Пам’яті капітана Степана Криворученка (позивний «Уж»)
Офіцера згадують як чудового наставника для молодих бійців
Степан Криворученко народився 18 жовтня 1969 року в Сарнах. Після служби в армії переїхав до Криму, одружився та працював у міліції. Він був одним із засновників кримського спецпідрозділу "Беркут", пізніше став командиром роти в Сімферополі.
У 2014 році Степан не зрадив Україну: допомагав десантникам на півострові, а потім переїхав на Київщину та вступив до батальйону "Золоті ворота" Національної гвардії. Після трьох відмов перевестися на фронт, восени 2014 року він приєднався до полку "Азов" та став командиром розвідувального загону.
Вже у грудні 2014 року Степан вирушив до Маріуполя, де вдосконалював військові навички. Розвіддані, які зібрав його загін, допомогли під час звільнення населених пунктів у лютому 2015 року. 5 лютого 2015 року, під час виконання завдання, Степан загинув від осколкових поранень.
Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Похований у Борисполі. На його честь вулиця у місті названа на його честь, а пам'ятна дошка встановлена на будинку героя. У Сарнах також встановлено меморіальні таблички.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Книга пам’яті органів системи МВС, Бориспільська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Офіцера згадують як чудового наставника для молодих бійців
Степан Криворученко народився 18 жовтня 1969 року в Сарнах. Після служби в армії переїхав до Криму, одружився та працював у міліції. Він був одним із засновників кримського спецпідрозділу "Беркут", пізніше став командиром роти в Сімферополі.
У 2014 році Степан не зрадив Україну: допомагав десантникам на півострові, а потім переїхав на Київщину та вступив до батальйону "Золоті ворота" Національної гвардії. Після трьох відмов перевестися на фронт, восени 2014 року він приєднався до полку "Азов" та став командиром розвідувального загону.
Вже у грудні 2014 року Степан вирушив до Маріуполя, де вдосконалював військові навички. Розвіддані, які зібрав його загін, допомогли під час звільнення населених пунктів у лютому 2015 року. 5 лютого 2015 року, під час виконання завдання, Степан загинув від осколкових поранень.
Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Похований у Борисполі. На його честь вулиця у місті названа на його честь, а пам'ятна дошка встановлена на будинку героя. У Сарнах також встановлено меморіальні таблички.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Книга пам’яті органів системи МВС, Бориспільська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢12💔9
БУДІВНИЧИЙ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА ФУНДАТОР УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗНАВСТВА: 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАСИЛЕНКА
Сьогодні відзначаємо 150-річчя з дня народження видатного українського науковця та громадсько-політичного діяча Миколи Василенка.
Микола Василенко народився в селі Есмань на Сумщині, в родині судового діловода. Навчався в Глухівській та Полтавській гімназіях, а згодом на історико-філологічному факультеті Дерптському університету (нині Тарту, Естонія).
Після завершення навчання перебрався в Київ, де активно працював в культурно-просвітницькій Старій Громаді Києва, а також писав для видання «Киевская старина». Був також активним учасником історичного товариства Нестора-Літописця. У 1909 році засуджений царської владою на рік ув’язнення за його антиімперську позиції. Відбував покарання в петербурзькій в’язниці «Хрести». З 1910 року йому було заборонено займатись викладацькою діяльністю, тому займався юриспруденцією в Одесі.
Після Лютневої революції був запрошений Михайлом Грушевським на посаду заступника Голови Української Центральної Ради. Однак замість цього обійняв посаду товариша (заступника) міністра освіти Тимчасового уряду та очільника Київської освітньої округи. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році, обійняв посаду міністра освіти та мистецтв. На цій посаді сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори. Один з ініціаторів створення Української академії наук.
У квітні 1923 року він одружився з історикинею Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Василенко арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій». Лише втручання Всеукраїнської академії наук дало змогу уникнути покарання в десять років та бути аміністованим у 1924 році. Наступні роки Микола Василенко активно працює в галузі правознавчої науки. Його доробок - це майже 500 наукових та публіцистичних праць присвячених історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Василенко був дослідником оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Зокрема саме він опублікував Конституцію Пилипа Орлика.
Помер у жовтні 1935 року від тяжкої хвороби. Похований на Лук’янівському кладовищі.
Сьогодні відзначаємо 150-річчя з дня народження видатного українського науковця та громадсько-політичного діяча Миколи Василенка.
Микола Василенко народився в селі Есмань на Сумщині, в родині судового діловода. Навчався в Глухівській та Полтавській гімназіях, а згодом на історико-філологічному факультеті Дерптському університету (нині Тарту, Естонія).
Після завершення навчання перебрався в Київ, де активно працював в культурно-просвітницькій Старій Громаді Києва, а також писав для видання «Киевская старина». Був також активним учасником історичного товариства Нестора-Літописця. У 1909 році засуджений царської владою на рік ув’язнення за його антиімперську позиції. Відбував покарання в петербурзькій в’язниці «Хрести». З 1910 року йому було заборонено займатись викладацькою діяльністю, тому займався юриспруденцією в Одесі.
Після Лютневої революції був запрошений Михайлом Грушевським на посаду заступника Голови Української Центральної Ради. Однак замість цього обійняв посаду товариша (заступника) міністра освіти Тимчасового уряду та очільника Київської освітньої округи. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році, обійняв посаду міністра освіти та мистецтв. На цій посаді сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори. Один з ініціаторів створення Української академії наук.
