​​✨ 1914, 6 лютого у місті Долина народився Омелян Антонович, у майбутньому відомий український меценат, засновник Фундації імені Омеляна і Тетяни Антоновичів.

📍 Деякі факти про Омеляна Антоновича:

🔸 Початкову освіту отримав у рідному місті. Після того як родина переїхала до Львова, продовжив тут навчання в гімназії. Згодом у гімназії в Перемишлі.
🔸 Ще у гімназійні роки брав участь у націоналістичному русі. Пізніше діяв у крайовому проводі ОУН у Перемишлі. Там його заарештували й у 1933-му році засудили до шістьох років польської в’язниці та десять років позбавлення громадянських прав. Антонович відбув три роки в’язниці й після звільнення за амністією продовжив правничі студії у вищих школах Любліна, Познані, Праги та Берліна. У 1943-му році одержав диплом доктора права на юридичному факультеті Українського вільного університету в Празі. Вільно володів шістьма мовами.
🔸 Продовжував діяльність в ОУН(б) в роки Другої світової, співпрацював з Миколою Лебедем та Романом Шухевичем. У вересні 1941 року заарештований гестапо в Берліні, куди приїхав на зустріч зі Степаном Бандерою. Відсидів у німецьких тюрмах та концтаборі Заксенгаузен два роки.
🔸 Після Другої світової війни Омелян Антонович працював у Німеччині в Міжнародній організації біженців. Допомагав втікачам від радянських репресій. У 1946-му році Омелян Антонович побрався з Тетяною Терлецькою (уродженкою Відня, випускницею медичних студій у Монпельє і Відні). У 1949-му році вони емігрували до США.
🔸 З перших років перебування у США Омелян Антонович включився в життя української громади. Його обрали Головою Об’єднання Українців Вашинґтона.
🔸 У 1960-му році Антонович заснував власну ферму великої рогатої худоби, якою займався до 2005-го року.
🔸 Як згадував Омелян Миколайович: «Старим» українцям подобалося, що нова еміграція не гребувала простою роботою, аби лиш зачепитися в Америці. Професори середніх і вищих шкіл, хоч у старшому віці й зовсім незвиклі, замітали й прибирали офіси, вокзали та ресторани й готелі, мили посуд, стояли при конвеєрах у фабриках. Лікарі-спеціалісти починали послушниками у лабораторіях і шпиталях, адвокати-правники робили, що попало, збирали сміття в чистильних міських улаштуваннях».
🔸 Родинна ферма Антоновичів почала приносити чималий дохід, який вони спрямували на українську справу. У 1980-му році подружжя створило доброчинну «Фундацію Тетяни та Омеляна Антоновичів» та премію для підтримки досягнень в галузі української літератури, мови, мистецтва, історії. Премія у розмірі п’ять тисяч доларів США надається за літературні твори українською мовою, незалежно від місця проживання автора. Раз на два роки премія може бути надана науковому дослідженню з україністики будь-якою мовою.
🔸 Серед першого складу журі премії фундації Антоновичів були Юрій Шевельов, Григорій Грабович та Богдан Рубчак. У 1981-му році першими лауреатами премії стали Василь Барка та Василь Стус. Серед лауреатів премії в різні роки були Орест Субтельний, Емма Андієвська, Юрій Андрухович, Роман Іваничук, Микола Рябчук; науковці Роберт Конквест, Юрій Шевельов, Іван Дзюба, Збіґнєв Бжезінський, Богдан Гаврилишин, Ярослав Грицак.
🔸 У місті Долині Омелян і Тетяна Антоновичі стали фундаторами будівництва краєзнавчого музею «Бойківщина» та пам’ятника борцям за Українську державу, реконструкції церкви Різдва Пресвятої Богородиці. У Києві їхня фундація спонсорувала реконструкцію нового корпусу бібліотеки Києво-Могилянської академії.
🔸 Меценатські проєкт Фундації Т. та О. Антоновичів реалізовано у Львові. Їхнім коштом здійснили реконструкцію Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника. Також завершено реконструкцію головного корпусу бібліотеки на вул. Стефаника, 2, де створено п’ять іменних залів Омеляна та Тетяни Антоновичів. У 2003-му році Омелян Антонович подарував бібліотеці свою книгозбірню (понад 2 тис. примірників), 27 творів мистецтва та власний родинний архів.
🔸 Після смерті дружини Омелян Антонович жив в Україні, де і помер 28 лютого 2008-го року. Подружжя спочило у гробівці родини Лопатинських на Личаківському цвинтарі.

