ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО: НАДТО ВІЛЬНИЙ ДЛЯ СИСТЕМИ
Василь Симоненко серед шістдесятників і учасників Клубу творчої молоді вирізнявся романтизмом і водночас бунтарством, не терпів несправедливості, критикував владу.
Народився Василь Симоненко в селі Біївці на Полтавщині, зростав без батька, з відзнакою закінчив школу, став журналістом. Саме він разом з Аллою Горською та Лесем Танюком першими навідалися в Биківнянський ліс і відкрили там поховання жертв сталінських репресій.
Він і сам став жертвою системи, яка, не зламавши його морально, знищила фізично. Жорстоке побиття поета в міліцейському відділку влітку 1962 року було інспіроване під дрібне хуліганство, винуватців ніхто не розшукував. Після цього стан здоров’я Симоненка став різко погіршуватися і за півтора року поета не стало. Дехто з дослідників його біографії називає це помстою за Биківню, інші припускають, що за цим міг стояти Микита Хрущов, якому не сподобалася критика Симоненка ініційованої ним «кукурудзяної кампанії». В будь-якому випадку – для цієї системи він був надто вільним і безкомпромісним, щоб мати право на існування.
За життя побачила світ лише одна поетична збірка Василя Симоненка – «Тиша і грім». Деякі його вірші і щоденник вдалося переправити за кордон. У 1965 році в Мюнхені вийшла збірка «Берег чекань» та фрагменти щоденника під назвою «Окрайці думок». «Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадував директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич. Деякий час видавництво мало ім’я Василя Симоненка, а його вірші поширювалися в самвидаві.
Актуальні вони і сьогодні. До дня народження Василя Симоненка ми підготували вам добірку його найяскравіших цитат.
Василь Симоненко серед шістдесятників і учасників Клубу творчої молоді вирізнявся романтизмом і водночас бунтарством, не терпів несправедливості, критикував владу.
Народився Василь Симоненко в селі Біївці на Полтавщині, зростав без батька, з відзнакою закінчив школу, став журналістом. Саме він разом з Аллою Горською та Лесем Танюком першими навідалися в Биківнянський ліс і відкрили там поховання жертв сталінських репресій.
Він і сам став жертвою системи, яка, не зламавши його морально, знищила фізично. Жорстоке побиття поета в міліцейському відділку влітку 1962 року було інспіроване під дрібне хуліганство, винуватців ніхто не розшукував. Після цього стан здоров’я Симоненка став різко погіршуватися і за півтора року поета не стало. Дехто з дослідників його біографії називає це помстою за Биківню, інші припускають, що за цим міг стояти Микита Хрущов, якому не сподобалася критика Симоненка ініційованої ним «кукурудзяної кампанії». В будь-якому випадку – для цієї системи він був надто вільним і безкомпромісним, щоб мати право на існування.
За життя побачила світ лише одна поетична збірка Василя Симоненка – «Тиша і грім». Деякі його вірші і щоденник вдалося переправити за кордон. У 1965 році в Мюнхені вийшла збірка «Берег чекань» та фрагменти щоденника під назвою «Окрайці думок». «Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадував директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич. Деякий час видавництво мало ім’я Василя Симоненка, а його вірші поширювалися в самвидаві.
Актуальні вони і сьогодні. До дня народження Василя Симоненка ми підготували вам добірку його найяскравіших цитат.
❤18❤🔥3
ВІЙСЬКОВИЙ, ЯКИЙ ОБРАВ МИСТЕЦТВО
8 січня минає 160 років з дня народження українського художника Степана Кобилянського.
Степан Кобилянський народився у містечку Гура-Гумора (нині Гура-Гуморулуй, Румунія) в родині Юліана та Марії Кобилянських. Він був п’ятою дитиною та братом відомої української письменниці Ольги Кобилянської. Родина Кобилянських належала до давнього дворянського роду герба Сас.
У родині розмовляли німецькою, румунської та українською. З дитинства Степан Кобилянський проявляв хист до малювання.