У квітні 1923 року він одружився з історикинею Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Василенко арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій». Лише втручання Всеукраїнської академії наук дало змогу уникнути покарання в десять років та бути аміністованим у 1924 році. Наступні роки Микола Василенко активно працює в галузі правознавчої науки. Його доробок - це майже 500 наукових та публіцистичних праць присвячених історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Василенко був дослідником оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Зокрема саме він опублікував Конституцію Пилипа Орлика.
Помер у жовтні 1935 року від тяжкої хвороби. Похований на Лук’янівському кладовищі.
❤13👍4🔥1
🔸️37-мі роковини завершення виведення радянських військ з Афганістану.
Війна в Демократичній Республіці Афганістан 1979-1989 років стала останньою військово-політичною авантюрою Радянського Союзу. Офіційним приводом для введення радянських військ до цієї країни стало «надання допомоги дружньому афганському народові на прохання уряду ДРА».
🔸Військовослужбовців Радянської Армії (основний склад – це ті, хто проходив строкову службу у віці 18-20 років) у наказовому порядку відправляли на «афганську війну» під пропагандистськими закликами виконання «інтернаціонального обов’язку». Саме з цією війною пов’язане поширення терміну «воїн-інтернаціоналіст»: 28 грудня 1988 року запроваджено військову відзнаку – нагрудний знак «Воину-интернационалисту» для нагородження військовослужбовців Збройних сил СРСР за участь у виконанні «інтернаціонального обов’язку»…
🔸️На совісті керівництва СРСР – загибель, поранення, хвороби та зламані долі тисяч людей. За офіційними даними, втрати Радянської Армії за 10 років війни склали 14 427 осіб. Жертвами «афганської» війни також стали, за різними підрахунками, від 1-го до 1,5 мільйонів цивільних мешканців цієї країни.
🔸️Через війну в Афганістані пройшли близько 160 тисяч українців, з яких загинули 2 тисячі 378 осіб, за іншими даними - понад 3 тисячі, 72 пропали безвісти або потрапили у полон, 8 тисяч були поранені, а 5 тисяч отримали інвалідність.
🔸️Сьогодні Україна захищається від російської агресії й чимало ветеранів війни в Афганістані використовують свій військовий досвід для збройного захисту України від російських загарбників, активно допомагають в обороні держави.
🔸️В умовах повномасштабної війни постає питання як з призми сьогодення оцінювати ту війну в Афганістані. Чи є місце в національній пам’яті для тих українців, котрі не зі своєї волі змушений був виконувати покладений на них імперським центром військовий обов’язок у чужій країні? Якої поваги заслуговують ті, хто достойно пройшов через пекло афганської війни? Ці проблеми не мають однозначного вирішення і потребують виваженого експертного обговорення.
🔸️До УІНП часто надходять звернення – як від місцевих рад, так і від громадян – щодо надання роз’яснення з приводу відповідності топонімів та пам’ятних знаків, присвячених українцям-учасникам тієї війни. Позиція Інституту полягає в тому, що участь українців в «афганській війні» є сумним і кривавим нагадуванням про те, що в умовах відсутності власної національної держави українці вимушені були виконувати, під ширмою «інтернаціонального обов’язку», злочинні накази комуністичного тоталітарного режиму в реалізації агресивної зовнішньої імперської політики. Відтак пам’ятники «афганцям» мають стати меморіальним місцем, яке нагадуватиме українцям ціну втрати власної державності та суб’єктності, що неминуче тягне за собою примусову залученість Москвою як мобресурсу для реалізації власних імперських амбіцій. Саме тому Інститут і рекомендує усувати з присвячених афганцям пам’ятних знаків окремі елементи, що містять заборонену символіку, під якою Кремль здійснював і продовжує здійснювати свою злочинну політику. До прикладу, зображення у вигляді поєднання п’ятикутної зірки та забороненої у 2017 р. до використання в Україні так званої «георгіївської стрічки», яка нині використовується державою-агресором РФ у ході воєнного вторгнення в Україну.
Війна в Демократичній Республіці Афганістан 1979-1989 років стала останньою військово-політичною авантюрою Радянського Союзу. Офіційним приводом для введення радянських військ до цієї країни стало «надання допомоги дружньому афганському народові на прохання уряду ДРА».
🔸Військовослужбовців Радянської Армії (основний склад – це ті, хто проходив строкову службу у віці 18-20 років) у наказовому порядку відправляли на «афганську війну» під пропагандистськими закликами виконання «інтернаціонального обов’язку». Саме з цією війною пов’язане поширення терміну «воїн-інтернаціоналіст»: 28 грудня 1988 року запроваджено військову відзнаку – нагрудний знак «Воину-интернационалисту» для нагородження військовослужбовців Збройних сил СРСР за участь у виконанні «інтернаціонального обов’язку»…
🔸️На совісті керівництва СРСР – загибель, поранення, хвороби та зламані долі тисяч людей. За офіційними даними, втрати Радянської Армії за 10 років війни склали 14 427 осіб. Жертвами «афганської» війни також стали, за різними підрахунками, від 1-го до 1,5 мільйонів цивільних мешканців цієї країни.
