Вітаю всіх котиків, новоприбулих та тих, хто з нами вже давно!
В етері максимально нерегулярна рубрика «Якіто пости якогото Бабіча», в якій ми намагаємся дізнатися хто такий Бабіч і нахєра він пише ті пости.
Почнемо з того, що цей блог не відображає нічию і ніяку офіційну думку, не є аналітичним джерелом та жодним чином не намагається впливати на суспільну думку. Навпаки, усі дописи та озвучені точки зору є глибоко особистою думкою Бабіча, є суто суб’єктивні та базуються на єдиній аксіомі — “Бабіч завжди правий”. Адекватність та компетентність текстів залежать виключно від моєї адекватности та компетентности на момент написання посту. А ще я матюкаюся різними нехорошими словами. Часто і з натхненням.
Через це вам може подобатися або не подобатися той чи інший контент в каналі, щось припаде до серця, з чимось же ви не погодитесь так, що захочете дати мені в диню. Це абсолютно нормально і я про це попереджаю заздалегідь. Я не пишу тексти, аби комусь подобатися. Якщо вам не подобається те, що ви тут бачите, я визнаю ваше повне та беззаперечне право відписатися від каналу, а мене обзивати конченим.
Але якщо вам до душі усе, що тут відбувається, то знайте — кожен з вас для мене як рідний, і дуже радий, що ви є частинкою нашої маленької спільноти. Особливо я люблю, коли ви активно коментуєте, реагуєте та поширюєте дописи і всіляко сприяє розвитку цієї самої спільноти.
В основному я пишу те, що спадає мені на думку, іноді звертаюсь за натхненням до вас, але в 100% випадків тексти відображають моє бачення світу та подій.
Також ми проводимо коштозбори. Наші підопічні — це Перша Окрема Бригада Спеціального Призначення ім. Івана Богуна, для яких ми уже зібрали і передали багато корисного та необхідного.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Цьомаю всіх у лобіка, гарного вам вечора.
В етері максимально нерегулярна рубрика «Якіто пости якогото Бабіча», в якій ми намагаємся дізнатися хто такий Бабіч і нахєра він пише ті пости.
Почнемо з того, що цей блог не відображає нічию і ніяку офіційну думку, не є аналітичним джерелом та жодним чином не намагається впливати на суспільну думку. Навпаки, усі дописи та озвучені точки зору є глибоко особистою думкою Бабіча, є суто суб’єктивні та базуються на єдиній аксіомі — “Бабіч завжди правий”. Адекватність та компетентність текстів залежать виключно від моєї адекватности та компетентности на момент написання посту. А ще я матюкаюся різними нехорошими словами. Часто і з натхненням.
Через це вам може подобатися або не подобатися той чи інший контент в каналі, щось припаде до серця, з чимось же ви не погодитесь так, що захочете дати мені в диню. Це абсолютно нормально і я про це попереджаю заздалегідь. Я не пишу тексти, аби комусь подобатися. Якщо вам не подобається те, що ви тут бачите, я визнаю ваше повне та беззаперечне право відписатися від каналу, а мене обзивати конченим.
Але якщо вам до душі усе, що тут відбувається, то знайте — кожен з вас для мене як рідний, і дуже радий, що ви є частинкою нашої маленької спільноти. Особливо я люблю, коли ви активно коментуєте, реагуєте та поширюєте дописи і всіляко сприяє розвитку цієї самої спільноти.
В основному я пишу те, що спадає мені на думку, іноді звертаюсь за натхненням до вас, але в 100% випадків тексти відображають моє бачення світу та подій.
Також ми проводимо коштозбори. Наші підопічні — це Перша Окрема Бригада Спеціального Призначення ім. Івана Богуна, для яких ми уже зібрали і передали багато корисного та необхідного.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Цьомаю всіх у лобіка, гарного вам вечора.
Тринадцять років (і один день) тому був ніби звичайний серпневий день — на сонці було гаряче, в тіні холодно, а от на душі — ясно, тепло та хвилююче. В той день ми з валькірією були найкрасивіші у світі. Найщасливіші у світі. Найближчі у світі.
Того дня ми сказали одне одному «Так!», і десь пустив радісну сльозу маленький Ющенко, а ми розпочали новий етап своєї спільної мандрівки світом. Я не робив пропозиції, не ставав на коліно, не було заручин і каблучки, наше спільне життя розпочалося набагато прозаїчніше, і взагалі, я можу сміливо стверджувати, що спочатку було рішення придбати мікрохвильовку, а уже потім — зафіксувати стосунки офіційно.
Наша історія знайомства — таємниця за сімома печатями, наші стосунки — американські гірки з дурнуватою фоткою в кінці, коли всі щасливі і тішаться. Ми розпочали свій спільний шлях не з сліпої закоханості, а з пришелепкуватої дружби. Ми зустрічалися трохи більше року, коли зрозуміли, що можна й одружитися, і ось уже тринадцять років ні разу не пожалкували про своє рішення. Бо ми так і лишилися тими самими пришелепкуватими друзями.
Вона довірила мені свою найбільшу та найстрашнішу таємницю. Я довірив їй своє щастя. Чи кохаємо ми одне одного так, як це оспівано поетами? Не знаю. Але знаю, що без моєї валькірії я зачахну швидше ніж вазон на балконі зйомної хати. Знаю, що розучився засинати в пустому ліжку, знаю, що без її голосу світ наповниться пустою дзвінкою тишею.
Тринадцять років ми розйобуєм життя. Якби не моя валькірія, я би не знайшов сил та натхнення на безліч речей, яких досяг, які роблю і робитиму. Ми йдем пліч-о-пліч, міцно тримаючись одне за одного як в миті найбільшого щастя, так і найбільшої скрути.
Якби мене сьогодні знову запитали «Чи згодний ви, Бабіч Сергій, взяти за дружину…», я би просто сказав «Давайте уже зразу перейдем до частини, де молодий цілує молоду!».
Бо життя бентежне, а така валькірія зустрічається лише раз на нього.
Того дня ми сказали одне одному «Так!», і десь пустив радісну сльозу маленький Ющенко, а ми розпочали новий етап своєї спільної мандрівки світом. Я не робив пропозиції, не ставав на коліно, не було заручин і каблучки, наше спільне життя розпочалося набагато прозаїчніше, і взагалі, я можу сміливо стверджувати, що спочатку було рішення придбати мікрохвильовку, а уже потім — зафіксувати стосунки офіційно.
Наша історія знайомства — таємниця за сімома печатями, наші стосунки — американські гірки з дурнуватою фоткою в кінці, коли всі щасливі і тішаться. Ми розпочали свій спільний шлях не з сліпої закоханості, а з пришелепкуватої дружби. Ми зустрічалися трохи більше року, коли зрозуміли, що можна й одружитися, і ось уже тринадцять років ні разу не пожалкували про своє рішення. Бо ми так і лишилися тими самими пришелепкуватими друзями.
Вона довірила мені свою найбільшу та найстрашнішу таємницю. Я довірив їй своє щастя. Чи кохаємо ми одне одного так, як це оспівано поетами? Не знаю. Але знаю, що без моєї валькірії я зачахну швидше ніж вазон на балконі зйомної хати. Знаю, що розучився засинати в пустому ліжку, знаю, що без її голосу світ наповниться пустою дзвінкою тишею.
Тринадцять років ми розйобуєм життя. Якби не моя валькірія, я би не знайшов сил та натхнення на безліч речей, яких досяг, які роблю і робитиму. Ми йдем пліч-о-пліч, міцно тримаючись одне за одного як в миті найбільшого щастя, так і найбільшої скрути.
