🗓 Верховна Рада України перенесла дати трьох державних свят.
За відповідний законопроєкт народні депутати проголосували 14 липня 2023 року. Його підтримав 241 парламентар. Законопроєкт вніс на розгляд Президент України Володимир Зеленський.
Згідно з ухваленим рішенням з 1 вересня 2023 року на державному рівні переноситься святкування:
▪️ Різдва – з 7 січня на 25 грудня,
▪️Дня Української Державності – з 28 липня на 15 липня,
▪️Дня захисників та захисниць України – з 14-го на 1 жовтня.
Перенесення цих святкових днів пов’язане з тим, що цього року Православна церква України та Українська греко-католицька церква ухвалили перехід з Юліанського на Новоюліанський календар. Цей перехід відбудеться з 1 вересня 2023 року.
Оскільки День Державності та День захисників і захисниць України мають привʼязку і до релігійної традиції – вшанування Святого рівноапостольного князя Володимира та Покрови Пресвятої Богородиці відповідно – перенесення дат синхронізує відзначення державних свят із новим календарем.
Цього року День Державності востаннє відзначатиметься 28 липня.
За відповідний законопроєкт народні депутати проголосували 14 липня 2023 року. Його підтримав 241 парламентар. Законопроєкт вніс на розгляд Президент України Володимир Зеленський.
Згідно з ухваленим рішенням з 1 вересня 2023 року на державному рівні переноситься святкування:
▪️ Різдва – з 7 січня на 25 грудня,
▪️Дня Української Державності – з 28 липня на 15 липня,
▪️Дня захисників та захисниць України – з 14-го на 1 жовтня.
Перенесення цих святкових днів пов’язане з тим, що цього року Православна церква України та Українська греко-католицька церква ухвалили перехід з Юліанського на Новоюліанський календар. Цей перехід відбудеться з 1 вересня 2023 року.
Оскільки День Державності та День захисників і захисниць України мають привʼязку і до релігійної традиції – вшанування Святого рівноапостольного князя Володимира та Покрови Пресвятої Богородиці відповідно – перенесення дат синхронізує відзначення державних свят із новим календарем.
Цього року День Державності востаннє відзначатиметься 28 липня.
🕊️15 липня відзначається День українських миротворців. Саме 15 липня в 1992 році Україна відправила контингент для участі у миротворчій місії ООН у Боснії та Герцеговині.
Відтоді Україна брала участь у миротворчих місіях ООН, а також сама організовувала міжнародні гуманітарні та рятувальні місії аж до початку повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року.
Українські миротворці взяли участь у спеціальних місіях у 22 країнах світу. 58 військових загинули під час таких місій (станом на 2021 рік).
Щоб дізнатися про найбільші миротворчі місії з участю українських військових – гортайте карусель👆
Відтоді Україна брала участь у миротворчих місіях ООН, а також сама організовувала міжнародні гуманітарні та рятувальні місії аж до початку повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року.
Українські миротворці взяли участь у спеціальних місіях у 22 країнах світу. 58 військових загинули під час таких місій (станом на 2021 рік).
Щоб дізнатися про найбільші миротворчі місії з участю українських військових – гортайте карусель👆
16-те липня 33 роки тому було в Україні сповненим емоцій. Цього дня в 1990 році Верховна Рада проголосила Декларацію про державний суверенітет України🇺🇦
Це був важливий крок на шляху до проголошення незалежності.
У першу річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет відбулися багатолюдні мітинги та демонстрації в багатьох регіонах.
Базові положення цього документа згодом увійшли до Конституції та законів України.
Як це сталося?
На початку 1980-х років керівництво СРСР, шукаючи вихід із глибокого застою, розпочало «косметичний ремонт» системи, відомий як «перебудова». Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим, і радянська імперія стала розпадатися...
Як готували Декларацію?
З 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12: офіційний від Президії Верховної Ради, від депутатської групи «За радянську суверенну Україну» і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські. Зрештою за основу Декларації взяли проєкти депутата-народорадівця Сергія Головатого і Президії.
З 384 депутатів, зареєстрованих у залі, «за» проголосували 355, проти – 4, утримався – 1, решта – не брали участі у голосуванні.
Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.
Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи (239), Декларації не надали статус конституційного акта.
Водночас до Конституції включили статті, що проголошували верховенство українських законів над законами Радянського Союзу. Це було важливо для наповнення Декларації реальним змістом.
