Поліція знову зашкварилась в Києві.
Краще би такою активною була коли вишкварки військового ногами били.

Повірте, ваш піар і відбілювання репутації на тих поліцейських, які проливають кров на фронті, не канає.

У підара за душею підарство, у воїна - честь.

12 квітня. 2014. 9 років.

Цього дня два десятки бомжів захопили Словʼянськ. Так почалась війна.

Цього дня ми з пацанами їхали на схід. Першим пунктом був Харків, який хитався.

Не доїхали. Нас перемолотили мусора за Полтавою. За наказом Авакова пару сотень мусорів разом з терористами угрупування «Оплот». БТРи, кулемети, спектакль.

З нашого боку у пастку потрапило декілька мікроавтобусів. Але мусора грабували тоді під шумок і цивільних. Виводили з транзитних маршруток чоловіків і потрошили на бабки. Зривали хрестики і обручки. Ніби останній день.

Мене убивали довго. Ногами, прикладами. Знову ногами. І знову прикладами. Пару відключок, світло в кінці тонеля. «Дійти. Треба дійти.» Йшов на те світло довго. Потім знову.

Я жартую, що у мене перша контузія цієї війни. Але в цьому жарті немає жодного жарту.

Якби всі ці мусора того дня грабували не нас, а терористів у Словʼянську - війни б не трапилось. Не було б Іловайська, Бучі і Маріуполя.

Того дня Аваков впустив в нашу країну війну.

✙ Сєрьога матюкається ✙

«Відкрите суспільство» – шлях до знищення України

Ідеологія «відкритого суспільства», створена Карлом Поппером і реалізована Джорджем Соросом, є прямою загрозою українській нації. Під маскою демократії та свободи вона підриває нашу ідентичність, єдність і державність, роблячи Україну беззахисною перед зовнішніми загрозами. Це не прогрес, а план розпаду.
Поппер уявляв суспільство без «абсолютної істини», де нація, культура і традиції – лише пережитки минулого. Сорос, використовуючи цю філософію, через свої Фундації Відкритого Суспільства фінансує ініціативи, які руйнують Україну зсередини, нав’язуючи глобалізацію і космополітизм.

Як це працює проти України:
• Під виглядом боротьби з корупцією «соросята» усувають місцевих економічних гравців, розчищаючи шлях для міжнародного олігархату. Це не антикорупція, а економічна колонізація, де Україна втрачає контроль над власними ресурсами.
• Просування «універсальних цінностей» знищує українську культуру, мову і традиції, замінюючи їх безликою глобальною ідеологією, що стирає нашу унікальність.
• Ідеї радикального індивідуалізму розколюють суспільство, підриваючи солідарність, яка була основою нашого опору на Майдані та у війні.

Чому це смертельно для України:
• Атомізація: акцент на особистих інтересах руйнує колективну єдність, без якої ми не вистоїмо проти російської агресії.
• Втрата ідентичності: без культури, мови і віри українська нація втрачає сенс існування, стаючи легкою здобиччю для ворогів.
• Послаблення суверенітету: зовнішній вплив через фінансування ініціатив Сороса дозволяє диктувати нашу політику, перетворюючи Україну на маріонетку.
• Вразливість перед Росією: доки ми розчиняємося в «відкритому суспільстві», Росія зміцнює свій режим, щоб знищити нас.
Сорос не допомагає Україні – він реалізовує план, який веде до нашого зникнення. Його ініціативи – це не свобода, а інструмент розколу і підпорядкування. Відкрите суспільство для України означає відкриту дорогу до катастрофи.

Що робити?
• Відкинути ідеологію, яка знищує нашу ідентичність.
• Зміцнювати національну єдність, захищаючи культуру і традиції.
• Будувати державу на основі українських цінностей, а не чужих схем.
Україна – не експеримент Сороса. Ми – нація з багатовіковою історією, яка виживе, лише залишаючись собою.

Франциск все.

