Вітаю усіх, хто приєднався до каналу цього тижня! І, шо головне, лишився.
Цей канал — мій особистий спосіб не йобнутись. Я пишу тут все, що, в принципі, приходить в голову. Чи воно вам подобається, чи не подобається — це ваша особиста справа. Ви можете спробувати зі мною посперечатися в коментарях, але кажу зразу — справа марна.
Що тут взагалі можна знайти? У мене є мислівслухі, це те, що вкололо в голову тут і зараз, є проповіді — довгі піднесені тексти з обов’язковою мораллю в кінці, і є ще розділ «Бабіч графоманить», це усякі казочки-сміхуйочки і оповідання. В общім, все шо довше твіта, попадає сюда.
Да, я матюкаюсь, да, я пишу суржиком (я ще й густо ним говорю), і, в общім, мені насрать хто шо думає з цього приводу.
Також щоп’ятниці відбувається невелика регулярна акція — «Незамовлений ХепіМіл». Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це для мене значить, що нравиця це не тіко мені самому.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, який ви приділяєте цьому маленькому куточку безумства та сатири.
Люблю вас. Мирного вам неба, котики.
Цей канал — мій особистий спосіб не йобнутись. Я пишу тут все, що, в принципі, приходить в голову. Чи воно вам подобається, чи не подобається — це ваша особиста справа. Ви можете спробувати зі мною посперечатися в коментарях, але кажу зразу — справа марна.
Що тут взагалі можна знайти? У мене є мислівслухі, це те, що вкололо в голову тут і зараз, є проповіді — довгі піднесені тексти з обов’язковою мораллю в кінці, і є ще розділ «Бабіч графоманить», це усякі казочки-сміхуйочки і оповідання. В общім, все шо довше твіта, попадає сюда.
Да, я матюкаюсь, да, я пишу суржиком (я ще й густо ним говорю), і, в общім, мені насрать хто шо думає з цього приводу.
Також щоп’ятниці відбувається невелика регулярна акція — «Незамовлений ХепіМіл». Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це для мене значить, що нравиця це не тіко мені самому.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, який ви приділяєте цьому маленькому куточку безумства та сатири.
Люблю вас. Мирного вам неба, котики.
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Доброго вечора, котики!
Я давно хотів спробувати записати шось голосом, ну і мені ще муляло, шо рівно за тиждень до сраної «спєцапірациї» я купив дорогого мікрофона на потреби Першої Львівської Фронтярні. Ми навіть встигли зробити рівно один стрім, знятий на обкладинку від щоденника.
Сьогодні я нарешті зібрався з духом, діждав коли більшість дітей виведуть на прогулянку і здєлав це! До вашої уваги — аудіоказка «Таємниця зниклих танків» у нездалому та невпевненому #у_виконанні_автора!
Я давно хотів спробувати записати шось голосом, ну і мені ще муляло, шо рівно за тиждень до сраної «спєцапірациї» я купив дорогого мікрофона на потреби Першої Львівської Фронтярні. Ми навіть встигли зробити рівно один стрім, знятий на обкладинку від щоденника.
Сьогодні я нарешті зібрався з духом, діждав коли більшість дітей виведуть на прогулянку і здєлав це! До вашої уваги — аудіоказка «Таємниця зниклих танків» у нездалому та невпевненому #у_виконанні_автора!
#мислівслухі
Доброго ранку, котики.
Люди — в масі свої мудаки. Але ця війна зробила дивне диво, і повернула багатьох людей цікавим боком до світу. От взяти, напрімєр, Бориса Джонсона (Джонсонюка, блядь). До вторгення ким він був для світу? Смішний дурачок з дебільною причоскою, який в сімейниках бігав на пробіжку я якогото хуя замутив Брекзіт. Шо маєм в результаті? Він включив режим берсерка і, якщо збереже взятий темп, то за кілька місяців уже передаватиме Україні, я не знаю, Камені Вічності і рукавичку Таноса. Я так в пів ока слідкував за новинами з Британії, він реально раньше ото шось чвякав-хуякав на міжнародній арені, з нього потішалися тупо всі. А всякі Макрони-макарони ниють, плачуть, звонять пітуну «вова, пажамлуста, нє стріляй, плак-плак». Вилізла назовні неймовірна кількість гівна, та сама Європа аж прихуїла з тої пиздоти шо у них при владі (привіт шольцу).
Зеленський — окрема канєшно тема. Ставлення до нього як до людини змінилося буквально з першого дня. Ніхто, тупо ніхто не ждав, шо він включить режим «разом і до кінця». Я його раньше тупо ненавидів, піздєц як, його оті всі заглядання в очі, якісь непонятні мутки, він собі назбирав так ніхуйово гівна на потім. А в цій ситуації раз, і виявився якимсь термінатором. А ці його онлайн турне парламентами країн, це, канєшна, увійде у всі підручники, бо буквально за місяць перейшли від «вибамчте ізвініті, ви нас не так поняли, чвяк хуяк» до «сишиш, піздота, або давай оружиє або іди нахуй по причині кончений далбайоб». Це, ясне діло, не скасовує усьої хуйні, шо він і його каманда наробили, і до відповіді ми його тоже покличем, але наразі дядя робить дуже заїбісь.
І український народ. Раньше шо? Світ як бачив? Ну якісь вайлуваті лантюхи, шось хочуть, скиглять, їдьте к нам мити унітази. А зараз? Світ українську вчить, бо всі прихуїли від того, як українська нація їбашить, дає пизди русні, півтора місяця шото ніяк не хоче здаватися і скоро викупить всі броніки світу.
Важкі часи породжують сильних людей. Хоча як породжують. Люди уже були сильні, просто не питав ніхто.
Главне оце все після перемоги не проїбать.
Мирного вас усім дня.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Доброго ранку, котики.
Люди — в масі свої мудаки. Але ця війна зробила дивне диво, і повернула багатьох людей цікавим боком до світу. От взяти, напрімєр, Бориса Джонсона (Джонсонюка, блядь). До вторгення ким він був для світу? Смішний дурачок з дебільною причоскою, який в сімейниках бігав на пробіжку я якогото хуя замутив Брекзіт. Шо маєм в результаті? Він включив режим берсерка і, якщо збереже взятий темп, то за кілька місяців уже передаватиме Україні, я не знаю, Камені Вічності і рукавичку Таноса. Я так в пів ока слідкував за новинами з Британії, він реально раньше ото шось чвякав-хуякав на міжнародній арені, з нього потішалися тупо всі. А всякі Макрони-макарони ниють, плачуть, звонять пітуну «вова, пажамлуста, нє стріляй, плак-плак». Вилізла назовні неймовірна кількість гівна, та сама Європа аж прихуїла з тої пиздоти шо у них при владі (привіт шольцу).
Зеленський — окрема канєшно тема. Ставлення до нього як до людини змінилося буквально з першого дня. Ніхто, тупо ніхто не ждав, шо він включить режим «разом і до кінця». Я його раньше тупо ненавидів, піздєц як, його оті всі заглядання в очі, якісь непонятні мутки, він собі назбирав так ніхуйово гівна на потім. А в цій ситуації раз, і виявився якимсь термінатором. А ці його онлайн турне парламентами країн, це, канєшна, увійде у всі підручники, бо буквально за місяць перейшли від «вибамчте ізвініті, ви нас не так поняли, чвяк хуяк» до «сишиш, піздота, або давай оружиє або іди нахуй по причині кончений далбайоб». Це, ясне діло, не скасовує усьої хуйні, шо він і його каманда наробили, і до відповіді ми його тоже покличем, але наразі дядя робить дуже заїбісь.
