#казочка
«Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 1
Сержант Запулякін з довольним їбалом трусився на лавці в ГАЗоні. Їхній транспорт їхав лісовою дорогою з Білорусі в напрямку Києва з бойовою задачею — захопити якусь електростанцію. Яку саме, він навіть не питав, адже верховне командування мало геніальний план як захватить Київ за три дня, в якому ніхто з його підрозділу і не сумнівався. Був холодний лютневий день, але Запулякіна гріла гордість за вєлікую родіну і шапка з красівой кокардой.
Він висунув морду з тента і дивився як повз нього пропливають оголені верхівки дерев, суворі в своїй чорній мовчазності. Скоро, вже скоро вони унічтожать всіх нацистів і він вернеться додому з медаллю «За взятіє у Ківи». Чи то «За взятіє Кієва»… В таких деталях Запулякін не дуже розбирався.
Тим часом в кабіні ГАЗона, відбиваючи сраку на жорстких, як воля путіна, сидіннях, водій Говнов, родом з маленької дєрєвні Большиє Драчьони, помітив попри дорогу вказівник «Рудий ліс». Він звернувся до свого напарника Дуралєєва:
— Слиш, Пєтька, ти ж вродє украінскій знаєшь, чьо ета значіть вон на таблічкє?
— Рудий ліс, рудий ліс… А, ета, кароче рижий ліс, значит, лісіци тут водятся! Как прієдєм, нада на ахоту пайті, я Валькє своєй манто сдєлаю!
— А ана тєбє за ета манду пакажет! Га-га-га-га-га! — густим та тягучим, наче лайно після жирного холодцю, голосом заржав Говнов.
***
Темніло. Колона доїхала до вказівника, на якому було написано «Чорнобиль» та зупинилась. З головної машини вийшов командир та почав пильно вдивлятися в карту в своїх руках, час від часу переводячи погляд на вказівник та назад.
— Хуйня какая-то…, — бурмотів він собі під носа, — должни же прієхать в «Чернобиль», а тут какой-то «Чорнобіль». Шо за підараси мнє карту рісавалі? Слишь, Нікітіч! Так куда нам єхать, блядь, нада? Ета туда ілі нє туда?
— Да хуй єво знаєт, давай уже єхать куда нібудь, тємнєєт уже, — глухо відізвалось з кабіни. — Я вон віжу какая-то тєпліца агромная, давай там і спросім.
Кінець першої частини.
«Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 1
Сержант Запулякін з довольним їбалом трусився на лавці в ГАЗоні. Їхній транспорт їхав лісовою дорогою з Білорусі в напрямку Києва з бойовою задачею — захопити якусь електростанцію. Яку саме, він навіть не питав, адже верховне командування мало геніальний план як захватить Київ за три дня, в якому ніхто з його підрозділу і не сумнівався. Був холодний лютневий день, але Запулякіна гріла гордість за вєлікую родіну і шапка з красівой кокардой.
Він висунув морду з тента і дивився як повз нього пропливають оголені верхівки дерев, суворі в своїй чорній мовчазності. Скоро, вже скоро вони унічтожать всіх нацистів і він вернеться додому з медаллю «За взятіє у Ківи». Чи то «За взятіє Кієва»… В таких деталях Запулякін не дуже розбирався.
Тим часом в кабіні ГАЗона, відбиваючи сраку на жорстких, як воля путіна, сидіннях, водій Говнов, родом з маленької дєрєвні Большиє Драчьони, помітив попри дорогу вказівник «Рудий ліс». Він звернувся до свого напарника Дуралєєва:
— Слиш, Пєтька, ти ж вродє украінскій знаєшь, чьо ета значіть вон на таблічкє?
— Рудий ліс, рудий ліс… А, ета, кароче рижий ліс, значит, лісіци тут водятся! Как прієдєм, нада на ахоту пайті, я Валькє своєй манто сдєлаю!
— А ана тєбє за ета манду пакажет! Га-га-га-га-га! — густим та тягучим, наче лайно після жирного холодцю, голосом заржав Говнов.
***
Темніло. Колона доїхала до вказівника, на якому було написано «Чорнобиль» та зупинилась. З головної машини вийшов командир та почав пильно вдивлятися в карту в своїх руках, час від часу переводячи погляд на вказівник та назад.
— Хуйня какая-то…, — бурмотів він собі під носа, — должни же прієхать в «Чернобиль», а тут какой-то «Чорнобіль». Шо за підараси мнє карту рісавалі? Слишь, Нікітіч! Так куда нам єхать, блядь, нада? Ета туда ілі нє туда?
— Да хуй єво знаєт, давай уже єхать куда нібудь, тємнєєт уже, — глухо відізвалось з кабіни. — Я вон віжу какая-то тєпліца агромная, давай там і спросім.
Кінець першої частини.
#казочка
«Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 2
Уже три тижні, як сержант Запулякін зі своїми сослуживцями героїчно тримав оборону електростанції. Жили вони в готелі, а місцеві жителі настільки їх злякались, що втікли з міста ще до того, як солдати в нього зайшли. Хахлов тоже не було видно, і Запулякіна від цього факту просто роздувало від гордості, адже це тільки вказувало на те, що немає потужнішої армії, ніж їхня!
Правда, роздувало його останнім часом не тільки від цього, а й від того, що у нього почалися проблеми з травленням. Іноді він міг просидіти в сортирі годинами, так і не зумівши вичавити з себе навіть сірникової голівки (навіть якшо він її спецально запихав), а іноді він не міг спинити хлябі тілесні. Що від того, що від іншого його переслідував страшенний біль, але рускій солдат должен терпіть всякі тяготи і лішенія воєнной служби во славу путіна і вєлікой росіі.
В один з ранків він, причесуючись, помітив, що у нього вилізло пасмо волосся. «Ахуєть!», зрадів він, адже тепер не потрібно було переживати про довжину волосся згідно уставу. Життя налагоджувалось. Він уже пройшовся з іншими рєбятами містом та позбирав всякі класні речі, які планував відвезти додому — ложечки, посуд, величезний килим, який, правда довелось відбивати від пилюки, але сержант Запулякін справився і з цією задачею, правда він тої пилюки наковтався, але вже всю відкашляв, правда з кров’ю.
Ще командир наказав їм копати окопи в лісі. Сказав, що це протів прорива хохляцкіх ДРГ і рижих лісіц, які вже вкусили кількох солдат. Укуси вони перенесли легко, у одного просто відгноїлась нога, а другий вирішив не відволікати санчасть на такі дрібниці і зразу вмер. Ввечері вся рота ригала кровью, але Запулякін списав це на втомленість від фізичної праці.
В загальному, перебування на бойовому завданні скидалось на навчання — спали в гівні, їли просрочені сухпайки, ганяли воші один у одного, словом, нічого надскладного в спецоперації сержант Запулякін не бачив. Хіба час від часу, зі сторони будівлі інституту з написом «Агропром», доносилось страшне виття, що, як часом здавалося йому, переходило в істеричний сміх. Але це, знову ж таки, могло йому здаватись.
***
Запулякін світився від радості. Через місяць виконання бойового завдання в рамках триденної спецоперації зведений підрозділ нарешті отримав наказ — у зв’язку з успішним завершенням першої фази та виконанням усіх поставлених завдань повернутись на місця попередньої дислокації. Сержант Запулякін завантажив усе новопридбане добро в старий добрий ГАЗон, обережно зібрав свої зуби в торбинку, щоб не забути вставити їх коли повернеться додому, адже йому заплатять цілих сорок тищ рублів! За такі гроші можна буде ще й одного золотого зуба вставити, він якраз знайшов кілька золотих сережок. Правда вони чомусь злегка світились в темряві і були завжди теплі на дотик.
Коли колона уже була готова до відправки, він помітив край дороги дивну річ — залізний болт, прив’язаний до яскравої стрічки, кінець якої, звиваючись в повітрі, уходив десь за кущі. Ця дивина зацікавила Запулякіна, і він повільно підійшов до стрічки, із зацікавленням провів поглядом від болта до кущів, потягнувся рукою, аби вхопити барвисту смужку тканини, і тут…
…його роз’єбало нахуй на мільйони маленьких краплинок, що, виблискуючи на сонці, закружляли в безумному танку, вимальовуючи фігури, які не можна було знайти по цей бік реальности. В кущах хтось придушено хрюкнув, зашарудів листям і лише через деякий час, десь здаля в тому напрямку почувся дикий, нічим не стриманий ржач.
Колона, так і не звернувши увагу на відсутність Запулякіна, рушила в напрямку білоруського кордону.
Кінець другої частини.
«Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 2
Уже три тижні, як сержант Запулякін зі своїми сослуживцями героїчно тримав оборону електростанції. Жили вони в готелі, а місцеві жителі настільки їх злякались, що втікли з міста ще до того, як солдати в нього зайшли. Хахлов тоже не було видно, і Запулякіна від цього факту просто роздувало від гордості, адже це тільки вказувало на те, що немає потужнішої армії, ніж їхня!
Правда, роздувало його останнім часом не тільки від цього, а й від того, що у нього почалися проблеми з травленням. Іноді він міг просидіти в сортирі годинами, так і не зумівши вичавити з себе навіть сірникової голівки (навіть якшо він її спецально запихав), а іноді він не міг спинити хлябі тілесні. Що від того, що від іншого його переслідував страшенний біль, але рускій солдат должен терпіть всякі тяготи і лішенія воєнной служби во славу путіна і вєлікой росіі.
В один з ранків він, причесуючись, помітив, що у нього вилізло пасмо волосся. «Ахуєть!», зрадів він, адже тепер не потрібно було переживати про довжину волосся згідно уставу. Життя налагоджувалось. Він уже пройшовся з іншими рєбятами містом та позбирав всякі класні речі, які планував відвезти додому — ложечки, посуд, величезний килим, який, правда довелось відбивати від пилюки, але сержант Запулякін справився і з цією задачею, правда він тої пилюки наковтався, але вже всю відкашляв, правда з кров’ю.
