СПАДКОЄМЦІ БОРЦІВ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: УКРАЇНСЬКА АРМІЯ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ
Сьогодні, у День Соборності України, на Хрещатику біля Головпошти відбулося відкриття фотовиставки «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття», присвяченої проголошенню незалежності УНР, Акту Злуки УНР і ЗУНР, а також ролі сучасного війська в боротьбі за незалежність українського народу.
Фотовиставка, яка в першу чергу поєднує образи сучасних воїнів із їхніми попередниками доби Української революції 1917–1921 років, показуючи еволюцію українського війська та спадковість боротьби за свободу. Та ключове – нагадує, що Збройні сили України є спадкоємцями не совєцької армії, а борців за свободу початку ХХ століття.
«Ця виставка є містком між поколіннями, нагадуючи про постійну боротьбу за ту ж країну і за ті самі ідеали, особливо сьогодні, коли ми відзначаємо День Соборності», – підкреслив Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.
Дякуємо за працю та організації фотовиставки представниками Сухопутних військ Збройних Сил України.
Також долученим до відкриття виставки керівнику проєкту «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття» – начальнику відділення комунікацій 68-ї окремої артилерійської бригади, майору Олег Калашніков, Ярославу Тинченко, заступнику директора Національного військово-історичного музею України. Сергію Самчуку полковнику та представнику Головного управління психологічної підтримки персоналу ЗСУ, начальнику 1 центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутні війська ЗС України майору Тарасу Ткаченко та капітану Віті Титаренко.
Сьогодні, у День Соборності України, на Хрещатику біля Головпошти відбулося відкриття фотовиставки «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття», присвяченої проголошенню незалежності УНР, Акту Злуки УНР і ЗУНР, а також ролі сучасного війська в боротьбі за незалежність українського народу.
Фотовиставка, яка в першу чергу поєднує образи сучасних воїнів із їхніми попередниками доби Української революції 1917–1921 років, показуючи еволюцію українського війська та спадковість боротьби за свободу. Та ключове – нагадує, що Збройні сили України є спадкоємцями не совєцької армії, а борців за свободу початку ХХ століття.
«Ця виставка є містком між поколіннями, нагадуючи про постійну боротьбу за ту ж країну і за ті самі ідеали, особливо сьогодні, коли ми відзначаємо День Соборності», – підкреслив Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.
Дякуємо за працю та організації фотовиставки представниками Сухопутних військ Збройних Сил України.
Також долученим до відкриття виставки керівнику проєкту «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття» – начальнику відділення комунікацій 68-ї окремої артилерійської бригади, майору Олег Калашніков, Ярославу Тинченко, заступнику директора Національного військово-історичного музею України. Сергію Самчуку полковнику та представнику Головного управління психологічної підтримки персоналу ЗСУ, начальнику 1 центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутні війська ЗС України майору Тарасу Ткаченко та капітану Віті Титаренко.
❤13👍5👎2
Пам’яті розвідника Ореста Приймачука
Повернувся з Польщі і добровольцем пішов у ЗСУ
Орест Приймачук народився 24 жовтня 1999 року в Коломиї. Навчався в спеціалізованій школі №5 та Коломийському політехнічному коледжі.
У 2019 році проходив строкову службу в армії, служив у Харкові. Після повернення працював у Польщі, а з початком війни, 2 березня 2022 року, став добровольцем ЗСУ. Потрапив на службу у 108-й авіаційній комендатурі на посаді розвідника зенітного артилерійського взводу 140-ї роти охорони.
Орест отримав звання старшого солдата і був нагороджений похвальною грамотою за віддану службу. У 2022 році, попри важкі часи, зустрів свою другу половинку Тетяну, і 23 лютого 2023 року вони одружилися, мріючи про майбутнє після перемоги. Наприкінці квітня 2024 року Ореста направили до навчального центру на Львівщині, а з травня – до Вовчанська на Харківщині, де почалась ворожа наступальна операція. 11 червня 2024 року його життя обірвала автоматна черга в ближньому бою у Вовчанську.
«Він був нашою такою короткою радістю, а тепер – вічний сум…», – написав батько Микола.
В останню путь загиблого воїна провели 16 червня 2024 року в Коломиї. Орест був дуже доброю та надзвичайно щирою людиною. Він ні на мить не сумнівався у перемозі України, говорять побратими. Поховали Ореста Приймачука на Алеї слави. Посмертно захисник нагороджений нагрудним знаком «Комбатанський хрест».
Вічна пам'ять і шана Герою!
