Пам’яті Тараса Лещука (позивний «Лещ»)
Він намагався зробити все, аби вигнати російських окупантів з України.
Тарас Лещук родом із Березного на Рівненщині. Пішов у школу, потім: профтех, фах «взуттєвик з індивідуального виготовлення взуття», трохи роботи. Але найбільшу частину життя він віддав війську.
У 1996-му пішов на строкову службу. У 2014-му, пі час АТО/ООС, без вагань пішов добровольцем. Згодом повернувся до цивільного, та у вересні 2021-го знову підписав контракт.
Повномасштабне вторгнення зустрів у 58-й мотопіхотній бригаді: оборона Чернігівщини, бої за Лукашівку. Згодом перевівся у 30-ту ОМБр імені князя Костянтина Острозького, брав участь у боях на Донеччині, зокрема боронив Бахмут.
Побратими згадують: Тарас не терпів «сидіти й чекати». Казав, що ворога треба знищувати всіма доступними способами. Завдань не уникав, а навпаки, ображався, якщо його не долучали. На нього можна було покластися. І ще – він був дуже влучним: одного разу з підствольного гранатомета з першого пострілу влучив у маленьке віконце хати, де засіли «вагнерівці». У 2024 році перевівся до окремого штурмового батальйону «Да Вінчі», дуже хотів служити саме там, поруч із друзями.
7 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Малої Токмачки на Запоріжжі, Тарас загинув. У нього залишилися дружина і троє дітей.
«Він завжди казав: “Якщо я не піду, то хто піде захищати вас?”» — згадує дружина Наталя.
Поховали Тараса в рідній громаді 16 серпня 2024 року.
Вічна слава та шана Герою!
Матеріали та фото з особистого архіву Наталі Лещук та Березнівської міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Він намагався зробити все, аби вигнати російських окупантів з України.
Тарас Лещук родом із Березного на Рівненщині. Пішов у школу, потім: профтех, фах «взуттєвик з індивідуального виготовлення взуття», трохи роботи. Але найбільшу частину життя він віддав війську.
У 1996-му пішов на строкову службу. У 2014-му, пі час АТО/ООС, без вагань пішов добровольцем. Згодом повернувся до цивільного, та у вересні 2021-го знову підписав контракт.
Повномасштабне вторгнення зустрів у 58-й мотопіхотній бригаді: оборона Чернігівщини, бої за Лукашівку. Згодом перевівся у 30-ту ОМБр імені князя Костянтина Острозького, брав участь у боях на Донеччині, зокрема боронив Бахмут.
Побратими згадують: Тарас не терпів «сидіти й чекати». Казав, що ворога треба знищувати всіма доступними способами. Завдань не уникав, а навпаки, ображався, якщо його не долучали. На нього можна було покластися. І ще – він був дуже влучним: одного разу з підствольного гранатомета з першого пострілу влучив у маленьке віконце хати, де засіли «вагнерівці». У 2024 році перевівся до окремого штурмового батальйону «Да Вінчі», дуже хотів служити саме там, поруч із друзями.
7 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Малої Токмачки на Запоріжжі, Тарас загинув. У нього залишилися дружина і троє дітей.
«Він завжди казав: “Якщо я не піду, то хто піде захищати вас?”» — згадує дружина Наталя.
Поховали Тараса в рідній громаді 16 серпня 2024 року.
Вічна слава та шана Герою!
Матеріали та фото з особистого архіву Наталі Лещук та Березнівської міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔20❤1
ЛУЦЬК ПАМ’ЯТАЄ: ВШАНУВАННЯ ГЕНЕРАЛА УНР
Його бійців називали «алмазівцями» – і це було не прізвисько, а знак якості.
Олексій Алмазов – уродженець Херсона, генерал-хорунжий Армії УНР, один із тих, хто не просто воював за Україну, а творив українське військо. У 1917 році він заснував 1-й український артилерійський дивізіон – настільки ефективний, що його найкращих вояків почали називати за прізвищем командира.
У 1918-му Алмазов очолив артилерію Окремого Запорізького загону та брав участь у визволенні Криму від більшовиків. Після поразки Української революції його шлях не обірвався – він пройшов інтернування, здобув інженерну освіту в Подєбрадах і повернувся на Волинь.