І український народ. Раньше шо? Світ як бачив? Ну якісь вайлуваті лантюхи, шось хочуть, скиглять, їдьте к нам мити унітази. А зараз? Світ українську вчить, бо всі прихуїли від того, як українська нація їбашить, дає пизди русні, півтора місяця шото ніяк не хоче здаватися і скоро викупить всі броніки світу.
Важкі часи породжують сильних людей. Хоча як породжують. Люди уже були сильні, просто не питав ніхто.
Главне оце все після перемоги не проїбать.
Мирного вас усім дня.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#мислівслухі
Я помітив цікаву річ — якщо у інтернетного українця не хуяре під самим вікном, то за день-два війна переходить зі статусу IN PROGRESS в беклог. І він починає приділяти свій час та увагу набагато нагальнішим речам, наприклад, займається хуйньой в соцмережах.
Градус зради наближається до температури на поверхні сонця — ужасні переселенці заговорили російською нещасних жителів західних регіонів до смерті, безжальні западенці знущаються над усіма переселенцями і не впускають їх в міста, армія гола й боса, воює водяними пістолєтами, російські війська перейшли вброд Дніпро, ракети в’єбали у львівське метро, прохання не поширювати фото.
Буквально щойно я побачив допис, в якому чувак постить скрін (!) якоїто дуже зрадної типу інфи, і пише — «Не перевірено». Штобишто, себто нахуя? І такого в ефірі піздєц як много. Замість того, аби перетворити соцмережі на потужний інструмент інфовпливу, на інструмент гуртування та оперативної комунікації, люди перетворюють їх на йобану лавочку під під’їздом.
От недарма є шутка «раньше про то шо ти дурачок, знала тіки твоя мама, а сьогодні у нас є інтернет».
Висказався, пасіба.
Я помітив цікаву річ — якщо у інтернетного українця не хуяре під самим вікном, то за день-два війна переходить зі статусу IN PROGRESS в беклог. І він починає приділяти свій час та увагу набагато нагальнішим речам, наприклад, займається хуйньой в соцмережах.
Градус зради наближається до температури на поверхні сонця — ужасні переселенці заговорили російською нещасних жителів західних регіонів до смерті, безжальні западенці знущаються над усіма переселенцями і не впускають їх в міста, армія гола й боса, воює водяними пістолєтами, російські війська перейшли вброд Дніпро, ракети в’єбали у львівське метро, прохання не поширювати фото.
Буквально щойно я побачив допис, в якому чувак постить скрін (!) якоїто дуже зрадної типу інфи, і пише — «Не перевірено». Штобишто, себто нахуя? І такого в ефірі піздєц як много. Замість того, аби перетворити соцмережі на потужний інструмент інфовпливу, на інструмент гуртування та оперативної комунікації, люди перетворюють їх на йобану лавочку під під’їздом.
От недарма є шутка «раньше про то шо ти дурачок, знала тіки твоя мама, а сьогодні у нас є інтернет».
Висказався, пасіба.
Раночку, котики. У зв’язку з моїм розбаном на лінкедіні наша затишна тусовочка стала трошки більшою, тож — вітаю усіх! У цьому каналі я пишу всьо шо лізе в мою голову, з матюками, як є. В общім я тут speak from my heart. Шось вам понравиться, шось нє, від чогось жоско пригорить срака, тому вам і тільки вам рішать, чи лишатися тут.
А вобщім ми тут задорно проводим час, я матюкаюсь, люди лайкають і коментять, всі обнімаються, цілуються, жизнь стає луччою.
А ви тим часом поможіть Сергійку вибрати про шо вам мислівслух написать — про «синдром Геращенка» чи про перехід на українську мову?
А вобщім ми тут задорно проводим час, я матюкаюсь, люди лайкають і коментять, всі обнімаються, цілуються, жизнь стає луччою.
А ви тим часом поможіть Сергійку вибрати про шо вам мислівслух написать — про «синдром Геращенка» чи про перехід на українську мову?
#мислівслухі
Щодо мовного питання я вже був якось писав, а зара поділюсь думками на рахунок власне переходу з язика на мову.
Однією з, умовно скажемо, «помилок» поборників україномовства є вимога до людей перейти на українську вже і зараз, а якщо ти в цю ж мить не заговориш згідно усіх літературних норм і останньої редакції правопису, то ти гнойний підар. Котики, воно так не робе, зуб даю.
У мене особисто цей процес зайняв мінімум рік, а то й більше (тупо не помню точно, бо я вже старий, а це було давно). Да, прикиньте, до 18 рочків я був суто російськомовний Сергей Бабич. А потім вирішив, шо всьо, доста, і почав говорити українською. Зразу? Ага, канєшн. По-перше, на початках це важко фізично, бо ти, курва, перекладаєш з російської на українську в голові. Тобто банально підвисаєш на кожному реченні. Потім, канєшн, дружнє оточення. З усієї туси мене підтримала тільки одна людина, і вгадайте, кого я вважаю за друга досі? Отож. А були і персонажі, які прямо у відкрити кпинили з мене, фраза «гуцул з печери» залишиться зі мною, мабуть, назавжди.
Так от, ця двіжня у мене зайняла стіко часу в мирний час, без особливого якогось стресу. Ну да, тоді україномовність не така поширена була, було важче створити мовне середовище, але тим не менш. А тепер подумайте, люди, які і хотіли б перейти, зараз стикаються з шаленим тиском, стресом, якимись закидами, вимогами. Вони банально бояться. Бояться сказати щось не так, бо тут же налетять шуліки і почнуть клювати за неправильну вимову «-ця».
Мені дружина вчора розказали маленький випадок. Вона зайшла в магазин під хатою, і перед нею стояла дівчина, щось хотіла купити. І стояла довго, нічого не казала. Якось її розговорили, і вона сказала, що просто не могла попросити те, що хотіла придбати, російською, а як українською — не знала. Бо боялась, що її поб’ють! Дівчинка зі Слов’янська. І за це ще окрема дяка отим інтернет воїнам, що носяться з хуйньою типу «не приймать, виганять, а то хулі вони, кацапи, блядь!».
Так от. До всіх, хто хоче, щоб інші переходили на українську — не давіть, блядь! Хочете, то поможіть, ви своїм снобством тіко заважаєте. Підтримайте людину, запропонуйте допомогу, говоріть з людиною, будьте її промінчиком на вірному шляху. Не будьте диванними пуристами, їй-богу.
До всіх, хто хоче перейти на українську мову. Just do it! Не соромтесь вимови, не бздіть перепитувати, якщо забули якесь слово, не переживайте, шо ви довго тупите. Запам’ятайте, сонечка мої — вас не має їбать чужа думка. Якщо ви хочете поради, ви за нею звертаєтесь. Як нє — хай сховають ті «поради» назад у сраку, звідки їх вийняли. А вас особисто я закликаю — почніть! Перший крок найважчий, але довга дорога складається з коротких кроків.
Помніть, як мінімум в цьому випадку — хуйово це в тищу разів луччє ніж ніхуя. Бо зашкодить ви точно не зашкодите нікому, а за рік ви вже щебетатимете так, ніби й народились з «Кобзарем» в руках.
Хуярте словом.
P.S. А про саме необхідність повного відділення від руского культурного контексту я напишу іншим разом, у мене кінчаються букви. Мирного вас усім дня.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Щодо мовного питання я вже був якось писав, а зара поділюсь думками на рахунок власне переходу з язика на мову.
Однією з, умовно скажемо, «помилок» поборників україномовства є вимога до людей перейти на українську вже і зараз, а якщо ти в цю ж мить не заговориш згідно усіх літературних норм і останньої редакції правопису, то ти гнойний підар. Котики, воно так не робе, зуб даю.
