Дилема папи римського
З одною епістемологічною дилемою ми стикаємося щодня, але рідко це усвідомлюємо. В західній традиції цю дилему зазвичай ілюструють на прикладі папи римського.
Папа каже, що вірить у Бога. Він це каже тому, що він вірить у Бога? Чи тому, що він — папа?
Не існує способу відповісти на це питання, а отже немає епістемологічної причини слухати, що каже папа. Він невільна людина — говорить тільки те, що йому дозволяє сказати ситуація і становище.
Ця дилема виразно показує різницю між «позитивним» і «негативним» твердженням: все міняється, коли папа говорить, що не вірить у Бога.
Коли слова розходяться зі статусом, людині можна вірити, бо вона заради сказаного пішла на ризик.
Те саме стосується політиків, дипломатів, маркетологів, публічних інтелектуалів та інших невільних людей. Як зрозуміти, щó вони говорять: те, що думають, чи те, до чого їх зобов’язує становище?
З цієї нехитрої думки американський автор зробив би книжку сторінок на триста.
З одною епістемологічною дилемою ми стикаємося щодня, але рідко це усвідомлюємо. В західній традиції цю дилему зазвичай ілюструють на прикладі папи римського.
Папа каже, що вірить у Бога. Він це каже тому, що він вірить у Бога? Чи тому, що він — папа?
Не існує способу відповісти на це питання, а отже немає епістемологічної причини слухати, що каже папа. Він невільна людина — говорить тільки те, що йому дозволяє сказати ситуація і становище.
Ця дилема виразно показує різницю між «позитивним» і «негативним» твердженням: все міняється, коли папа говорить, що не вірить у Бога.
Коли слова розходяться зі статусом, людині можна вірити, бо вона заради сказаного пішла на ризик.
Те саме стосується політиків, дипломатів, маркетологів, публічних інтелектуалів та інших невільних людей. Як зрозуміти, щó вони говорять: те, що думають, чи те, до чого їх зобов’язує становище?
З цієї нехитрої думки американський автор зробив би книжку сторінок на триста.
Один букстехуде
Фізичні величини традиційно називають іменами великих учених: один ньютон, лампочка на 100 ват, 220 вольт у розетці — за всім цим стоять видатні уми попередніх епох. Немає в науці більшої честі, ніж фізична величина, названа твоїм іменем. Це крутіше, ніж Нобелівська премія.
Я зрозумів, в яких одиницях треба вимірювати потяг студентів до навчання.
Жив у ХVІІІ столітті чоловік, якого звали Йоган Себастьян Бах — найбільший композитор усіх часів і народів. Коли Бах народився, Господь поклав йому в колиску ключ від комори, де у нього музика лежить. Коли Баху треба було музики до недільної служби написати, а надворі субота, він просто заходив у цю комору і брав, скільки треба.
Легенда оповідає, що в молодості Бах пройшов 50 кілометрів пішки, щоб послухати знаменитого органіста-імпровізатора на ім’я Дітріх Букстехуде. Став у підсумку його учнем, а потім і легендою.
Так от, один букстехуде — це мінімальна відстань, яку ти готовий пройти ногами заради того, щоб чогось навчитися. Звісно, зусилля на освіту можна вимірювати у грошах або в часі, але набагато точніше — в букстехуде.
Фізичні величини традиційно називають іменами великих учених: один ньютон, лампочка на 100 ват, 220 вольт у розетці — за всім цим стоять видатні уми попередніх епох. Немає в науці більшої честі, ніж фізична величина, названа твоїм іменем. Це крутіше, ніж Нобелівська премія.
Я зрозумів, в яких одиницях треба вимірювати потяг студентів до навчання.
Жив у ХVІІІ столітті чоловік, якого звали Йоган Себастьян Бах — найбільший композитор усіх часів і народів. Коли Бах народився, Господь поклав йому в колиску ключ від комори, де у нього музика лежить. Коли Баху треба було музики до недільної служби написати, а надворі субота, він просто заходив у цю комору і брав, скільки треба.
Легенда оповідає, що в молодості Бах пройшов 50 кілометрів пішки, щоб послухати знаменитого органіста-імпровізатора на ім’я Дітріх Букстехуде. Став у підсумку його учнем, а потім і легендою.