У Луцьку Алмазов став не лише чиновником, а серцем українського громадського життя: очолював філію Українського Центрального Комітету, допомагав голодуючим в Україні, багато років разом із дружиною опікувався Українською гімназією.
Його похорон у 1936 році перетворився на справжню українську маніфестацію: домовину, накриту синьо-жовтим прапором, провезли центральними вулицями Луцька на гарматному лафеті, а попереду колони несли орден Залізного Хреста.
18 січня 2026 року на могилі Олексія Алмазова в Луцьку відбулося покладання квітів за участі представниці Український інститут національної пам’яті Лесі Бондарук, історика Сергія Яцишина та учнів Волинський обласний військовий ліцей імені Героїв Небесної Сотні.
Серед них – учениця Марія, яка нині досліджує біографію генерала, чиє ім’я стало символом професійного війська.
Історія Алмазова – це історія про честь, тяглість і відповідальність перед майбутніми поколіннями.
Його бійців називали «алмазівцями» – і це було не прізвисько, а знак якості.
Олексій Алмазов – уродженець Херсона, генерал-хорунжий Армії УНР, один із тих, хто не просто воював за Україну, а творив українське військо. У 1917 році він заснував 1-й український артилерійський дивізіон – настільки ефективний, що його найкращих вояків почали називати за прізвищем командира.
У 1918-му Алмазов очолив артилерію Окремого Запорізького загону та брав участь у визволенні Криму від більшовиків. Після поразки Української революції його шлях не обірвався – він пройшов інтернування, здобув інженерну освіту в Подєбрадах і повернувся на Волинь.
У Луцьку Алмазов став не лише чиновником, а серцем українського громадського життя: очолював філію Українського Центрального Комітету, допомагав голодуючим в Україні, багато років разом із дружиною опікувався Українською гімназією.
Його похорон у 1936 році перетворився на справжню українську маніфестацію: домовину, накриту синьо-жовтим прапором, провезли центральними вулицями Луцька на гарматному лафеті, а попереду колони несли орден Залізного Хреста.
18 січня 2026 року на могилі Олексія Алмазова в Луцьку відбулося покладання квітів за участі представниці Український інститут національної пам’яті Лесі Бондарук, історика Сергія Яцишина та учнів Волинський обласний військовий ліцей імені Героїв Небесної Сотні.
Серед них – учениця Марія, яка нині досліджує біографію генерала, чиє ім’я стало символом професійного війська.
Історія Алмазова – це історія про честь, тяглість і відповідальність перед майбутніми поколіннями.
❤20👍2
Пам’яті солдата Іллі Наумчука (позивний «Молодість»)
Прожив дуже коротке, але яскраве життя – був цілеспрямованим, веселим і мав багато друзів
Ілля Наумчук народився 2 серпня 2005 року у Красилові на Хмельниччині. Після школи навчався у Хмельницькому торговельно-економічному фаховому коледжі за спеціальністю «готельно-ресторанна справа», працював у готелі та на Красилівському агрегатному заводі.
З початку повномасштабної війни наполегливо готувався стати на захист України: з 2023 року проходив вишколи в Хмельницькому та Києві. У лютому 2025 успішно пройшов тестовий тиждень штурмовика 3 ОШБр, у березні підписав контракт. Служив вогнеметником у штурмовому підрозділі в/ч А4638, виконував завдання на Харківщині та Луганщині. Позивний – «Молодість».
Ілля загинув 28 серпня 2025 року поблизу Новоєгорівки Сватівського району Луганської області. Попрощалися з ним 3 вересня 2025 року в Красилові. Похований на Алеї Слави.
Вічна слава Герою!
Фото з сайту Красилівської міської територіальної громади
За матеріалами Красилівської міської територіальної громади та руху «Центурія»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Прожив дуже коротке, але яскраве життя – був цілеспрямованим, веселим і мав багато друзів
Ілля Наумчук народився 2 серпня 2005 року у Красилові на Хмельниччині. Після школи навчався у Хмельницькому торговельно-економічному фаховому коледжі за спеціальністю «готельно-ресторанна справа», працював у готелі та на Красилівському агрегатному заводі.