🔸️Через війну в Афганістані пройшли близько 160 тисяч українців, з яких загинули 2 тисячі 378 осіб, за іншими даними - понад 3 тисячі, 72 пропали безвісти або потрапили у полон, 8 тисяч були поранені, а 5 тисяч отримали інвалідність.
🔸️Сьогодні Україна захищається від російської агресії й чимало ветеранів війни в Афганістані використовують свій військовий досвід для збройного захисту України від російських загарбників, активно допомагають в обороні держави.
🔸️В умовах повномасштабної війни постає питання як з призми сьогодення оцінювати ту війну в Афганістані. Чи є місце в національній пам’яті для тих українців, котрі не зі своєї волі змушений був виконувати покладений на них імперським центром військовий обов’язок у чужій країні? Якої поваги заслуговують ті, хто достойно пройшов через пекло афганської війни? Ці проблеми не мають однозначного вирішення і потребують виваженого експертного обговорення.
🔸️До УІНП часто надходять звернення – як від місцевих рад, так і від громадян – щодо надання роз’яснення з приводу відповідності топонімів та пам’ятних знаків, присвячених українцям-учасникам тієї війни. Позиція Інституту полягає в тому, що участь українців в «афганській війні» є сумним і кривавим нагадуванням про те, що в умовах відсутності власної національної держави українці вимушені були виконувати, під ширмою «інтернаціонального обов’язку», злочинні накази комуністичного тоталітарного режиму в реалізації агресивної зовнішньої імперської політики. Відтак пам’ятники «афганцям» мають стати меморіальним місцем, яке нагадуватиме українцям ціну втрати власної державності та суб’єктності, що неминуче тягне за собою примусову залученість Москвою як мобресурсу для реалізації власних імперських амбіцій. Саме тому Інститут і рекомендує усувати з присвячених афганцям пам’ятних знаків окремі елементи, що містять заборонену символіку, під якою Кремль здійснював і продовжує здійснювати свою злочинну політику. До прикладу, зображення у вигляді поєднання п’ятикутної зірки та забороненої у 2017 р. до використання в Україні так званої «георгіївської стрічки», яка нині використовується державою-агресором РФ у ході воєнного вторгнення в Україну.
😢10
15 лютого 1951 року, було укладено угоду між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій, наслідком якої стали чергові депортаційні заходи
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «евакуацію населення»: українського – з території Польщі до УРСР, польського – з території УРСР до Польщі.
Ця угода відкрила шлях до серії депортаційних акцій, які розпочалися в 1944-му, а завершилися в 1951 році.
Остаточне формування кордону між СРСР і Польщею відбулося через довготривалий переговорний процес, який втілювався в формі міждержавних угод. Люди, які жили вздовж лінії кордону, підпадали під «виселення», «очищення кордону» шляхом перенесення жител на певну відстань від прикордонної зони.
Останньою територіальною корективою між двома державами стала «Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року, в Польщі відома під криптонімом «Akcja H-T 1951».
У ст. 1 угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 кв. км. Це Нижньоустріцький, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97-ма свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тон». В ст. 2 говорилося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 кв. км. Це гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізнічне сполучення. У протоколі до договору зазначено, що кожна сторона безкоштовно передає іншій кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, а також, що сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної, кооперативної та інших форм власності.
Про людей, які проживали на цій території не йшлося.
Наслідком даної угоди стало переселення близько 16 500 польських громадян із Сокальщини у бойківські Бескиди. Із Західної Бойківщини виселили близько 33 000 українців, жителів 35 сіл Нижньо-Устріцького, 3-х сіл Хирівського та 3-х сіл Стрілківського районів Дрогобицької області та з міста Ніжні Устріки. Мешканців цих сіл розпорошили по 4-х південних областях по УРСР: Донецькій (на той час – Сталінська) – по 25-ти селах, Миколаївській – у 10-ти, Одеській – 20-ти, Херсонській – по 5-ти селах.
Людей насильно вивозили в товарних вагонах, по чотири сім’ї у кожному.
Виділених для переселенців жител виявилося менше, ніж виселених родин.
Людей підселяли до місцевих жителів, селили в нашвидкуруч зліплених землянках. Їх вважали «переселенцями», місце проживання і праці яких мало бути саме таким, яке вказувалося у переселенському квитку.
Обмін територіями дозволив польській владі побудувати на території Сяну одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій – Солинську ГЕС. Для будівництва затопили кілька сіл, у яких до депортації кількісно домінувало українське населення. Пішли під воду гори й навіть частина лісу. Нині Солинське озеро (Бещадське море) - найбільший у Бещадах туристичний об’єкт, на берегах якого розташовані численні бази відпочинку, яхт-клуби тощо.
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «евакуацію населення»: українського – з території Польщі до УРСР, польського – з території УРСР до Польщі.
Ця угода відкрила шлях до серії депортаційних акцій, які розпочалися в 1944-му, а завершилися в 1951 році.
Остаточне формування кордону між СРСР і Польщею відбулося через довготривалий переговорний процес, який втілювався в формі міждержавних угод. Люди, які жили вздовж лінії кордону, підпадали під «виселення», «очищення кордону» шляхом перенесення жител на певну відстань від прикордонної зони.
Останньою територіальною корективою між двома державами стала «Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року, в Польщі відома під криптонімом «Akcja H-T 1951».