#FightForUkraine

Томас Ґрей Гарріс був ветераном морської піхоти США, навчався на медика, волонтерив та мандрував, однак залишив своє мирне життя в США, щоб допомогти Україні.

Томас Ґрей Гарріс народився 1990-го року у Каліфорнії. Біологічна родина Гарріса вела асоціальний спосіб життя, тому у віці двох років його всиновили офіцер морської піхоти Річард Гарріс з дружиною Сюзанною.

У школі Томас був активним членом бойскаутів, зокрема за свої успіхи його відзначили найвищою нагородою організації – Eagle Scout. Також він активно займався спортом – мав чорний пояс з тхеквондо та чотири роки підряд виступав на регіональних змаганнях з гольфу за команду Highlander Golf Team.

У 2009-му, після навчання в школі, Томас вступив до Корпусу морської піхоти США. Після рекрутського вишколу, служив у 2-їй дивізії морської піхоти. У 2010-му році взяв участь у війни проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.

Після звільнення зі служби вивчав медсестринську справу в Університеті Алабами. Протягом трьох місяців стажувався в африканській країні Гана, де зокрема приймав пологи. Згодом вивчав неврологію у підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку. Також отримав сертифікат фахівця екстреної медичної допомоги. Планував стати лікарем.

Томас Ґрей Гарріс обожнював мандрувати. Однією з останніх його великих мандрівок була Флоридським шляхом – пішохідним заповідним маршрутом довжиною близько 2400 кілометрів. Також він мріяв освоїти фах пілота та стрибнути з парашутом, для цього пройшов вишкіл в Авіаційному таборі NASA.

У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Гарріс отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі

​​#ЦейденьвісторіїУкраїни

✨ 1884, 12 лютого – у Харкові народилася Наталія Полонська-Василенко, історикиня, перша жінка приват-доцент Університету святого Володимира у Києві.

Представниця історичної школи учня Володимира Антоновича Митрофана Довнар-Запольського. Дружина академіка Миколи Василенка. Перша в підрадянській Україні жінка-докторка історичних наук.

Походила зі збіднілої дворянської родини генерала та військового історика Дмитра Меньшова. Закінчила в Києві Вищі жіночі курси, пізніше – історико-філологічний факультет університету святого Володимира. У 1909–1910 роках разом із батьком Наталія брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки. Саме Київський відділ Військово-історичного товариства, одним із засновників якого був її батько Дмитро Меньшов, виділив кошти на проведення польових досліджень у Білогородці. З 1912 року вона асистент історії на Вищих жіночих курсах, згодом – приват-доцентка Київського університету.

Першим чоловіком Наталі Меньшової став поручик Сергій Полонський.

💬 «Кохання було палким, – пише дослідниця Богдана Тараніна, – за оповідками, поручик навіть стрілявся на дуелі через свою майбутню дружину. Проте шлюб виявився невдалим. Полонський став нецікавим дівчині, яка стрімко здобувала нові знання».

💬 «Виходячи заміж, я не збираюся стати ідеальною безликою дружиною, про яку чоловік згадує лише тоді, коли йому потрібна її послуга і все життя якої є догодження чоловіку… бути ж вічною рабинею… я не можу», – писала Наталія в листі до чоловіка. Через вісім років подружжя розлучилося.
Другий шлюб у 1923 році Наталія уклала із Миколою Василенком, в якому прожила щасливо до смерті чоловіка.
У міжвоєнний та воєнний період вона – професорка Художнього інституту та Київського університету, співробітниця Української академії наук, діяльний член багатьох наукових установ, в еміграції – професорка Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, Наукового товариства імені Шевченка та Міжнародної академії наук у Парижі.

