Сьогодні, 4 березня, виконується 75 років від дня народження видатного українського композитора та музиканта Володимира Івасюка.
Розповідаємо про його творчість та таємничі обставини смерті у нашій каруселі
Розповідаємо про його творчість та таємничі обставини смерті у нашій каруселі
#FightForUkraine
Сандра Андерсен Ейра розвивала міжнародний риболовний бізнес та представляла саамський народ у виборних органах. З початком повномасштабного вторгнення, жінка долучилася до Сил оборони та воює досі.
Сандра Андерсен Ейра родом з Фіннмарка – найпівнічнішого району Норвегії.
Довгий час жінка працювала у риболовній галузі. У 2016 році Сандра придбала власне риболовне судно та отримала ліцензію на промисловий вилов риби.
Як капітанка риболовного судна активно співпрацювала з норвезьким Міністерством риболовної промисловості задля захисту прав жінок у цій галузі. Сандра навіть знялась у документальному фільмі італійської режисерки Брунелли Філлі «Sea Sisters», що присвячений жінкам, які керують риболовними суднами.
У 2017 році обрана у Саамський парламент Норвегії – це представницький орган саамів, який опікується питаннями культурної автономії цього народу. Після завершення депутатських повноважень – продовжила розвивати риболовний бізнес, працюючи у США та Норвегії.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Сандра долучилась до Інтернаціонального легіону Сил оборони. Служила бойовим медиком у підрозділі, що переважно складався з колишніх британських та американських рейнджерів. Брала участь в боях за Мощун під час Київської оборонної операції. Згодом жінка продовжила бойовий шлях на Миколаївщині та долучилась до української морської піхоти. Брала участь в обороні Бахмута. Продовжує нести військову службу в Силах оборони.
«Я ніколи раніше не була в Україні, проте мешкала на півночі Норвегії, біля кордону з Росією. Ми всі знали, що наближається війна, і більшість, напевно, готувалися до цього роками. Для нас допомогти – моральний обов’язок. Тому що останньою великою війною (Друга світова війна, – ред) на нашому континенті була війна у моїй країні, і багато країн прийшли нам на допомогу. Сьогодні ми робимо те саме для України», – вважає Ейра.
Сандра Андерсен Ейра розвивала міжнародний риболовний бізнес та представляла саамський народ у виборних органах. З початком повномасштабного вторгнення, жінка долучилася до Сил оборони та воює досі.
Сандра Андерсен Ейра родом з Фіннмарка – найпівнічнішого району Норвегії.
Довгий час жінка працювала у риболовній галузі. У 2016 році Сандра придбала власне риболовне судно та отримала ліцензію на промисловий вилов риби.
Як капітанка риболовного судна активно співпрацювала з норвезьким Міністерством риболовної промисловості задля захисту прав жінок у цій галузі. Сандра навіть знялась у документальному фільмі італійської режисерки Брунелли Філлі «Sea Sisters», що присвячений жінкам, які керують риболовними суднами.
У 2017 році обрана у Саамський парламент Норвегії – це представницький орган саамів, який опікується питаннями культурної автономії цього народу. Після завершення депутатських повноважень – продовжила розвивати риболовний бізнес, працюючи у США та Норвегії.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Сандра долучилась до Інтернаціонального легіону Сил оборони. Служила бойовим медиком у підрозділі, що переважно складався з колишніх британських та американських рейнджерів. Брала участь в боях за Мощун під час Київської оборонної операції. Згодом жінка продовжила бойовий шлях на Миколаївщині та долучилась до української морської піхоти. Брала участь в обороні Бахмута. Продовжує нести військову службу в Силах оборони.
«Я ніколи раніше не була в Україні, проте мешкала на півночі Норвегії, біля кордону з Росією. Ми всі знали, що наближається війна, і більшість, напевно, готувалися до цього роками. Для нас допомогти – моральний обов’язок. Тому що останньою великою війною (Друга світова війна, – ред) на нашому континенті була війна у моїй країні, і багато країн прийшли нам на допомогу. Сьогодні ми робимо те саме для України», – вважає Ейра.