Однак у 12 років хлопчик вирішує пов’язати життя з військовою справою і вступає до престижної військової академії в місті Вінер-Нойштадт (біля Відня, Австрія). Згодом продовжив навчання у австрійському містечку Вайскірхен. У 1884 році випущений у військо в званні лейтенанта. Значний час служби провів на Буковині, де міг бути поруч з родиною. Певний час служив у Відні, а згодом був переведений у Словенію, де вийшов у відставку в 1915 році у званні полковника.
Однак, військова служба – не була головним покликання життя Степана Кобилянського. Маючи хист до малювання, він віддавав весь свій вільний час образотворчому мистецтву. Під час служби у Відні навчався у Віденській академії мистецтв та навіть викладав мистецтвознавство у Віденській військовій академії.
Художня творчість стала для Кобилянського проявом його української ідентичності. У його творчому доробку портрет Тараса Шевченка, а також портрети його сестри Ольги Кобилянської.
Особливе місце у творчому доробку Степана Кобилянського займає пейзажистика: «Зимовий краєвид», «Гірський краєвид», «Пізня весна», «Будинок Кобилянських в с. Димка», «Осінній пейзаж», «Старовинна галицька церква», «Пейзаж». Дотримуючись академічного стилю, Кобилянський надавав перевагу у своїх роботах стриманим кольорам та увазі до невеликих деталей на полотні.
Помер Степан Кобилянський у 1940 році. Його прах поховано у словенському місті Марібор. Частина творчої колекції художника зберігається в Чернівецькому літературно-мистецькому музеї Ольги Кобилянської.
8 січня минає 160 років з дня народження українського художника Степана Кобилянського.
Степан Кобилянський народився у містечку Гура-Гумора (нині Гура-Гуморулуй, Румунія) в родині Юліана та Марії Кобилянських. Він був п’ятою дитиною та братом відомої української письменниці Ольги Кобилянської. Родина Кобилянських належала до давнього дворянського роду герба Сас.
У родині розмовляли німецькою, румунської та українською. З дитинства Степан Кобилянський проявляв хист до малювання.
Однак у 12 років хлопчик вирішує пов’язати життя з військовою справою і вступає до престижної військової академії в місті Вінер-Нойштадт (біля Відня, Австрія). Згодом продовжив навчання у австрійському містечку Вайскірхен. У 1884 році випущений у військо в званні лейтенанта. Значний час служби провів на Буковині, де міг бути поруч з родиною. Певний час служив у Відні, а згодом був переведений у Словенію, де вийшов у відставку в 1915 році у званні полковника.
Однак, військова служба – не була головним покликання життя Степана Кобилянського. Маючи хист до малювання, він віддавав весь свій вільний час образотворчому мистецтву. Під час служби у Відні навчався у Віденській академії мистецтв та навіть викладав мистецтвознавство у Віденській військовій академії.
Художня творчість стала для Кобилянського проявом його української ідентичності. У його творчому доробку портрет Тараса Шевченка, а також портрети його сестри Ольги Кобилянської.
Особливе місце у творчому доробку Степана Кобилянського займає пейзажистика: «Зимовий краєвид», «Гірський краєвид», «Пізня весна», «Будинок Кобилянських в с. Димка», «Осінній пейзаж», «Старовинна галицька церква», «Пейзаж». Дотримуючись академічного стилю, Кобилянський надавав перевагу у своїх роботах стриманим кольорам та увазі до невеликих деталей на полотні.
Помер Степан Кобилянський у 1940 році. Його прах поховано у словенському місті Марібор. Частина творчої колекції художника зберігається в Чернівецькому літературно-мистецькому музеї Ольги Кобилянської.
❤18
Памʼяті Андріана Гончукова (позивний «Араміс»)
Віддав понад сім років свого недовгого життя захисту Батьківщини.
Андріан «Араміс» Гончуков народився 7 серпня 1992 року, став на захист Батьківщини ще в часи АТО/ООС. З часом, повернувся до цивільного життя. А з початком повномасштабного вторгнення, знову доєднався до Сил оборони. Воював у складі батальйону «Berlingo», який згодом став частиною 210-го окремого штурмового полку.