Ще командир наказав їм копати окопи в лісі. Сказав, що це протів прорива хохляцкіх ДРГ і рижих лісіц, які вже вкусили кількох солдат. Укуси вони перенесли легко, у одного просто відгноїлась нога, а другий вирішив не відволікати санчасть на такі дрібниці і зразу вмер. Ввечері вся рота ригала кровью, але Запулякін списав це на втомленість від фізичної праці.
В загальному, перебування на бойовому завданні скидалось на навчання — спали в гівні, їли просрочені сухпайки, ганяли воші один у одного, словом, нічого надскладного в спецоперації сержант Запулякін не бачив. Хіба час від часу, зі сторони будівлі інституту з написом «Агропром», доносилось страшне виття, що, як часом здавалося йому, переходило в істеричний сміх. Але це, знову ж таки, могло йому здаватись.
***
Запулякін світився від радості. Через місяць виконання бойового завдання в рамках триденної спецоперації зведений підрозділ нарешті отримав наказ — у зв’язку з успішним завершенням першої фази та виконанням усіх поставлених завдань повернутись на місця попередньої дислокації. Сержант Запулякін завантажив усе новопридбане добро в старий добрий ГАЗон, обережно зібрав свої зуби в торбинку, щоб не забути вставити їх коли повернеться додому, адже йому заплатять цілих сорок тищ рублів! За такі гроші можна буде ще й одного золотого зуба вставити, він якраз знайшов кілька золотих сережок. Правда вони чомусь злегка світились в темряві і були завжди теплі на дотик.
Коли колона уже була готова до відправки, він помітив край дороги дивну річ — залізний болт, прив’язаний до яскравої стрічки, кінець якої, звиваючись в повітрі, уходив десь за кущі. Ця дивина зацікавила Запулякіна, і він повільно підійшов до стрічки, із зацікавленням провів поглядом від болта до кущів, потягнувся рукою, аби вхопити барвисту смужку тканини, і тут…
…його роз’єбало нахуй на мільйони маленьких краплинок, що, виблискуючи на сонці, закружляли в безумному танку, вимальовуючи фігури, які не можна було знайти по цей бік реальности. В кущах хтось придушено хрюкнув, зашарудів листям і лише через деякий час, десь здаля в тому напрямку почувся дикий, нічим не стриманий ржач.
Колона, так і не звернувши увагу на відсутність Запулякіна, рушила в напрямку білоруського кордону.
Кінець другої частини.
#казочка
«Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 3
Деякий час потому, в невеличкій кімнати, освітленій однією лампочкою, за простим дерев’яним столом сиділо двоє — начальник зміни на ЧАЕС та ще хтось, хто фігурою нагадував кремезного чоловіка, але мав дещо відмінні обриси. Вони сиділи мовчки, окутані хмарами цигаркового диму, та відсьорбуючи гарячий чай з емальованих кружок. Тим не менш, між ними точилася розмова, хоч і не помітна сторонньому спостерігачу.
«Поїхали от вчора. І шо хотіли тим сказать? Місяць жрали, срали, лазили по всіх гарячих плямах, ідіоти», промовив подумки чоловік.
«Це якісь особливі довбойоби, Романовичу, я тобі кажу», озвалось в його голові глухим віддаленим голосом. Істота навпроти пристально дивилась йому в очі, дмухаючи на чай. Їхній діалог відбувався напряму між свідомостями, оминаючи незручности звукової комунікації. «Я таких за весь час існування Зони не бачив. У мене у снорка мозгів хватає не соваться туди, куди не можна. А ці бармалєї шо?».
Контролер повільно затягнувся папіросою, випустив дим і продовжив:
«Ти ж бачив, да? Зібрали, курва, все шо може фонить. Все. Ложечки, чайники, всі залізяки. Срать ходили в кущі голою дупою. В Рудому лісі копали ростові окопи. Ростові, Романович! Вони хером прямо по лінії аварії водили в тих окопах».
«А цей придурок, на лисиць полював? Мені бюрери ходили жалітись на нього, кажуть від своїм рівнем інтелекту так викривляв психокінетичне поле, що у них не то шо телекінез не спрацьовував, вони самі починали на очах тупіть і співать хором пісні Газманова».
«Про пожежу я взагалі мовчу», мовчки зітхнув контролер. «Поголів’я химер різко знизилось, тепер знову до них до кожної полтергейста призначать, шоб вони не перевелися. Та й вам, людям, я знаю, вони шкоди наробили». Романович тихо кивнув на знак згоди. «Ти мені скажи, Романовичу, це якісь особливі дебіли були у нас?»
Романович тяжко зітхнув, встав з-за столу щоб поставити чайник на вогонь, подивився задумливо у вікно.
«Вони там всі такі кончені. Всі».
За вікном займався світанок. З лісу виходили бюрери, поряд з якими трусили на чотирьох кінцівках снорки, кровососи влягалися в своїх сховках спати, полтергейсти виганяли химер на випас. Зона відчуження прокидалась і ставала до роботи. Проходячи повз, персонал ЧАЕС та бюрери привітно помахали одне одному і розійшлися по своїх змінах. Одні — забезпечувати працездатність станції після окупації рускіми ваньками, інші — йшли перевіряти дикі місцини, бо знову від Збройних Сил Україні надійшло замовлення на гравітаційні аномалії, а то щось ворожа авіація розліталась.
— Треба позвонить Григорóвичу, хай нахер переписує того свого другого Сталкера. Вони собі уявить даже не можуть, що ці довбойоби тут наживо за місяць начудили, — тихо пробурмотів собі під ніс Ігор Романович і налив собі та контролеру ще по кружці чаю.
Кінець.
P.S. Як завжди, буду вдячний за поширення та розповсюдження цієї неправдивої інформації.
«Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 3
Деякий час потому, в невеличкій кімнати, освітленій однією лампочкою, за простим дерев’яним столом сиділо двоє — начальник зміни на ЧАЕС та ще хтось, хто фігурою нагадував кремезного чоловіка, але мав дещо відмінні обриси. Вони сиділи мовчки, окутані хмарами цигаркового диму, та відсьорбуючи гарячий чай з емальованих кружок. Тим не менш, між ними точилася розмова, хоч і не помітна сторонньому спостерігачу.
«Поїхали от вчора. І шо хотіли тим сказать? Місяць жрали, срали, лазили по всіх гарячих плямах, ідіоти», промовив подумки чоловік.
«Це якісь особливі довбойоби, Романовичу, я тобі кажу», озвалось в його голові глухим віддаленим голосом. Істота навпроти пристально дивилась йому в очі, дмухаючи на чай. Їхній діалог відбувався напряму між свідомостями, оминаючи незручности звукової комунікації. «Я таких за весь час існування Зони не бачив. У мене у снорка мозгів хватає не соваться туди, куди не можна. А ці бармалєї шо?».
Контролер повільно затягнувся папіросою, випустив дим і продовжив:
«Ти ж бачив, да? Зібрали, курва, все шо може фонить. Все. Ложечки, чайники, всі залізяки. Срать ходили в кущі голою дупою. В Рудому лісі копали ростові окопи. Ростові, Романович! Вони хером прямо по лінії аварії водили в тих окопах».
«А цей придурок, на лисиць полював? Мені бюрери ходили жалітись на нього, кажуть від своїм рівнем інтелекту так викривляв психокінетичне поле, що у них не то шо телекінез не спрацьовував, вони самі починали на очах тупіть і співать хором пісні Газманова».
«Про пожежу я взагалі мовчу», мовчки зітхнув контролер. «Поголів’я химер різко знизилось, тепер знову до них до кожної полтергейста призначать, шоб вони не перевелися. Та й вам, людям, я знаю, вони шкоди наробили». Романович тихо кивнув на знак згоди. «Ти мені скажи, Романовичу, це якісь особливі дебіли були у нас?»
Романович тяжко зітхнув, встав з-за столу щоб поставити чайник на вогонь, подивився задумливо у вікно.
«Вони там всі такі кончені. Всі».
За вікном займався світанок. З лісу виходили бюрери, поряд з якими трусили на чотирьох кінцівках снорки, кровососи влягалися в своїх сховках спати, полтергейсти виганяли химер на випас. Зона відчуження прокидалась і ставала до роботи. Проходячи повз, персонал ЧАЕС та бюрери привітно помахали одне одному і розійшлися по своїх змінах. Одні — забезпечувати працездатність станції після окупації рускіми ваньками, інші — йшли перевіряти дикі місцини, бо знову від Збройних Сил Україні надійшло замовлення на гравітаційні аномалії, а то щось ворожа авіація розліталась.
— Треба позвонить Григорóвичу, хай нахер переписує того свого другого Сталкера. Вони собі уявить даже не можуть, що ці довбойоби тут наживо за місяць начудили, — тихо пробурмотів собі під ніс Ігор Романович і налив собі та контролеру ще по кружці чаю.
Кінець.
P.S. Як завжди, буду вдячний за поширення та розповсюдження цієї неправдивої інформації.
#короткий_зміст_попередніх_серій
28 березня − 2 квітня
Простині
— Міфи та легенди новітньої України
Мислівслухі
— Русня не люди
— Наснилося мені…
— Переговори і зрадоперемога
— Мовне питання
— Білоруський вопрос
— Несеться соцмережами гівно…
— Бережіть кукушечку
— Вот в 90-х жить було заєбісь!
— БЄЛГАРАД! ПАВЄТРЯНАЯ ТРЕНОГА
Казочки
— «Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 1
— «Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 2
— «Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 3
28 березня − 2 квітня
Простині
— Міфи та легенди новітньої України
Мислівслухі
— Русня не люди
— Наснилося мені…
— Переговори і зрадоперемога
— Мовне питання
— Білоруський вопрос
— Несеться соцмережами гівно…
— Бережіть кукушечку
— Вот в 90-х жить було заєбісь!