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним чи таку норму варто скасувати.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну і послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську і пострадянську традицію «свята весни й краси». Проте чи варто відмовлятися і від правозахисного аспекту цієї дати, який був основоположним?
8 березня може повністю зникнути з українського календаря дат. Або стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час. І залишитися датою, яка щороку буде нагодою проаналізувати, якого поступу ми досягаємо в захисті прав людини.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну і послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську і пострадянську традицію «свята весни й краси». Проте чи варто відмовлятися і від правозахисного аспекту цієї дати, який був основоположним?
8 березня може повністю зникнути з українського календаря дат. Або стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час. І залишитися датою, яка щороку буде нагодою проаналізувати, якого поступу ми досягаємо в захисті прав людини.
Тарас Шевченко увійшов у світову літературу, як поет свободи. Його поетичні збірки були сповнені боротьбою за власну державу. А картини часто слугували ще одним емоційним полотном самовираження митця.
Шевченко лишив долю натхнення не лише у своїх поезій, а й у малюнках, гравюрах та полотнах. Часом, він проживав сюжет поезій так, що створював з нею й ілюстрацію. Але, частіше за все – це були окремі роботи, окремі емоції та повністю окремий світ Тараса Шевченка, про який ніби принято говорити менше. Та разом з тим, мистецький талант Тараса Григоровича не роздільний і з його поезією і картинами.
Сьогодні, у 210-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка, пропонуємо вашій увазі кілька художніх робіт, які перегукуються з його поетичними роботами, деякі – є продовженням його слів, але більшість – це його бачення світу, лінза через яку він сприймав зовнішні подразники.
Мистецтво Тараса Григоровича має свої унікальні характеристики, а переклад між різними видами мистецтва є складним процесом, який дозволяє розширити художні горизонти сюжету та особистості митця.
Найцікавіший приклад, де можна побачити таке переплетення різних інструментів мистецтва, є поема «Катерина» (1838-1839 рр.) та однойменна картина «Катерина» (1842 р.). В обох виражено трагічну долю української жінки, її страждання. Але разом з тим і доволі глибоку красу.
Ми зробили підбірку картин Тараса Шевченка та деяких уривків з його творів, де мистецтво малюнку та мистецтво слова – стоїть десь на межі і перегукується одне з одним. Чи це ілюстрації його поезій? Можливо. Але через 210 років з його народження ми можемо стверджувати, що це вже простір нашої уяви, на яку нас спонукав український митець, світовий символ борця за волі – Тарас Шевченко.
Ілюстрації та підписи до них взяті з видання «Шевченко-художник. Бібліографічний покажчик. 1839 – 2012», виданого Українським інститутом національної пам'яті та Національним музеєм Тараса Шевченка (Київ, 2014 рік).
Шевченко лишив долю натхнення не лише у своїх поезій, а й у малюнках, гравюрах та полотнах. Часом, він проживав сюжет поезій так, що створював з нею й ілюстрацію. Але, частіше за все – це були окремі роботи, окремі емоції та повністю окремий світ Тараса Шевченка, про який ніби принято говорити менше. Та разом з тим, мистецький талант Тараса Григоровича не роздільний і з його поезією і картинами.
Сьогодні, у 210-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка, пропонуємо вашій увазі кілька художніх робіт, які перегукуються з його поетичними роботами, деякі – є продовженням його слів, але більшість – це його бачення світу, лінза через яку він сприймав зовнішні подразники.
Мистецтво Тараса Григоровича має свої унікальні характеристики, а переклад між різними видами мистецтва є складним процесом, який дозволяє розширити художні горизонти сюжету та особистості митця.
Найцікавіший приклад, де можна побачити таке переплетення різних інструментів мистецтва, є поема «Катерина» (1838-1839 рр.) та однойменна картина «Катерина» (1842 р.). В обох виражено трагічну долю української жінки, її страждання. Але разом з тим і доволі глибоку красу.