За 7,5 років бойової служби він проявив мужність та професіоналізм, отримавши медаль “За хоробрість у бою” та президентську нагороду “За військову службу Україні”.
Андріан був активним учасником громадського обʼєднання “Демократична Сокира”, а його рідний брат Дмитро Гончуков також є членом цього обʼєднання.
“Участь у цій операції не була обов’язковою. Але Андріан та його побратими зголосилися добровільно, адже стояти осторонь – не в їхніх принципах. Бійці групи «Араміса» зробили свій вибір – вільний вибір вільних людей. Під час виходу на позиції групу вразив підступний оптоволоконний дрон-«ждун»”, - розказали в ДемСокирі.
Під час виходу на позиції групу вразив ворожий оптоволоконний дрон. Андріан помер 19 грудня від поранень, отриманих внаслідок цього інциденту. Лікарі кілька діб боролися за його життя, але він так і не вийшов з коми. Поховали його в Києві. У Андріана залишились дружина та донька.
Вічна слава Герою!
Матеріали та фото із відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Віддав понад сім років свого недовгого життя захисту Батьківщини.
Андріан «Араміс» Гончуков народився 7 серпня 1992 року, став на захист Батьківщини ще в часи АТО/ООС. З часом, повернувся до цивільного життя. А з початком повномасштабного вторгнення, знову доєднався до Сил оборони. Воював у складі батальйону «Berlingo», який згодом став частиною 210-го окремого штурмового полку.
За 7,5 років бойової служби він проявив мужність та професіоналізм, отримавши медаль “За хоробрість у бою” та президентську нагороду “За військову службу Україні”.
Андріан був активним учасником громадського обʼєднання “Демократична Сокира”, а його рідний брат Дмитро Гончуков також є членом цього обʼєднання.
“Участь у цій операції не була обов’язковою. Але Андріан та його побратими зголосилися добровільно, адже стояти осторонь – не в їхніх принципах. Бійці групи «Араміса» зробили свій вибір – вільний вибір вільних людей. Під час виходу на позиції групу вразив підступний оптоволоконний дрон-«ждун»”, - розказали в ДемСокирі.
Під час виходу на позиції групу вразив ворожий оптоволоконний дрон. Андріан помер 19 грудня від поранень, отриманих внаслідок цього інциденту. Лікарі кілька діб боролися за його життя, але він так і не вийшов з коми. Поховали його в Києві. У Андріана залишились дружина та донька.
Вічна слава Герою!
Матеріали та фото із відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔23👍5❤1
Пам’яті Сергія Васіча: його танковий екіпаж брав участь у визволенні Макарова на Київщині
Сергій Васіч народився 30 квітня 1971 року в Батумі (Грузія) в сім'ї військових. Через батькову службу часто переїжджав, що зробило армію для нього рідним середовищем. З дитинства захоплювався військовою технікою, особливо танками. У 2015 році вступив до лав Збройних Сил України. З 2018 року служив командиром танку в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.
Після початку повномасштабного вторгнення Сергій Васіч разом з іншими військовими став на оборону України. Брав участь у боях під Києвом.
8 березня 2022 року танковий екіпаж під командуванням старшого сержанта Сергія Васіча разом з екіпажами Віталія Пархомчука та Олега Свинчука отримав наказ взяти участь у наступі на селище Макарів Бучанського району, щоб знищити окупантів. В результаті бою було знищено шість одиниць ворожої техніки, росіян відкинуто, і Макарів було визволено. Однак в останні хвилини бою танк старшого сержанта Васіча був вражений протитанковою ракетою, і він загинув. Похований у с-щі Грицеві Шепетівського району Хмельницької області.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 127/2022 від 12 березня 2022 року старшому сержанту Васічу Сергію Вікторовичу і танкістам його екіпажу старшому солдату Пархомуку Віталію Васильовичу, солдату Свинчуку Олегу Анатолійовичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Вічна пам’ять Герою України!
Фото Надії Замриги
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Сергій Васіч народився 30 квітня 1971 року в Батумі (Грузія) в сім'ї військових. Через батькову службу часто переїжджав, що зробило армію для нього рідним середовищем. З дитинства захоплювався військовою технікою, особливо танками. У 2015 році вступив до лав Збройних Сил України. З 2018 року служив командиром танку в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.