У ст. 1 угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 кв. км. Це Нижньоустріцький, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97-ма свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тон». В ст. 2 говорилося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 кв. км. Це гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізнічне сполучення. У протоколі до договору зазначено, що кожна сторона безкоштовно передає іншій кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, а також, що сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної, кооперативної та інших форм власності.
Про людей, які проживали на цій території не йшлося.
Наслідком даної угоди стало переселення близько 16 500 польських громадян із Сокальщини у бойківські Бескиди. Із Західної Бойківщини виселили близько 33 000 українців, жителів 35 сіл Нижньо-Устріцького, 3-х сіл Хирівського та 3-х сіл Стрілківського районів Дрогобицької області та з міста Ніжні Устріки. Мешканців цих сіл розпорошили по 4-х південних областях по УРСР: Донецькій (на той час – Сталінська) – по 25-ти селах, Миколаївській – у 10-ти, Одеській – 20-ти, Херсонській – по 5-ти селах.
Людей насильно вивозили в товарних вагонах, по чотири сім’ї у кожному.
Виділених для переселенців жител виявилося менше, ніж виселених родин.
Людей підселяли до місцевих жителів, селили в нашвидкуруч зліплених землянках. Їх вважали «переселенцями», місце проживання і праці яких мало бути саме таким, яке вказувалося у переселенському квитку.
Обмін територіями дозволив польській владі побудувати на території Сяну одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій – Солинську ГЕС. Для будівництва затопили кілька сіл, у яких до депортації кількісно домінувало українське населення. Пішли під воду гори й навіть частина лісу. Нині Солинське озеро (Бещадське море) - найбільший у Бещадах туристичний об’єкт, на берегах якого розташовані численні бази відпочинку, яхт-клуби тощо.
😢10💔3❤1
РОЗБУДУВАВ НАЙБІЛЬШУ УКРАЇНСЬКУ БІБЛІОТЕКУ: 150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГНАТА ЖИТЕЦЬКОГО
15 лютого відзначаємо 150-річчя від дня народження історика та педагога Гната Житецького.
Гнат Житецький народився у Кам’янці-Подільському в родині відомого вченого-мовознавця Павла Житецького. Під впливом батька майбутній вчений зацікавився українською історією й філологією, а також почав відвідувати засідання Історичного товариства Нестора-літописця.
Після закінчення навчання у київській 2-й гімназії та колегії Павла Галагана, у 1884 році вступив на історично-філологічний факультет Київського імператорського університету св. Володимира. Під час навчання в закладі Житецький починає працювати помічником секретаря редакції журналу «Киевская старина». Згодом певний час жив у Петербурзі, де зокрема працював над створенням Великої енциклопедії.
У серпні 1918 року він переїжджає до Києва. Увійшов до Тимчасового Комітету по заснуванню Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) і став першим завідувачем її рукописного відділу. Він склав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний та хронологічний каталоги.
Також він розробив інструкції з описування рукописних книг та документів й обґрунтував основи розподілу рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками та музеями.
Гнат Житецький є відомим дослідником та автором праць з питань української історії та літератури, педагогіки та психології, а також багатьох праць, присвячених проблемам роботи рукописного відділу Всенародної бібліотеки України.Останні роки Гнат Житецький проживав у Бучі. Помер у 1929 році.
15 лютого відзначаємо 150-річчя від дня народження історика та педагога Гната Житецького.
Гнат Житецький народився у Кам’янці-Подільському в родині відомого вченого-мовознавця Павла Житецького. Під впливом батька майбутній вчений зацікавився українською історією й філологією, а також почав відвідувати засідання Історичного товариства Нестора-літописця.
Після закінчення навчання у київській 2-й гімназії та колегії Павла Галагана, у 1884 році вступив на історично-філологічний факультет Київського імператорського університету св. Володимира. Під час навчання в закладі Житецький починає працювати помічником секретаря редакції журналу «Киевская старина». Згодом певний час жив у Петербурзі, де зокрема працював над створенням Великої енциклопедії.
У серпні 1918 року він переїжджає до Києва. Увійшов до Тимчасового Комітету по заснуванню Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) і став першим завідувачем її рукописного відділу. Він склав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний та хронологічний каталоги.
Також він розробив інструкції з описування рукописних книг та документів й обґрунтував основи розподілу рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками та музеями.
Гнат Житецький є відомим дослідником та автором праць з питань української історії та літератури, педагогіки та психології, а також багатьох праць, присвячених проблемам роботи рукописного відділу Всенародної бібліотеки України.Останні роки Гнат Житецький проживав у Бучі. Помер у 1929 році.
👍8❤🔥6❤4
Пам’яті правозахисника, старшого сержанта Олександра Гатіятулліна
Він, як ніхто, знався на тому, що таке гідність та свобода для людини
Олександр Гатіятуллін народився 29 жовтня 1974 року в Маріуполі. Після служби в правоохоронних органах потрапив за ґрати, де змінив своє життя, ставши правозахисником. Після звільнення працював соціальним працівником, створив благодійну організацію «Клуб «Майбутнє» та вивчав профілактику ВІЛ/СНІДу в пенітенціарній системі.
У 2016 році став одним із засновників громадської організації «Україна без тортур», яка бореться з катуваннями в місцях несвободи. Після початку повномасштабного вторгнення РФ вступив до армії, де служив командиром пожежного взводу, а згодом змінив профіль на санітарного інструктора медичного пункту.