Ми зробили підбірку картин Тараса Шевченка та деяких уривків з його творів, де мистецтво малюнку та мистецтво слова – стоїть десь на межі і перегукується одне з одним. Чи це ілюстрації його поезій? Можливо. Але через 210 років з його народження ми можемо стверджувати, що це вже простір нашої уяви, на яку нас спонукав український митець, світовий символ борця за волі – Тарас Шевченко.
Ілюстрації та підписи до них взяті з видання «Шевченко-художник. Бібліографічний покажчик. 1839 – 2012», виданого Українським інститутом національної пам'яті та Національним музеєм Тараса Шевченка (Київ, 2014 рік).
😢Сьогодні, 80 років тому, українське село Сагринь (сучасна ґміна Вербковичі, Грубешівського повіту Люблинського воєводства, Республіка Польща) було повністю спалене поляками. Це сталося 10 березня 1944 року.
За свідченнями джерел, під час знищення польськими військовими Сагрині було убито та закатовано від 800 до 1240 українців. Серед них більшість становили жінки та діти. Загиблі перед смертю зазнали знущань і тортур. Велика кількість жертв у Сагрині пояснюється тим, що у селі кожен день увечері збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися в Сагрині. В селі було знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 житлових будинків, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських будівель.
Виконавцями цього воєнного злочину були військові Армії Крайової (під командуванням Зенона Яхімки) та бойовики польського підпільного збройного формування Батальйонів Хлопських (під командуванням Станіслава Басая).
На початку 1944 р. війська Червоної Армії вступили на колишні терени Польської держави, що активізувало дії польського підпілля на території Холмщини. Зокрема розпочинається операція «Буря», метою якої було опанувати ці території до приходу радянської влади та засвідчити її приналежність до Польщі. Разом з тим військові дії на території Холмщини мали б послабити потенційну територію, де міг би розвиватися у майбутньому український національний рух.
В рамках цих процесів, у березні 1944 р. силами польського підпілля було проведено масштабну антиукраїнську операцію, що входить до історії під назвою «грубешівська революція» (від назви міста Грубешів). Метою цією акції було не поголовне винищення українців, а створення таких умов, за яких вони б якнайшвидше залишили ці терени. Для цього спалювалися цілі українські села, показово та жорстоко вбивалося місцеве населення. Ініціатором «грубешівської революції» був комендант Грубешівської Армії Крайової Мар’ян Голембйовський. Протягом 10-11 березня польські підрозділи атакували села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел в ході цієї операції було вбито від 1500 до 2000 українців.
«Грубешівська революція» стоїть в одному ряду з іншими трагічними епізодами україно-польського протистояння 1939-1947 рр.
Більше інформації у статті співробітника Інституту Віталія Баки за посиланням.
На фото: бійці Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь 10 березня 1944 року.
#Сагринь
За свідченнями джерел, під час знищення польськими військовими Сагрині було убито та закатовано від 800 до 1240 українців. Серед них більшість становили жінки та діти. Загиблі перед смертю зазнали знущань і тортур. Велика кількість жертв у Сагрині пояснюється тим, що у селі кожен день увечері збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися в Сагрині. В селі було знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 житлових будинків, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських будівель.
Виконавцями цього воєнного злочину були військові Армії Крайової (під командуванням Зенона Яхімки) та бойовики польського підпільного збройного формування Батальйонів Хлопських (під командуванням Станіслава Басая).
На початку 1944 р. війська Червоної Армії вступили на колишні терени Польської держави, що активізувало дії польського підпілля на території Холмщини. Зокрема розпочинається операція «Буря», метою якої було опанувати ці території до приходу радянської влади та засвідчити її приналежність до Польщі. Разом з тим військові дії на території Холмщини мали б послабити потенційну територію, де міг би розвиватися у майбутньому український національний рух.