Лівий Папа помер у 88 років

Кох — радянський агент

Еріх Кох, рейхскомісар України в 1941–1944 роках, був ключовою постаттю в трагедії українців, але його дії спрямовувала радянська агентура, що проникла в керівництво Третього Райху. Як агент Москви, Кох свідомо сіяв хаос, знищуючи етнічних українців заради кремлівських інтересів. Після війни він уникнув Нюрнберзького трибуналу і дуже комфортно жив у комуністичній Польщі під вигаданим ім’ям до 1959 року, очевидно, підтримуючи тісні зв’язки з комуністичною владою. Зрештою, він відбув ув’язнення в розкішних умовах у в’язниці Барчево, яку сам збудував. Натомість Альфред Розенберг, який виступав за співпрацю з українцями, був засуджений у Нюрнберзі та страчений у 1946 році, що підкреслює унікальну роль Коха як інструмента СРСР.

Кох діяв із крайньою жорстокістю, тоді як Розенберг бачив в українцях союзників проти СРСР. Виконуючи завдання радянської агентури, Кох нищив можливості для діалогу, провокуючи опір і дестабілізацію. Його політика створювала хаос, який ідеально служив планам Москви щодо повернення контролю над Україною. Партизанські рейди Сидора Ковпака підігравали цій стратегії: атаки на гарнізони та інфраструктуру викликали репресії проти цивільних українців, особливо тих, хто зберігав лояльність до адміністрації, сподіваючись на захист від радянської загрози. Ці акції руйнували довіру до влади, штовхаючи людей до радикалізації та зміцнюючи позиції СРСР.

Долі Коха та Розенберга разюче контрастують. Розенберг, чиї ідеї могли б змінити долю України, був швидко страчений за «злочини проти людяності», хоча його роль була здебільшого ідеологічною. Кох, чиї дії коштували життя тисячам українців, після війни оселився в комуністичній Польщі, де вів розкішне життя до 1959 року. Затриманий британцями в 1949 році під іменем Рольф Бергер, він був переданий Польщі в 1950 році, але суд відбувся лише через вісім років. У в’язниці Барчево Кох жив як у санаторії: його камера мала зручні меблі, телевізор, бібліотеку, свіжу західну пресу, якісне харчування та регулярний медичний догляд. У 1986 році, як повідомляла Los Angeles Times, Кох давав інтерв’ю журналістам прямо з камери, залишаючись здоровим і непохитним у своїх поглядах. За даними The Guardian (1987), його комфортне ув’язнення могло бути пов’язане з інформацією про награбовані Райхом скарби, зокрема Бурштинову кімнату, що, ймовірно, забезпечило йому захист комуністичної влади, тісно пов’язаної з СРСР.
Підозри, що Кох був радянським агентом, ґрунтуються на кількох джерелах. У книзі Хуго Манфреда Беєра «Туз Москви у боротьбі розвідок» стверджується, що Коха завербували радянські спецслужби не пізніше 1943 року, можливо, через Карла Радека, який контактував із ним у 1920-х роках. Стаття на artefact .or g.ua зазначає, що логіка дій Коха, яка послаблювала Райх і радикалізувала українців, вказує на його роботу на Сталіна, хоча радянські архіви залишаються закритими. Історик Петро Кралюк у виданні vol yn.co m.ua підкреслює, що Кох на суді хвалився протидією планам Розенберга щодо української держави, позиціонуючи себе як симпатика СРСР, що могло бути спробою отримати прихильність комуністичної влади.

Злочини проти етнічних українців у роки війни були прямим наслідком маніпуляцій радянської агентури, яка через таких агентів, як Кох, перетворила Україну на поле цинічних ігор. Поки Розенберг заплатив життям, Кох доживав віку в розкоші комуністичної Польщі, підтверджуючи, що справжнім режисером трагедії була Москва.

Україна не Росія.

Україна і Московія, попри географічну близькість, мають принципово різні історичні траєкторії державотворення, що визначають їхню сучасну політичну ідентичність. Україна є спадкоємицею Київської Русі, а Росія – Золотої Орди. Ці витоки формують їхні підходи до управління, суспільної організації та національної ідеології.

