29 січня - річниця бою під Крутами 1918 року. Тоді близько 500 українських воїнів зупинили на певний час трьохтисячну більшовицьку армію Муравйова, що дало змогу підписати Брестський мир представника УНР з країнами Четвертного Союзу. Детальніше про цей бій розповідаємо у каруселі.
❤16👍2💔2😁1
Пам'яті Героя України, старшого майстер-сержанта Максима Стрижака
17 років життя віддав захисту кордонів Батьківщини
Максим народився 24 лютого 1982 року в Харкові. Після строкової служби підписав контракт і почав службу в Чернігівському прикордонному загоні. З 2014 року брав участь в АТО/ООС, охороняючи кордон і виконуючи гуманітарні місії.
У 2017 році його перевели в Золоте на Луганщині, де він три роки був учасником активних бойових дій. У 2020 році Максим обійняв посаду інспектора прикордонної служби. Там він зустрів свою майбутню дружину Анастасію, і 22 лютого 2022 року, перед Великою війною, вони одружилися.
З початком вторгнення 24 лютого 2022 року Максим продовжив службу, захищаючи Кремінну та згодом Сіверськ. Після поранення у квітні 2022 року він пройшов реабілітацію в Нововолинську, а потім повернувся на фронт.
У січні 2023 року Максим отримав друге поранення під час боїв біля Підгородного, а 15 січня загинув у Бахмуті. Він залишив дружину, двоє дітей та родину.
Максим був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Герой України» з орденом «Золота зірка» (посмертно).
Шана Герою!
Фото: ДПСУ, Волинська служба новин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
17 років життя віддав захисту кордонів Батьківщини
Максим народився 24 лютого 1982 року в Харкові. Після строкової служби підписав контракт і почав службу в Чернігівському прикордонному загоні. З 2014 року брав участь в АТО/ООС, охороняючи кордон і виконуючи гуманітарні місії.
У 2017 році його перевели в Золоте на Луганщині, де він три роки був учасником активних бойових дій. У 2020 році Максим обійняв посаду інспектора прикордонної служби. Там він зустрів свою майбутню дружину Анастасію, і 22 лютого 2022 року, перед Великою війною, вони одружилися.
З початком вторгнення 24 лютого 2022 року Максим продовжив службу, захищаючи Кремінну та згодом Сіверськ. Після поранення у квітні 2022 року він пройшов реабілітацію в Нововолинську, а потім повернувся на фронт.
У січні 2023 року Максим отримав друге поранення під час боїв біля Підгородного, а 15 січня загинув у Бахмуті. Він залишив дружину, двоє дітей та родину.
Максим був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Герой України» з орденом «Золота зірка» (посмертно).
Шана Герою!
Фото: ДПСУ, Волинська служба новин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔12😢5
#ЦейДеньвІсторіїУкрани
Сьогодні виповнюється 160 років з дня народження одного із фундаторів Української автокефальної церкви, архієпископа Юрія (Георгія) Міхновського.
Він належав до того ж давнього козацько-священницького роду, що й ідеолог української самостійності Микола Міхновський, був його далеким родичем. Народився у селі Піщана Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині священника. За прикладом батька обрав шлях душпастиря. І життєвий принцип: служити Богу й Україні, де б ти не був.
У 1917 році отець Георгій підтримав рух за Українську Автокефальну Церкву, був делегатом Полтавського єпархіального з'їзду. А в жовтні 1921 року, на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі став одним із перших архієпископів УАПЦ, висвячених за традицією Александрійської церкви через групове рукопокладання священників. У його архієрейській хіротонії взяли участь митрополит Василь Липківський, архієпископи Нестор Шараївський, Іоан Теодорович та Олександр Ярещенко.
На жаль, більшовицька українізація швидко змінилася більшовицьким терором. Антирелігійна кампанія супроводжувалася закриттям церков та репресіями проти священників. Через проукраїнську позицію архієпископ Міхновський мав постійні утиски від більшовицьких каральних органів: у владики тричі брали підписку про невиїзд, забороняли проповідувати, накладали на церкву величезні податки, які були відвертим грабунком.
Коли в 1932 році більшовики заарештували настоятеля Софійського собору в Києві архієпископа Київського Костянтина Малюшкевича, Міхновський замінив його на посаді. Під час Голодомору 1932–1933 років він організував при Софійському соборі допомогу постраждалим від голоду. В 1934 році в Святій Софії заборонили богослужіння, а за два роки і самому Міхновському під страхом смертної кари було заборонено служити будь-де. Попри це, архієпископ продовжує підпільно проводити відправи у помешканнях парафіян, організовує збір підписів за відкриття бодай одного українського православного храму в Києві.
11 липня 1937 року Георгія Міхновського арештовують та засуджують до розстрілу, звинувативши в контрреволюційній діяльності. 16 жовтня вирок було виконано.
