тліє білий світанок, мов саван витертий
ти блідими вустами шепочеш:  «Пітере,
ти нічого не мав і не втратив, а стільки витратив
свого дихання/димного палива, милий, витерпи,
опиратись дарма». кіловатова ніжність дотиків
до судом/до кісток розплавлятиме тіло, доки ти
днк заплітаєш у коми й літери
і самими вустами шепочеш: «Пітере…»

по кришталиках болю - дорога щирості
нам у цьому двобої довік не вирости
моя Венді, ти дивишся зблизька, як шрами шкіряться
ти посіяла леза і блискавки попід шкірою
ти посіяла сонця і місяці/попіл пам'яті
моє тіло, мов тісто, заміситься з міддю/камеддю
хочу стати стрілою чи полем вижатим 
нам у цьому двобої ніяк не вижити

бо тепер нам не стерти дорогу до ирію/неверленду

бо обличчя у смерті таке ж, як у мене/у тебе, Венді

цей твій перехід із гусені у метелика,
зі страху - у цвіт, із хаосу - в стиглий вірш -
є найважливішою езотерикою,
є темне горище, є кисла до скрипу спориш.

на кісточці вишні, серед піску галактик, 
лягаєш, як на полотно розтяжний акрил. 
життя тобі - найважливіша практика,
для злагоджених метафор, пелюсток і крил.

нездатність радіти іноді є лиш лінню,
ба, навіть півкрок - і той таки вартий теж.
цей твій перехід, він станеться неодмінно - 
коли ти його не чекатимеш.

Білий Бог

Лютневі дороги —
Порожні, самотні і сірі.
Холодне сталеве небо кінця зими.
Не буде нічого, щоб дати усім по вірі,
Не буде нікого, щоб "я" обернути в "ми".
Ворота із вотчини Білого Бога —
Тут же,
З підталої криги, стемнілої від нещасть.
Відкинувши спогади, скресне остання мужність,
Потрібна для того, щоб вийти в майбутній час.
Рядами дерев, що стоять у німій пошані,
Рипінням заметів, вітрами, що рвуться в ніч,
Зима підбирає слова для свого прощання,
Покірно приймаючи знаки останніх днів.
Нічого не лишиться — тільки фантомні болі.
Як тіло, яке підіймéться на сьомий горн,
Зима помирає, і цим замикає Коло,
Чекаючи Суду
На славу і гнів Його.

_________________________
https://www.youtube.com/watch?v=YnW0dmlwrus

Перетини наших сплетінь скріплено тонкою глицею,
Щоби смолисті пахощі заповнили місця, де зшиті ми,
Щоби там, де зродилося
там й розрослося,
скріпилося
всередині тепло-солодке,
одне на двох
дихання.

Бо душі витончуються об скелясті підйоми буденності.
Будь ж мені животворно смоковницею,
оазисом спраглому серцю.
Навиворіт зшиті глицею наші розхристані постаті,
Чи вистачить пам'яти?
Чи стане пам'яти вдосталь нам?


2024

Де твориться мова, якою
тобі
говорити про мертвих
твоїх?

Де знайти слово,
якого достатньо,
щоб взяти в обійми
загиблих?

@reflexref

Птахи,
що гніздились на шторці мого телефону
давно полетіли,
їм немає діла до зміни пір року,
до циклонів, приливів.
Їм летіти туди,
де серця полум'яні тріпочуть,
най в Гренландію їм,
най туди,
де полярні ночі
сяйвом любляться.
Їм весна, що набридлива муха –
крилом змахнути –
не ростити ж-бо пташенят
під несмілий шурхіт
ніг
двох людей, що бояться перетинатися...
Їм летіти туди,
де ми досі іще коханці.

#румінації

безґрунтянства гірке сухослів'я заліплює горло
і буря лупцює прапор на кінчику язика
перехід між порами року це ніби зі стежки збитися
і наосліп шукати нової

а якщо просто зараз хтось знову римує весну із війною
а раптом коли це зробити достатньо разів
нарешті котрась переможе

так ритми синиць невагомих пронизують землю наскрізь
і їм з того боку назустріч видзвонюють стріли нарцисів
та як не силкуйся
туди зазирнеш хіба вірою
а ніяк не знанням

догнивають у ящиках снів нетутешні плоди
он гранатові зернятка сипляться на подушку
натягуєш ковдру повище й ногою холодною мацаєш край

