Пам’яті воїна та журналіста Костянтина Штифурака
«Веселий велетень», який найменше був створений для війни — так згадують Костю друзі.
Журналіст і режисер у мирному житті, з перших днів повномасштабного вторгнення він свідомо став на захист України.
У 2022 році Костянтин долучився до лав ЗСУ. Служив командиром відділення БПЛА підрозділу «Пекельні шершні» 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи (позивний «Режисер»). До останнього залишався в строю — мужній, відповідальний, вірний Україні.
Його згадують як великого, доброго, світлого й талановитого. Людину, з якою було легко й тепло. Професіонала, який умів бачити світ глибше — і камерою, і серцем.
14 грудня 2025 року Костянтин помер від поранень у шпиталі.
Він був нагороджений медаллю «За військову службу Україні», допомагав побратимам, займався волонтерством і опікувався тваринами.
Світла пам’ять і вічна слава Герою України 🇺🇦
Фото із соцмереж
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform
«Веселий велетень», який найменше був створений для війни — так згадують Костю друзі.
Журналіст і режисер у мирному житті, з перших днів повномасштабного вторгнення він свідомо став на захист України.
У 2022 році Костянтин долучився до лав ЗСУ. Служив командиром відділення БПЛА підрозділу «Пекельні шершні» 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи (позивний «Режисер»). До останнього залишався в строю — мужній, відповідальний, вірний Україні.
Його згадують як великого, доброго, світлого й талановитого. Людину, з якою було легко й тепло. Професіонала, який умів бачити світ глибше — і камерою, і серцем.
14 грудня 2025 року Костянтин помер від поранень у шпиталі.
Він був нагороджений медаллю «За військову службу Україні», допомагав побратимам, займався волонтерством і опікувався тваринами.
Світла пам’ять і вічна слава Герою України 🇺🇦
Фото із соцмереж
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform
💔20
5 січня відзначаємо 103 річницю з дня народження сотенного Української повстанської армії, радянського політв’язня, Героя України Мирослава Симчича.
Мирослав Симчич народився у селі Вижній Березів поблизу Косова на Прикарпатті в селянській родині. Закінчив чотири класи «Рідної школи» – так називали приватні навчальні заклади й організації, що опікувалися проукраїнською освітою в міжвоєнній Польщі. У 1939 році закінчив вечірню школу і вступив до архітектурного технікуму в Коломиї. У 1941-му став членом юнацької мережі Організації українських націоналістів.
Восени 1943 року Мирослав Симчич вступив до Української народної самооборони (збройна формація ОУН, одна з попередниць Української повстанської армії). У складі загону УНС боровся з німцями до весни 1944-го. Після вишколу у старшинській школі в Космачі Симчича направили чотовим у Буковинський курінь. Чота зазвичай налічувала від 20 до 40 бійців. Підрозділ Мирослава Симчича рейдував на Буковині, громив колгоспи та ліквідовував винищувальні загони «стрибків» (формування, створені з місцевого населення для захисту радянської влади, від російського – «истребительные отряды»).
Найвідоміша звитяга Мирослава Симчича на псевдо «Кривонос» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому бою «Кривонос» був поранений ворожою кулею.
У 1946 році Симчич перехворів на тиф. Відновився на посаді командира сотні влітку. Воював проти радянської влади ще два роки. У 1948-му його та побратима Петра Томича під час перевірок зимових криївок видала сексота МГБ з місцевих. На одній із конспіративних хат зав’язався бій, Мирослав Симчич потрапив у полон.
У 1949 році його засудили до 25 років таборів за участь в УПА. Відбував покарання на Далекому Сході та в Мордовії. Останнє місце ув’язнення – виправна колонія у Запорізькій області. Брав участь у «війнах» із кримінальниками та у страйках проти зловживань адміністрації. 1963-го був достроково звільнений. Але знову заарештований у 1968 році «за нововідкритими обставинами». Усього відбув у радянських таборах 32 роки.
Після звільнення у 1985-му майже два місяці прожив на запорізькому вокзалі – через радянську бюрократію не мав ні житла, ні роботи, ні прописки. Згодом влаштувався муляром на «Запоріжсталь», ремонтував доменні печі. Потім перевівся в транспортну частину заводу, працював токарем. Радянська пропаганда продовжувала дошкуляти Симчичу: писала на нього пасквілі в місцеві газети, дільничий за «звичкою» навідувався до квартири колишнього бранця навіть після проголошення Україною незалежності.
