Пам’яті розвідника Ореста Приймачука

Повернувся з Польщі і добровольцем пішов у ЗСУ

Орест Приймачук народився 24 жовтня 1999 року в Коломиї. Навчався в спеціалізованій школі №5 та Коломийському політехнічному коледжі.

У 2019 році проходив строкову службу в армії, служив у Харкові. Після повернення працював у Польщі, а з початком війни, 2 березня 2022 року, став добровольцем ЗСУ. Потрапив на службу у 108-й авіаційній комендатурі на посаді розвідника зенітного артилерійського взводу 140-ї роти охорони.

Орест отримав звання старшого солдата і був нагороджений похвальною грамотою за віддану службу. У 2022 році, попри важкі часи, зустрів свою другу половинку Тетяну, і 23 лютого 2023 року вони одружилися, мріючи про майбутнє після перемоги. Наприкінці квітня 2024 року Ореста направили до навчального центру на Львівщині, а з травня – до Вовчанська на Харківщині, де почалась ворожа наступальна операція. 11 червня 2024 року його життя обірвала автоматна черга в ближньому бою у Вовчанську.

«Він був нашою такою короткою радістю, а тепер – вічний сум…», – написав батько Микола.

В останню путь загиблого воїна провели 16 червня 2024 року в Коломиї. Орест був дуже доброю та надзвичайно щирою людиною. Він ні на мить не сумнівався у перемозі України, говорять побратими. Поховали Ореста Приймачука на Алеї слави. Посмертно захисник нагороджений нагрудним знаком «Комбатанський хрест».

Вічна пам'ять і шана Герою!

За матеріалами Меморіал. Платформа пам'яті, проєкту «Шана Захисникам» та Собору Святого Архистратига Михаїла УГКЦ

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

🎬Сьогодні минає 120 років від дня народження Віктора Добровольського — Народного артиста СРСР (1960) та народного артиста Української РСР (1948). Лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка (за 1983 рік).

Майбутній митець народився в родині священика: його батько служив настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. Акторську освіту Добровольський здобув у театральній студії при Одеському драматичному театрі. У різні роки працював на сценах театрів Одеси, Харкова та Донецька, формуючи власний стиль і творчу манеру.

У 1939–1964 роках Віктор Добровольський був провідним актором Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. Упродовж 1964–1984 років працював у драматичному театрі імені Лесі Українки. У кінематографі дебютував на початку 1930-х років.

1939 рік став для актора випробуванням: органи НКВС заарештували його за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській, націоналістичній і терористичній діяльності». Слідство інкримінувало Добровольському нібито участь у підготовці замаху на Лазаря Кагановича під час гастролей у Москві. Розслідування тривало близько року й завершилося повним виправданням та звільненням актора.

У 1964 році Віктор Добровольський у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Тараса Шевченка, представляючи українську культуру за кордоном.

Створені Добровольським сценічні й екранні образи вирізнялися глибоким психологізмом, внутрішньою напругою, силою волі та рішучістю дії. В основі кожної ролі актор клав уважно вивчену реальність, віднаходячи для персонажів переконливі, індивідуальні риси й точні життєві деталі.

👉 За своє життя Віктор Добровольський зіграв понад 200 ролей у театрі та понад 30 — у кіно. Серед найвідоміших фільмів за його участю — «Тарас Шевченко», «Петро Перший», «Макар Нечай», «Велика земля», «Вкрадене щастя», «У степах України», «Калиновий гай», «Кривавий світанок». Помітними стали також його ролі у стрічках «Блакитні дороги», «Щедре літо», «У мирні дні», «Нерозлучні друзі» та інших.
Колеги згадували Віктора Добровольського як людину принципову й чесну. Він підтримував молодих митців навіть тоді, коли це суперечило офіційним канонам. Його акторська школа стала орієнтиром для наступних поколінь українських акторів.

