🟥 У рамках нашої рубрики у співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас розвінчання чергового міту, який нав’язала світу російська та радянська історіографія.
❤️ Сьогодні 145 років від дня народження Симона Петлюри. Довгий час його ім’я було оповите міфами та фальсифікаціями. Російська і радянська пропаганда не шкодувала грошей і зусиль, щоб дискредитувати його, звинуватити у єврейських погромах, зраді ЗУНР, навісити тавро недалекого «бухгалтера», який взявся керувати країною і її військом. Навіть цілі художні фільми знімали для його дискредитації, а ярлик «петлюрівець» в радянські часи був ознакою неблагонадійності, як до того «мазепинець» і після того – «бандерівець».
Але історія все розставляє на свої місця і розвінчує міфи. Так, Петлюра був різним, він іноді припускався помилок, але їх не робить лише той, хто нічого не робить. Тим цікавіша його постать на тлі тієї епохи. Але він вірив у можливість відродження української держави, він казав: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, - в її неминучості ми переконані», і все своє життя поклав на те, щоб ці слова стали реальністю.
А як добре ви знаєте біографію голови Директорії, Головного Отамана військ і флоту УНР? Перевіримо у нашому новому тесті?
Але історія все розставляє на свої місця і розвінчує міфи. Так, Петлюра був різним, він іноді припускався помилок, але їх не робить лише той, хто нічого не робить. Тим цікавіша його постать на тлі тієї епохи. Але він вірив у можливість відродження української держави, він казав: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, - в її неминучості ми переконані», і все своє життя поклав на те, щоб ці слова стали реальністю.
А як добре ви знаєте біографію голови Директорії, Головного Отамана військ і флоту УНР? Перевіримо у нашому новому тесті?
УІНП
Тест: «Для мене вже почався суд історії»: до 145-річчя з дня народження Симона Петлюри
Довгий час ім’я Симона Петлюри було оповите міфами і фальсифікаціями. Російська і радянська пропаганда не шкодувала грошей і зусиль, щоб дис...
145 років тому в Полтаві в багатодітній родині Василя та Ольги Петлюр народився майбутній голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра. Сьогодні ми пропонуємо згадати цю непересічну постать в нашій історії. Гортайте карусель, щоб дізнатись більше.
⚔️23 травня – День Героїв. Цього дня українці вшановують пам’ять про героїв національно-визвольних змагань усіх часі та поколінь, які поклали своє життя за волю та незалежність України.
Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше офіційно воно було запроваджене постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові: «Обов’язуючі організаційні свята є: свято соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23-го травня і День боротьби 31 серпня».
Дата 23 травня була вибрана не випадково. 3 травня за суперечливих обставин загинув ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський. 23 та 25 травня радянськими агентами були вбиті лідери українського визвольного руху Євген Коновалець та Симон Петлюра.
Свято Героїв під час Другої світової війни та після її завершення відзначали члени Організації Українських Націоналістів і вояки Української Повстанської Армії.
Цей день був особливим у середовищі української діаспори, яка популяризувала тяглість української військової традиції та героїзм воїнів від часів Давньої Русі, Козаччини до Визвольних змагань ХХ століття, наводячи приклад Української Галицької армії, Січових Стрільців, Армії УНР, ОУН та УПА.
Пам’ять про полеглих героїв, знакові битви вони вважали потужним мобілізаційним та патріотично-виховним чинником, який мотивував до боротьби за незалежність наступні покоління.
Після відновлення Незалежності у 1991 році свято почало повертатись в український календар пам’ятних дат. Нині свято не є офіційним, але традиція вшанування героїв 23 травня міцнішає. Особливо з 2014 року, відколи українці відстоюють територіальну цілісність та право на вільний вибір розвитку своєї держави у війні з Російською Федерацією, яка після анексії Криму та окупації частини Донбасу, у 2022 році розпочала повномасштабне вторгнення. На жаль, протягом десяти років війни пантеон героїв, які віддали життя за Україну, поповнюється щодня.
Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше офіційно воно було запроваджене постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові: «Обов’язуючі організаційні свята є: свято соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23-го травня і День боротьби 31 серпня».
Дата 23 травня була вибрана не випадково. 3 травня за суперечливих обставин загинув ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський. 23 та 25 травня радянськими агентами були вбиті лідери українського визвольного руху Євген Коновалець та Симон Петлюра.
Свято Героїв під час Другої світової війни та після її завершення відзначали члени Організації Українських Націоналістів і вояки Української Повстанської Армії.
Цей день був особливим у середовищі української діаспори, яка популяризувала тяглість української військової традиції та героїзм воїнів від часів Давньої Русі, Козаччини до Визвольних змагань ХХ століття, наводячи приклад Української Галицької армії, Січових Стрільців, Армії УНР, ОУН та УПА.
Пам’ять про полеглих героїв, знакові битви вони вважали потужним мобілізаційним та патріотично-виховним чинником, який мотивував до боротьби за незалежність наступні покоління.
Після відновлення Незалежності у 1991 році свято почало повертатись в український календар пам’ятних дат. Нині свято не є офіційним, але традиція вшанування героїв 23 травня міцнішає. Особливо з 2014 року, відколи українці відстоюють територіальну цілісність та право на вільний вибір розвитку своєї держави у війні з Російською Федерацією, яка після анексії Криму та окупації частини Донбасу, у 2022 році розпочала повномасштабне вторгнення. На жаль, протягом десяти років війни пантеон героїв, які віддали життя за Україну, поповнюється щодня.
#FightForUkraine
Алла «Рута» Пушкарчук у 2014 році долучилась до добровольчого руху. З початком повномасштабного вторгнення, бувши журналісткою та редакторкою, Алла разом з своїм коханим Максимом вдруге стала на захист України. Загинула 25 квітня внаслідок ворожого обстрілу на Донбасі.
Алла Пушкарчук народилась у селі Сокіл на Волині. Вивчала редактуру у Київському національному університеті культури і мистецтв та театрознавство в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
З початком російської агресії на Донбасі у 2014 році долучилась до «Правого сектору». Була фотокореспонденткою та репортеркою в 5-му окремому батальйоні Української добровольчої армії. Її репортаж «Поворот праворуч» увійшов в 10-ку фіналістів Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2016 року. 2017 року – із серією фотографій з війни Алла увійшла в число переможців XIX Міжнародного фотоконкурсу від Всеукраїнської газети «День».
Після демобілізації, у 2018 році, працювала у виданні «Український Тиждень», де пройшла кар’єрний шлях від новинарки до культурної оглядачки. Згодом займалась піаром видавництва «Комора». У 2021 стала випусковою редакторкою одного з найповажніших українських книжкових видань «Читомо». Опікувалась новинним відділом та проєктом «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який присвячений письменникам і журналістам України та світу, яких переслідують через їхні політичні переконання, насамперед на окупованих Росією територіях.
З початком повномасштабного вторгнення, Алла разом зі своїм коханим Максимом долучились до Сил оборони. Пара служила мінометниками у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Мріяла після війни відкрити власну книгарню, яка б нагадувала її домашню бібліотеку. Загинула 25 квітня внаслідок обстрілу
«Алла була з того покоління, що дорослішало на війні і жадібно будувало плани на майбутнє. Вона колекціонувала народні прикраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди. Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні в воєнному. Це невідновлювана втрата у повному сенсі», — згадує про Руту головний редактор «Українського Тижня» та військовослужбовець Дмитро Крапивенко.
Алла «Рута» Пушкарчук у 2014 році долучилась до добровольчого руху. З початком повномасштабного вторгнення, бувши журналісткою та редакторкою, Алла разом з своїм коханим Максимом вдруге стала на захист України. Загинула 25 квітня внаслідок ворожого обстрілу на Донбасі.