У мене особисто цей процес зайняв мінімум рік, а то й більше (тупо не помню точно, бо я вже старий, а це було давно). Да, прикиньте, до 18 рочків я був суто російськомовний Сергей Бабич. А потім вирішив, шо всьо, доста, і почав говорити українською. Зразу? Ага, канєшн. По-перше, на початках це важко фізично, бо ти, курва, перекладаєш з російської на українську в голові. Тобто банально підвисаєш на кожному реченні. Потім, канєшн, дружнє оточення. З усієї туси мене підтримала тільки одна людина, і вгадайте, кого я вважаю за друга досі? Отож. А були і персонажі, які прямо у відкрити кпинили з мене, фраза «гуцул з печери» залишиться зі мною, мабуть, назавжди.
Так от, ця двіжня у мене зайняла стіко часу в мирний час, без особливого якогось стресу. Ну да, тоді україномовність не така поширена була, було важче створити мовне середовище, але тим не менш. А тепер подумайте, люди, які і хотіли б перейти, зараз стикаються з шаленим тиском, стресом, якимись закидами, вимогами. Вони банально бояться. Бояться сказати щось не так, бо тут же налетять шуліки і почнуть клювати за неправильну вимову «-ця».
Мені дружина вчора розказали маленький випадок. Вона зайшла в магазин під хатою, і перед нею стояла дівчина, щось хотіла купити. І стояла довго, нічого не казала. Якось її розговорили, і вона сказала, що просто не могла попросити те, що хотіла придбати, російською, а як українською — не знала. Бо боялась, що її поб’ють! Дівчинка зі Слов’янська. І за це ще окрема дяка отим інтернет воїнам, що носяться з хуйньою типу «не приймать, виганять, а то хулі вони, кацапи, блядь!».
Так от. До всіх, хто хоче, щоб інші переходили на українську — не давіть, блядь! Хочете, то поможіть, ви своїм снобством тіко заважаєте. Підтримайте людину, запропонуйте допомогу, говоріть з людиною, будьте її промінчиком на вірному шляху. Не будьте диванними пуристами, їй-богу.
До всіх, хто хоче перейти на українську мову. Just do it! Не соромтесь вимови, не бздіть перепитувати, якщо забули якесь слово, не переживайте, шо ви довго тупите. Запам’ятайте, сонечка мої — вас не має їбать чужа думка. Якщо ви хочете поради, ви за нею звертаєтесь. Як нє — хай сховають ті «поради» назад у сраку, звідки їх вийняли. А вас особисто я закликаю — почніть! Перший крок найважчий, але довга дорога складається з коротких кроків.
Помніть, як мінімум в цьому випадку — хуйово це в тищу разів луччє ніж ніхуя. Бо зашкодить ви точно не зашкодите нікому, а за рік ви вже щебетатимете так, ніби й народились з «Кобзарем» в руках.
Хуярте словом.
P.S. А про саме необхідність повного відділення від руского культурного контексту я напишу іншим разом, у мене кінчаються букви. Мирного вас усім дня.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#мислівслухі
Якби пітун сьогодні не пізданув, шо росія планує запускати рокету на Місяць, то я би однозначно пропустив той момент, шо сьодні тіпа всесвітній день космонавтики. Це день, коли весь світ святкує той факт, шо українець запустив на орбіту москаля замість собаки.
Я 25 років прожив буквально пів квартала від музею космонавтики і будинку-музею, де народився той самий українець, Сергій Павлович Корольов. О, я все дитинство ходив до музею космонавтики, там оті ракєти, космічєскі кораблі, скафандирі, ванна з копійками, тюбіки з просроченим космічєскім хавлом, летючі крісла, де грала музика Жана Мішеля Жарра… Ух.
Ну і раз був в домі-музеї самого Корольова, він мені, канєш, видався нудним піздєц, бо ракєт не було, скафандирів не було, музики не грало. Але була купа фотографій, і його колиска. Все, в принципі, шо помню. Але я не про це.
А про те, шо йобаний совок не міг ніхуя нічого зробити нормально. Ви ж в курсі, да, шо Корольова було ув’язнено, і під час одного з допитів енкаведешник розломив йому щелепу, яка неправильно зрослася, і через це його не змогли інтубувати під час операції, через що він і помер?
А те, що він під час ув’язнення працював в шаразі? Це такий дослідницький інститут, тілько ти не доцент, а зек, блядь. І права у тебе відповідні. Під керівництвом, до речі, того самого Туполєва, який тоже був в якості зека.
А те, що русня упорно намагається його спиздити? Самого Корольова? Скрізь пишуть «вєлікій савецкій учоний», при тому шо він сам, особисто визначав себе як українця?
Кожен раз, коли на 12 квітня десь проскакує єбало Гагаріна, завжди в голові пролітає думка «бодай ти там і згорів нахуй, Юрочка». Бо їхня космічєска гонка відбувалася за рахунок людських життів, і чомусь дуже часто українських.
А пітун зараз може полетіть хіба в Сиктивкар, а не на Місяць. І то, блядь, ше недовго.
Якби пітун сьогодні не пізданув, шо росія планує запускати рокету на Місяць, то я би однозначно пропустив той момент, шо сьодні тіпа всесвітній день космонавтики. Це день, коли весь світ святкує той факт, шо українець запустив на орбіту москаля замість собаки.
Я 25 років прожив буквально пів квартала від музею космонавтики і будинку-музею, де народився той самий українець, Сергій Павлович Корольов. О, я все дитинство ходив до музею космонавтики, там оті ракєти, космічєскі кораблі, скафандирі, ванна з копійками, тюбіки з просроченим космічєскім хавлом, летючі крісла, де грала музика Жана Мішеля Жарра… Ух.
Ну і раз був в домі-музеї самого Корольова, він мені, канєш, видався нудним піздєц, бо ракєт не було, скафандирів не було, музики не грало. Але була купа фотографій, і його колиска. Все, в принципі, шо помню. Але я не про це.
А про те, шо йобаний совок не міг ніхуя нічого зробити нормально. Ви ж в курсі, да, шо Корольова було ув’язнено, і під час одного з допитів енкаведешник розломив йому щелепу, яка неправильно зрослася, і через це його не змогли інтубувати під час операції, через що він і помер?
А те, що він під час ув’язнення працював в шаразі? Це такий дослідницький інститут, тілько ти не доцент, а зек, блядь. І права у тебе відповідні. Під керівництвом, до речі, того самого Туполєва, який тоже був в якості зека.
А те, що русня упорно намагається його спиздити? Самого Корольова? Скрізь пишуть «вєлікій савецкій учоний», при тому шо він сам, особисто визначав себе як українця?
Кожен раз, коли на 12 квітня десь проскакує єбало Гагаріна, завжди в голові пролітає думка «бодай ти там і згорів нахуй, Юрочка». Бо їхня космічєска гонка відбувалася за рахунок людських життів, і чомусь дуже часто українських.
А пітун зараз може полетіть хіба в Сиктивкар, а не на Місяць. І то, блядь, ше недовго.
#казочка
Проєкт ███████ █████
— Сишиш, Колька, сатрі, тут какієта дакумєнти, нада іх таваріщу майору паказать!
В приміщенні секретної лабораторії, яку знайшли посеред харківських степів бійці спеціального призначення 1030-ї бригади 355-ї армії збройних сил республіки Марій-Ел під час проведення спецоперації з пошуку секретної лабораторії в степах Харківщини, стояло двоє: сержант Говноєдов і рядовий Глінка. Навкруг валялася купа розтрощеного секретного лабораторного обладнання, на якому було великими буквами написано «MADE IN USA», були розкидані уривки документів вперемішку зі скалками пробірок, а на стіні висів великий, 100 метрів на 50 метрів, прапор США.