Так от, один букстехуде — це мінімальна відстань, яку ти готовий пройти ногами заради того, щоб чогось навчитися. Звісно, зусилля на освіту можна вимірювати у грошах або в часі, але набагато точніше — в букстехуде.
Сьогодні за єврейським календарем виповнилося 75 років Державі Ізраїль. Вона ровесниця моїх батьків, між ними кілька років різниці. За сім з половиною десятиліть євреї створили в кам’яній пустелі оазу. Оазу в прямому і в переносному смислі — висадили мільйони дерев і явили справжнє соціальне чудо.
Про Ізраїль, про єврейську культуру і про те, що Ізраїль — рольова модель для України, я можу розводитися багато — це нескінченна і дуже цікава тема.
Але ж у нас канал про редактуру, переклад та інші пригоди книжок. Тому з нагоди ювілею згадаю мудру єврейську приказку: «Якщо на підлогу впали книжка і хліб, підніми спершу книжку».
За останні два роки мені пощастило мати справу з двома книжками на єврейську тематику: першу я переклав, а в другій був технічним редактором.
Якщо ви відчуваєте сентимент до цієї теми, зробіть собі подарунок, не пошкодуєте.
Даніель Гордіс. Ізраїль. Історія відродження нації
Деніел Сокач. Поговорімо про Ізраїль. Путівник для допитливих, розгублених та обурених
Про Ізраїль, про єврейську культуру і про те, що Ізраїль — рольова модель для України, я можу розводитися багато — це нескінченна і дуже цікава тема.
Але ж у нас канал про редактуру, переклад та інші пригоди книжок. Тому з нагоди ювілею згадаю мудру єврейську приказку: «Якщо на підлогу впали книжка і хліб, підніми спершу книжку».
За останні два роки мені пощастило мати справу з двома книжками на єврейську тематику: першу я переклав, а в другій був технічним редактором.
Якщо ви відчуваєте сентимент до цієї теми, зробіть собі подарунок, не пошкодуєте.
Даніель Гордіс. Ізраїль. Історія відродження нації
Деніел Сокач. Поговорімо про Ізраїль. Путівник для допитливих, розгублених та обурених
https://www.youtube.com/watch?v=SgXSomPE_FY
«Блюз — це коли хорошій людині погано», — казав класик. Раптом вам захотілося б розширити діапазон своїх уявлень про музику і ознайомитися з тим, що таке блюз, то найкращий старт — композиція великого Бі-Бі Кінга під назвою The Thrill Is Gone. 11 хвилин задоволення. Слухати перед сном у навушниках.
«Блюз — це коли хорошій людині погано», — казав класик. Раптом вам захотілося б розширити діапазон своїх уявлень про музику і ознайомитися з тим, що таке блюз, то найкращий старт — композиція великого Бі-Бі Кінга під назвою The Thrill Is Gone. 11 хвилин задоволення. Слухати перед сном у навушниках.
YouTube
B.B. King - The Thrill Is Gone [Crossroads 2010] (Official Live Video)
Blues master B.B. King performs "The Thrill Is Gone" in Chicago at the 2010 Crossroads Guitar Festival. Eric Clapton's Crossroads Guitar Festival 2019 collection captures nearly four hours of highlights recorded live last year at the acclaimed charity music…
Walk-ins Welcome
Якось я побачив вивіску на адвокатській конторі в Америці і не зрозумів, що вона хоче сказати. На дверях було написано Walk-ins welcome.
Питаю в аборигенів:
— А, це значить, що можна зайти до адвоката і побалакати за свою проблему просто так, без попереднього запису. Просто заходь — тебе як мінімум вислухають.
Ідея в тому, що з якихось випадкових епізодів життя можна зробити юридичну справу, а значить заробити. 100 людей заходить — 1 клієнт виходить.
Це універсальний метод взаємозапліднення. Люди в масі своїй так влаштовані, що їхнім думкам треба перетинатися.
Я знаю багато випадків, коли ідея видати книжку народжувалася з випадкової розмови або випадково побаченого посту в соцмережах.
Саме тому «віддалена робота» ніколи не замінить роботу «наближену», коли люди перетинаються в офісі. Ви самі це, напевно, відчули під час ковіду, коли всі масово мігрували в зум і перетворилися з людей на зображення людей. Особливо болісно цей ефект проявляється в освіті: заочники в середньому завжди програвали, програють і будуть програвати стаціонарним студентам. Найважливіше місце в університеті — не лекційна аудиторія і не деканат, а їдальня.
