Пам’яті старшого кулеметника Андрія Волощука (позивний «Мольфар»)

Боронити Україну для нього було вибором серця, честі й пам’яті

Андрій Волощук родом з села Сваричів Рожнятівської громади на Івано-Франківщині. Працював у Львові керівником одного з відділень «Нової пошти». У жовтні 2024 року добровільно підписав контракт і став до лав Сил оборони України, щоб продовжити справу старшого брата Олега, який загинув у листопаді 2022 року на Бахмутському напрямку.

На фронті Андрій мав позивний «Мольфар», служив старшим кулеметником розвідувального батальйону у складі «Хартії», виконував бойові завдання під артилерійським і мінометним вогнем, збивав ворожі FPV-дрони та до останнього залишався поруч із побратимами.

2 грудня він зустрів своє 23-річчя на передовій. 7 грудня 2025 року Андрій Волощук загинув поблизу Куп’янська на Харківщині під час виконання бойового завдання. Про загибель 21 грудня повідомив брат Богдан, зв’язок із воїном обірвався за два тижні до того.

Вічна пам’ять і шана Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Bogdan Voloshchuk

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

АМАТОР, ЯКИЙ ВІДКРИВ ТРИПІЛЛЯ

Сьогодні минає 176 років з дня народження відомого українського археолога чеського походження, відкривача Трипільської культури Вікентія Хвойка.

Вікентій Хвойка народився в чеському селі Семін в родині збіднілих шляхтичів. Навчався в комерційному училищі в чеському Хрудімі, згодом жив в Празі.

В 26 років перебрався до Києва працювати вчителем, також пробував себе у сільському господарстві - вирощував хмель та чеський сорт проса “росичка.”

У 1890-х роках як аматор цікавиться археологією та зближується з метрами цієї справи Хведором Вовком та Володимиром Антоновичем. Став активним учасником Товариства шанувальників старовини та мистецтва. Бере активну участь в розкопках палеолітичних стоянок на Київщині.

У 1896 році під час розкопок біля села Трипілля на Обухівщині Хвойка здійснив світове відкриття пам’яток трипільської культури. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (IV-III тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася в праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищіва на Київщині.

На думку археолога, віднайдена ним трипільська культура була автохтонною - це пращури слов’ян, землеробська цивілізація, що походила від арійських племен, що мешкали впродовж століть в районі Середнього Подніпров’я. Хвойка доводив, що в цьому регіоні з доісторичних часів проживало населення, одним з наступників якого в майбутньому стала "південно-східна гілка" слов’ян.

Також Хвойка досліджував пам'ятки бронзової доби, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське і Мотронинське городища на Черкащині.

У 1898—1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров'ї та відкрив так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (II—V століття) культур. Також проводив археологічні дослідження балканських народів.

Він брав активну участь у підготовці та проведенні археологічних виставок 1897 і 1899, експонати яких стали основою археологічного відділу Київського художньо-промислового і наукового музею. Помер у 1914 році. Похований на Старому Байковому кладовищі.

АД’ЮТАНТ ПЕТЛЮРИ ТА АСИСТЕНТ ДОВЖЕНКА

8 лютого минає 130 років з дня народження Василя Бутенка (Хмурого) – військового діяча УНР, журналіста, мистецтвознавця, театрального оглядача, одного із перших дослідників авангардного мистецтва в Україні.
Народився у селі Рашівка на Полтавщині, у селянській родині. Здобув освіту у вчительській семінарії селища Великі Сорочинці.

У 1915 року мобілізований на до війська, брав участь у Першій світовій війні. Навесні 1917 року відряджений до 2-го українського полку, який стояв у селі Меджибожі на Вінниччині
У лютому 1918 року брав участь у боях з більшовиками у Києві. Служив в штабі Симона Петлюри, який тоді командував Гайдамацьким кошем Слобідської України. Пізніше обіймав посади коменданта ставки, командира куреня, начальника канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри.

Після поразки українських військ потрапив у табір для інтернованих вояків Армії УНР у Калиші (Польща), де читав там лекції з історії української літератури і брав участь у виданні таборового журналу.

У 1922 році повернувся в Україну. Спершу мешкав в Ромнах, а згодом у Харкові. Друкувався у журналах «Культура і побут», «Сільський театр». Був секретарем журналу «Нове мистецтво», який висвітлював театральне, музичне, образотворче й кіномистецтво.

У 1929 році працював асистентом режисера Олександра Довженка на зйомках фільму «Земля». Із титрів стрічки прізвище Бутенка вилучено через те, що був репресований.
Займався перекладами технічної літератури, з літа 1932 року працював у харківському видавництві «Рух». Автор низки книг з мистецтвознавства: «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво» й дослідження «Мар’ян Крушельницький», «Театральні строї Анатоля Петрицького», «Олекса Новаківський», «Театральні строї», «Йосип Гірняк», «Іван Труш».

Заарештований органами НКВД у 1937 році. Засуджений судовою трійкою до 10 років ув'язнення. Помер 27 січня 1940 року в Самартаборі у віці 44 років.

