😢Сьогодні, 80 років тому, українське село Сагринь (сучасна ґміна Вербковичі, Грубешівського повіту Люблинського воєводства, Республіка Польща) було повністю спалене поляками. Це сталося 10 березня 1944 року.
За свідченнями джерел, під час знищення польськими військовими Сагрині було убито та закатовано від 800 до 1240 українців. Серед них більшість становили жінки та діти. Загиблі перед смертю зазнали знущань і тортур. Велика кількість жертв у Сагрині пояснюється тим, що у селі кожен день увечері збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися в Сагрині. В селі було знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 житлових будинків, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських будівель.
Виконавцями цього воєнного злочину були військові Армії Крайової (під командуванням Зенона Яхімки) та бойовики польського підпільного збройного формування Батальйонів Хлопських (під командуванням Станіслава Басая).
На початку 1944 р. війська Червоної Армії вступили на колишні терени Польської держави, що активізувало дії польського підпілля на території Холмщини. Зокрема розпочинається операція «Буря», метою якої було опанувати ці території до приходу радянської влади та засвідчити її приналежність до Польщі. Разом з тим військові дії на території Холмщини мали б послабити потенційну територію, де міг би розвиватися у майбутньому український національний рух.
В рамках цих процесів, у березні 1944 р. силами польського підпілля було проведено масштабну антиукраїнську операцію, що входить до історії під назвою «грубешівська революція» (від назви міста Грубешів). Метою цією акції було не поголовне винищення українців, а створення таких умов, за яких вони б якнайшвидше залишили ці терени. Для цього спалювалися цілі українські села, показово та жорстоко вбивалося місцеве населення. Ініціатором «грубешівської революції» був комендант Грубешівської Армії Крайової Мар’ян Голембйовський. Протягом 10-11 березня польські підрозділи атакували села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел в ході цієї операції було вбито від 1500 до 2000 українців.
«Грубешівська революція» стоїть в одному ряду з іншими трагічними епізодами україно-польського протистояння 1939-1947 рр.
Більше інформації у статті співробітника Інституту Віталія Баки за посиланням.
На фото: бійці Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь 10 березня 1944 року.
#Сагринь
За свідченнями джерел, під час знищення польськими військовими Сагрині було убито та закатовано від 800 до 1240 українців. Серед них більшість становили жінки та діти. Загиблі перед смертю зазнали знущань і тортур. Велика кількість жертв у Сагрині пояснюється тим, що у селі кожен день увечері збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися в Сагрині. В селі було знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 житлових будинків, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських будівель.
Виконавцями цього воєнного злочину були військові Армії Крайової (під командуванням Зенона Яхімки) та бойовики польського підпільного збройного формування Батальйонів Хлопських (під командуванням Станіслава Басая).
На початку 1944 р. війська Червоної Армії вступили на колишні терени Польської держави, що активізувало дії польського підпілля на території Холмщини. Зокрема розпочинається операція «Буря», метою якої було опанувати ці території до приходу радянської влади та засвідчити її приналежність до Польщі. Разом з тим військові дії на території Холмщини мали б послабити потенційну територію, де міг би розвиватися у майбутньому український національний рух.
В рамках цих процесів, у березні 1944 р. силами польського підпілля було проведено масштабну антиукраїнську операцію, що входить до історії під назвою «грубешівська революція» (від назви міста Грубешів). Метою цією акції було не поголовне винищення українців, а створення таких умов, за яких вони б якнайшвидше залишили ці терени. Для цього спалювалися цілі українські села, показово та жорстоко вбивалося місцеве населення. Ініціатором «грубешівської революції» був комендант Грубешівської Армії Крайової Мар’ян Голембйовський. Протягом 10-11 березня польські підрозділи атакували села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел в ході цієї операції було вбито від 1500 до 2000 українців.
«Грубешівська революція» стоїть в одному ряду з іншими трагічними епізодами україно-польського протистояння 1939-1947 рр.
Більше інформації у статті співробітника Інституту Віталія Баки за посиланням.
На фото: бійці Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь 10 березня 1944 року.