Пам'яті Руслана Ліщука (позивний «Клим»)

Не став шукати «хорошого місця в армії», до кінця воював простим бійцем

Руслан Ліщук майже 25 років служив у пенітенціарній системі Хмельницького – пройшов шлях від контролера до керівника соціально-виховної та психологічної роботи СІЗО, дослужився до майора. До пенсії залишалося лише чотири місяці, але влітку 2022 року він зробив свій вибір і пішов на фронт простим бійцем. Так почалася його майже трирічна війна у званні старшого сержанта під позивним «Клим», який він узяв на честь прадіда.

У службі Руслан залишався людяним: був донором крові, допомагав тим, хто виходив із СІЗО без одягу, вірив, що навіть тому, хто оступився у житті, треба дати шанс піднятися і виправитися. На війні він захищав аеродроми, збивав ворожі дрони, а згодом у 118-й бригаді командував мінометним відділенням на Запорізькому напрямку. Вдома на нього чекали дружина і дві доньки; у січні 2025-го він приїхав без попередження з білими ромашками і ще встиг допомогти молодшій доньці зробити шкільний проєкт Сонячної системи – як пам’ять про себе.

У березні 2025 року під Роботиним ворожий снаряд обірвав його шлях. З Русланом прощалися у Свято-Георгіївському храмі Хмельницького, поховали на Алеї Слави в мікрорайоні Ракове. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Честь Захисникові!

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам'яті актора, спортсмена, воїна Івана Кононенка (позивний «Конон»)

Загинув під час боїв у Курській області, майже рік вважався зниклим безвісти

Іван Кононенко народився 26 липня 1983 року в Києві. Ще зі школи він був із тих, хто завжди робить більше, ніж «треба»: у 2000-му вступив одразу до двох вишів, але обрав ветеринарну медицину НУБіП України. Під час навчання займався наукою, писав роботи з ветеринарної хірургії, паралельно закінчив військову кафедру й отримав звання молодшого лейтенанта запасу (зв’язок), досконало опанував англійську. З 2004 року працював лікарем у приватній ветклініці «Еквус» і буквально рятував тих, хто не може попросити про допомогу – тварин. У 2008-му захистив магістерський диплом.

Та його життя не вкладалося в одну професію. Іван жив спортом і силою: був у команді Василя Вірастюка, перемагав і брав призові місця на змаганнях, а ключовою стала перемога на Ukraine Open 2006 Olimp Strongman у Києві. Він тренував людей у залах і вів популярні сторінки, де показував прості вправи «з підручних засобів» так, щоб кожен міг почати. Паралельно Іван встиг увійти і в кіно: знімався в серіалах, фільмах та рекламі, часто в ролях охоронців, тренерів, силовиків, і робив це впізнавано, по-своєму. Але найбільшим його щастям була родина – дружина й двоє синів.

24 лютого 2022 року він добровільно пішов до тероборони Голосіївського району Києва. Побратими згадували: Іван був із ними з першого дня, безстрашний, пройшов Чернігівщину, Донбас і Бахмут. У листопаді 2022-го отримав важке поранення й майже рік відновлювався. Лікарі сумнівалися, що він повернеться у стрій, але Іван створив власну програму реабілітації й навіть записував відео, щоб цей досвід допоміг іншим. І все одно повернувся: казав, що для нього війна не закінчена. Після служби в ТЦК, щойно дозволив стан здоров’я, він знову пішов на передову, підписав контракт із ЗСУ, став старшим лейтенантом і очолив стрілецький взвод, отримав відзнаки за стійкість і відповідальність командира.

У листопаді 2024 року він написав, що їде у термінове відрядження і довго буде без зв’язку. 16 листопада зв’язок із ним обірвався, 25 листопада родина отримала повідомлення: безвісти зниклий. Згодом стало відомо, що Іван загинув на території Курської області РФ, біля населеного пункту Нижній Клин. Йому було 41. Понад рік тривали пошуки, і лише тоді Герой повернувся додому на щиті.