В рамках цих процесів, у березні 1944 р. силами польського підпілля було проведено масштабну антиукраїнську операцію, що входить до історії під назвою «грубешівська революція» (від назви міста Грубешів). Метою цією акції було не поголовне винищення українців, а створення таких умов, за яких вони б якнайшвидше залишили ці терени. Для цього спалювалися цілі українські села, показово та жорстоко вбивалося місцеве населення. Ініціатором «грубешівської революції» був комендант Грубешівської Армії Крайової Мар’ян Голембйовський. Протягом 10-11 березня польські підрозділи атакували села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел в ході цієї операції було вбито від 1500 до 2000 українців.
«Грубешівська революція» стоїть в одному ряду з іншими трагічними епізодами україно-польського протистояння 1939-1947 рр.
Більше інформації у статті співробітника Інституту Віталія Баки за посиланням.
На фото: бійці Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь 10 березня 1944 року.
#Сагринь
У неділю, 10 березня, фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова здобув премію «Оскар» як найкращий повнометражний документальний фільм. Це вперше українська стрічка отримала найпрестижнішу премію у галузі кінематографа.
Документальна стрічка розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі Донецької області під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
У той час журналісти американського інформагентства Associated Press відеограф Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко були єдиними журналістами у Маріуполі, які продовжували вести репортерську роботу та змогли прорвати інформаційну блокаду з оточеного міста та передати світовій спільноті докази російських воєнних злочинів у місті.
«Я б віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле, проте ми всі разом, ви і я, ми зараз серед найталановитіших людей світу. Ми можемо зробити так, щоб історію виправити, щоби правда перемогла. І щоби загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали своє життя, щоби їх ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, спогади формують історію», – сказав Чернов.
Стрічка була створена у співпраці Associated Press та Frontline. Прем’єра фільму відбулась на кінофестивалі Санденс 21 січня 2023 року. В український прокат фільм вийшов 31 серпня 2023 року. На онлайн платформах стрічка стане доступною з 21 березня.
Кінокритик Ігор Кромф у своїй рецензії для видання LiRoom зазначає: «Дивитися цей фільм людині з принаймні базовим рівнем емпатії без клубка в горлі неможливо. Безпрецедентність зла, яке творить Росія в Маріуполі, досі не піддається розумінню здоровим глуздом. Те, що Мстислав Чернов зумів зафіксувати це на відео, – вже робить його частиною історії світової документалістики та репортерства, адже якби не його робота, ніхто б у світі поза Маріуполем не дізнався б, а що ж там відбувалося насправді».
Український оскарівський комітет висував стрічку на номінацію «Найкращий міжнародний фільм». Раніше творці фільму отримали одну з найпрестижніших журналістських нагород – Пулітцерівську премію, а також нагороджені Шевченківською премією.
Документальна стрічка розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі Донецької області під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
У той час журналісти американського інформагентства Associated Press відеограф Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко були єдиними журналістами у Маріуполі, які продовжували вести репортерську роботу та змогли прорвати інформаційну блокаду з оточеного міста та передати світовій спільноті докази російських воєнних злочинів у місті.
«Я б віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле, проте ми всі разом, ви і я, ми зараз серед найталановитіших людей світу. Ми можемо зробити так, щоб історію виправити, щоби правда перемогла. І щоби загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали своє життя, щоби їх ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, спогади формують історію», – сказав Чернов.
Стрічка була створена у співпраці Associated Press та Frontline. Прем’єра фільму відбулась на кінофестивалі Санденс 21 січня 2023 року. В український прокат фільм вийшов 31 серпня 2023 року. На онлайн платформах стрічка стане доступною з 21 березня.
Кінокритик Ігор Кромф у своїй рецензії для видання LiRoom зазначає: «Дивитися цей фільм людині з принаймні базовим рівнем емпатії без клубка в горлі неможливо. Безпрецедентність зла, яке творить Росія в Маріуполі, досі не піддається розумінню здоровим глуздом. Те, що Мстислав Чернов зумів зафіксувати це на відео, – вже робить його частиною історії світової документалістики та репортерства, адже якби не його робота, ніхто б у світі поза Маріуполем не дізнався б, а що ж там відбувалося насправді».