— БЄЛГАРАД! ПАВЄТРЯНАЯ ТРЕНОГА
Казочки
— «Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 1
— «Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 2
— «Про сержанта Запулякіна, рудих лисиць і барвисту стрічечку», ч. 3
Вітаю усіх, хто приєднався до каналу цього тижня!
Насправді я давно хотів вести свій блог, але не такий. Я хочу ділитися кулінарними рецептами, хочу писати фентезі-оповідання, гуморески, від яких смішно по хорошому, хочу писати спостереження про життя, розповідати про своїх дітей.
Але склалося так, що я завів свій мікроблог тут, в телеграмі, зовсім з інших причин. Так, у мене є блог. Але наповнений він моїм гнівом, моєю злістю до русні, що знаходить вихід у формі гострих, злих дописів з матюками та змальовуванням різних неприємних сцен. І оповідання я теж пишу, але зовсім не такі, які мені хотілося б. Але вони потрібні, саме такі, саме тут і саме зараз.
Тож, чого ви можете очікувати від цього каналу? Мій потік свідомості з різних питань, актуальних чи не дуже, саме тоді, коли я відчуваю потребу їх озвучити. Вони, ці думки вголос, суто суб’єктивні і обумовлені лише моїм особистим досвідом та обмежені лише моєю тупістю. Ви можете з ними погоджуватись або ні, я поважаю право людини на думку, відмінну від моєї. Але сперечатися з вами з цього приводу я не маю ані часу, ані натхнення. Тож, якщо відчуєте потребу піддати критиці якісь з моїх дописів, ви можете зробити це десь, де я не побачу. Наприклад, на LinkedIn.
Також я пишу різного рівня графоманщину, яку називаю казочками, в якій намагаюся через художні прийоми принизити, висміяти та знелюдити русню як явище. Тож зважайте на це, бо я їх за людей не вважаю, тож і тексти пишу відповідні. Дуже часто казочки містять в собі огидні та неприємні образи чи сцени. Це моє художнє самовираження та стиль. Також усі збіги з реальними людьми випадкові, окрім русні, бо вони не люди, тому тут збіги не випадкові.
Також я вирішив зробити регулярною символічну благодійну акцію, яку провів цієї п’ятниці — «Незамовлений ХепіМіл». Я розумію, що сума, яку ми можемо зібрати таким чином, невелика, але вона символічна, принаймні для мене. І також це символічно для мене тим, що ми збираємо ці кошти разом з вами, друзі. Так я відчуваю, що не просто пишу всіляку дич в стіл, а й гуртую небайдужих людей.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це для мене значить, що подобається це не лише мені самому.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, який ви приділяєте цьому маленькому куточку безумства та сатири.
Мирного вам неба, котики.
Насправді я давно хотів вести свій блог, але не такий. Я хочу ділитися кулінарними рецептами, хочу писати фентезі-оповідання, гуморески, від яких смішно по хорошому, хочу писати спостереження про життя, розповідати про своїх дітей.
Але склалося так, що я завів свій мікроблог тут, в телеграмі, зовсім з інших причин. Так, у мене є блог. Але наповнений він моїм гнівом, моєю злістю до русні, що знаходить вихід у формі гострих, злих дописів з матюками та змальовуванням різних неприємних сцен. І оповідання я теж пишу, але зовсім не такі, які мені хотілося б. Але вони потрібні, саме такі, саме тут і саме зараз.
Тож, чого ви можете очікувати від цього каналу? Мій потік свідомості з різних питань, актуальних чи не дуже, саме тоді, коли я відчуваю потребу їх озвучити. Вони, ці думки вголос, суто суб’єктивні і обумовлені лише моїм особистим досвідом та обмежені лише моєю тупістю. Ви можете з ними погоджуватись або ні, я поважаю право людини на думку, відмінну від моєї. Але сперечатися з вами з цього приводу я не маю ані часу, ані натхнення. Тож, якщо відчуєте потребу піддати критиці якісь з моїх дописів, ви можете зробити це десь, де я не побачу. Наприклад, на LinkedIn.
Також я пишу різного рівня графоманщину, яку називаю казочками, в якій намагаюся через художні прийоми принизити, висміяти та знелюдити русню як явище. Тож зважайте на це, бо я їх за людей не вважаю, тож і тексти пишу відповідні. Дуже часто казочки містять в собі огидні та неприємні образи чи сцени. Це моє художнє самовираження та стиль. Також усі збіги з реальними людьми випадкові, окрім русні, бо вони не люди, тому тут збіги не випадкові.
Також я вирішив зробити регулярною символічну благодійну акцію, яку провів цієї п’ятниці — «Незамовлений ХепіМіл». Я розумію, що сума, яку ми можемо зібрати таким чином, невелика, але вона символічна, принаймні для мене. І також це символічно для мене тим, що ми збираємо ці кошти разом з вами, друзі. Так я відчуваю, що не просто пишу всіляку дич в стіл, а й гуртую небайдужих людей.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це для мене значить, що подобається це не лише мені самому.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, який ви приділяєте цьому маленькому куточку безумства та сатири.
Мирного вам неба, котики.
#мислівслухі
В одному з коментарів мені запропонували, аби я розширив оповідання, так би мовити, «історією» про пралки. Знаєте, друзі, я б це зробив із величезним задоволенням, та мені доводиться дуже обережно обирати теми, на які варто, з моєї точки зору, в даний момент писати.
Є випадки, новини, які є кумедними самі по собі, де русня виставляє себе їбанатами за власною волею. Саме на них я базую свої твори. Але я просто фізично не можу писати в смішному ключі про те, що тим чи іншим чином зачіпає життя українців. Я маю на увазі в прямому сенсі. Тупа історія з пралками з однієї сторони ніби й смішна, а з іншої — ми усі знаємо, звідки ці пралки, і що сталося з їхніми власниками.
Можливо, колись, я напишу цикл оповідань в темному, містичному тоні, в якому русня буде вмирати у найстрашніших муках, страждатиме в найжахливіших пеклах, куди вдасться викласти усі ті відчуття, які у мене виникають від самих думок про те, що ці потвори накоїли в Бучі, Ірпіні, Гостомелі, що вони коять в Маріуполі та інших окупованих міста та селах. Але не зараз. Я ще не готовий.
У мене теж є певна межа, певний ліміт емоційної стійкості, і цими днями він, цей ліміт, суттєво похитнувся. У мене усередині з’явився пустий куточок, який вже ніколи не заповниться, бо там мали бути емоції, що вже ніколи не будуть пережиті. Там мали бути радість і сум, сльози та сміх, надії, сподівання, розчарування та любов усіх тих, кого замордовано рускім міром. Я зажди пам’ятатиму їх.
Та саме тому ми маємо жити далі, ми маємо подвоєно любити, потроєно сміятись та плакати, сумувати як уперше, та сподіватись і вірити як ніколи до того в житті.
Ми маємо жити, щоб усі ці смерті не виявилися марними.
В одному з коментарів мені запропонували, аби я розширив оповідання, так би мовити, «історією» про пралки. Знаєте, друзі, я б це зробив із величезним задоволенням, та мені доводиться дуже обережно обирати теми, на які варто, з моєї точки зору, в даний момент писати.
Є випадки, новини, які є кумедними самі по собі, де русня виставляє себе їбанатами за власною волею. Саме на них я базую свої твори. Але я просто фізично не можу писати в смішному ключі про те, що тим чи іншим чином зачіпає життя українців. Я маю на увазі в прямому сенсі. Тупа історія з пралками з однієї сторони ніби й смішна, а з іншої — ми усі знаємо, звідки ці пралки, і що сталося з їхніми власниками.
Можливо, колись, я напишу цикл оповідань в темному, містичному тоні, в якому русня буде вмирати у найстрашніших муках, страждатиме в найжахливіших пеклах, куди вдасться викласти усі ті відчуття, які у мене виникають від самих думок про те, що ці потвори накоїли в Бучі, Ірпіні, Гостомелі, що вони коять в Маріуполі та інших окупованих міста та селах. Але не зараз. Я ще не готовий.
У мене теж є певна межа, певний ліміт емоційної стійкості, і цими днями він, цей ліміт, суттєво похитнувся. У мене усередині з’явився пустий куточок, який вже ніколи не заповниться, бо там мали бути емоції, що вже ніколи не будуть пережиті. Там мали бути радість і сум, сльози та сміх, надії, сподівання, розчарування та любов усіх тих, кого замордовано рускім міром. Я зажди пам’ятатиму їх.
Та саме тому ми маємо жити далі, ми маємо подвоєно любити, потроєно сміятись та плакати, сумувати як уперше, та сподіватись і вірити як ніколи до того в житті.
Ми маємо жити, щоб усі ці смерті не виявилися марними.
#оповідання
«Месники»
I
— Усі ці роки завоювань, насильства, вбивств… Це ніколи не було особисте… Я зараз скажу, що збираюся зробити з твоєю впертою, дратівливою планетою. І я отримаю від цього величезне задоволення, — промовив до Капітана Америки Танос, а за його спиною продовжували прибувати з планети Чіта війська чітаурі.
Стів Роджерс підвівся з останніх сил, затягнув на лівій руці ремінь свого легендарного, але уже розламаного щита з вібранію, та дивився на незчисленні ряди армії Путаноса. Його погляд випромінював рішучість та намір іти до кінця, хоча й було зрозуміло — це кінець.
Запала тиша, в якій Танос та Кеп дивилися один на одного, один — в очікуванні остаточної перемоги над останніми захисниками Землі, інший — з усвідомленням неминучого кінця, який він так просто нікому не збирався подарувати.
Раптом ожив навушник і викривлений статикою голос промовив:
— Зліва. Плюс?