Це явище вичерпно описує мій улюблений анекдот:
— Ватсон, а ви часом не гей?
— Але як ви дізналися, Холмс?!
— Дізнався?! Я просто спитав.
Якось я побачив вивіску на адвокатській конторі в Америці і не зрозумів, що вона хоче сказати. На дверях було написано Walk-ins welcome.
Питаю в аборигенів:
— А, це значить, що можна зайти до адвоката і побалакати за свою проблему просто так, без попереднього запису. Просто заходь — тебе як мінімум вислухають.
Ідея в тому, що з якихось випадкових епізодів життя можна зробити юридичну справу, а значить заробити. 100 людей заходить — 1 клієнт виходить.
Це універсальний метод взаємозапліднення. Люди в масі своїй так влаштовані, що їхнім думкам треба перетинатися.
Я знаю багато випадків, коли ідея видати книжку народжувалася з випадкової розмови або випадково побаченого посту в соцмережах.
Саме тому «віддалена робота» ніколи не замінить роботу «наближену», коли люди перетинаються в офісі. Ви самі це, напевно, відчули під час ковіду, коли всі масово мігрували в зум і перетворилися з людей на зображення людей. Особливо болісно цей ефект проявляється в освіті: заочники в середньому завжди програвали, програють і будуть програвати стаціонарним студентам. Найважливіше місце в університеті — не лекційна аудиторія і не деканат, а їдальня.
Це явище вичерпно описує мій улюблений анекдот:
— Ватсон, а ви часом не гей?
— Але як ви дізналися, Холмс?!
— Дізнався?! Я просто спитав.
Ким-чим
У правовірних юдеїв є розгалуджена система заповідей — 613. Вони діляться на кілька категорій: що робити і чого не робити. Якщо ви бачили живих хасидів, то у них на одязі є такі висюльки з вузликами. Вузлики — це нагадування про заповіді.
У перекладачів-редакторів-копірайтерів теж багато заповідей. Наприклад така: «Не пиши стрьомних прізвищ у непрямих відмінках».
І не матимеш книжок, написаних Дюмою чи Гюґом. А матимеш написані чорнилом на папері.
У правовірних юдеїв є розгалуджена система заповідей — 613. Вони діляться на кілька категорій: що робити і чого не робити. Якщо ви бачили живих хасидів, то у них на одязі є такі висюльки з вузликами. Вузлики — це нагадування про заповіді.
У перекладачів-редакторів-копірайтерів теж багато заповідей. Наприклад така: «Не пиши стрьомних прізвищ у непрямих відмінках».
І не матимеш книжок, написаних Дюмою чи Гюґом. А матимеш написані чорнилом на папері.
Міжмовні плеоназми
Якщо придивитися до власних назв в англійських текстах, то ми побачимо, що вони часто складаються з двох частин: «індивідуальної» і «видової».
Наприклад, Бейкер-стріт: Бейкер — це індивідуальна назва, а стріт — видова. Якщо перекладати в букву, виходить міжмовний плеоназм: на вулиці Бейкер-стріт. Стріт це і є вулиця.
Так от, сучукрперекладачі не завжди розуміють, де закінчується індивідуальна назва і починається видова. Якщо з Wembley Stadium вони ще дають раду і стадіон Wembley Stadium не кажуть, то зі складнішими назвами вже ні.
Виходить асортимент таких міжмовних плеоназмів: діти отримують на Різдво коробку цукерок Cadbury Box; бітли записуються у студії Abbey Road Studios; квіни їдуть у тур A Kind of Magic Tour; цепеліни виступають у клубі Marquee Club і т. д.
Just Don’t Do It. Про це є бородатий анекдот з 90-х, як стюардеса оголошує: «Наш самолет приземлился в аэропорту Баден-Баден». Новый русский в салоні першого класу: «Не лохи едут, хули два раза повторять».
#пропереклад
Якщо придивитися до власних назв в англійських текстах, то ми побачимо, що вони часто складаються з двох частин: «індивідуальної» і «видової».
Наприклад, Бейкер-стріт: Бейкер — це індивідуальна назва, а стріт — видова. Якщо перекладати в букву, виходить міжмовний плеоназм: на вулиці Бейкер-стріт. Стріт це і є вулиця.