У жовтні 1940 року вона захистила докторську дисертацію. Під час Другої світової Наталія Полонська-Василенко працювала науковою консультанткою в Музеї-архіві переходової доби в Києві. Тут діяла постійна виставка про знищення пам’яток архітектури України більшовиками. Директором Музею був історик Олександр Оглоблин, а також працювали Світозар Драгоманов та Петро Курінний.

У 1943 році Наталія виїжджає з міста разом зі своїм третім чоловіком, економістом Олександром Моргуном. Подружжя перебирається до Львова, потім до Чехословаччини.
З 1951 року подружжя жило в Німеччині у будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дармштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберг).

Наталія Полонська-Василенко написала понад 200 наукових праць з археології, історії України, Української Церкви, спогади. Вона є авторкою посібника «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом». Головною науковою працею вважала двотомну «Історію України». Перший том був виданий 1972-го року, а другий – вже після смерті дослідниці – у 1976 році.

💬 «Рік за роком, архів за архівом, – писав про неї історик Олександр Оглоблин, – і на Україні, і в центральній імперії – Москві, Петербурзі, і в Криму, документ за документом, сотні, тисячі дорогоцінних документів – знаходить, визбирає, систематизує і вивчає талановита дослідниця, перед творчим зором якої поволі встає грандіозна картина становлення нової України ...».

Перекладач з Мюнхена Роман Шупер протягом шести років перекладав двотомник на німецьку

💬«Це була така собі, перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі. Вразило, звичайно, те що вона розпочала свою кар’єру ще в «підсовєтській» Україні, в Східній Україні, в Харкові й цю роботу 30-х роках продовжила після війни вже тут у Мюнхені. Я знав її як надзвичайно скромну людину. Дуже така виважена, спокійна жінка. Така все дуже елегантно прибрана».

Померла Наталія Полонська-Василенко 8 червня 1973 році у Дармштадті, там і похована.

#FightForUkraine

29 грудня 2023 року російські війська обстріляли Одесу. Внаслідок обстрілу спалахнула пожежа в житловому будинку. Лише завдяки хоробрості Валерія Лукашова вдалось уникнути жертв у тій пожежі.

Валерій Лукашов – колишній військовий. Закінчив Ташкентське військове училище. Після розпаду СРСР продовжив службу в Збройних Силах України. У 2000-х навіть командував колишнім головнокомандувачем Валерієм Залужним. Офіцери разом служили в Одеському інституті сухопутних військ. Валерій Лукашов командував батальйоном, а Валерій Залужний у його підпорядкуванні – ротою. Однак через проблеми зі здоров’ям підполковник Валерій Лукашов звільнився у запас.

Понад 10 років чоловік працює слюсарем-сантехніком у житлово-комунальному сервісі «Хмельницький», що в Одесі.

29 грудня російська ракета влучила у триповерховий будинок на вулиці Картамишивській. У будинку почалася пожежа, але люди не могли вийти на вулицю, тому що вибуховою хвилею було пошкоджено двері та заблоковано вихід.

Валерій Лукашов прибув на місце події раніше, ніж наряд ДСНС. Згадавши роки військової підготовки, чоловік почав рятувати жителів будинку. Через вікна йому передавали дітей з палаючого будинку. Так слюсар-сантехнік врятував трьох дітей.

«Коли чуєш плач дітей та крик жінок – про себе вже не думаєш. Просто хочеться допомогти людям», – пояснив свій геройський вчинок Лукашов.

Згодом, коли на місце події прибули рятувальники, спільними зусиллями вдалось розблокувати двері та евакуювати решту людей, що залишались в будинку.

23 січня Президент України Володимир Зеленський нагородив Валерія Лукашова медаллю «За врятоване життя».

​​16 лютого виповнюється 70 років від дня народження українського історика та релігієзнавця, публічного інтелектуала та в’язня сумління в так званій «ДНР» Ігоря Анатолійовича Козловського.

Ігор Козловський народився у місті Макіївка Донецької області. Після закінчення школи служив в радянських прикордонних військах, охороняв державний кордон з Іраном.