Роджерс здивовано обернувся ліворуч і побачив як відкривається міжвимірний портал. Але хто це був, він ніяк не міг зрозуміти. На тлі яскравого кола, що розсипало навколо жовтогарячі іскри, з’явилося декілька фігур у військовій формі, за якими повільно їхали пікапи, зі встановленими зверху кулеметами.
До Стівена підійшов кремезний чоловік років 60-ти, з пишними вусами та обличчям, неначе витесаним з каменю роками вітрів, сонця та праці. На шоломі у нього було прикріплена пачка цигарок, одну з яких він якраз тримав в роті, скурену десь до половини, а його рукав охоплювало кільце з синього скотчу. Він простягнув Стіву загрубілу руку:
— Харківська тероборона, позивний «Дєд». Шо у вас тут за херня робиться, шо без нас ніяк?
Поруч з першим порталом відкрився один, другий, третій, і вже за кілька хвилин біля Кепа стояло декілька сотень людей у військовій формі на різний лад, хто у бронежилеті, хто без, хтось з потріпаним АК-74, хтось із новенький AR-15, старі, молоді — різні. Та було у них, окрім синьої стрічки з ізоленти, ще дещо спільне — спокійна рішучість та тверда впевненість в побратимі поруч.
— І що? Це все, що ви можете мені протиставити? — з викликом вигукнув космічний титан. — Жменька дідуганів та пиздюків? Ха! Ніщо не зупинить мене, великого Таноса, підкорювача світів та збирача земель! В атаку! Знищити їх!
— Та бля, — сплюнув на землю «Дєд», — Знову цих їбланів першими зустрічати. Хлопці, до бою!
Кінець першої частини
наступна частина
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
«Месники»
I
— Усі ці роки завоювань, насильства, вбивств… Це ніколи не було особисте… Я зараз скажу, що збираюся зробити з твоєю впертою, дратівливою планетою. І я отримаю від цього величезне задоволення, — промовив до Капітана Америки Танос, а за його спиною продовжували прибувати з планети Чіта війська чітаурі.
Стів Роджерс підвівся з останніх сил, затягнув на лівій руці ремінь свого легендарного, але уже розламаного щита з вібранію, та дивився на незчисленні ряди армії Путаноса. Його погляд випромінював рішучість та намір іти до кінця, хоча й було зрозуміло — це кінець.
Запала тиша, в якій Танос та Кеп дивилися один на одного, один — в очікуванні остаточної перемоги над останніми захисниками Землі, інший — з усвідомленням неминучого кінця, який він так просто нікому не збирався подарувати.
Раптом ожив навушник і викривлений статикою голос промовив:
— Зліва. Плюс?
Роджерс здивовано обернувся ліворуч і побачив як відкривається міжвимірний портал. Але хто це був, він ніяк не міг зрозуміти. На тлі яскравого кола, що розсипало навколо жовтогарячі іскри, з’явилося декілька фігур у військовій формі, за якими повільно їхали пікапи, зі встановленими зверху кулеметами.
До Стівена підійшов кремезний чоловік років 60-ти, з пишними вусами та обличчям, неначе витесаним з каменю роками вітрів, сонця та праці. На шоломі у нього було прикріплена пачка цигарок, одну з яких він якраз тримав в роті, скурену десь до половини, а його рукав охоплювало кільце з синього скотчу. Він простягнув Стіву загрубілу руку:
— Харківська тероборона, позивний «Дєд». Шо у вас тут за херня робиться, шо без нас ніяк?
Поруч з першим порталом відкрився один, другий, третій, і вже за кілька хвилин біля Кепа стояло декілька сотень людей у військовій формі на різний лад, хто у бронежилеті, хто без, хтось з потріпаним АК-74, хтось із новенький AR-15, старі, молоді — різні. Та було у них, окрім синьої стрічки з ізоленти, ще дещо спільне — спокійна рішучість та тверда впевненість в побратимі поруч.
— І що? Це все, що ви можете мені протиставити? — з викликом вигукнув космічний титан. — Жменька дідуганів та пиздюків? Ха! Ніщо не зупинить мене, великого Таноса, підкорювача світів та збирача земель! В атаку! Знищити їх!
— Та бля, — сплюнув на землю «Дєд», — Знову цих їбланів першими зустрічати. Хлопці, до бою!
Кінець першої частини
наступна частина
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#мислівслухі
Орки направили звернення до ООН, щоб русню перестали називати їхнім іменем. Офіційний Барад-Дур зробив заяву, в якій засудив порівняння Мордору, що переживає пік індустріалізації, з технологічно відсталою росією, та попросив цивілізований світ утриматися від подібних порівнянь, як таких, що принижуть орочі честь та гідність.
Свині та собаки із подивом та сумом дивляться на поширення практики називати русню свинособаками, та нагадують, що подібний казус в природі неможливий через генетичну несумісність видів, незважаючи на непоодинокі спроби таких стосунків в дикій природі, та також рішуче засуджують спроби використання назв їхніх видів для означення рускіх ванєк.
Всі уїбани, мудили, скоти і моральні підори світу єдиним фронтом виступили проти того, аби ці означення хоч якось були пов’язані з руснею, адже, цитую, «на відміну від русні, у нас є хоч якісь моральні принципи».
Це я до чого? Це я до того, що термін «рускій» тепер є самодостатній в своїй повноті холодного пиздецю, який ним можна охарактеризувати. Якщо ви не можете знайти слів в сучасній мові, щоб описати хтонічність та моральну деградацію явища, то це «рускій». Якщо ви не можете описати рівень уїбанства, мудацтва, скотства і підорства, бо в вашому, і не тільки, моралометрі скінчилася шкала — це «рускій».
Врешті-решт, ким ти ще маєш буть, шоб тобі навіть «Талібан» казав попуститись?
Культура деградації, вбивства, гнилі — це «руска» культура. Це «рускій реп», «рускій шансон», «рускоє» всьо. Все, до чого дотягується вєлікій «рускій» народ, тут же викручується навиворіт, вкривається отруйною цвіллю, стає огидним, протухлим відображенням того явища. Все, що є в світі «руского», має на меті лише нищити, поглинати, прожовувати і висирати назад уже «рускім».
Так шо, цей, хорош принижувати свиней з собаками та орками, «рускій» цілком собі самодостатня смертельна образа для будь-якої істоти, яка має хоча б два нейрони в своїй нервовій системі, бо вона уже здатна на осмислені рішення.
А у рускіх в голові лише гівно і ниточка.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Орки направили звернення до ООН, щоб русню перестали називати їхнім іменем. Офіційний Барад-Дур зробив заяву, в якій засудив порівняння Мордору, що переживає пік індустріалізації, з технологічно відсталою росією, та попросив цивілізований світ утриматися від подібних порівнянь, як таких, що принижуть орочі честь та гідність.
Свині та собаки із подивом та сумом дивляться на поширення практики називати русню свинособаками, та нагадують, що подібний казус в природі неможливий через генетичну несумісність видів, незважаючи на непоодинокі спроби таких стосунків в дикій природі, та також рішуче засуджують спроби використання назв їхніх видів для означення рускіх ванєк.
Всі уїбани, мудили, скоти і моральні підори світу єдиним фронтом виступили проти того, аби ці означення хоч якось були пов’язані з руснею, адже, цитую, «на відміну від русні, у нас є хоч якісь моральні принципи».
Це я до чого? Це я до того, що термін «рускій» тепер є самодостатній в своїй повноті холодного пиздецю, який ним можна охарактеризувати. Якщо ви не можете знайти слів в сучасній мові, щоб описати хтонічність та моральну деградацію явища, то це «рускій». Якщо ви не можете описати рівень уїбанства, мудацтва, скотства і підорства, бо в вашому, і не тільки, моралометрі скінчилася шкала — це «рускій».
Врешті-решт, ким ти ще маєш буть, шоб тобі навіть «Талібан» казав попуститись?
Культура деградації, вбивства, гнилі — це «руска» культура. Це «рускій реп», «рускій шансон», «рускоє» всьо. Все, до чого дотягується вєлікій «рускій» народ, тут же викручується навиворіт, вкривається отруйною цвіллю, стає огидним, протухлим відображенням того явища. Все, що є в світі «руского», має на меті лише нищити, поглинати, прожовувати і висирати назад уже «рускім».
Так шо, цей, хорош принижувати свиней з собаками та орками, «рускій» цілком собі самодостатня смертельна образа для будь-якої істоти, яка має хоча б два нейрони в своїй нервовій системі, бо вона уже здатна на осмислені рішення.
А у рускіх в голові лише гівно і ниточка.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#мислівслухі
Пройди тест «Який ти волонтер».
Час від часу накатує якась така хуйова безпорадність типу «а шо ж я зробив героїчного для того, аби Україна перемогла, а русня повиздихала к хуям?» особливо, коли бачиш в новинах, як ЗСУ розйобує цих довбойобів, або як волонтерська організація вчергове зарішала мільярд броників і одного жидкого термінатора.
Але потім якось розумієш, шо не всім судилося попадати на шпальти газет, не про всіх має знати кожен. Ми — бджоли, ми мурашки, де у кожного є його частинка, без якої все піде по пизді, якою б вона, ця частинка, малою не була.
Пригнав бусік з ковдрами, памперсами і ковбасою від цьоці з Італії? — Ти охуєнний волонтер.
Зарішала 10 броніків через чуваків в Польщі, у яких 15 років тому ночувала на вписці після фестивалю? — Ти волонтерка заєбісь!
Поселили у себе в двокімнатній квартирі сім’ю вимушених переселенців з дітьми, трьома собаками і хомяком? — То де ж пиздатіших волонтерів ще знайти?!
Переказав 50 гривень туди, 100 сюди, на 200 купив води і приніс на вокзал? — Дам тобі цьом у лобіка, бо ти сьогодні найкращий волонтер.
Сидиш працюєш, не читаєш новини кожні дві хвилини і не розйобуєш собі кукуху? — Молодчина, крутиш педалі економіки і бережеш кукуху!