Після початку повномасштабного вторгнення Сергій Васіч разом з іншими військовими став на оборону України. Брав участь у боях під Києвом.
8 березня 2022 року танковий екіпаж під командуванням старшого сержанта Сергія Васіча разом з екіпажами Віталія Пархомчука та Олега Свинчука отримав наказ взяти участь у наступі на селище Макарів Бучанського району, щоб знищити окупантів. В результаті бою було знищено шість одиниць ворожої техніки, росіян відкинуто, і Макарів було визволено. Однак в останні хвилини бою танк старшого сержанта Васіча був вражений протитанковою ракетою, і він загинув. Похований у с-щі Грицеві Шепетівського району Хмельницької області.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 127/2022 від 12 березня 2022 року старшому сержанту Васічу Сергію Вікторовичу і танкістам його екіпажу старшому солдату Пархомуку Віталію Васильовичу, солдату Свинчуку Олегу Анатолійовичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Вічна пам’ять Герою України!
Фото Надії Замриги
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢3
🎨 Сьогодні минає 110 років від дня народження Василя Непийпива — живописця, графіка й одного із провідних українських майстрів пейзажу другої половини ХХ століття.
Народився 10 січня 1916 року на Полтавщині. Художню освіту здобував у Полтаві та Харкові, працював у театрі, а згодом став одним із помітних митців повоєнного Києва. Був учасником Другої світової війни.
З 1950-х років активно брав участь у всеукраїнських та міжнародних виставках. Його пейзажі й натюрморти передають красу української природи й архітектури, вирізняються насиченим кольором і ліричним настроєм.
У 1982 році митцю присвоєно звання Народного художника УРСР.
За життя він створив понад 1000 робіт в жанрі пейзажів та натюрмортів. Картини художника популярні серед колекціонерів та зберігаються в музеях світу та рідної для нього – України, зокрема в Національному художньому музеї України в Києві, а також у художніх та краєзнавчих музеях Волині, Житомира, Запоріжжя, Івано-Франківська, Умані, Дніпропетровська, Харкова та інших містах.
✨ Творчість Василя Непийпива — це уважний і теплий погляд на український пейзаж, у якому поєдналися пам’ять, відчуття часу й любов до рідної землі. Його роботи й сьогодні залишаються важливою частиною національної мистецької спадщини.
Народився 10 січня 1916 року на Полтавщині. Художню освіту здобував у Полтаві та Харкові, працював у театрі, а згодом став одним із помітних митців повоєнного Києва. Був учасником Другої світової війни.
З 1950-х років активно брав участь у всеукраїнських та міжнародних виставках. Його пейзажі й натюрморти передають красу української природи й архітектури, вирізняються насиченим кольором і ліричним настроєм.
У 1982 році митцю присвоєно звання Народного художника УРСР.
За життя він створив понад 1000 робіт в жанрі пейзажів та натюрмортів. Картини художника популярні серед колекціонерів та зберігаються в музеях світу та рідної для нього – України, зокрема в Національному художньому музеї України в Києві, а також у художніх та краєзнавчих музеях Волині, Житомира, Запоріжжя, Івано-Франківська, Умані, Дніпропетровська, Харкова та інших містах.
✨ Творчість Василя Непийпива — це уважний і теплий погляд на український пейзаж, у якому поєдналися пам’ять, відчуття часу й любов до рідної землі. Його роботи й сьогодні залишаються важливою частиною національної мистецької спадщини.
❤17👍2
Пам’яті спортсмена, оператора безпілотних систем Андрія Яременка
Андрій народився 13 грудня 1999 року в Житомирі. З семи років захопився греко-римською боротьбою та почав тренуватися в дитячо-юнацькій спортивній школі. Він досяг значних успіхів, виграючи обласні та всеукраїнські змагання. Його наполегливість помітили, і після сьомого класу Андрій продовжив навчання в Березнівському ліцеї-інтернаті спортивного профілю. На чемпіонаті світу серед кадетів посів 10 місце.