За матеріалами Меморіал. Платформа пам'яті, проєкту «Шана Захисникам» та Собору Святого Архистратига Михаїла УГКЦ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Повернувся з Польщі і добровольцем пішов у ЗСУ
Орест Приймачук народився 24 жовтня 1999 року в Коломиї. Навчався в спеціалізованій школі №5 та Коломийському політехнічному коледжі.
У 2019 році проходив строкову службу в армії, служив у Харкові. Після повернення працював у Польщі, а з початком війни, 2 березня 2022 року, став добровольцем ЗСУ. Потрапив на службу у 108-й авіаційній комендатурі на посаді розвідника зенітного артилерійського взводу 140-ї роти охорони.
Орест отримав звання старшого солдата і був нагороджений похвальною грамотою за віддану службу. У 2022 році, попри важкі часи, зустрів свою другу половинку Тетяну, і 23 лютого 2023 року вони одружилися, мріючи про майбутнє після перемоги. Наприкінці квітня 2024 року Ореста направили до навчального центру на Львівщині, а з травня – до Вовчанська на Харківщині, де почалась ворожа наступальна операція. 11 червня 2024 року його життя обірвала автоматна черга в ближньому бою у Вовчанську.
«Він був нашою такою короткою радістю, а тепер – вічний сум…», – написав батько Микола.
В останню путь загиблого воїна провели 16 червня 2024 року в Коломиї. Орест був дуже доброю та надзвичайно щирою людиною. Він ні на мить не сумнівався у перемозі України, говорять побратими. Поховали Ореста Приймачука на Алеї слави. Посмертно захисник нагороджений нагрудним знаком «Комбатанський хрест».
Вічна пам'ять і шана Герою!
За матеріалами Меморіал. Платформа пам'яті, проєкту «Шана Захисникам» та Собору Святого Архистратига Михаїла УГКЦ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔26👍1
🎬Сьогодні минає 120 років від дня народження Віктора Добровольського — Народного артиста СРСР (1960) та народного артиста Української РСР (1948). Лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка (за 1983 рік).
Майбутній митець народився в родині священика: його батько служив настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. Акторську освіту Добровольський здобув у театральній студії при Одеському драматичному театрі. У різні роки працював на сценах театрів Одеси, Харкова та Донецька, формуючи власний стиль і творчу манеру.
У 1939–1964 роках Віктор Добровольський був провідним актором Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. Упродовж 1964–1984 років працював у драматичному театрі імені Лесі Українки. У кінематографі дебютував на початку 1930-х років.
1939 рік став для актора випробуванням: органи НКВС заарештували його за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській, націоналістичній і терористичній діяльності». Слідство інкримінувало Добровольському нібито участь у підготовці замаху на Лазаря Кагановича під час гастролей у Москві. Розслідування тривало близько року й завершилося повним виправданням та звільненням актора.
У 1964 році Віктор Добровольський у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Тараса Шевченка, представляючи українську культуру за кордоном.
Створені Добровольським сценічні й екранні образи вирізнялися глибоким психологізмом, внутрішньою напругою, силою волі та рішучістю дії. В основі кожної ролі актор клав уважно вивчену реальність, віднаходячи для персонажів переконливі, індивідуальні риси й точні життєві деталі.
👉 За своє життя Віктор Добровольський зіграв понад 200 ролей у театрі та понад 30 — у кіно. Серед найвідоміших фільмів за його участю — «Тарас Шевченко», «Петро Перший», «Макар Нечай», «Велика земля», «Вкрадене щастя», «У степах України», «Калиновий гай», «Кривавий світанок». Помітними стали також його ролі у стрічках «Блакитні дороги», «Щедре літо», «У мирні дні», «Нерозлучні друзі» та інших.
Колеги згадували Віктора Добровольського як людину принципову й чесну. Він підтримував молодих митців навіть тоді, коли це суперечило офіційним канонам. Його акторська школа стала орієнтиром для наступних поколінь українських акторів.
Майбутній митець народився в родині священика: його батько служив настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. Акторську освіту Добровольський здобув у театральній студії при Одеському драматичному театрі. У різні роки працював на сценах театрів Одеси, Харкова та Донецька, формуючи власний стиль і творчу манеру.
У 1939–1964 роках Віктор Добровольський був провідним актором Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. Упродовж 1964–1984 років працював у драматичному театрі імені Лесі Українки. У кінематографі дебютував на початку 1930-х років.
1939 рік став для актора випробуванням: органи НКВС заарештували його за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській, націоналістичній і терористичній діяльності». Слідство інкримінувало Добровольському нібито участь у підготовці замаху на Лазаря Кагановича під час гастролей у Москві. Розслідування тривало близько року й завершилося повним виправданням та звільненням актора.
У 1964 році Віктор Добровольський у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Тараса Шевченка, представляючи українську культуру за кордоном.