Олександр поєднував військову службу з правозахисною діяльністю, працюючи в Офісі омбудсмана та координуючи проєкти Національного превентивного механізму. За мужність та професіоналізм був нагороджений медалями та нагрудними знаками.
16 вересня 2025 року Олександр загинув під час бойового завдання. Залишились дружина та дві доньки, одна з яких продовжує справу батька. Олександра вшанувала ГО «Україна без тортур», описавши його як взірець мужності та людяності.
Світла пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Гатіятулліна
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Він, як ніхто, знався на тому, що таке гідність та свобода для людини
Олександр Гатіятуллін народився 29 жовтня 1974 року в Маріуполі. Після служби в правоохоронних органах потрапив за ґрати, де змінив своє життя, ставши правозахисником. Після звільнення працював соціальним працівником, створив благодійну організацію «Клуб «Майбутнє» та вивчав профілактику ВІЛ/СНІДу в пенітенціарній системі.
У 2016 році став одним із засновників громадської організації «Україна без тортур», яка бореться з катуваннями в місцях несвободи. Після початку повномасштабного вторгнення РФ вступив до армії, де служив командиром пожежного взводу, а згодом змінив профіль на санітарного інструктора медичного пункту.
Олександр поєднував військову службу з правозахисною діяльністю, працюючи в Офісі омбудсмана та координуючи проєкти Національного превентивного механізму. За мужність та професіоналізм був нагороджений медалями та нагрудними знаками.
16 вересня 2025 року Олександр загинув під час бойового завдання. Залишились дружина та дві доньки, одна з яких продовжує справу батька. Олександра вшанувала ГО «Україна без тортур», описавши його як взірець мужності та людяності.
Світла пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Гатіятулліна
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔20❤1
ЗАХОДИ ДО ДНЯ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ
20 лютого ми вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні, які загинули на Майдані Незалежності під час Революції Гідності.
Заходи з нагоди вшанування подій лютого 2014 року відбуватимуться протягом тижня, починаючи з вівторка 17 лютого.
В програмі заходів, які підготував Національний музей Революції Гідності спільно з партнерами є виставкові проєкти, дискусії, екскурсії місцями революційних подій, мистецькі акції, а також офіційний церемоніал вшанування та панахида за загиблими Героями.
Детальніше за посиланням.
20 лютого ми вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні, які загинули на Майдані Незалежності під час Революції Гідності.
Заходи з нагоди вшанування подій лютого 2014 року відбуватимуться протягом тижня, починаючи з вівторка 17 лютого.
В програмі заходів, які підготував Національний музей Революції Гідності спільно з партнерами є виставкові проєкти, дискусії, екскурсії місцями революційних подій, мистецькі акції, а також офіційний церемоніал вшанування та панахида за загиблими Героями.
Детальніше за посиланням.
❤🔥7❤4👍1💔1
Пам'яті сержанта медичної служби Катерини Ступницької
Хотіла врятувати чим більше життів
Катерина Ступницька народилася 11 квітня 1996 року на Рівненщині. З дитинства мріяла стати медикинею. У 2015 році закінчила Дубенський медколедж і працювала у сільському ФАПі.
У 2016 році підписала контракт із ЗСУ. Служила санітарною інструкторкою 14-ї окремої механізованої бригади, неодноразово була на передовій.
Паралельно навчалася на фізичну терапію, щоб допомагати пораненим повертатися до повноцінного життя. Казала: «Не можу бути осторонь. Маю допомагати і рятувати якомога більше життів».
З початком повномасштабної війни обороняла Київщину. У Наливайківці облаштувала польовий шпиталь і рятувала побратимів під постійними обстрілами. 8 березня 2022 року загинула під час авіаудару, до останнього допомагаючи пораненим. Катерині було 25. У неї залишилися батьки та два молодші брати.
Посмертно удостоєна звання Герой України з орденом «Золота Зірка». Її ім’ям названо вулиці на Рівненщині та в Києві.
Вдячність Героїні!
Світлини надані директором Макарівського історико-краєзнавчого музею Віталієм Гедзем
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Хотіла врятувати чим більше життів
Катерина Ступницька народилася 11 квітня 1996 року на Рівненщині. З дитинства мріяла стати медикинею. У 2015 році закінчила Дубенський медколедж і працювала у сільському ФАПі.
У 2016 році підписала контракт із ЗСУ. Служила санітарною інструкторкою 14-ї окремої механізованої бригади, неодноразово була на передовій.
Паралельно навчалася на фізичну терапію, щоб допомагати пораненим повертатися до повноцінного життя. Казала: «Не можу бути осторонь. Маю допомагати і рятувати якомога більше життів».
З початком повномасштабної війни обороняла Київщину. У Наливайківці облаштувала польовий шпиталь і рятувала побратимів під постійними обстрілами. 8 березня 2022 року загинула під час авіаудару, до останнього допомагаючи пораненим. Катерині було 25. У неї залишилися батьки та два молодші брати.
Посмертно удостоєна звання Герой України з орденом «Золота Зірка». Її ім’ям названо вулиці на Рівненщині та в Києві.
Вдячність Героїні!