#Сагринь
У неділю, 10 березня, фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова здобув премію «Оскар» як найкращий повнометражний документальний фільм. Це вперше українська стрічка отримала найпрестижнішу премію у галузі кінематографа.
Документальна стрічка розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі Донецької області під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
У той час журналісти американського інформагентства Associated Press відеограф Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко були єдиними журналістами у Маріуполі, які продовжували вести репортерську роботу та змогли прорвати інформаційну блокаду з оточеного міста та передати світовій спільноті докази російських воєнних злочинів у місті.
«Я б віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле, проте ми всі разом, ви і я, ми зараз серед найталановитіших людей світу. Ми можемо зробити так, щоб історію виправити, щоби правда перемогла. І щоби загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали своє життя, щоби їх ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, спогади формують історію», – сказав Чернов.
Стрічка була створена у співпраці Associated Press та Frontline. Прем’єра фільму відбулась на кінофестивалі Санденс 21 січня 2023 року. В український прокат фільм вийшов 31 серпня 2023 року. На онлайн платформах стрічка стане доступною з 21 березня.
Кінокритик Ігор Кромф у своїй рецензії для видання LiRoom зазначає: «Дивитися цей фільм людині з принаймні базовим рівнем емпатії без клубка в горлі неможливо. Безпрецедентність зла, яке творить Росія в Маріуполі, досі не піддається розумінню здоровим глуздом. Те, що Мстислав Чернов зумів зафіксувати це на відео, – вже робить його частиною історії світової документалістики та репортерства, адже якби не його робота, ніхто б у світі поза Маріуполем не дізнався б, а що ж там відбувалося насправді».
Український оскарівський комітет висував стрічку на номінацію «Найкращий міжнародний фільм». Раніше творці фільму отримали одну з найпрестижніших журналістських нагород – Пулітцерівську премію, а також нагороджені Шевченківською премією.
Документальна стрічка розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі Донецької області під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
У той час журналісти американського інформагентства Associated Press відеограф Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко були єдиними журналістами у Маріуполі, які продовжували вести репортерську роботу та змогли прорвати інформаційну блокаду з оточеного міста та передати світовій спільноті докази російських воєнних злочинів у місті.
«Я б віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле, проте ми всі разом, ви і я, ми зараз серед найталановитіших людей світу. Ми можемо зробити так, щоб історію виправити, щоби правда перемогла. І щоби загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали своє життя, щоби їх ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, спогади формують історію», – сказав Чернов.
Стрічка була створена у співпраці Associated Press та Frontline. Прем’єра фільму відбулась на кінофестивалі Санденс 21 січня 2023 року. В український прокат фільм вийшов 31 серпня 2023 року. На онлайн платформах стрічка стане доступною з 21 березня.
Кінокритик Ігор Кромф у своїй рецензії для видання LiRoom зазначає: «Дивитися цей фільм людині з принаймні базовим рівнем емпатії без клубка в горлі неможливо. Безпрецедентність зла, яке творить Росія в Маріуполі, досі не піддається розумінню здоровим глуздом. Те, що Мстислав Чернов зумів зафіксувати це на відео, – вже робить його частиною історії світової документалістики та репортерства, адже якби не його робота, ніхто б у світі поза Маріуполем не дізнався б, а що ж там відбувалося насправді».
Український оскарівський комітет висував стрічку на номінацію «Найкращий міжнародний фільм». Раніше творці фільму отримали одну з найпрестижніших журналістських нагород – Пулітцерівську премію, а також нагороджені Шевченківською премією.
Запрошуємо завтра на наш захід до Дня українського добровольця.
На заході ви дізнаєтесь хто саме ставав добровольцем у різні періоди боротьби за незалежність України та як розвивався добровольчий рух з часів Революції Гідності й після початку російсько-української війни?
🔘Про феномен добровольчого руху в Україні тут говоритимуть:
🔹Іван Стичинський – кандидат історичних наук, історик, етнолог, співробітник Українського інституту національної пам’яті;
🔹Аліна Понипаляк – кандидатка історичних наук, експертка Українського центру безпеки та співпраці;
🔹Тетяна Швидченко – кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін “Зіґмунд Фройд Університет Україна”, засновниця ГО “Експертний корпус”.