З 1996 року Мирослав Симчич із дружиною перебрались до Коломиї на Івано-Франківщині. Ветеран УПА багато часу віддав справі патріотичного виховання молоді. У 2015 році сотенний зустрівся з капітаном І рангу Іваном Залужним, який під час Другої світової війни воював у складі радянської Червоної армії. Ветерани потиснули руки на знак примирення українців, які у Другій світовій війні воювали одні проти одних. 14 жовтня 2022 року сотенному Української повстанської армії Мирославові Симчичу присвоєно звання Герой України за героїзм у боротьбі за незалежність. Помер Мирослав Симчич 18 січня 2023 року, через декілька днів після святкування столітнього ювілею.
Мирослав Симчич народився у селі Вижній Березів поблизу Косова на Прикарпатті в селянській родині. Закінчив чотири класи «Рідної школи» – так називали приватні навчальні заклади й організації, що опікувалися проукраїнською освітою в міжвоєнній Польщі. У 1939 році закінчив вечірню школу і вступив до архітектурного технікуму в Коломиї. У 1941-му став членом юнацької мережі Організації українських націоналістів.
Восени 1943 року Мирослав Симчич вступив до Української народної самооборони (збройна формація ОУН, одна з попередниць Української повстанської армії). У складі загону УНС боровся з німцями до весни 1944-го. Після вишколу у старшинській школі в Космачі Симчича направили чотовим у Буковинський курінь. Чота зазвичай налічувала від 20 до 40 бійців. Підрозділ Мирослава Симчича рейдував на Буковині, громив колгоспи та ліквідовував винищувальні загони «стрибків» (формування, створені з місцевого населення для захисту радянської влади, від російського – «истребительные отряды»).
Найвідоміша звитяга Мирослава Симчича на псевдо «Кривонос» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому бою «Кривонос» був поранений ворожою кулею.
У 1946 році Симчич перехворів на тиф. Відновився на посаді командира сотні влітку. Воював проти радянської влади ще два роки. У 1948-му його та побратима Петра Томича під час перевірок зимових криївок видала сексота МГБ з місцевих. На одній із конспіративних хат зав’язався бій, Мирослав Симчич потрапив у полон.
У 1949 році його засудили до 25 років таборів за участь в УПА. Відбував покарання на Далекому Сході та в Мордовії. Останнє місце ув’язнення – виправна колонія у Запорізькій області. Брав участь у «війнах» із кримінальниками та у страйках проти зловживань адміністрації. 1963-го був достроково звільнений. Але знову заарештований у 1968 році «за нововідкритими обставинами». Усього відбув у радянських таборах 32 роки.
Після звільнення у 1985-му майже два місяці прожив на запорізькому вокзалі – через радянську бюрократію не мав ні житла, ні роботи, ні прописки. Згодом влаштувався муляром на «Запоріжсталь», ремонтував доменні печі. Потім перевівся в транспортну частину заводу, працював токарем. Радянська пропаганда продовжувала дошкуляти Симчичу: писала на нього пасквілі в місцеві газети, дільничий за «звичкою» навідувався до квартири колишнього бранця навіть після проголошення Україною незалежності.
З 1996 року Мирослав Симчич із дружиною перебрались до Коломиї на Івано-Франківщині. Ветеран УПА багато часу віддав справі патріотичного виховання молоді. У 2015 році сотенний зустрівся з капітаном І рангу Іваном Залужним, який під час Другої світової війни воював у складі радянської Червоної армії. Ветерани потиснули руки на знак примирення українців, які у Другій світовій війні воювали одні проти одних. 14 жовтня 2022 року сотенному Української повстанської армії Мирославові Симчичу присвоєно звання Герой України за героїзм у боротьбі за незалежність. Помер Мирослав Симчич 18 січня 2023 року, через декілька днів після святкування столітнього ювілею.
❤19👍5🔥1
Батьків орден «За мужність» отримав син Іскандер: пам’яті старшини Сергія Бурлая
Сергій Бурлай родом із Сумщини, а його малою Батьківщиною стали Липці на Харківщині: місце, де він жив, працював і був важливою частиною громади. Там де його пам’ятають як відповідальну, принципову людину, яка тримала слово.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення і війна торкнулася його дому, Сергій став на захист України, долучившись до лав ЗСУ. У званні старшини він служив стрільцем-помічником гранатометника, а згодом був призначений командиром відділення 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Тримав оборону на півдні та сході України.