Якби мене сьогодні знову запитали «Чи згодний ви, Бабіч Сергій, взяти за дружину…», я би просто сказав «Давайте уже зразу перейдем до частини, де молодий цілує молоду!».
Бо життя бентежне, а така валькірія зустрічається лише раз на нього.
250288 гривень
Саме на таку суму ми з вами передали різних необхідних речей нашим котикам з Першої Окремої Бригади Спеціального Призначення ім. Івана Богуна за останні кілька місяців. Почали з білизни, дійшли до комплектів електрики для забезпечення стабільного зв’язку.
Що далі? Ще не знаю. Чекаємо на відповідь. Попросили, щоб цього разу написали найнеобхідніше і найскладніше. Маємо переходити на новий рівень, щоб забезпечити нашу з вами спільну Перемогу.
Бо зима вже близько.
Саме на таку суму ми з вами передали різних необхідних речей нашим котикам з Першої Окремої Бригади Спеціального Призначення ім. Івана Богуна за останні кілька місяців. Почали з білизни, дійшли до комплектів електрики для забезпечення стабільного зв’язку.
Що далі? Ще не знаю. Чекаємо на відповідь. Попросили, щоб цього разу написали найнеобхідніше і найскладніше. Маємо переходити на новий рівень, щоб забезпечити нашу з вами спільну Перемогу.
Бо зима вже близько.
#мислівслухі
Вчора інфопростір буквально вибухнув від однієї єдиної новини — «Розпочато наступ на Херсон!». Люди завирували, почали радіти, тішитися, ніби він уже й закінчився беззаперечною перемогою, мережею почали літати повідомлення одне одного неймовірніше — «Наші уже там, наші уже тут, уже майже заходять в місто, росіяни десятками тисяч топляться в Дніпрі!» і тому подібне.
Я розумію. Ми чекаємо. Ми переживаємо. Ми сподіваємось. Херсон став один із символів незламности, що лишиться з нами на віки, як приклад нескорености, і від того нам ще більше хочеться, щоб його було остаточно звільнено, вичищено від гнилі. І саме тому ми з такою радістю зустріли цю новину.
Але, як і завжди, потрібно стримати свої емоції, притримати свої очікування. Це не буде справою кількох днів, це не буде легкою прогулянкою чи легендарною звитягою, після якої усі будуть живі, здорові та щасливі. Ні, ця операція триватиме довше, ніж вам здається, і досягне менше, аніж нам того хочеться. І, очевидно, не усі герої повернуться додому.
Та я точно впевнений, що вже наступного року ми знову їстимемо соковиті херсонські кавуни та помідори, і на поличках обов’язково з’явиться та сама томатна паста. Просто потрібно запастись терпінням і в жодному разі не очікувати біблійного чуда. Як мінімум тому, що чуда на українській землі творять не янголи, а втомлені, припорошені дорожнім пилом, палені гарячим сонцем, змучені та однак повні сил хлопці й дівчата, такі самі люди, як ви та я. І чуда творяться не за помахом руки, а пострілом з гармати, ракетою з літака, кров’ю побратимів, димом соляри, турнікетами САТ та збитими в мозолі руками. І на будь-яке таке чудо потрібен час.
Я б хотів попросити вас не вірити улесливим казкам, оманливо чудовим новинам чи хвацьким історіям. Дайте їм робити свою роботу і майте тиху надію, що все обернеться якнайкраще, але не обманюйте себе, що усе минеться як в голівудському кіно. Найкраще, що ми можем зараз зробити, щоб допомогти тим, хто держить пронизливо блакитне небо півдня — це тримати ясний розум, не розносити брехні, працювати та допомагати ЗСУ. І вірити в них дужче, ніж в усіх богів разом.
А богам своїм ми можемо хіба помолитись — може хтось та й почує.
Вчора інфопростір буквально вибухнув від однієї єдиної новини — «Розпочато наступ на Херсон!». Люди завирували, почали радіти, тішитися, ніби він уже й закінчився беззаперечною перемогою, мережею почали літати повідомлення одне одного неймовірніше — «Наші уже там, наші уже тут, уже майже заходять в місто, росіяни десятками тисяч топляться в Дніпрі!» і тому подібне.
Я розумію. Ми чекаємо. Ми переживаємо. Ми сподіваємось. Херсон став один із символів незламности, що лишиться з нами на віки, як приклад нескорености, і від того нам ще більше хочеться, щоб його було остаточно звільнено, вичищено від гнилі. І саме тому ми з такою радістю зустріли цю новину.
Але, як і завжди, потрібно стримати свої емоції, притримати свої очікування. Це не буде справою кількох днів, це не буде легкою прогулянкою чи легендарною звитягою, після якої усі будуть живі, здорові та щасливі. Ні, ця операція триватиме довше, ніж вам здається, і досягне менше, аніж нам того хочеться. І, очевидно, не усі герої повернуться додому.
Та я точно впевнений, що вже наступного року ми знову їстимемо соковиті херсонські кавуни та помідори, і на поличках обов’язково з’явиться та сама томатна паста. Просто потрібно запастись терпінням і в жодному разі не очікувати біблійного чуда. Як мінімум тому, що чуда на українській землі творять не янголи, а втомлені, припорошені дорожнім пилом, палені гарячим сонцем, змучені та однак повні сил хлопці й дівчата, такі самі люди, як ви та я. І чуда творяться не за помахом руки, а пострілом з гармати, ракетою з літака, кров’ю побратимів, димом соляри, турнікетами САТ та збитими в мозолі руками. І на будь-яке таке чудо потрібен час.
Я б хотів попросити вас не вірити улесливим казкам, оманливо чудовим новинам чи хвацьким історіям. Дайте їм робити свою роботу і майте тиху надію, що все обернеться якнайкраще, але не обманюйте себе, що усе минеться як в голівудському кіно. Найкраще, що ми можем зараз зробити, щоб допомогти тим, хто держить пронизливо блакитне небо півдня — це тримати ясний розум, не розносити брехні, працювати та допомагати ЗСУ. І вірити в них дужче, ніж в усіх богів разом.
А богам своїм ми можемо хіба помолитись — може хтось та й почує.
#мислівслухі
Чи варто йти в ІТ взагалі? Думка перша, розпливчаста і неконкретна.
Якщо подивитися на розмаїття реклам незліченних курсів, то цього питання не мало би й виникати, адже нам малюють ідилічну картину раю, в якій, відразу після закінчення курсів, ти потрапляєш на роботу в найкращі компанії світу тільки за те, що вмієш попадати ложкою в рота, тобі з першого дня відразу в кишені запихують тисячі доларів, що ті аж вивалюються, а тобі кажуть «не переживай, ми тобі ще дамо», найпрофесійніші масажисти світу сидять у тебе під столом і масажують великі пальці ніг за найсекретнішими практиками стародавнього Сходу, перехожі кланяються в пояс, і ти вже ніколи в житті не зажмеш взяти в барі пиво за 80 гривень.
Суцільна казка, а не життя, за якою стоїть сувора реальність, яка настільки динамічно змінюється, що я вже навіть не маю права порівнювати свій досвід, та досвід тих, хто прийшов в галузь буквально кілька років тому.
Так, звичайно, в ІТ високі зарплати. Для нас. В нашій країні. Бо в нас в загальному зарплати низькі. Тому і здається шо в ІТ високі. Но для того шоб зароблять омріяні тищі, треба спочатку, як не дивно, на роботу потрапити. А ринок в ІТ він такий — сьогодні 100 вакансій на кандидата, завтра — 100 кандидатів на вакансію. І всім потрібні молоді спеціалісти з 10 роками досвіду.