У 1980 році закінчив історичний факультет Донецького державного університету. З 1980 до 2001 року працював у відділі зі справ релігій спершу Донецького обласного виконавчого комітету, а згодом – Донецької обласної державної адміністрації.

З кінця 1980-х та у 1990-х роках в Україні відбувся спалах зацікавленості релігійним життям. Після років атеїстичної пропаганди в СРСР, релігійні організації отримали змогу на повноцінне та легальне існування. Поруч з традиційними та масовими релігійними організаціями, як, наприклад православна церква, на Донеччині відновлювали діяльність і менші, але дуже активні релігійні громади протестантів, буддистів, кришнаїтів, мусульман та інші.

Ігор Козловський, як релігієзнавець-практик займався інституціоналізацією релігійного життя в Україні, налагодження міжрелігійного діалогу у дусі толерантності, взаємоповаги, злагоди та гуманізму.

Паралельно з державною службою, Ігор Козловський займався викладацькою та науковою діяльністю. З 2001-го року обіймав посаду доцента кафедри релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту та керівника Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків. З 2011-го по 2015-й рік працював доцентом кафедри філософії Донецького національного технічного університету.

Спектр наукових зацікавлень Ігоря Анатолійовича був дуже різноманітним: від державно-церковних відносин до східних релігійних практик. Козловський був відомим у світі фахівцем із релігієзнавства та духовних систем. Він зустрічався з Папою Римським Павлом ІІ. Написав понад 50 наукових праць присвячених абсолютно різних релігійних громад та практик: йога та аюрведа, релігійний містицизм в буддизмі, християнстві та ісламі, особливості історії розвитку протестантських релігійних деномінацій.

Після окупації Донецька проросійськими бойовиками «ДНР», Козловський зайняв принципово проукраїнську позицію, однак не міг виїхати з міста через сімейні обставини. У січні 2016-го року бойовики взяли в полон науковця. У застінках «ДНР» він пробув майже два роки, поки його не обміняли у грудні 2017-го.

«Я зрозумів, що я екзистенційно вільний у підвалі, на самому дні свого життя, коли повернувся скривавлений після тортур і катувань. У той момент я ясно усвідомив, що не боюсь померти, тобто мені нема чого втрачати. Зник страх смерті і я чітко знав, що це правда, що я не обманюю себе. Зі мною залишилися лише моя гідність, відповідальність та любов до рідних, близьких, друзів, до моєї України», – розповідав про досвід полону Козловський на відкритій лекції Львівського медіафоруму.

Повернувшись з полону, Ігор Козловський працював в Інституті філософії імені Григорія Сковороди НАН України та вів активне публічне життя, розповідаючи про досвід полону та загрозу тоталітарного режиму, який несе Росія.

Помер Ігор Козловський 6 вересня 2023 року через серцевий напад. У пам’ять про видатного науковця в місті Дружківка на Донеччині назвали вулицю. А в Києві іменем Козловського назвали сквер на розі вулиць Григорія Сковороди та Почайнинської.

💬 «Наше історичне минуле залишило українцям сильне прагнення до свободи. І це вилилося в психологію козацтва, яка змогла абсолютно несподівано протриматися, вижити в російських трущобних умовах та прожити до наших днів», — вважав Мирослав Попович, філософ, академік, учасник Ініціативної групи «Перше грудня».

😔 10 років минуло від завершення Революції Гідності. 20 лютого 2014 року в центрі Києва відбувся масовий розстріл протестувальників, а наступного дня стало відомо про втечу зі столиці тодішнього президента Януковича.

🕯 У ці дні, вшановуючи пам’ять Героїв небесної сотні, ми згадуємо події Майдану та пробуємо визначити для себе, як змінили нас ці події, яке значення має Майдан для нашого суспільства.

ℹ️ Український інститут національної пам’яті у 2014-2018 роках провів запис усних свідчень учасників та очевидців Революції Гідності. На основі цих записів ми щорічно публікуємо добірки цитат.

📍 Цьогоріч у добірці — міркування людей, яких ми називаємо суспільними авторитетами. Їхня участь у Майдані була важливою для протестувальників, підтримувала у вирішальні дні. А також лідерів громадської думки, чия позиція слугує орієнтиром для багатьох, чиї рефлексії можуть впливати на суспільний поступ.