🎞Перед обговоренням переглянемо документально-ігровий фільм “Легіон. Хроніка УГА 1918–1919” режисера Тараса Химича.
Дата: 12 березня, 17:30
Локація: Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану (майдан Незалежності, 18/2, Будинок профспілок, 2-й поверх).
🆓Вхід вільний за попередньою реєстрацією.
🎦Онлайн-трансляцію дискусії можна буде переглянути на сторінках Музею Майдану та УІНП у Facebook, а також на YouTube-каналі Музею.
📍 Організатори: Національний музей Революції Гідності, Український інститут національної пам'яті.
Детальніше про все – в описі до події
На заході ви дізнаєтесь хто саме ставав добровольцем у різні періоди боротьби за незалежність України та як розвивався добровольчий рух з часів Революції Гідності й після початку російсько-української війни?
🔘Про феномен добровольчого руху в Україні тут говоритимуть:
🔹Іван Стичинський – кандидат історичних наук, історик, етнолог, співробітник Українського інституту національної пам’яті;
🔹Аліна Понипаляк – кандидатка історичних наук, експертка Українського центру безпеки та співпраці;
🔹Тетяна Швидченко – кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін “Зіґмунд Фройд Університет Україна”, засновниця ГО “Експертний корпус”.
🎞Перед обговоренням переглянемо документально-ігровий фільм “Легіон. Хроніка УГА 1918–1919” режисера Тараса Химича.
Дата: 12 березня, 17:30
Локація: Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану (майдан Незалежності, 18/2, Будинок профспілок, 2-й поверх).
🆓Вхід вільний за попередньою реєстрацією.
🎦Онлайн-трансляцію дискусії можна буде переглянути на сторінках Музею Майдану та УІНП у Facebook, а також на YouTube-каналі Музею.
📍 Організатори: Національний музей Революції Гідності, Український інститут національної пам'яті.
Детальніше про все – в описі до події
Щороку 14 березня в Україні відзначається День українського добровольця.
Пам'ятна дата встановлена Верховною Радою України у 2017 році, щоб вшанувати мужність та героїзм захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності нашої держави.
Дата 14 березня була обрана не випадково. Саме в цей день у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України – на захист нашої держави та її суверенітету.
Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021-го – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії.
І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил.💪
У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію. ⚔️
У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно відправлялись на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя.
Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!💔
З Днем українського добровольця усіх причетних! 🫡
Пам'ятна дата встановлена Верховною Радою України у 2017 році, щоб вшанувати мужність та героїзм захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності нашої держави.
Дата 14 березня була обрана не випадково. Саме в цей день у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України – на захист нашої держави та її суверенітету.
Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021-го – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії.
І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил.💪
У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію. ⚔️
У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно відправлялись на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя.
Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!💔
З Днем українського добровольця усіх причетних! 🫡
#FightForUkraine
Андрій Кравченко двічі ставав на захист України. А в проміжку між війною брав участь у розробці українського кровоспинного препарату, що міг рятувати життя українських воїнів на фронті.
Андрій Кравченко був родом з містечка Тараща, що на Київщині. Після школи вступив в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Спершу працював інженером в Навчально-науковому інституту високих технологій КНУ імені Т. Г. Шевченка, а згодом перейшов працювати до Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України.
Після початку російської агресії у 2014 році, відклав роботу над дисертацію та добровольцем пішов у військо. Спершу науковця направили діловодом у київський військкомат. Однак Андрій хотів потрапити саме на передову, тому добився переведення у 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», що складався переважно з добровольців, які брали участь в Самообороні Майдану. Через свої хімічні дослідження отримав позивний Кремінь.
Брав участь в боях за Дебальцеве у 2015 році. Попри осколкове поранення та контузію, він ще декілька годин корегував вогонь артилерії, прикриваючи вихід наших військ з оточення. За цей подвиг був відзначений званням Народного Героя України.
«Позивний позначається на долі людини на війні. Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі – розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він – один із тих, хто останнім виходив із Дебальцевського котла», – згадує про Андрія побратим Віктор Мезенцев.