Перший тренер Андрія, Дмитро Піскун, розповідав, що побачив у восьмирічному хлопчику справжнього чемпіона з перших днів їх знайомства. Протягом п'яти років вони подорожували Україною, здобуваючи медалі. Андрій вражав технікою, силою, стратегією та безпомилковістю. Він ніколи не здавався і завжди проявляв волю до перемоги.
За словами тренера, Андрій примножував свій талант важкою працею, і він вірив, що завдяки потенціалу та наполегливості хлопець стане зіркою світового масштабу. Піскун підкреслює, що це випадок, коли вихованець перевершує тренера, і це надзвичайно приємно. Після ліцею Андрій здобував вищу освіту на факультеті фізичної культури Житомирського університету ім. І. Франка.
"Ми разом займалися в спортивній і школі. Андрій запам’ятався мені дуже працелюбним і завжди був для мене прикладом. Він підкорював висоти, до яких мені хотілося прагнути", - сказав приятель воїна Влад.
У 2025 році Андрій мобілізувався до ЗСУ та проходив службу в 115-й окремій бригаді Сил територіальної оборони на посаді оператора безпілотних систем.
Андрій Яременко, загинув під час бойового завдання на Запорізькому напрямку 4 грудня 2025 року. До свого 26-річчя він не дожив лише дев’ять днів. Героя поховали на Алеї Слави Корбутівського міського кладовища.
Честь Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторінка Dmitry Dim, Житомирський державний університет ім. І.Франка, скриншоти сюжету телеканалу СК1
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Андрій народився 13 грудня 1999 року в Житомирі. З семи років захопився греко-римською боротьбою та почав тренуватися в дитячо-юнацькій спортивній школі. Він досяг значних успіхів, виграючи обласні та всеукраїнські змагання. Його наполегливість помітили, і після сьомого класу Андрій продовжив навчання в Березнівському ліцеї-інтернаті спортивного профілю. На чемпіонаті світу серед кадетів посів 10 місце.
Перший тренер Андрія, Дмитро Піскун, розповідав, що побачив у восьмирічному хлопчику справжнього чемпіона з перших днів їх знайомства. Протягом п'яти років вони подорожували Україною, здобуваючи медалі. Андрій вражав технікою, силою, стратегією та безпомилковістю. Він ніколи не здавався і завжди проявляв волю до перемоги.
За словами тренера, Андрій примножував свій талант важкою працею, і він вірив, що завдяки потенціалу та наполегливості хлопець стане зіркою світового масштабу. Піскун підкреслює, що це випадок, коли вихованець перевершує тренера, і це надзвичайно приємно. Після ліцею Андрій здобував вищу освіту на факультеті фізичної культури Житомирського університету ім. І. Франка.
"Ми разом займалися в спортивній і школі. Андрій запам’ятався мені дуже працелюбним і завжди був для мене прикладом. Він підкорював висоти, до яких мені хотілося прагнути", - сказав приятель воїна Влад.
У 2025 році Андрій мобілізувався до ЗСУ та проходив службу в 115-й окремій бригаді Сил територіальної оборони на посаді оператора безпілотних систем.
Андрій Яременко, загинув під час бойового завдання на Запорізькому напрямку 4 грудня 2025 року. До свого 26-річчя він не дожив лише дев’ять днів. Героя поховали на Алеї Слави Корбутівського міського кладовища.
Честь Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторінка Dmitry Dim, Житомирський державний університет ім. І.Франка, скриншоти сюжету телеканалу СК1
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔22❤3😢2
Пам’яті лейтенанта Івана Ступака (позивний «Мажор»)
Іван Ступак народився 10 лютого 1977 року у Фастові на Київщині. Закінчив школу №5 із золотою медаллю, здобув вищу освіту за спеціальністю «економіка підприємства» та пройшов підготовку на військовій кафедрі як командир моторизованого взводу.
У 2014 році був одним з організаторів самооборони Фастова та учасником Революції Гідності. З початком бойових дій на сході України долучився до добровольчого батальйону «Київська Русь», де з літа 2014 року брав активну участь у бойових діях.