Український оскарівський комітет висував стрічку на номінацію «Найкращий міжнародний фільм». Раніше творці фільму отримали одну з найпрестижніших журналістських нагород – Пулітцерівську премію, а також нагороджені Шевченківською премією.
Запрошуємо завтра на наш захід до Дня українського добровольця.
На заході ви дізнаєтесь хто саме ставав добровольцем у різні періоди боротьби за незалежність України та як розвивався добровольчий рух з часів Революції Гідності й після початку російсько-української війни?
🔘Про феномен добровольчого руху в Україні тут говоритимуть:
🔹Іван Стичинський – кандидат історичних наук, історик, етнолог, співробітник Українського інституту національної пам’яті;
🔹Аліна Понипаляк – кандидатка історичних наук, експертка Українського центру безпеки та співпраці;
🔹Тетяна Швидченко – кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін “Зіґмунд Фройд Університет Україна”, засновниця ГО “Експертний корпус”.
🎞Перед обговоренням переглянемо документально-ігровий фільм “Легіон. Хроніка УГА 1918–1919” режисера Тараса Химича.
Дата: 12 березня, 17:30
Локація: Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану (майдан Незалежності, 18/2, Будинок профспілок, 2-й поверх).
🆓Вхід вільний за попередньою реєстрацією.
🎦Онлайн-трансляцію дискусії можна буде переглянути на сторінках Музею Майдану та УІНП у Facebook, а також на YouTube-каналі Музею.
📍 Організатори: Національний музей Революції Гідності, Український інститут національної пам'яті.
Детальніше про все – в описі до події
На заході ви дізнаєтесь хто саме ставав добровольцем у різні періоди боротьби за незалежність України та як розвивався добровольчий рух з часів Революції Гідності й після початку російсько-української війни?
🔘Про феномен добровольчого руху в Україні тут говоритимуть:
🔹Іван Стичинський – кандидат історичних наук, історик, етнолог, співробітник Українського інституту національної пам’яті;
🔹Аліна Понипаляк – кандидатка історичних наук, експертка Українського центру безпеки та співпраці;
🔹Тетяна Швидченко – кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін “Зіґмунд Фройд Університет Україна”, засновниця ГО “Експертний корпус”.
🎞Перед обговоренням переглянемо документально-ігровий фільм “Легіон. Хроніка УГА 1918–1919” режисера Тараса Химича.
Дата: 12 березня, 17:30
Локація: Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану (майдан Незалежності, 18/2, Будинок профспілок, 2-й поверх).
🆓Вхід вільний за попередньою реєстрацією.
🎦Онлайн-трансляцію дискусії можна буде переглянути на сторінках Музею Майдану та УІНП у Facebook, а також на YouTube-каналі Музею.
📍 Організатори: Національний музей Революції Гідності, Український інститут національної пам'яті.
Детальніше про все – в описі до події
Щороку 14 березня в Україні відзначається День українського добровольця.
Пам'ятна дата встановлена Верховною Радою України у 2017 році, щоб вшанувати мужність та героїзм захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності нашої держави.
Дата 14 березня була обрана не випадково. Саме в цей день у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України – на захист нашої держави та її суверенітету.
Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021-го – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії.
І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил.💪
У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію. ⚔️
У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно відправлялись на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя.
Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!💔
З Днем українського добровольця усіх причетних! 🫡
Пам'ятна дата встановлена Верховною Радою України у 2017 році, щоб вшанувати мужність та героїзм захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності нашої держави.
Дата 14 березня була обрана не випадково. Саме в цей день у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України – на захист нашої держави та її суверенітету.
Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021-го – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії.
І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил.💪
У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію. ⚔️
У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно відправлялись на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя.
Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!💔
З Днем українського добровольця усіх причетних! 🫡
#FightForUkraine
Андрій Кравченко двічі ставав на захист України. А в проміжку між війною брав участь у розробці українського кровоспинного препарату, що міг рятувати життя українських воїнів на фронті.