Увагу солдат привернула розкрита папка, яка видавалася дуже важливою, адже в ній лежало багато листків паперу, красивого, білого, такого вони уже не бачили декілька років, тільки чули від свого старого капітана, про якого всі з повагою говорили, що «він ще долар по двісті бачив».
Говноєдов взяв до рук теку, змахнув з неї пил та спробував прочитати, що ж було написано на першому листку. Він нічого не розумів, адже читати не вмів, але літери складалися в наступні рядки:
«День 0 — 19 грудня 20** року.
Початок першої фази.
Провели ознайомчу екскурсію лабораторією. Команда працюватиме тут в беззупинному режимі протягом усього проєкту. Оглянули житлові приміщення, медичний бокс, також розподілили робочі місця. Особливо команді сподобались приміщення для дослідів над людьми.
День 4
Визначились з напрямком роботи — розробка буде провадитись в напрямку етнічно спрямованих вірусів.
День 6.
Розпочали перші роботи над виведенням вірусу X17. Після тривалого обговорення було вирішено за основу взяти збудник вітрянки звичайної. За словами доктора █████, цитую — «Та бля, чуваки, то ж ржака буде, прикиньте зробить такого віруса, шоб замість зеленки їбальнік треба буде мастити гівном!». Команда єдиноголосно прийняла пропозицію.
День 12.
Перші результати. Піддослідний щур Г-12 проявив перші симптоми, залізши в годівницю, та провівши там акт дефекації. Після того він з сумним виглядом подивився на скоєне та прибрав. Результат випробувань незадовільний.
День 43.
Нарешті прорив! Об’єкт Щ-72 нарешті проявив весь діапазон очікуваних симптомів — дефекація в годівницю з наступним поїданням, агресивна поведінка стосовно мешканців сусідніх кліток, постійні провокації персоналу. З цікавих побічних ефектів — після споживання протухлого фрукту цілий день просидів в мисці з водою, час від часу вилазячи з неї та вступаючи в конфлікти з іншими щурами з його клітки.
День 45.
Комісія з Міністерства викликала мене на серйозну розмову. Вони не задоволені перебігом досліджень і особливо зауважили, що ми лише відтворили поведінку цілі ураження вірусом в природних умовах, тому зараження цим зразком не викличе жодних змін та ускладнень».
Глінка стурбовано смикнув товариша за плече:
— Таваріщ сєржант, с вамі всьо в парядке? Мнє на мінуту паказалось, што ви чітаєтє!
— Нєт-нєт, всьо нормально, я просто ізучаю докумєнт на прєдмєт опасних прєдмєтов і мін!
А сам, бурмочучи «ніхуя нє понятно, но очінь інтєрєсно», перегорнув наступну сторінку…
Кінець першої частини.
наступна частина
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Проєкт ███████ █████
— Сишиш, Колька, сатрі, тут какієта дакумєнти, нада іх таваріщу майору паказать!
В приміщенні секретної лабораторії, яку знайшли посеред харківських степів бійці спеціального призначення 1030-ї бригади 355-ї армії збройних сил республіки Марій-Ел під час проведення спецоперації з пошуку секретної лабораторії в степах Харківщини, стояло двоє: сержант Говноєдов і рядовий Глінка. Навкруг валялася купа розтрощеного секретного лабораторного обладнання, на якому було великими буквами написано «MADE IN USA», були розкидані уривки документів вперемішку зі скалками пробірок, а на стіні висів великий, 100 метрів на 50 метрів, прапор США.
Увагу солдат привернула розкрита папка, яка видавалася дуже важливою, адже в ній лежало багато листків паперу, красивого, білого, такого вони уже не бачили декілька років, тільки чули від свого старого капітана, про якого всі з повагою говорили, що «він ще долар по двісті бачив».
Говноєдов взяв до рук теку, змахнув з неї пил та спробував прочитати, що ж було написано на першому листку. Він нічого не розумів, адже читати не вмів, але літери складалися в наступні рядки:
«День 0 — 19 грудня 20** року.
Початок першої фази.
Провели ознайомчу екскурсію лабораторією. Команда працюватиме тут в беззупинному режимі протягом усього проєкту. Оглянули житлові приміщення, медичний бокс, також розподілили робочі місця. Особливо команді сподобались приміщення для дослідів над людьми.
День 4
Визначились з напрямком роботи — розробка буде провадитись в напрямку етнічно спрямованих вірусів.
День 6.
Розпочали перші роботи над виведенням вірусу X17. Після тривалого обговорення було вирішено за основу взяти збудник вітрянки звичайної. За словами доктора █████, цитую — «Та бля, чуваки, то ж ржака буде, прикиньте зробить такого віруса, шоб замість зеленки їбальнік треба буде мастити гівном!». Команда єдиноголосно прийняла пропозицію.
День 12.
Перші результати. Піддослідний щур Г-12 проявив перші симптоми, залізши в годівницю, та провівши там акт дефекації. Після того він з сумним виглядом подивився на скоєне та прибрав. Результат випробувань незадовільний.
День 43.
Нарешті прорив! Об’єкт Щ-72 нарешті проявив весь діапазон очікуваних симптомів — дефекація в годівницю з наступним поїданням, агресивна поведінка стосовно мешканців сусідніх кліток, постійні провокації персоналу. З цікавих побічних ефектів — після споживання протухлого фрукту цілий день просидів в мисці з водою, час від часу вилазячи з неї та вступаючи в конфлікти з іншими щурами з його клітки.
День 45.
Комісія з Міністерства викликала мене на серйозну розмову. Вони не задоволені перебігом досліджень і особливо зауважили, що ми лише відтворили поведінку цілі ураження вірусом в природних умовах, тому зараження цим зразком не викличе жодних змін та ускладнень».
Глінка стурбовано смикнув товариша за плече:
— Таваріщ сєржант, с вамі всьо в парядке? Мнє на мінуту паказалось, што ви чітаєтє!
— Нєт-нєт, всьо нормально, я просто ізучаю докумєнт на прєдмєт опасних прєдмєтов і мін!
А сам, бурмочучи «ніхуя нє понятно, но очінь інтєрєсно», перегорнув наступну сторінку…
Кінець першої частини.
наступна частина
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Я шось тіко зараз зрозумів, ви про мене нічого і не знаєте, тому це терміново треба виправляти.
Доброго дня, я Бабіч Сергій Сергійович, другий з роду Бабічів, що носить це ім’я.
Я з Житомира, де прожив перші 25 років свого життя, і я безмежно люблю це місто — невелике, зі своєю душею, з цікавою історією, в якому в багатьох куточках залишилися мої спогади, які я вже ніколи не згадаю. Батько мій з Кодні, так шо ми поліські Бабічі, це шоб ви не перепитували по сто раз чи не родич я Бабічам з Полтави. Нє. Прямої рідні лишилось де не де в Житомирі, але уже дуже важко відслідкувати.
У мене немає вищої освіти. Ну як немає. Мене вигнали після четвертого курсу, бо я не здав літню сесію і, через це, був недопущений до держіспитів. Сказати шо я про то якто жалію — не можу. Хіба через це в моїй сім’ї уже протягом багатьох років зберігається страшенна таємниця — мама впевнена, шо універ я закінчив, просто ніяк диплом не заберу.
Я одружений з найкращою в світі дівчиною (ви її попробуйте тіко жіночкою назвать, я вас попереджав) і маю з нею трьох дітей — двох доньок і сина, Сергія Сергійовича, третього з роду Бабічів, що носить це ім’я. Живу у Львові дев’ять років, працюю фронтенд розробником одинадцять. Люблю готувати (не люблю прибирати за собою потім, правда), грати у відеоігри, дивитися фільми, рибалити і мріяти.
