоплювався авіацією, займався авіамоделізмом і став чемпіоном України. Відразу після закінчення Харківського університету Повітряних сил підписав контракт із ЗСУ. У 2021 році пілотував МіГ-29 на параді до 30-ї річниці незалежності України.
У ніч на 24 лютого його літак був збитий під час бою з російськими літаками, але він зміг відвести удар від своєї бригади. Тіло В’ячеслава знайшли місцеві жителі, а 28 лютого його поховали таємно, щоб уникнути сплюндрування могили. Пізніше його перепоховали на Алеї Героїв у Василькові.
Указом Президента України В’ячеславу присвоєно звання Герой України (посмертно) і капітан. Вшанування пам’яті льотчика відбулося через перейменування вулиці в Запоріжжі та відкриття меморіалу в Київській області.
Шана Герою!
Тетяна Тиндик
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢11💔5
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Сьогодні – день народження Володимира Івасюка, композитора, який відкрив усьому світу красу і мелодійність українських пісень, прищепив любов співати українською. Українська пісня із етнографічного архаїзму раптом зазвучала стильно і сучасно. В США діаспора випустила платівку із записом його «Червоної рути». Пізніше її назвуть гімном української ідентичності, що вплинула на розвиток усієї української естради.
Він міг стати відомим совєцьким композитором, писати пісні російською на замовлення. Але йому боліла українська мова, українська пісня. «Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах», – писав він.
Це йому не пробачили. 18 травня 1979 року його тіло знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. Володимиру Івасюку навіки лишилося 30. Усі крапки над і в цій історії досі не розставлені.
А пісні Володимира Івасюка досі лунають скрізь, нагадуючи нам, що ми українці.
Він міг стати відомим совєцьким композитором, писати пісні російською на замовлення. Але йому боліла українська мова, українська пісня. «Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах», – писав він.
Це йому не пробачили. 18 травня 1979 року його тіло знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. Володимиру Івасюку навіки лишилося 30. Усі крапки над і в цій історії досі не розставлені.
А пісні Володимира Івасюка досі лунають скрізь, нагадуючи нам, що ми українці.
❤8👍3💔1