Під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на XXVIII з’їзді ухвалила резолюцію про державний суверенітет.
Одразу після ухвалення історичного рішення переповнений емоціями Левко Лук’яненко на площі перед Верховною Радою заявив: «Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець».
Якими були практичні наслідки?
«На той момент головна відмінність між суверенітетом і незалежністю була така: суверенітет установлював пріоритет законів республіки над союзними, а незалежність повністю виводила союзні закони за межі правового поля, і республіка керувалася тільки власними», – зазначив історик Сергій Плохій у книзі «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу».
У преамбулі та десяти розділах Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
У Декларації про державний суверенітет вперше в новітній історії поруч із «Українською РСР» вжито слово «Україна» як офіційну назву держави.
Через рік після ухвалення Декларації – 24 серпня 1991-го Україна проголосила незалежність.
#суверенітет
Це був важливий крок на шляху до проголошення незалежності.
У першу річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет відбулися багатолюдні мітинги та демонстрації в багатьох регіонах.
Базові положення цього документа згодом увійшли до Конституції та законів України.
Як це сталося?
На початку 1980-х років керівництво СРСР, шукаючи вихід із глибокого застою, розпочало «косметичний ремонт» системи, відомий як «перебудова». Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим, і радянська імперія стала розпадатися...
Як готували Декларацію?
З 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12: офіційний від Президії Верховної Ради, від депутатської групи «За радянську суверенну Україну» і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські. Зрештою за основу Декларації взяли проєкти депутата-народорадівця Сергія Головатого і Президії.
З 384 депутатів, зареєстрованих у залі, «за» проголосували 355, проти – 4, утримався – 1, решта – не брали участі у голосуванні.
Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.
Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи (239), Декларації не надали статус конституційного акта.
Водночас до Конституції включили статті, що проголошували верховенство українських законів над законами Радянського Союзу. Це було важливо для наповнення Декларації реальним змістом.
Під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на XXVIII з’їзді ухвалила резолюцію про державний суверенітет.
Одразу після ухвалення історичного рішення переповнений емоціями Левко Лук’яненко на площі перед Верховною Радою заявив: «Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець».
Якими були практичні наслідки?
«На той момент головна відмінність між суверенітетом і незалежністю була така: суверенітет установлював пріоритет законів республіки над союзними, а незалежність повністю виводила союзні закони за межі правового поля, і республіка керувалася тільки власними», – зазначив історик Сергій Плохій у книзі «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу».
У преамбулі та десяти розділах Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
У Декларації про державний суверенітет вперше в новітній історії поруч із «Українською РСР» вжито слово «Україна» як офіційну назву держави.
Через рік після ухвалення Декларації – 24 серпня 1991-го Україна проголосила незалежність.
#суверенітет
Сьогодні, 16 липня, відзначаємо 130-річний ювілей одного з першопрохідців в операторському мистецтві українського кіно, видатного фотографа та улюбленого кінооператора Олександра Довженка — Данила Демуцького.
Данило народився в 1893 році в селі Охматів на Черкащині. Його батько — Порфирій Демуцький був лікарем та знаним збирачем народних пісень.
Після гімназії Данило вступив на медичний факультет Університету Святого Володимира (сьогодні це Київський національний університет імені Шевченка), щоб продовжити сімейну династію лікарів. Однак після першого заняття з анатомії в морзі перевівся на юридичний.
Проте право мало цікавило Демуцького, тому він багато уваги приділяв своєму хобі з гімназійних часів – фотографії. Данило займався у фотоклубі «Дагер». Брав участь у великих фотовиставках у Києві, Одесі, Харкові, Москві та Петербурзі. Після університету працював фотографом у низці журналів та створив власну фотомайстерню при театрі «Березіль».
У 1926 році він переїхав до Одеси, де почав працювати завідувачем фотоцеху Одеської кіностудії. Там Демуцький познайомився з засновником української школи операторської майстерності Олексієм Калюжним. Саме Калюжний став вчителем Демуцького й увів його у професію кінооператора.
Разом із німецьким колегою Йожефом Роною Демуцький зняв свої перші фільми. Це були комедії Олександра Довженка «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання», які, на жаль, не збереглися. У 1920-х Демуцький став другом знаменитого режисера та зняв його головні картини того часу — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932).
