Запасний

Бувають книжки, які стають бестселерами, ще до того, як написані. Так склалося, що видавничі рекорди в англомовному світі ділять зараз два Гаррі: один дипломований чарівник, інший принц.

Коли з’явився анонс мемуарів принца Гаррі, я спитав себе, чи хочу таке перекласти. І відповів собі «Ні». Переклад має давати відчуття пригоди, казав класик. А мені здавалося, що пригоди в цій книжці немає.

Світські й духовні вельможі, королі й королеви, імами і папи — невільні люди. Вони напишуть тільки те, що можуть написати. Його величність почитають, що там молодший син понаписував і повикреслюють зайве — неспортивно виходить. Дякую, я краще про квантову механіку поперекладаю, або про історію, там дива чудніші.

Однак з’ясувалося, що пригода в «Запасному» є. По-перше, це добре написано. По-друге, перекладати довелося в екстремальних умовах, коли світло було з перебоями. По-третє, біг я не один: компанію мені склали дві чудові перекладачки Інна «Чотири скарби неба» Бодак і Антоніна «Витончене мистецтво забивати на все» Ящук. Ми розлили принца на трьох, бо видавництво хотіло порадувати читачів пошвидше, і місяць фехтували на алюзіях, ілюзіях та алітераціях.

Кілька наступних постів дорога редакція присвятить цій видовищній книжці і подражнить вас тізерами. А якщо хтось хоче зробити собі подарунок з нагоди коронації Карла ІІІ й купити пару примірників, то ось вам лінк.

Вмощайтеся зручненько і слухайте. Було у короля два сини...

Запасний · 2
Щоб відчути смак цієї книжки напряму, не надягаючи пальто фірми «Я принца Гарри не читал, но осуждаю», дорога редакція пропонує вам маленький уривок. А якщо сподобається, купити примірник можна тут. Отже...

Восени 1998 року я вступив в Ітон. У мене був шок.

Ітон. Найкраща у світі школа для хлопчиків. Я так розумію, що шок було задумано. Припускаю, що шок згадано у статуті школи. Охоче вірю, що її засновник Генріх VІ, за сумісництвом мій предок, заповідав архітекторам пронести цей шок крізь віки й покоління. Він мислив Ітон як святиню, храм знань, і хотів, щоб люди почувалися в ньому дрібненькими, смиренними прочанами.

У моєму випадку так і було.

За кілька століть градус побожності в Ітоні трохи впав, але навчальна програма стала ще пекельнішою. Недаремно Ітон вважав себе не однією зі шкіл, а тією самою школою. Ми говоримо «школа» — маємо на увазі Ітон. У дітей аристократії вибору просто не було. Вісімнадцять прем’єр-міністрів, тридцять сім кавалерів Хреста Вікторії — з усіх свого часу знімали стружку в Ітоні. Це був райський сад для юних геніїв, проте для одного не дуже генія Ітон міг стати максимум чистилищем.

Стан речей став абсолютно очевидним на першому ж уроці французької. Учитель говорив так швидко й невимушено, що я був вражений. Він чомусь вважав, що ми всі парлé без проблем.

Можливо, інші й знали французьку. Але я? Французькою? Вільно? Я ж склав вступний екзамен, правда? О контрéр, мон амí!

Після уроку я підійшов до вчителя й пояснив, що сталася прикра помилка — я потрапив не в той клас. Він відповів, що нема причин хвилюватися — мовляв, я швидко ввійду в предмет. Судячи з того, що учитель у мене вірив, він мене не зрозумів. Тож я пішов до куратора й попросив записати мене у клас із простішою програмою — туди, де хлопці екзактемáн ком муá. Він так і зробив. Але посутньо це нічого не міняло.

Раз чи два було, що я сказав учителеві або однокласнику: знаєте, я не просто не в тому класі опинився — не в тій школі. Планка стояла набагато, набагато вище, ніж я міг стрибнути. А мені завжди відповідали: не хвилюйся, все буде добре. І не забувай, що тут учиться твій брат.

Що не забувай? Віллі велів мені вдавати, що ми не знайомі.

— Що?
— Ти мене не знаєш, Гарольде. А я не знаю тебе.

Останні два роки, за словами Віллі, Ітон став для нього спасінням. Молодший брат під ногами не плутається, не дістає питаннями, не лізе в його коло. Віллі жив своїм життям і не хотів від цього відмовлятися.