6 березня 2023 року Сергій Бурлай загинув під час виконання бойового завдання в районі села Серебрянка Бахмутського району на Донеччині. Полеглого Захисника поховали з військовими почестями на центральному цвинтарі в рідних Липцях – селі, нещодавно звільненому від російської окупації.
У березні 2024 року Указом Президента України №147/2024 Сергія Бурлая було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. На його честь у Липцях назвали вулицю, на якій він мешкав багато років.
У лютому 2025 року нагороду отримав його син Іскандер, коротко написавши: «Отримав Батьків орден “За мужність”».
Світла пам’ять і вічна слава Герою України
Фото із соцмереж
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform
Сергій Бурлай родом із Сумщини, а його малою Батьківщиною стали Липці на Харківщині: місце, де він жив, працював і був важливою частиною громади. Там де його пам’ятають як відповідальну, принципову людину, яка тримала слово.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення і війна торкнулася його дому, Сергій став на захист України, долучившись до лав ЗСУ. У званні старшини він служив стрільцем-помічником гранатометника, а згодом був призначений командиром відділення 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Тримав оборону на півдні та сході України.
6 березня 2023 року Сергій Бурлай загинув під час виконання бойового завдання в районі села Серебрянка Бахмутського району на Донеччині. Полеглого Захисника поховали з військовими почестями на центральному цвинтарі в рідних Липцях – селі, нещодавно звільненому від російської окупації.
У березні 2024 року Указом Президента України №147/2024 Сергія Бурлая було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. На його честь у Липцях назвали вулицю, на якій він мешкав багато років.
У лютому 2025 року нагороду отримав його син Іскандер, коротко написавши: «Отримав Батьків орден “За мужність”».
Світла пам’ять і вічна слава Герою України
Фото із соцмереж
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform
💔16👍4😢1
БОГОЯВЛЕННЯ, ВОДОХРЕЩА, ЕПІФАНІЯ ЧИ ЙОРДАН - ЩО ЦЕ ЗА “ТРЕТІЙ ПРАЗНИК”?
6 січня християни відзначають Богоявлення. Також це свято відоме під народними назвами Водохреще та Йордан, окрім того його називають грецьким Теофанія чи Епіфанія. Інше важливе значення свята для українців – це “третій празник” – себто завершення циклу різдвяно-новорічних свят, так званих “від Романа до Йордана”.
Слово “Водохреща” на позначення календарної назви свята вперше зустрічається у 1148 року в Літописі Руському: “У той же час Ростислав [Мстиславич] Смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода-Сіверського в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день”.
Згідно з християнською традицією, головна подія Водохреща – водосвяття на річці або озері. В етнографічних записах другої половини ХІХ століття згадано, що напередодні свята на водоймах вирізали ополонку у формі хреста. Також з льоду вирубували хрест. Часто його обливали буряковим квасом, і він ставав яскраво-червоним. Іноді хрест обкладали ялинковими гілочками.
Більше про традиції святкування Водохреща можна прочитати в матеріалі історика Юрія Пуківського для “Локальної історії”.
А про регіональний вимір святкуваннь на Дніпрі у матеріалі співробітниці УІНП Ірини Реви.
6 січня християни відзначають Богоявлення. Також це свято відоме під народними назвами Водохреще та Йордан, окрім того його називають грецьким Теофанія чи Епіфанія. Інше важливе значення свята для українців – це “третій празник” – себто завершення циклу різдвяно-новорічних свят, так званих “від Романа до Йордана”.
Слово “Водохреща” на позначення календарної назви свята вперше зустрічається у 1148 року в Літописі Руському: “У той же час Ростислав [Мстиславич] Смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода-Сіверського в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день”.
Згідно з християнською традицією, головна подія Водохреща – водосвяття на річці або озері. В етнографічних записах другої половини ХІХ століття згадано, що напередодні свята на водоймах вирізали ополонку у формі хреста. Також з льоду вирубували хрест. Часто його обливали буряковим квасом, і він ставав яскраво-червоним. Іноді хрест обкладали ялинковими гілочками.
Більше про традиції святкування Водохреща можна прочитати в матеріалі історика Юрія Пуківського для “Локальної історії”.
А про регіональний вимір святкуваннь на Дніпрі у матеріалі співробітниці УІНП Ірини Реви.