а ти шо
відповідає безодня
і позіхає

де звитих берегів гніздиться тімʼя води твоєї
і ружами із плоду стиглого безмежжя за корму зіллється

мореплавцю

там бо птахи що осідлали хвилі теплу скроню
дещицю ранішню улову опустити мусять

і сталася правічна мить
і випала любови постать —
загущено тремтінням у прибої

і партія альбертових басів виносить рокотливо піну
на брили голизни гранітної
розніжено й зухвало

де пурпуровою цеглиною шубовснув овид —
дʼгорі там знявся буревісник

Веремія питань: "Що не так? Недостатньо що зроблено?
Ким проґавлено такти для вдалого танцю звитяг?"
І фрактал за фракталом печаль розростається кроною,
Та під нею здається — майбутнє позбавлене променів
І сузір'я із сенсів, чи іншим вони мерехтять.

І якби ти то сам не зумів, позабув необачливо,
Загубив би кресало, суцільно змінивши сюжет.
Але садна стесав собі той, з ким пов'язані вдачею.
Та його траєкторію злетів не можеш означити.
На шляхах, що проторює син, хто від лих вбереже?

І дилема гнітить: відпустити, іти паралелями
Чи не дати і миті йому провести в самоті.
І хоч неба блакить довелося колись разом клеїти,
Та тривога нехай не труїть, мов парами лілейними,
Та навчиться стихати чи вчасно ховатись у тінь.

Веремія питань полонить. І чи стане сміливості
Перестати картатися в разі раптових подій?
Парасольку із тактом надати доцільно під зливою,
Та якщо відхилив, то чому б не дозволити плинути
Чи в боях із бурхливістю світу шукати гладінь.

#ВМ8, #півфінал

Привіт!

Тут можна продати непотрібні речі:

- для розміщення оголошення пишіть в пп @veronda_djokonda в форматі : кілька фото з різних ракурсів, вартість, стан, розмір тощо.
- продавати можна що завгодно.
- комісія з продажу 10% на поточний збір).

Гоу!

🫀▸ Тіло

Якби мені заборонили писати вірші,
я би розсипалася на літери
і більше ніколи
не зібралася.

Бо плачу — віршами
Сміюся — віршами
Живу — віршами

Ніби моя ДНК —
переплетені голосні та приголосні
клітини — слова
кістки — рідна мова
м'язи — сенси, що
приводяться в дії
нейрометафорами.

Ніби мозок — сховище
тем,
ідей
та правил.

Ніби повітря — натхнення,
яке ковтають легені,
щоб потім поділитися
з кожним органом-катреном.

Ніби моя кров — речення,
в якій лейкоцити — крапки
тромбоцити — коми
еритроцити — тире.

І навіть якщо серце не визначиться з ритмом
і знову почнеться дактильноямбова аритмія,
я не питиму таблетки, що прописав лікар.

А напишу ще один
вірш

Бо я складаюсь із літер.
А вони мають стати
текстом.

─ ──────────
↷ #yrboo_тексти @liliums_swamp

на вологій ранковій дорозі
де ступають ноги пілігримів
я, вдягнувши розношені мешти,
йшла рятувати повільних равликів
від дуже швидкої смерті

я зупинялась кожен десяток кроків
і переносила їх на траву
бо в світі і так вистачає болю
навіщо він ще комусь
можливо у цього равлика
є діти дружина робота сімʼя
можливо в нього є хобі
найкращий друг — дощовий хробак
є якісь справи чи плани на тиждень
що, як він голова профспілки
або бере участь в конкурсі
в кого найдовші ріжки
це не равлики занадто повільні
це час зашвидко біжить
ніхто не встигає подумати
чи полежати на траві

однією рукою прикриваю від сонця
в іншій руці — обережно несу
всіх равликів, ясно що, не врятуєш
але допоможу хоча б одному

Білизна – додолу. Багаття – до неба!
Тікає з-під дотиків, мов навісне.
Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо
Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день.
Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло,
Прийшовши, відклала всі справи за нас.
Штовхнула в обійми, і ми полетіли,
Бо то не обійми – чотири крила!
Білизна згубилася в темряві стиглій,
Служила нам одягом ковдра м'яка.
Негода у серці й за вікнами стихла,
Не стало ні сліду від скарг-нарікань.
Такий, що до неба, вогонь насолоди.
Цілунковий струм – до тремтіння клітин.
Ми пісня без слів, котрій авторка – доля.
Ми те, що у Всесвіті більш не знайти.