Після звільнення зі служби Андрій продовжив працювати в Інституті хімії поверхні імені О. О. Чуйка. У 2017 році захистив дисертацію та здобув ступінь кандидата технічних наук. Спираючись на досвід бойових дій, Андрій з колегами з Інституту, а також КНУ імені Т.Г. Шевченка почали розробляти гемостатик. Це препарат, який зупиняє кровотечу, поки лікар не зможе дістатися до пораненого бійця. Випробування показували, що розроблений за участі Андрія препарат нічим не поступався західному гемостатику «Celox».
З початком повномасштабного вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов вступив до лав Сил оборони. Виконував завдання артилерійського коригування на Київщині. 31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув.
Андрій Кравченко двічі ставав на захист України. А в проміжку між війною брав участь у розробці українського кровоспинного препарату, що міг рятувати життя українських воїнів на фронті.
Андрій Кравченко був родом з містечка Тараща, що на Київщині. Після школи вступив в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Спершу працював інженером в Навчально-науковому інституту високих технологій КНУ імені Т. Г. Шевченка, а згодом перейшов працювати до Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України.
Після початку російської агресії у 2014 році, відклав роботу над дисертацію та добровольцем пішов у військо. Спершу науковця направили діловодом у київський військкомат. Однак Андрій хотів потрапити саме на передову, тому добився переведення у 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», що складався переважно з добровольців, які брали участь в Самообороні Майдану. Через свої хімічні дослідження отримав позивний Кремінь.
Брав участь в боях за Дебальцеве у 2015 році. Попри осколкове поранення та контузію, він ще декілька годин корегував вогонь артилерії, прикриваючи вихід наших військ з оточення. За цей подвиг був відзначений званням Народного Героя України.
«Позивний позначається на долі людини на війні. Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі – розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він – один із тих, хто останнім виходив із Дебальцевського котла», – згадує про Андрія побратим Віктор Мезенцев.
Після звільнення зі служби Андрій продовжив працювати в Інституті хімії поверхні імені О. О. Чуйка. У 2017 році захистив дисертацію та здобув ступінь кандидата технічних наук. Спираючись на досвід бойових дій, Андрій з колегами з Інституту, а також КНУ імені Т.Г. Шевченка почали розробляти гемостатик. Це препарат, який зупиняє кровотечу, поки лікар не зможе дістатися до пораненого бійця. Випробування показували, що розроблений за участі Андрія препарат нічим не поступався західному гемостатику «Celox».
З початком повномасштабного вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов вступив до лав Сил оборони. Виконував завдання артилерійського коригування на Київщині. 31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув.
Сьогодні, 15 березня, відзначаємо 85 років з дня проголошення незалежності Карпатської України - української держави, що розташовувалася на Закарпатті. А вже 17 березня виповнюється 150-та річниця від дня народження президента Карпатської України Августина Волошина. Про те, як проголошували незалежність на Закарпатті та яку роль у цьому відіграв Августин Волошин розповідаємо у нашій каруселі.
Продовжуємо розповідати про історично заселені українцями території РФ.
Цього разу йтиметься про віддалені від України територію – Зелений Клин або ж Закитайщину, що знаходить на Далекому Сході. Як там опинились українці?
Дізнаємось нині у нашій каруселі 👆
Цього разу йтиметься про віддалені від України територію – Зелений Клин або ж Закитайщину, що знаходить на Далекому Сході. Як там опинились українці?
Дізнаємось нині у нашій каруселі 👆
У майбутньому назви 104 сіл і селищ, а також 5 міст в Україні можуть змінитися. Це рішення було прийнято 20 березня Комітетом Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування. Пропозиції щодо перейменування надійшли від громад, а також враховувались рекомендації Українського інституту національної пам'яті та Національної комісії зі стандартів державної мови. Остаточне затвердження зміни назви здійснить Верховна Рада.
Зокрема, Комітет підтримав ідею перейменувати Червоноград на Шептицький та Бровари на Броварі. За рекомендацією УІНП Комітет рекомендує парламенту перейменувати місто Павлоград на Матвіїв, Южне на Порт-Аненталь та Синельникове на Ріднопілля.
При перейменуванні враховують історичні назви міст та сіл. Це відбувається в рамках деколонізації та усунення російської імперської символіки.