З початку повномасштабної війни наполегливо готувався стати на захист України: з 2023 року проходив вишколи в Хмельницькому та Києві. У лютому 2025 успішно пройшов тестовий тиждень штурмовика 3 ОШБр, у березні підписав контракт. Служив вогнеметником у штурмовому підрозділі в/ч А4638, виконував завдання на Харківщині та Луганщині. Позивний – «Молодість».
Ілля загинув 28 серпня 2025 року поблизу Новоєгорівки Сватівського району Луганської області. Попрощалися з ним 3 вересня 2025 року в Красилові. Похований на Алеї Слави.
Вічна слава Герою!
Фото з сайту Красилівської міської територіальної громади
За матеріалами Красилівської міської територіальної громади та руху «Центурія»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔19
СИЛЬНІШІ ЗА БЕТОН
20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го.
Це об’єкт героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників аеропорту казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.
💬«Темрява, обриси спаленої техніки, купи брухту під ногами, що зрадливо видають кроки - постапокаліпсис у всій красі. Якесь відчуття нереальності, ніби у комп’ютерній грі, тільки не можна зберегтись у разі чого. Є лише одна спроба одне життя…», – описує у своїй книзі «Точка неповернення» події оборони ДАП письменник та «кіборг» Дмитро Вербич.
⚔️ 13 січня впала диспетчерська вежа, а 20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового термінала аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за летовище. За оцінками генерала, Героя України Олега Мікаца, який тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою, утримання Донецького аеропорту не давало ворогу діяти.
💬«Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, як упав Донецький аеропорт. І якби там не було українських військових, усе могло закінчитися для України втратою не тільки Дебальцевого, а й інших територій. ДАП сковував сили супротивника», – пояснював Мікац в інтерв’ю ВВС.
Участь у боях за Донецький аеропорт брали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», Добровольчого Українського Корпусу та інші.
😢За даними Міністерства оборони (https://bit.ly/3GNw9Uy), в затяжному бою загинуло 97 оборонців, п’ятьох із яких відзначено найвищою державною нагородою «Герой України» посмертно. Ще троє військовослужбовців досі вважаються зниклими безвісти.
ℹ️ Підбірка матеріалів про Донецький аеропорт та його захисників:
⏩ про долю Максима Ридзанича, що останнім вийшов з ДАП, у рубриці «Історичний календар». (https://cutt.ly/mIO9nO8)
⏩ фотовиставка УІНП (https://bit.ly/3J21ZRz) «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014–2015)».
⏩ спогади (https://bbc.in/34VndhV) про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца.
⏩ про значення оборони ДАП (https://bit.ly/3tJ1d48)для України.
⏩про те, якими були дні оборони для захисників (https://youtu.be/vdW1zJfKKTA)Донецького аеропорту.
20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го.
Це об’єкт героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників аеропорту казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.
💬«Темрява, обриси спаленої техніки, купи брухту під ногами, що зрадливо видають кроки - постапокаліпсис у всій красі. Якесь відчуття нереальності, ніби у комп’ютерній грі, тільки не можна зберегтись у разі чого. Є лише одна спроба одне життя…», – описує у своїй книзі «Точка неповернення» події оборони ДАП письменник та «кіборг» Дмитро Вербич.
⚔️ 13 січня впала диспетчерська вежа, а 20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового термінала аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за летовище. За оцінками генерала, Героя України Олега Мікаца, який тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою, утримання Донецького аеропорту не давало ворогу діяти.
💬«Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, як упав Донецький аеропорт. І якби там не було українських військових, усе могло закінчитися для України втратою не тільки Дебальцевого, а й інших територій. ДАП сковував сили супротивника», – пояснював Мікац в інтерв’ю ВВС.
Участь у боях за Донецький аеропорт брали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», Добровольчого Українського Корпусу та інші.
😢За даними Міністерства оборони (https://bit.ly/3GNw9Uy), в затяжному бою загинуло 97 оборонців, п’ятьох із яких відзначено найвищою державною нагородою «Герой України» посмертно. Ще троє військовослужбовців досі вважаються зниклими безвісти.