❤10👍4
6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус – поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Його характер сформував Донбас — у 1939 році батьки, Семен Дем'янович та Ірина Яківна, переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Але Донбас Стуса був українським – де б не був, він принципово говорив українською.
Його улюбленим словом було «прямостояння». І це було і його життєвим принципом. У колі шістдесятників він вирізнявся принциповістю і безкомпромісністю. Він був одним із тих, хто в 1965 році на прем’єрі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова закликав до протестів проти арештів української інтелігенції. «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям», – писав про нього Євген Сверстюк.
Із 47-ми років життя 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його намагалися зламати: позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й знищували морально. Але навіть за гратами Стус лишався вільною людиною. Уже будучи в таборі, він приєднався до Української Гельсинської групи, розуміючи, що підписує собі смертний вирок.
Іван Дзюба назвав Стуса «голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності». Не випадково зі здобуттям незалежності його поезія здобула особливого звучання і актуальності. І досі Василь Стус лишається одним із найбільш цитованих українських поетів.
До дня народження Василя Стуса ми підготували добірку найвідоміших його цитат і рядків із віршів.
Його улюбленим словом було «прямостояння». І це було і його життєвим принципом. У колі шістдесятників він вирізнявся принциповістю і безкомпромісністю. Він був одним із тих, хто в 1965 році на прем’єрі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова закликав до протестів проти арештів української інтелігенції. «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям», – писав про нього Євген Сверстюк.
Із 47-ми років життя 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його намагалися зламати: позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й знищували морально. Але навіть за гратами Стус лишався вільною людиною. Уже будучи в таборі, він приєднався до Української Гельсинської групи, розуміючи, що підписує собі смертний вирок.
Іван Дзюба назвав Стуса «голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності». Не випадково зі здобуттям незалежності його поезія здобула особливого звучання і актуальності. І досі Василь Стус лишається одним із найбільш цитованих українських поетів.
До дня народження Василя Стуса ми підготували добірку найвідоміших його цитат і рядків із віршів.
❤26❤🔥10
Пам'яті пілота-винищувача Тараса Редькіна (позивний «Тарасик»)
Відвів підбитий літак від села на Миколаївщині, зберігши десятки життів
Тарас Редькін народився в Харкові, дев’ять років займався вітрильним спортом, входив до резервного складу збірної України в цій дисципліні. Завдяки батькові, який працював на Харківському авіаційному заводі й часто брав сина з собою на роботу, Тарас полюбив небо й літаки. Хлопець не тільки знав зсередини особливості авіаційного виробництва, а ще дуже багато спілкувався з льотчиками, цивільними і військовими.
І він зробив свій вибір: після закінчення школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил ім. Івана Кожедуба на спеціальність «Льотна експлуатація та бойове застосування літаків».
За роки навчання в університеті Тарас Редькін опанував декілька типів літаків: ХАЗ-30, Л-39 та МіГ-29, мав понад 200 годин нальоту. Після закінчення навчання у 2019 році почав службу в бригаді тактичної авіації Повітряних Сил ЗСУ. Молодий офіцер обожнював польоти, тому весь час намагався вдосконалюватись у своїй спеціальності. На літаку МіГ-29 здійснив понад 350 вильотів.
24 лютого 2022 року офіцер обіймав посаду заступника командира ескадрильї – штурмана 204 Севастопольської бригади тактичної авіації. З перших днів повномасштабного вторгнення, обороняв українське небо. З бойових вильотів пілота чекала кохана дружина Катерина.
25 вересня 2022 року Тарас Редькін загинув під час бойового вильоту біля села Володимирівка Баштанського району на Миколаївщині. Після успішної роботи по наземних цілях він уже повертався, коли повідомив: «Бачу пуски по мені». Маючи можливість катапультуватися, він прийняв рішення відвести ушкоджений літак подалі від населеного пункту, зберігши життя місцевих жителів ціною власного.
Світла пам’ять і вічна слава Герою України
Фото із соцмереж
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform
Відвів підбитий літак від села на Миколаївщині, зберігши десятки життів
Тарас Редькін народився в Харкові, дев’ять років займався вітрильним спортом, входив до резервного складу збірної України в цій дисципліні. Завдяки батькові, який працював на Харківському авіаційному заводі й часто брав сина з собою на роботу, Тарас полюбив небо й літаки. Хлопець не тільки знав зсередини особливості авіаційного виробництва, а ще дуже багато спілкувався з льотчиками, цивільними і військовими.