Восени 2014 року балотувався до Верховної Ради України по 91-му виборчому округу за підтримки громадських організацій, однак до парламенту не був обраний.
З початком повномасштабного вторгнення знову доєднався до сил оборони. У січні 2025 року поблизу Вуглегірська на Донеччині, прикриваючи побратимів під час бойового зіткнення Іван – загинув. Похований на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища у Фастові. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
У Фастові на його честь перейменовано вулицю, встановлено меморіальні дошки на школі та будинку, де він мешкав, а також щороку проводиться турнір його імені.На Донеччині на його честь перейменували селище Красний Пахар у Бахмутському районі.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: проєкт "Книга пам’яті"
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform.
Іван Ступак народився 10 лютого 1977 року у Фастові на Київщині. Закінчив школу №5 із золотою медаллю, здобув вищу освіту за спеціальністю «економіка підприємства» та пройшов підготовку на військовій кафедрі як командир моторизованого взводу.
У 2014 році був одним з організаторів самооборони Фастова та учасником Революції Гідності. З початком бойових дій на сході України долучився до добровольчого батальйону «Київська Русь», де з літа 2014 року брав активну участь у бойових діях.
Восени 2014 року балотувався до Верховної Ради України по 91-му виборчому округу за підтримки громадських організацій, однак до парламенту не був обраний.
З початком повномасштабного вторгнення знову доєднався до сил оборони. У січні 2025 року поблизу Вуглегірська на Донеччині, прикриваючи побратимів під час бойового зіткнення Іван – загинув. Похований на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища у Фастові. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
У Фастові на його честь перейменовано вулицю, встановлено меморіальні дошки на школі та будинку, де він мешкав, а також щороку проводиться турнір його імені.На Донеччині на його честь перейменували селище Красний Пахар у Бахмутському районі.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: проєкт "Книга пам’яті"
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform.
😢13💔10❤1
Пам’яті прикордонника Дениса Снігура (позивний «Птаха»)
Він умів піклуватися, тримати слово й завжди приходити на допомогу.
Таким був Денис Снігур.
Народжений 7 березня 1997 року у Львові, Денис навчався в гімназії ім. Василя Симоненка та коледжі Львівської політехніки. Любив спорт, музику, писав вірші й реп.
У 2017–2020 роках служив у прикордонних військах, пройшов АТО/ООС. Пізніше працював у Державній кримінально-виконавчій службі України. Був люблячим чоловіком і татом маленької Єви-Марії.
З початком повномасштабної війни Денис без вагань повернувся до прикордонників. Уже 5 березня 2022 року став у стрій. У складі 9-го загону ДПСУ, як головний сержант із позивним «Птаха», обороняв Житомирщину.
19 березня 2022 року Денис загинув від вогнепального поранення. Його поховано на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові.
Він дуже любив тварин і колись урятував цуценя, яке стало символом його доброти та людяності.
Посмертно нагороджений «Почесним знаком Святого Юрія». Пам’ять про Героя вшанована меморіальною дошкою та національним меморіалом.
Вічна памʼять і слава Захиснику
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Він умів піклуватися, тримати слово й завжди приходити на допомогу.
Таким був Денис Снігур.
Народжений 7 березня 1997 року у Львові, Денис навчався в гімназії ім. Василя Симоненка та коледжі Львівської політехніки. Любив спорт, музику, писав вірші й реп.
У 2017–2020 роках служив у прикордонних військах, пройшов АТО/ООС. Пізніше працював у Державній кримінально-виконавчій службі України. Був люблячим чоловіком і татом маленької Єви-Марії.
З початком повномасштабної війни Денис без вагань повернувся до прикордонників. Уже 5 березня 2022 року став у стрій. У складі 9-го загону ДПСУ, як головний сержант із позивним «Птаха», обороняв Житомирщину.
19 березня 2022 року Денис загинув від вогнепального поранення. Його поховано на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові.
Він дуже любив тварин і колись урятував цуценя, яке стало символом його доброти та людяності.
Посмертно нагороджений «Почесним знаком Святого Юрія». Пам’ять про Героя вшанована меморіальною дошкою та національним меморіалом.