ℹ️ Підбірка матеріалів про Донецький аеропорт та його захисників:
⏩ про долю Максима Ридзанича, що останнім вийшов з ДАП, у рубриці «Історичний календар». (https://cutt.ly/mIO9nO8)
⏩ фотовиставка УІНП (https://bit.ly/3J21ZRz) «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014–2015)».
⏩ спогади (https://bbc.in/34VndhV) про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца.
⏩ про значення оборони ДАП (https://bit.ly/3tJ1d48)для України.
⏩про те, якими були дні оборони для захисників (https://youtu.be/vdW1zJfKKTA)Донецького аеропорту.
❤15👍4💔2
Пам’яті молодшого сержанта Антона Бондаренка (позивний «Бандерас»)
На нього чекала наукова кар’єра та яскраве просвітницьке життя, натомість усе забрала війна
Антон Бондаренко – перекладач, філолог і просвітник, який цитував латину в оригіналі, знав французьку філософію й мріяв повертати в ужиток автентичні українські слова.
Він навчався у ліцеї №155 та КНУ ім. Тараса Шевченка, студіював філологію у французькому Університеті Лотарингії, створив YouTube-канал «Освітарня» і записав майже 30 радіоепізодів про питомо українську лексику, втраченої через русифікацію.
Під час повномасштабної війни Антон допомагав іноземним журналістам як фіксер і сприяв створенню десятків сюжетів про Україну. У 2022-му також долучився до евакуації цивільних з Бучі та Ірпеня.
У 2024 році після захисту магістерського диплома Антон пішов добровольцем на фронт у складі 13-ї бригади НГУ «Хартія».
Служив в.о. головного сержанта роти з іноземцями, навчався у Британії, фактично був головним сержантом-українцем колумбійської роти.
Побратими згадують його як чесного, уважного лідера, який навчав інших і залишався просвітником навіть «на нулі», з філологічними дискусіями між виходами та любов’ю до слів на кшталт «голяр».
15 вересня 2025 року Антон загинув на Харківщині під час бойового завдання. Йому було 26. ДНК-експертиза підтвердила загибель від прямого удару ворожого дрона, Героя поховали на Національному військовому меморіальному кладовищі на Київщині.
Пам’ять про Антона живе в його справі, і в людях, яких він навчав та підтримував.
«Ти прожив коротке, але дуже яскраве і насичене життя, запалюючи серця і душі. Це, трясця, несправедливо, що ти пішов у засвіти і лишив нас усіх тут без пояснення інших маловідомих слів, які, можливо, тепер і нікому буде вже тлумачити», - написав Сененко.
Вічна памʼять славному Воїну!
Фото з сайту Красилівської міської територіальної громади
За матеріалами: 13-та бригада НГУ «Хартія», Фейсбук-сторінка Юрій Бутусов та Фейсбук-сторінка Антон Сененко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
На нього чекала наукова кар’єра та яскраве просвітницьке життя, натомість усе забрала війна
Антон Бондаренко – перекладач, філолог і просвітник, який цитував латину в оригіналі, знав французьку філософію й мріяв повертати в ужиток автентичні українські слова.
Він навчався у ліцеї №155 та КНУ ім. Тараса Шевченка, студіював філологію у французькому Університеті Лотарингії, створив YouTube-канал «Освітарня» і записав майже 30 радіоепізодів про питомо українську лексику, втраченої через русифікацію.
Під час повномасштабної війни Антон допомагав іноземним журналістам як фіксер і сприяв створенню десятків сюжетів про Україну. У 2022-му також долучився до евакуації цивільних з Бучі та Ірпеня.
У 2024 році після захисту магістерського диплома Антон пішов добровольцем на фронт у складі 13-ї бригади НГУ «Хартія».
Служив в.о. головного сержанта роти з іноземцями, навчався у Британії, фактично був головним сержантом-українцем колумбійської роти.
Побратими згадують його як чесного, уважного лідера, який навчав інших і залишався просвітником навіть «на нулі», з філологічними дискусіями між виходами та любов’ю до слів на кшталт «голяр».
15 вересня 2025 року Антон загинув на Харківщині під час бойового завдання. Йому було 26. ДНК-експертиза підтвердила загибель від прямого удару ворожого дрона, Героя поховали на Національному військовому меморіальному кладовищі на Київщині.