У 1932 році радянська влада арештувала Данила Демуцького за підозрою у приховуванні сценарію Фавста Лопатинського «Україна». Через кілька місяців його випустили, однак уже 1934-го арештували знову, звинувативши у зв’язках з білоемігрантами. У 1935-му знову випустили, але заборонили впродовж трьох років жити у 15 населених пунктах СРСР. Так оператор опинився в узбецькій столиці — Ташкенті. Та навіть там йому не вдалося уникнути третього арешту.
Вийшовши на волю в 1939 році, Демуцький на короткий час повернувся до Києва. Проте під час та відразу після війни жив у Ташкенті. На Ташкентській кіностудії Демуцький зняв кілька кіноказок на основі східних фольклорних сюжетів: «Насреддін у Бухарі», «Тахір і Зухра» та «Пригоди Насреддіна».
У 1947-му вже на Київській кіностудії працював над пригодницькою воєнною драмою «Подвиг розвідника». 1950 року знята Демуцьким стрічка «В мирні дні» отримала приз у Карлових Варах за найкращу операторську роботу. Також Данило Демуцький був оператором біографічного фільму Ігоря Савченка про Тараса Шевченка.
Помер відомий український кінооператор 1953 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
Данило народився в 1893 році в селі Охматів на Черкащині. Його батько — Порфирій Демуцький був лікарем та знаним збирачем народних пісень.
Після гімназії Данило вступив на медичний факультет Університету Святого Володимира (сьогодні це Київський національний університет імені Шевченка), щоб продовжити сімейну династію лікарів. Однак після першого заняття з анатомії в морзі перевівся на юридичний.
Проте право мало цікавило Демуцького, тому він багато уваги приділяв своєму хобі з гімназійних часів – фотографії. Данило займався у фотоклубі «Дагер». Брав участь у великих фотовиставках у Києві, Одесі, Харкові, Москві та Петербурзі. Після університету працював фотографом у низці журналів та створив власну фотомайстерню при театрі «Березіль».
У 1926 році він переїхав до Одеси, де почав працювати завідувачем фотоцеху Одеської кіностудії. Там Демуцький познайомився з засновником української школи операторської майстерності Олексієм Калюжним. Саме Калюжний став вчителем Демуцького й увів його у професію кінооператора.
Разом із німецьким колегою Йожефом Роною Демуцький зняв свої перші фільми. Це були комедії Олександра Довженка «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання», які, на жаль, не збереглися. У 1920-х Демуцький став другом знаменитого режисера та зняв його головні картини того часу — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932).
У 1932 році радянська влада арештувала Данила Демуцького за підозрою у приховуванні сценарію Фавста Лопатинського «Україна». Через кілька місяців його випустили, однак уже 1934-го арештували знову, звинувативши у зв’язках з білоемігрантами. У 1935-му знову випустили, але заборонили впродовж трьох років жити у 15 населених пунктах СРСР. Так оператор опинився в узбецькій столиці — Ташкенті. Та навіть там йому не вдалося уникнути третього арешту.
Вийшовши на волю в 1939 році, Демуцький на короткий час повернувся до Києва. Проте під час та відразу після війни жив у Ташкенті. На Ташкентській кіностудії Демуцький зняв кілька кіноказок на основі східних фольклорних сюжетів: «Насреддін у Бухарі», «Тахір і Зухра» та «Пригоди Насреддіна».
У 1947-му вже на Київській кіностудії працював над пригодницькою воєнною драмою «Подвиг розвідника». 1950 року знята Демуцьким стрічка «В мирні дні» отримала приз у Карлових Варах за найкращу операторську роботу. Також Данило Демуцький був оператором біографічного фільму Ігоря Савченка про Тараса Шевченка.
Помер відомий український кінооператор 1953 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
70 років тому, 19 липня 1953 року, розпочалося повстання вʼязнів в одному з таборів радянського ГУЛАГу у Воркуті.
🔥Це було одне з трьох масштабних повстань, участь у яких брали тисячі людей. Увʼязнені радянською владою з політичних мотивів люди протестували проти системи пригноблення і вимагали змін.
🤝Ці повстання обʼєднали людей різних національностей. Українці відіграли в них знакову роль.
⛓Воркутинське повстання – як і Норильське за два місяці до нього та Кенгірське наступного року – завдало удару по системі радянського ГУЛАГу, яка була значущою для економіки СРСР і використовувала по суті рабську працю незаконно увʼязнених людей.
😞Повстання в ГУЛАГу – це непересічна сторінка в боротьбі проти тоталітаризму. На жаль, все ще мало відома, попри наявність досліджень, спогадів і навіть документальних фільмів.