А коли ви раптом влаштуєтесь, на вас чекатиме наступна новина — вам доведеться вічно вчитися. Я не перебільшую — вічно. Провтикати тренди на півроку, і ось вас уже обскакують юні таланти, які мали час та натхнення.
А ще робота в ІТ — це постійний стрес. На всіх рівнях проєкту постійно буде шось пройобуватись, з вашої вини, не вашої, пофігу, головне, шо срака горітиме саме у вас. Провалені дедлайни, незрозумілі баги, тупі девелопери, підлі менеджери, підступні тестери — причин для нервів не перерахувати.
А не дай бог вам стати успішним спеціалістом — вас привітає довічний синдром самозванця. Це коли ви постійно будете вважати, що ви нічого не знаєте, хоча інші кажуть вам шо ви охуєнно шарите, но ви точно знаєте, шо вони вам брешуть, а насправді знають, який ти тупий. Рука об руку йтиме постійний страх звільнення, бо ви ж насправді не той, за кого себе видаєте. Ну ви поняли.
Ви будете вигоряти. Вам буде хотітися кинути все к хуям і поїхати в гори пасти овець. зазвичай це пройде після тижня запою або мандрівки горами, але щойно діло дойде до овець, вам захочеться назад на роботу. Менталочка в ІТ плавиться на всі гроші, тут будьте певні.
А ще ви будете створювати продукти. Класні чи не дуже, це вже як випаде. Ваша робота буде створювати цінність, а цінність генеруватиме прибуток для вашого проєкту. Ви будете причетні до створення цікавих рішень, результат вашої роботи буде допомагати користувачам вирішувати ті чи інші проблеми.
Ви будете набувати досвіду, різноманітного, різностороннього, можливо, ви навіть захочете змінити кар’єрний шлях і вам це вдастся. Або ні.
Ви можете стати широко відомою у вузьких колах особистістю і нести світло знань людям, отримуючи від того неймовірне задоволення. Або можете колупатись в гівнокоді і так само кайфувати від своєї роботи.
Ви працюватимете з людьми, деякі з яких будуть гівноїдами, а декого ви запросите на свій похорон. Ви зустрінете цікавих персонажів з усіх куточків світу, і матимете безліч пивних історій про «а вот ми якось працювали з американцями…»
Тому я хєр його знає, чи варто іти в ІТ. Це така сама робота, як і інші, зі своїми принадами, зі своїм негативом, з своєю атмосферою та правилами. І так само, як і будь-яка інша робота, вона пасує не всім.
Чи варто йти в ІТ взагалі? Думка перша, розпливчаста і неконкретна.
Якщо подивитися на розмаїття реклам незліченних курсів, то цього питання не мало би й виникати, адже нам малюють ідилічну картину раю, в якій, відразу після закінчення курсів, ти потрапляєш на роботу в найкращі компанії світу тільки за те, що вмієш попадати ложкою в рота, тобі з першого дня відразу в кишені запихують тисячі доларів, що ті аж вивалюються, а тобі кажуть «не переживай, ми тобі ще дамо», найпрофесійніші масажисти світу сидять у тебе під столом і масажують великі пальці ніг за найсекретнішими практиками стародавнього Сходу, перехожі кланяються в пояс, і ти вже ніколи в житті не зажмеш взяти в барі пиво за 80 гривень.
Суцільна казка, а не життя, за якою стоїть сувора реальність, яка настільки динамічно змінюється, що я вже навіть не маю права порівнювати свій досвід, та досвід тих, хто прийшов в галузь буквально кілька років тому.
Так, звичайно, в ІТ високі зарплати. Для нас. В нашій країні. Бо в нас в загальному зарплати низькі. Тому і здається шо в ІТ високі. Но для того шоб зароблять омріяні тищі, треба спочатку, як не дивно, на роботу потрапити. А ринок в ІТ він такий — сьогодні 100 вакансій на кандидата, завтра — 100 кандидатів на вакансію. І всім потрібні молоді спеціалісти з 10 роками досвіду.
А коли ви раптом влаштуєтесь, на вас чекатиме наступна новина — вам доведеться вічно вчитися. Я не перебільшую — вічно. Провтикати тренди на півроку, і ось вас уже обскакують юні таланти, які мали час та натхнення.
А ще робота в ІТ — це постійний стрес. На всіх рівнях проєкту постійно буде шось пройобуватись, з вашої вини, не вашої, пофігу, головне, шо срака горітиме саме у вас. Провалені дедлайни, незрозумілі баги, тупі девелопери, підлі менеджери, підступні тестери — причин для нервів не перерахувати.
А не дай бог вам стати успішним спеціалістом — вас привітає довічний синдром самозванця. Це коли ви постійно будете вважати, що ви нічого не знаєте, хоча інші кажуть вам шо ви охуєнно шарите, но ви точно знаєте, шо вони вам брешуть, а насправді знають, який ти тупий. Рука об руку йтиме постійний страх звільнення, бо ви ж насправді не той, за кого себе видаєте. Ну ви поняли.
Ви будете вигоряти. Вам буде хотітися кинути все к хуям і поїхати в гори пасти овець. зазвичай це пройде після тижня запою або мандрівки горами, але щойно діло дойде до овець, вам захочеться назад на роботу. Менталочка в ІТ плавиться на всі гроші, тут будьте певні.
А ще ви будете створювати продукти. Класні чи не дуже, це вже як випаде. Ваша робота буде створювати цінність, а цінність генеруватиме прибуток для вашого проєкту. Ви будете причетні до створення цікавих рішень, результат вашої роботи буде допомагати користувачам вирішувати ті чи інші проблеми.
Ви будете набувати досвіду, різноманітного, різностороннього, можливо, ви навіть захочете змінити кар’єрний шлях і вам це вдастся. Або ні.
Ви можете стати широко відомою у вузьких колах особистістю і нести світло знань людям, отримуючи від того неймовірне задоволення. Або можете колупатись в гівнокоді і так само кайфувати від своєї роботи.
Ви працюватимете з людьми, деякі з яких будуть гівноїдами, а декого ви запросите на свій похорон. Ви зустрінете цікавих персонажів з усіх куточків світу, і матимете безліч пивних історій про «а вот ми якось працювали з американцями…»
Тому я хєр його знає, чи варто іти в ІТ. Це така сама робота, як і інші, зі своїми принадами, зі своїм негативом, з своєю атмосферою та правилами. І так само, як і будь-яка інша робота, вона пасує не всім.
Доброго ранку, котики! Сьогодні четвер, а значить — #день_кукухи на каналі, коли ми ділимося зі спільнотою радостями, печалями, хорошим, сумним, шукаємо підтримки та підтримуємо інших.
У мене цей тиждень вийшов в цілому непоганим, в першу чергу через те, що я показав першу частину свого багатостраждального оповідання одній доволі знаній українській письменниці, і отримав стримано-схвальний відгук, суть якого полягає в тому, що «виглядає цікаво, ти пиши, там побачим», що неабияк мене підбадьорило. В голові уже уклався весь сюжет та сцени, діло за малим — взять і написать.
Сьогодні розпочинається новий навчальний рік, і моя кукуха і, тим паче, кукуха моєї валькірії, швидше за все зберуться в зграю і вилетять у вирій, бо, по-перше, в перший клас ми ідем уже вчетверте, а по-друге — з тим бардаком «онлайн-офлайн» у нас і так стане серце. «Ви уроки вже зробили?» — «Таааааак…» — «Перевірити?» — «Зараз буду робити…». Тож бажаю міцних нервів усім батькам школярів, гуртуймося, кріпимося, попереду знову дев’ять місяців часу, коли ми потайки від усіх замислюємось, а чи варто було вв’язуватись в цю аферу з дітьми.