Прощання з Іваном Кононенком відбулося 9 грудня 2025 року в Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Поховали його на Алеї Слави Лісового кладовища.

Вічна шана Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Іван Кононенко

За матеріалами Пам'ять, NV, Янголи спорту

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті артилериста, інструктора Артема Випорохонюка (позивний «Скіф»)

Під час служби його словами були: «Всіх люблю, ні про що не жалкую»

Артем народився 14 жовтня 2001 року в селі Піщанка на Житомирщині. Навчався у Високій Печі, закінчив Малинський лісотехнічний коледж («майстер лісу»), згодом здобув освіту за напрямом механіки. Працював в EasyPay, де виріс до спеціаліста з моніторингу. У 2022 році певний час жив у Польщі, працював і навчався.

Близькі згадують Артема як щирого, допитливого хлопця з великим серцем: любив музику, спорт, природу, був душею компанії й дуже любив родину.

З початком повномасштабного вторгнення він повернувся додому, прагнув піти до війська, а коли не взяли через вік — волонтерив, допомагав людям і військовим. Наприкінці 2022-го, у 21 рік, підписав контракт і долучився до 79-ї ОДШБр, отримав позивний «Скіф», брав участь у боях за Мар’їнку. Згодом став інструктором у 199-му навчальному центрі ДШВ, передаючи досвід іншим.

У 2024 році вступив до Поліського національного університету («водні біоресурси та аквакультура»), мріяв про офіцерське звання й подальшу службу. У листопаді 2024-го приєднався до 46-ї ОДШБр, служив старшим навідником артилерійського взводу, тримав оборону на Донеччині та Дніпропетровщині.

Після поранення в травні повернувся на фронт, бо не міг залишити побратимів.
8 серпня 2025 року в районі села Новопавлівка на Дніпропетровщині Артем загинув під час спроби врятувати поранених — групу вразив ворожий дрон. Похований у рідній Піщанці. Вдома залишилися мама, молодший брат, наречена та велика родина. Нагороджений знаком «Ветеран війни».

Вічна пам’ять Герою.

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті молодшого лейтенанта В’ячеслава Плакущого (позивний «Джокер»)

Залишив про себе позитивні спогади у побратимів

В'ячеслав Плакущий, родом з Дніпра, був командиром 2-ї роти 1-го батальйону 260-ї бригади ТрО «Хортиця». У травні 2024 року підписав контракт і приєднався до підрозділу перед відправленням на Куп’янський напрямок.

Не маючи досвіду бойових дій, В'ячеслав швидко став на позиції лідера серед своїх бійців, не цураючись бути з ними на передовій. Під його керівництвом солдати та сержанти знаходили підтримку та мотивацію навіть у складні моменти. Військові відчували піклування, а офіцер відзначався холоднокровністю та рішучістю. «Джокер» шукав підхід до людей: не напролом, а спілкуванням, не по головах, а завдяки дипломатії.

На початку літа 2024 року, виконуючи бойове завдання, В'ячеслав помітив засідку ворога і вступив у бій, відвівши вогонь на себе, щоб врятувати побратимів. На жаль, у бою він загинув.

Його родина, дружина Вікторія та донька Софія, можуть пишатися Героєм, який віддав своє життя за рідну землю.

Вічна пам’ять Герою!

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

27 січня в багатьох країнах світу відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Генеральна асамблея ООН 1 листопада 2005 року ухвалила Резолюцію №60/7, де зазначено, що «Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…».

Україна на державному рівні вперше долучилася до вшанування пам’яті у Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту у 2012 році, відповідно до постанови Верховної Ради України від 5 липня 2011 р. № 3560-VI «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру». Однак громадські ініціативи вшанування пам’яті жертв Голокосту 27 січня розпочалися відразу по ухваленню резолюції Генасамблеєю ООН.

Дату приурочено до звільнення 1945 року військами 1-го Українського фронту в’язнів нацистського концтабору Аушвіц, який став у сучасному світі символом нацистських злочинів. Аушвіц – єдиний колишній концтабір, а сьогодні – музей, який внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Щороку його відвідують мільйони туристів.