Зокрема, Комітет підтримав ідею перейменувати Червоноград на Шептицький та Бровари на Броварі. За рекомендацією УІНП Комітет рекомендує парламенту перейменувати місто Павлоград на Матвіїв, Южне на Порт-Аненталь та Синельникове на Ріднопілля.
При перейменуванні враховують історичні назви міст та сіл. Це відбувається в рамках деколонізації та усунення російської імперської символіки.
#ЦейДеньВісторіїУкраїни
25 березня 1944 року в концентраційному таборі «Майданек» помер в’язень 2399, Омелян Ковч – греко-католицький священник, капелан УГА, праведник, беатифікований мученик.
20 серпня 1884 року в селі Космач, в сім’ї греко-католицького священника Григорія Ковча народився син Омелян. У родини, крім нього, зростало ще четверо дітей. Початкову школу Омелян відвідував у Космачі, далі навчався в Українській державній гімназії у Львові, а протягом 1905 – 1911 років здобував освіту в Римі, в Урбаніанському університеті, проживаючи при парафії св. Сергія і Вакха. Навчанню у «Вічному місті» посприяв митрополит Андрей Шептицький.
У 1910 році Омелян Ковч одружився з Марією-Анною Добрянською, у шлюбі народилося шестеро дітей. У 1911 році Омеляна Ковча висвячено на священника та поставлено парохом церкви у Підволочиську Скалатського деканату Львівської архиєпархії, а за рік – місіонером серед українців-католиків у селищі Козарац і колонії Прієдор у Боснії. Через два роки після початку Першої світової війни, отець Омелян Ковч повернувся до Галичини. У 1919 році він служив капеланом Бережанського коша Української галицької армії. Рідний брат Омеляна Євстахій воював у складі УГА, батько також був капеланом.
Разом з вояками УГА о. Омелян потрапив у полон до більшовиків, а згодом – у польський табір для військовополонених. Там він, постійно піклуючись про хворих на тиф полонених, захворів і сам. За клопотанням митрополита Андрея всіх священників відпустили з полону. Хворий о. Омелян зміг повернутися додому. З 1922 року отець мав парафію в Перемишлянах, де активно організовував духовне та суспільно-культурне життя місцевої спільноти, був засновником Народного дому й читальні товариства «Просвіта».
У вересні 1939-го, після початку Другої світової війни, у Галичину прийшла радянська влада, яка розпочала пропаганду та боротьбу проти УГКЦ. Отцю Омеляну, попри виклики на допит, вдалося уникнути арешту.
З нападом Німеччини на СРСР на жителів окупованої України чекали нові випробування. Першим під удар потрапило єврейське населення. У Перемишлянах на початку жовтня 1941 року синагогу, в якій зібралися для молитви юдеї, оточили та підпалили нацисти. Омелян Ковч звернувся до злочинців німецькою мовою. Тоді йому вдалося переконати німців і врятувати перемишлянських євреїв. Коли в містечку утворили гетто, отець пробирався туди, щоб надати допомогу та їжу нужденним. Він вихрещував охочих, видавав євреям метричні виписки про хрещення, які рятували від смерті.
На початку січня 1943 нацисти арештували та ув’язнили о. Омеляна Ковча. Близьке оточення й сам митрополит Шептицький робили все можливе, щоб урятувати священника. Отцю Омеляну пообіцяли, що звільнять з-під арешту, якщо той письмово відмовиться надалі хрестити євреїв. Він відмовився. У серпні 1943-го отця перевезли в концтабір «Майданек» біля Любліна. Там він став в’язнем 2399 у 14-му бараці. Літній священник мусив на рівні з іншими виконувати тяжку роботу, після якої він служив як ієрей: відправляв Божественну Літургію, сповідав та причащав в’язнів незалежно від їхньої національності чи віросповідання.
Почувши про старання родини й митрополита Андрея щодо його звільнення, о. Омелян написав рідним листа
💬 «Я розумію, що ви стараєтесь про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. І так вони переходять міст вічності. Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів перебувати».
25 березня 1944 року парох концтабору «Майданек», не доживши кілька місяців до визволення.