Щоб трохи більше відкрити для себе, що відбулося у Воркуті влітку 1953 року, – гортайте карусель 👆.
🔍Вона побудована на фактах із дослідження фінського журналіста Юкки Рислаккі. Його книга «Воркута! Повстання у виправно-трудовому таборі» перекладена українською мовою.
🔥Це було одне з трьох масштабних повстань, участь у яких брали тисячі людей. Увʼязнені радянською владою з політичних мотивів люди протестували проти системи пригноблення і вимагали змін.
🤝Ці повстання обʼєднали людей різних національностей. Українці відіграли в них знакову роль.
⛓Воркутинське повстання – як і Норильське за два місяці до нього та Кенгірське наступного року – завдало удару по системі радянського ГУЛАГу, яка була значущою для економіки СРСР і використовувала по суті рабську працю незаконно увʼязнених людей.
😞Повстання в ГУЛАГу – це непересічна сторінка в боротьбі проти тоталітаризму. На жаль, все ще мало відома, попри наявність досліджень, спогадів і навіть документальних фільмів.
Щоб трохи більше відкрити для себе, що відбулося у Воркуті влітку 1953 року, – гортайте карусель 👆.
🔍Вона побудована на фактах із дослідження фінського журналіста Юкки Рислаккі. Його книга «Воркута! Повстання у виправно-трудовому таборі» перекладена українською мовою.
💔19 липня на 75-му році життя відійшов у вічність громадський діяч, член Української Гельсінської групи, політв'язень радянських таборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху Василь Овсієнко.
Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки на Житомирщині. Здобув філологічну освіту у Київському університеті. У другій половині 1960-х – на початку 1970-х поширював самвидав. А в 1972 році після масових арештів української інтелігенції узявся за видавництво шостого номера «Українського вісника».
Самого Василя Овсієнка радянська влада вперше арештувала в 1973-му, звинувативши в антирадянській агітації та пропаганді. Він тоді працював вчителем української мови й літератури на Київщині. Перший вирок – 4 роки позбавлення волі у таборах суворого режиму.
Загалом Василь Овсієнко провів в увʼязненні 13,5 років – за причетність до дисидентського руху та Української Гельсінської групи, відстоювання прав політвʼязнів і просто відстоювання справедливості. У таборах він познайомився з багатьма учасниками руху опору радянській владі. Півтора місяця сидів в одній камері з Василем Стусом. Потім був одним з організаторів перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в Україні.
Сам пан Василь про своє життя в радянський час говорив так: «Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі «боровся». Я не боровся. Я стояв, як паля, в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися. Звичайно, це також треба оцінювати, але не як героїзм, а як нормальну людську поведінку за тих умов, що величезна більшість людей тоді поводилася ненормально. Люди покірно, як плохі вівці, брели туди, куди їх гнали. А я стояв на своєму».
Своє життя після повернення з радянських таборів та вже у незалежній Україні Василь Овсієнко присвятив відновленню справедливості, збереженню та поширенню історії дисидентського руху.
Був членом Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської групи та очолював її Житомирську філію. З червня 1998 року став координатором програми Харківської правозахисної групи.
Пан Василь записав півтори сотні інтерв'ю з колишніми політв'язнями та склав біографічні довідки про них. Зібрані ним відомості лягли в основу електронного архіву справ політв'язнів Харківської правозахисної групи. Як координатор програми Харківської правозахисної групи він долучився до створення «Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР». Написав книгу спогадів про відомих дисидентів «Світло людей», видав чотиритомник матеріалів про Українську Гельсінську групу. У 2019 році у видавництві «Кліо» вийшла книга спогадів про самого Василя Овсієнка «Життя як покута».
«Влада любить мертвих, які мовчать. Я стараюся не давати їм мовчати. Це моя цеглина у фундамент України», – казав Василь Овсієнко.
Він також організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох. Йому разом з однодумцями вдалося вивезти деякі речі з табору у Кучино у Пермському краї Росії, зокрема ключі, що можуть бути ключами від карцеру, в якому помер Василь Стус. На свої публічні виступи Василь Овсієнко приходив із цими ключами та своєю тюремною формою.
Він є лауреатом премії імені Василя Стуса за публіцистику, премії Огієнка в номінації «Громадська діяльність», нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, орденом «За мужність» I ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Український інститут національної памʼяті мав честь працювати з Василем Овсієнком. Зокрема, він був одним з авторів виставки «Вʼязні сумління» про історію українського правозахисного руху 1970-80-х років. Електронний варіант цієї виставки є у відкритому доступі на сайті УІНП.