Так от, сучукрперекладачі не завжди розуміють, де закінчується індивідуальна назва і починається видова. Якщо з Wembley Stadium вони ще дають раду і стадіон Wembley Stadium не кажуть, то зі складнішими назвами вже ні.
Виходить асортимент таких міжмовних плеоназмів: діти отримують на Різдво коробку цукерок Cadbury Box; бітли записуються у студії Abbey Road Studios; квіни їдуть у тур A Kind of Magic Tour; цепеліни виступають у клубі Marquee Club і т. д.
Just Don’t Do It. Про це є бородатий анекдот з 90-х, як стюардеса оголошує: «Наш самолет приземлился в аэропорту Баден-Баден». Новый русский в салоні першого класу: «Не лохи едут, хули два раза повторять».
#пропереклад
Референсна група
У промисловому дизайні є такий прийом: не можна конструювати сферичних предметів у вакуумі — треба уявити конкретну людину, яка цим предметом користуватиметься. Що конкретніше уявиш, то легше вийти на суть дизайну.
У маркетингу цей самий прийом називається ЦА — цільова аудиторія. У твого висловлювання є адресат, і якщо він слів дискурс і наратив не розуміє, то краще їх і не вживати.
Така сама «референсна група» є в перекладі — це диктор аудіокнижки.
Коли перекладаєш, корисно уявити людину, яка за гріхи свої буде твій переклад читати.
Тоді виникає менше спокус лінуватися й лишати в тексті отакі німецькі назви.
Що в цьому місці робити читачу? В чому перевага лишити довжелезне німецьке слово, якого ніхто не прочитає?
У промисловому дизайні є такий прийом: не можна конструювати сферичних предметів у вакуумі — треба уявити конкретну людину, яка цим предметом користуватиметься. Що конкретніше уявиш, то легше вийти на суть дизайну.
У маркетингу цей самий прийом називається ЦА — цільова аудиторія. У твого висловлювання є адресат, і якщо він слів дискурс і наратив не розуміє, то краще їх і не вживати.
Така сама «референсна група» є в перекладі — це диктор аудіокнижки.
Коли перекладаєш, корисно уявити людину, яка за гріхи свої буде твій переклад читати.
Тоді виникає менше спокус лінуватися й лишати в тексті отакі німецькі назви.
Що в цьому місці робити читачу? В чому перевага лишити довжелезне німецьке слово, якого ніхто не прочитає?
Запасний
Бувають книжки, які стають бестселерами, ще до того, як написані. Так склалося, що видавничі рекорди в англомовному світі ділять зараз два Гаррі: один дипломований чарівник, інший принц.
Коли з’явився анонс мемуарів принца Гаррі, я спитав себе, чи хочу таке перекласти. І відповів собі «Ні». Переклад має давати відчуття пригоди, казав класик. А мені здавалося, що пригоди в цій книжці немає.
Світські й духовні вельможі, королі й королеви, імами і папи — невільні люди. Вони напишуть тільки те, що можуть написати. Його величність почитають, що там молодший син понаписував і повикреслюють зайве — неспортивно виходить. Дякую, я краще про квантову механіку поперекладаю, або про історію, там дива чудніші.
Однак з’ясувалося, що пригода в «Запасному» є. По-перше, це добре написано. По-друге, перекладати довелося в екстремальних умовах, коли світло було з перебоями. По-третє, біг я не один: компанію мені склали дві чудові перекладачки Інна «Чотири скарби неба» Бодак і Антоніна «Витончене мистецтво забивати на все» Ящук. Ми розлили принца на трьох, бо видавництво хотіло порадувати читачів пошвидше, і місяць фехтували на алюзіях, ілюзіях та алітераціях.
Кілька наступних постів дорога редакція присвятить цій видовищній книжці і подражнить вас тізерами. А якщо хтось хоче зробити собі подарунок з нагоди коронації Карла ІІІ й купити пару примірників, то ось вам лінк.
Вмощайтеся зручненько і слухайте. Було у короля два сини...
Бувають книжки, які стають бестселерами, ще до того, як написані. Так склалося, що видавничі рекорди в англомовному світі ділять зараз два Гаррі: один дипломований чарівник, інший принц.
