15 січня відзначаємо 155-річчя з дня народження українського науковця, дослідника Сходу та мовознавця, перекладача та літератора Агатангела Кримського. Про складний життєвий та науковий шлях відомого українського вченого у нашій каруселі.
❤22👍1
Пам'яті сержанта Івана Фесенюка (позивний «Бонус»)
Загинув, рятуючи пораненого побратима. Все життя Іван Фесенюк відстоював Україну – у вболівальницькому русі, спорті, тренерській роботі, на війні від російських загарбників.
Іван Фесенюк народився 28 березня 1993 року. Був шостою дитиною в сім’ї. Батьки виховували дітей з любов’ю до патріотичних цінностей. З шкільних років був в фанатському рухі футбольного клубу “Динамо”. Стояв біля витоків руху «Kids of Capitals».
Після школи навчався в училищі на кондитера. Згодом вчився на приладобудівному факультеті КПІ, а також на на факультеті фізичної культури, спорту і здоров’я в університеті Григорія Сковороди в Переяславі.
З 15 років займався кікбоксингом. Був переможцем численних турнірів. Мав звання майстра спорту міжнародного класу. У 2017 році він заснував тренерський клуб Bonus Team. Також був членом громадських об’єднання “Національний Корпус Азов” та “Центурія”, де також займався тренерською роботою з молоддю.
З перших годин повномасштабного вторгнення Бонус разом із побратимами та вихованцями був на базі «Азову» в Києві. Перший свій бій прийняв на Київщині. Щодня у сімейному чаті писав короткі мотиваційні пости, щоби підтримувати дух та моральний стан рідних.
Згодом Іван приєднався до 3-ї окремої штурмової бригади, воював у мінометному відділенні на Запорізькому напрямку. У вересні 2022 року був призначений командиром взводу. Потім воював у Бахмуті, Авдіївці та інших містах Донеччини. Під час евакуації з Авдіївки, разом зі своїм підрозділом Бонус прикривав відхід та вивів своїх побратимів без втрат особового складу. Отримав контузії, але швидко повернувся до виконання бойових завдань. У 2023 році Бонус отримав бойові відзнаки – «За незламність духу» та «Золотий хрест».
13 березня 2024 року біля села Орлівка Донецької області на Покровському напрямку Іван загинув, отримавши смертельні поранення, рятуючи пораненого побратима. Захиснику було 30 років.
Поховали Івана Фесенюка на Алеї Слави Берковецького кладовища в Києві. У нього залишились троє братів, дві сестри, кохана, рідні, друзі.
Вічна шана й світла пам’ять Захисникові!
Фото з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Загинув, рятуючи пораненого побратима. Все життя Іван Фесенюк відстоював Україну – у вболівальницькому русі, спорті, тренерській роботі, на війні від російських загарбників.
Іван Фесенюк народився 28 березня 1993 року. Був шостою дитиною в сім’ї. Батьки виховували дітей з любов’ю до патріотичних цінностей. З шкільних років був в фанатському рухі футбольного клубу “Динамо”. Стояв біля витоків руху «Kids of Capitals».
Після школи навчався в училищі на кондитера. Згодом вчився на приладобудівному факультеті КПІ, а також на на факультеті фізичної культури, спорту і здоров’я в університеті Григорія Сковороди в Переяславі.
З 15 років займався кікбоксингом. Був переможцем численних турнірів. Мав звання майстра спорту міжнародного класу. У 2017 році він заснував тренерський клуб Bonus Team. Також був членом громадських об’єднання “Національний Корпус Азов” та “Центурія”, де також займався тренерською роботою з молоддю.
З перших годин повномасштабного вторгнення Бонус разом із побратимами та вихованцями був на базі «Азову» в Києві. Перший свій бій прийняв на Київщині. Щодня у сімейному чаті писав короткі мотиваційні пости, щоби підтримувати дух та моральний стан рідних.
Згодом Іван приєднався до 3-ї окремої штурмової бригади, воював у мінометному відділенні на Запорізькому напрямку. У вересні 2022 року був призначений командиром взводу. Потім воював у Бахмуті, Авдіївці та інших містах Донеччини. Під час евакуації з Авдіївки, разом зі своїм підрозділом Бонус прикривав відхід та вивів своїх побратимів без втрат особового складу. Отримав контузії, але швидко повернувся до виконання бойових завдань. У 2023 році Бонус отримав бойові відзнаки – «За незламність духу» та «Золотий хрест».