Алла Пушкарчук народилась у селі Сокіл на Волині. Вивчала редактуру у Київському національному університеті культури і мистецтв та театрознавство в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
З початком російської агресії на Донбасі у 2014 році долучилась до «Правого сектору». Була фотокореспонденткою та репортеркою в 5-му окремому батальйоні Української добровольчої армії. Її репортаж «Поворот праворуч» увійшов в 10-ку фіналістів Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2016 року. 2017 року – із серією фотографій з війни Алла увійшла в число переможців XIX Міжнародного фотоконкурсу від Всеукраїнської газети «День».
Після демобілізації, у 2018 році, працювала у виданні «Український Тиждень», де пройшла кар’єрний шлях від новинарки до культурної оглядачки. Згодом займалась піаром видавництва «Комора». У 2021 стала випусковою редакторкою одного з найповажніших українських книжкових видань «Читомо». Опікувалась новинним відділом та проєктом «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який присвячений письменникам і журналістам України та світу, яких переслідують через їхні політичні переконання, насамперед на окупованих Росією територіях.
З початком повномасштабного вторгнення, Алла разом зі своїм коханим Максимом долучились до Сил оборони. Пара служила мінометниками у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Мріяла після війни відкрити власну книгарню, яка б нагадувала її домашню бібліотеку. Загинула 25 квітня внаслідок обстрілу
«Алла була з того покоління, що дорослішало на війні і жадібно будувало плани на майбутнє. Вона колекціонувала народні прикраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди. Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні в воєнному. Це невідновлювана втрата у повному сенсі», — згадує про Руту головний редактор «Українського Тижня» та військовослужбовець Дмитро Крапивенко.
💔У середу, 29 травня, помер український політв’язень, дослідник та громадський діяч, почесний голова Всеукраїнського Товариства політичних в'язнів і репресованих Петро Михайлович Франко. Йому було 89 років.
Петро Франко народився у селі Глинивці на Львівщині у 1934 році. У 1949 році 15-річного Петра Франка заслали в ГУЛАГ на п’ять років участь у національно-визвольному русі.
Після відновлення Україною незалежності Петро Франко приклав чимало зусиль для збереження національної пам’яті українського народу. Був членом редакційних колегій науково-документальних видань «Книга пам’яті України», «Реабілітовані історією», «Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні».
З його ініціативи виготовлено і встановлено меморіальні дошки Юрію Липі на Яворівщині, Петрові Франку, Романові Сушку, патріарху Йосифу Сліпому, Романові Шухевичу, Євгенові Коновальцю, митрополитові Андрею Шептицькому у Львові. А також львівських пам’ятників Романові Шухевичу, Гайдамакам, митрополита Андрея Шептицького, Євгену Коновальцю, Петру Сагайдачному та Героям ЗУНР та УГА.
Один із ініціаторів відновлення військових поховань українських січових стрільців та вояків УГА, а також будівництва меморіалу «Пам'яті жертв радянського політичного терору» на Янівського цвинтарі та виділення 76 поля на Личаківському цвинтарі для поховання борців за волю України.
За свою роботу зі збереження національної пам’яті відзначений орденом Свободи, орденом Ярослава Мудрого 5 ступеню та орденами «За заслуги» усіх трьох ступенів.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким! Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять панові Петрові, який зробив неоціненний внесок у збереження та примноження історичної правди та національної пам’яті!
Петро Франко народився у селі Глинивці на Львівщині у 1934 році. У 1949 році 15-річного Петра Франка заслали в ГУЛАГ на п’ять років участь у національно-визвольному русі.
Після відновлення Україною незалежності Петро Франко приклав чимало зусиль для збереження національної пам’яті українського народу. Був членом редакційних колегій науково-документальних видань «Книга пам’яті України», «Реабілітовані історією», «Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні».
З його ініціативи виготовлено і встановлено меморіальні дошки Юрію Липі на Яворівщині, Петрові Франку, Романові Сушку, патріарху Йосифу Сліпому, Романові Шухевичу, Євгенові Коновальцю, митрополитові Андрею Шептицькому у Львові. А також львівських пам’ятників Романові Шухевичу, Гайдамакам, митрополита Андрея Шептицького, Євгену Коновальцю, Петру Сагайдачному та Героям ЗУНР та УГА.