Нам відписали котики-богунівці. Є запити, і це не дрони, не пікапи, а цілком собі побутові речі, яких треба багато. Будемо працювати в тому напрямку, коли підіб’єм хоча б початкові кошториси (я тут попередньо порахував, і срака сива вже), зроблю оголошення нового тривалого коштозбору, який, швидше за все, стане й частково такою собі медійною кампанією. Маю кілька цікавих ідей щодо того, уже домовився з деякими друзями зробити пару прикольних штук. Слідкуйте за новинами, осінь у мене буде гаряча і активна.
А що хорошого сталося у вас, любі мої?
У мене цей тиждень вийшов в цілому непоганим, в першу чергу через те, що я показав першу частину свого багатостраждального оповідання одній доволі знаній українській письменниці, і отримав стримано-схвальний відгук, суть якого полягає в тому, що «виглядає цікаво, ти пиши, там побачим», що неабияк мене підбадьорило. В голові уже уклався весь сюжет та сцени, діло за малим — взять і написать.
Сьогодні розпочинається новий навчальний рік, і моя кукуха і, тим паче, кукуха моєї валькірії, швидше за все зберуться в зграю і вилетять у вирій, бо, по-перше, в перший клас ми ідем уже вчетверте, а по-друге — з тим бардаком «онлайн-офлайн» у нас і так стане серце. «Ви уроки вже зробили?» — «Таааааак…» — «Перевірити?» — «Зараз буду робити…». Тож бажаю міцних нервів усім батькам школярів, гуртуймося, кріпимося, попереду знову дев’ять місяців часу, коли ми потайки від усіх замислюємось, а чи варто було вв’язуватись в цю аферу з дітьми.
Нам відписали котики-богунівці. Є запити, і це не дрони, не пікапи, а цілком собі побутові речі, яких треба багато. Будемо працювати в тому напрямку, коли підіб’єм хоча б початкові кошториси (я тут попередньо порахував, і срака сива вже), зроблю оголошення нового тривалого коштозбору, який, швидше за все, стане й частково такою собі медійною кампанією. Маю кілька цікавих ідей щодо того, уже домовився з деякими друзями зробити пару прикольних штук. Слідкуйте за новинами, осінь у мене буде гаряча і активна.
А що хорошого сталося у вас, любі мої?
#мислівслухі
Чи варто йти в ІТ взагалі? Думка друга, більш серйозна.
Нас ваблять високими зарплатами, неймовірними пригодами, корпоративами, фірмовими футболками і павербанками на день народження, розказують, як тут легко, весело і чудово.
Ну, звісно, деякі пункти дійсно мають місце бути, деякі сильно прикрашені, але реальність суттєво відрізняється від обіцянок. В першу чергу це робота. Це праця, така сама як і скрізь, і вона так само потребує ваших ресурсів, вашого часу та зусиль, іноді, а то й зачасту, надмірних.
Що важливо — ІТ це дуже багатогранна сфера, що включає в себе багато різних напрямків, безліч спеціалізацій, має свої підводні камені та особливости. Немає такоє роботи «працювати в ІТ». Є багато різних посад, спеціальностей, які постійно взаємодіють одна з одною, і, що головне, це механізм, який вимагає вміння та змоги бути частиною процесів, вміння бути командним гравцем, ефективно працювати з іншими людьми. Тут немає вовків-одинаків.
Давно уже недостатньо просто вміти писати код, чи просто вміти тестувати, чи просто вміти наймати людей, бо самі по собі, у відриві від налагоджених процесів, ці навички не представляють особливої цінности. Справді цінні спеціалісти мають розуміти світ навколо себе, те, частиною чого вони є, знати, хоча б поверхнево, як функціонують інші частини, інші спеціальності, аби бачити свою роль та місце.
Неможливо пройти курси і відразу, з ноги, увірватися в цей буремний світ. Становлення спеціаліста займає тривалий час, сповнений помилок, зневіри, невдач, наполегливої праці та навчання, як і скрізь. Сфера ІТ в цьому жодним чином не відрізняється від інших. Так, звичайно, тут набагато більше можливостей для розвитку, самоосвіти, становлення як професіонала, тут немає, в більшості своїй, конкуренції, навпаки, дуже поширена культура саме так званого «knowledge sharing», яка заохочується на всіх рівнях.
Але це не ранкова прогулянка в парку. Статус знаного спеціаліста, якого хочуть бачити в лавах своїх співробітників топові компанії, це результат постійної, наполегливої праці, невпинного саморозвитку, що може займати суттєву частину вашого часу, і чого вже приховувати, вашого особистого часу.
Це все залишає свій відбиток, як фізичний, так і психологічний. Про те саме вигоряння більше всього говорять саме в сфері ІТ, така особливість вже тут, бо часто періоди відкриття нових можливостей, знань, досягнення крутих результатів перемежаються з тривалими періодами монотонщини, рутини, коли день не відрізняється від дня. Не для всіх є надцікаві та надскладні задачі, що кидають виклик твоїм знанням, особливо в саме розцробці, навпаки, дуже часто ти займаєшся нудними, однотипними задачами, які ти вже й не розрізняєш, бо бізнесу потрібен ефективний результат роботи продукту, а не те, наскільки круто, іноваційно і трендово ти виконав ту чи іншу задачу, якщо результат виконання цієї задачі не впливає на ті сам результати бізнесу.
Це дуже динамічна сфера. І знову ж таки, для того, щоби лишатися в когорті актуальних, бажаних спеціалістів, потрібно витрачати багато часу, свого власного часу, на самовдосконалення. Мало який бізнес платитиме саме тобі за саме твоє покращення, він очікує, що в робочі години ти виконуєш, власне, робочі задачі. Так, не сперечаюсь, усе більше компаній розуміє необхідність підвищення кваліфікації, але, тим не менш, не надто воліє робити це саме в робочий час.
Може здатися, що я описую якусь дистопічне бачення, але це лише одна з багатьох граней цієї сфери, і не все там так суворо і жорстоко. Далеко не все.
Головне зрозуміти, що це точно така ж галузь, як і інші, і не є казковим раєм, змальованим в безлічі реклам. Але якщо знати, чого ти саме прагнеш, чого ти хочеш отримати від своєї роботи, якщо знати як від неї кайфувати — ІТ розкривається зовсім з іншої сторони.
З якої ж саме? Про це ми поговоримо завтра.
Чи варто йти в ІТ взагалі? Думка друга, більш серйозна.
Нас ваблять високими зарплатами, неймовірними пригодами, корпоративами, фірмовими футболками і павербанками на день народження, розказують, як тут легко, весело і чудово.
Ну, звісно, деякі пункти дійсно мають місце бути, деякі сильно прикрашені, але реальність суттєво відрізняється від обіцянок. В першу чергу це робота. Це праця, така сама як і скрізь, і вона так само потребує ваших ресурсів, вашого часу та зусиль, іноді, а то й зачасту, надмірних.
Що важливо — ІТ це дуже багатогранна сфера, що включає в себе багато різних напрямків, безліч спеціалізацій, має свої підводні камені та особливости. Немає такоє роботи «працювати в ІТ». Є багато різних посад, спеціальностей, які постійно взаємодіють одна з одною, і, що головне, це механізм, який вимагає вміння та змоги бути частиною процесів, вміння бути командним гравцем, ефективно працювати з іншими людьми. Тут немає вовків-одинаків.