Створені Добровольським сценічні й екранні образи вирізнялися глибоким психологізмом, внутрішньою напругою, силою волі та рішучістю дії. В основі кожної ролі актор клав уважно вивчену реальність, віднаходячи для персонажів переконливі, індивідуальні риси й точні життєві деталі.
👉 За своє життя Віктор Добровольський зіграв понад 200 ролей у театрі та понад 30 — у кіно. Серед найвідоміших фільмів за його участю — «Тарас Шевченко», «Петро Перший», «Макар Нечай», «Велика земля», «Вкрадене щастя», «У степах України», «Калиновий гай», «Кривавий світанок». Помітними стали також його ролі у стрічках «Блакитні дороги», «Щедре літо», «У мирні дні», «Нерозлучні друзі» та інших.
Колеги згадували Віктора Добровольського як людину принципову й чесну. Він підтримував молодих митців навіть тоді, коли це суперечило офіційним канонам. Його акторська школа стала орієнтиром для наступних поколінь українських акторів.
❤8🔥2
Пам'яті Руслана Ліщука (позивний «Клим»)
Не став шукати «хорошого місця в армії», до кінця воював простим бійцем
Руслан Ліщук майже 25 років служив у пенітенціарній системі Хмельницького – пройшов шлях від контролера до керівника соціально-виховної та психологічної роботи СІЗО, дослужився до майора. До пенсії залишалося лише чотири місяці, але влітку 2022 року він зробив свій вибір і пішов на фронт простим бійцем. Так почалася його майже трирічна війна у званні старшого сержанта під позивним «Клим», який він узяв на честь прадіда.
У службі Руслан залишався людяним: був донором крові, допомагав тим, хто виходив із СІЗО без одягу, вірив, що навіть тому, хто оступився у житті, треба дати шанс піднятися і виправитися. На війні він захищав аеродроми, збивав ворожі дрони, а згодом у 118-й бригаді командував мінометним відділенням на Запорізькому напрямку. Вдома на нього чекали дружина і дві доньки; у січні 2025-го він приїхав без попередження з білими ромашками і ще встиг допомогти молодшій доньці зробити шкільний проєкт Сонячної системи – як пам’ять про себе.
У березні 2025 року під Роботиним ворожий снаряд обірвав його шлях. З Русланом прощалися у Свято-Георгіївському храмі Хмельницького, поховали на Алеї Слави в мікрорайоні Ракове. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Честь Захисникові!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Не став шукати «хорошого місця в армії», до кінця воював простим бійцем
Руслан Ліщук майже 25 років служив у пенітенціарній системі Хмельницького – пройшов шлях від контролера до керівника соціально-виховної та психологічної роботи СІЗО, дослужився до майора. До пенсії залишалося лише чотири місяці, але влітку 2022 року він зробив свій вибір і пішов на фронт простим бійцем. Так почалася його майже трирічна війна у званні старшого сержанта під позивним «Клим», який він узяв на честь прадіда.
У службі Руслан залишався людяним: був донором крові, допомагав тим, хто виходив із СІЗО без одягу, вірив, що навіть тому, хто оступився у житті, треба дати шанс піднятися і виправитися. На війні він захищав аеродроми, збивав ворожі дрони, а згодом у 118-й бригаді командував мінометним відділенням на Запорізькому напрямку. Вдома на нього чекали дружина і дві доньки; у січні 2025-го він приїхав без попередження з білими ромашками і ще встиг допомогти молодшій доньці зробити шкільний проєкт Сонячної системи – як пам’ять про себе.
У березні 2025 року під Роботиним ворожий снаряд обірвав його шлях. З Русланом прощалися у Свято-Георгіївському храмі Хмельницького, поховали на Алеї Слави в мікрорайоні Ракове. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Честь Захисникові!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔22
Пам'яті актора, спортсмена, воїна Івана Кононенка (позивний «Конон»)
Загинув під час боїв у Курській області, майже рік вважався зниклим безвісти
Іван Кононенко народився 26 липня 1983 року в Києві. Ще зі школи він був із тих, хто завжди робить більше, ніж «треба»: у 2000-му вступив одразу до двох вишів, але обрав ветеринарну медицину НУБіП України. Під час навчання займався наукою, писав роботи з ветеринарної хірургії, паралельно закінчив військову кафедру й отримав звання молодшого лейтенанта запасу (зв’язок), досконало опанував англійську. З 2004 року працював лікарем у приватній ветклініці «Еквус» і буквально рятував тих, хто не може попросити про допомогу – тварин. У 2008-му захистив магістерський диплом.