Нацистська расова політика базувалася на злочинних дискримінаційних заходах, що із часом переросли у масові страти. Першими жертвами цієї політики стало єврейське населення. Людей знищували лише за етнічну належність. План «остаточного вирішення єврейського питання» зазнав змін у процесі краху нацистського «бліцкригу» в СРСР. Перспективи переселення євреїв у певну місцевість (на територію Польщі ‑ в район Кракова, на Мадагаскар або за Урал) з розгортанням Другої світової війни виявилися примарними. Відтак нацисти вдалися до терору.

Методи Голокосту на окупованих нацистами територіях СРСР відрізнялися від тих, що застосовували в європейських країнах під час Другої світової війни. Там євреїв заганяли в гетто, із часом могли відправити до місць масового знищення у газових камерах. А на українських землях, які стали складовою СРСР до 1939 року, більшість єврейського населення загинула від куль у протитанкових ровах. Частину ровів викопали ще за радянської влади, інші копали за окупації військовополонені, місцеве населення або самі жертви.

Одна з акцій «остаточного вирішення» відбулася наприкінці серпня 1941 р. Ідеться про масовий розстріл євреїв у Кам’янець-Подільському, де їх на початок війни мешкало близько 10 тисяч. У першій декаді серпня 1941-го угорська влада депортувала майже 18 тис. євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили їх йти маршем від Коломиї до Кам’янця-Подільського, де разом із місцевими євреями розстріляли протягом 26–29 серпня (разом 23,6 тис. осіб). Євреїв, які залишалися на території Закарпатської України, у травні 1944-го вивезли до концтабору Аушвіц. Там переважна більшість з них загинула в газових камерах відразу після прибуття.

Аушвіц – найбільший концентраційний табір нацистської Німеччини. Він існував на території Польщі (в м. Освенцим) упродовж 1940–1945 років. До 1942 року це був один з багатьох концтаборів Третього Рейху; від 1942 року – головний осередок масового винищення євреїв. Аушвіц став для світу символом террору, Голокосту й геноциду.

Вчені вважають, що за весь час у концтаборі було ув’язнено близько 1,3 млн осіб, з яких 1,1 млн знищили. Крім євреїв і поляків – двох найбільш постраждалих етнічних груп – в Аушвіці утримували радянських військовополонених і представників інших національностей. Серед них були й українці та вихідці з українських земель, за припущенням дослідників – близько 100 тис. осіб.

Страхітлива політика терору проти євреїв на території окупованої України знищила їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту на українських територіях стало близько 1,5 млн осіб.

Павло Бедзір (Бедзир) (1926–2002) – український живописець і графік, один із ключових представників закарпатського мистецького нонконформізму покоління «шістдесятників».

Народився в селі Калини на Закарпатті в родині священника. Освіту здобував в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва; серед його вчителів – Федір Манайло, Ернест Контратович, Адальберт Едерлі, Андрій Коцка.

Із початку 1950-х років розвивав самобутню художню мову, значною мірою сформовану інтересом до східної філософії, йоги та медитації. У центрі його творчості – не сюжет, а внутрішній стан і роздуми.

У 1950–1960-х в Ужгороді навколо митця сформувалося неформальне коло художників, відоме як «клуб авангардистів». Бедзір підтримував контакти з Аллою Горською, Сергієм Параджановим, Тетяною Яблонською, Георгієм Якутовичем та іншими.

Працював у техніках монотипії та граттажу. Його візитівкою стала серія «Життя дерев» (1992–1993) – філософська алегорія людського буття.

Член НСХУ з 1968 року. Мав персональні виставки в Ужгороді та Будапешті, експонувався в Україні й за кордоном. Лауреат премій імені Й. Бокшая та А. Ерделі. Твори зберігаються в музеях Ужгорода та Києва. У 2016 році в його майстерні відкрито кімнату-музей.