Присилаєш русні в лічку відірвані дікпіки і жопи? — Ти заєбатий волонтер ІПСО!
Маєте понять, шо зараз усі, хто роблять хоть шось на користь країни та її людей — це вже волонтери. Так, про нас не напишуть статтю в газеті, Президент не вручить орден особисто кожному, але чи для того ми це робим? Я нє. Я роблю все, на що здатний, заради однієї мети — щоб мої діти жили на своїй землі, говорили своєю мовою і шанували свою історію. Так само як і кожен з вас.
Ми — бджоли, ми мурашки. І коли кожна мурашка робить те, що має, коли кожна бджілка робить те, що може — саме тоді ніяка уєбень не зможе їх здолати.
Люблю вас, котики.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Пройди тест «Який ти волонтер».
Час від часу накатує якась така хуйова безпорадність типу «а шо ж я зробив героїчного для того, аби Україна перемогла, а русня повиздихала к хуям?» особливо, коли бачиш в новинах, як ЗСУ розйобує цих довбойобів, або як волонтерська організація вчергове зарішала мільярд броників і одного жидкого термінатора.
Але потім якось розумієш, шо не всім судилося попадати на шпальти газет, не про всіх має знати кожен. Ми — бджоли, ми мурашки, де у кожного є його частинка, без якої все піде по пизді, якою б вона, ця частинка, малою не була.
Пригнав бусік з ковдрами, памперсами і ковбасою від цьоці з Італії? — Ти охуєнний волонтер.
Зарішала 10 броніків через чуваків в Польщі, у яких 15 років тому ночувала на вписці після фестивалю? — Ти волонтерка заєбісь!
Поселили у себе в двокімнатній квартирі сім’ю вимушених переселенців з дітьми, трьома собаками і хомяком? — То де ж пиздатіших волонтерів ще знайти?!
Переказав 50 гривень туди, 100 сюди, на 200 купив води і приніс на вокзал? — Дам тобі цьом у лобіка, бо ти сьогодні найкращий волонтер.
Сидиш працюєш, не читаєш новини кожні дві хвилини і не розйобуєш собі кукуху? — Молодчина, крутиш педалі економіки і бережеш кукуху!
Присилаєш русні в лічку відірвані дікпіки і жопи? — Ти заєбатий волонтер ІПСО!
Маєте понять, шо зараз усі, хто роблять хоть шось на користь країни та її людей — це вже волонтери. Так, про нас не напишуть статтю в газеті, Президент не вручить орден особисто кожному, але чи для того ми це робим? Я нє. Я роблю все, на що здатний, заради однієї мети — щоб мої діти жили на своїй землі, говорили своєю мовою і шанували свою історію. Так само як і кожен з вас.
Ми — бджоли, ми мурашки. І коли кожна мурашка робить те, що має, коли кожна бджілка робить те, що може — саме тоді ніяка уєбень не зможе їх здолати.
Люблю вас, котики.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#оповідання
«Месники»
попередня частина
II
Тероборонці хутко вишукувалися в бойовий порядок та першими рушили назустріч ворогу. На них сунула навала чітаурі з дикими криками, стріляючи наосліп, розраховуючи залякати людей, що вже зайняли позиції та почали спокійно та акуратно відстрілювати супротивника.
З-під завалів вибрався Тоні Старк, закований у свою технологічну броню Залізної Людини Mk.LXXXV. Роззирнувшись довкола, він зустрівся поглядом з Роджерсом. У його очах читалося німе питання — «Хто це, в біса, такі?!», на яке у Стіва просто не було відповіді.
Раптом почулися потужні постріли, що ревучим оркестром ознаменували стіну вогню, що постала серед передніх рядів чітаурі, спалюючи та перемелюючи їх на кривавий фарш. Месники обернулися, щоб подивитися звідки лунали постріли, і в цей момент хтось збоку раптом заспівав:
— Іііі… Москаля нема, немає москаля! Немає ніхуя, лише сама сира земля! Ааа, заєбісь, арта підтягнулась!
Ворожі порядки знову накрила пекельна хвиля, розкидаючи на всі сторони рештки загарбників вперемішку з землею.
***
Тоні Старк нарешті прийшов до тями, привів костюм в бойовий режим, злетів в повітря та почав стріляти з бластерів по чітаурським глайдерам, що налетіли на захисників Землі, наче хмара сарани. Аж тут, спочатку один, потім декілька, а за пару секунд ледь не з десяток, на повній швидкості повз Залізну людину пролетіли, ледь не зачіпаючи його крилами, літаки, розфарбовані в небесний колір та оздоблені зображенням тризубу на хвості.
Авіація відразу ж відкрила вогонь і ворожі літальні апарати почали сипатись на землю, немов стиглі яблука восени. Один з пілотів привітно помахав Тоні крилами, порівнявшися із ним, і Старк помітив шеврон, на якому було зображення черепа з крилами та напис «Привиди Києва».
Портали продовжували відкриватися, з них виїжджали танки, гаубиці, підтягувалася піхота. Здавалося, цьому потоку не було кінця і краю.
***
Раптом Стівен помітив дивний рух біля кількох порталів — крізь них туди й назад бігали люди, постійно проносячи якісь коробки, пакунки, пакеті, час від часу їздили різні авто, без зупину передавалися документи, накладні, замовлення, хтось комусь телефонував, на когось кричав, постійно звучали якісь суми від декількох тисяч до кількох мільйонів. Спочатку увесь цей рух видавався хаотичним, та з кожною хвилиною він впорядковувався, налагоджувався, прямо біля поля бою утворювалися осередки, від яких і до яких потрохи налагодився сталий рух різноманітного обладнання та припасів. Тоні Старк із подивом помітив декілька розробок, які не те, що ще не пішли в серію, а існували лише в якості прототипів в його домашній лабораторії. Правда на них чомусь виднівся логотип «Musk Industries»…
Прямо серед поля бою нісся бусік, з якого час від часу вискакували хлопці і дівчата, швидко хапали то собаку, то кота, то єнота, який чомусь мав на голові пристрій схожий на якісь електронні окуляри, мав за спиною здоровенний кулемет та щосили пручався, намагаючись пояснити що він зовсім не єнот. З бусіка на нього зі співчуттям дивився вовк, який уже змирився з тим, що він хаскі.
По той бік порталу також кипіла робота — люди працювали, згуртувавшися і підтримуючи один одного, а коли хтось забігав назад в портал і викрикував якесь величезне число, тут же діставали з кишень мобільні телефони, робили кілька рухів пальцями та повертались до роботи. А ті, хто озвучував суму, вдоволено посміхалися і тут же, взявши немов нізвідки, доправляли назад нові й нові пакунки, коробки, пакети.
Кінець другої частини
наступна частина
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
«Месники»
попередня частина
II
Тероборонці хутко вишукувалися в бойовий порядок та першими рушили назустріч ворогу. На них сунула навала чітаурі з дикими криками, стріляючи наосліп, розраховуючи залякати людей, що вже зайняли позиції та почали спокійно та акуратно відстрілювати супротивника.
З-під завалів вибрався Тоні Старк, закований у свою технологічну броню Залізної Людини Mk.LXXXV. Роззирнувшись довкола, він зустрівся поглядом з Роджерсом. У його очах читалося німе питання — «Хто це, в біса, такі?!», на яке у Стіва просто не було відповіді.
Раптом почулися потужні постріли, що ревучим оркестром ознаменували стіну вогню, що постала серед передніх рядів чітаурі, спалюючи та перемелюючи їх на кривавий фарш. Месники обернулися, щоб подивитися звідки лунали постріли, і в цей момент хтось збоку раптом заспівав:
— Іііі… Москаля нема, немає москаля! Немає ніхуя, лише сама сира земля! Ааа, заєбісь, арта підтягнулась!
Ворожі порядки знову накрила пекельна хвиля, розкидаючи на всі сторони рештки загарбників вперемішку з землею.
***
Тоні Старк нарешті прийшов до тями, привів костюм в бойовий режим, злетів в повітря та почав стріляти з бластерів по чітаурським глайдерам, що налетіли на захисників Землі, наче хмара сарани. Аж тут, спочатку один, потім декілька, а за пару секунд ледь не з десяток, на повній швидкості повз Залізну людину пролетіли, ледь не зачіпаючи його крилами, літаки, розфарбовані в небесний колір та оздоблені зображенням тризубу на хвості.
Авіація відразу ж відкрила вогонь і ворожі літальні апарати почали сипатись на землю, немов стиглі яблука восени. Один з пілотів привітно помахав Тоні крилами, порівнявшися із ним, і Старк помітив шеврон, на якому було зображення черепа з крилами та напис «Привиди Києва».
Портали продовжували відкриватися, з них виїжджали танки, гаубиці, підтягувалася піхота. Здавалося, цьому потоку не було кінця і краю.
***
Раптом Стівен помітив дивний рух біля кількох порталів — крізь них туди й назад бігали люди, постійно проносячи якісь коробки, пакунки, пакеті, час від часу їздили різні авто, без зупину передавалися документи, накладні, замовлення, хтось комусь телефонував, на когось кричав, постійно звучали якісь суми від декількох тисяч до кількох мільйонів. Спочатку увесь цей рух видавався хаотичним, та з кожною хвилиною він впорядковувався, налагоджувався, прямо біля поля бою утворювалися осередки, від яких і до яких потрохи налагодився сталий рух різноманітного обладнання та припасів. Тоні Старк із подивом помітив декілька розробок, які не те, що ще не пішли в серію, а існували лише в якості прототипів в його домашній лабораторії. Правда на них чомусь виднівся логотип «Musk Industries»…
Прямо серед поля бою нісся бусік, з якого час від часу вискакували хлопці і дівчата, швидко хапали то собаку, то кота, то єнота, який чомусь мав на голові пристрій схожий на якісь електронні окуляри, мав за спиною здоровенний кулемет та щосили пручався, намагаючись пояснити що він зовсім не єнот. З бусіка на нього зі співчуттям дивився вовк, який уже змирився з тим, що він хаскі.
