11 лютого 1919 року Симон Петлюра став одноосібним лідером Української Народної Республіки (УНР), поєднавши посади Голови Директорії та Головного Отамана (головнокомандувача) військ.

4 лютого 1919 столицю УНР Київ загарбали війська більшовицької Росії, а голова Директорії УНР Володимир Винниченко полишив країну. У цих вкрай складних історичних обставинах Симон Петлюра очолив відсіч збройній агресії як “червоної”, так і “білої” Росії. 11 лютого 1919 він став одноосібним лідером УНР, зосередивши у своїх руках командування військом та керівництво державою.

Петлюра, перебравши на себе керівництво Директорією УНР вирішив стати «понад партіями». 11 лютого 1919 року став позапартійним керівником УНР, вийшовши із Української соціал-демократичної робітничої партії.

Пам'яті водія-сапера Сергія Сащенка

Історія офіцера, який не чіплявся за бронь і воював до кінця сапером

Сергій Сащенко з Чернігівщини віддав майже 10 років службі в Державній кримінально-виконавчій службі, а після початку війни приєднався до ЗСУ. Як водій-сапер, він брав участь у бойових завданнях на Херсонщині, Сумщині та Чернігівщині, а також допомагав артилерії на Курському напрямку РФ. У серпні 2024 року його зникло безвісти під час виконання завдання. Через 7 місяців його загибель підтвердили після ідентифікації тіла.

Сергій був справжнім лідером, завжди допомагав іншим та мав сильний бойовий дух. Його сміливість і відданість Україні відзначено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Він мріяв стати лейтенантом поліції, навчався у юридичному виші, а з 2014 року працював у пробації, де став наймолодшим керівником відділу. Після мобілізації він не скористався бронюванням і пішов служити в армію.
Сергій залишив слід у серцях близьких та колег. На його честь встановлена меморіальна дошка.

Пам'ять і шана Захисникові!

Фото з сімейного архіву та надані Русланою Крикухою

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті головного сержанта, розвідника Олега Кривогуза (позивний «Ворчун»)

Боронив країну сім років, ніколи не підводив побратимів

Олег Кривогуз, родом із Сумщини, став справжнім героєм для своїх побратимів.

Його військові колеги згадують його відданість, відвагу і жертовність. Він завжди йшов попереду, рятуючи товаришів з небезпечних ситуацій. Олег був прикладом для інших, а його бойовий шлях тривав з 2015 року, спочатку в АТО/ООС, а потім і під час повномасштабного вторгнення.

Олег служив старшим розвідником у 131-му окремому розвідувальному батальйоні. У мирний час працював на кондитерській фабриці у Вінниці, де й зустрів свою майбутню дружину Аріну Кантоністову. У 2022 році в них народилась донька Катруся.

Олег брав участь у боях на різних фронтах, включаючи Херсонщину, Харківщину, Луганщину та Запоріжжя. За свою мужність він був відзначений медалями. 26 серпня 2025 року Олег загинув у засідці під Приморським на Запоріжжі. Його смерть стала великою втратою для побратимів та родини. Олегу назавжди залишилось 44 роки.

Похований він у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Вічна пам’ять та слава Воїну!

Фото із соцмереж Аріни Кантоністової та Суспільного

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті лейтенанта Петра Батьківського

Боровся за те, аби донька жила в європейській незалежній Україні

Петро Батьківський народився 22 грудня 1985 року в Тернополі. У 2009 році він підписав контракт на службу в Збройних силах України. Під час російської агресії Петро залишився вірним присязі і потрапив у полон під час захоплення Криму в 2014 році. Після звільнення добровільно продовжив службу в АТО, де брав участь у боях на Донбасі.

У 2021 році Петро закінчив Національну академію сухопутних військ і став командиром 1-го мотопіхотного взводу. Під час повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, він активно захищав Україну на фронті.

У березні 2022 року Петро звернувся до українців, закликаючи до єдності та підтримки. Через кілька днів він загинув у бою. За мужність і самовідданість отримав орден «За мужність» III ступеня (посмертно).

Честь Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Петро Батьківський, Тернопільська обласна державна адміністрація

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті капітана Степана Криворученка (позивний «Уж»)

Офіцера згадують як чудового наставника для молодих бійців

Степан Криворученко народився 18 жовтня 1969 року в Сарнах. Після служби в армії переїхав до Криму, одружився та працював у міліції. Він був одним із засновників кримського спецпідрозділу "Беркут", пізніше став командиром роти в Сімферополі.

У 2014 році Степан не зрадив Україну: допомагав десантникам на півострові, а потім переїхав на Київщину та вступив до батальйону "Золоті ворота" Національної гвардії. Після трьох відмов перевестися на фронт, восени 2014 року він приєднався до полку "Азов" та став командиром розвідувального загону.

