Прокидаюся сьогодні — а нас тут уже 1500!
Психологічно для мене кожен і кожна +1 дуже важливі, бо це свідчення, що щось важливе і цікаве я роблю не лише для себе, але й зацікавлюю цим людей довкола. Дякую вам!

Хочу поділитися також каналами, які сама читаю і люблю. З абсолютною більшістю авторів знайома особисто, тому буду рада, якщо і вам вони сподобаються:

Обранці духів — сакральне мистецтво, релігієзнавство, повсякдення релігійних спільнот по всьому світу. Веде науковець Віталій Щепанський.

Їжакультура — антропологія їжі, історія гастрономічної культури в Україні, послідовна лише науково верифікована інформація і дискусії. Веде Олена Брайченко, яка заснувала видавництво "Їжак".

Антропологинька — це був перший український телеграм-канал про антропологію, який створила Тіна Полек. Ведеться не дуже регулярно, але це компенсується концентрованою і надзвичайно цікавою інформацією.

Антропологія та етнографія — найновіший канал на дотичну тему. Створила Марія Куряча, вона активніша в інстаграмі, але тут обіцяє деталізованіші тексти й дискусії.

Trips and Quips — антропологічні й історичні нотатки Павла Морковкіна про Африку, Пакистан і Близький Схід. Раніше це був канал більше про подорожі Паші та його спостереження, тепер потрошку йде нахил на цікаві історичні контексти і досвід (пост)колоніалізму.

Нотатки орієнталіста — продовжуючи тему Азії та Африки. Веде історик Олексій Савченко, який досліджує татар-липок. На каналі багато приємної візуалки й дуже крутих текстів. Пам'ятаєте, нещодавно я перепощувала про лакрицю з Аралу?

WAS — історичні огляди про все на світі, але зараз особливо цікаво спостерігати за розвитком тем про радянське минуле і війни.

Наука Куншт — канал, який створений від науково-популярного медіа "Куншт". Простою мовою про науку від історії до генної інженерії. Люблю їх шалено.

Модерна Спіжарка — канал Аврори Огородник з новинами та історіями зі світу їжі. Оновлюється дуже активно, від чого постійно хочеться їсти:)

Welcome to the climate change! — найсвіжіший канал з добірки, який щойно завів журналіст та аналітик Анатолій Максимов. Читаю його давно у фб, дуже раджу, якщо цікава тема кліматичних змін, стихійних лих і екобуття.

Про мобільність — канал про транспортне планування, різні сталі види транспорту, урбанізацію від розробників транспортної моделі Києва.

Ну, і наостанок:
Гіднасхід — раніше це був блог Наталії Михальченко про її небанальні подорожі здебільшого Сходом і Півднем України, а тепер більше фіксація того, як війна на людей і ці місця впливає.

🇿🇦 Посол України в ПАР Любов Абравітова та депутат Верховної Ради Жан Беленюк, м. Преторія

Ед видає свою першу книгу. Замовляйте мерщій — чотириста сторінок, тверда обкладинка, архівні фотографії та прохолодні історії

Я чекав на цей день три роки, і ось він настав. У видавництві Vivat незабаром виходить моя книга "Архіви КГБ. Невигадані історії". Це збірка з 18 найцікавіших сюжетів, які я знайшов у розсекречених документах та публікував у різних виданнях. Деякі з історій доповнені - нові документи та нових свідків я знаходив вже після публікації у ЗМІ.

Зараз наклад друкують, а поки ви можете зробити в мене передзамовлення. Для нього діє знижка 20% - одна книжка коштує 256 гривень. За бажанням я підпишу ваш примірник. Книжки очікуються наприкінці листопада.

Всі деталі про передзамовлення - у цій гугл-формі:
https://forms.gle/S587F9WuFaiwG7WX7

[наспівує]
L’Afrique est un joyau
Pour nous tous le berceau
Surtout le continent
Son cœur est palpitant

https://www.bbc.com/ukrainian/news-63294289

І до важливих подій у світі авіації 💩✈️

https://www.thesun.co.uk/news/20143685/british-airways-passenger-defecates-plane-floor-heathrow/

Насправді цьому скріну з Вікіпедії вже майже пів року. Зараз згадку і про українських, і про російських військових прибрали з англомовної версії. Там було посилання на статтю в російській "Независимой газете", яку редактори, ймовірно, не вважали авторитетним джерелом. В українській та російській версіях ці згадки збереглись.

Взагалі, українські військові спеціалісти в Африці в останні 30 років — це доволі цікава тема. Але, звісно, далеко не всю інформацію там можна буде знайти у відкритих джерелах.

Українці воювали в Африці задовго до цього. Друга англо-бурська війна привабила кілька тисяч європейців, що вирішили стати на бік бурів проти Британської імперії. З-поміж них найрозпіаренішим нашим співвітчизником є Юрій Будяк (справжнє прізвище Покос).

Згідно з легендою, у 1899 році загін Будяка взяв у полон британських військових, серед яких був майбутній прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль, що перебував там у якості репортера. Завдяки Будяку Вінстон уникне розстрілу. А сім'я Черчиллів віддячить за це і організує Юрію навчання в Оксфорді. За іншою версією, Будяк в Англії взагалі закрутить роман із мамою Стіфлера Вінстона.