І він зробив свій вибір: після закінчення школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил ім. Івана Кожедуба на спеціальність «Льотна експлуатація та бойове застосування літаків».
За роки навчання в університеті Тарас Редькін опанував декілька типів літаків: ХАЗ-30, Л-39 та МіГ-29, мав понад 200 годин нальоту. Після закінчення навчання у 2019 році почав службу в бригаді тактичної авіації Повітряних Сил ЗСУ. Молодий офіцер обожнював польоти, тому весь час намагався вдосконалюватись у своїй спеціальності. На літаку МіГ-29 здійснив понад 350 вильотів.
24 лютого 2022 року офіцер обіймав посаду заступника командира ескадрильї – штурмана 204 Севастопольської бригади тактичної авіації. З перших днів повномасштабного вторгнення, обороняв українське небо. З бойових вильотів пілота чекала кохана дружина Катерина.
25 вересня 2022 року Тарас Редькін загинув під час бойового вильоту біля села Володимирівка Баштанського району на Миколаївщині. Після успішної роботи по наземних цілях він уже повертався, коли повідомив: «Бачу пуски по мені». Маючи можливість катапультуватися, він прийняв рішення відвести ушкоджений літак подалі від населеного пункту, зберігши життя місцевих жителів ціною власного.
Світла пам’ять і вічна слава Герою України
Фото із соцмереж
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform
😢19❤2💔2
СВЯТА МЕСА НАДІЇ ТА ВІДРОДЖЕННЯ: КОСТЕЛ СВЯТОГО МИКОЛАЯ ПОВЕРНУТО У КОРИСТУВАННЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКІЙ ГРОМАДІ
6 січня до свята Богоявлення Господнього у Костелі святого Миколая відбулася особлива Урочиста Свята Меса за участю Апостольського нунція в Україні Архієпископа Вісвальдаса Кульбокаса, Єпископа-ординарія Віталія Кривицького SDB та настоятеля храму отця Павла Вишковського ОМІ.
Також в святковій службі взяли участь представники органів державної влади: Прем’єр-міністерка України Юлія Свириденко, заступниці Керівника Офісу Президента Олена Ковальська та Ірина Верещук, міністерка культури Тетяна Бережна, а також представники депутатського корпусу.
Міністерство культури України офіційно оголосило про передачу Костела святого Миколая в користування римо-католицькій громаді строком на 50 років, водночас будівля залишається у державній власності та на балансі Національного будинку органної та камерної музики України. Це рішення, яке відновлює історичну справедливість повернення головного київського римо-католицького храму його парафії, який був відібраний більшовицькою владою.
Спільна молитва це глибокий знак вдячності всім, хто самовіддано боровся за збереження святині, а також символом надії на її повноцінне відновлення та нове життя.
Нагадаємо, шлях до повернення костелу громаді розпочався ще у 2005 році, саме тоді Президент Віктор Ющенко ініціював процес передачі святині її законним вірянам. У 2020 році Президент України Володимир Зеленський на державному рівні, підтвердив намір повернути костел громаді.
Втім, попри наявність офіційних рішень, процес передачі затягнули бюрократичні процедури. Увесь цей час парафія послідовно й наполегливо відстоювала своє право, не втрачаючи віри та надії.
Голова УІНП Олександр Алфьоров неодноразово висловлював підтримку щодо реалізації такого важливого кроку.
Підтримуємо позицію Президента України та Міністерства культури України оскільки Костел святого Миколая – це унікальна сакральна пам’ятка України, що стала важливим духовним і культурним символом українсько-польських відносин. Його повернення громаді зміцнює історичні зв’язки між нашими народами та нагадує про спільну боротьбу за свободу, віру й культурну спадщину.
Нагадаємо, що 20 грудня 2024 року, внаслідок ракетної атаки на столицю, вибуховою хвилею було пошкоджене фасадне вітражне скло на костелі св. Миколая.
Переживши пожежу, війни та численні випробування, костел святого Миколая залишається свідченням того, що віра сильніша за будь-які випробування.
Фото: Костел святого Миколая
6 січня до свята Богоявлення Господнього у Костелі святого Миколая відбулася особлива Урочиста Свята Меса за участю Апостольського нунція в Україні Архієпископа Вісвальдаса Кульбокаса, Єпископа-ординарія Віталія Кривицького SDB та настоятеля храму отця Павла Вишковського ОМІ.