13 березня 2024 року біля села Орлівка Донецької області на Покровському напрямку Іван загинув, отримавши смертельні поранення, рятуючи пораненого побратима. Захиснику було 30 років.
Поховали Івана Фесенюка на Алеї Слави Берковецького кладовища в Києві. У нього залишились троє братів, дві сестри, кохана, рідні, друзі.
Вічна шана й світла пам’ять Захисникові!
Фото з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔23
16 СІЧНЯ УКРАЇНА ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ РОСІЇ
16 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки офіційно оголосила війну більшовицькій Росії. Це рішення стало важливим політико-правовим кроком в умовах Української революції. Хоча бойові дії між українськими та більшовицькими військами фактично тривали ще з кінця 1918 року, саме офіційне оголошення війни мало на меті чітко зафіксувати факт зовнішньої агресії з боку радянської Росії.
У листопаді 1918 року більшовицький уряд Росії розпочав підготовку до нової інтервенції в Україну. 13 листопада ними було денонсовано Брест-Литовський мирний договір, за яким визнавали незалежність УНР. Першими наступ розпочали дві так звані «повстанські» дивізії чисельністю близько 8 тисяч бійців, сформовані напередодні в «нейтральній зоні». Керівництво цими силами здійснював Центральний Військово-Революційний Комітет ЦК КП(б)У на чолі з Георгієм П’ятаковим, а з 17 листопада – Рада військ курського напрямку на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. Для маскування агресії 28 листопада в Суджі було створено так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». Таким чином більшовицька Росія намагалась показати, що це не зовнішня агресія на незалежну сусідню державу, а лише прояв громадянської війни в Україні між різними «урядами».
Початкова спроба наступу, здійснена більшовиками наприкінці листопада 1918 року на Чернігово-Сіверщині та Харківщині зазнала невдачі. Під Глуховим, Клинцями та Білгородом, кілька рот «місцевих повстанців» розгромили з’єднані сили кайзерівського війська та частин Української Держави. У середині грудня 1918 року більшовицькі війська курського напрямку, користуючись протистоянням Директорії УНР та Української Держави в прикордонних районах, загальним розладом кайзерівських частин, зумовлених революцією у Німеччині та отримавши підкріплення з території Росії, відновили активний наступ. 20 грудня червоні війська захопили Білгород, а 3 січня 1919 року – Харків. Уже 4 січня Революційна військова рада Радянської Росії ухвалила рішення про створення Українського фронту, командувачем якого було призначено Володимира Антонова-Овсієнка.
Попри стрімке просування радянських військ вглиб української території, Директорія УНР певний час зволікала з офіційним оголошенням війни. Попри правдиву інформацію від власної розвідки, українське керівництво сподівалося, що більшовики не мають чітко сформованих ворожих намірів щодо УНР, а конфлікт є наслідком непорозуміння. Однак подальші події розвіяли ці ілюзії, і 16 січня 1919 року війна більшовицькій Росії була офіційно оголошена.
Цей крок мав також важливе дипломатичне значення. УНР намагалася заручитися підтримкою держав Антанти та зміцнити свої позиції на міжнародній арені, зокрема під час Паризької мирної конференції. Водночас військово-політичне становище республіки залишалося вкрай складним: нестача ресурсів, внутрішня політична нестабільність і відсутність єдності в армії суттєво послаблювали обороноздатність держави.
Події Другої більшовицько-української війни остаточно зруйнували міф про «внутрішній громадянський конфлікт» і продемонстрували прагнення радянської Росії до повної окупації України. Дії Директорії УНР, зокрема оголошення війни 16 січня 1919 року, засвідчили готовність українського керівництва до збройного опору агресору, свідомого й послідовного відстоювання свого державного суверенітету.
16 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки офіційно оголосила війну більшовицькій Росії. Це рішення стало важливим політико-правовим кроком в умовах Української революції. Хоча бойові дії між українськими та більшовицькими військами фактично тривали ще з кінця 1918 року, саме офіційне оголошення війни мало на меті чітко зафіксувати факт зовнішньої агресії з боку радянської Росії.
У листопаді 1918 року більшовицький уряд Росії розпочав підготовку до нової інтервенції в Україну. 13 листопада ними було денонсовано Брест-Литовський мирний договір, за яким визнавали незалежність УНР. Першими наступ розпочали дві так звані «повстанські» дивізії чисельністю близько 8 тисяч бійців, сформовані напередодні в «нейтральній зоні». Керівництво цими силами здійснював Центральний Військово-Революційний Комітет ЦК КП(б)У на чолі з Георгієм П’ятаковим, а з 17 листопада – Рада військ курського напрямку на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. Для маскування агресії 28 листопада в Суджі було створено так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». Таким чином більшовицька Росія намагалась показати, що це не зовнішня агресія на незалежну сусідню державу, а лише прояв громадянської війни в Україні між різними «урядами».
Початкова спроба наступу, здійснена більшовиками наприкінці листопада 1918 року на Чернігово-Сіверщині та Харківщині зазнала невдачі. Під Глуховим, Клинцями та Білгородом, кілька рот «місцевих повстанців» розгромили з’єднані сили кайзерівського війська та частин Української Держави. У середині грудня 1918 року більшовицькі війська курського напрямку, користуючись протистоянням Директорії УНР та Української Держави в прикордонних районах, загальним розладом кайзерівських частин, зумовлених революцією у Німеччині та отримавши підкріплення з території Росії, відновили активний наступ. 20 грудня червоні війська захопили Білгород, а 3 січня 1919 року – Харків. Уже 4 січня Революційна військова рада Радянської Росії ухвалила рішення про створення Українського фронту, командувачем якого було призначено Володимира Антонова-Овсієнка.
Попри стрімке просування радянських військ вглиб української території, Директорія УНР певний час зволікала з офіційним оголошенням війни. Попри правдиву інформацію від власної розвідки, українське керівництво сподівалося, що більшовики не мають чітко сформованих ворожих намірів щодо УНР, а конфлікт є наслідком непорозуміння. Однак подальші події розвіяли ці ілюзії, і 16 січня 1919 року війна більшовицькій Росії була офіційно оголошена.
Цей крок мав також важливе дипломатичне значення. УНР намагалася заручитися підтримкою держав Антанти та зміцнити свої позиції на міжнародній арені, зокрема під час Паризької мирної конференції. Водночас військово-політичне становище республіки залишалося вкрай складним: нестача ресурсів, внутрішня політична нестабільність і відсутність єдності в армії суттєво послаблювали обороноздатність держави.
Події Другої більшовицько-української війни остаточно зруйнували міф про «внутрішній громадянський конфлікт» і продемонстрували прагнення радянської Росії до повної окупації України. Дії Директорії УНР, зокрема оголошення війни 16 січня 1919 року, засвідчили готовність українського керівництва до збройного опору агресору, свідомого й послідовного відстоювання свого державного суверенітету.
❤7👍5💔4
Пам’яті рятувальника Ігоря Соловйова (позивний «Нептун»)
Ігор Соловйов, керівник піротехнічного відділу ГУ ДСНС в Херсонській області, віддав своє життя службі. Він мріяв звільняти рідну землю від мін, писав дисертацію про розмінування дронами, навчався для безпеки своєї команди та дбав про підлеглих. Ігор і п’ятеро його побратимів загинули від ворожого обстрілу на Херсонщині 6 травня 2023 року. Всі шість стали жертвами російської атаки. Ігор був спокійним, але відданим справі.
Він створив шеврон для своєї команди, де втілив символи Херсонщини та морського розмінування, адже дуже любив море. Позивний «Нептун» став для нього знаком.
Зростаючи в родині вчителів, Ігор закінчив школу із золотою медаллю, вивчав піротехніку та працював у Керчі, а потім в Херсоні. Навчання та робота були його життям, і він прагнув завжди вдосконалюватися. Ігор був не лише професіоналом, але й людиною, що піклувалася про підлеглих.
Він обожнював свою родину, а з дружиною Софією вони мріяли про дітей. Дочка Адеаліна, яку він дуже любив, народилася в той час, коли Ігор часто був на службі. Після початку повномасштабного майже зі сім’єю не зустрічався, але Ігор все одно знаходив час для родини.
Він загинув, рятуючи інших, а його відданість справі залишила слід у серцях колег і близьких. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, Ігор Соловйов назавжди залишиться в пам'яті тих, хто його знав.
Фото з відкритих джерел
Вічна слава та памʼять Герою!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Ігор Соловйов, керівник піротехнічного відділу ГУ ДСНС в Херсонській області, віддав своє життя службі. Він мріяв звільняти рідну землю від мін, писав дисертацію про розмінування дронами, навчався для безпеки своєї команди та дбав про підлеглих. Ігор і п’ятеро його побратимів загинули від ворожого обстрілу на Херсонщині 6 травня 2023 року. Всі шість стали жертвами російської атаки. Ігор був спокійним, але відданим справі.
Він створив шеврон для своєї команди, де втілив символи Херсонщини та морського розмінування, адже дуже любив море. Позивний «Нептун» став для нього знаком.
Зростаючи в родині вчителів, Ігор закінчив школу із золотою медаллю, вивчав піротехніку та працював у Керчі, а потім в Херсоні. Навчання та робота були його життям, і він прагнув завжди вдосконалюватися. Ігор був не лише професіоналом, але й людиною, що піклувалася про підлеглих.
Він обожнював свою родину, а з дружиною Софією вони мріяли про дітей. Дочка Адеаліна, яку він дуже любив, народилася в той час, коли Ігор часто був на службі. Після початку повномасштабного майже зі сім’єю не зустрічався, але Ігор все одно знаходив час для родини.
Він загинув, рятуючи інших, а його відданість справі залишила слід у серцях колег і близьких. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, Ігор Соловйов назавжди залишиться в пам'яті тих, хто його знав.
Фото з відкритих джерел
Вічна слава та памʼять Герою!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔22
Пам’яті Героя України, командира «Правого сектору» Тараса Бобанича (позивний «Хаммер»)
Тараса Бобанича знали за позивним «Хаммер», і це ім’я звучало там, де було найгарячіше: Піски, Донецький аеропорт, Мар’їнка, Авдіївка, Світлодарська дуга. А після 24 лютого: Київщина, Харківщина, Луганщина.
Він народився 15 березня 1989 року в Трускавці. Закінчив школу у Стрию, здобув юридичну освіту у Львівському університеті внутрішніх справ і певний час працював юристом. Але його справжній шлях почався ще зі школи з історії, з патріотичних акцій, з вуличного руху. Восени 2013-го він долучився до «Правого сектору» й згодом очолив львівський осередок.
Під час Революції Гідності Тарас проявив себе як лідер. У 2014-му пішов добровольцем і став командиром 2-го запасного батальйону ДУК «Правий сектор», а у 2019-му – заступником командира ДУК з питань резервних підрозділів. Побратими казали про нього просто: він беріг людей. “Як батько”, який іде на позиції разом із хлопцями, щоб прикрити, підстрахувати, вберегти.
Він воював і в складі 1-ї окремої штурмової роти під командуванням Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла. Був одним із координаторів «Громадянської блокади Криму». А його батальйон після початку великої війни бився на Київщині, Ізюмському напрямку та під Попасною.
8 квітня 2022 року біля села Вірнопілля на Харківщині Тарас загинув, прикриваючи відхід побратимів під танковим обстрілом.
Його поховали на Полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. 24 серпня 2022 року Тарасу Бобаничу посмертно присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка».
Його ім’ям назвали вулиці, встановили меморіальні дошки, створили мурал, а 2-й стрілецький батальйон 67-ї ОМБр носить його ім’я. На початку 2025-го з’явився документальний фільм: «Тарас “Хамер” Бобанич – присутній».
Вічна памʼять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Тарас Бобанич, 67 окрема механізована бригада ЗСУ, Фейсбук-сторінка Андрій Стемпіцький, Львівська ОВА, Стрийська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Тараса Бобанича знали за позивним «Хаммер», і це ім’я звучало там, де було найгарячіше: Піски, Донецький аеропорт, Мар’їнка, Авдіївка, Світлодарська дуга. А після 24 лютого: Київщина, Харківщина, Луганщина.
Він народився 15 березня 1989 року в Трускавці. Закінчив школу у Стрию, здобув юридичну освіту у Львівському університеті внутрішніх справ і певний час працював юристом. Але його справжній шлях почався ще зі школи з історії, з патріотичних акцій, з вуличного руху. Восени 2013-го він долучився до «Правого сектору» й згодом очолив львівський осередок.
Під час Революції Гідності Тарас проявив себе як лідер. У 2014-му пішов добровольцем і став командиром 2-го запасного батальйону ДУК «Правий сектор», а у 2019-му – заступником командира ДУК з питань резервних підрозділів. Побратими казали про нього просто: він беріг людей. “Як батько”, який іде на позиції разом із хлопцями, щоб прикрити, підстрахувати, вберегти.
Він воював і в складі 1-ї окремої штурмової роти під командуванням Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла. Був одним із координаторів «Громадянської блокади Криму». А його батальйон після початку великої війни бився на Київщині, Ізюмському напрямку та під Попасною.
8 квітня 2022 року біля села Вірнопілля на Харківщині Тарас загинув, прикриваючи відхід побратимів під танковим обстрілом.
Його поховали на Полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. 24 серпня 2022 року Тарасу Бобаничу посмертно присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка».
Його ім’ям назвали вулиці, встановили меморіальні дошки, створили мурал, а 2-й стрілецький батальйон 67-ї ОМБр носить його ім’я. На початку 2025-го з’явився документальний фільм: «Тарас “Хамер” Бобанич – присутній».
Вічна памʼять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Тарас Бобанич, 67 окрема механізована бригада ЗСУ, Фейсбук-сторінка Андрій Стемпіцький, Львівська ОВА, Стрийська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔23
Пам’яті Тараса Лещука (позивний «Лещ»)
Він намагався зробити все, аби вигнати російських окупантів з України.
Тарас Лещук родом із Березного на Рівненщині. Пішов у школу, потім: профтех, фах «взуттєвик з індивідуального виготовлення взуття», трохи роботи. Але найбільшу частину життя він віддав війську.
У 1996-му пішов на строкову службу. У 2014-му, пі час АТО/ООС, без вагань пішов добровольцем. Згодом повернувся до цивільного, та у вересні 2021-го знову підписав контракт.
Повномасштабне вторгнення зустрів у 58-й мотопіхотній бригаді: оборона Чернігівщини, бої за Лукашівку. Згодом перевівся у 30-ту ОМБр імені князя Костянтина Острозького, брав участь у боях на Донеччині, зокрема боронив Бахмут.
Побратими згадують: Тарас не терпів «сидіти й чекати». Казав, що ворога треба знищувати всіма доступними способами. Завдань не уникав, а навпаки, ображався, якщо його не долучали. На нього можна було покластися. І ще – він був дуже влучним: одного разу з підствольного гранатомета з першого пострілу влучив у маленьке віконце хати, де засіли «вагнерівці». У 2024 році перевівся до окремого штурмового батальйону «Да Вінчі», дуже хотів служити саме там, поруч із друзями.
7 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Малої Токмачки на Запоріжжі, Тарас загинув. У нього залишилися дружина і троє дітей.
«Він завжди казав: “Якщо я не піду, то хто піде захищати вас?”» — згадує дружина Наталя.
Поховали Тараса в рідній громаді 16 серпня 2024 року.
Вічна слава та шана Герою!
Матеріали та фото з особистого архіву Наталі Лещук та Березнівської міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Він намагався зробити все, аби вигнати російських окупантів з України.
Тарас Лещук родом із Березного на Рівненщині. Пішов у школу, потім: профтех, фах «взуттєвик з індивідуального виготовлення взуття», трохи роботи. Але найбільшу частину життя він віддав війську.
У 1996-му пішов на строкову службу. У 2014-му, пі час АТО/ООС, без вагань пішов добровольцем. Згодом повернувся до цивільного, та у вересні 2021-го знову підписав контракт.
Повномасштабне вторгнення зустрів у 58-й мотопіхотній бригаді: оборона Чернігівщини, бої за Лукашівку. Згодом перевівся у 30-ту ОМБр імені князя Костянтина Острозького, брав участь у боях на Донеччині, зокрема боронив Бахмут.
Побратими згадують: Тарас не терпів «сидіти й чекати». Казав, що ворога треба знищувати всіма доступними способами. Завдань не уникав, а навпаки, ображався, якщо його не долучали. На нього можна було покластися. І ще – він був дуже влучним: одного разу з підствольного гранатомета з першого пострілу влучив у маленьке віконце хати, де засіли «вагнерівці». У 2024 році перевівся до окремого штурмового батальйону «Да Вінчі», дуже хотів служити саме там, поруч із друзями.
7 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Малої Токмачки на Запоріжжі, Тарас загинув. У нього залишилися дружина і троє дітей.
«Він завжди казав: “Якщо я не піду, то хто піде захищати вас?”» — згадує дружина Наталя.
Поховали Тараса в рідній громаді 16 серпня 2024 року.
Вічна слава та шана Герою!
Матеріали та фото з особистого архіву Наталі Лещук та Березнівської міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔18❤1
ЛУЦЬК ПАМ’ЯТАЄ: ВШАНУВАННЯ ГЕНЕРАЛА УНР
Його бійців називали «алмазівцями» – і це було не прізвисько, а знак якості.
Олексій Алмазов – уродженець Херсона, генерал-хорунжий Армії УНР, один із тих, хто не просто воював за Україну, а творив українське військо. У 1917 році він заснував 1-й український артилерійський дивізіон – настільки ефективний, що його найкращих вояків почали називати за прізвищем командира.
У 1918-му Алмазов очолив артилерію Окремого Запорізького загону та брав участь у визволенні Криму від більшовиків. Після поразки Української революції його шлях не обірвався – він пройшов інтернування, здобув інженерну освіту в Подєбрадах і повернувся на Волинь.
У Луцьку Алмазов став не лише чиновником, а серцем українського громадського життя: очолював філію Українського Центрального Комітету, допомагав голодуючим в Україні, багато років разом із дружиною опікувався Українською гімназією.
Його похорон у 1936 році перетворився на справжню українську маніфестацію: домовину, накриту синьо-жовтим прапором, провезли центральними вулицями Луцька на гарматному лафеті, а попереду колони несли орден Залізного Хреста.
18 січня 2026 року на могилі Олексія Алмазова в Луцьку відбулося покладання квітів за участі представниці Український інститут національної пам’яті Лесі Бондарук, історика Сергія Яцишина та учнів Волинський обласний військовий ліцей імені Героїв Небесної Сотні.
Серед них – учениця Марія, яка нині досліджує біографію генерала, чиє ім’я стало символом професійного війська.
Історія Алмазова – це історія про честь, тяглість і відповідальність перед майбутніми поколіннями.
Його бійців називали «алмазівцями» – і це було не прізвисько, а знак якості.
Олексій Алмазов – уродженець Херсона, генерал-хорунжий Армії УНР, один із тих, хто не просто воював за Україну, а творив українське військо. У 1917 році він заснував 1-й український артилерійський дивізіон – настільки ефективний, що його найкращих вояків почали називати за прізвищем командира.
У 1918-му Алмазов очолив артилерію Окремого Запорізького загону та брав участь у визволенні Криму від більшовиків. Після поразки Української революції його шлях не обірвався – він пройшов інтернування, здобув інженерну освіту в Подєбрадах і повернувся на Волинь.
У Луцьку Алмазов став не лише чиновником, а серцем українського громадського життя: очолював філію Українського Центрального Комітету, допомагав голодуючим в Україні, багато років разом із дружиною опікувався Українською гімназією.
Його похорон у 1936 році перетворився на справжню українську маніфестацію: домовину, накриту синьо-жовтим прапором, провезли центральними вулицями Луцька на гарматному лафеті, а попереду колони несли орден Залізного Хреста.
18 січня 2026 року на могилі Олексія Алмазова в Луцьку відбулося покладання квітів за участі представниці Український інститут національної пам’яті Лесі Бондарук, історика Сергія Яцишина та учнів Волинський обласний військовий ліцей імені Героїв Небесної Сотні.
Серед них – учениця Марія, яка нині досліджує біографію генерала, чиє ім’я стало символом професійного війська.
Історія Алмазова – це історія про честь, тяглість і відповідальність перед майбутніми поколіннями.
❤17👍2