Що ж, нічого нового. Віллі не подобалося, коли нас помилково сприймали як одне ціле. Ненавидів, коли мама одягала нас в однакове. (Крім того, в плані дитячого одягу у неї був досить екстравагантний смак. Ми часто виглядали, наче близнюки з «Аліси в Країні див».) Я майже не звертав на це уваги. Мені було байдуже, хто як вбраний. Мене все влаштовувало, якщо це не кілт (ніж у шкарпетці й вітерець під сраку мені не подобалися). Проте для Віллі ходити в такому самому піджаку й таких самих шортах, як у молодшого брата, було справжньою мукою. А тепер ще й ходити з ним в одну школу — пекло просто.

Не хвилюйся, Віллі. Я наглухо забув, що ми знайомі.

Щоправда, допомагати нам забути один одного Ітон не поспішав. Манор-хаус. Нас поселили під одним дахом. З найкращих міркувань, ясна річ. Ну, добре хоч не на одному поверсі. Я жив на нижньому, Віллі зі старшими хлопцями на горішньому.

Запасний · 3
Про мистецтво непомітного

Якось мені трапилося пообідати в одній компанії з видатним візантиністом Сергієм Івановим, автором книжки «Прогулянки по Константинополю». Відчуття було, ніби ти не за столом сидиш, а на знімальному майданчику каналу «Діскавері» — інтелектуальний блиск співрозмовника справляв враження.

Іванов розповідав, як досліджував древній акведук, що йде по території Болгарії в якомусь глухому загумінку. Це навіть у візантійські часи було загумінком. І на цьому акведуку він знайшов тонке різьблення по каменю. Фокус у тому, що воно було спеціально зроблене в непомітному місці — ніхто не побачить. Я спитав, навіщо витрачати стільки зусиль на прикрашання непомітного? Іванов відповів: о, це дуже візантійська штука — будівельники робили цю прикрасу не для людей, а для Того, хто скрізь, а значить бачить усе.

В якійсь пізнішій статті він сказав річ, яка зачепилася мені за пам’ять: хороший автор веде читача за руку, а на останній сторінці відпускає, і читач кілька кроків робить сам. І там, у цих кроках, найбільше задоволення.

Коли спогади принца Гаррі прийшли на техредактуру, я подумав, що треба зробити читачам щось красиве й тонке. Вшанувати реверансом ренесансного типографа Альда Мануція, винахідника курсиву.

Видавництво спершу хотіло дати на останній сторінці щось рекламне, привернути до себе увагу, але погодилося, що там має бути тиша. Не заважаймо читачу зробити кілька кроків самостійно. Уявіть подумки, що на останній сторінці щось надруковано — і ефект пропаде. Не кожен дочитає книжку до кінця, але про останню сторінку подумали.

Запасний · 4

Забавно спостерігати, як коментаріат — є такий клас-гегемон, постмодернізм привів його на заміну пролетаріату, — реагує на мемуари принца Гаррі. «Що воно може написати?» (перекладаю: воно ж дурне). «А чого воно в житті досягло, що вже мемуари пише?» (перекладаю: сперва добейся, право написати мемуари треба заслужити). «Писало ж не воно».

З першими двома реакціями краще працює психотерапія, але те, що у принца був гострайтер (при старому режимі це називалося літературний негр) — не секрет. Журнал «Тайм» звернув увагу, що мемуари принца, цитую, surprisingly well written.

Чоловіка, який знайшов потрібні слова і белетризував розповідь принца, звати Джон Мерінгер. Це легенда американського гострайтингу — він же працював над спогадами великого тенісиста Андре Агассі і засновника фірми «Найк» Філа Найта (обидві книжки є українською). Вони з принцом зустрічалися, довго розмовляли і народили 800 сторінок тексту. Потім усе це скоротили вдвічі і посадили на драматургічний клей. Так що «Запасного» на стилістичному рівні зроблено дуже професійно. Багато читачів відзначили «просту» мову книжки, але це та простота, на яку треба окремий талант і десятиліття досвіду.

У шкільного курсу літератури є завдання-мінімум — навчити дітей відрізняти автора від ліричного героя, персонажа від актора, художню реальність від реальності за вікном. У французького художника Рене Магріта є знаменита картина «Це не люлька» — Ceci n'est pas une pipe. Ви всі її бачили і знаєте розгадку: це справді не люлька, а зображення люльки.

Так от, «Запасний» — це книжка. Вона концептуально побудована на тому самому прийомі, що й «Одного разу в Голлівуді» Тарантіно. Художній ефект у цьому фільмі виникає зі знання глядача про різницю між тим, що показано на екрані, і тим, що відбулося насправді.