Вже у грудні 2014 року Степан вирушив до Маріуполя, де вдосконалював військові навички. Розвіддані, які зібрав його загін, допомогли під час звільнення населених пунктів у лютому 2015 року. 5 лютого 2015 року, під час виконання завдання, Степан загинув від осколкових поранень.

Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Похований у Борисполі. На його честь вулиця у місті названа на його честь, а пам'ятна дошка встановлена на будинку героя. У Сарнах також встановлено меморіальні таблички.

Вічна пам’ять Герою!

Фото: Книга пам’яті органів системи МВС, Бориспільська міська рада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

БУДІВНИЧИЙ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА ФУНДАТОР УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗНАВСТВА: 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАСИЛЕНКА

Сьогодні відзначаємо 150-річчя з дня народження видатного українського науковця та громадсько-політичного діяча Миколи Василенка.

Микола Василенко народився в селі Есмань на Сумщині, в родині судового діловода. Навчався в Глухівській та Полтавській гімназіях, а згодом на історико-філологічному факультеті Дерптському університету (нині Тарту, Естонія).

Після завершення навчання перебрався в Київ, де активно працював в культурно-просвітницькій Старій Громаді Києва, а також писав для видання «Киевская старина». Був також активним учасником історичного товариства Нестора-Літописця. У 1909 році засуджений царської владою на рік ув’язнення за його антиімперську позиції. Відбував покарання в петербурзькій в’язниці «Хрести». З 1910 року йому було заборонено займатись викладацькою діяльністю, тому займався юриспруденцією в Одесі.

Після Лютневої революції був запрошений Михайлом Грушевським на посаду заступника Голови Української Центральної Ради. Однак замість цього обійняв посаду товариша (заступника) міністра освіти Тимчасового уряду та очільника Київської освітньої округи. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році, обійняв посаду міністра освіти та мистецтв. На цій посаді сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори. Один з ініціаторів створення Української академії наук.

У квітні 1923 року він одружився з історикинею Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Василенко арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій». Лише втручання Всеукраїнської академії наук дало змогу уникнути покарання в десять років та бути аміністованим у 1924 році. Наступні роки Микола Василенко активно працює в галузі правознавчої науки. Його доробок - це майже 500 наукових та публіцистичних праць присвячених історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Василенко був дослідником оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Зокрема саме він опублікував Конституцію Пилипа Орлика.

Помер у жовтні 1935 року від тяжкої хвороби. Похований на Лук’янівському кладовищі.

🔸️37-мі роковини завершення виведення радянських військ з Афганістану.
Війна в Демократичній Республіці Афганістан 1979-1989 років стала останньою військово-політичною авантюрою Радянського Союзу. Офіційним приводом для введення радянських військ до цієї країни стало «надання допомоги дружньому афганському народові на прохання уряду ДРА».

🔸Військовослужбовців Радянської Армії (основний склад – це ті, хто проходив строкову службу у віці 18-20 років) у наказовому порядку відправляли на «афганську війну» під пропагандистськими закликами виконання «інтернаціонального обов’язку». Саме з цією війною пов’язане поширення терміну «воїн-інтернаціоналіст»: 28 грудня 1988 року запроваджено військову відзнаку – нагрудний знак «Воину-интернационалисту» для нагородження військовослужбовців Збройних сил СРСР за участь у виконанні «інтернаціонального обов’язку»…

🔸️На совісті керівництва СРСР – загибель, поранення, хвороби та зламані долі тисяч людей. За офіційними даними, втрати Радянської Армії за 10 років війни склали 14 427 осіб. Жертвами «афганської» війни також стали, за різними підрахунками, від 1-го до 1,5 мільйонів цивільних мешканців цієї країни.

🔸️Через війну в Афганістані пройшли близько 160 тисяч українців, з яких загинули 2 тисячі 378 осіб, за іншими даними - понад 3 тисячі, 72 пропали безвісти або потрапили у полон, 8 тисяч були поранені, а 5 тисяч отримали інвалідність.

🔸️Сьогодні Україна захищається від російської агресії й чимало ветеранів війни в Афганістані використовують свій військовий досвід для збройного захисту України від російських загарбників, активно допомагають в обороні держави.

🔸️В умовах повномасштабної війни постає питання як з призми сьогодення оцінювати ту війну в Афганістані. Чи є місце в національній пам’яті для тих українців, котрі не зі своєї волі змушений був виконувати покладений на них імперським центром військовий обов’язок у чужій країні? Якої поваги заслуговують ті, хто достойно пройшов через пекло афганської війни? Ці проблеми не мають однозначного вирішення і потребують виваженого експертного обговорення.