Один із ініціаторів відновлення військових поховань українських січових стрільців та вояків УГА, а також будівництва меморіалу «Пам'яті жертв радянського політичного терору» на Янівського цвинтарі та виділення 76 поля на Личаківському цвинтарі для поховання борців за волю України.
За свою роботу зі збереження національної пам’яті відзначений орденом Свободи, орденом Ярослава Мудрого 5 ступеню та орденами «За заслуги» усіх трьох ступенів.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким! Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять панові Петрові, який зробив неоціненний внесок у збереження та примноження історичної правди та національної пам’яті!
Голова Інституту Антон Дробович доєднається до дискусії на Docudays UA «10 років війні: що і як будемо пам'ятати».
«Війна в Україні уже 10 років, наразі триває третій рік повномасштабного вторгнення. Ми втрачаємо найкращих людей як серед військових, так і серед цивільного населення. Це відкрита рана і початку її загоєння поки що не видно. Зараз усі сили і ресурси направлені на боротьбу ворогом», - розповідають організатори дискусії.
🗓 Вівторок, 4 червня, 15:00-16:30
📍Зала «Солодке життя» кінотеатру «Жовтень»
🎟 Вхід на подію вільний
🗣 Спікер(к)и:
➖ Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті;
➖ Максим Зубов, начальник відділу меморіальної роботи Державної установи «Національне військове меморіальне кладовище»;
➖ Ірина Склокіна, історикиня, дослідниця «Центру міської історії» (Львів).
🎙 Модераторка: Дар’я Бадьйор, співкураторка «Київського тижня критики».
✅ Під час події будуть обговорені питання:
🔸Чи потрібно вкладатися у пам’ятні монументи?
🔸Чи можемо ми вже зараз думати та планувати, як ми будемо пам’ятати цю війну?
🔸Чи можна планувати майбутнє не пропрацювавши пам’ять про минуле?
«Війна в Україні уже 10 років, наразі триває третій рік повномасштабного вторгнення. Ми втрачаємо найкращих людей як серед військових, так і серед цивільного населення. Це відкрита рана і початку її загоєння поки що не видно. Зараз усі сили і ресурси направлені на боротьбу ворогом», - розповідають організатори дискусії.
🗓 Вівторок, 4 червня, 15:00-16:30
📍Зала «Солодке життя» кінотеатру «Жовтень»
🎟 Вхід на подію вільний
🗣 Спікер(к)и:
➖ Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті;
➖ Максим Зубов, начальник відділу меморіальної роботи Державної установи «Національне військове меморіальне кладовище»;
➖ Ірина Склокіна, історикиня, дослідниця «Центру міської історії» (Львів).
🎙 Модераторка: Дар’я Бадьйор, співкураторка «Київського тижня критики».
✅ Під час події будуть обговорені питання:
🔸Чи потрібно вкладатися у пам’ятні монументи?
🔸Чи можемо ми вже зараз думати та планувати, як ми будемо пам’ятати цю війну?
🔸Чи можна планувати майбутнє не пропрацювавши пам’ять про минуле?
#FightForUkraine
Віталій Дерех - Герой України, який двічі ставав на захист незалежності. Військовий загинув у бою минулого року.
Віталій Дерех народився у Тернополі 1987 року. З дитинства хлопець цікавився навколишнім світом та в шкільні роки відвідав усі гуртки, окрім музичної школи. З семи років був членом Пласту. Багато разів був учасником, а згодом організатором та інструктором численних вишкільних таборів в Україні.
Після школи Віталій вивчав редактуру у Галицькому коледжі імені В’ячеслава Чорновола та Академії друкарства. Згодом працював репортером у тернопільській газеті «20 хвилин». Любив створювати гонзо-репортажі, які межували з перфомансом. Наприклад, Дерех плавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди або ж вибирався пожити у ромському таборі на околиці Тернополя. Все це заради правдивого та соковитого матеріалу.
Репортерство привело Віталію до експедиції у Східну Африку. Хлопець відвідав Танзанію, Кенію, острови Занзібар та Мадагаскар. Писав звідти репортажі про життя в африканських громадах.