Так само із «Запасним». Цю книжку треба читати в контексті нескінченного серіалу про королівських кайдашів, який нам показують уже кілька десятиліть. Вона найкраще смакує, якщо додати до неї приправу: розкоші і злидні Букінгема, сварки невісток, аж до вчорашньої коронації, на якій Гаррі, мов бідного родича, посадили в третьому, якщо я правильно порахував, ряду.

Нагадаю візуалам, що у дорогої редакції є офіційний інстаграм про знаки і тексти довкола нас.

https://www.instagram.com/prym.per/

https://twitter.com/regionalityUA/status/1655649291749187594?t=sFl61g-sDHk4hLr6VuT-cA&s=35

Моя альма-матер ) Здається, вони не дуже зрозуміли, що у них на любовному логотипі написано )

В колекцію ім. Волтера Бенджаміна

Незалежно від того, як ми напишемо прізвище цілком відомого французького філософа Бергсона, він Анрі, а не Генрі.

Це має бути професійним рефлексом. Собака чує дзвінок — виділяє слину. Перекладач нонфіка бачить прізвище — гуглить, якщо не знає, хто це.

Вичерпний анекдот про букстаграмерів

Запрошує новый русский у гості приятеля. Водить скрізь, хвалиться інтер’єром. А на тумбочці у вітальні стоїть великий кінескопний телевізор з суцільного шматка золота…

— И шо ж ты по нему смотришь? — питає гість.
— Ты не понял, братан. Его не смотрят, его показывают.

Помилка дня

Більшість помилок у сучукперекладі — нудні. Просто погано перекладено, та й по тому — особливої користі не виснуєш, на метод не вийдеш. Красиві, видовищні помилки трапляються рідко, але вчора одну знайшов.

Надворі Лондон, на календарі 1940 рік. Перекладачка пише, цитую, через біль, дослівно:

...на радіо можна було почути інформування у стилі «Нас чекає коротка ніч».

Що це значить? Що хотіло сказати радіо? Чому воно інформує, що ніч коротка? Може, це якась передача про астрономію?

Надворі, нагадаю, Лондон, а на календарі 1940 рік. І в оригіналі дотепно написано, що після того, як німці почали бомбити Англію, британці настільки звиклися, що радіопопередження почали нагадувати прогноз погоди: Very blitzy tonight.

Фокус у тому, що масові бомбардування Лондона з метою зламати волю до опору називалися операція «Бліц». А британський гумор утворив від цього дієприкметник — blitzy. Тобто не ніч у нас коротка, а вночі буде шумно — німці прилетять бомбити.

#сучукрпереклад #помилки

https://www.pabulum.com.ua/product/sotvorinnya-svitu-sim-dniv-iz-tarasom-prohaskom/

Сьогодні 55 років Тарасу Прохаську — письменнику непересічного масштабу. З цієї нагоди видавництво «Пабулум» пропонує книжку розмов із ним під назвою «Сотворіння світу». З красивою знижкою 55 %. Виходить 99 гривень + доставка. Символічні гроші на теперішні часи.

Якщо вам здається, що це реклама, то ні — вам здається. Прохасько цікавий і спостережливий автор. Найкраще, що зі мною трапилося минулого року, — я два дні побув його водієм. Прохасько зустрічався з читачами у маленьких подільських містечках у рамках літературної ініціативи ПЕНа. Це було два дні, а Тетяна Терен, упорядниця «Сотворіння світу», розмовляла з ним цілих сім. Якщо вам теж сумно по життю без тонкого співрозмовника, то дуже раджу.

Read Responsibly, або Як із тексту виникає влада

На імпортних пляшках з вином пишуть Drink Responsibly або, якщо винороб куртуазніший, Enjoy Responsibly. Універсальна порада, на всі випадки життя.

Так от, люб’язний гугль підкладає мені заголовок: «Зеленскому запретили выступать на Евровидении». І зразу згадується шкільний рядок з Пушкіна: «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет».

Такими заголовками нам намагаються формувати картину світу. Стежте за руками товарища майора: запретить можна тільки те, що перебуває в межах можливостей того, кому ти запрещаешь.

Можна не пустити Зеленського, відмовити йому в проханні виступити і т. д. з варіаціями. Але неможливо заборонити Зеленському виступати, бо можливість виступити залежить не від нього. Заборонити мені співати в опері можна, якщо я сиджу в партері і підспівую Монсерат Кабальє. В усіх інших випадках твердження «Миколі заборонили співати в опері» не має смислу.

Саме тому російські новини, тексти й наративи токсичні. Вони непомітно розхитують свідомість у бік «не все однозначно», прочиняють вікно Овертона. Читати й дивитися їх треба в костюмі хімзахисту. Для непідготовлених людей, особливо в пенсійному віці, це попросту небезпечно.