😞В останні роки пан Василь тяжко хворів.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким! Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять панові Василеві, який зробив неоціненний внесок у памʼять нашого народу про своє минуле!🖤🇺🇦
Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки на Житомирщині. Здобув філологічну освіту у Київському університеті. У другій половині 1960-х – на початку 1970-х поширював самвидав. А в 1972 році після масових арештів української інтелігенції узявся за видавництво шостого номера «Українського вісника».
Самого Василя Овсієнка радянська влада вперше арештувала в 1973-му, звинувативши в антирадянській агітації та пропаганді. Він тоді працював вчителем української мови й літератури на Київщині. Перший вирок – 4 роки позбавлення волі у таборах суворого режиму.
Загалом Василь Овсієнко провів в увʼязненні 13,5 років – за причетність до дисидентського руху та Української Гельсінської групи, відстоювання прав політвʼязнів і просто відстоювання справедливості. У таборах він познайомився з багатьма учасниками руху опору радянській владі. Півтора місяця сидів в одній камері з Василем Стусом. Потім був одним з організаторів перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в Україні.
Сам пан Василь про своє життя в радянський час говорив так: «Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі «боровся». Я не боровся. Я стояв, як паля, в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися. Звичайно, це також треба оцінювати, але не як героїзм, а як нормальну людську поведінку за тих умов, що величезна більшість людей тоді поводилася ненормально. Люди покірно, як плохі вівці, брели туди, куди їх гнали. А я стояв на своєму».
Своє життя після повернення з радянських таборів та вже у незалежній Україні Василь Овсієнко присвятив відновленню справедливості, збереженню та поширенню історії дисидентського руху.
Був членом Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської групи та очолював її Житомирську філію. З червня 1998 року став координатором програми Харківської правозахисної групи.
Пан Василь записав півтори сотні інтерв'ю з колишніми політв'язнями та склав біографічні довідки про них. Зібрані ним відомості лягли в основу електронного архіву справ політв'язнів Харківської правозахисної групи. Як координатор програми Харківської правозахисної групи він долучився до створення «Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР». Написав книгу спогадів про відомих дисидентів «Світло людей», видав чотиритомник матеріалів про Українську Гельсінську групу. У 2019 році у видавництві «Кліо» вийшла книга спогадів про самого Василя Овсієнка «Життя як покута».
«Влада любить мертвих, які мовчать. Я стараюся не давати їм мовчати. Це моя цеглина у фундамент України», – казав Василь Овсієнко.
Він також організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох. Йому разом з однодумцями вдалося вивезти деякі речі з табору у Кучино у Пермському краї Росії, зокрема ключі, що можуть бути ключами від карцеру, в якому помер Василь Стус. На свої публічні виступи Василь Овсієнко приходив із цими ключами та своєю тюремною формою.
Він є лауреатом премії імені Василя Стуса за публіцистику, премії Огієнка в номінації «Громадська діяльність», нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, орденом «За мужність» I ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Український інститут національної памʼяті мав честь працювати з Василем Овсієнком. Зокрема, він був одним з авторів виставки «Вʼязні сумління» про історію українського правозахисного руху 1970-80-х років. Електронний варіант цієї виставки є у відкритому доступі на сайті УІНП.
😞В останні роки пан Василь тяжко хворів.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким! Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять панові Василеві, який зробив неоціненний внесок у памʼять нашого народу про своє минуле!🖤🇺🇦
33 роки тому над будівлею Київської міської ради було піднято національний український прапор.🇺🇦
✍️За 8 днів до цього Верховна Рада радянської України проголосив Декларацію про державний суверенітет. Тривав національний рух до відновлення незалежності.
⛓Усе двадцяте століття синьо-жовтий прапор супроводжував українську боротьбу за власну незалежну державу. Його поступове повернення на офіційні будівлі в містах і селах супроводжувало відновлення нашої незалежності на зламі 1980–1990-х років.
🇺🇦🌎Під цим прапором українці здобували перемоги у світі. Він позначав нашу присутність – чи то в космосі, чи на Південному полюсі та на найвищих вершинах світу, чи в міжнародних гуманітарних місіях, чи в культурних просторах.