По той бік порталу також кипіла робота — люди працювали, згуртувавшися і підтримуючи один одного, а коли хтось забігав назад в портал і викрикував якесь величезне число, тут же діставали з кишень мобільні телефони, робили кілька рухів пальцями та повертались до роботи. А ті, хто озвучував суму, вдоволено посміхалися і тут же, взявши немов нізвідки, доправляли назад нові й нові пакунки, коробки, пакети.
Кінець другої частини
наступна частина
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#мислівслухі
Українське суспільство — це явище унікальне. Окрім феноменальної здатності об’єднуватись навколо спільного ворога, воно володіє не менш феноменальною здатністю сраться між собою з будь-якого приводу. Таке враження, блядь, що перша здатність живиться за рахунок другої.
Короче, вчора я зайшов на фісбук (каюсь-каюсь), і з допомогою квантової невизначеності і чорної магії потрапив на очі мені допис якого тіпа, який, на повному серйозі навалював, що всі, значить, хто виїхав з України і не жив там, де йшли активні бойові бойові дії (а це фактично майже все Правобережжя), то мудаки і підараси, і в Європі їх мають посилать нахуй а потом домой. І ладно би, якби цей персонаж просто собі срав цю хуйню десь в куточку, но нє, під дописом дохуліард коментів в підтримку такої позиції. І каменти цей чувачок прикрив. Ну шоб тіко його фанати могли співать діфірамби. І я уже майже пішов какбє нахуй і домой з цього поста, як оком зачепився за комент одного молодого і жвавого політика з партії, що асоціюється з деревообробними інструментами, який претендує на роль нового світоча демократії та європейськости. І шо я вижу? Він каже «Да-Да. Уєбні. І ще хату у Львові здають, поки в Польщі сидять».
Тут уже у мене самого пригоріло. Я пішов в коменти (каюсь) до цього видатного політика і запитав — «а поясніть, добродію, вашу позицію?», заодно попросив уточнить на якій відстані має йобнуть блєдіна, щоб можна було вивозити сім’ю за кордон. Відповідь була в дусі «ну какбє я не всіх мав на увазі, но вот да, але нєт», ну короче, говорив шото по-політічєскі.
Вкурвило мене те, шо якого хуя ти вопше думаєш, шо можеш рішать кому шо можна, кому не можна? Відчуває людина потребу виїхати в безпеку — вона їде. Так зберігаються людські життя, так зберігається дитяче дитинство, блядь. І даже якшо виїжджає доросла людина, це тоже не значить шо зрадила Батьківщину. Найменший ефект, який від цього може бути — людина тупо не заважає іншим робить свою справу, а по максимуму — я особисто знаю купу людей які виїхали і тепер так розйобують по волонтерці з Європи, шо аж гай шумить.
Короче, я до чого. По-перше — не влізай в коменти на фейсбуці. Написати на стіні не менше 26 разів. А по-друге — бережи українські життя за будь-яку ціну.
А молоді і перспективні політики ідуть нахуй по причині кончений довбойоб, будем розбиратися після перемоги.
Доброго всім ранку, котики!
Українське суспільство — це явище унікальне. Окрім феноменальної здатності об’єднуватись навколо спільного ворога, воно володіє не менш феноменальною здатністю сраться між собою з будь-якого приводу. Таке враження, блядь, що перша здатність живиться за рахунок другої.
Короче, вчора я зайшов на фісбук (каюсь-каюсь), і з допомогою квантової невизначеності і чорної магії потрапив на очі мені допис якого тіпа, який, на повному серйозі навалював, що всі, значить, хто виїхав з України і не жив там, де йшли активні бойові бойові дії (а це фактично майже все Правобережжя), то мудаки і підараси, і в Європі їх мають посилать нахуй а потом домой. І ладно би, якби цей персонаж просто собі срав цю хуйню десь в куточку, но нє, під дописом дохуліард коментів в підтримку такої позиції. І каменти цей чувачок прикрив. Ну шоб тіко його фанати могли співать діфірамби. І я уже майже пішов какбє нахуй і домой з цього поста, як оком зачепився за комент одного молодого і жвавого політика з партії, що асоціюється з деревообробними інструментами, який претендує на роль нового світоча демократії та європейськости. І шо я вижу? Він каже «Да-Да. Уєбні. І ще хату у Львові здають, поки в Польщі сидять».
Тут уже у мене самого пригоріло. Я пішов в коменти (каюсь) до цього видатного політика і запитав — «а поясніть, добродію, вашу позицію?», заодно попросив уточнить на якій відстані має йобнуть блєдіна, щоб можна було вивозити сім’ю за кордон. Відповідь була в дусі «ну какбє я не всіх мав на увазі, но вот да, але нєт», ну короче, говорив шото по-політічєскі.
Вкурвило мене те, шо якого хуя ти вопше думаєш, шо можеш рішать кому шо можна, кому не можна? Відчуває людина потребу виїхати в безпеку — вона їде. Так зберігаються людські життя, так зберігається дитяче дитинство, блядь. І даже якшо виїжджає доросла людина, це тоже не значить шо зрадила Батьківщину. Найменший ефект, який від цього може бути — людина тупо не заважає іншим робить свою справу, а по максимуму — я особисто знаю купу людей які виїхали і тепер так розйобують по волонтерці з Європи, шо аж гай шумить.
Короче, я до чого. По-перше — не влізай в коменти на фейсбуці. Написати на стіні не менше 26 разів. А по-друге — бережи українські життя за будь-яку ціну.
А молоді і перспективні політики ідуть нахуй по причині кончений довбойоб, будем розбиратися після перемоги.
Доброго всім ранку, котики!
#мислівслухі
Жиріновський умирав довго, нудно і тупо. Мені його смерть видається пророчою, я думаю, що саме так і сконає росія — займаючись хуйньою, розповідаючи всьому світу шо з ними всьо заєбісь, впадаючи при цьому в кому. І так само, як і цей курвий син, в процесі нароблять лиха усім навколо.
Жирік був ще тим уїбаном, виконуючи роль придворного шута, через чию піздавату голову озвучувалася вся та хуйня, до якої вони прийшли. Саме цей уїбень кричав про необхідність убивать українців, про ядерні ракети, оце все. Але він жив блазнем, і помер як блазень. Тепер до мема «кіт Шрьодінгера» можна сміливо додавати «смерть жиріновського». Знаєте, чому він так довго не міг померти по-справжньому, на мою думку? Бо його виганяли нахуй даже з пекла. Сатана не захотів псувати імідж.
Тепер буде танцювати під кобзона в потойбічній пустці, на узбіччі між пеклом та обісцяним ЖЕКом №5 в Усть-Пиздюйську. Вони неодмінно всі здохнуть, як і цей шолудивий пес. Вся їхня держава сконає, завалившись всередину себе, під овації та оплески усього цивілізованого світу. Не плескатимуть лише гівно, німецькі міністри і Еритрея.
До того ж часу у нас ще якто дуже дохуя роботи, наприклад — палити русню скрізь і по всякому. ЗСУ меле їх в гівно, ми, тил, робимо все, щоб ЗСУ могли спокійно молоти їх в гівно.
Організувати наймасовіший концерт кобзона в історії — ось така наша кінцева мета.
Жиріновський умирав довго, нудно і тупо. Мені його смерть видається пророчою, я думаю, що саме так і сконає росія — займаючись хуйньою, розповідаючи всьому світу шо з ними всьо заєбісь, впадаючи при цьому в кому. І так само, як і цей курвий син, в процесі нароблять лиха усім навколо.
Жирік був ще тим уїбаном, виконуючи роль придворного шута, через чию піздавату голову озвучувалася вся та хуйня, до якої вони прийшли. Саме цей уїбень кричав про необхідність убивать українців, про ядерні ракети, оце все. Але він жив блазнем, і помер як блазень. Тепер до мема «кіт Шрьодінгера» можна сміливо додавати «смерть жиріновського». Знаєте, чому він так довго не міг померти по-справжньому, на мою думку? Бо його виганяли нахуй даже з пекла. Сатана не захотів псувати імідж.
Тепер буде танцювати під кобзона в потойбічній пустці, на узбіччі між пеклом та обісцяним ЖЕКом №5 в Усть-Пиздюйську. Вони неодмінно всі здохнуть, як і цей шолудивий пес. Вся їхня держава сконає, завалившись всередину себе, під овації та оплески усього цивілізованого світу. Не плескатимуть лише гівно, німецькі міністри і Еритрея.
До того ж часу у нас ще якто дуже дохуя роботи, наприклад — палити русню скрізь і по всякому. ЗСУ меле їх в гівно, ми, тил, робимо все, щоб ЗСУ могли спокійно молоти їх в гівно.
Організувати наймасовіший концерт кобзона в історії — ось така наша кінцева мета.
#оповідання
«Месники»
попередня частина
III
Танос розлючено закричав до своїх найперших помічників:
— Хулі ви ніхуя досі не робите?! Швидко, блядь, давайте зробіть, щоб це виглядало як напад на нас!
Лаврв та Пескв злетіли з допомогою дипломагії в повітря та почали чаклувати, кидаючи заклинання «Денацифікациус», «Самопосєбєстрєлямус» та інші огидні чари, що були заборонені між усіма світами. Спочатку це, ніби, почало приносити перевагу на міжвимірному просторі, аж коли з одного з порталів вилетів цілий корпус світлих дипломагів на чолі з верховним Постійним Представником із в’юнким сиво-чорним волоссям, що відбивав найбридкіші заклинання своїм гримуаром, на обкладинці якого виднівся напис «What's Wrong With Diplomacy?»