Світлини надані директором Макарівського історико-краєзнавчого музею Віталієм Гедзем
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔23
УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ СТАВ ЛЕГЕНДОЮ ФРАНЦІЇ: 106 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ПОРИКА
Василь Васильович Порик народився 17 лютого 1920 року в селі Соломірка, що на Вінниччині, в селянській сім’ї. Освіту він здобув у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі, однак дуже швидко обрав для себе військову кар’єру. Розпочавши навчання в Одеському військовому піхотному училищи, був переведений в Охтирське, а згодом - у Харківське військове піхотне училище, котре він і завершив.
Будучи кадровим військовим у званні лейтенанта, Василь Порик зустрів початок німецько-радянської війни на фронті у складі Шостої армії Південно-Західного фронту. Приймаючи участь у важких оборонних боях, Василь Порик серед сотень тисяч інших військових опинився в оточенні під час битви під Уманню. Під час неї Василя Порика було поранено, і він потрапив у німецьких полон.
З німецьких полоном розпочалась нова сторінка в історії Василя Порика, котрий був відправлений на північ Франції, у військовий табір Бомон, де військовополонені добували вугілля на шахтах. Оправившись від поранень, Василь Порик проявив себе на роботах в концтаборі, чим заслужив собі довіру німецької адміністрації. Отримавши призначення табірним старшиною, він вільно міг пересуватися між табором та містом.
Саме в цей момент народжується інша постать - легендарний “Базиль”, як Василя Порика називали французи. Використовуючи свої можливості, Порик налагодив контакти з французьким Рухом Опору та приймав участь в їхніх диверсіях - від знищення живої сили супротивника до диверсій на залізницях та шахтах. Одночасно з цим у 1943 році він очолив міжтабірний комітет підпільних організацій військовополонених. Коли на слід Порика вийшло гестапо, він, за допомогою своїх французьких друзів втік з табору та створив свій партизанський загін.
Партизанська діяльність Порика принесла йому славу по всій Франції. Незадовго після своєї втечі він атакував концтабір Бомон та звільнив усіх його в’язнів, бійці під його керівництвом продовжували диверсії на шахтах, залізницях, розбивали маршові колони німецьких військ. Будучи пораненим, він знову потрапив в полон. Порика ув’язнили в фортеці Сен-Нікез у місті Аррас, втеча з котрої вважалася неможливою. Однак саме Василь Порик став тим, хто вперше за багато років зміг з неї втекти, ще раз покривши свою історію легендами.
Порика вчергове врятували французькі партизани, одна врешті-решт нагорода за його голову, котра сягнула вже мільйон франків, зробила свою справу, і Василя Порика було схоплено і розстріляно 21 липня 1944 року. За деякими джерелами, розстріл Василя Порика та Василя Доценка стали останніми розстрілами, здійсненими в Арраській фортеці.
Пам’ять про Василя “Базиля” Порика зберігається і в Україні, і у Франції. Нині його рідне село носить його ім’я, вулиці імені Василя Порика знаходяться у Вінниці, Києві та інших населених пунктах. В культурному житті і Франції, і Радянського Союзу Порик залишив помітний слід, ставши головний героєм як прози, так і кінематографу, зокрема будучи головним героєм фільму Довженка “В’язні Бомона”. В Радянському Союзі подвиги Василя Порика відзначили в 1964 році, посмертно присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу. Також, з 1964 року, Василь Порик вважається національним героєм у Франції. В Арраській фортеці, на меморіалі, присвяченому страченим в Аррасі, знаходяться пам’ятні плити Василя Порика та Василя Доценка. Поховано Василя Порика на кладовищі в Енем-Бомоні в спільній могилі з його побратимом, Василем Колесником
Василь Васильович Порик народився 17 лютого 1920 року в селі Соломірка, що на Вінниччині, в селянській сім’ї. Освіту він здобув у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі, однак дуже швидко обрав для себе військову кар’єру. Розпочавши навчання в Одеському військовому піхотному училищи, був переведений в Охтирське, а згодом - у Харківське військове піхотне училище, котре він і завершив.
Будучи кадровим військовим у званні лейтенанта, Василь Порик зустрів початок німецько-радянської війни на фронті у складі Шостої армії Південно-Західного фронту. Приймаючи участь у важких оборонних боях, Василь Порик серед сотень тисяч інших військових опинився в оточенні під час битви під Уманню. Під час неї Василя Порика було поранено, і він потрапив у німецьких полон.
З німецьких полоном розпочалась нова сторінка в історії Василя Порика, котрий був відправлений на північ Франції, у військовий табір Бомон, де військовополонені добували вугілля на шахтах. Оправившись від поранень, Василь Порик проявив себе на роботах в концтаборі, чим заслужив собі довіру німецької адміністрації. Отримавши призначення табірним старшиною, він вільно міг пересуватися між табором та містом.
Саме в цей момент народжується інша постать - легендарний “Базиль”, як Василя Порика називали французи. Використовуючи свої можливості, Порик налагодив контакти з французьким Рухом Опору та приймав участь в їхніх диверсіях - від знищення живої сили супротивника до диверсій на залізницях та шахтах. Одночасно з цим у 1943 році він очолив міжтабірний комітет підпільних організацій військовополонених. Коли на слід Порика вийшло гестапо, він, за допомогою своїх французьких друзів втік з табору та створив свій партизанський загін.