⚔️Коли з початком російської війни проти України в 2014-му агресор прийшов на нашу землю, він одним із перших нищив синьо-жовтий прапор.
❤️🩹Після повномасштабного вторгнення в 2022-му люди виходили з синьо-жовтими прапорами у публічні простори на знак підтримки України. Українці в окупації намагатися захистити або сховати державний прапор. Повернення синьо-жовтого стяга в тимчасово окуповані міста й села означає повернення України і свободи.
🙏Під цим знаменом українські військові звільняють нашу землю. Синьо-жовтий прапор майорить на могилах загиблих у боях – це стихійна, але потужна меморіальна практика.
За час війни ми відчули, наскільки це цінно – жити в просторі, позначеному своїм державним синьо-жовтим стягом.
Віримо, що настане день, коли синьо-жовтий прапор повернеться в усі міста і села України.❤️🇺🇦
✍️За 8 днів до цього Верховна Рада радянської України проголосив Декларацію про державний суверенітет. Тривав національний рух до відновлення незалежності.
⛓Усе двадцяте століття синьо-жовтий прапор супроводжував українську боротьбу за власну незалежну державу. Його поступове повернення на офіційні будівлі в містах і селах супроводжувало відновлення нашої незалежності на зламі 1980–1990-х років.
🇺🇦🌎Під цим прапором українці здобували перемоги у світі. Він позначав нашу присутність – чи то в космосі, чи на Південному полюсі та на найвищих вершинах світу, чи в міжнародних гуманітарних місіях, чи в культурних просторах.
⚔️Коли з початком російської війни проти України в 2014-му агресор прийшов на нашу землю, він одним із перших нищив синьо-жовтий прапор.
❤️🩹Після повномасштабного вторгнення в 2022-му люди виходили з синьо-жовтими прапорами у публічні простори на знак підтримки України. Українці в окупації намагатися захистити або сховати державний прапор. Повернення синьо-жовтого стяга в тимчасово окуповані міста й села означає повернення України і свободи.
🙏Під цим знаменом українські військові звільняють нашу землю. Синьо-жовтий прапор майорить на могилах загиблих у боях – це стихійна, але потужна меморіальна практика.
За час війни ми відчули, наскільки це цінно – жити в просторі, позначеному своїм державним синьо-жовтим стягом.
Віримо, що настане день, коли синьо-жовтий прапор повернеться в усі міста і села України.❤️🇺🇦
9 років тому, 24 липня 2014-го, завершилися бої за Сєвєродонецько-Лисичанську агломерацію, внаслідок яких визволили міста Рубіжне, Сєвєродонецьк та Лисичанськ.🇺🇦
Нагадуємо цю історію російсько-української війни.
Наприкінці травня 2014 року міста Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації потрапили під тимчасовий контроль проросійських бойовиків так званої ЛНР. Перші бої за визволення міст почалися ще наприкінці травня – на початку червня. Однак просування українських військ було ускладнене тим, що бойовики зруйнували низку мостів в районі агломерації.
Визволення Рубіжного почалося в ніч на 21 липня. Підрозділи Збройних сил та Національної гвардії спільно з добровольчими батальйонами «Чернігів», «Айдар» та «Луганськ-1» зайшли у місто та закріпилися на трубному заводі. Після цього почалося динамічне просування містом, і вже о 10 ранку 21 липня Рубіжне повністю перейшло під контроль української влади.
22 липня розпочалась операція з визволення Сєвєродонецька. Підрозділи ЗСУ, Нацгвардії та добробатів атакували з двох сторін: з боку села Стара Краснянка та з боку села Варварівка й увійшли в Сєвєродонецьк. Після короткої, але важкої перестрілки з застосуванням гранатометів та важкого озброєння – бойовики відступили. Втікали сепаратисти на вкрадених у місцевого населення цивільних автіках під прикриттям російського «Граду.
Бої за визволення Лисичанська тривали 23 і 24 липня. Це місто було опорним пунктом бойовиків “ЛНР” у Сєвєродонецько-Лисичанській агломерації.
Батальйонно-тактичні групи 24-ї окремої механізованої та 95-ї окремої аеромобільної бригад увійшли в місто з західних околиць, тоді як БТГ 51-ї окремої механізованої бригади та підрозділи НГУ увійшли з півночі. Підрозділи вели важкі бої у міській забудові, зокрема брали штурмом базу бойовиків «Прізрак», якою командував відомий ватажок сепаратистів Олексій Мозговий. Операція з визволення Лисичанська завершилася під вечір 24 липня. У боях за місто було ліквідовано близько 40 бойовиків. Своє життя віддали 15 українських захисників.