***
Тим часом Тор метав свою сокиру Громобоєць, збиваючи усілях повітряних гадів, та з шаленим криком разив блискавками наліво і направо. Раптом, після одного з кидків Громобойця, він не повернувся до нього в руки, спантеличивши сина Одіна. Він роззирнувся довкола і побачив, що сокиру тримав в руках і з цікавістю розглядав юнак у військовій формі. Подиву Тора не було меж, адже ніхто зі смертних не був гідним тримати його зброю! Та хлопець спокійно, без видимих зусиль крутив нею на різні сторони, приміряючись до сокири, і врешті-решт метнув її кудись в небо. Почувся вибух і під ноги принцу Асґарду посипалися уламки ракети.
— Чуєш, чоловіче, — звернувся до нього юнак, — ти все одно цих лаптів і так розмотуєш, а нам така штука потрібніша. Тим більш, я там у одного з ваших бачив кувалду таку схожу, ти з нею теж ніби вправний.
І крутнувши Громобойця в повітрі ще раз, хлопець попрямував до свого підрозділу. На його рукаві був прикріплений шеврон ППО України.
***
Стів Роджерс стомлено стояв, переводячи дух після запеклої сутички пліч-о-пліч з «Дідом», важко дихаючи та знявши свого шолома, щоб обтерти піт з очей, коли до нього підійшов чоловік середнього зросту в кофті кольору хакі. На його обличчі була кількаденна щітина та відбиток шаленої втоми, але в його очах була лише рішучість та очевидне бажання іти до кінця, до перемоги. Він роздивився Стівена, усміхнувся йому та промовив, потискаючи руку:
— А ти, симпатяга, зіграєш мене у кіно, як все скінчиться.
І пішов далі, питаючи на ходу своїх помічників, коли у них наступний зум з «Nova Corps» та хто ще не надає їм зброю, щоб виписать їм пизди в прямому етері.
Кінець третьої частини
наступна частина
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
«Месники»
попередня частина
III
Танос розлючено закричав до своїх найперших помічників:
— Хулі ви ніхуя досі не робите?! Швидко, блядь, давайте зробіть, щоб це виглядало як напад на нас!
Лаврв та Пескв злетіли з допомогою дипломагії в повітря та почали чаклувати, кидаючи заклинання «Денацифікациус», «Самопосєбєстрєлямус» та інші огидні чари, що були заборонені між усіма світами. Спочатку це, ніби, почало приносити перевагу на міжвимірному просторі, аж коли з одного з порталів вилетів цілий корпус світлих дипломагів на чолі з верховним Постійним Представником із в’юнким сиво-чорним волоссям, що відбивав найбридкіші заклинання своїм гримуаром, на обкладинці якого виднівся напис «What's Wrong With Diplomacy?»
***
Тим часом Тор метав свою сокиру Громобоєць, збиваючи усілях повітряних гадів, та з шаленим криком разив блискавками наліво і направо. Раптом, після одного з кидків Громобойця, він не повернувся до нього в руки, спантеличивши сина Одіна. Він роззирнувся довкола і побачив, що сокиру тримав в руках і з цікавістю розглядав юнак у військовій формі. Подиву Тора не було меж, адже ніхто зі смертних не був гідним тримати його зброю! Та хлопець спокійно, без видимих зусиль крутив нею на різні сторони, приміряючись до сокири, і врешті-решт метнув її кудись в небо. Почувся вибух і під ноги принцу Асґарду посипалися уламки ракети.
— Чуєш, чоловіче, — звернувся до нього юнак, — ти все одно цих лаптів і так розмотуєш, а нам така штука потрібніша. Тим більш, я там у одного з ваших бачив кувалду таку схожу, ти з нею теж ніби вправний.
І крутнувши Громобойця в повітрі ще раз, хлопець попрямував до свого підрозділу. На його рукаві був прикріплений шеврон ППО України.
***
Стів Роджерс стомлено стояв, переводячи дух після запеклої сутички пліч-о-пліч з «Дідом», важко дихаючи та знявши свого шолома, щоб обтерти піт з очей, коли до нього підійшов чоловік середнього зросту в кофті кольору хакі. На його обличчі була кількаденна щітина та відбиток шаленої втоми, але в його очах була лише рішучість та очевидне бажання іти до кінця, до перемоги. Він роздивився Стівена, усміхнувся йому та промовив, потискаючи руку:
— А ти, симпатяга, зіграєш мене у кіно, як все скінчиться.
І пішов далі, питаючи на ходу своїх помічників, коли у них наступний зум з «Nova Corps» та хто ще не надає їм зброю, щоб виписать їм пизди в прямому етері.
Кінець третьої частини
наступна частина
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
День кукухи
Буду тобі особисто щочетверга нагадувати, що боєць, у якого двінула кукуха — більше не боєць, незалежно від фронту.
Тому давай пам’ятати і, головне, виконувати дуже прості речі:
— Від того, шо ти постійно нервуєш, нехлюєш собою бо «комусь там зараз гірше, а я тут каву п’ю», там краще і легше не стає, а от ти будеш виглядати і почуватись як обісрана чупакабра;
— Від того, що ти кожні три секунди перевіряєш всі «новинні» сайти та сотню каналів в телеграмі — оперативна обстановка на фронті не зміниться ні на йоту, а от у тебе знизиться продуктивність майже до нуля;
— Від того, що ти порепостиш усю зраду в фейсбуці і відкоментиш кожен допис в стрічці, ніхто не змінить свою думку, а от ти можеш знатно поїсти гівна, і від тебе можуть повідписуватись люди, які потенційно могли б побачити від тебе щось корисне.
Давай зіграємо в такий інтерактив. У тебе точно є книжка, яку давно хотілось почати, фільм, який ніяк не виходило подивитись, гра, що лежить на стімі уже рік і ніяк не доходили руки — одним словом, щось, на що вічно не вистачало часу. І я пропоную, щоб у тебе цей час нарешті найшовся. Почни читати ту книгу, переглянь то кіно нарешті, пройди хоча б туторіал тої забавки, будь що — і за тиждень поділись з нами враженнями в коментарях. Розкажи про свій новий досвід. Я розумію, «не на часі», але йобнутись тоже не на часі.
Я збираюсь за цей тиждень закінчити дивитись перший сезон Battlestar Galactica і закінчити хоча б сюжетку Guardians of the Galaxy на Xbox. Про що й поділюся з вами рівно за тиждень.
Україна — понад усе! І зразу слідом — твоя кукуха. Пріорітети саме такі.
Мирного вам дня, котики!
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Буду тобі особисто щочетверга нагадувати, що боєць, у якого двінула кукуха — більше не боєць, незалежно від фронту.
Тому давай пам’ятати і, головне, виконувати дуже прості речі:
— Від того, шо ти постійно нервуєш, нехлюєш собою бо «комусь там зараз гірше, а я тут каву п’ю», там краще і легше не стає, а от ти будеш виглядати і почуватись як обісрана чупакабра;
— Від того, що ти кожні три секунди перевіряєш всі «новинні» сайти та сотню каналів в телеграмі — оперативна обстановка на фронті не зміниться ні на йоту, а от у тебе знизиться продуктивність майже до нуля;
— Від того, що ти порепостиш усю зраду в фейсбуці і відкоментиш кожен допис в стрічці, ніхто не змінить свою думку, а от ти можеш знатно поїсти гівна, і від тебе можуть повідписуватись люди, які потенційно могли б побачити від тебе щось корисне.
Давай зіграємо в такий інтерактив. У тебе точно є книжка, яку давно хотілось почати, фільм, який ніяк не виходило подивитись, гра, що лежить на стімі уже рік і ніяк не доходили руки — одним словом, щось, на що вічно не вистачало часу. І я пропоную, щоб у тебе цей час нарешті найшовся. Почни читати ту книгу, переглянь то кіно нарешті, пройди хоча б туторіал тої забавки, будь що — і за тиждень поділись з нами враженнями в коментарях. Розкажи про свій новий досвід. Я розумію, «не на часі», але йобнутись тоже не на часі.
Я збираюсь за цей тиждень закінчити дивитись перший сезон Battlestar Galactica і закінчити хоча б сюжетку Guardians of the Galaxy на Xbox. Про що й поділюся з вами рівно за тиждень.
Україна — понад усе! І зразу слідом — твоя кукуха. Пріорітети саме такі.
Мирного вам дня, котики!
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#мислівслухі
Я поняв кого мені нагадує Лукашенка. Це той малий пиздюк, який всігда тусить зі старшими на районі, а вони його ганяють то за сігарєтами, то за водкой, і то за його бабки. І даже беруть на разборки іноді, рядом постоять. І він такий на районі всігда борзий, до всіх дойобується «Ти Кабана знаєш?!», а коли їде на кружок художньої лєпкі із гавна і палок в центр города, то сидить в тролейбусі в углу біля вікна, шоб його не помітили, бо можуть дать пизди.
Це могло буть твітом
Я поняв кого мені нагадує Лукашенка. Це той малий пиздюк, який всігда тусить зі старшими на районі, а вони його ганяють то за сігарєтами, то за водкой, і то за його бабки. І даже беруть на разборки іноді, рядом постоять. І він такий на районі всігда борзий, до всіх дойобується «Ти Кабана знаєш?!», а коли їде на кружок художньої лєпкі із гавна і палок в центр города, то сидить в тролейбусі в углу біля вікна, шоб його не помітили, бо можуть дать пизди.
Це могло буть твітом
#НезамовленийХепіМіл
UPD: Суму зібрано, ви неймовірні!
Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі.
Зараз, очевидно, ХепіМіл, ми замовити не можем, бо Мак працює тепер для військових, волонтерів та переселенців. А ще уже ніколи ХепіМіл не зможуть замовити для тих 169 дітей, що загинули від рук клятої русні. І я хочу сьогодні зробити дещо символічне, ну, можливо, тільки для мене, але запрошую вас приєднатись.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 169 ХепіМіли коштували б 14 196 гривень. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
Зараз у нас в каналі майже 500 людей, дописи зазвичай збирають близько 250 переглядів, тож якщо порахувати, то ми зможемо зібрати цю суму коли кожен, хто побачить допис, додасть лише 56 гривень і 79 копійок.