Партизанська діяльність Порика принесла йому славу по всій Франції. Незадовго після своєї втечі він атакував концтабір Бомон та звільнив усіх його в’язнів, бійці під його керівництвом продовжували диверсії на шахтах, залізницях, розбивали маршові колони німецьких військ. Будучи пораненим, він знову потрапив в полон. Порика ув’язнили в фортеці Сен-Нікез у місті Аррас, втеча з котрої вважалася неможливою. Однак саме Василь Порик став тим, хто вперше за багато років зміг з неї втекти, ще раз покривши свою історію легендами.
Порика вчергове врятували французькі партизани, одна врешті-решт нагорода за його голову, котра сягнула вже мільйон франків, зробила свою справу, і Василя Порика було схоплено і розстріляно 21 липня 1944 року. За деякими джерелами, розстріл Василя Порика та Василя Доценка стали останніми розстрілами, здійсненими в Арраській фортеці.
Пам’ять про Василя “Базиля” Порика зберігається і в Україні, і у Франції. Нині його рідне село носить його ім’я, вулиці імені Василя Порика знаходяться у Вінниці, Києві та інших населених пунктах. В культурному житті і Франції, і Радянського Союзу Порик залишив помітний слід, ставши головний героєм як прози, так і кінематографу, зокрема будучи головним героєм фільму Довженка “В’язні Бомона”. В Радянському Союзі подвиги Василя Порика відзначили в 1964 році, посмертно присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу. Також, з 1964 року, Василь Порик вважається національним героєм у Франції. В Арраській фортеці, на меморіалі, присвяченому страченим в Аррасі, знаходяться пам’ятні плити Василя Порика та Василя Доценка. Поховано Василя Порика на кладовищі в Енем-Бомоні в спільній могилі з його побратимом, Василем Колесником
❤11👍3😱1
Пам’яті нацгвардійця Руслана Сисюка
Тихий, щирий, справедливий – він завжди приходив на допомогу
Руслан Сисюк народився 6 липня 1999 року на Черкащині. Земляки пам’ятають його як щирого, справедливого хлопця, який завжди приходив на допомогу.
У 2018 році став військовослужбовцем 25-ї бригади НГУ імені князя Аскольда, згодом підписав контракт. Із початком повномасштабної війни обороняв Київщину, брав участь у боях за Київ, Ірпінь та Бучу. У 2024 році служив у складі 15-ї бригади НГУ «Кара-Даг».
Після виходу підрозділу на схід 26 жовтня 2024 року зв’язок із Русланом обірвався.
Майже рік родина чекала на звістку. ДНК-експертиза підтвердила: воїн загинув під час виконання бойового завдання поблизу Селидового на Донеччині. 23 жовтня 2025 року з Героєм попрощалися у Києві. Похований на Берковецькому кладовищі. У Руслана залишилися дружина та маленький син.
На сайті Президента зареєстрована петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно).
Слава Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Руслан Сисюк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Тихий, щирий, справедливий – він завжди приходив на допомогу
Руслан Сисюк народився 6 липня 1999 року на Черкащині. Земляки пам’ятають його як щирого, справедливого хлопця, який завжди приходив на допомогу.
У 2018 році став військовослужбовцем 25-ї бригади НГУ імені князя Аскольда, згодом підписав контракт. Із початком повномасштабної війни обороняв Київщину, брав участь у боях за Київ, Ірпінь та Бучу. У 2024 році служив у складі 15-ї бригади НГУ «Кара-Даг».
Після виходу підрозділу на схід 26 жовтня 2024 року зв’язок із Русланом обірвався.
Майже рік родина чекала на звістку. ДНК-експертиза підтвердила: воїн загинув під час виконання бойового завдання поблизу Селидового на Донеччині. 23 жовтня 2025 року з Героєм попрощалися у Києві. Похований на Берковецькому кладовищі. У Руслана залишилися дружина та маленький син.
На сайті Президента зареєстрована петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно).
Слава Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Руслан Сисюк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔15😢2
🔹Софія Русова – шведка з українською душею
🔸В історії України є чимало діячів, які за походженням не були українцями, але так закохалися в наш край, наших людей, що стали українцями за вибором і зробили чимало для розвитку української науки, культури, суспільних відносин. Однією з них стала і донька відставного військового-шведа і спадкоємиці французького аристократичного роду, відома педагогиня, організаторка одного з перших в Україні дитячих садочків, громадська діячка, популяризаторка жіночого руху у світі Софія Русова. Довгий час це ім`я було приховане від широкого загалу, але нині інтерес до її особистості, досягнень та ідей лише зростає.
🔹Вона однією з перших почала впроваджувати в педагогіку дошкільної освіти систему Монтессорі, була прихильницею національного виховання і самоідентифікації з раннього віку. «В житті кожної шляхетної людини має світити велика ясна зірка: щаслива доля рідного народу», — писала вона. І всім своїм життям вона до останньої миті утверджувала цю діяльну любов до землі, що стала її батьківщиною.
🔸А що ще ви знаєте про Софію Федорівну? Давайте перевіримо це за допомогою нашого тесту.
🔸В історії України є чимало діячів, які за походженням не були українцями, але так закохалися в наш край, наших людей, що стали українцями за вибором і зробили чимало для розвитку української науки, культури, суспільних відносин. Однією з них стала і донька відставного військового-шведа і спадкоємиці французького аристократичного роду, відома педагогиня, організаторка одного з перших в Україні дитячих садочків, громадська діячка, популяризаторка жіночого руху у світі Софія Русова. Довгий час це ім`я було приховане від широкого загалу, але нині інтерес до її особистості, досягнень та ідей лише зростає.