Також в святковій службі взяли участь представники органів державної влади: Прем’єр-міністерка України Юлія Свириденко, заступниці Керівника Офісу Президента Олена Ковальська та Ірина Верещук, міністерка культури Тетяна Бережна, а також представники депутатського корпусу.
Міністерство культури України офіційно оголосило про передачу Костела святого Миколая в користування римо-католицькій громаді строком на 50 років, водночас будівля залишається у державній власності та на балансі Національного будинку органної та камерної музики України. Це рішення, яке відновлює історичну справедливість повернення головного київського римо-католицького храму його парафії, який був відібраний більшовицькою владою.
Спільна молитва це глибокий знак вдячності всім, хто самовіддано боровся за збереження святині, а також символом надії на її повноцінне відновлення та нове життя.
Нагадаємо, шлях до повернення костелу громаді розпочався ще у 2005 році, саме тоді Президент Віктор Ющенко ініціював процес передачі святині її законним вірянам. У 2020 році Президент України Володимир Зеленський на державному рівні, підтвердив намір повернути костел громаді.
Втім, попри наявність офіційних рішень, процес передачі затягнули бюрократичні процедури. Увесь цей час парафія послідовно й наполегливо відстоювала своє право, не втрачаючи віри та надії.
Голова УІНП Олександр Алфьоров неодноразово висловлював підтримку щодо реалізації такого важливого кроку.
Підтримуємо позицію Президента України та Міністерства культури України оскільки Костел святого Миколая – це унікальна сакральна пам’ятка України, що стала важливим духовним і культурним символом українсько-польських відносин. Його повернення громаді зміцнює історичні зв’язки між нашими народами та нагадує про спільну боротьбу за свободу, віру й культурну спадщину.
Нагадаємо, що 20 грудня 2024 року, внаслідок ракетної атаки на столицю, вибуховою хвилею було пошкоджене фасадне вітражне скло на костелі св. Миколая.
Переживши пожежу, війни та численні випробування, костел святого Миколая залишається свідченням того, що віра сильніша за будь-які випробування.
Фото: Костел святого Миколая
❤13
НЕДОПУСТИМО: підпільна школа при монастирі УПЦ МП виховує дітей у дусі «русского міра»
Журналістське розслідування «Слідство.Інфо» виявило у Києві підпільну школу в Голосіївському монастирі, де понад 60 дітей навчають за радянськими підручниками, показують російські фільми та вчать російських пісень.
Це не просто освітня проблема – це загроза національній безпеці України у четвертий рік повномасштабного вторгнення.
Факти говорять самі за себе:
Згідно з соціологічним дослідженням, яке проводилося товариством «Оперативна соціологія» на замовлення Українського інституту національної пам’яті: 77,9 % респондентів підтримують заборону російської православної церкви в Україні, тоді як 3,5 % вважають Російську православну церкву канонічною.
Суспільство давно зробило свій вибір. УПЦ МП втратила довіру українців не через упередженість, а через власні дії та зв'язки з державою-агресором.
Український інститут національної пам'яті категорично засуджує:
❌ Функціонування нелегальних освітніх закладів, що промують радянську та російську ідеологію
❌ Використання церковних структур для поширення антиукраїнських наративів серед дітей
❌ Спроби насадження «русского міра» на території України під час повномасштабної війни
❌ Дії всіх осіб, причетних до створення та функціонування такої «школи» – від директорки та вчителів до церковного керівництва, яке надало приміщення.
Це не свобода совісті. Це ідеологічна диверсія проти України.
Коли українські діти у прифронтових містах навчаються у бомбосховищах, хтось створює осередки «русского міра» у столиці, виховуючи нове покоління, для якого український гімн – «ненормальний», а хвилина мовчання за полеглими героями – не потрібна.
Вітаємо оперативну реакцію Служби безпеки України, Київської міської прокуратури та Міністерства освіти і науки України.
Ворога потрібно знати в обличчя та боротися з ним кожного дня.
Журналістське розслідування «Слідство.Інфо» виявило у Києві підпільну школу в Голосіївському монастирі, де понад 60 дітей навчають за радянськими підручниками, показують російські фільми та вчать російських пісень.
Це не просто освітня проблема – це загроза національній безпеці України у четвертий рік повномасштабного вторгнення.