Україна – спадкоємиця Київської Русі.
Київська Русь (IX–XIII століття) була однією з найбільших держав середньовічної Європи, центром культури, торгівлі та християнства. Її політична структура поєднувала елементи централізації з децентралізацією: князівська влада співіснувала з інститутом віче – народних зборів, що вирішували ключові питання. Віче стало прообразом сучасного Майдану, символізуючи прагнення українців до участі в управлінні та колективного прийняття рішень. Проте внутрішня роздробленість, конкуренція між князівствами та зовнішні загрози призвели до занепаду Русі, хоч і залишилась головною особливістю України. Сучасна Україна успадкувала цю традицію народовладдя, де суспільна активність і громадянська ініціатива є основою державності. У цьому наша сила і слабкість водночас. У нас дуже сильне суспільство й низові горизонтальні звʼязки, проте водночас із цим ми маємо дуже слабкий державний інститут який ми, періодично, змушені замінювати низовими ініціативами.

Росія – спадкоємиця Золотої Орди.
Формування російської державності відбувалося під впливом Золотої Орди (XIII–XV століття), монгольської імперії, що встановила систему жорсткої централізації та васальної залежності. Князі отримували «ярлик» на управління від хана, що формувало культуру підкорення вищій владі. Ординська модель передбачала абсолютну лояльність, придушення локальних свобод і експансію як основу існування. Московське князівство, а згодом Російська імперія, перейняли ці принципи: сильна вертикаль влади, імперська ідеологія та придушення інакодумства. Сучасна Росія відтворює ординську концепцію через централізоване управління, агресивний експансіонізм і придушення будь-яких свобод.
Особливо я тут хочу підкреслити московський експансіонізм. Орда може існувати лиш тоді, коли розростається. Вона подібно до ракової пухлини росте, живиться з нових земель населення яких поповнює орду і йде завойовувати новий простір.

Україна не Росія. Ми різні, у основі наших суспільств абсолютно різні концепції й принципи державотворення. Україна являє собою класичну східноєвропейську державу, Московія ж являє собою азійського монстра який бажає лиш розширення.

Бій під Бауценом: незламна боротьба Другої дивізії УНА

21 квітня 1945 року поблизу німецького міста Бауцен відбувся один із найзапекліших боїв за участю Другої дивізії Української Національної Армії (УНА). У складі дивізії, сформованої з колишніх бійців 14-ї гренадерської дивізії “Галичина”, та інших добровольчих частин, насамперед шуцбатальйонів, українські вояки опинилися на передовій боротьби проти радянських військ.

Це був не просто епізод кінця Другої світової. Для українських солдатів це була спроба зберегти честь, армію та шанс на боротьбу за незалежну Україну — навіть у вирі хаосу розвалу Третього райху.

На підступах до Бауцена українські частини вступили в бій проти радянських танків та піхоти. Попри чисельну перевагу противника, наші вояки проявили виняткову дисципліну та бойову майстерність. За свідченнями очевидців, українці знищили кілька радянських танків і відбили не один штурм, організовано відступивши лише після того, як ситуація стала безвихідною.

Ми запустили власний сайт, де кожен охочий може:

· Дізнатися більше про нашу історію;

· Прослідкувати бойовий шлях;

· Ознайомитися з флагманом інтелектуальної правиці — «Бойовим вістником Авангарду»;

· Подати заявку та приєднатися до наших лав.

Долучайтесь до Авангарду!