14 196 гривень. 169 символічних ХепіМілів.
UPD: Суму зібрано, ви неймовірні!
Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі.
Зараз, очевидно, ХепіМіл, ми замовити не можем, бо Мак працює тепер для військових, волонтерів та переселенців. А ще уже ніколи ХепіМіл не зможуть замовити для тих 169 дітей, що загинули від рук клятої русні. І я хочу сьогодні зробити дещо символічне, ну, можливо, тільки для мене, але запрошую вас приєднатись.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 169 ХепіМіли коштували б 14 196 гривень. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
Зараз у нас в каналі майже 500 людей, дописи зазвичай збирають близько 250 переглядів, тож якщо порахувати, то ми зможемо зібрати цю суму коли кожен, хто побачить допис, додасть лише 56 гривень і 79 копійок.
14 196 гривень. 169 символічних ХепіМілів.
І знову ви довели, що саме ви — найкращі котики в світі. Сьогоднішня сума #НезамовленийХепіМіл зібрана та уже надіслана Марті. Я вам усім дуже-дуже-дуже дякую.
Люблю вас, котики.
Люблю вас, котики.
#мислівслухі
Вдогонку про збори, кошти і неймовірних по суті своїй українців. Днями моя дружина везла подаруночки в напрямку Києва, і якось так сталося, що на одному з блокпостів під Рівним вона трошечки пошкодила наше авто. Сама ДТП була до смішного ніяка — просто в’їхала в бетонний блок, але цього вистачило, аби розвалить радіатор. Відповідно, машинка своїм ходом могла поїхати хіба в сраку, тому довелось викликати евакуатор і везти наш гавальчик до Львова на СТО. Страхова покриває ремонт, а от вартість такої поїздочки — 10к гривень.
Подаруночки, до речі, перепакували на тому ж блокпосту в іншу машину, тому все дісталося адресатів.
І поки дружина доїхала до Львова, люди, яким вона мала передати подаруночки, зібрали за кілька годин ті 10 тисяч. Ось так. Ми, звичайно, за «таксі» задонатили зі своїх, а зібрані кошти передали на закупку медицини за кордон.
Ось така от коротка історія про те, що українці — така нація, у якої в скрутні та страшні часи немає «тільки моє», а є «все для перемоги».
Люблю вас, котики.
Вдогонку про збори, кошти і неймовірних по суті своїй українців. Днями моя дружина везла подаруночки в напрямку Києва, і якось так сталося, що на одному з блокпостів під Рівним вона трошечки пошкодила наше авто. Сама ДТП була до смішного ніяка — просто в’їхала в бетонний блок, але цього вистачило, аби розвалить радіатор. Відповідно, машинка своїм ходом могла поїхати хіба в сраку, тому довелось викликати евакуатор і везти наш гавальчик до Львова на СТО. Страхова покриває ремонт, а от вартість такої поїздочки — 10к гривень.
Подаруночки, до речі, перепакували на тому ж блокпосту в іншу машину, тому все дісталося адресатів.
І поки дружина доїхала до Львова, люди, яким вона мала передати подаруночки, зібрали за кілька годин ті 10 тисяч. Ось так. Ми, звичайно, за «таксі» задонатили зі своїх, а зібрані кошти передали на закупку медицини за кордон.
Ось така от коротка історія про те, що українці — така нація, у якої в скрутні та страшні часи немає «тільки моє», а є «все для перемоги».
Люблю вас, котики.
#оповідання
«Месники»
попередня частина
IV
Тор, Тоні Старк та Стів Роджерс важко дихали, намагаючись відновити сили під час однієї з нечисленних перерв у битві. Вони стояли посеред уламків будинку Старка, оглядаючи поле бою. За ними бесшумно та спокійно спустився на землю, підтримуваний турботливим Плащиком, доктор Стівен Стрендж.
Він мовчки підійшов до групи супергероїв та став поруч.
— Доля усього всесвіту ніколи не може належати одній людині, — стиха промовив він. — Там, де один безумець намагатиметься постати як єдиноосібний володар, завжди знайдуться ті, у кого свобода закарбована в душах, а жага до волі передається з колисковою матері. Там, де тиран топитиме в крові, завжди будуть ті, хто підійме інших над поверхнею цього моря жорстокости. Там, де вбивця огортатиме темрявою цілі світи, зажди битимуться ті, хто своїми життями живитимуть саму суть світла.
— Ця війна ще далека від закінчення. Зло завжди знайде собі форму, носія, завжди знайдуться ті, хто йому вклонятиметься. Від початку часів до їхнього скону, в кожному можливому всесвіті поставатимуть та зникатимуть злочинці, що затьмарюватимуть діяння одне одного. Але завжди будуть люди, що стоятимуть проти них, і завжди, повірте мені, завжди, лиходії розчинятимуться в забутті, коли легенди про звичайних героїв передаватимуться з покоління в покоління, не даючи згаснути надії.
Стівен Стрендж та Месники здаля спостерігали за битвою. Він бачив усі 14 000 605 можливих варіантів майбутнього, і тільки він один знав, як усе це має закінчитися.
Унизу знову розгорялася битва. Перегрупувавшись, сили Таноса знову пішли у наступ, а безстрашні воїни ЗСУ зустрічали ворога щільним вогнем. То там, то тут вороги зазнавали поразки, відходили, потрапляли в оточення, іноді їм приходили на поміч додаткові сили і тоді відступати були змушені українські бійці, але повільно та впевнено захисники Землі тіснили нападників.
— Не заважайте їм. Усі, хто думає, що краще за них може робити їхню справу, лише перешкоджають їм. А в їхньому світі ми взагалі не потрібні, — стиха промовив Стівен Стрендж.
— Та хто ж це такі? — здивовано перепитав Тоні Старк.
— Українці, — так само тихо промовив Доктор Стрендж, — Це — українці…
— СЛАВА УКРАЇНІ!, — раптом гукнув він.
І тут же у відповідь потужною хвилею, від якої у Таноса схололо всередині та виникло відчуття неминучого кінця, відгукнулося:
— ГЕРОЯМ СЛАВА!
Кінець
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
«Месники»
попередня частина
IV
Тор, Тоні Старк та Стів Роджерс важко дихали, намагаючись відновити сили під час однієї з нечисленних перерв у битві. Вони стояли посеред уламків будинку Старка, оглядаючи поле бою. За ними бесшумно та спокійно спустився на землю, підтримуваний турботливим Плащиком, доктор Стівен Стрендж.
Він мовчки підійшов до групи супергероїв та став поруч.
— Доля усього всесвіту ніколи не може належати одній людині, — стиха промовив він. — Там, де один безумець намагатиметься постати як єдиноосібний володар, завжди знайдуться ті, у кого свобода закарбована в душах, а жага до волі передається з колисковою матері. Там, де тиран топитиме в крові, завжди будуть ті, хто підійме інших над поверхнею цього моря жорстокости. Там, де вбивця огортатиме темрявою цілі світи, зажди битимуться ті, хто своїми життями живитимуть саму суть світла.
— Ця війна ще далека від закінчення. Зло завжди знайде собі форму, носія, завжди знайдуться ті, хто йому вклонятиметься. Від початку часів до їхнього скону, в кожному можливому всесвіті поставатимуть та зникатимуть злочинці, що затьмарюватимуть діяння одне одного. Але завжди будуть люди, що стоятимуть проти них, і завжди, повірте мені, завжди, лиходії розчинятимуться в забутті, коли легенди про звичайних героїв передаватимуться з покоління в покоління, не даючи згаснути надії.
Стівен Стрендж та Месники здаля спостерігали за битвою. Він бачив усі 14 000 605 можливих варіантів майбутнього, і тільки він один знав, як усе це має закінчитися.
Унизу знову розгорялася битва. Перегрупувавшись, сили Таноса знову пішли у наступ, а безстрашні воїни ЗСУ зустрічали ворога щільним вогнем. То там, то тут вороги зазнавали поразки, відходили, потрапляли в оточення, іноді їм приходили на поміч додаткові сили і тоді відступати були змушені українські бійці, але повільно та впевнено захисники Землі тіснили нападників.
— Не заважайте їм. Усі, хто думає, що краще за них може робити їхню справу, лише перешкоджають їм. А в їхньому світі ми взагалі не потрібні, — стиха промовив Стівен Стрендж.
— Та хто ж це такі? — здивовано перепитав Тоні Старк.
— Українці, — так само тихо промовив Доктор Стрендж, — Це — українці…
— СЛАВА УКРАЇНІ!, — раптом гукнув він.
І тут же у відповідь потужною хвилею, від якої у Таноса схололо всередині та виникло відчуття неминучого кінця, відгукнулося:
— ГЕРОЯМ СЛАВА!
Кінець
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#короткий_зміст_попередніх_серій
4 квітня − 8 квітня
Проповіді
— День кукухи
Мислівслухі
— Буча
— Офіційний Барад-Дур зробив заяву
— Тест «Який ти волонтер»
— Нахуясь зайшов в фісбук
— На смерть жиріка
— Хто такий Лукашенка
— Евакуатор за 10 тищ і охуєнні люди
Оповідання
«Месники»
— Частина І
— Частина ІІ
— Частина ІІІ
— Частина IV
4 квітня − 8 квітня
Проповіді
— День кукухи
Мислівслухі
— Буча
— Офіційний Барад-Дур зробив заяву
— Тест «Який ти волонтер»
— Нахуясь зайшов в фісбук
— На смерть жиріка
— Хто такий Лукашенка
— Евакуатор за 10 тищ і охуєнні люди
Оповідання
«Месники»
— Частина І
— Частина ІІ
— Частина ІІІ
— Частина IV