🔹Вона однією з перших почала впроваджувати в педагогіку дошкільної освіти систему Монтессорі, була прихильницею національного виховання і самоідентифікації з раннього віку. «В житті кожної шляхетної людини має світити велика ясна зірка: щаслива доля рідного народу», — писала вона. І всім своїм життям вона до останньої миті утверджувала цю діяльну любов до землі, що стала її батьківщиною.
🔸А що ще ви знаєте про Софію Федорівну? Давайте перевіримо це за допомогою нашого тесту.
❤16
ПУБЛІЧНИЙ ЗВІТ ГОЛОВИ УІНП ЗА 2025 РІК
23 лютого 2026 року відбудеться публічний звіт Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова.
Під час звіту Голова представить інформацію про проведені заходи, виконані завдання та їхні результати, використані кошти державного бюджету та інші питання діяльності Інституту у 2025 році.
Час проведення: 11:00 - 12:30
Місце проведення: Національне інформаційне агентство «Укрінформ» (Київ, вул. Богдана Хмельницького 8/16).
Запрошуємо взяти участь у заході представників громадських рад, громадських об’єднань, організацій роботодавців, професійних спілок, некомерційних організацій, експертів відповідних галузей та засобів масової інформації.
Для реєстрації необхідно заповнити гугл-форму за посиланням.
Трансляцію презентації звіту за 2025 рік Голови УІНП можна буде переглянути на YouTube-сторінці «Укрінформ».
23 лютого 2026 року відбудеться публічний звіт Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова.
Під час звіту Голова представить інформацію про проведені заходи, виконані завдання та їхні результати, використані кошти державного бюджету та інші питання діяльності Інституту у 2025 році.
Час проведення: 11:00 - 12:30
Місце проведення: Національне інформаційне агентство «Укрінформ» (Київ, вул. Богдана Хмельницького 8/16).
Запрошуємо взяти участь у заході представників громадських рад, громадських об’єднань, організацій роботодавців, професійних спілок, некомерційних організацій, експертів відповідних галузей та засобів масової інформації.
Для реєстрації необхідно заповнити гугл-форму за посиланням.
Трансляцію презентації звіту за 2025 рік Голови УІНП можна буде переглянути на YouTube-сторінці «Укрінформ».
❤12👍1
ВШАНУВАННЯ ЗАГИБЛИХ УЧАСНИКІВ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ У МАРІЇНСЬКОМУ ПАРКУ
Сьогодні відбулось вшанування пам’яті учасників Революції Гідності, що загинули в Маріїнському парку 18 лютого 2014 року.
До заходу, який відбувся біля меморіального знаку на честь загиблих Героїв Майдану долучились: заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, генеральний директор Національного музею Революції Гідності Ігор Пошивайло, співробітники музею, представники громадського руху «Українська патріотична альтернатива», громадські активісти, медіа.
Саме тут і на вулиці Інститутській розгорнулися одні з найзапекліших подій того дня. Маріїнський парк став місцем кривавих сутичок між протестувальниками та силовиками, простором, де мирний протест зупиняли насильством.
Рівно 12 років тому, своє життя віддали щонайменше 29 протестувальників, понад 500 людей отримали поранення.
«Ми вшановуємо пам'ять Героїв Небесної Сотні та пам'ятаємо за їх подвиг. Цей подвиг змінив хід історії України. З подвигу усіх учасників Революції гідності, українці поклали початок руху геть від московського впливу. Досягнення на Майдані стали першими здобутками України у відновленні незалежності від проросійської влади», - зазначив у своєму виступі Володимир Тиліщак.
Нагадуємо, що події з вшанування Героїв Небесної Сотні тривають протягом тижня, до 20 лютого. Ознайомитись з програмою можна за посиланням.
Сьогодні відбулось вшанування пам’яті учасників Революції Гідності, що загинули в Маріїнському парку 18 лютого 2014 року.
До заходу, який відбувся біля меморіального знаку на честь загиблих Героїв Майдану долучились: заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, генеральний директор Національного музею Революції Гідності Ігор Пошивайло, співробітники музею, представники громадського руху «Українська патріотична альтернатива», громадські активісти, медіа.
Саме тут і на вулиці Інститутській розгорнулися одні з найзапекліших подій того дня. Маріїнський парк став місцем кривавих сутичок між протестувальниками та силовиками, простором, де мирний протест зупиняли насильством.
Рівно 12 років тому, своє життя віддали щонайменше 29 протестувальників, понад 500 людей отримали поранення.
«Ми вшановуємо пам'ять Героїв Небесної Сотні та пам'ятаємо за їх подвиг. Цей подвиг змінив хід історії України. З подвигу усіх учасників Революції гідності, українці поклали початок руху геть від московського впливу. Досягнення на Майдані стали першими здобутками України у відновленні незалежності від проросійської влади», - зазначив у своєму виступі Володимир Тиліщак.
Нагадуємо, що події з вшанування Героїв Небесної Сотні тривають протягом тижня, до 20 лютого. Ознайомитись з програмою можна за посиланням.
💔11❤2