Нонплатформінг як інструмент придушення свободи слова в Україні

Політика нонплатформінгу – це ліберальний механізм, що передбачає обмеження доступу до медіаплатформ для осіб чи груп, чиї погляди вважаються «неприйнятними» або «екстремістськими» за критеріями, визначеними домінуючими ідеологічними течіями. У контексті України цей підхід активно застосовується для придушення свободи слова, зокрема щодо націоналістичних рухів, і становить серйозну загрозу для плюралізму думок.
В Україні значна частина медіа залежить від фінансування іноземних фондів і посольств, які часто просувають ліберальний порядок денний. Ці структури впливають на редакційну політику ЗМІ, визначаючи, які голоси можуть бути почутими, а які – ні. Наприклад, націоналістичні організації та діячі, що відстоюють сильну національну державу, захист української ідентичності чи критикують гендерну ідеологію, часто виключаються з публічного дискурсу. Їх не запрошують на ефіри, їхні публікації блокуються, а думки маргіналізуються під приводом боротьби з «мовою ворожнечі» чи «екстремізмом».
Такий підхід створює штучну монополію на інформаційний простір, де допускаються лише «схвалені» точки зору, що відповідають ліберальним цінностям. Це не лише обмежує свободу слова, а й підриває демократичний принцип рівного доступу до висловлення думок. У час, коли Україна бореться за свою незалежність, придушення націоналістичних рухів через нонплатформінг послаблює суспільну єдність і перешкоджає формуванню сильної національної ідеології, необхідної для протистояння зовнішнім загрозам.

Украинский боец в результате рукопашного боя с кацапом добивает его с приклада после чего дает контрольный в голову.

Ебать слоняра..

ДОХЛЫЕ РАСИЯНЕ

Щось давненько не прилітало по ворожим арсеналам.
І сьогодні ось така краса)
На болотах вибухнув один із арсеналів ГРАУ

Націоналізм – єдиний шлях для виживання України

До 2022 року Україна стояла на роздоріжжі: ліберально-демократична, анархічна, спадкоємиця УРСР чи націоналістична держава? Ми, націоналісти, наголошували: лише сильна національна держава здатна захистити наш народ і забезпечити майбутнє. У 2025 році, коли війна з Росією триває, цей вибір став очевидним. Ліберальні ідеї, зокрема концепція «відкритого суспільства», виявилися смертельно небезпечними для України. Вони розмивають нашу ідентичність, послаблюють єдність і підривають солідарність, необхідну для опору агресору. Відкрите суспільство, з його космополітизмом і індивідуалізмом, стирає українську культуру, мову і традиції, роблячи нас вразливими перед ворогом, який спирається на власний агресивний націоналізм. У час, коли нація бореться за існування, лише націоналізм – з його акцентом на єдність, силу і збереження власної сутності – може врятувати Україну. Сильна національна держава – це не ідеологія, а питання виживання.

Як вам ідея організувати завтра лекцію на каналі на тему:
Московсько-Балтійська війна варіанти розвитку подій?

Ми маємо розуміти суть «культурних війн».

Це публіцистичний термін. І в політичному плані він виявився дуже влучним, оскільки чітко окреслює лівацьку тактику.

А для цього нам потрібно звернути увагу на італійського марксиста Антоніо Ґрамші (Antonio Gramsci; 1891-1937) та його теорію культурної гегемонії як засобу класового панування.

Він вважав, що існують три відносно автономні сфери влади – політика, економіка та культура. Для зміни перших двох потрібно досягти культурної переваги над опонентами.

Перебуваючи в ув'язнені Ґрамші міркував чому ліві в Європі (де робітничий рух був набагато сильнішим, ніж у переважно аграрній російській імперії, в якій, однак, соціалістична революція відбулася першою) не змогли влаштувати повноцінну революцію в здавалося би ідеальний момент, коли після закінчення Першої світової війни державні інститути Італії були безпорадні, а правлячий клас не міг повноцінно реалізовувати своєї влади.

Тому він дійшов до висновку, що пояснення лежить у сфері ідеології, усвідомівши причину, через яку комуністи так і не змогли захопити владу в буржуазних демократіях - вони не опанували їх культуру та інститути громадянського суспільства.

Ніхто не зможе захопити владу без контролю над її культурним фундаментом, основою, на якій вона базується. Тому потрібно завоювати схвалення людей, закріплюючи в дискурсі окремі концепти, переносячи це на звичаї, мислення, систему цінностей, мистецтво та освіту.