Сьогодні виповнюється 160 років з дня народження одного із фундаторів Української автокефальної церкви, архієпископа Юрія (Георгія) Міхновського.
Він належав до того ж давнього козацько-священницького роду, що й ідеолог української самостійності Микола Міхновський, був його далеким родичем. Народився у селі Піщана Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині священника. За прикладом батька обрав шлях душпастиря. І життєвий принцип: служити Богу й Україні, де б ти не був.
У 1917 році отець Георгій підтримав рух за Українську Автокефальну Церкву, був делегатом Полтавського єпархіального з'їзду. А в жовтні 1921 року, на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі став одним із перших архієпископів УАПЦ, висвячених за традицією Александрійської церкви через групове рукопокладання священників. У його архієрейській хіротонії взяли участь митрополит Василь Липківський, архієпископи Нестор Шараївський, Іоан Теодорович та Олександр Ярещенко.
На жаль, більшовицька українізація швидко змінилася більшовицьким терором. Антирелігійна кампанія супроводжувалася закриттям церков та репресіями проти священників. Через проукраїнську позицію архієпископ Міхновський мав постійні утиски від більшовицьких каральних органів: у владики тричі брали підписку про невиїзд, забороняли проповідувати, накладали на церкву величезні податки, які були відвертим грабунком.
Коли в 1932 році більшовики заарештували настоятеля Софійського собору в Києві архієпископа Київського Костянтина Малюшкевича, Міхновський замінив його на посаді. Під час Голодомору 1932–1933 років він організував при Софійському соборі допомогу постраждалим від голоду. В 1934 році в Святій Софії заборонили богослужіння, а за два роки і самому Міхновському під страхом смертної кари було заборонено служити будь-де. Попри це, архієпископ продовжує підпільно проводити відправи у помешканнях парафіян, організовує збір підписів за відкриття бодай одного українського православного храму в Києві.
11 липня 1937 року Георгія Міхновського арештовують та засуджують до розстрілу, звинувативши в контрреволюційній діяльності. 16 жовтня вирок було виконано.
❤8💔3
Пам’яті нацгвардійця Сергія Платаного (позивний «Леон»)
Вірив, що правду та нашу державність вдасться відстояти
До повномасштабної війни Сергій
Платаний служив молодшим інспектором відділу охорони Криворізької виправної колонії №80 (сержант внутрішньої служби). Пішов батьківським шляхом – його тато багато років працював у ДКВС.
Сергій був світлим, позитивним хлопцем, гордістю батьків. Встиг знайти й пізнати кохання, мріяв про сім’ю та власний дім. Але 24 лютого 2022 року змінив пенітенціарний однострій на військову форму нацгвардійця.
Він народився в місті Долинська на Кіровоградщині. Навчався у школі №4, відвідував ДЮСШ, грав у футбол за «Лідер», «Фортуну» та ФК «Долинська», також любив волейбол. Спорт дисциплінував його – Сергій не пропускав тренувань за жодних обставин. Навчався у Політехнічному фаховому коледжі Криворізького національного університету, був одним із найактивніших студентів і вмів заряджати інших позитивом. Після коледжу Сергій працював на залізниці, продовжував навчання у виші. Згодом перейшов на службу до Криворізької виправної колонії №80 – там же служив і його батько. Колеги цінували Сергія за відповідальність, ініціативність і людяність.
З початком великої війни Сергія мобілізували. Він став розвідником-сапером у 13-й бригаді НГУ «Хартія», мав позивний «Леон». Воював на Донецькому та Харківському напрямках. Навіть під час коротких приїздів додому знаходив час на спорт і зустрічі з коханою Поліною.
27 листопада 2024 року життя родини розділилося на «до» і «після». Сергій загинув під час бойового завдання поблизу Липців на Харківщині, внаслідок удару ворожих дронів по бронемашині. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Після загибелі чоловіка Поліна організувала турніри з волейболу та футболу на його пам’ять. У Долинській започаткували волейбольний турнір імені Сергія Платаного (перший відбувся 29 березня 2025 року), а восени 2025-го — перехідний Кубок пам’яті з футболу.
Вічна пам’ять Захиснику.
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Вірив, що правду та нашу державність вдасться відстояти
До повномасштабної війни Сергій
Платаний служив молодшим інспектором відділу охорони Криворізької виправної колонії №80 (сержант внутрішньої служби). Пішов батьківським шляхом – його тато багато років працював у ДКВС.
Сергій був світлим, позитивним хлопцем, гордістю батьків. Встиг знайти й пізнати кохання, мріяв про сім’ю та власний дім. Але 24 лютого 2022 року змінив пенітенціарний однострій на військову форму нацгвардійця.