Пам’ять про Антона живе в його справі, і в людях, яких він навчав та підтримував.
«Ти прожив коротке, але дуже яскраве і насичене життя, запалюючи серця і душі. Це, трясця, несправедливо, що ти пішов у засвіти і лишив нас усіх тут без пояснення інших маловідомих слів, які, можливо, тепер і нікому буде вже тлумачити», - написав Сененко.
Вічна памʼять славному Воїну!
Фото з сайту Красилівської міської територіальної громади
За матеріалами: 13-та бригада НГУ «Хартія», Фейсбук-сторінка Юрій Бутусов та Фейсбук-сторінка Антон Сененко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔13😢2❤1
Пам’яті художника, сапера Ярослава Палійчука
Одногрупники називали його Лео, прирівнюючи талант до вмінь Леонардо да Вінчі
Ярослав Палійчук народився 14 вересня 1991 року у селі Малий Гвіздець неподалік Коломиї, Івано-Франківської області. Завжди був старанним, відповідальним і вихованим.
У 2009 році Ярослав Палійчук закінчив Гвіздецьку школу. Змалку був привітним і уважним, любив природу та гори, а з дитинства мріяв малювати, тому легко обрав фах. З 2009 по 2015 роки навчався на дизайнера-графіка у Косівському інституті декоративного і прикладного мистецтва.
Одногрупники й викладачі згадують Ярослава як надзвичайно талановитого та скромного: на вступних іспитах він показав найвищі результати, за що його прозвали Лео. Він завжди підтримував інших, підказував у навчанні, ділився останнім, допомагав безкорисливо. Працював у техніці «сухий пензель», створюючи роботи з ефектом фотографії.
Після початку повномасштабного вторгнення Ярослав одним із перших пішов захищати Україну. Служив сапером у 54-й окремій механізованій бригаді. Загинув 9 травня 2022 року в районі Курахового на Донеччині.
Про його життя розповідає книга «Ярослав Палійчук. Недописане життя», видана батьками.
Указом Президента від 28.12.2022 №900/2022 Ярослава нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Родина також переказала 1 000 000 грн допомоги держави у фонд «Повернись живим» на потреби ЗСУ.
Пам’ять про Ярослава бережуть у Гвіздці: 19 лютого 2023 року в ліцеї відкрили меморіальну дошку, а вулицю Українську перейменували на його честь.
Слава і пам’ять Воїну!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Одногрупники називали його Лео, прирівнюючи талант до вмінь Леонардо да Вінчі
Ярослав Палійчук народився 14 вересня 1991 року у селі Малий Гвіздець неподалік Коломиї, Івано-Франківської області. Завжди був старанним, відповідальним і вихованим.
У 2009 році Ярослав Палійчук закінчив Гвіздецьку школу. Змалку був привітним і уважним, любив природу та гори, а з дитинства мріяв малювати, тому легко обрав фах. З 2009 по 2015 роки навчався на дизайнера-графіка у Косівському інституті декоративного і прикладного мистецтва.
Одногрупники й викладачі згадують Ярослава як надзвичайно талановитого та скромного: на вступних іспитах він показав найвищі результати, за що його прозвали Лео. Він завжди підтримував інших, підказував у навчанні, ділився останнім, допомагав безкорисливо. Працював у техніці «сухий пензель», створюючи роботи з ефектом фотографії.
Після початку повномасштабного вторгнення Ярослав одним із перших пішов захищати Україну. Служив сапером у 54-й окремій механізованій бригаді. Загинув 9 травня 2022 року в районі Курахового на Донеччині.
Про його життя розповідає книга «Ярослав Палійчук. Недописане життя», видана батьками.
Указом Президента від 28.12.2022 №900/2022 Ярослава нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Родина також переказала 1 000 000 грн допомоги держави у фонд «Повернись живим» на потреби ЗСУ.
Пам’ять про Ярослава бережуть у Гвіздці: 19 лютого 2023 року в ліцеї відкрили меморіальну дошку, а вулицю Українську перейменували на його честь.
Слава і пам’ять Воїну!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢6💔5
В ЄДНОСТІ СИЛА: ГОЛОСИ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ
Соборність – це дуже об’ємне слово, яке несе важливе значення для українців.
День, коли творилася історія: це голоси людей, які її творили, відстоювали і памʼятали навіть тоді, коли Україна була розділена й окупована.
У спогадах, документах і свідченнях – шлях від мрії про єдність до спроб її втілити.
До Дня Соборності Український інститут національної памʼяті публікує серію цитат і візуальних матеріалів, що нагадують перевірену тисячоліттями істину:
в єдності – сила, у памʼяті – ідентичність, у соборності – Україна.
Ці слова звучали тоді. Вони звучать і зараз.
Соборність – це дуже об’ємне слово, яке несе важливе значення для українців.
День, коли творилася історія: це голоси людей, які її творили, відстоювали і памʼятали навіть тоді, коли Україна була розділена й окупована.
У спогадах, документах і свідченнях – шлях від мрії про єдність до спроб її втілити.
До Дня Соборності Український інститут національної памʼяті публікує серію цитат і візуальних матеріалів, що нагадують перевірену тисячоліттями істину:
в єдності – сила, у памʼяті – ідентичність, у соборності – Україна.
Ці слова звучали тоді. Вони звучать і зараз.
❤24
СПАДКОЄМЦІ БОРЦІВ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: УКРАЇНСЬКА АРМІЯ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ
Сьогодні, у День Соборності України, на Хрещатику біля Головпошти відбулося відкриття фотовиставки «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття», присвяченої проголошенню незалежності УНР, Акту Злуки УНР і ЗУНР, а також ролі сучасного війська в боротьбі за незалежність українського народу.
Фотовиставка, яка в першу чергу поєднує образи сучасних воїнів із їхніми попередниками доби Української революції 1917–1921 років, показуючи еволюцію українського війська та спадковість боротьби за свободу. Та ключове – нагадує, що Збройні сили України є спадкоємцями не совєцької армії, а борців за свободу початку ХХ століття.
«Ця виставка є містком між поколіннями, нагадуючи про постійну боротьбу за ту ж країну і за ті самі ідеали, особливо сьогодні, коли ми відзначаємо День Соборності», – підкреслив Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.
Дякуємо за працю та організації фотовиставки представниками Сухопутних військ Збройних Сил України.
Також долученим до відкриття виставки керівнику проєкту «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття» – начальнику відділення комунікацій 68-ї окремої артилерійської бригади, майору Олег Калашніков, Ярославу Тинченко, заступнику директора Національного військово-історичного музею України. Сергію Самчуку полковнику та представнику Головного управління психологічної підтримки персоналу ЗСУ, начальнику 1 центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутні війська ЗС України майору Тарасу Ткаченко та капітану Віті Титаренко.
Сьогодні, у День Соборності України, на Хрещатику біля Головпошти відбулося відкриття фотовиставки «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття», присвяченої проголошенню незалежності УНР, Акту Злуки УНР і ЗУНР, а також ролі сучасного війська в боротьбі за незалежність українського народу.
Фотовиставка, яка в першу чергу поєднує образи сучасних воїнів із їхніми попередниками доби Української революції 1917–1921 років, показуючи еволюцію українського війська та спадковість боротьби за свободу. Та ключове – нагадує, що Збройні сили України є спадкоємцями не совєцької армії, а борців за свободу початку ХХ століття.
«Ця виставка є містком між поколіннями, нагадуючи про постійну боротьбу за ту ж країну і за ті самі ідеали, особливо сьогодні, коли ми відзначаємо День Соборності», – підкреслив Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.
Дякуємо за працю та організації фотовиставки представниками Сухопутних військ Збройних Сил України.
Також долученим до відкриття виставки керівнику проєкту «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття» – начальнику відділення комунікацій 68-ї окремої артилерійської бригади, майору Олег Калашніков, Ярославу Тинченко, заступнику директора Національного військово-історичного музею України. Сергію Самчуку полковнику та представнику Головного управління психологічної підтримки персоналу ЗСУ, начальнику 1 центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутні війська ЗС України майору Тарасу Ткаченко та капітану Віті Титаренко.
❤1👍1