Після повномасштабного російського вторгнення 22 лютого 2022 року міста Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації потрапили в епіцентр важких оборонних боїв Сил оборони України. Російська армія у звичній манері рівняла з землею не лише військові укріплення та бази, а й цивільну інфраструктуру та житлові квартали. Силам оборони довелося тимчасово покинути міста агломерації, однак досвід визволення 2014 року нагадує нам, що окупація – тимчасова.
Нагадуємо цю історію російсько-української війни.
Наприкінці травня 2014 року міста Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації потрапили під тимчасовий контроль проросійських бойовиків так званої ЛНР. Перші бої за визволення міст почалися ще наприкінці травня – на початку червня. Однак просування українських військ було ускладнене тим, що бойовики зруйнували низку мостів в районі агломерації.
Визволення Рубіжного почалося в ніч на 21 липня. Підрозділи Збройних сил та Національної гвардії спільно з добровольчими батальйонами «Чернігів», «Айдар» та «Луганськ-1» зайшли у місто та закріпилися на трубному заводі. Після цього почалося динамічне просування містом, і вже о 10 ранку 21 липня Рубіжне повністю перейшло під контроль української влади.
22 липня розпочалась операція з визволення Сєвєродонецька. Підрозділи ЗСУ, Нацгвардії та добробатів атакували з двох сторін: з боку села Стара Краснянка та з боку села Варварівка й увійшли в Сєвєродонецьк. Після короткої, але важкої перестрілки з застосуванням гранатометів та важкого озброєння – бойовики відступили. Втікали сепаратисти на вкрадених у місцевого населення цивільних автіках під прикриттям російського «Граду.
Бої за визволення Лисичанська тривали 23 і 24 липня. Це місто було опорним пунктом бойовиків “ЛНР” у Сєвєродонецько-Лисичанській агломерації.
Батальйонно-тактичні групи 24-ї окремої механізованої та 95-ї окремої аеромобільної бригад увійшли в місто з західних околиць, тоді як БТГ 51-ї окремої механізованої бригади та підрозділи НГУ увійшли з півночі. Підрозділи вели важкі бої у міській забудові, зокрема брали штурмом базу бойовиків «Прізрак», якою командував відомий ватажок сепаратистів Олексій Мозговий. Операція з визволення Лисичанська завершилася під вечір 24 липня. У боях за місто було ліквідовано близько 40 бойовиків. Своє життя віддали 15 українських захисників.
Після повномасштабного російського вторгнення 22 лютого 2022 року міста Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації потрапили в епіцентр важких оборонних боїв Сил оборони України. Російська армія у звичній манері рівняла з землею не лише військові укріплення та бази, а й цивільну інфраструктуру та житлові квартали. Силам оборони довелося тимчасово покинути міста агломерації, однак досвід визволення 2014 року нагадує нам, що окупація – тимчасова.
Вадим Кутовий отримав осколкове поранення у серце 9 березня 2023 року під Бахмутом. Він прикрив собою побратима Валентина Несторова. На жаль, наступного дня Валентин теж загинув внаслідок удару по позиціях, звідки він евакуював тіла загиблих.
Вадим Кутовий був родом із села Тетерівка Черкаської області. Буквально місяць не дожив до свого 30-ліття. Він був талановитим військовим, більшість дорослого життя присвятив цій справі та захисту України. Друзі й рідні згадують Вадима як людину, яка завжди стояла на боці правди та справедливості.
Військову службу він розпочав у 19 років. У перший рік служби отримав нагороду – нагрудний знак II ступеня «За зразкову службу».
З 2014-го Вадим захищав Україну від російської агресії у лавах ЗСУ. Він побував у найгарячіших точках бойових дій на Сході країни: Пісках, Щасті, Мар'їнці, на Світлодарській дузі, у Бахмуті. Проявив себе як дієвий військовий, тож 9 січня 2016 року його нагородили медаллю «За оборону рідної держави».
З березня 2016-го Вадим служив у батальйоні спеціального призначення «Донбас-Україна». Під Мар'їнкою Донецької області отримав важке поранення з опіками та контузією. У військовому госпіталі познайомився з майбутньою дружиною Оленою, яка також служила у війську та лікувалася після контузії.