Давно уже недостатньо просто вміти писати код, чи просто вміти тестувати, чи просто вміти наймати людей, бо самі по собі, у відриві від налагоджених процесів, ці навички не представляють особливої цінности. Справді цінні спеціалісти мають розуміти світ навколо себе, те, частиною чого вони є, знати, хоча б поверхнево, як функціонують інші частини, інші спеціальності, аби бачити свою роль та місце.
Неможливо пройти курси і відразу, з ноги, увірватися в цей буремний світ. Становлення спеціаліста займає тривалий час, сповнений помилок, зневіри, невдач, наполегливої праці та навчання, як і скрізь. Сфера ІТ в цьому жодним чином не відрізняється від інших. Так, звичайно, тут набагато більше можливостей для розвитку, самоосвіти, становлення як професіонала, тут немає, в більшості своїй, конкуренції, навпаки, дуже поширена культура саме так званого «knowledge sharing», яка заохочується на всіх рівнях.
Але це не ранкова прогулянка в парку. Статус знаного спеціаліста, якого хочуть бачити в лавах своїх співробітників топові компанії, це результат постійної, наполегливої праці, невпинного саморозвитку, що може займати суттєву частину вашого часу, і чого вже приховувати, вашого особистого часу.
Це все залишає свій відбиток, як фізичний, так і психологічний. Про те саме вигоряння більше всього говорять саме в сфері ІТ, така особливість вже тут, бо часто періоди відкриття нових можливостей, знань, досягнення крутих результатів перемежаються з тривалими періодами монотонщини, рутини, коли день не відрізняється від дня. Не для всіх є надцікаві та надскладні задачі, що кидають виклик твоїм знанням, особливо в саме розцробці, навпаки, дуже часто ти займаєшся нудними, однотипними задачами, які ти вже й не розрізняєш, бо бізнесу потрібен ефективний результат роботи продукту, а не те, наскільки круто, іноваційно і трендово ти виконав ту чи іншу задачу, якщо результат виконання цієї задачі не впливає на ті сам результати бізнесу.
Це дуже динамічна сфера. І знову ж таки, для того, щоби лишатися в когорті актуальних, бажаних спеціалістів, потрібно витрачати багато часу, свого власного часу, на самовдосконалення. Мало який бізнес платитиме саме тобі за саме твоє покращення, він очікує, що в робочі години ти виконуєш, власне, робочі задачі. Так, не сперечаюсь, усе більше компаній розуміє необхідність підвищення кваліфікації, але, тим не менш, не надто воліє робити це саме в робочий час.
Може здатися, що я описую якусь дистопічне бачення, але це лише одна з багатьох граней цієї сфери, і не все там так суворо і жорстоко. Далеко не все.
Головне зрозуміти, що це точно така ж галузь, як і інші, і не є казковим раєм, змальованим в безлічі реклам. Але якщо знати, чого ти саме прагнеш, чого ти хочеш отримати від своєї роботи, якщо знати як від неї кайфувати — ІТ розкривається зовсім з іншої сторони.
З якої ж саме? Про це ми поговоримо завтра.
Доброго ранку, котики!
Сьогодні п’ятниця, день, коли ми традиційно запускали НезамовленийХепіМіл на вшанування дітей, вбитих росіянами, та, нажаль, офіційна кількість загиблих сягла позначки, коли ми уже просто не встигаємо завершити цей збір за день (нагадаю, що перший раз ми збирали 153 “ХепіМіли” і завершили збір менше ніж за годину). На сьогодні ж це 380 дітей. Тож, якщо ви хочете підтримати дитячий центр “Мрія Марти”, то ось реквізити:
💳 МОНО 4441114446633370
👛 PayPal cityofgoodnessukr@gmail.com
🪙 BitCoin (Binance) 12YzUqVdKRxWvEhoemyAr8w2bjgrUiXygN
Повний список реквізитів на сайті проєкту “Місто Добра”
P.S. Де коштозбір на наших котиків, запитаєте ви? Майте терпіння, сьогодні будуть новини, великі новини.
Сьогодні п’ятниця, день, коли ми традиційно запускали НезамовленийХепіМіл на вшанування дітей, вбитих росіянами, та, нажаль, офіційна кількість загиблих сягла позначки, коли ми уже просто не встигаємо завершити цей збір за день (нагадаю, що перший раз ми збирали 153 “ХепіМіли” і завершили збір менше ніж за годину). На сьогодні ж це 380 дітей. Тож, якщо ви хочете підтримати дитячий центр “Мрія Марти”, то ось реквізити:
💳 МОНО 4441114446633370
👛 PayPal cityofgoodnessukr@gmail.com
🪙 BitCoin (Binance) 12YzUqVdKRxWvEhoemyAr8w2bjgrUiXygN
Повний список реквізитів на сайті проєкту “Місто Добра”
P.S. Де коштозбір на наших котиків, запитаєте ви? Майте терпіння, сьогодні будуть новини, великі новини.
Що ж, котики, час прийшов. Ми з валькірією починаємо новий коштозбір для наших богунівців під кодовою назвою «Зима близько». Я вже писав, що ми отримали новий список потреб, і він цього разу спрямований на забезпечення комфортного перебування в польових умовах. Для котиків-снайперів ми замовляємо збройне мастило та засоби для чистки зброї, щоб їм стрілялося краще. Для автомобільних котиків у нас попросили два зимових комплекти гуми для Т4. І для усіх-усіх котиків нас просять армійські розкладушки, павербанки та зарядки для мобільних з кабелями. В пріоритеті зараз, зрозуміло, це засоби для догляду за зброєю та розкладушки.
Переглянути прогрес за новим запитом можна в цій табличці.
Скільки ми з вами будемо загалом збирати? Не знаю. Всі гроші. Поки не скажуть «Досить».
Тому, щоб нам цікавіше та жвавіше коштозборилося, сьогодні я запускаю чергову лотерею, в якій ми розіграємо книгу українського письменника Сергія Жадана «Антена» з авторським автографом!
Умови участи такі самі, як і завжди:
— Зроби довільний донат;
— За кожні 50 гривень донату ти отримаєш додатковий шанс на перемогу під час розіграшу;
— ОБОВ’ЯЗКОВО В КОМЕНТАРІ ДО ПЕРЕКАЗУ ВКАЖИ, ЯК З ТОБОЮ МОЖНА ЗВ’ЯЗАТИСЯ В РАЗІ ВИГРАШУ;
— Чекай на розіграш.
Який відбудеться завтра ввечері, швидше за все, як і завжди, о 20-й годині.
UPD: Ось уже прилетіли перші донати і без контактів. Ну бляха! Перевіряйте ж, ну. Я дуже тішусь вашим внескам, але ж маємо лотерею.
UPD: Час сплив!
Переглянути прогрес за новим запитом можна в цій табличці.
Скільки ми з вами будемо загалом збирати? Не знаю. Всі гроші. Поки не скажуть «Досить».
Тому, щоб нам цікавіше та жвавіше коштозборилося, сьогодні я запускаю чергову лотерею, в якій ми розіграємо книгу українського письменника Сергія Жадана «Антена» з авторським автографом!
Умови участи такі самі, як і завжди:
— Зроби довільний донат;
— За кожні 50 гривень донату ти отримаєш додатковий шанс на перемогу під час розіграшу;
— ОБОВ’ЯЗКОВО В КОМЕНТАРІ ДО ПЕРЕКАЗУ ВКАЖИ, ЯК З ТОБОЮ МОЖНА ЗВ’ЯЗАТИСЯ В РАЗІ ВИГРАШУ;
— Чекай на розіграш.
