Шановні українці, вітаємо вас з Новим 2026 роком!
Бажаємо, щоб у кожного збулася маленька, але дуже заповітна мрія!

Термінова новина: Український інститут національної пам’яті отримав повноваження органу зі спеціальним статусом

1 січня набирає чинності нове Положення про Український інститут національної памʼяті, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2025 року № 1643.

Це – не формальність. Це результат, послідовної роботи за останній час, яка нарешті, за 20 років існування УІНПу, дала нам інституційну силу.

У серпні 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про засади державної політики національної пам'яті», у грудні Кабінет Міністрів України затвердив Положення про Український інститут національної памʼяті та прийняв рішення про збільшення граничної чисельності працівників Українського інституту національної пам’яті на 22 посади.

Водночас вперше в історії УІНП бюджет на діяльність збільшено приблизно у 10 разів порівняно з попередніми річними бюджетами.

А головне – від сьогодні Український інститут національної пам’яті не лише реалізує політику у сфері національної пам’яті Українського народу, а формує її.

Цей невпинний рух особливо важливий зараз, коли памʼять поряд із територією та ідентичністю функціонує як один із вимірів України та Українського народу – на нашій землі чи в еміграції. Наша памʼять та історія виходить з оборони. Ми розпочинаємо наступ за свою Спадщину. Ми розпочинаємо Реконкісту.

Російська федерація прямо визначила Інститут своєю військовою ціллю: спроба підпалу в жовтні, тиск та погрози лише підтверджують – ми робимо те, що небезпечно для ворога, а отже наближаємо Перемогу.

Дякуємо всім, хто зробив цю швидку реформу можливою:

Президенту України Володимиру Зеленському;

Голові Верховної Ради України Руслану Стефанчуку;

Премʼєр-міністерці України Юлії Свириденко;

Заступнику Керівника Офісу Президента України Олені Ковальській;

Заступниці Керівника Офісу Президента України Ірині Верещук;

Віцепрем'єр-міністерці з гуманітарної політики України – Міністерці культури України Тетяні Бережній;

Гуманітарному комітету Верховної Ради України – зокрема Микиті Потураєву, Євгенії Кравчук, Ірині Констанкевич та багатьом іншим;

керівникам депутатських фракцій та груп: Давиду Арахамії, Юлії Тимошенко, Артуру Герасимову, Ірині Геращенко, Олександрі Устіновій, Тарасу Батенку, Олегу Кулінічу – без позиції яких ми б не отримали 273 голоси за наш Закон;

народним депутатам України, зокрема Роману Лозинському;

Міністру закордонних справ України – Андрію Сибізі;

попереднім очільникам УІНП – Володимиру Вʼятровичу та Антону Дробовичу;

громадським діячам і активістам – Павлу Островському, Тарасу Шамайді, Олександру Нотевському та багатьом іншим;

Це спільна перемога тих, хто розуміє: без власної памʼяті у держави немає майбутнього.

Український інститут національної памʼяті продовжує роботу – відповідально, відкрито і за Україну.

Пам’яті воїна та журналіста Костянтина Штифурака

«Веселий велетень», який найменше був створений для війни — так згадують Костю друзі.
Журналіст і режисер у мирному житті, з перших днів повномасштабного вторгнення він свідомо став на захист України.

У 2022 році Костянтин долучився до лав ЗСУ. Служив командиром відділення БПЛА підрозділу «Пекельні шершні» 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи (позивний «Режисер»). До останнього залишався в строю — мужній, відповідальний, вірний Україні.

Його згадують як великого, доброго, світлого й талановитого. Людину, з якою було легко й тепло. Професіонала, який умів бачити світ глибше — і камерою, і серцем.

14 грудня 2025 року Костянтин помер від поранень у шпиталі.
Він був нагороджений медаллю «За військову службу Україні», допомагав побратимам, займався волонтерством і опікувався тваринами.

Світла пам’ять і вічна слава Герою України 🇺🇦


Фото із соцмереж
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform

5 січня відзначаємо 103 річницю з дня народження сотенного Української повстанської армії, радянського політв’язня, Героя України Мирослава Симчича.

Мирослав Симчич народився у селі Вижній Березів поблизу Косова на Прикарпатті в селянській родині. Закінчив чотири класи «Рідної школи» – так називали приватні навчальні заклади й організації, що опікувалися проукраїнською освітою в міжвоєнній Польщі. У 1939 році закінчив вечірню школу і вступив до архітектурного технікуму в Коломиї. У 1941-му став членом юнацької мережі Організації українських націоналістів.

Восени 1943 року Мирослав Симчич вступив до Української народної самооборони (збройна формація ОУН, одна з попередниць Української повстанської армії). У складі загону УНС боровся з німцями до весни 1944-го. Після вишколу у старшинській школі в Космачі Симчича направили чотовим у Буковинський курінь. Чота зазвичай налічувала від 20 до 40 бійців. Підрозділ Мирослава Симчича рейдував на Буковині, громив колгоспи та ліквідовував винищувальні загони «стрибків» (формування, створені з місцевого населення для захисту радянської влади, від російського – «истребительные отряды»).