Часто мрії перетворюються на нереалізовані проєкти, часом — на реалізовані. До ковіду я виступав спікером на технічних конференціях України (і один раз в Польщі, я міжнародна зірка, прошу врахувати), організовував власну, також робив різні мітапи масштабом дрібніше.
А зараз — пишу для вас казочки і просто транслюю мислівслухі.
Ось такий він, той самий Бабіч.
P.S. Ставте питання, не соромтесь
Доброго дня, я Бабіч Сергій Сергійович, другий з роду Бабічів, що носить це ім’я.
Я з Житомира, де прожив перші 25 років свого життя, і я безмежно люблю це місто — невелике, зі своєю душею, з цікавою історією, в якому в багатьох куточках залишилися мої спогади, які я вже ніколи не згадаю. Батько мій з Кодні, так шо ми поліські Бабічі, це шоб ви не перепитували по сто раз чи не родич я Бабічам з Полтави. Нє. Прямої рідні лишилось де не де в Житомирі, але уже дуже важко відслідкувати.
У мене немає вищої освіти. Ну як немає. Мене вигнали після четвертого курсу, бо я не здав літню сесію і, через це, був недопущений до держіспитів. Сказати шо я про то якто жалію — не можу. Хіба через це в моїй сім’ї уже протягом багатьох років зберігається страшенна таємниця — мама впевнена, шо універ я закінчив, просто ніяк диплом не заберу.
Я одружений з найкращою в світі дівчиною (ви її попробуйте тіко жіночкою назвать, я вас попереджав) і маю з нею трьох дітей — двох доньок і сина, Сергія Сергійовича, третього з роду Бабічів, що носить це ім’я. Живу у Львові дев’ять років, працюю фронтенд розробником одинадцять. Люблю готувати (не люблю прибирати за собою потім, правда), грати у відеоігри, дивитися фільми, рибалити і мріяти.
Часто мрії перетворюються на нереалізовані проєкти, часом — на реалізовані. До ковіду я виступав спікером на технічних конференціях України (і один раз в Польщі, я міжнародна зірка, прошу врахувати), організовував власну, також робив різні мітапи масштабом дрібніше.
А зараз — пишу для вас казочки і просто транслюю мислівслухі.
Ось такий він, той самий Бабіч.
P.S. Ставте питання, не соромтесь
#замальовки_з_життя
Дзвінок. Беру трубку.
— Ало, привіт! Як ви там?
— Ооо, привіт, шото ти пропав, як діла?
— Та у нас все заєбісь, круто ващє. Завтра уже виїжджаєм.
— О, прикольно.
— Да, жду уже, у нас всі уже заждались просто. У всіх настрій бойовий, огонь просто.
— Блін, шось зв’язок хєровий.
— Да, у нас тут, ти ж в курсі, в приміщеннях связі нема, це треба бігать ловить.
— Сам як?
— Та все круто, у нас все є, вся снаряга, поняв, все шо нада є.
— Клас! (а в голові “ну хоть вам мутить нічо не нада”)
— Да, ми тут тренуємось, а там, кажуть, ващє буде — годують капєц, поїхали на завдання, приїхали, поотренувались, відпочили, знову на завдання.
— Ви як «Альфа» прям ))
— Ага, точно. Ну вот таке короче, все буде круто, я знаю, будем їх мочить, пізди давать. Все круто буде!
— Та я вірю! Жду на пиво ;)
— *сміється*, давай, передавай всім привіт там )
— Давай, радий був чутися )
Кладу трубку.
Стримуюсь.
Дзвінок. Беру трубку.
— Ало, привіт! Як ви там?
— Ооо, привіт, шото ти пропав, як діла?
— Та у нас все заєбісь, круто ващє. Завтра уже виїжджаєм.
— О, прикольно.
— Да, жду уже, у нас всі уже заждались просто. У всіх настрій бойовий, огонь просто.
— Блін, шось зв’язок хєровий.
— Да, у нас тут, ти ж в курсі, в приміщеннях связі нема, це треба бігать ловить.
— Сам як?
— Та все круто, у нас все є, вся снаряга, поняв, все шо нада є.
— Клас! (а в голові “ну хоть вам мутить нічо не нада”)
— Да, ми тут тренуємось, а там, кажуть, ващє буде — годують капєц, поїхали на завдання, приїхали, поотренувались, відпочили, знову на завдання.
— Ви як «Альфа» прям ))
— Ага, точно. Ну вот таке короче, все буде круто, я знаю, будем їх мочить, пізди давать. Все круто буде!
— Та я вірю! Жду на пиво ;)
— *сміється*, давай, передавай всім привіт там )
— Давай, радий був чутися )
Кладу трубку.
Стримуюсь.
#день_кукухи
Ну шо, тепер це тоже стало хештегом. Тепер четвер у нас — день ментального здоров’я, себто День Кукухи.
Помните, я вам пропонував за тиждень поділитися, хто шо нового дізнався, навчився, прочитав, подивився, пройшов? Ну от, цей день прийшов.
Хочу нагадати, що супер пупер важливо не лише бути в курсі подій, а й час від часу не бути в курсі подій, бо просто наш маленький розум не в змозі нормально витримувати такі величезні стреси довго. Тому треба відволікатись, очевидно.
Давайте я почну?
За цей тиждень закінчив проходження Guardians of the Galaxy і отримав від того дуже незвичайний досвід. Ніхто не попереджав, що за ширмою комедійного екшену ховатиметься глибока та емоційна історія про дружбу, сім’ю та обов’язок. Якщо матимете нагоду, то раджу спробувати, гра пропонує набагато більше, ніж здається.
Також почав перепроходити A Plague Tale: Innocence, історію стосунків старшої сестри та маленького брата, що лишилися сам на сам з жорстоким світом 13-го століття під час чуми. Це також один з несподіваних досвідів, коли сюжет робить дійсно цікаві та місцями дійсно непередбачувані повороти. Одним словом, щось мене тягне на емоційні історії останнім часом.
З Battlestar Galactica так і не склалося, та й взагалі, окрім ютуба шось не виходить чомусь дивитися відео.
А, ще витягнув з полички «Дім дивних дітей», але там занадто сумний і тягучий початок, тому подумую повернутися до «Хронік Амбера».
І ще я навчився готувати дуже прикольну картоплю в духовці, і взагалі влаштував бенкет на вісім осіб. Боліла спина, але всі були задоволені ) Рецепти будуть в коментарях.
А що за цей тиждень зробили ви, щоб не йобнуться?
Ну шо, тепер це тоже стало хештегом. Тепер четвер у нас — день ментального здоров’я, себто День Кукухи.
Помните, я вам пропонував за тиждень поділитися, хто шо нового дізнався, навчився, прочитав, подивився, пройшов? Ну от, цей день прийшов.
Хочу нагадати, що супер пупер важливо не лише бути в курсі подій, а й час від часу не бути в курсі подій, бо просто наш маленький розум не в змозі нормально витримувати такі величезні стреси довго. Тому треба відволікатись, очевидно.
Давайте я почну?
За цей тиждень закінчив проходження Guardians of the Galaxy і отримав від того дуже незвичайний досвід. Ніхто не попереджав, що за ширмою комедійного екшену ховатиметься глибока та емоційна історія про дружбу, сім’ю та обов’язок. Якщо матимете нагоду, то раджу спробувати, гра пропонує набагато більше, ніж здається.
Також почав перепроходити A Plague Tale: Innocence, історію стосунків старшої сестри та маленького брата, що лишилися сам на сам з жорстоким світом 13-го століття під час чуми. Це також один з несподіваних досвідів, коли сюжет робить дійсно цікаві та місцями дійсно непередбачувані повороти. Одним словом, щось мене тягне на емоційні історії останнім часом.