Який відбудеться завтра ввечері, швидше за все, як і завжди, о 20-й годині.
UPD: Ось уже прилетіли перші донати і без контактів. Ну бляха! Перевіряйте ж, ну. Я дуже тішусь вашим внескам, але ж маємо лотерею.
UPD: Час сплив!
#мислівслухі
Чи варто йти в ІТ взагалі? Думка третя, мотиваційна.
Вчора я намалював вам зловісну картину, що змальовує усю безвихідь, тугу та щем сфери ІТ. Але чи все так там млосно й сумно? Чи є якась мотивація, щоб таки зробити цей перший крок до оспіваного царства небесного?
Відповідаю — є. Мотивацій є багато, насправді, але у кожної людини вони, в залежности від обставин, різні. І найголовніша, як би це цинічно не звучало, це бабло. Бабліщє. Баблішко. Ваш покірний слуга, бороніть боги його бородату голову, пішов в айті саме через гроші. Бо на тарілочку дітям я звик класти не молоду енергійну команду, не цікавий проєкт, не найновіші технології, а шось вкусне, на шо треба гривені. Так, мій досвід в цьому плані суттєво відрізняється від сучасного, бо тоді зарплати ще не були такими охуївшими як нині, і починав я з 400 долярів. І, тим не менш, саме ці 400 долярів більше всього мотивували мене піти до компанії, а не сидіти і далі фрілансити дурачком за 300. Мій рівень знань і навичок на той момент дозволяв мені з однаковим успіхом піти або в айті, або крутити гіпсокартон на стіни (і я за це ше й більше б получав би мабуть), але тим не менш, пішов в погромісти. Бо знав, шо перспективи у мене в цій галузі троха більші, аніж на будовах (при тому, шо комерційний досвід на будовах у мене на той час був таки більшим ніж у верстанні сайтів під ІЕ6).
Так шо та, я в ІТ пішов через бабло. А от потім… Потім ця сфера відкрилася мені, як прекрасна квітка лотоса, вкрита росою раннім ранком, осяяна променями світанкового сонця біля підніжжя священної гори. Я знайшов тут свій кайф, і продовжую знаходити його й надалі, відкриваючи для себе нові й нові, незнані до цього для мене аспекти.
Спочатку, відверто скажу, я взагалі не розумів що я саме роблю на роботі, я був найсправжініснькою жаваскріпт-абізяною — робив як інші, не вдумуючись, шо саме я роблю. Не розумів, не розумів, а потім як зрозумів! І вперше зловив справжній кайф від роботи. Я зрозумів, що мені подобається верстати, писати стилі, обмазувати все це скриптами і в результаті мати щось таке, що працює, прикольно виглядає, чим користуються люди. І саме тоді я почав отримувати задоволення не тільки від того, що я роблю, а й від того як я це роблю. Наскільки чиста моя верстка, наскільки оптимальний і сучасний у мене CSS, наскільки красивий JS я пишу. Це те, чого не видно зовні, але це те, в чому я знаходив прекрасне в своїй роботі.
Згодом, дізнаючись усе більше і більше, отримуючи усе новий і новий досвід, я усвідомив, що я можу бути не тільки хорошим спеціалістом, а й вчити цих премудростей інших, допомагаючи їм ставати кращими. Так я почав викладати, а згодом став спікером, об’їздивши купу міст України з доповідями, зустрів безліч прекрасних людей, з якими ми й досі підтримуємо один одного, особливо в ці буремні часи. Так я відкрив для себе другий кайф ІТ — людей. Я дізнався, наскільки величезна і, що на мою думку головне, наскільки дружня і доброзичлива ця спільнота. Успішне ІТ неможливо фізично без цих ентузіастів, що постійно збираються, обмінюються думками, знаннями, започатковують якісь проєкти і просто дружать між собою.
Пройшов ще час і мій досвід перестав бути суто технічним, і я відкрив для себе третій кайф — мені стало надзвичайно цікаво розбиратися, як працюють, функціонують інші галузі ІТ, інші спеціальності, мені стало цікаво як можна використовувати досвід інших професіоналів своєї справи для покращення свого власного досвіду як спеціаліста іншого напрямку. Так я почав робити зустрічі для людей, яким цікаво рости не тільки в одному напрямку, а й розуміти як працює ІТ-галузь в цілому, і так само став цим цікавитись, намагаючись отримати це розуміння. І це також дозволило мені стати кращим спеціалістом, адже тепер я не тільки вмію формошльопить, а й розумію для чого ці форми потрібні, як вони краще функціонують з точки зору користувача і тому подібне.
Який буде мій наступний кайф? Я ще не знаю, у мене ще дуже багато років попереду, багато нового досвіду і відкриттів, яких в моєму житті ніколи б не сталося, якби колись давно я не обрав той шлях, який торую нині.
Чи варто йти в ІТ взагалі? Думка третя, мотиваційна.
Вчора я намалював вам зловісну картину, що змальовує усю безвихідь, тугу та щем сфери ІТ. Але чи все так там млосно й сумно? Чи є якась мотивація, щоб таки зробити цей перший крок до оспіваного царства небесного?
Відповідаю — є. Мотивацій є багато, насправді, але у кожної людини вони, в залежности від обставин, різні. І найголовніша, як би це цинічно не звучало, це бабло. Бабліщє. Баблішко. Ваш покірний слуга, бороніть боги його бородату голову, пішов в айті саме через гроші. Бо на тарілочку дітям я звик класти не молоду енергійну команду, не цікавий проєкт, не найновіші технології, а шось вкусне, на шо треба гривені. Так, мій досвід в цьому плані суттєво відрізняється від сучасного, бо тоді зарплати ще не були такими охуївшими як нині, і починав я з 400 долярів. І, тим не менш, саме ці 400 долярів більше всього мотивували мене піти до компанії, а не сидіти і далі фрілансити дурачком за 300. Мій рівень знань і навичок на той момент дозволяв мені з однаковим успіхом піти або в айті, або крутити гіпсокартон на стіни (і я за це ше й більше б получав би мабуть), але тим не менш, пішов в погромісти. Бо знав, шо перспективи у мене в цій галузі троха більші, аніж на будовах (при тому, шо комерційний досвід на будовах у мене на той час був таки більшим ніж у верстанні сайтів під ІЕ6).
Так шо та, я в ІТ пішов через бабло. А от потім… Потім ця сфера відкрилася мені, як прекрасна квітка лотоса, вкрита росою раннім ранком, осяяна променями світанкового сонця біля підніжжя священної гори. Я знайшов тут свій кайф, і продовжую знаходити його й надалі, відкриваючи для себе нові й нові, незнані до цього для мене аспекти.
Спочатку, відверто скажу, я взагалі не розумів що я саме роблю на роботі, я був найсправжініснькою жаваскріпт-абізяною — робив як інші, не вдумуючись, шо саме я роблю. Не розумів, не розумів, а потім як зрозумів! І вперше зловив справжній кайф від роботи. Я зрозумів, що мені подобається верстати, писати стилі, обмазувати все це скриптами і в результаті мати щось таке, що працює, прикольно виглядає, чим користуються люди. І саме тоді я почав отримувати задоволення не тільки від того, що я роблю, а й від того як я це роблю. Наскільки чиста моя верстка, наскільки оптимальний і сучасний у мене CSS, наскільки красивий JS я пишу. Це те, чого не видно зовні, але це те, в чому я знаходив прекрасне в своїй роботі.