Факти говорять самі за себе:
Згідно з соціологічним дослідженням, яке проводилося товариством «Оперативна соціологія» на замовлення Українського інституту національної пам’яті: 77,9 % респондентів підтримують заборону російської православної церкви в Україні, тоді як 3,5 % вважають Російську православну церкву канонічною.
Суспільство давно зробило свій вибір. УПЦ МП втратила довіру українців не через упередженість, а через власні дії та зв'язки з державою-агресором.
Український інститут національної пам'яті категорично засуджує:
❌ Функціонування нелегальних освітніх закладів, що промують радянську та російську ідеологію
❌ Використання церковних структур для поширення антиукраїнських наративів серед дітей
❌ Спроби насадження «русского міра» на території України під час повномасштабної війни
❌ Дії всіх осіб, причетних до створення та функціонування такої «школи» – від директорки та вчителів до церковного керівництва, яке надало приміщення.
Це не свобода совісті. Це ідеологічна диверсія проти України.
Коли українські діти у прифронтових містах навчаються у бомбосховищах, хтось створює осередки «русского міра» у столиці, виховуючи нове покоління, для якого український гімн – «ненормальний», а хвилина мовчання за полеглими героями – не потрібна.
Вітаємо оперативну реакцію Служби безпеки України, Київської міської прокуратури та Міністерства освіти і науки України.
Ворога потрібно знати в обличчя та боротися з ним кожного дня.
👍23😱2
Пам’яті військовослужбовця Михайла Бугая (позивний «Пілот»)
Михайло Бугай народився 16 листопада 1994 року в Тернополі, де пройшло його дитинство і юність. Відгуки оточуючих характеризують його як щирого, відкритого та життєрадісного хлопця. Він навчався в загальноосвітній школі № 28, потім здобував освіту в кооперативному торговельно-економічному коледжі та Тернопільському комерційному інституті, де отримав диплом бакалавра з економіки підприємства.
До повномасштабного вторгнення Михайло працював у сфері обслуговування, що дозволило йому добре знати рідне місто. Друзі згадують його як людину, яка завжди знаходила правильний шлях не тільки на дорозі, а й у житті, залишаючись позитивним і надійним.
У лютому 2023 року Михайло був мобілізований до ЗСУ. Після навчання отримав фах водія та позивний «Пілот».
Як десантник 82-ї бригади, один з перших перетнув кордон під час Курської операції у серпні 2024 року. Далі були складні бої на Донецькому напрямку, де він, як водій взводу РЕБ відділення безпілотників, виконував завдання з постачання та евакуації, рятуючи життя побратимів.
27 серпня 2025 року поблизу Торецького, Краматорського району Донеччини автомобіль, в якому знаходився Михайло з побратимами, був вражений ворожим FPV-дроном. Воїн отримав тяжкі поранення. Лікарі боролися за його життя, але 18 вересня Михайло помер у лікарні в Дніпрі.
«Він був найдобрішою і найсвітлішою людиною, яку я знала. Завжди на позитиві, завжди говорив: «Ми все зможемо». Він казав, що не герой, просто робить свою роботу. Але саме такі скромні люди – справжні Герої», – згадує дружина Юлія.
Михайла поховали 24 вересня 2025 року на військовому меморіальному кладовища в Пантеоні Героїв Тернополя на Микулинецькому кладовищі. Посмертно йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя» за рішенням міської ради.
Світла пам’ять і вічна слава Герою України
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform
Михайло Бугай народився 16 листопада 1994 року в Тернополі, де пройшло його дитинство і юність. Відгуки оточуючих характеризують його як щирого, відкритого та життєрадісного хлопця. Він навчався в загальноосвітній школі № 28, потім здобував освіту в кооперативному торговельно-економічному коледжі та Тернопільському комерційному інституті, де отримав диплом бакалавра з економіки підприємства.
До повномасштабного вторгнення Михайло працював у сфері обслуговування, що дозволило йому добре знати рідне місто. Друзі згадують його як людину, яка завжди знаходила правильний шлях не тільки на дорозі, а й у житті, залишаючись позитивним і надійним.
У лютому 2023 року Михайло був мобілізований до ЗСУ. Після навчання отримав фах водія та позивний «Пілот».