З Battlestar Galactica так і не склалося, та й взагалі, окрім ютуба шось не виходить чомусь дивитися відео.
А, ще витягнув з полички «Дім дивних дітей», але там занадто сумний і тягучий початок, тому подумую повернутися до «Хронік Амбера».
І ще я навчився готувати дуже прикольну картоплю в духовці, і взагалі влаштував бенкет на вісім осіб. Боліла спина, але всі були задоволені ) Рецепти будуть в коментарях.
А що за цей тиждень зробили ви, щоб не йобнуться?
#мислівслухі
Вперше за кілька місяців відійшов від хати далі ніж на квартал. Прогулявся містом, ну, як прогулявся — годинку пішки туди, годинку назад. Пройшовся Львовом і зрозумів, що природі, в загальному, якось до спини що у нас, у людішок, відбувається. У неї за розкладом весна — значить весна.
Око вихоплює то тут, то там маленькі яскраві квіточки, що непевно розплямовують ще торішню траву, кущі та дерева обсипало пуп’янками, що вже за кілька днів перетворяться на тендітні смарагдово-зелені листочки… Світить яскраве сонце, таке, яке буває тільки навесні, те, від променів якого хочеться посміхатись зустрічним, пити каву в парку і дивитися як граються між собою собаки.
І місто спокійне, весняне, з такою метушнею звичайною, знаєте, коли ґаздині миють вікна, а твій сусід вийшов посапати газона в подвір’ї. На зворотньому шляху я вирішив пройтися проспектом Свободи, і Львів, він як на листівці, яку ти надсилаєш другу в Одесу, вітаючи його з днем народження. І коли я йшов, я вихоплював миті з чужих життів, поки ми проходили повз одне одного — ось хлопчина з рюкзаком Glovo, іде за руку з дівчиною, сміються, дивляться в очі, світяться. Ось у чоловіка випадає пачка тисячних гривневих купюр, на око — тисяч 20, і дівчина підхоплює їх з землі, доганяє та з посмішкою віддає, «пане, у вас випало!». Хлопці поряд теж сміються, з подивом та захопленням від суми грошей.
І, знаєте, як буває в фільмах, коли герой бачить щось звичне для себе, починає бачити дивні деталі, яких не має бути, і тоді він починає здогадуватись, що це не його реальність, він або у страшному сні, або в потойбіччі чи іншому вимірі. Ось і я на мить відчув себе персонажем такого фільму.
Буденно і звично біля залізничних мостів стоять і курять військові, що вартують їх. В повному спорядженні, зі зброєю. Посилений наряд поліції, в брониках і з автоматами, просто стоять собі на вулиці, балакають зі знайомим. Гуманітарний штаб в палаці Потоцьких на Коперника — переселенці в чергах, в ворота заїжджають буси, завантажені допомогою з Польщі. Хлопець у військовій формі їде на електросамокаті. Статуя Божої Матері на Свободи, навколо будівельне риштування — обкладають мішками з піском. Бус зі стікером «Рускій воєнний корабль, іді нахуй» на лобовому склі.
І над усім цим — пронизливо блакитне небо.
Така наша нова реальність. Коли русня плачеться, що у них не працює плейстейшн і немає бігмака, навіть у мирних українських містах відчувається, що спокій, залитий золотим весінним сонцем — тривожний. Місто живе, дихає, так само безліч авто з номерами з інших областей, так само вуличками міста ходять люди, за говором яких ти відразу розумієш — не львів’яни. Тільки сьогодні це — не туристи…
Та однак — у Львові весна, вирує життя, люди йдуть в своїх справах, на мить перетинаючись з чиїмось життям та даруючи мить свого життя іншим.
Світить сонце. Життя триває.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Вперше за кілька місяців відійшов від хати далі ніж на квартал. Прогулявся містом, ну, як прогулявся — годинку пішки туди, годинку назад. Пройшовся Львовом і зрозумів, що природі, в загальному, якось до спини що у нас, у людішок, відбувається. У неї за розкладом весна — значить весна.
Око вихоплює то тут, то там маленькі яскраві квіточки, що непевно розплямовують ще торішню траву, кущі та дерева обсипало пуп’янками, що вже за кілька днів перетворяться на тендітні смарагдово-зелені листочки… Світить яскраве сонце, таке, яке буває тільки навесні, те, від променів якого хочеться посміхатись зустрічним, пити каву в парку і дивитися як граються між собою собаки.
І місто спокійне, весняне, з такою метушнею звичайною, знаєте, коли ґаздині миють вікна, а твій сусід вийшов посапати газона в подвір’ї. На зворотньому шляху я вирішив пройтися проспектом Свободи, і Львів, він як на листівці, яку ти надсилаєш другу в Одесу, вітаючи його з днем народження. І коли я йшов, я вихоплював миті з чужих життів, поки ми проходили повз одне одного — ось хлопчина з рюкзаком Glovo, іде за руку з дівчиною, сміються, дивляться в очі, світяться. Ось у чоловіка випадає пачка тисячних гривневих купюр, на око — тисяч 20, і дівчина підхоплює їх з землі, доганяє та з посмішкою віддає, «пане, у вас випало!». Хлопці поряд теж сміються, з подивом та захопленням від суми грошей.
І, знаєте, як буває в фільмах, коли герой бачить щось звичне для себе, починає бачити дивні деталі, яких не має бути, і тоді він починає здогадуватись, що це не його реальність, він або у страшному сні, або в потойбіччі чи іншому вимірі. Ось і я на мить відчув себе персонажем такого фільму.
Буденно і звично біля залізничних мостів стоять і курять військові, що вартують їх. В повному спорядженні, зі зброєю. Посилений наряд поліції, в брониках і з автоматами, просто стоять собі на вулиці, балакають зі знайомим. Гуманітарний штаб в палаці Потоцьких на Коперника — переселенці в чергах, в ворота заїжджають буси, завантажені допомогою з Польщі. Хлопець у військовій формі їде на електросамокаті. Статуя Божої Матері на Свободи, навколо будівельне риштування — обкладають мішками з піском. Бус зі стікером «Рускій воєнний корабль, іді нахуй» на лобовому склі.
І над усім цим — пронизливо блакитне небо.
Така наша нова реальність. Коли русня плачеться, що у них не працює плейстейшн і немає бігмака, навіть у мирних українських містах відчувається, що спокій, залитий золотим весінним сонцем — тривожний. Місто живе, дихає, так само безліч авто з номерами з інших областей, так само вуличками міста ходять люди, за говором яких ти відразу розумієш — не львів’яни. Тільки сьогодні це — не туристи…
Та однак — у Львові весна, вирує життя, люди йдуть в своїх справах, на мить перетинаючись з чиїмось життям та даруючи мить свого життя іншим.
Світить сонце. Життя триває.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
UPD: Суму зібрано, ви всі супер молодці!
#НезамовленийХепіМіл
Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі.
Зараз, очевидно, ХепіМіл, ми замовити не можем, бо Мак працює тепер для військових, волонтерів та переселенців. А ще уже ніколи ХепіМіл не зможуть замовити для тих 198 дітей, що загинули від рук клятої русні. І я хочу сьогодні зробити дещо символічне, ну, можливо, тільки для мене, але запрошую вас приєднатись.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 198 ХепіМіли коштували б 16 632 гривні. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
16 632 гривні. 198 символічних ХепіМілів.
16 632 ₴ ██████████ 16 632 ₴
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння.
#НезамовленийХепіМіл
Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі.