@tettios

#інтимнірядки

і вони стали такими зрілими
ці досвіди
що годі казати про себе
тільки слухати
як брунька на гілці розпускається в горішніх плавнях
як гірчить полином збентежене юністю надвечірʼя
чи стаєшся вперше собі близьким

в спільну макітру засипані
пережитки минулого
Тижня Року Дня
тримай
розітри до байдужості
все скошене
поневолене вічністю

випрасувана кремезність дикого поля
і ці втомлені носії дорослих облич
риплять під натиском годинникових черевиків
поки
березень ретроградить неповерненнями
і протягом

завіса
/
в цій реальності
мені бракує тільки твоїх привіт

@nlitvinovapoetry

#літвінова

Ми тут, пломінцем запальнички
нахабно викрадені у темряви.
Кольори розтікаються по обличчю,
ніби пилом посивлений негатив
опустили у теплий кислотний розчин.
Якщо час і вартує чогось, ти своє уже заплатив.
У пострілах і рахунках важлива точність,
довершеність руху у напівмороці,
підсвічений контур воскових вилиць.
Моя черга наступна, я досі не знаю ціну.
Дрібкою сонць сиплюся схилом вулиці,
жменями у зіниці — до товщі води і нижче.
Глибини — тобі, мені — кесонна хвороба,
битись у берег в судомній ніжності.
Вчитись терпінню щокрок за роком,
смішною рибою у йодовій сітці.
Фіксована вартість вічності — відпустити,
закарбуй це вироком чи уроком.

▸ ❤️‍🔥 Опік

Моє вино вийшло з-за берегів тої склянки,
Бо від жалю вмістила в неї, мабуть, повну пляшку,
Мені так сумно зустрічати без тебе світанки,
Я нагадую собі загублену в просторі пташку.

Так дивно щодня не відчувати поряд присутності,
Навіть обійми тепер не твоїх рук, а буденності,
Скільки б не шукала, не можу знайти тої чуйності,
Яка вражала мене, поки не з'явилися ревнощі.

Самотність рве мені душу й закриває свідомість,
Твій образ у дзеркалі, на жаль, лишився навічно,
Думки в голові поволі самі складаються в повість,
Та краще вже так, ніж повертатись до тебе циклічно.

Увімкну старе радіо, яке відтворить твій шепіт,
Скажи, навіщо залишив так багато деталей?
Час йде, але навіть літніх цикад тихий стрекіт,
Не розвіє мій сум, що зіткався із сотні печалей.

Годинника ритм нагадує твої кроки в вітальні,
Ти смиренно чекав, доки підбирала я сукні,
Нині хвилини пусті, хоча є проблеми нагальні,
Скажи, чи повернуться часи, що були незабутні?

Торкаюсь до столу, що зроблений твоїми руками,
І мені так хочеться знову відчувати твій дотик,
Я б справді змогла жити разом з тобою, роками,
Але моє кохання лише тебе пропалило, мов опік...

─ ──────────
↷#yrboo_вірші

[
Мʼятежного пориву крові дай,
всевладний, всюдисущий вітре: сонця
вклади в долоні тихі промені – сповна
зазнати щастя й легкості
дозволь нам.
]

Сягни своїм невидимим плечем
до дна зіниці, віджени прийдешність:
гримить солоне небо прадощем,
ступає тілом перший подих – теплий.
Стікають краплі сумнівів – торкнись
рукою усесильною до часу:
спини його, приборкай і зломи,
мов вовчу тінь, що надить пащу
до памʼяті майбутніх недовір,
отруює прощанням срібну чашу.
Спізнай її сповна, спізнай її, відмір!
Надпий – діткнись надщербленого краю
узвишшям губ,
спини й спинися – ти, заблуканий у снах,
спинися і спини, допоки ще тривають
блакитні хмари за повіками й роса:
спини цей світ – не дай йому прокинутись,
не дай-бо.

Поетичний конкурс "Плейлист" повертається! 🎧

Набір віршів для весняного альбому декламацій на "Віршопліткарка FM" триватиме до 18 квітня включно!

📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій вірш за завданням: посилання на завдання

📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили.

Поезії, які наберуть 15 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді.

Регламент конкурсу 👉 тиць сюди

📲 Добірка віршів переможців минулого конкурсу є на YouTube

Успіхів, ваша Віршопліткарка 🍀

#плейлиствіршопліткарки
@virshoplitkarka