Вічна памʼять і слава Захиснику
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔21❤1
180 РОКІВ КЛАСИКУ УКРАЇНСЬКОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ
13 січня відзначаємо 180-річчя з дня народження українського історика, етнографа та фольклориста Василя Милорадовича.
Василь Милорадович народився у селі Токарі на Полтавщині. Походив з давнього козацького шляхетського роду.
У 1869 році закінчив юридичний факультет Харківського університету. Довгий час працював в судових інстанціях на Полтавщині. Під час судової служби знайомився із селянами та завдяки ним занурився в українські звичаї і традиції. Це спонукало Василя Милорадовича зайнятись дослідженням фольклору та етнографії Україні, та насамперед Полтавщини.
Першим дослідженням Милорадовича стали «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», які він опублікував у 1890 році в журналі «Київська старовина». У праці зафіксував мовні особливості говірок, «паспортизував» та висвітлив обрядовість традиційного українського весілля у чіткій послідовності всього ритуалу. Був постійним автором «Київської старовини», а також друкувався у інших наукових виданнях Харкова, Полтави, Одеси.
Саме Милорадовичу завдячуємо збереженням однієї із найвідоміших українських жартівливих пісень «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела». Цю народну пісню він записав у селі неподалік Лубен і оприлюднив у 1897 році у науковому «Збірнику Харківського історико-філологічного товариства».
У 1898 році уклав для друку у Полтавській архівній комісії збірник народних казок Полтавської губернії. У 1903 році Василя Милорадовича обрали почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії.
Написав праці з традиційної української демонології, досліджував явище магії в українській народній культурі. Низка досліджень Милорадовича присвячена звичаям, обрядам, історії церков та парафій, християнських та язичницьких вірувань, особливостям святкування релігійних свят, народній медицині.
Праці видатного Милорадовича стали каталізатором для розвитку краєзнавчого руху на Полтавщині. У 2016 році на фасаді будинку культури села Токарі Лохвицької громади встановлено пам’ятну дошку. У 2022 році пам'ять про Василя Милорадовича увічнили у назві вулиці міста Лубни.
13 січня відзначаємо 180-річчя з дня народження українського історика, етнографа та фольклориста Василя Милорадовича.
Василь Милорадович народився у селі Токарі на Полтавщині. Походив з давнього козацького шляхетського роду.
У 1869 році закінчив юридичний факультет Харківського університету. Довгий час працював в судових інстанціях на Полтавщині. Під час судової служби знайомився із селянами та завдяки ним занурився в українські звичаї і традиції. Це спонукало Василя Милорадовича зайнятись дослідженням фольклору та етнографії Україні, та насамперед Полтавщини.
Першим дослідженням Милорадовича стали «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», які він опублікував у 1890 році в журналі «Київська старовина». У праці зафіксував мовні особливості говірок, «паспортизував» та висвітлив обрядовість традиційного українського весілля у чіткій послідовності всього ритуалу. Був постійним автором «Київської старовини», а також друкувався у інших наукових виданнях Харкова, Полтави, Одеси.
Саме Милорадовичу завдячуємо збереженням однієї із найвідоміших українських жартівливих пісень «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела». Цю народну пісню він записав у селі неподалік Лубен і оприлюднив у 1897 році у науковому «Збірнику Харківського історико-філологічного товариства».
У 1898 році уклав для друку у Полтавській архівній комісії збірник народних казок Полтавської губернії. У 1903 році Василя Милорадовича обрали почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії.
Написав праці з традиційної української демонології, досліджував явище магії в українській народній культурі. Низка досліджень Милорадовича присвячена звичаям, обрядам, історії церков та парафій, християнських та язичницьких вірувань, особливостям святкування релігійних свят, народній медицині.
Праці видатного Милорадовича стали каталізатором для розвитку краєзнавчого руху на Полтавщині. У 2016 році на фасаді будинку культури села Токарі Лохвицької громади встановлено пам’ятну дошку. У 2022 році пам'ять про Василя Милорадовича увічнили у назві вулиці міста Лубни.
❤11