Зараз, очевидно, ХепіМіл, ми замовити не можем, бо Мак працює тепер для військових, волонтерів та переселенців. А ще уже ніколи ХепіМіл не зможуть замовити для тих 198 дітей, що загинули від рук клятої русні. І я хочу сьогодні зробити дещо символічне, ну, можливо, тільки для мене, але запрошую вас приєднатись.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 198 ХепіМіли коштували б 16 632 гривні. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
16 632 гривні. 198 символічних ХепіМілів.
16 632 ₴ ██████████ 16 632 ₴
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння.
#мислівслухі
Бачу, досі ще люди носяться як з писаною торбою, з ООН та НАТО. Я перший тиждень ше, може, теж якто тримав якусь обідку, потім подумав, подивився шо до чого, і тихенько підзавалив їбальце.
Отже. Зі сторони оці всі істеричні заклики від звичайного твітерянина чи фейсбуківця типу «НАТО закрий небо йобтвумать» чи «ООН, хвате безпокоїться, зроби вже шось» нагадують кадр з Сімпсонів де «Стариган свариться на хмари». Ефективність та сама.
Почнемо з ООН. Якщо по простому, то це такий клуб, в якому представники різних країн плескають одне одного по спині за те які вони пиздаті, хитають скрушно головою коли хтось нечемний, збираються в різні гуртки-комітети, щоб робити те саме, але в тісніших компаніях. От, в принципі, і все, на що здатна ООН. Чому? Ну бо такий механізм закладений в її основу. ООН задумувалась як організація, усі учасники якої дотримуються певних правил, і, що найголовніше, реагують на зауваження в разі порушення цих правил. Тобто це клуб цивілізованих демократій. Що вони можуть зробити з п’яним обриганом, якому пахую на всі ваші правила? Правильно. Ніхуя. І взагалі, ООН — дорадчий орган, усі резолюції є не більше ніж рекомендаційними документами для країн-учасниць, організація фізично не може нікого нічого змусити зробити, бо це буде прямим порушенням суверенітету такої держави.
НАТО. Це — взагалі ОСББ. Вот уявіть, ви живете в хрущовці, але так зробили нормального ремонта, провели вай-фай, газончик привели до ладу, всі діла. А ваш сусід зверху — тупий їблан, і постійно то заллє хату, то по п’яні пробки в щитку спалить, то кабель на інтернет переріже. А поряд — така заїбісь стара висотка стоїть, ще австріяки збудували, і всі сусіди там умнічки і дружать між собою, і голова у них мужчина мудрий, і ви багатьох знаєте, бо з кимось в школі учились, хто з хрущовки переїхав. Вам даже дали ключ від під’їзду шоб в гості ходить. Але коли отой ваш їблан зверху вам хату заллє, ви чогось ідете до голови ОСББ сусіднього будинку і начинаєте кричать під вікнами, шоб він вам за рахунок їхнього ОСББ стіни поремонтував і ще сусіду щоб в ніс дав. Так от главний вопрос — при чому тут ОСББ сусіднього будинку до вашого? Ви можете по старій дружбі зайти до Гжегожа, який туда переїхав, і він вам поможе з трубами, чи позвонить Джеймсу з третього поверху, то він може ноччю поки ніхто не бачить в’їбать обригану в рило. І вам прямо з каждої квартири кажуть — чувак, поможем чим можем, ващє не питання, і помагають, і ви з каждим домовляєтесь, а тим часом ваш менший пиздюк-третьокласник з котом в обнімку все одно ходить під вікна голови ОСББ «Вул. НАТО, 49» і верещить шо хулі той вам нічо не робить, він должен і вапщє. Ну приблизно так воно і виглядає, їй богу.
Трошки треба дивитися на картинку світу ширше і дуже бажано поза емоціями.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Бачу, досі ще люди носяться як з писаною торбою, з ООН та НАТО. Я перший тиждень ше, може, теж якто тримав якусь обідку, потім подумав, подивився шо до чого, і тихенько підзавалив їбальце.
Отже. Зі сторони оці всі істеричні заклики від звичайного твітерянина чи фейсбуківця типу «НАТО закрий небо йобтвумать» чи «ООН, хвате безпокоїться, зроби вже шось» нагадують кадр з Сімпсонів де «Стариган свариться на хмари». Ефективність та сама.
Почнемо з ООН. Якщо по простому, то це такий клуб, в якому представники різних країн плескають одне одного по спині за те які вони пиздаті, хитають скрушно головою коли хтось нечемний, збираються в різні гуртки-комітети, щоб робити те саме, але в тісніших компаніях. От, в принципі, і все, на що здатна ООН. Чому? Ну бо такий механізм закладений в її основу. ООН задумувалась як організація, усі учасники якої дотримуються певних правил, і, що найголовніше, реагують на зауваження в разі порушення цих правил. Тобто це клуб цивілізованих демократій. Що вони можуть зробити з п’яним обриганом, якому пахую на всі ваші правила? Правильно. Ніхуя. І взагалі, ООН — дорадчий орган, усі резолюції є не більше ніж рекомендаційними документами для країн-учасниць, організація фізично не може нікого нічого змусити зробити, бо це буде прямим порушенням суверенітету такої держави.
НАТО. Це — взагалі ОСББ. Вот уявіть, ви живете в хрущовці, але так зробили нормального ремонта, провели вай-фай, газончик привели до ладу, всі діла. А ваш сусід зверху — тупий їблан, і постійно то заллє хату, то по п’яні пробки в щитку спалить, то кабель на інтернет переріже. А поряд — така заїбісь стара висотка стоїть, ще австріяки збудували, і всі сусіди там умнічки і дружать між собою, і голова у них мужчина мудрий, і ви багатьох знаєте, бо з кимось в школі учились, хто з хрущовки переїхав. Вам даже дали ключ від під’їзду шоб в гості ходить. Але коли отой ваш їблан зверху вам хату заллє, ви чогось ідете до голови ОСББ сусіднього будинку і начинаєте кричать під вікнами, шоб він вам за рахунок їхнього ОСББ стіни поремонтував і ще сусіду щоб в ніс дав. Так от главний вопрос — при чому тут ОСББ сусіднього будинку до вашого? Ви можете по старій дружбі зайти до Гжегожа, який туда переїхав, і він вам поможе з трубами, чи позвонить Джеймсу з третього поверху, то він може ноччю поки ніхто не бачить в’їбать обригану в рило. І вам прямо з каждої квартири кажуть — чувак, поможем чим можем, ващє не питання, і помагають, і ви з каждим домовляєтесь, а тим часом ваш менший пиздюк-третьокласник з котом в обнімку все одно ходить під вікна голови ОСББ «Вул. НАТО, 49» і верещить шо хулі той вам нічо не робить, він должен і вапщє. Ну приблизно так воно і виглядає, їй богу.
Трошки треба дивитися на картинку світу ширше і дуже бажано поза емоціями.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#НезамовленийХепіМіл завершено, ми разом з вами зібрали 16 632 гривні в пам’ять 198 дітей, що загинули від рук московських катів.
Кошти уже надіслано Марті Левченко.
Дякую вам усім!
Кошти уже надіслано Марті Левченко.
Дякую вам усім!
#короткий_зміст_попередніх_серій
10 квітня − 15 квітня
#мислівслухі
— Метаморфози людські
— Раньше то шо ти дурачок, знала тіки твоя мама…
— Перехід на ту сторону мовного питання
— Путін на МІсяці і спижжєний Корольов
— Привіт, я Бабіч
— Четверговий День Кукухи
— Весняний Львів
— ОСББ «Вул. НАТО, 49»
#у_виконанні_автора
— Таємниця зниклих танків
#замальовки_з_життя
— Мій боєць
#казочка
— Проєкт ███████ █████, перша частина
10 квітня − 15 квітня
#мислівслухі
— Метаморфози людські
— Раньше то шо ти дурачок, знала тіки твоя мама…
— Перехід на ту сторону мовного питання
— Путін на МІсяці і спижжєний Корольов
— Привіт, я Бабіч
— Четверговий День Кукухи
— Весняний Львів
— ОСББ «Вул. НАТО, 49»
#у_виконанні_автора
— Таємниця зниклих танків
#замальовки_з_життя
— Мій боєць
#казочка
— Проєкт ███████ █████, перша частина
Проведемо невеличке опитування: а як ви потрапили до мене в канал?