Він народився в місті Долинська на Кіровоградщині. Навчався у школі №4, відвідував ДЮСШ, грав у футбол за «Лідер», «Фортуну» та ФК «Долинська», також любив волейбол. Спорт дисциплінував його – Сергій не пропускав тренувань за жодних обставин. Навчався у Політехнічному фаховому коледжі Криворізького національного університету, був одним із найактивніших студентів і вмів заряджати інших позитивом. Після коледжу Сергій працював на залізниці, продовжував навчання у виші. Згодом перейшов на службу до Криворізької виправної колонії №80 – там же служив і його батько. Колеги цінували Сергія за відповідальність, ініціативність і людяність.
З початком великої війни Сергія мобілізували. Він став розвідником-сапером у 13-й бригаді НГУ «Хартія», мав позивний «Леон». Воював на Донецькому та Харківському напрямках. Навіть під час коротких приїздів додому знаходив час на спорт і зустрічі з коханою Поліною.
27 листопада 2024 року життя родини розділилося на «до» і «після». Сергій загинув під час бойового завдання поблизу Липців на Харківщині, внаслідок удару ворожих дронів по бронемашині. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Після загибелі чоловіка Поліна організувала турніри з волейболу та футболу на його пам’ять. У Долинській започаткували волейбольний турнір імені Сергія Платаного (перший відбувся 29 березня 2025 року), а восени 2025-го — перехідний Кубок пам’яті з футболу.
Вічна пам’ять Захиснику.
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔17😢1
#ЦейДеньвІсторіїУкрани
31 січня – 140 років від дня народження Віктор Приходько (1886–1982) – громадського, політичного та державного діяча, борця за Незалежність України у ХХ столітті.
З початком Лютневої революції 1917 року Віктор Приходько активно долучився до українського національного руху. У травні 1917 року був обраний представником Поділля до складу Української Центральної Ради. У 1917–1918 роках очолював освітній напрям у Подільському губернському земстві, був губернським комісаром з народної освіти та розгорнув масштабну діяльність з організації українського шкільництва на Поділлі.
У квітні 1918 року його обрано головою Подільської губернської народної управи. Критично ставлячись до гетьманського режиму, взяв участь в антигетьманському повстанні. Після повалення гетьманату працював у структурах Директорії УНР – зокрема завідував Відділом судових справ. У 1919 році був переобраний головою Подільського губернського земства та став одним з авторів «Меморандуму громадських діячів Поділля», у якому містилася критика внутрішньої політики Директорії.
У 1920 році Віктора Приходька затверджено на посаді товариша Головноуповноваженого уряду УНР. Після поразки визвольних змагань працював в урядових структурах УНР в еміграції, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, залишаючись активним учасником українського політичного життя за кордоном.
В еміграції він виступив одним з ініціаторів ідеї Всеукраїнського національного конгресу, був співзасновником товариства охорони українських історичних пам’яток за кордоном. Автор мемуарів «Під сонцем Поділля» – важливого джерела з історії українського руху на Поділлі кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У роки Другої світової війни входив до складу Українського Центрального Комітету в Кракові та підписав звернення до українського народу із закликом до відновлення Української держави. З 1949 року мешкав у США, де протягом десяти років очолював Український конгресовий комітет Америки.
Віктор Приходько помер 5 лютого 1982 року у Нью-Йорку – все життя залишаючись послідовним борцем за українську державність.
31 січня – 140 років від дня народження Віктор Приходько (1886–1982) – громадського, політичного та державного діяча, борця за Незалежність України у ХХ столітті.
З початком Лютневої революції 1917 року Віктор Приходько активно долучився до українського національного руху. У травні 1917 року був обраний представником Поділля до складу Української Центральної Ради. У 1917–1918 роках очолював освітній напрям у Подільському губернському земстві, був губернським комісаром з народної освіти та розгорнув масштабну діяльність з організації українського шкільництва на Поділлі.
У квітні 1918 року його обрано головою Подільської губернської народної управи. Критично ставлячись до гетьманського режиму, взяв участь в антигетьманському повстанні. Після повалення гетьманату працював у структурах Директорії УНР – зокрема завідував Відділом судових справ. У 1919 році був переобраний головою Подільського губернського земства та став одним з авторів «Меморандуму громадських діячів Поділля», у якому містилася критика внутрішньої політики Директорії.
У 1920 році Віктора Приходька затверджено на посаді товариша Головноуповноваженого уряду УНР. Після поразки визвольних змагань працював в урядових структурах УНР в еміграції, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, залишаючись активним учасником українського політичного життя за кордоном.
В еміграції він виступив одним з ініціаторів ідеї Всеукраїнського національного конгресу, був співзасновником товариства охорони українських історичних пам’яток за кордоном. Автор мемуарів «Під сонцем Поділля» – важливого джерела з історії українського руху на Поділлі кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У роки Другої світової війни входив до складу Українського Центрального Комітету в Кракові та підписав звернення до українського народу із закликом до відновлення Української держави. З 1949 року мешкав у США, де протягом десяти років очолював Український конгресовий комітет Америки.
Віктор Приходько помер 5 лютого 1982 року у Нью-Йорку – все життя залишаючись послідовним борцем за українську державність.
❤6👍3