Коли з’явився анонс мемуарів принца Гаррі, я спитав себе, чи хочу таке перекласти. І відповів собі «Ні». Переклад має давати відчуття пригоди, казав класик. А мені здавалося, що пригоди в цій книжці немає.
Світські й духовні вельможі, королі й королеви, імами і папи — невільні люди. Вони напишуть тільки те, що можуть написати. Його величність почитають, що там молодший син понаписував і повикреслюють зайве — неспортивно виходить. Дякую, я краще про квантову механіку поперекладаю, або про історію, там дива чудніші.
Однак з’ясувалося, що пригода в «Запасному» є. По-перше, це добре написано. По-друге, перекладати довелося в екстремальних умовах, коли світло було з перебоями. По-третє, біг я не один: компанію мені склали дві чудові перекладачки Інна «Чотири скарби неба» Бодак і Антоніна «Витончене мистецтво забивати на все» Ящук. Ми розлили принца на трьох, бо видавництво хотіло порадувати читачів пошвидше, і місяць фехтували на алюзіях, ілюзіях та алітераціях.
Кілька наступних постів дорога редакція присвятить цій видовищній книжці і подражнить вас тізерами. А якщо хтось хоче зробити собі подарунок з нагоди коронації Карла ІІІ й купити пару примірників, то ось вам лінк.
Вмощайтеся зручненько і слухайте. Було у короля два сини...
Запасний · 2
Щоб відчути смак цієї книжки напряму, не надягаючи пальто фірми «Я принца Гарри не читал, но осуждаю», дорога редакція пропонує вам маленький уривок. А якщо сподобається, купити примірник можна тут. Отже...
Восени 1998 року я вступив в Ітон. У мене був шок.
Ітон. Найкраща у світі школа для хлопчиків. Я так розумію, що шок було задумано. Припускаю, що шок згадано у статуті школи. Охоче вірю, що її засновник Генріх VІ, за сумісництвом мій предок, заповідав архітекторам пронести цей шок крізь віки й покоління. Він мислив Ітон як святиню, храм знань, і хотів, щоб люди почувалися в ньому дрібненькими, смиренними прочанами.
У моєму випадку так і було.
За кілька століть градус побожності в Ітоні трохи впав, але навчальна програма стала ще пекельнішою. Недаремно Ітон вважав себе не однією зі шкіл, а тією самою школою. Ми говоримо «школа» — маємо на увазі Ітон. У дітей аристократії вибору просто не було. Вісімнадцять прем’єр-міністрів, тридцять сім кавалерів Хреста Вікторії — з усіх свого часу знімали стружку в Ітоні. Це був райський сад для юних геніїв, проте для одного не дуже генія Ітон міг стати максимум чистилищем.
Стан речей став абсолютно очевидним на першому ж уроці французької. Учитель говорив так швидко й невимушено, що я був вражений. Він чомусь вважав, що ми всі парлé без проблем.
Можливо, інші й знали французьку. Але я? Французькою? Вільно? Я ж склав вступний екзамен, правда? О контрéр, мон амí!
Після уроку я підійшов до вчителя й пояснив, що сталася прикра помилка — я потрапив не в той клас. Він відповів, що нема причин хвилюватися — мовляв, я швидко ввійду в предмет. Судячи з того, що учитель у мене вірив, він мене не зрозумів. Тож я пішов до куратора й попросив записати мене у клас із простішою програмою — туди, де хлопці екзактемáн ком муá. Він так і зробив. Але посутньо це нічого не міняло.
Раз чи два було, що я сказав учителеві або однокласнику: знаєте, я не просто не в тому класі опинився — не в тій школі. Планка стояла набагато, набагато вище, ніж я міг стрибнути. А мені завжди відповідали: не хвилюйся, все буде добре. І не забувай, що тут учиться твій брат.
Що не забувай? Віллі велів мені вдавати, що ми не знайомі.
— Що?
— Ти мене не знаєш, Гарольде. А я не знаю тебе.
Останні два роки, за словами Віллі, Ітон став для нього спасінням. Молодший брат під ногами не плутається, не дістає питаннями, не лізе в його коло. Віллі жив своїм життям і не хотів від цього відмовлятися.