Ім'я Хмурого (Бутенка) закарбовано на Меморіалі жертвам репресій (художникам), встановленому в Києві, поряд з такими іменами, як Михайло Бойчук та Олександр Мурашко.

Пам'яті солдата Романа Гармаша (позивний «Кухар»)

Між бойовими завданнями намагався потішити побратимів смачними стравами

Роман Гармаш народився 18 березня 1983 року у Підгородньому на Дніпропетровщині. Згодом родина переїхала на Тернопільщину, де він закінчив школу в селі Малий Ходачків. У 2001 році пройшов строкову службу та здобув фах кухаря. Після повернення працював у будівельній і дорожній сферах, їздив на заробітки за кордон. Рідні згадують його як добру й турботливу людину «Ромашку», а на фронті він отримав позивний «Кухар» за любов до готування.

У перші дні повномасштабного вторгнення Роман вступив до тероборони, а згодом продовжив службу в складі 5-ї штурмової бригади. Півтора року воював на найгарячіших ділянках Донецького напрямку, зокрема біля Бахмута, Часового Яру, Кліщіївки та інших. Спершу служив у батальйоні зв’язку, а далі працював в оперативному підпорядкуванні батальйону розвідки.

18 вересня 2024 року Роман загинув під час бойового завдання поблизу Іванівського Бахмутського району на Донеччині. Його поховали в селі Малий Ходачків. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а 24 серпня 2025 року йому присвоїли звання «Почесний громадянин Великобірківської громади». Родина також створила петицію про присвоєння звання Героя України.

Світла пам’ять і честь Герою!

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

ОСТАННІЙ БІЙ ХОЛОДНОЯРСЬКИХ ОТАМАНІВ

9 лютого 1923 року відбулось повстання отаманів Холодного Яру, яких взяли в полон чекісти.

На початку 1920-х років антибільшовицький повстанський рух на території Наддніпрянської України зростав дуже швидким темпами. Селяни під проводом місцевих отаманів - ветеранів Першої світової війни та Української революції 1917-1921 років формували досить міцні загони, які могли давати відсіч радянській владі. Розуміючи, що придушити повстанський рух військовими методами неможливо, совєцька влада пішла на більш хитрий крок.

У 1923 році була проведена чекістська спецоперація “Заповіт”. Навесні 1922 року Черкащиною шириться чутка, що в Україну прибули два петлюрівських емісари зі штабу в екзилі – полковник Гамалія (Петро Трохименко) та сотник Завірюха (Юхим Терещенко). Протягом всього 1922 року вони їздили територією Наддніпрянщини та Подніпров’я, переконуючи місцевих отаманів, що вони прибули за розпорядженням Симона Петлюри та Юрія Тютюнника для організації всеукраїнського повстання.

У вересні 1922 року Гамалія опублікував відозву, в якій йшлося, що повстання повинно початись 1 жовтня з паралельним наступом Армії УНР із-за кордону. Перед тим, 28 вересня, мав відбутись отаманський з’їзд у Звенигородці. На з’їзд відмовились їхати меншість отаманів, зокрема Іван Черноусов (Чорний Ворон), Іван Лютий-Лютенко (Ґонта), Герасим Нестеренко (Орел), Ялисей Черевик (Лютий). Решта ж отаманів – Денис Гупало, Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко та Олексій Добровольський вирушили до Звенигородки. Щоправда, Гамалія та Завірюха були завербованими чекістським агентами, а з’їзд у Звенигородці пасткою, в яку потрапили усі прибулі отамани.

Холодноярців утримували в камері № 1 тюремного підвідділу – тюрподу, фактично у підвальному приміщенні тюрми. Слідство над отаманами тривало до 2 лютого 1923 року, всіх засудили до страти. Розуміючи, що втрачати їм нічого, ув’язнені камери № 1 тюрподу вирішили дати останній бій більшовикам. 9 лютого під час ранкової роздачі окропу їм вдалося захопити бак з окропом, вилити на тюремного наглядача та заволодіти його револьвером. Після цього повстанці потрапили в канцелярію тюрми, забрали 14 рушниць та набої. Відчинили інші камери та закликали виходити тих, хто хоче боротися.Відразу вирватися за межі вʼязниці повсталим не вдалося, тож вони забарикадувалися в тюрмі та вели прицільний вогонь по вартових. Згодом зробили пожежу в тюрмі – щоб утекти під прикриттям димової завіси. Однак в’язниця була оточена. Всі 38 повстанців загинули при спробі втечі.

ДЕ Ж БУЛО ПОВСТАННЯ ХОЛОДНОЯРСЬКИХ ОТАМАНІВ?

Довгий час побутував міф, що повстання холодноярських отаманів відбулося у Лук’янівській тюрмі. Насправді ж, завдяки віднайденим істориком Ярославом Тинченком, документам стало відомо, що повстання розпочалося у тюремному підвалі Київської губернської ЧК, яка розташовувалась за адресою ...

Повна історія будівлі – зовсім скоро на нашому YouTube-каналі.