Та його життя не вкладалося в одну професію. Іван жив спортом і силою: був у команді Василя Вірастюка, перемагав і брав призові місця на змаганнях, а ключовою стала перемога на Ukraine Open 2006 Olimp Strongman у Києві. Він тренував людей у залах і вів популярні сторінки, де показував прості вправи «з підручних засобів» так, щоб кожен міг почати. Паралельно Іван встиг увійти і в кіно: знімався в серіалах, фільмах та рекламі, часто в ролях охоронців, тренерів, силовиків, і робив це впізнавано, по-своєму. Але найбільшим його щастям була родина – дружина й двоє синів.
24 лютого 2022 року він добровільно пішов до тероборони Голосіївського району Києва. Побратими згадували: Іван був із ними з першого дня, безстрашний, пройшов Чернігівщину, Донбас і Бахмут. У листопаді 2022-го отримав важке поранення й майже рік відновлювався. Лікарі сумнівалися, що він повернеться у стрій, але Іван створив власну програму реабілітації й навіть записував відео, щоб цей досвід допоміг іншим. І все одно повернувся: казав, що для нього війна не закінчена. Після служби в ТЦК, щойно дозволив стан здоров’я, він знову пішов на передову, підписав контракт із ЗСУ, став старшим лейтенантом і очолив стрілецький взвод, отримав відзнаки за стійкість і відповідальність командира.
У листопаді 2024 року він написав, що їде у термінове відрядження і довго буде без зв’язку. 16 листопада зв’язок із ним обірвався, 25 листопада родина отримала повідомлення: безвісти зниклий. Згодом стало відомо, що Іван загинув на території Курської області РФ, біля населеного пункту Нижній Клин. Йому було 41. Понад рік тривали пошуки, і лише тоді Герой повернувся додому на щиті.
Прощання з Іваном Кононенком відбулося 9 грудня 2025 року в Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Поховали його на Алеї Слави Лісового кладовища.
Вічна шана Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Іван Кононенко
За матеріалами Пам'ять, NV, Янголи спорту
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Загинув під час боїв у Курській області, майже рік вважався зниклим безвісти
Іван Кононенко народився 26 липня 1983 року в Києві. Ще зі школи він був із тих, хто завжди робить більше, ніж «треба»: у 2000-му вступив одразу до двох вишів, але обрав ветеринарну медицину НУБіП України. Під час навчання займався наукою, писав роботи з ветеринарної хірургії, паралельно закінчив військову кафедру й отримав звання молодшого лейтенанта запасу (зв’язок), досконало опанував англійську. З 2004 року працював лікарем у приватній ветклініці «Еквус» і буквально рятував тих, хто не може попросити про допомогу – тварин. У 2008-му захистив магістерський диплом.
Та його життя не вкладалося в одну професію. Іван жив спортом і силою: був у команді Василя Вірастюка, перемагав і брав призові місця на змаганнях, а ключовою стала перемога на Ukraine Open 2006 Olimp Strongman у Києві. Він тренував людей у залах і вів популярні сторінки, де показував прості вправи «з підручних засобів» так, щоб кожен міг почати. Паралельно Іван встиг увійти і в кіно: знімався в серіалах, фільмах та рекламі, часто в ролях охоронців, тренерів, силовиків, і робив це впізнавано, по-своєму. Але найбільшим його щастям була родина – дружина й двоє синів.
24 лютого 2022 року він добровільно пішов до тероборони Голосіївського району Києва. Побратими згадували: Іван був із ними з першого дня, безстрашний, пройшов Чернігівщину, Донбас і Бахмут. У листопаді 2022-го отримав важке поранення й майже рік відновлювався. Лікарі сумнівалися, що він повернеться у стрій, але Іван створив власну програму реабілітації й навіть записував відео, щоб цей досвід допоміг іншим. І все одно повернувся: казав, що для нього війна не закінчена. Після служби в ТЦК, щойно дозволив стан здоров’я, він знову пішов на передову, підписав контракт із ЗСУ, став старшим лейтенантом і очолив стрілецький взвод, отримав відзнаки за стійкість і відповідальність командира.
У листопаді 2024 року він написав, що їде у термінове відрядження і довго буде без зв’язку. 16 листопада зв’язок із ним обірвався, 25 листопада родина отримала повідомлення: безвісти зниклий. Згодом стало відомо, що Іван загинув на території Курської області РФ, біля населеного пункту Нижній Клин. Йому було 41. Понад рік тривали пошуки, і лише тоді Герой повернувся додому на щиті.
Прощання з Іваном Кононенком відбулося 9 грудня 2025 року в Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Поховали його на Алеї Слави Лісового кладовища.
Вічна шана Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Іван Кононенко
За матеріалами Пам'ять, NV, Янголи спорту
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔11😢5