Що ж, нічого нового. Віллі не подобалося, коли нас помилково сприймали як одне ціле. Ненавидів, коли мама одягала нас в однакове. (Крім того, в плані дитячого одягу у неї був досить екстравагантний смак. Ми часто виглядали, наче близнюки з «Аліси в Країні див».) Я майже не звертав на це уваги. Мені було байдуже, хто як вбраний. Мене все влаштовувало, якщо це не кілт (ніж у шкарпетці й вітерець під сраку мені не подобалися). Проте для Віллі ходити в такому самому піджаку й таких самих шортах, як у молодшого брата, було справжньою мукою. А тепер ще й ходити з ним в одну школу — пекло просто.
Не хвилюйся, Віллі. Я наглухо забув, що ми знайомі.
Щоправда, допомагати нам забути один одного Ітон не поспішав. Манор-хаус. Нас поселили під одним дахом. З найкращих міркувань, ясна річ. Ну, добре хоч не на одному поверсі. Я жив на нижньому, Віллі зі старшими хлопцями на горішньому.
Щоб відчути смак цієї книжки напряму, не надягаючи пальто фірми «Я принца Гарри не читал, но осуждаю», дорога редакція пропонує вам маленький уривок. А якщо сподобається, купити примірник можна тут. Отже...
Восени 1998 року я вступив в Ітон. У мене був шок.
Ітон. Найкраща у світі школа для хлопчиків. Я так розумію, що шок було задумано. Припускаю, що шок згадано у статуті школи. Охоче вірю, що її засновник Генріх VІ, за сумісництвом мій предок, заповідав архітекторам пронести цей шок крізь віки й покоління. Він мислив Ітон як святиню, храм знань, і хотів, щоб люди почувалися в ньому дрібненькими, смиренними прочанами.
У моєму випадку так і було.
За кілька століть градус побожності в Ітоні трохи впав, але навчальна програма стала ще пекельнішою. Недаремно Ітон вважав себе не однією зі шкіл, а тією самою школою. Ми говоримо «школа» — маємо на увазі Ітон. У дітей аристократії вибору просто не було. Вісімнадцять прем’єр-міністрів, тридцять сім кавалерів Хреста Вікторії — з усіх свого часу знімали стружку в Ітоні. Це був райський сад для юних геніїв, проте для одного не дуже генія Ітон міг стати максимум чистилищем.
Стан речей став абсолютно очевидним на першому ж уроці французької. Учитель говорив так швидко й невимушено, що я був вражений. Він чомусь вважав, що ми всі парлé без проблем.
Можливо, інші й знали французьку. Але я? Французькою? Вільно? Я ж склав вступний екзамен, правда? О контрéр, мон амí!
Після уроку я підійшов до вчителя й пояснив, що сталася прикра помилка — я потрапив не в той клас. Він відповів, що нема причин хвилюватися — мовляв, я швидко ввійду в предмет. Судячи з того, що учитель у мене вірив, він мене не зрозумів. Тож я пішов до куратора й попросив записати мене у клас із простішою програмою — туди, де хлопці екзактемáн ком муá. Він так і зробив. Але посутньо це нічого не міняло.
Раз чи два було, що я сказав учителеві або однокласнику: знаєте, я не просто не в тому класі опинився — не в тій школі. Планка стояла набагато, набагато вище, ніж я міг стрибнути. А мені завжди відповідали: не хвилюйся, все буде добре. І не забувай, що тут учиться твій брат.
Що не забувай? Віллі велів мені вдавати, що ми не знайомі.
— Що?
— Ти мене не знаєш, Гарольде. А я не знаю тебе.
Останні два роки, за словами Віллі, Ітон став для нього спасінням. Молодший брат під ногами не плутається, не дістає питаннями, не лізе в його коло. Віллі жив своїм життям і не хотів від цього відмовлятися.
Що ж, нічого нового. Віллі не подобалося, коли нас помилково сприймали як одне ціле. Ненавидів, коли мама одягала нас в однакове. (Крім того, в плані дитячого одягу у неї був досить екстравагантний смак. Ми часто виглядали, наче близнюки з «Аліси в Країні див».) Я майже не звертав на це уваги. Мені було байдуже, хто як вбраний. Мене все влаштовувало, якщо це не кілт (ніж у шкарпетці й вітерець під сраку мені не подобалися). Проте для Віллі ходити в такому самому піджаку й таких самих шортах, як у молодшого брата, було справжньою мукою. А тепер ще й ходити з ним в одну школу — пекло просто.