Помер 10 липня 2002 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.

Пам'яті старшого солдата Назарія Драшпуля (позивний «Падре»)

Відчував, що велика війна буде, і готувався до цього

Назарій народився 31 грудня 1994 року в Ірпені. Мріяв стати військовим, багато читав, займався спортом і страйкболом.

Після закінчення Ірпінського коледжу служив військовим фінансистом у ЗСУ. У 2021 році Назарій звернувся до військкомату з проханням, щоб його направили на навчання, після він став стрілком-помічником кулеметника.

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, сам поїхав до військкомату і приєднався до 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Він боронив Київську та Донецьку області

Назарій загинув 28 серпня 2022 року в селі Павлівка біля Вугледара, допомагаючи побратимам дістатися до евакуації, коли вибухнула міна.

Похований 2 вересня 2022 року в Ірпені на Алеї Героїв. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Мама воїна, пані Марія добре пам'ятає той день, коли загинув Назарій. Вони з сином розмовляли напередодні, розмова була короткою, але, як завжди, з гумором. Наступного дня вона зрозуміла, що Назарій довго не виходить на зв'язок, а її повідомлення залишаються непрочитаними.

Вона зателефонувала його побратиму і запитала: «Де Назарій?». Він відповів: «Назарія немає». Пані Марія не повірила і сказала: «Як немає?». І почула у відповідь: «Я вам співчуваю, Назарія немає». Вона поклала слухавку, більше нічого не змогла сказати.

Вічна пам'ять Герою.

Фото надані Марією Драшпуль

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

🇺🇦 ДЕНЬ ЗАТВЕРДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАПОРА УКРАЇНИ

28 січня 1992 року Верховна Рада України офіційно затвердила синьо-жовтий стяг Державним Прапором України. Це рішення стало важливим етапом відновлення багатовікової історії українського державотворення після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.

Жовто-блакитні барви державної символіки незалежної України мають глибоке історичне коріння. Їх поєднання зафіксоване в символах Русі, у гербах і хоругвах середньовічних міст та міській геральдиці ранньомодерної доби. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих.

Затвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час європейської «весни народів». Вперше такий прапор замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова, а під час Української революції 1917–1921 років синьо-жовтий стяг стає державним прапором Української Народної Республіки, символом суверенітету та прагнення до власної держави.

Радянський тоталітарний режим витіснив і заборонив національну символіку. Синьо-жовтий прапор був оголошений «буржуазно-націоналістичним», за його використання переслідували й карали. Водночас він залишався знаком спротиву, символом боротьби за свободу, в українському підпіллі, в еміграції, у дисидентському русі другої половини ХХ століття.

Повернення синьо-жовтого прапора до публічного простору наприкінці 1980 років стало яскравим проявом національного відродження. 24 липня 1990 року такий прапор підняли над Київською міською радою, це було символічною подією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, а після проголошення незалежності України синьо-жовтий стяг закономірно набув статусу Державного прапора.

Затвердження прапора у січні 1992 року засвідчило спадкоємність сучасної Української держави з традиціями Української Народної Республіки та попередніми етапами українського державотворення. Це був не лише юридичний акт, а й символічне повернення історичної пам’яті, перерваної десятиліттями імперського й радянського панування.

Державний Прапор України є знаком соборності українських земель і громадян незалежно від регіону, мови чи походження. У різні історичні періоди він об’єднував українців у прагненні до свободи, і сьогодні, його розвівання над територією України - це символ суверенітету, незламності та спільної відповідальності за майбутнє країни.
У ХХІ столітті, в умовах збройної агресії російської федерації, синьо-жовтий стяг знову став мішенню ворога, адже є маркером української ідентичності, є символом спротиву, з яким українські воїни захищають державу, право бути вільними в соборній Україні.

Державний Прапор України не лише поєднання кольорів. Це знак історичної тяглості, пам’яті про боротьбу попередніх поколінь і підтвердження незворотності прагнень українців на шляху до соборної держави.