Читайте Мішеля Фуко і класиків культурної антропології. Існує безліч способів «конструювати» владу й ієрархію, включаючи тексти і простір, як такий. Наприклад, той, кому забороняють, перебуває внизу. Верх і низ — це архетипні поняття, вони вмонтовані в людське єство. Саме з цієї причини — просторове конструювання влади — трон монарха на сходинку-дві вище, ніж площина, в якій стоять його піддані.

Не вірю

У спогадах великого фізика, гострослова і життєлюба Річарда Фейнмана є епізод, в якому він пояснює свій критичний метод.

Коли мені хтось щось пояснює, я придумую приклади. Скажімо, математики прийшли з класною теоремою. Коли вони викладають умови теореми, я будую в уяві картину, яка відповідає умовам теореми. Наприклад, множина — це м’яч, дві множини, які не перетинаються, — два м’ячі. М’ячі можуть міняти колір, обростати волоссям і т. д. — що більше умов, то більше властивостей у м’ячів. Нарешті математики формулюють умову, в яку не вписується мій зелений бородатий м’яч, і я кажу: «Стоп! Тут має бути помилка».

Отак само працює мій мозок, коли я читаю переклади. Перекладач бив-бив — не розбив. Редактор бив-бив— не розбив. Коректор бив-бив — не розбив. Бігла мишка, хвостиком махнула... Я просто бачу, як з граматично правильної фрази стирчить помилка перекладу.

Трапився хороший приклад, на якому можна показати, як працює наш із Фейнманом метод.

Дано: свіженька книжка про шпигунські ігри, 450 гривень, сторінка 30.

Надворі 1944, 1945 або 1946 рік. Головний герой у дитинстві спостерігає, як по Москві ведуть колону німецьких полонених. У ті часи це була звична картина в багатьох радянських містах, у Києві теж. Полонених німців водили на будівельні роботи та й просто так бувало водили — для підняття морального духу місцевого населення.

Так от, переклад прямою мовою пише: «їх захопили, взяли в наручники і тягнули як тварин».

— Стоп! — говорить мій внутрішній Фейнман. — Тут має бути помилка.
— Не вірю, — підтакує йому внутрішній Станіславський.

Уявіть, що таке взяти в наручники колону полонених. Скільки наручників на це треба. Їх треба надягнути, а потім зняти. Уявіть, скільки часу на це треба. Крім того, наручники — технічно складний і матеріалоємний предмет. Полонених німців у Москві на порядок більше, ніж наручників. Ідея вести колону людей у наручниках надлишкова — ніхто при здоровому глузді цього не робитиме, навіть чекісти. Текст у цьому місці перестає триматися купи.

Подивімося в оригінал. Мій внутрішній Фейнман правий: німці там “trapped, guarded and led like animals”. Їх просто ведуть під конвоєм, це інваріантний переклад слова guarded у цьому контексті. (У дужках завважте наскільки тягнути невдалий переклад для слова led — німців ведуть, як тварин, якщо хочете, женуть, але не тягнуть.)

А наручники, як і багато іншого у цій хорошій книжці, вигадала перекладачка.

Су-шеф перекладає

Ненавчений гірким досвідом, купив за грубі гроші ще одну кулінарну книжку (у мене до них почуття). Першорядний автор, найпрестижніше вкраїнське видавництво, від самих фотографій ситно.

Перша ж сторінка вступу: «Наприклад, якщо взяти прекрасну яловичу груднину і тушкувати її в горщику з бульйоном всю ніч (7–8 годин), на ранок м’ясо буде трохи хрустким зверху та надзвичайно ніжним всередині...»

Не буде! Як є доказова медицина, так є доказова кулінарія. Не буде м’ясо «трохи хрустким зверху», якщо його тушкувати в бульйоні 8 годин. Про це й дієслово «тушкувати». Не вірите? Візьміть м’ясо, горщик, бульйон, 8 годин і перевірте. Або ми під прикметником «хрусткий» різне розуміємо.

На с. 19 нам пропонують «відтінити салат чимось солодким, наприклад, бальзамічним оцтом». Споконвіку бальзамічний оцет був кислим. Про це й іменник «оцет». Не вірите? Купіть пляшку бальзамічного оцту, дайте кільком людям скуштувати краплю і спитайте, яке воно на смак.

«Обертайте одну руку довкола іншої» — це як? От ви, дорогі перекладачі, редактори, коректори і далі за списком, самі розумієте, що написали?