Не хвилюйся, Віллі. Я наглухо забув, що ми знайомі.
Щоправда, допомагати нам забути один одного Ітон не поспішав. Манор-хаус. Нас поселили під одним дахом. З найкращих міркувань, ясна річ. Ну, добре хоч не на одному поверсі. Я жив на нижньому, Віллі зі старшими хлопцями на горішньому.
Запасний · 3
Про мистецтво непомітного
Якось мені трапилося пообідати в одній компанії з видатним візантиністом Сергієм Івановим, автором книжки «Прогулянки по Константинополю». Відчуття було, ніби ти не за столом сидиш, а на знімальному майданчику каналу «Діскавері» — інтелектуальний блиск співрозмовника справляв враження.
Іванов розповідав, як досліджував древній акведук, що йде по території Болгарії в якомусь глухому загумінку. Це навіть у візантійські часи було загумінком. І на цьому акведуку він знайшов тонке різьблення по каменю. Фокус у тому, що воно було спеціально зроблене в непомітному місці — ніхто не побачить. Я спитав, навіщо витрачати стільки зусиль на прикрашання непомітного? Іванов відповів: о, це дуже візантійська штука — будівельники робили цю прикрасу не для людей, а для Того, хто скрізь, а значить бачить усе.
В якійсь пізнішій статті він сказав річ, яка зачепилася мені за пам’ять: хороший автор веде читача за руку, а на останній сторінці відпускає, і читач кілька кроків робить сам. І там, у цих кроках, найбільше задоволення.
Коли спогади принца Гаррі прийшли на техредактуру, я подумав, що треба зробити читачам щось красиве й тонке. Вшанувати реверансом ренесансного типографа Альда Мануція, винахідника курсиву.
Видавництво спершу хотіло дати на останній сторінці щось рекламне, привернути до себе увагу, але погодилося, що там має бути тиша. Не заважаймо читачу зробити кілька кроків самостійно. Уявіть подумки, що на останній сторінці щось надруковано — і ефект пропаде. Не кожен дочитає книжку до кінця, але про останню сторінку подумали.
Про мистецтво непомітного
Якось мені трапилося пообідати в одній компанії з видатним візантиністом Сергієм Івановим, автором книжки «Прогулянки по Константинополю». Відчуття було, ніби ти не за столом сидиш, а на знімальному майданчику каналу «Діскавері» — інтелектуальний блиск співрозмовника справляв враження.
Іванов розповідав, як досліджував древній акведук, що йде по території Болгарії в якомусь глухому загумінку. Це навіть у візантійські часи було загумінком. І на цьому акведуку він знайшов тонке різьблення по каменю. Фокус у тому, що воно було спеціально зроблене в непомітному місці — ніхто не побачить. Я спитав, навіщо витрачати стільки зусиль на прикрашання непомітного? Іванов відповів: о, це дуже візантійська штука — будівельники робили цю прикрасу не для людей, а для Того, хто скрізь, а значить бачить усе.
В якійсь пізнішій статті він сказав річ, яка зачепилася мені за пам’ять: хороший автор веде читача за руку, а на останній сторінці відпускає, і читач кілька кроків робить сам. І там, у цих кроках, найбільше задоволення.
Коли спогади принца Гаррі прийшли на техредактуру, я подумав, що треба зробити читачам щось красиве й тонке. Вшанувати реверансом ренесансного типографа Альда Мануція, винахідника курсиву.
Видавництво спершу хотіло дати на останній сторінці щось рекламне, привернути до себе увагу, але погодилося, що там має бути тиша. Не заважаймо читачу зробити кілька кроків самостійно. Уявіть подумки, що на останній сторінці щось надруковано — і ефект пропаде. Не кожен дочитає книжку до кінця, але про останню сторінку подумали.
Запасний · 4
Забавно спостерігати, як коментаріат — є такий клас-гегемон, постмодернізм привів його на заміну пролетаріату, — реагує на мемуари принца Гаррі. «Що воно може написати?» (перекладаю: воно ж дурне). «А чого воно в житті досягло, що вже мемуари пише?» (перекладаю: сперва добейся, право написати мемуари треба заслужити). «Писало ж не воно».