#ГолосиГідності

💬 «"А чи за тими обличчями стоять нові серця?" Нам не треба замінити одних на других. Нам треба людей, які не були чесні – замінити на людей, які будуть чесні. Які є справжніми патріотами та мають серце на властивому місці», — пояснював Любомир Гузар, патріарх-предстоятель Української греко-католицької церкви, учасник Ініціативної групи «Перше грудня».

😔 10 років минуло від завершення Революції Гідності. 20 лютого 2014 року в центрі Києва відбувся масовий розстріл протестувальників, а наступного дня стало відомо про втечу зі столиці тодішнього президента Януковича.

🕯 У ці дні, вшановуючи пам’ять Героїв небесної сотні, ми згадуємо події Майдану та пробуємо визначити для себе, як змінили нас ці події, яке значення має Майдан для нашого суспільства.

ℹ️ Український інститут національної пам’яті у 2014-2018 роках провів запис усних свідчень учасників та очевидців Революції Гідності. На основі цих записів ми щорічно публікуємо добірки цитат.

📍 Цьогоріч у добірці — міркування людей, яких ми називаємо суспільними авторитетами. Їхня участь у Майдані була важливою для протестувальників, підтримувала у вирішальні дні. А також лідерів громадської думки, чия позиція слугує орієнтиром для багатьох, чиї рефлексії можуть впливати на суспільний поступ.
#ГолосиГідності

💬 «Нам хочеться бачити позитивні зрушення вже при своєму житті. Але історія вчить: якщо ти не знаєш історії своєї країни, то ти змушений її повторити», — пояснює Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод»

😔 10 років минуло від завершення Революції Гідності. 20 лютого 2014 року в центрі Києва відбувся масовий розстріл протестувальників, а наступного дня стало відомо про втечу зі столиці тодішнього президента Януковича.

🕯 У ці дні, вшановуючи пам’ять Героїв небесної сотні, ми згадуємо події Майдану та пробуємо визначити для себе, як змінили нас ці події, яке значення має Майдан для нашого суспільства.

ℹ️ Український інститут національної пам’яті у 2014-2018 роках провів запис усних свідчень учасників та очевидців Революції Гідності. На основі цих записів ми щорічно публікуємо добірки цитат.

📍 Цьогоріч у добірці — міркування людей, яких ми називаємо суспільними авторитетами. Їхня участь у Майдані була важливою для протестувальників, підтримувала у вирішальні дні. А також лідерів громадської думки, чия позиція слугує орієнтиром для багатьох, чиї рефлексії можуть впливати на суспільний поступ.

🎙 Інтерв’юерка — Наталія Машталер.

#ГолосиГідності

💬 «Я і мої друзі, учні — ми всі підтримали Майдан. Так і розпочався наш донецький, невеличкий Майдан, де збиралися наші однодумці, всі люди, яких ми знали», — згадував Ігор Козловський, вчений-релігієзнавець, полонений т.зв. «ДНР», учасник Ініціативної групи «Перше грудня».

😔 10 років минуло від завершення Революції Гідності. 20 лютого 2014 року в центрі Києва відбувся масовий розстріл протестувальників, а наступного дня стало відомо про втечу зі столиці тодішнього президента Януковича.

🕯 У ці дні, вшановуючи пам’ять Героїв небесної сотні, ми згадуємо події Майдану та пробуємо визначити для себе, як змінили нас ці події, яке значення має Майдан для нашого суспільства.

ℹ️ Український інститут національної пам’яті у 2014-2018 роках провів запис усних свідчень учасників та очевидців Революції Гідності. На основі цих записів ми щорічно публікуємо добірки цитат.

📍 Цьогоріч у добірці — міркування людей, яких ми називаємо суспільними авторитетами. Їхня участь у Майдані була важливою для протестувальників, підтримувала у вирішальні дні. А також лідерів громадської думки, чия позиція слугує орієнтиром для багатьох, чиї рефлексії можуть впливати на суспільний поступ.

#ГолосиГідності