І так на кожній сторінці. Шкода книжки, як даремні ліки в аптеку, не можна в книгарню повернути і попросити свої гроші назад.

https://www.youtube.com/watch?v=uwfjL-WT-4k

Одне з найбільших вражень моїх студентських часів — екскурсія в Лінгвістичний музей професора Тищенка в КНУ. Офігенно цікаво було. Він серед іншого розповів, що слово лелека — одне з найдавніших в українській мові, з індоєвропейських часів. Це, мовляв, звуконаслідування клацання клювом ляк-ляк.

Так от, хтось у селі на Полтавщині поставив камеру над лелечим гніздом і вивів пряму трансляцію в інтернет. Можна в будь-який момент подивитися, що там пташки роблять. Заходиш на 30 секунд — і зразу настрій піднімається.

Хибний друг — 11
Повторення пройденого

Те, що англійською мовою називається copy, українською може називатися не тільки «копією», а й «примірником» (і навіть «екземпляром»).

Якщо мова, скажімо, про книжки, то «продано 100 000 копій», як заведено тепер перекладати, по-українськи буде «продано стільки-то примірників». Копії книжок робили в середньовічних скрипторіях. Між фразами «в бібліотеці є два примірники цієї книжки» і «в бібліотеці є дві копії цієї книжки» є смислова різниця.

#сучукрпереклад

Мистецтво пасхалки

Починають під'їжджати перші відгуки журналістів і читачів на мемуари принца Гаррі у нашому з Інною Бодак і Антоніною Ящук перекладі.

Читати їх окреме задоволення. Звідки ти ще дізнаєшся, що Гаррі — а) рудий поц, б) байстрюк, в) підкаблучник. А з ідей читачів, що видавництву треба було замість принца видати, можна окремий темплан сформувати.

Аж ось журналістка пред'явила мені за «пасхалку» — цитату зі «старого радянського фільму». І висловила сподівання, що редакторка встигла її знайти й усунути.

У нас була першокласна й делікатна редакторка, обладана почуттям гумору — Вікторія Кравчук. Вона нашими пасхалками насолоджувалася.

Дорога редакція оголошує конкурс серед читачів «Запасного»: той, хто знайде цю пасхалку, отримає приз.

Педагогічний етюд

Минулої осені ми з донькою посадили біля будинку вісім саджанців кленів. Шість прижилося. Дуже добрий результат, якщо врахувати, що під тонким шаром ґрунту насправді будівельне сміття, яке забудовники не вивезли, бо нафіг їм зайві витрати — достатньо присипати.

Радість садити дерева й дивитися, як вони ростуть, ще більша, ніж від цікавого перекладу. Це відчуття з віком приходить, на старість ви теж дачниками станете, от побачите.

Так от, сходив сьогодні клени полити й нітроамофоскою пригостити (це таке добриво: азот, калій і ще якась хрінь).

Біля дерев дитячий майданчик, клени йому з часом тінь мають дати, бо зараз воно як на сковорідці. Порпаюся і дивлюся краєм ока, як дівчинка — десь роки два — намагається вилізти вгору по гірці. У неї азарт на обличчі — вона лізе, а гравітація вниз тягне. У дворічному віці це кльова пригода.

Чую голос бабусі:
— Не роби так! Тут не можна підніматися! Тут треба спускатися!

І далі вона не лінується встати з лавочки, підійти до дитини і розвернути її в «правильний» бік — щоб дитина спускалася. Інших дітей на майданчику в цей момент нема, дівчинка нікому не заважає.

Дивлюся і сумно думаю: «Бляха, шо у тебе в голові, бабо?.. Що тобі залежить на тому, що дитина не спускається, а піднімається?.. Чому так не можна?.. Що станеться, якщо твоя внучка підніметься по гірці, а не спуститься?..»

Правду доктор Комаровський казав: «Немає в дитини страшнішого ворога, ніж любов бабусі»

https://www.youtube.com/watch?v=aA2IRoPFIn0

Народження перекладу із духу музики

За двадцять років у перекладі зі мною кілька разів було те, що в японському дзені називається сáторі, — осяяння. Розуміння що таке дієслово або що таке іменник не йде в комплекті зі шкільним атестатом — до цього ще треба дійти.

Ця старовинна пісня Фреді Меркюрі — їй, страшно подумати, майже 50 років — навчила мене ритму. Коли до мене дійшло, що це вальс — розмір 3/4 — у голові ніби щось клацнуло. Я зрозумів, що таке ритм у перекладі і як виразити сольфеджіо словами.

Пригощайтеся.