🔸️До УІНП часто надходять звернення – як від місцевих рад, так і від громадян – щодо надання роз’яснення з приводу відповідності топонімів та пам’ятних знаків, присвячених українцям-учасникам тієї війни. Позиція Інституту полягає в тому, що участь українців в «афганській війні» є сумним і кривавим нагадуванням про те, що в умовах відсутності власної національної держави українці вимушені були виконувати, під ширмою «інтернаціонального обов’язку», злочинні накази комуністичного тоталітарного режиму в реалізації агресивної зовнішньої імперської політики. Відтак пам’ятники «афганцям» мають стати меморіальним місцем, яке нагадуватиме українцям ціну втрати власної державності та суб’єктності, що неминуче тягне за собою примусову залученість Москвою як мобресурсу для реалізації власних імперських амбіцій. Саме тому Інститут і рекомендує усувати з присвячених афганцям пам’ятних знаків окремі елементи, що містять заборонену символіку, під якою Кремль здійснював і продовжує здійснювати свою злочинну політику. До прикладу, зображення у вигляді поєднання п’ятикутної зірки та забороненої у 2017 р. до використання в Україні так званої «георгіївської стрічки», яка нині використовується державою-агресором РФ у ході воєнного вторгнення в Україну.

15 лютого 1951 року, було укладено угоду між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій, наслідком якої стали чергові депортаційні заходи

Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «евакуацію населення»: українського – з території Польщі до УРСР, польського – з території УРСР до Польщі.

Ця угода відкрила шлях до серії депортаційних акцій, які розпочалися в 1944-му, а завершилися в 1951 році.

Остаточне формування кордону між СРСР і Польщею відбулося через довготривалий переговорний процес, який втілювався в формі міждержавних угод. Люди, які жили вздовж лінії кордону, підпадали під «виселення», «очищення кордону» шляхом перенесення жител на певну відстань від прикордонної зони.

Останньою територіальною корективою між двома державами стала «Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року, в Польщі відома під криптонімом «Akcja H-T 1951».
У ст. 1 угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 кв. км. Це Нижньоустріцький, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97-ма свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тон». В ст. 2 говорилося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 кв. км. Це гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізнічне сполучення. У протоколі до договору зазначено, що кожна сторона безкоштовно передає іншій кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, а також, що сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної, кооперативної та інших форм власності.

Про людей, які проживали на цій території не йшлося.
Наслідком даної угоди стало переселення близько 16 500 польських громадян із Сокальщини у бойківські Бескиди. Із Західної Бойківщини виселили близько 33 000 українців, жителів 35 сіл Нижньо-Устріцького, 3-х сіл Хирівського та 3-х сіл Стрілківського районів Дрогобицької області та з міста Ніжні Устріки. Мешканців цих сіл розпорошили по 4-х південних областях по УРСР: Донецькій (на той час – Сталінська) – по 25-ти селах, Миколаївській – у 10-ти, Одеській – 20-ти, Херсонській – по 5-ти селах.

Людей насильно вивозили в товарних вагонах, по чотири сім’ї у кожному.

Виділених для переселенців жител виявилося менше, ніж виселених родин.
Людей підселяли до місцевих жителів, селили в нашвидкуруч зліплених землянках. Їх вважали «переселенцями», місце проживання і праці яких мало бути саме таким, яке вказувалося у переселенському квитку.

Обмін територіями дозволив польській владі побудувати на території Сяну одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій – Солинську ГЕС. Для будівництва затопили кілька сіл, у яких до депортації кількісно домінувало українське населення. Пішли під воду гори й навіть частина лісу. Нині Солинське озеро (Бещадське море) - найбільший у Бещадах туристичний об’єкт, на берегах якого розташовані численні бази відпочинку, яхт-клуби тощо.

РОЗБУДУВАВ НАЙБІЛЬШУ УКРАЇНСЬКУ БІБЛІОТЕКУ: 150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГНАТА ЖИТЕЦЬКОГО

15 лютого відзначаємо 150-річчя від дня народження історика та педагога Гната Житецького.

Гнат Житецький народився у Кам’янці-Подільському в родині відомого вченого-мовознавця Павла Житецького. Під впливом батька майбутній вчений зацікавився українською історією й філологією, а також почав відвідувати засідання Історичного товариства Нестора-літописця.

Після закінчення навчання у київській 2-й гімназії та колегії Павла Галагана, у 1884 році вступив на історично-філологічний факультет Київського імператорського університету св. Володимира. Під час навчання в закладі Житецький починає працювати помічником секретаря редакції журналу «Киевская старина». Згодом певний час жив у Петербурзі, де зокрема працював над створенням Великої енциклопедії.

У серпні 1918 року він переїжджає до Києва. Увійшов до Тимчасового Комітету по заснуванню Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) і став першим завідувачем її рукописного відділу. Він склав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний та хронологічний каталоги.

Також він розробив інструкції з описування рукописних книг та документів й обґрунтував основи розподілу рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками та музеями.

Гнат Житецький є відомим дослідником та автором праць з питань української історії та літератури, педагогіки та психології, а також багатьох праць, присвячених проблемам роботи рукописного відділу Всенародної бібліотеки України.Останні роки Гнат Житецький проживав у Бучі. Помер у 1929 році.