Найвідоміша звитяга Мирослава Симчича на псевдо «Кривонос» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому бою «Кривонос» був поранений ворожою кулею.

У 1946 році Симчич перехворів на тиф. Відновився на посаді командира сотні влітку. Воював проти радянської влади ще два роки. У 1948-му його та побратима Петра Томича під час перевірок зимових криївок видала сексота МГБ з місцевих. На одній із конспіративних хат зав’язався бій, Мирослав Симчич потрапив у полон.

У 1949 році його засудили до 25 років таборів за участь в УПА. Відбував покарання на Далекому Сході та в Мордовії. Останнє місце ув’язнення – виправна колонія у Запорізькій області. Брав участь у «війнах» із кримінальниками та у страйках проти зловживань адміністрації. 1963-го був достроково звільнений. Але знову заарештований у 1968 році «за нововідкритими обставинами». Усього відбув у радянських таборах 32 роки.

Після звільнення у 1985-му майже два місяці прожив на запорізькому вокзалі – через радянську бюрократію не мав ні житла, ні роботи, ні прописки. Згодом влаштувався муляром на «Запоріжсталь», ремонтував доменні печі. Потім перевівся в транспортну частину заводу, працював токарем. Радянська пропаганда продовжувала дошкуляти Симчичу: писала на нього пасквілі в місцеві газети, дільничий за «звичкою» навідувався до квартири колишнього бранця навіть після проголошення Україною незалежності.

З 1996 року Мирослав Симчич із дружиною перебрались до Коломиї на Івано-Франківщині. Ветеран УПА багато часу віддав справі патріотичного виховання молоді. У 2015 році сотенний зустрівся з капітаном І рангу Іваном Залужним, який під час Другої світової війни воював у складі радянської Червоної армії. Ветерани потиснули руки на знак примирення українців, які у Другій світовій війні воювали одні проти одних. 14 жовтня 2022 року сотенному Української повстанської армії Мирославові Симчичу присвоєно звання Герой України за героїзм у боротьбі за незалежність. Помер Мирослав Симчич 18 січня 2023 року, через декілька днів після святкування столітнього ювілею.

Батьків орден «За мужність» отримав син Іскандер: пам’яті старшини Сергія Бурлая

Сергій Бурлай родом із Сумщини, а його малою Батьківщиною стали Липці на Харківщині: місце, де він жив, працював і був важливою частиною громади. Там де його пам’ятають як відповідальну, принципову людину, яка тримала слово.

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення і війна торкнулася його дому, Сергій став на захист України, долучившись до лав ЗСУ. У званні старшини він служив стрільцем-помічником гранатометника, а згодом був призначений командиром відділення 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Тримав оборону на півдні та сході України.

6 березня 2023 року Сергій Бурлай загинув під час виконання бойового завдання в районі села Серебрянка Бахмутського району на Донеччині. Полеглого Захисника поховали з військовими почестями на центральному цвинтарі в рідних Липцях – селі, нещодавно звільненому від російської окупації.

У березні 2024 року Указом Президента України №147/2024 Сергія Бурлая було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. На його честь у Липцях назвали вулицю, на якій він мешкав багато років.

У лютому 2025 року нагороду отримав його син Іскандер, коротко написавши: «Отримав Батьків орден “За мужність”».

Світла пам’ять і вічна слава Герою України

Фото із соцмереж
Матеріал підготовлено Укрінформом спільно з УІНП та АрміяInform

БОГОЯВЛЕННЯ, ВОДОХРЕЩА, ЕПІФАНІЯ ЧИ ЙОРДАН - ЩО ЦЕ ЗА “ТРЕТІЙ ПРАЗНИК”?

6 січня християни відзначають Богоявлення. Також це свято відоме під народними назвами Водохреще та Йордан, окрім того його називають грецьким Теофанія чи Епіфанія. Інше важливе значення свята для українців – це “третій празник” – себто завершення циклу різдвяно-новорічних свят, так званих “від Романа до Йордана”.

Слово “Водохреща” на позначення календарної назви свята вперше зустрічається у 1148 року в Літописі Руському: “У той же час Ростислав [Мстиславич] Смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода-Сіверського в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день”.

Згідно з християнською традицією, головна подія Водохреща – водосвяття на річці або озері. В етнографічних записах другої половини ХІХ століття згадано, що напередодні свята на водоймах вирізали ополонку у формі хреста. Також з льоду вирубували хрест. Часто його обливали буряковим квасом, і він ставав яскраво-червоним. Іноді хрест обкладали ялинковими гілочками.

Більше про традиції святкування Водохреща можна прочитати в матеріалі історика Юрія Пуківського для “Локальної історії”.

А про регіональний вимір святкуваннь на Дніпрі у матеріалі співробітниці УІНП Ірини Реви.