Більше про Омеляна Ковча та ще 29 інших історії про людей з 16 європейських країн, які у той чи інший спосіб протистояли тоталітаризму, можна прочитати у читанці «Щоб не забули. Пам’ять про тоталітаризм в Європі» за посиланням.
25 березня 1944 року в концентраційному таборі «Майданек» помер в’язень 2399, Омелян Ковч – греко-католицький священник, капелан УГА, праведник, беатифікований мученик.
20 серпня 1884 року в селі Космач, в сім’ї греко-католицького священника Григорія Ковча народився син Омелян. У родини, крім нього, зростало ще четверо дітей. Початкову школу Омелян відвідував у Космачі, далі навчався в Українській державній гімназії у Львові, а протягом 1905 – 1911 років здобував освіту в Римі, в Урбаніанському університеті, проживаючи при парафії св. Сергія і Вакха. Навчанню у «Вічному місті» посприяв митрополит Андрей Шептицький.
У 1910 році Омелян Ковч одружився з Марією-Анною Добрянською, у шлюбі народилося шестеро дітей. У 1911 році Омеляна Ковча висвячено на священника та поставлено парохом церкви у Підволочиську Скалатського деканату Львівської архиєпархії, а за рік – місіонером серед українців-католиків у селищі Козарац і колонії Прієдор у Боснії. Через два роки після початку Першої світової війни, отець Омелян Ковч повернувся до Галичини. У 1919 році він служив капеланом Бережанського коша Української галицької армії. Рідний брат Омеляна Євстахій воював у складі УГА, батько також був капеланом.
Разом з вояками УГА о. Омелян потрапив у полон до більшовиків, а згодом – у польський табір для військовополонених. Там він, постійно піклуючись про хворих на тиф полонених, захворів і сам. За клопотанням митрополита Андрея всіх священників відпустили з полону. Хворий о. Омелян зміг повернутися додому. З 1922 року отець мав парафію в Перемишлянах, де активно організовував духовне та суспільно-культурне життя місцевої спільноти, був засновником Народного дому й читальні товариства «Просвіта».
У вересні 1939-го, після початку Другої світової війни, у Галичину прийшла радянська влада, яка розпочала пропаганду та боротьбу проти УГКЦ. Отцю Омеляну, попри виклики на допит, вдалося уникнути арешту.
З нападом Німеччини на СРСР на жителів окупованої України чекали нові випробування. Першим під удар потрапило єврейське населення. У Перемишлянах на початку жовтня 1941 року синагогу, в якій зібралися для молитви юдеї, оточили та підпалили нацисти. Омелян Ковч звернувся до злочинців німецькою мовою. Тоді йому вдалося переконати німців і врятувати перемишлянських євреїв. Коли в містечку утворили гетто, отець пробирався туди, щоб надати допомогу та їжу нужденним. Він вихрещував охочих, видавав євреям метричні виписки про хрещення, які рятували від смерті.
На початку січня 1943 нацисти арештували та ув’язнили о. Омеляна Ковча. Близьке оточення й сам митрополит Шептицький робили все можливе, щоб урятувати священника. Отцю Омеляну пообіцяли, що звільнять з-під арешту, якщо той письмово відмовиться надалі хрестити євреїв. Він відмовився. У серпні 1943-го отця перевезли в концтабір «Майданек» біля Любліна. Там він став в’язнем 2399 у 14-му бараці. Літній священник мусив на рівні з іншими виконувати тяжку роботу, після якої він служив як ієрей: відправляв Божественну Літургію, сповідав та причащав в’язнів незалежно від їхньої національності чи віросповідання.
Почувши про старання родини й митрополита Андрея щодо його звільнення, о. Омелян написав рідним листа
💬 «Я розумію, що ви стараєтесь про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. І так вони переходять міст вічності. Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів перебувати».
25 березня 1944 року парох концтабору «Майданек», не доживши кілька місяців до визволення.
Більше про Омеляна Ковча та ще 29 інших історії про людей з 16 європейських країн, які у той чи інший спосіб протистояли тоталітаризму, можна прочитати у читанці «Щоб не забули. Пам’ять про тоталітаризм в Європі» за посиланням.