Одним із ключових розділів праці Ґрамші є вчення про гегемонію. Згідно з нею, влада панівного класу тримається як на насильстві, так і на згоді.
Адже механізм влади – не лише примус, а й переконання.

Таким чином, держава (який би клас не був панівним) базується на силі та злагоді.

Становище, у якому досягнуто достатньо рівня згоди, Ґрамші називає гегемонією. Але гегемонія – не застиглий, одного разу досягнутий стан, а тонкий і динамічний, безперервний процес.

Якщо головна сила держави та основа влади пануючого класу – гегемонія, то питання стабільності політичного порядку чи його зламу зводяться до питання, як досягається чи підривається ця гегемонія.

По Ґрамші, і встановлення, і підрив гегемонії – це «молекулярний» процес.
Він відбувається непомітно, малими порціями, через зміну думок та настроїв у свідомості людей.

Гегемонія спирається на «культурне ядро» суспільства, яке включає сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне і огидне, символи і образи, традиції і забобони, знання і досвід багатьох поколінь. І поки це ядро є стабільне, у суспільства присутній імунітет, спрямований на збереження існуючого порядку.

Тому підрив цього «культурного ядра» та руйнація цього імунітету є першочерговою умовою революції.

Відбувається вона у формі «молекулярної» агресії у культурне ядро.
Як пише Ґрамші: «величезна кількість книг, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються і у своїй гігантській сукупності утворюють те, з чого народжується колективна воля певного ступеня однорідності, того ступеня, який необхідний, щоб вийшла дія, зкоординована у часі та географічному просторі».

На що в культурному ядрі треба, перш за все, впливати заради встановлення або підриву гегемонії?

Потрібно впливати на звичайну свідомість, повсякденні, «маленькі» думки середньої людини. А найефективніший спосіб впливу – невпинне повторення тих самих тверджень, щоб до них звикли і почали приймати не розумом, а на віру.

Як це почали втілювати в життя представники «Франкфуртської школи» та їх послідовники в ХХІ столітті - в наступному дописі.

Сергій Чаплигін.

Сьогодні 19:00 ефір
Тема "Вторгнення Московії у балтійські країни, перспективи оборони"

Запису не буде. Ефір відбудеться у дискорді.
https://discord.gg/pkuFryRw

Існують речі, які важливіші за «права людини»

Насамперед права нації вище за них.

Про права людини.

“Права людини” — це не універсальна істина, а маніпулятивний ліберальний конструкт, який просуває ідею атомізованого суспільства за Поппером. Усі розмови про “невід’ємні права”, що нібито мають бути гарантовані просто за фактом існування, — це порожні декларації, які розмивають реальність.

Правда проста: людина має лише ті права, які вона сама або її спільнота здатні відстояти в межах існуючої реальності.
У 2025 році, коли Україна бореться за виживання, це особливо очевидно. Права не даруються “світовою спільнотою” чи папірцями ООН. Вони завойовуються кров’ю, потом і єдністю.

Людина має права або як частина нації, що стоїть пліч-о-пліч за свою землю, культуру й майбутнє, або як самотній космополіт, який покладається лише на себе. Але чекати, що хтось інший — чи то “світ”, чи абстрактні інституції — боротиметься за твої права, поки ти не належиш до сильної спільноти, — це ілюзія.

Більше того, права нації завжди важливіші за права людини. Нація — це колективна воля, культура й історія, які дають тобі сенс і захист. Без нації індивідуальні права — лише порожні слова, що розлітаються від першого пострілу.

Спалив кінотеатр «Жовтень» підарасам у Києві.

Олег Рибальченко. Спокійний, веселий і холоднокровний пацан. На вигляд років на п‘ять молодше мене, хоча однолітки.

Прямо під час демонстрації фільму про організаторів гейпараду. Нахабно. Прийшов. І спалив там нахуй все.

Загинув у Бахмуті.

✙ Сєрьога матюкається ✙