Власне, єдиним джерелом цієї інформація був сам Будяк, що розповідав знайомим цю історію за чаркою коньяку. Черчилль ніде не згадує про знайомство з українцем. Міжнародне черчилівське товариство пише про цю пригоду з посиланням на історичний телеканал The History Channel UK, але називає її "українською байкою". А разом із численними протиріччями це все наштовхує на думку, що історія врятування Черчилля Будяком — лише вигадка.

🇿🇦 Випадковий Південно-Африкансько-Республіканський факт

Фанатська трибуна Коп на ліверпульському стадіоні "Енфілд" зобов'язана своїм ім'ям битві за гору Спіон-Коп 1900 року під час Другої англо-бурської війни. Так само, як і кілька десятків трибун на інших британських стадіонах з назвами Коп та Спіон-Коп.

За кілька років після битви журналіст порівняє фанатів на трибуні одного з лондонських стадіонів із британськими солдатами на схилі тієї самої гори. Назва піде в народ. А вже в 1928 році ліверпульська трибуна стане Копом офіційно.

Тепер вже можна визначити, де в цій системі координат розташований Бенксі

⚡️⚡️Новий випуск вже на каналі!🎬
Диктатор, який десятиліттями лишається у владі та з часом втрачає відчуття реальності. Він порівнює себе з великими правителями минулого та переконаний, що мусить відновити історичну справедливість. Для цього можна напасти на сусіда - значно меншого та слабшого. Він вірить, що народ сусідньої країни зустріне його армію з квітами. А світ промовчить, як промовчав минулого разу.

Ці слова підійдуть багатьом діячам минулого та сучасності. У новому випуску WAS ми поговоримо про одного з них - іракця Саддама Хусейна. Ви дізнаєтеся, чому більшість впливових країн підтримала агресивну війну диктатора проти Ірану, як колаборант із двома паспортами допомагав Іраку виправдати анексію Кувейту, як Хусейн після операції “Буря в пустелі” оголосив себе переможцем, та чи дійсно держсекретар США Колін Павелл приніс у будівлю ООН пробірку з біологічною зброєю.
⬇️⬇️⬇️
https://youtu.be/0behv3Os4yQ

Антропологиня Він Маґґі два роки проживала в долині Румбур у калашів (північ Пакистану). Я раніше вже неодноразово писала, зокрема про практику відселення жінок у спеціальні окремі зони (у калашів вони звуться башалі).

У тому пості я пояснювала, чому такі традиції живуть і як можуть зникати. Одним з факторів стає поява доступних засобів жіночої гігієни. Втім, Маґґі у своїй книзі "Наші жінки вільні" описує той аспект, який важко вловити, якщо не проживаєш там тривалий час.

Башалі стає для жінок простором, де вони можуть бути собою й робити те, що не дозволено нормами патріархальної традиційної культури. Там ніхто їм нічого не скаже.

Вони п'ють чаї, курять, пліткують про чоловіків і свекрух, сплять коли заманеться, відпочивають від важкої хатньої роботи, танцюють і співають, інколи навіть заграють з тими, хто проходить повз зачинені ворота, а ще, звісно, проводять власні ритуали очищення і готують підношення богам.

Менструальний дім стає для них місцем сили, порозуміння і певним чином свободи. Тому, звісно, лише появи доступних прокладок буде замало для того, щоб зникла потреба там усамітнюватися. Має змінюватися і сам традиційний розподіл обов'язків, і ставлення до жіночої роботи.

Маґґі поїхала вивчати калашську культуру для дисертації. І вчора я подивилася її відеороботу "Учасниця/спостерігачка" про власний досвід етичної дилеми дослідника в полі.

Сталося так, що вони була присутня при пологах у башалі, і все пройшло добре. Але за якийсь час дитина захворіла. Вона розуміла, що немовля потребує медичної допомоги ("one shot of penicillin" міг би його врятувати), і запропонувала повезти його в найближчу лікарню в Читрал (ми туди їхали під 3 години по надзвичайно мальовничим і таким же роздовбаним дорогам, це просто не передати, яка віддалена частина світу).

Жінки все казали, що треба почекати чоловіків, щоб вони приїхали і відвезли, і врешті дитина померла прямо у Він на руках. У фільмі вона підіймає це страшне питання: де ти ще дослідник, а де ти — людина? Вона розмірковує, що могла би зарадити ситуації, якби настояла, що їй би дали дитину, це не була би проблема. Але як антропологиня, яка має лише споглядати і не втручатися, — чи мала би вона етичне право таки їхати в Читрал?

Врешті, їй не стало духу самій діяти. Смерть дитини так вплинула на неї, що вона змогла дописати дисертацію і зробити книгу, але далі пішла з польової роботи, — настільки травматичним був цей досвід і нагадування про нього.

Мене вона так глибоко вразила, що я не знала, як тут про неї написати. Це болюча, трагічна історія, як вчинки або бездіяльність все одно зроблять з тебе учасника, бо ти більше ніколи не зможеш бути спостерігачем.

Коли писали сценарій, думав про вплив війни в Іраці на культуру в Східній Європі. Зміг згадати лише дві пісні: "Саддам Хуссейн" Mr. Credo та "Томагавки" гурту Кожаный Олень. Але в коментах під відео згадали прекрасне:
https://youtu.be/lUWJN6NfkpI