З першими двома реакціями краще працює психотерапія, але те, що у принца був гострайтер (при старому режимі це називалося літературний негр) — не секрет. Журнал «Тайм» звернув увагу, що мемуари принца, цитую, surprisingly well written.
Чоловіка, який знайшов потрібні слова і белетризував розповідь принца, звати Джон Мерінгер. Це легенда американського гострайтингу — він же працював над спогадами великого тенісиста Андре Агассі і засновника фірми «Найк» Філа Найта (обидві книжки є українською). Вони з принцом зустрічалися, довго розмовляли і народили 800 сторінок тексту. Потім усе це скоротили вдвічі і посадили на драматургічний клей. Так що «Запасного» на стилістичному рівні зроблено дуже професійно. Багато читачів відзначили «просту» мову книжки, але це та простота, на яку треба окремий талант і десятиліття досвіду.
У шкільного курсу літератури є завдання-мінімум — навчити дітей відрізняти автора від ліричного героя, персонажа від актора, художню реальність від реальності за вікном. У французького художника Рене Магріта є знаменита картина «Це не люлька» — Ceci n'est pas une pipe. Ви всі її бачили і знаєте розгадку: це справді не люлька, а зображення люльки.
Так от, «Запасний» — це книжка. Вона концептуально побудована на тому самому прийомі, що й «Одного разу в Голлівуді» Тарантіно. Художній ефект у цьому фільмі виникає зі знання глядача про різницю між тим, що показано на екрані, і тим, що відбулося насправді.
Так само із «Запасним». Цю книжку треба читати в контексті нескінченного серіалу про королівських кайдашів, який нам показують уже кілька десятиліть. Вона найкраще смакує, якщо додати до неї приправу: розкоші і злидні Букінгема, сварки невісток, аж до вчорашньої коронації, на якій Гаррі, мов бідного родича, посадили в третьому, якщо я правильно порахував, ряду.
Забавно спостерігати, як коментаріат — є такий клас-гегемон, постмодернізм привів його на заміну пролетаріату, — реагує на мемуари принца Гаррі. «Що воно може написати?» (перекладаю: воно ж дурне). «А чого воно в житті досягло, що вже мемуари пише?» (перекладаю: сперва добейся, право написати мемуари треба заслужити). «Писало ж не воно».
З першими двома реакціями краще працює психотерапія, але те, що у принца був гострайтер (при старому режимі це називалося літературний негр) — не секрет. Журнал «Тайм» звернув увагу, що мемуари принца, цитую, surprisingly well written.
Чоловіка, який знайшов потрібні слова і белетризував розповідь принца, звати Джон Мерінгер. Це легенда американського гострайтингу — він же працював над спогадами великого тенісиста Андре Агассі і засновника фірми «Найк» Філа Найта (обидві книжки є українською). Вони з принцом зустрічалися, довго розмовляли і народили 800 сторінок тексту. Потім усе це скоротили вдвічі і посадили на драматургічний клей. Так що «Запасного» на стилістичному рівні зроблено дуже професійно. Багато читачів відзначили «просту» мову книжки, але це та простота, на яку треба окремий талант і десятиліття досвіду.
У шкільного курсу літератури є завдання-мінімум — навчити дітей відрізняти автора від ліричного героя, персонажа від актора, художню реальність від реальності за вікном. У французького художника Рене Магріта є знаменита картина «Це не люлька» — Ceci n'est pas une pipe. Ви всі її бачили і знаєте розгадку: це справді не люлька, а зображення люльки.
Так от, «Запасний» — це книжка. Вона концептуально побудована на тому самому прийомі, що й «Одного разу в Голлівуді» Тарантіно. Художній ефект у цьому фільмі виникає зі знання глядача про різницю між тим, що показано на екрані, і тим, що відбулося насправді.
Так само із «Запасним». Цю книжку треба читати в контексті нескінченного серіалу про королівських кайдашів, який нам показують уже кілька десятиліть. Вона найкраще смакує, якщо додати до неї приправу: розкоші і злидні Букінгема, сварки невісток, аж до вчорашньої коронації, на якій Гаррі, мов бідного родича, посадили в третьому, якщо я правильно порахував, ряду.
Нагадаю візуалам, що у дорогої редакції є офіційний інстаграм про знаки і тексти довкола нас.
https://www.instagram.com/prym.per/
https://www.instagram.com/prym.per/