А в коментарях напишіть, будь ласка, чому ви ще досі від мене не відписались ;)
А в коментарях напишіть, будь ласка, чому ви ще досі від мене не відписались ;)
Anonymous Poll
56%
Лінкедін
22%
Телеграм
10%
Фейсбук
3%
Твітер
9%
Бабіч за ручку привів
Вітання усім моїм новим підписникам!
Це не ЗМІ. Це не офіційне джерело інформації. Це місце, куди я, Бабіч, виливаю усе, що прийде в мою прекрасну та геніяльну голову. Якщо вам сподобався один допис, зовсім не означає, що сподобаються інші, тому я поважаю ваше право на відписку, бан і проклинання мене.
Усі дописи в цьому каналі є особистою думкою Бабіча і не підкріплені жодним фаховим висновком чи досвідом, окрім аксіоми «Бабіч завжди правий».
В основному я пишу мислівслухі, іноді — казочки чи оповідання, час від часу — проповіді. Що довше за один твіт, швидше за все, опиниться тут. Іноді, іноді, я наголошую, тут може з’являтися експериментальний контент, як от аудіозаписи.
Я матюкаюсь. Багато. Тому ніжним фіалкам тут буде некомфортно, попереджаю. Ні, не перестану. Так, мені похуй.
Щоп’ятниці відбувається невелика благодійна акція — Незамовлений ХепіМіл. Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня. За попередні тижні ми разом передали 43,680 гривень Марті Левченко.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, який ви приділяєте цьому маленькому куточку безумства та сатири.
Люблю вас. Мирного вам неба, котики.
Це не ЗМІ. Це не офіційне джерело інформації. Це місце, куди я, Бабіч, виливаю усе, що прийде в мою прекрасну та геніяльну голову. Якщо вам сподобався один допис, зовсім не означає, що сподобаються інші, тому я поважаю ваше право на відписку, бан і проклинання мене.
Усі дописи в цьому каналі є особистою думкою Бабіча і не підкріплені жодним фаховим висновком чи досвідом, окрім аксіоми «Бабіч завжди правий».
В основному я пишу мислівслухі, іноді — казочки чи оповідання, час від часу — проповіді. Що довше за один твіт, швидше за все, опиниться тут. Іноді, іноді, я наголошую, тут може з’являтися експериментальний контент, як от аудіозаписи.
Я матюкаюсь. Багато. Тому ніжним фіалкам тут буде некомфортно, попереджаю. Ні, не перестану. Так, мені похуй.
Щоп’ятниці відбувається невелика благодійна акція — Незамовлений ХепіМіл. Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня. За попередні тижні ми разом передали 43,680 гривень Марті Левченко.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, який ви приділяєте цьому маленькому куточку безумства та сатири.
Люблю вас. Мирного вам неба, котики.
#мислівслухі
З релігією у мене стосунки давні і бурхливі. Колись я навіть ходив до недільної школи при Свято-Михайлівському соборі в Житомирі, і досі вважаю його настоятеля, о. Богдана, одним з найвпливовіших людей в моєму житті. Але останні багато років я не розглядаю себе в контексті жодної з церков, навіть думав певний час, що атеїст (тут я сам себе наїбав), зараз швидше агностик. Одним словом — спробував всі смаки релігійного життя.
І завжди я поважав і поважаю право людини вірити в любе-голубе, шо їй пасує. Будда, Яхве, Джізус, Людина-Павук — для мене це не важливо. Людина то така істота, що потребує якоїсь надприродньої супер сили, на яку можна покластися, бо покладатися на людей — в більшості випадків так собі задоволення.
І що далі я дивлюсь на церкви, тим більше я впевнююсь, що віра і релігія дуже часто речі між собою не пов’язані, і не менш часто взагалі відірвані одне від одного. А ще — світова церква наглухо відірвана від людей. Я думаю, вам не варто нагадувати про йобаний карнавал у Ватикані, всі вже бачили і чули, особливо ще додаткові заяви про расизм, братерство, уряди «не хочуть миру, бо дають Україні зброю». І це прямий наслідок абсолютного нерозуміння західним світом наших реалій. Глава найбільшої релігійної організації у світі слухняно травить тезами імперської пропаганди, не розуміючи при цьому, яку хуйню він несе. Світ досі тупо не розуміє різницю між нами та москалями.
І в той же час в українських храмах розгорнуті волонтерські штаби, капелани на передовій, кожен священник допомагає своїй країні по максимуму, голова ПЦУ каже шо вбивати русню то не гріх. Все максимально просто — українська Церква постала з-поміж людей, як і найперша апостольска церква, вона не зважає на канони, устої та правила коли вони заважають. Завдання Церкви — рятувати душі. Завдання церкви як організації — ухилятися від податків та скирдувати бабло.
В моїй маленькій уяві я іноді бачу, що українська Церква стане основою для відродження віри, об’єднуючи усіх, хто має бога, Будду, Аллаха, Макаронного Монстра, Тора і Людину-Павука в серці, бо віруючих людей має вести Віра, а не старий пердун в білій панамці.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
З релігією у мене стосунки давні і бурхливі. Колись я навіть ходив до недільної школи при Свято-Михайлівському соборі в Житомирі, і досі вважаю його настоятеля, о. Богдана, одним з найвпливовіших людей в моєму житті. Але останні багато років я не розглядаю себе в контексті жодної з церков, навіть думав певний час, що атеїст (тут я сам себе наїбав), зараз швидше агностик. Одним словом — спробував всі смаки релігійного життя.
І завжди я поважав і поважаю право людини вірити в любе-голубе, шо їй пасує. Будда, Яхве, Джізус, Людина-Павук — для мене це не важливо. Людина то така істота, що потребує якоїсь надприродньої супер сили, на яку можна покластися, бо покладатися на людей — в більшості випадків так собі задоволення.
І що далі я дивлюсь на церкви, тим більше я впевнююсь, що віра і релігія дуже часто речі між собою не пов’язані, і не менш часто взагалі відірвані одне від одного. А ще — світова церква наглухо відірвана від людей. Я думаю, вам не варто нагадувати про йобаний карнавал у Ватикані, всі вже бачили і чули, особливо ще додаткові заяви про расизм, братерство, уряди «не хочуть миру, бо дають Україні зброю». І це прямий наслідок абсолютного нерозуміння західним світом наших реалій. Глава найбільшої релігійної організації у світі слухняно травить тезами імперської пропаганди, не розуміючи при цьому, яку хуйню він несе. Світ досі тупо не розуміє різницю між нами та москалями.
І в той же час в українських храмах розгорнуті волонтерські штаби, капелани на передовій, кожен священник допомагає своїй країні по максимуму, голова ПЦУ каже шо вбивати русню то не гріх. Все максимально просто — українська Церква постала з-поміж людей, як і найперша апостольска церква, вона не зважає на канони, устої та правила коли вони заважають. Завдання Церкви — рятувати душі. Завдання церкви як організації — ухилятися від податків та скирдувати бабло.
В моїй маленькій уяві я іноді бачу, що українська Церква стане основою для відродження віри, об’єднуючи усіх, хто має бога, Будду, Аллаха, Макаронного Монстра, Тора і Людину-Павука в серці, бо віруючих людей має вести Віра, а не старий пердун в білій панамці.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора