Павло Бедзір (Бедзир) (1926–2002) – український живописець і графік, один із ключових представників закарпатського мистецького нонконформізму покоління «шістдесятників».
Народився в селі Калини на Закарпатті в родині священника. Освіту здобував в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва; серед його вчителів – Федір Манайло, Ернест Контратович, Адальберт Едерлі, Андрій Коцка.
Із початку 1950-х років розвивав самобутню художню мову, значною мірою сформовану інтересом до східної філософії, йоги та медитації. У центрі його творчості – не сюжет, а внутрішній стан і роздуми.
У 1950–1960-х в Ужгороді навколо митця сформувалося неформальне коло художників, відоме як «клуб авангардистів». Бедзір підтримував контакти з Аллою Горською, Сергієм Параджановим, Тетяною Яблонською, Георгієм Якутовичем та іншими.
Працював у техніках монотипії та граттажу. Його візитівкою стала серія «Життя дерев» (1992–1993) – філософська алегорія людського буття.
Член НСХУ з 1968 року. Мав персональні виставки в Ужгороді та Будапешті, експонувався в Україні й за кордоном. Лауреат премій імені Й. Бокшая та А. Ерделі. Твори зберігаються в музеях Ужгорода та Києва. У 2016 році в його майстерні відкрито кімнату-музей.
Помер 10 липня 2002 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.
Народився в селі Калини на Закарпатті в родині священника. Освіту здобував в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва; серед його вчителів – Федір Манайло, Ернест Контратович, Адальберт Едерлі, Андрій Коцка.
Із початку 1950-х років розвивав самобутню художню мову, значною мірою сформовану інтересом до східної філософії, йоги та медитації. У центрі його творчості – не сюжет, а внутрішній стан і роздуми.
У 1950–1960-х в Ужгороді навколо митця сформувалося неформальне коло художників, відоме як «клуб авангардистів». Бедзір підтримував контакти з Аллою Горською, Сергієм Параджановим, Тетяною Яблонською, Георгієм Якутовичем та іншими.
Працював у техніках монотипії та граттажу. Його візитівкою стала серія «Життя дерев» (1992–1993) – філософська алегорія людського буття.
Член НСХУ з 1968 року. Мав персональні виставки в Ужгороді та Будапешті, експонувався в Україні й за кордоном. Лауреат премій імені Й. Бокшая та А. Ерделі. Твори зберігаються в музеях Ужгорода та Києва. У 2016 році в його майстерні відкрито кімнату-музей.
Помер 10 липня 2002 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.
❤14🔥1
Пам'яті старшого солдата Назарія Драшпуля (позивний «Падре»)
Відчував, що велика війна буде, і готувався до цього
Назарій народився 31 грудня 1994 року в Ірпені. Мріяв стати військовим, багато читав, займався спортом і страйкболом.
Після закінчення Ірпінського коледжу служив військовим фінансистом у ЗСУ. У 2021 році Назарій звернувся до військкомату з проханням, щоб його направили на навчання, після він став стрілком-помічником кулеметника.
24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, сам поїхав до військкомату і приєднався до 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Він боронив Київську та Донецьку області
Назарій загинув 28 серпня 2022 року в селі Павлівка біля Вугледара, допомагаючи побратимам дістатися до евакуації, коли вибухнула міна.
Похований 2 вересня 2022 року в Ірпені на Алеї Героїв. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Мама воїна, пані Марія добре пам'ятає той день, коли загинув Назарій. Вони з сином розмовляли напередодні, розмова була короткою, але, як завжди, з гумором. Наступного дня вона зрозуміла, що Назарій довго не виходить на зв'язок, а її повідомлення залишаються непрочитаними.
Вона зателефонувала його побратиму і запитала: «Де Назарій?». Він відповів: «Назарія немає». Пані Марія не повірила і сказала: «Як немає?». І почула у відповідь: «Я вам співчуваю, Назарія немає». Вона поклала слухавку, більше нічого не змогла сказати.
Вічна пам'ять Герою.
Фото надані Марією Драшпуль
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Відчував, що велика війна буде, і готувався до цього
Назарій народився 31 грудня 1994 року в Ірпені. Мріяв стати військовим, багато читав, займався спортом і страйкболом.
Після закінчення Ірпінського коледжу служив військовим фінансистом у ЗСУ. У 2021 році Назарій звернувся до військкомату з проханням, щоб його направили на навчання, після він став стрілком-помічником кулеметника.
24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, сам поїхав до військкомату і приєднався до 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Він боронив Київську та Донецьку області
Назарій загинув 28 серпня 2022 року в селі Павлівка біля Вугледара, допомагаючи побратимам дістатися до евакуації, коли вибухнула міна.
Похований 2 вересня 2022 року в Ірпені на Алеї Героїв. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Мама воїна, пані Марія добре пам'ятає той день, коли загинув Назарій. Вони з сином розмовляли напередодні, розмова була короткою, але, як завжди, з гумором. Наступного дня вона зрозуміла, що Назарій довго не виходить на зв'язок, а її повідомлення залишаються непрочитаними.
Вона зателефонувала його побратиму і запитала: «Де Назарій?». Він відповів: «Назарія немає». Пані Марія не повірила і сказала: «Як немає?». І почула у відповідь: «Я вам співчуваю, Назарія немає». Вона поклала слухавку, більше нічого не змогла сказати.
Вічна пам'ять Герою.
Фото надані Марією Драшпуль
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢8💔7
🇺🇦 ДЕНЬ ЗАТВЕРДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАПОРА УКРАЇНИ
28 січня 1992 року Верховна Рада України офіційно затвердила синьо-жовтий стяг Державним Прапором України. Це рішення стало важливим етапом відновлення багатовікової історії українського державотворення після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.
Жовто-блакитні барви державної символіки незалежної України мають глибоке історичне коріння. Їх поєднання зафіксоване в символах Русі, у гербах і хоругвах середньовічних міст та міській геральдиці ранньомодерної доби. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих.
Затвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час європейської «весни народів». Вперше такий прапор замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова, а під час Української революції 1917–1921 років синьо-жовтий стяг стає державним прапором Української Народної Республіки, символом суверенітету та прагнення до власної держави.
Радянський тоталітарний режим витіснив і заборонив національну символіку. Синьо-жовтий прапор був оголошений «буржуазно-націоналістичним», за його використання переслідували й карали. Водночас він залишався знаком спротиву, символом боротьби за свободу, в українському підпіллі, в еміграції, у дисидентському русі другої половини ХХ століття.
Повернення синьо-жовтого прапора до публічного простору наприкінці 1980 років стало яскравим проявом національного відродження. 24 липня 1990 року такий прапор підняли над Київською міською радою, це було символічною подією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, а після проголошення незалежності України синьо-жовтий стяг закономірно набув статусу Державного прапора.
Затвердження прапора у січні 1992 року засвідчило спадкоємність сучасної Української держави з традиціями Української Народної Республіки та попередніми етапами українського державотворення. Це був не лише юридичний акт, а й символічне повернення історичної пам’яті, перерваної десятиліттями імперського й радянського панування.
Державний Прапор України є знаком соборності українських земель і громадян незалежно від регіону, мови чи походження. У різні історичні періоди він об’єднував українців у прагненні до свободи, і сьогодні, його розвівання над територією України - це символ суверенітету, незламності та спільної відповідальності за майбутнє країни.
У ХХІ столітті, в умовах збройної агресії російської федерації, синьо-жовтий стяг знову став мішенню ворога, адже є маркером української ідентичності, є символом спротиву, з яким українські воїни захищають державу, право бути вільними в соборній Україні.
Державний Прапор України не лише поєднання кольорів. Це знак історичної тяглості, пам’яті про боротьбу попередніх поколінь і підтвердження незворотності прагнень українців на шляху до соборної держави.
28 січня 1992 року Верховна Рада України офіційно затвердила синьо-жовтий стяг Державним Прапором України. Це рішення стало важливим етапом відновлення багатовікової історії українського державотворення після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.
Жовто-блакитні барви державної символіки незалежної України мають глибоке історичне коріння. Їх поєднання зафіксоване в символах Русі, у гербах і хоругвах середньовічних міст та міській геральдиці ранньомодерної доби. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих.
Затвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час європейської «весни народів». Вперше такий прапор замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова, а під час Української революції 1917–1921 років синьо-жовтий стяг стає державним прапором Української Народної Республіки, символом суверенітету та прагнення до власної держави.
Радянський тоталітарний режим витіснив і заборонив національну символіку. Синьо-жовтий прапор був оголошений «буржуазно-націоналістичним», за його використання переслідували й карали. Водночас він залишався знаком спротиву, символом боротьби за свободу, в українському підпіллі, в еміграції, у дисидентському русі другої половини ХХ століття.
Повернення синьо-жовтого прапора до публічного простору наприкінці 1980 років стало яскравим проявом національного відродження. 24 липня 1990 року такий прапор підняли над Київською міською радою, це було символічною подією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, а після проголошення незалежності України синьо-жовтий стяг закономірно набув статусу Державного прапора.
Затвердження прапора у січні 1992 року засвідчило спадкоємність сучасної Української держави з традиціями Української Народної Республіки та попередніми етапами українського державотворення. Це був не лише юридичний акт, а й символічне повернення історичної пам’яті, перерваної десятиліттями імперського й радянського панування.
Державний Прапор України є знаком соборності українських земель і громадян незалежно від регіону, мови чи походження. У різні історичні періоди він об’єднував українців у прагненні до свободи, і сьогодні, його розвівання над територією України - це символ суверенітету, незламності та спільної відповідальності за майбутнє країни.
У ХХІ столітті, в умовах збройної агресії російської федерації, синьо-жовтий стяг знову став мішенню ворога, адже є маркером української ідентичності, є символом спротиву, з яким українські воїни захищають державу, право бути вільними в соборній Україні.
Державний Прапор України не лише поєднання кольорів. Це знак історичної тяглості, пам’яті про боротьбу попередніх поколінь і підтвердження незворотності прагнень українців на шляху до соборної держави.
❤16👍1
Пам’яті сержанта Ігоря Андросова
Загинув у бою на Харківщині у вересні 2022 року
Ігор народився 30 квітня 1967 року в Кременчуці. Після школи вступив до Крюківського технікуму, а після служби в армії працював на Крюківському вагонобудівному заводі. У 1995 році перейшов на службу до органів внутрішніх справ.
З початком АТО Ігор приєднався до ЗСУ, служив у 17-й ОТБр та отримав статус учасника бойових дій у 2016 році. Після демобілізації повернувся на завод. У березні 2022 року, після вторгнення РФ, його знову призвали до армії, де він став головним сержантом танкового взводу.
Ігор загинув у вересні 2022 року під час контрнаступу на Харківщині. Він був досвідченим танкістом та командиром.
Виховав п’ятьох синів і доньку.
У 2022 році на честь Ігоря відкрили пам’ятну дошку у Кременчуцькій гімназії.
Указом Президента України він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Загинув у бою на Харківщині у вересні 2022 року
Ігор народився 30 квітня 1967 року в Кременчуці. Після школи вступив до Крюківського технікуму, а після служби в армії працював на Крюківському вагонобудівному заводі. У 1995 році перейшов на службу до органів внутрішніх справ.
З початком АТО Ігор приєднався до ЗСУ, служив у 17-й ОТБр та отримав статус учасника бойових дій у 2016 році. Після демобілізації повернувся на завод. У березні 2022 року, після вторгнення РФ, його знову призвали до армії, де він став головним сержантом танкового взводу.
Ігор загинув у вересні 2022 року під час контрнаступу на Харківщині. Він був досвідченим танкістом та командиром.
Виховав п’ятьох синів і доньку.
У 2022 році на честь Ігоря відкрили пам’ятну дошку у Кременчуцькій гімназії.
Указом Президента України він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔9😢7
29 січня - річниця бою під Крутами 1918 року. Тоді близько 500 українських воїнів зупинили на певний час трьохтисячну більшовицьку армію Муравйова, що дало змогу підписати Брестський мир представника УНР з країнами Четвертного Союзу. Детальніше про цей бій розповідаємо у каруселі.
❤16👍2💔2😁1
Пам'яті Героя України, старшого майстер-сержанта Максима Стрижака
17 років життя віддав захисту кордонів Батьківщини
Максим народився 24 лютого 1982 року в Харкові. Після строкової служби підписав контракт і почав службу в Чернігівському прикордонному загоні. З 2014 року брав участь в АТО/ООС, охороняючи кордон і виконуючи гуманітарні місії.
У 2017 році його перевели в Золоте на Луганщині, де він три роки був учасником активних бойових дій. У 2020 році Максим обійняв посаду інспектора прикордонної служби. Там він зустрів свою майбутню дружину Анастасію, і 22 лютого 2022 року, перед Великою війною, вони одружилися.
З початком вторгнення 24 лютого 2022 року Максим продовжив службу, захищаючи Кремінну та згодом Сіверськ. Після поранення у квітні 2022 року він пройшов реабілітацію в Нововолинську, а потім повернувся на фронт.
У січні 2023 року Максим отримав друге поранення під час боїв біля Підгородного, а 15 січня загинув у Бахмуті. Він залишив дружину, двоє дітей та родину.
Максим був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Герой України» з орденом «Золота зірка» (посмертно).
Шана Герою!
Фото: ДПСУ, Волинська служба новин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
17 років життя віддав захисту кордонів Батьківщини
Максим народився 24 лютого 1982 року в Харкові. Після строкової служби підписав контракт і почав службу в Чернігівському прикордонному загоні. З 2014 року брав участь в АТО/ООС, охороняючи кордон і виконуючи гуманітарні місії.
У 2017 році його перевели в Золоте на Луганщині, де він три роки був учасником активних бойових дій. У 2020 році Максим обійняв посаду інспектора прикордонної служби. Там він зустрів свою майбутню дружину Анастасію, і 22 лютого 2022 року, перед Великою війною, вони одружилися.
З початком вторгнення 24 лютого 2022 року Максим продовжив службу, захищаючи Кремінну та згодом Сіверськ. Після поранення у квітні 2022 року він пройшов реабілітацію в Нововолинську, а потім повернувся на фронт.
У січні 2023 року Максим отримав друге поранення під час боїв біля Підгородного, а 15 січня загинув у Бахмуті. Він залишив дружину, двоє дітей та родину.
Максим був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Герой України» з орденом «Золота зірка» (посмертно).
Шана Герою!
Фото: ДПСУ, Волинська служба новин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔12😢4
#ЦейДеньвІсторіїУкрани
Сьогодні виповнюється 160 років з дня народження одного із фундаторів Української автокефальної церкви, архієпископа Юрія (Георгія) Міхновського.
Він належав до того ж давнього козацько-священницького роду, що й ідеолог української самостійності Микола Міхновський, був його далеким родичем. Народився у селі Піщана Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині священника. За прикладом батька обрав шлях душпастиря. І життєвий принцип: служити Богу й Україні, де б ти не був.
У 1917 році отець Георгій підтримав рух за Українську Автокефальну Церкву, був делегатом Полтавського єпархіального з'їзду. А в жовтні 1921 року, на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі став одним із перших архієпископів УАПЦ, висвячених за традицією Александрійської церкви через групове рукопокладання священників. У його архієрейській хіротонії взяли участь митрополит Василь Липківський, архієпископи Нестор Шараївський, Іоан Теодорович та Олександр Ярещенко.
На жаль, більшовицька українізація швидко змінилася більшовицьким терором. Антирелігійна кампанія супроводжувалася закриттям церков та репресіями проти священників. Через проукраїнську позицію архієпископ Міхновський мав постійні утиски від більшовицьких каральних органів: у владики тричі брали підписку про невиїзд, забороняли проповідувати, накладали на церкву величезні податки, які були відвертим грабунком.
Коли в 1932 році більшовики заарештували настоятеля Софійського собору в Києві архієпископа Київського Костянтина Малюшкевича, Міхновський замінив його на посаді. Під час Голодомору 1932–1933 років він організував при Софійському соборі допомогу постраждалим від голоду. В 1934 році в Святій Софії заборонили богослужіння, а за два роки і самому Міхновському під страхом смертної кари було заборонено служити будь-де. Попри це, архієпископ продовжує підпільно проводити відправи у помешканнях парафіян, організовує збір підписів за відкриття бодай одного українського православного храму в Києві.
11 липня 1937 року Георгія Міхновського арештовують та засуджують до розстрілу, звинувативши в контрреволюційній діяльності. 16 жовтня вирок було виконано.
Сьогодні виповнюється 160 років з дня народження одного із фундаторів Української автокефальної церкви, архієпископа Юрія (Георгія) Міхновського.
Він належав до того ж давнього козацько-священницького роду, що й ідеолог української самостійності Микола Міхновський, був його далеким родичем. Народився у селі Піщана Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині священника. За прикладом батька обрав шлях душпастиря. І життєвий принцип: служити Богу й Україні, де б ти не був.
У 1917 році отець Георгій підтримав рух за Українську Автокефальну Церкву, був делегатом Полтавського єпархіального з'їзду. А в жовтні 1921 року, на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі став одним із перших архієпископів УАПЦ, висвячених за традицією Александрійської церкви через групове рукопокладання священників. У його архієрейській хіротонії взяли участь митрополит Василь Липківський, архієпископи Нестор Шараївський, Іоан Теодорович та Олександр Ярещенко.
На жаль, більшовицька українізація швидко змінилася більшовицьким терором. Антирелігійна кампанія супроводжувалася закриттям церков та репресіями проти священників. Через проукраїнську позицію архієпископ Міхновський мав постійні утиски від більшовицьких каральних органів: у владики тричі брали підписку про невиїзд, забороняли проповідувати, накладали на церкву величезні податки, які були відвертим грабунком.
Коли в 1932 році більшовики заарештували настоятеля Софійського собору в Києві архієпископа Київського Костянтина Малюшкевича, Міхновський замінив його на посаді. Під час Голодомору 1932–1933 років він організував при Софійському соборі допомогу постраждалим від голоду. В 1934 році в Святій Софії заборонили богослужіння, а за два роки і самому Міхновському під страхом смертної кари було заборонено служити будь-де. Попри це, архієпископ продовжує підпільно проводити відправи у помешканнях парафіян, організовує збір підписів за відкриття бодай одного українського православного храму в Києві.
11 липня 1937 року Георгія Міхновського арештовують та засуджують до розстрілу, звинувативши в контрреволюційній діяльності. 16 жовтня вирок було виконано.
❤7💔3