У 2014 році брав участь у Революції гідності. 20 лютого під час боїв на Інститутській рятував людей. Після перемоги Революції добровольцем відправився у зону бойових дій на Донбасі. Служив у розвідці батальйону «Айдар». Брав участь в боях за Щастя та Металіст. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Після демобілізації у 2015 році, працював рятувальником у Муніципальній варті Івано-Франківська. Активно займався спортом та альпінізмом, продовжував розбудовувати пластунську спільноту.
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в розвід рейдах в підконтрольні російській армії територіях Київщини та Житомирщини. Згодом очолив протитанкове відділення у 1-й окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Брав участь в боях на Луганщині. З самого ранку 28 травня 2022 року під час обстрілу позицій поблизу селища Луганське в Бахмутському районі. 8 липня 2023 року нагороджений званням Героя України посмертно.
Український інститут національної пам’яті спільно з коханою Дариною Веретюк змогли зберегти спогади Віталія Дереха у форматі відеоісторії.
Також читайте про життя Віталія Дереха у великому матеріалі Цифрового архіву Майдану.
Віталій Дерех - Герой України, який двічі ставав на захист незалежності. Військовий загинув у бою минулого року.
Віталій Дерех народився у Тернополі 1987 року. З дитинства хлопець цікавився навколишнім світом та в шкільні роки відвідав усі гуртки, окрім музичної школи. З семи років був членом Пласту. Багато разів був учасником, а згодом організатором та інструктором численних вишкільних таборів в Україні.
Після школи Віталій вивчав редактуру у Галицькому коледжі імені В’ячеслава Чорновола та Академії друкарства. Згодом працював репортером у тернопільській газеті «20 хвилин». Любив створювати гонзо-репортажі, які межували з перфомансом. Наприклад, Дерех плавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди або ж вибирався пожити у ромському таборі на околиці Тернополя. Все це заради правдивого та соковитого матеріалу.
Репортерство привело Віталію до експедиції у Східну Африку. Хлопець відвідав Танзанію, Кенію, острови Занзібар та Мадагаскар. Писав звідти репортажі про життя в африканських громадах.
У 2014 році брав участь у Революції гідності. 20 лютого під час боїв на Інститутській рятував людей. Після перемоги Революції добровольцем відправився у зону бойових дій на Донбасі. Служив у розвідці батальйону «Айдар». Брав участь в боях за Щастя та Металіст. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Після демобілізації у 2015 році, працював рятувальником у Муніципальній варті Івано-Франківська. Активно займався спортом та альпінізмом, продовжував розбудовувати пластунську спільноту.
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в розвід рейдах в підконтрольні російській армії територіях Київщини та Житомирщини. Згодом очолив протитанкове відділення у 1-й окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Брав участь в боях на Луганщині. З самого ранку 28 травня 2022 року під час обстрілу позицій поблизу селища Луганське в Бахмутському районі. 8 липня 2023 року нагороджений званням Героя України посмертно.
Український інститут національної пам’яті спільно з коханою Дариною Веретюк змогли зберегти спогади Віталія Дереха у форматі відеоісторії.
Також читайте про життя Віталія Дереха у великому матеріалі Цифрового архіву Майдану.
❌ Міт: Росія — правонаступниця Чорноморського флоту
✅ Правда: Після розпаду СРСР був запущений процес передачі Чорноморського флоту Україні, проте Росія шляхом тиску і шантажу домоглась розділу кораблів флоту на свою користь.
У межах нашої рубрики в співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми розвінчуємо міт про сильний Чорноморський флот РФ, а також російсько-українські угоди стосовно поділу та статусу Чорноморського флоту.
✅ Правда: Після розпаду СРСР був запущений процес передачі Чорноморського флоту Україні, проте Росія шляхом тиску і шантажу домоглась розділу кораблів флоту на свою користь.
У межах нашої рубрики в співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми розвінчуємо міт про сильний Чорноморський флот РФ, а також російсько-українські угоди стосовно поділу та статусу Чорноморського флоту.