Як десантник 82-ї бригади, один з перших перетнув кордон під час Курської операції у серпні 2024 року. Далі були складні бої на Донецькому напрямку, де він, як водій взводу РЕБ відділення безпілотників, виконував завдання з постачання та евакуації, рятуючи життя побратимів.
27 серпня 2025 року поблизу Торецького, Краматорського району Донеччини автомобіль, в якому знаходився Михайло з побратимами, був вражений ворожим FPV-дроном. Воїн отримав тяжкі поранення. Лікарі боролися за його життя, але 18 вересня Михайло помер у лікарні в Дніпрі.
«Він був найдобрішою і найсвітлішою людиною, яку я знала. Завжди на позитиві, завжди говорив: «Ми все зможемо». Він казав, що не герой, просто робить свою роботу. Але саме такі скромні люди – справжні Герої», – згадує дружина Юлія.
Михайла поховали 24 вересня 2025 року на військовому меморіальному кладовища в Пантеоні Героїв Тернополя на Микулинецькому кладовищі. Посмертно йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя» за рішенням міської ради.
Світла пам’ять і вічна слава Герою України
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform
💔21
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО: НАДТО ВІЛЬНИЙ ДЛЯ СИСТЕМИ
Василь Симоненко серед шістдесятників і учасників Клубу творчої молоді вирізнявся романтизмом і водночас бунтарством, не терпів несправедливості, критикував владу.
Народився Василь Симоненко в селі Біївці на Полтавщині, зростав без батька, з відзнакою закінчив школу, став журналістом. Саме він разом з Аллою Горською та Лесем Танюком першими навідалися в Биківнянський ліс і відкрили там поховання жертв сталінських репресій.
Він і сам став жертвою системи, яка, не зламавши його морально, знищила фізично. Жорстоке побиття поета в міліцейському відділку влітку 1962 року було інспіроване під дрібне хуліганство, винуватців ніхто не розшукував. Після цього стан здоров’я Симоненка став різко погіршуватися і за півтора року поета не стало. Дехто з дослідників його біографії називає це помстою за Биківню, інші припускають, що за цим міг стояти Микита Хрущов, якому не сподобалася критика Симоненка ініційованої ним «кукурудзяної кампанії». В будь-якому випадку – для цієї системи він був надто вільним і безкомпромісним, щоб мати право на існування.
За життя побачила світ лише одна поетична збірка Василя Симоненка – «Тиша і грім». Деякі його вірші і щоденник вдалося переправити за кордон. У 1965 році в Мюнхені вийшла збірка «Берег чекань» та фрагменти щоденника під назвою «Окрайці думок». «Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадував директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич. Деякий час видавництво мало ім’я Василя Симоненка, а його вірші поширювалися в самвидаві.
Актуальні вони і сьогодні. До дня народження Василя Симоненка ми підготували вам добірку його найяскравіших цитат.
Василь Симоненко серед шістдесятників і учасників Клубу творчої молоді вирізнявся романтизмом і водночас бунтарством, не терпів несправедливості, критикував владу.
Народився Василь Симоненко в селі Біївці на Полтавщині, зростав без батька, з відзнакою закінчив школу, став журналістом. Саме він разом з Аллою Горською та Лесем Танюком першими навідалися в Биківнянський ліс і відкрили там поховання жертв сталінських репресій.
Він і сам став жертвою системи, яка, не зламавши його морально, знищила фізично. Жорстоке побиття поета в міліцейському відділку влітку 1962 року було інспіроване під дрібне хуліганство, винуватців ніхто не розшукував. Після цього стан здоров’я Симоненка став різко погіршуватися і за півтора року поета не стало. Дехто з дослідників його біографії називає це помстою за Биківню, інші припускають, що за цим міг стояти Микита Хрущов, якому не сподобалася критика Симоненка ініційованої ним «кукурудзяної кампанії». В будь-якому випадку – для цієї системи він був надто вільним і безкомпромісним, щоб мати право на існування.
За життя побачила світ лише одна поетична збірка Василя Симоненка – «Тиша і грім». Деякі його вірші і щоденник вдалося переправити за кордон. У 1965 році в Мюнхені вийшла збірка «Берег чекань» та фрагменти щоденника під назвою «Окрайці думок». «Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадував директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич. Деякий час видавництво мало ім’я Василя Симоненка, а його вірші поширювалися в самвидаві.
Актуальні вони і сьогодні. До дня народження Василя Симоненка ми підготували вам добірку його найяскравіших цитат.
❤17❤🔥3