Андрій Кравченко був родом з містечка Тараща, що на Київщині. Після школи вступив в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Спершу працював інженером в Навчально-науковому інституту високих технологій КНУ імені Т. Г. Шевченка, а згодом перейшов працювати до Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України.
Після початку російської агресії у 2014 році, відклав роботу над дисертацію та добровольцем пішов у військо. Спершу науковця направили діловодом у київський військкомат. Однак Андрій хотів потрапити саме на передову, тому добився переведення у 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», що складався переважно з добровольців, які брали участь в Самообороні Майдану. Через свої хімічні дослідження отримав позивний Кремінь.
Брав участь в боях за Дебальцеве у 2015 році. Попри осколкове поранення та контузію, він ще декілька годин корегував вогонь артилерії, прикриваючи вихід наших військ з оточення. За цей подвиг був відзначений званням Народного Героя України.
«Позивний позначається на долі людини на війні. Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі – розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він – один із тих, хто останнім виходив із Дебальцевського котла», – згадує про Андрія побратим Віктор Мезенцев.
Після звільнення зі служби Андрій продовжив працювати в Інституті хімії поверхні імені О. О. Чуйка. У 2017 році захистив дисертацію та здобув ступінь кандидата технічних наук. Спираючись на досвід бойових дій, Андрій з колегами з Інституту, а також КНУ імені Т.Г. Шевченка почали розробляти гемостатик. Це препарат, який зупиняє кровотечу, поки лікар не зможе дістатися до пораненого бійця. Випробування показували, що розроблений за участі Андрія препарат нічим не поступався західному гемостатику «Celox».
З початком повномасштабного вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов вступив до лав Сил оборони. Виконував завдання артилерійського коригування на Київщині. 31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув.
Андрій Кравченко двічі ставав на захист України. А в проміжку між війною брав участь у розробці українського кровоспинного препарату, що міг рятувати життя українських воїнів на фронті.
Андрій Кравченко був родом з містечка Тараща, що на Київщині. Після школи вступив в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Спершу працював інженером в Навчально-науковому інституту високих технологій КНУ імені Т. Г. Шевченка, а згодом перейшов працювати до Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України.
Після початку російської агресії у 2014 році, відклав роботу над дисертацію та добровольцем пішов у військо. Спершу науковця направили діловодом у київський військкомат. Однак Андрій хотів потрапити саме на передову, тому добився переведення у 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», що складався переважно з добровольців, які брали участь в Самообороні Майдану. Через свої хімічні дослідження отримав позивний Кремінь.
Брав участь в боях за Дебальцеве у 2015 році. Попри осколкове поранення та контузію, він ще декілька годин корегував вогонь артилерії, прикриваючи вихід наших військ з оточення. За цей подвиг був відзначений званням Народного Героя України.
«Позивний позначається на долі людини на війні. Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі – розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він – один із тих, хто останнім виходив із Дебальцевського котла», – згадує про Андрія побратим Віктор Мезенцев.
Після звільнення зі служби Андрій продовжив працювати в Інституті хімії поверхні імені О. О. Чуйка. У 2017 році захистив дисертацію та здобув ступінь кандидата технічних наук. Спираючись на досвід бойових дій, Андрій з колегами з Інституту, а також КНУ імені Т.Г. Шевченка почали розробляти гемостатик. Це препарат, який зупиняє кровотечу, поки лікар не зможе дістатися до пораненого бійця. Випробування показували, що розроблений за участі Андрія препарат нічим не поступався західному гемостатику «Celox».
З початком повномасштабного вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов вступив до лав Сил оборони. Виконував завдання артилерійського коригування на Київщині. 31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув.
Сьогодні, 15 березня, відзначаємо 85 років з дня проголошення незалежності Карпатської України - української держави, що розташовувалася на Закарпатті. А вже 17 березня виповнюється 150-та річниця від дня народження президента Карпатської України Августина Волошина. Про те, як проголошували незалежність на Закарпатті та яку роль у цьому відіграв Августин Волошин розповідаємо у нашій каруселі.