«Коли я лежала у лікарні, ми випадково зустрілись у коридорі. Потім Вадим попросив лікарів знайти мене. Я не мала навіть одягу, медики дали білу футболку і штани. Під час тієї зустрічі Вадим попросив номер телефону. На маленькому обдертому папірчику написала. Він носив цей папірчик біля грудей у коробочці з нагородою весь час», – згадує Олена.
Подружжя повінчалося під час військової служби у Лозовій на Харківщині в колі побратимів. Олена ще на восьмому місяці вагітності була під Бахмутом, евакуювала бійців. Це дало про себе знати: донька народилася з зупинкою серця та ледь вижила.
Спершу Вадим приїздив до дружини й донечки під час ротацій. У 2017 році він брав участь у боях на Луганщині, був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу».
Після демобілізації встиг пожити з родиною, яка оселилася на Івано-Франківщині. Дружина згадує, що Вадим був неймовірним батьком. Працював на будівництві, а вечорами та на вихідних сам будував дім для доньки. До кінця облаштувати будинок не встиг – почалося російське повномасштабне вторгнення.
Спершу Вадим вступив до територіальної оборони в Івано-Франківську. Згодом перевівся у 109-й окремий гірсько-штурмовий батальйон. Виконував бойові завдання під Бахмутом. Був командиром групи розвідників. Під час одного з виходів у селі Білогорівка його загін потрапив під обстріл із ворожих дронів.
Посмертно Вадима Кутового нагородили медаллю «За честь і звитягу». Військовий похований на Алеї Слави в селі Чукалівка на Івано-Франківщині. Залишилися дружина Олена та 5-річна донька Анастасія. 🖤🇺🇦
#FightForUkraine
Вадим Кутовий був родом із села Тетерівка Черкаської області. Буквально місяць не дожив до свого 30-ліття. Він був талановитим військовим, більшість дорослого життя присвятив цій справі та захисту України. Друзі й рідні згадують Вадима як людину, яка завжди стояла на боці правди та справедливості.
Військову службу він розпочав у 19 років. У перший рік служби отримав нагороду – нагрудний знак II ступеня «За зразкову службу».
З 2014-го Вадим захищав Україну від російської агресії у лавах ЗСУ. Він побував у найгарячіших точках бойових дій на Сході країни: Пісках, Щасті, Мар'їнці, на Світлодарській дузі, у Бахмуті. Проявив себе як дієвий військовий, тож 9 січня 2016 року його нагородили медаллю «За оборону рідної держави».
З березня 2016-го Вадим служив у батальйоні спеціального призначення «Донбас-Україна». Під Мар'їнкою Донецької області отримав важке поранення з опіками та контузією. У військовому госпіталі познайомився з майбутньою дружиною Оленою, яка також служила у війську та лікувалася після контузії.
«Коли я лежала у лікарні, ми випадково зустрілись у коридорі. Потім Вадим попросив лікарів знайти мене. Я не мала навіть одягу, медики дали білу футболку і штани. Під час тієї зустрічі Вадим попросив номер телефону. На маленькому обдертому папірчику написала. Він носив цей папірчик біля грудей у коробочці з нагородою весь час», – згадує Олена.
Подружжя повінчалося під час військової служби у Лозовій на Харківщині в колі побратимів. Олена ще на восьмому місяці вагітності була під Бахмутом, евакуювала бійців. Це дало про себе знати: донька народилася з зупинкою серця та ледь вижила.
Спершу Вадим приїздив до дружини й донечки під час ротацій. У 2017 році він брав участь у боях на Луганщині, був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу».
Після демобілізації встиг пожити з родиною, яка оселилася на Івано-Франківщині. Дружина згадує, що Вадим був неймовірним батьком. Працював на будівництві, а вечорами та на вихідних сам будував дім для доньки. До кінця облаштувати будинок не встиг – почалося російське повномасштабне вторгнення.
Спершу Вадим вступив до територіальної оборони в Івано-Франківську. Згодом перевівся у 109-й окремий гірсько-штурмовий батальйон. Виконував бойові завдання під Бахмутом. Був командиром групи розвідників. Під час одного з виходів у селі Білогорівка його загін потрапив під обстріл із ворожих дронів.
Посмертно Вадима Кутового нагородили медаллю «За честь і звитягу». Військовий похований на Алеї Слави в селі Чукалівка на Івано-Франківщині. Залишилися дружина Олена та 5-річна донька Анастасія. 🖤🇺🇦
#FightForUkraine