Згодом, дізнаючись усе більше і більше, отримуючи усе новий і новий досвід, я усвідомив, що я можу бути не тільки хорошим спеціалістом, а й вчити цих премудростей інших, допомагаючи їм ставати кращими. Так я почав викладати, а згодом став спікером, об’їздивши купу міст України з доповідями, зустрів безліч прекрасних людей, з якими ми й досі підтримуємо один одного, особливо в ці буремні часи. Так я відкрив для себе другий кайф ІТ — людей. Я дізнався, наскільки величезна і, що на мою думку головне, наскільки дружня і доброзичлива ця спільнота. Успішне ІТ неможливо фізично без цих ентузіастів, що постійно збираються, обмінюються думками, знаннями, започатковують якісь проєкти і просто дружать між собою.
Пройшов ще час і мій досвід перестав бути суто технічним, і я відкрив для себе третій кайф — мені стало надзвичайно цікаво розбиратися, як працюють, функціонують інші галузі ІТ, інші спеціальності, мені стало цікаво як можна використовувати досвід інших професіоналів своєї справи для покращення свого власного досвіду як спеціаліста іншого напрямку. Так я почав робити зустрічі для людей, яким цікаво рости не тільки в одному напрямку, а й розуміти як працює ІТ-галузь в цілому, і так само став цим цікавитись, намагаючись отримати це розуміння. І це також дозволило мені стати кращим спеціалістом, адже тепер я не тільки вмію формошльопить, а й розумію для чого ці форми потрібні, як вони краще функціонують з точки зору користувача і тому подібне.
Який буде мій наступний кайф? Я ще не знаю, у мене ще дуже багато років попереду, багато нового досвіду і відкриттів, яких в моєму житті ніколи б не сталося, якби колись давно я не обрав той шлях, який торую нині.
П'ятничне пустунство. Як ви дивитесь на ідею створити окремий від коментарів «Чат для бабічат» спеціально для спілкування?
Final Results
70%
Так, давно чекаю
30%
Ні, це якась дурня
#короткий_зміст_попередніх_серій
29 серпня — 2 вересня
#мислівслухі
— Тринадцять років як ми сказали «Так»
— Про контрнаступ і важливість тиші
— День кукухи
Чи варто йти в ІТ взагалі?
— Думка перша, розпливчаста і неконкретна
— Думка друга, більш серйозна
— Думка третя, мотиваційна
29 серпня — 2 вересня
#мислівслухі
— Тринадцять років як ми сказали «Так»
— Про контрнаступ і важливість тиші
— День кукухи
Чи варто йти в ІТ взагалі?
— Думка перша, розпливчаста і неконкретна
— Думка друга, більш серйозна
— Думка третя, мотиваційна
Ну і коротеньке нагадування, що ви ще маєте нагоду до 18 години сьогодні взяти участь в нашій лотереї на користь котиків з Першої Окремої Бригади Спеціального Призначення та виграти книжку Сергія Жадана «Антена» з авторським автографом.
Розіграш відбудеться орієнтовно о 20-й годині.
Умови участі в цьому дописі. І вкотре нагадаю уважно читати правила.
Розіграш відбудеться орієнтовно о 20-й годині.
Умови участі в цьому дописі. І вкотре нагадаю уважно читати правила.
Трансляція розіграшу буде за цим посиланням.
https://www.youtube.com/watch?v=9cr7k5fY6tU
https://www.youtube.com/watch?v=9cr7k5fY6tU
YouTube
Розіграш книги «Антена»
Що ж, волею долі та генератора випадкових чисел переможцем сьогоднішнього розіграшу і власником книги «Антена» з авторським підписом від Сергія Жадана стає Ігор Євстропов!
Передаємо йому наші вітання, а я вже пишу Ігору в приват щоб привітати його особисто!
А вам усім — гарного вечора! І пам’ятайте — борня триває.
Передаємо йому наші вітання, а я вже пишу Ігору в приват щоб привітати його особисто!
А вам усім — гарного вечора! І пам’ятайте — борня триває.
Вітаю всіх котиків, новоприбулих та тих, хто з нами вже давно!
З вами рубрика «Черговий ноунейм канал», в якій я з відчуттям ображености доводжу, що я не якийсь там ноунейм, а той самий Бабіч, просто мене не всі знають.
І це мій особистий канал, на який, так вже сталося, ви підписані. Ви не знайдете тут серйозної аналітики, офіційних повідомлень, виважених суджень чи будь-яких інших проявів адекватности. Взагалі, адекватність та компетентність текстів залежать виключно від моєї адекватности та компетентности на момент написання посту, а усі дописи та озвучені точки зору є глибоко особистою думкою Бабіча, є суто суб’єктивні та базуються на єдиній аксіомі — “Бабіч завжди правий”.
Я пишу про те, що спадає мені на думку, від чого горить срака, про те, що видається мені вартим мого допису на тут і на зараз. Я не роблю дописів за гроші, але можу написати про те, що запитаєте мене ви. І ще я матюкаюсь.
Вам це може подобатись або не подобатися, наші погляди на ті чи інші питання можуть співпадати стовідсотково або відрізнятися діаметрально, вам може не пасувати стиль викладання думок чи мій лексикон. Про це я попереджаю відверто й відразу. Я не женуся за кількістю підписників. Якщо ви вирішили, що цей канал огидний, а Бабіч — мудила, то так тому й бути, ми дорослі люди. Я поважаю ваше право відписатися і називати мене конченим.
Але якщо ви знаходите цей канал цікавим та вартим уваги, то знайте — я люблю всіх своїх підписників, як Ісус усіх своїх учнів, і дуже тішуся, коли наша маленька спільнота росте. Особливо я люблю, коли ви активно коментуєте, реагуєте та поширюєте дописи і всіляко сприяєте розвитку цієї самої спільноти.
Також ми проводимо коштозбори. Наші підопічні — це Перша Окрема Бригада Спеціального Призначення ім. Івана Богуна, для яких ми уже зібрали і передали багато корисного та необхідного, але так само ще маємо багато чого зібрати і передати.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Цьомаю всіх у лобіка, гарного вам вечора.
З вами рубрика «Черговий ноунейм канал», в якій я з відчуттям ображености доводжу, що я не якийсь там ноунейм, а той самий Бабіч, просто мене не всі знають.
І це мій особистий канал, на який, так вже сталося, ви підписані. Ви не знайдете тут серйозної аналітики, офіційних повідомлень, виважених суджень чи будь-яких інших проявів адекватности. Взагалі, адекватність та компетентність текстів залежать виключно від моєї адекватности та компетентности на момент написання посту, а усі дописи та озвучені точки зору є глибоко особистою думкою Бабіча, є суто суб’єктивні та базуються на єдиній аксіомі — “Бабіч завжди правий”.
Я пишу про те, що спадає мені на думку, від чого горить срака, про те, що видається мені вартим мого допису на тут і на зараз. Я не роблю дописів за гроші, але можу написати про те, що запитаєте мене ви. І ще я матюкаюсь.
Вам це може подобатись або не подобатися, наші погляди на ті чи інші питання можуть співпадати стовідсотково або відрізнятися діаметрально, вам може не пасувати стиль викладання думок чи мій лексикон. Про це я попереджаю відверто й відразу. Я не женуся за кількістю підписників. Якщо ви вирішили, що цей канал огидний, а Бабіч — мудила, то так тому й бути, ми дорослі люди. Я поважаю ваше право відписатися і називати мене конченим.
Але якщо ви знаходите цей канал цікавим та вартим уваги, то знайте — я люблю всіх своїх підписників, як Ісус усіх своїх учнів, і дуже тішуся, коли наша маленька спільнота росте. Особливо я люблю, коли ви активно коментуєте, реагуєте та поширюєте дописи і всіляко сприяєте розвитку цієї самої спільноти.
Також ми проводимо коштозбори. Наші підопічні — це Перша Окрема Бригада Спеціального Призначення ім. Івана Богуна, для яких ми уже зібрали і передали багато корисного та необхідного, але так само ще маємо багато чого зібрати і передати.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Цьомаю всіх у лобіка, гарного вам вечора.
Доброго ранку, котики! За вікном чудовий вересневий ранок, світить сонце і, судячи зі зведень Генштабу, рускіє сдихают. А я тим часом розкажу, як у нас ідуть справи з нашим коштозбором для котиків з Першої Окремої Бригади Спеціального Призначення ім. Івана Богуна.
Так от, починаю. На лотереї з книжечкою Жадана нам вдалось залучити… залучити вдалося… Короче, я сам прихуїв, ми зібрали 44430 гривень. Ви поняли, нє? Прописом: сойрок штири штиридця трийцять гривенів. З попередньої банки я перекинув увесь залишок — 4802,71 грн (і безмежно дякую добрій душі, яка ті копійки вчора вирівняла, у мене аж око сіпалось), а вчора добродії накидали ще трошки грошів, і загалом з початку цього нового коштозбору ми наскирдували 57301 гривню. Це просто неймовірний старт, якого у нас ще не було, тому посилаю вам за це перший цьом.
3957 гривень ми вже оплатили за першу партію засобів для догляду за зброєю: 17 балонів мастила та 2 балони чистки. Ще замовлено та прийдуть протягом кількох днів ще 50 балонів мастила та 48 балонів чистки. Усього на засоби буде витрачено 28837 гривень.
Таким чином залишиться 28464 гривні, які уже очікують своєї долі, а саме бути сплаченими за 10 зручних армійських розкладушок, якими котики обладнають свої затишні позиції на передовій. Буквально щойно валькірія їх замовила, ще й за іншою, приємнішою ціною, а саме по 2800 за штуку.
Що залишить нас з 464 гривнями, бггг.
Ось так ми й розпочнемо наш з вами продуктивний тиждень, сонечка мої. Бажаю вам гарного настрою, натхнення до праці та мирного неба. І побільше дохлої русні.
Переглянути прогрес та стан закупів за цим коштозбором ви можете в цій табличці. Список, кількість та ціни постійно коригуються в залежности від потреб котиків та від того, наскільки ми шаримо находити хороші ціни.
P.S. Превентивно відповідаю на питання типу «А що на рахунок Х» чи «Краще б купили Y» — ми маємо чіткий список запитів від котиків, яким видніше.
***
Реквізити банки «Зима близько»
https://send.monobank.ua/jar/4dMRQTE3B7
5375411200168206
Так от, починаю. На лотереї з книжечкою Жадана нам вдалось залучити… залучити вдалося… Короче, я сам прихуїв, ми зібрали 44430 гривень. Ви поняли, нє? Прописом: сойрок штири штиридця трийцять гривенів. З попередньої банки я перекинув увесь залишок — 4802,71 грн (і безмежно дякую добрій душі, яка ті копійки вчора вирівняла, у мене аж око сіпалось), а вчора добродії накидали ще трошки грошів, і загалом з початку цього нового коштозбору ми наскирдували 57301 гривню. Це просто неймовірний старт, якого у нас ще не було, тому посилаю вам за це перший цьом.
3957 гривень ми вже оплатили за першу партію засобів для догляду за зброєю: 17 балонів мастила та 2 балони чистки. Ще замовлено та прийдуть протягом кількох днів ще 50 балонів мастила та 48 балонів чистки. Усього на засоби буде витрачено 28837 гривень.
Таким чином залишиться 28464 гривні, які уже очікують своєї долі, а саме бути сплаченими за 10 зручних армійських розкладушок, якими котики обладнають свої затишні позиції на передовій. Буквально щойно валькірія їх замовила, ще й за іншою, приємнішою ціною, а саме по 2800 за штуку.
Що залишить нас з 464 гривнями, бггг.
Ось так ми й розпочнемо наш з вами продуктивний тиждень, сонечка мої. Бажаю вам гарного настрою, натхнення до праці та мирного неба. І побільше дохлої русні.
Переглянути прогрес та стан закупів за цим коштозбором ви можете в цій табличці. Список, кількість та ціни постійно коригуються в залежности від потреб котиків та від того, наскільки ми шаримо находити хороші ціни.
P.S. Превентивно відповідаю на питання типу «А що на рахунок Х» чи «Краще б купили Y» — ми маємо чіткий список запитів від котиків, яким видніше.
***
Реквізити банки «Зима близько»
https://send.monobank.ua/jar/4dMRQTE3B7
5375411200168206
#мислівслухі
Не знаю як кому, а для батьків 1 вересня це не свято ніхуя, а чергове нагадування, що доросле життя це хтонь, розпука, туга, смуток, сірі будні і покарання за безтурботну юність.
Нас цього року засудили до третього терміну відбування в якості батьків школяра, і я вже не можу без нервового реготу сприймати тупо все, пов’язане зі школою. Особливо урочисті лінійки, най простять мене працівники школи, але я просто не можу з цих «свят», які нікому не всралися крім завуча, мали репетицію дай боже один раз за два дні до того, а всі його учасники почувають себе максимально некомфортно.
І коли ми в розмові десь згадуєм, що у нас попереду знову 12 років цього потойбічного кошмару, то це вже не звучить як дружній підйоб, це вже швидше «нашо ти таке обідне говориш, ну?!».
На мою особисту думку, зараз в наших школах настав цікавий період, коли приходять молоді вмотивовані вчителі, що дійсно горять свою справою, і, як би це дивно не звучало, вперше за чорт зна кіко років, освітня система, хай і кульгаючи на обидві ноги, йде їм назустріч, даючи змогу розкрити свій потенціал. Мені подобається ідея і концепція так званої «нової української школи», те, як вона підходить до процесу, до дітей, що поступово відкидається в сторону сам принцип нещадного зубріння, яке ніколи й нікому в житті не помагало. Нагадаю, що раніше наша система освіти була прямим продовженням системи радянської, яка була заточена виключно на квадратно-гніздовий спосіб випуску однакових людей. І зараз це потроху, помаленьку, піздєц як повільно, але таки іде в небуття.
Ще, звичайно, тішить, що саме завдяки цьому припиниться процес перетворення чудових, прекрасних, вмотивованих людей з палаючими очима на «учілок», які природнім шляхом еволюціонують в «завучок», найсильніші та найкровожерливіші з яких перетворюються на «директрис». Я відверто дивуюсь та захоплююсь, як дослідник, цим процесом, коли такі різні люди стають такими однаковими. Звідки б ти не був, яку б школу не закінчив, у тебе завжди був досвід, ідентичний досвіду людей з іншого кінця країни. Загадка природи.
Але найбільше в бутті батьками школяра бісить не школа, а інші, блядь, батьки. Це якийто хтонічний піздєц, помножений на недосяжні рівні абсурду та нерозуміння. Батьківські чати, батьківські комітети і чати батьківських комітетів виривають тебе з твоєї комфортної, дбайливо вибудуваної роками бульбашки і вовтузять тебе їбальником по суворій реальності, примовляючи «шо, блядь, не ожидав, да?! а воно он як бува! шафку, блядь, три місяці не хоч повибирать, умнік хєров?». В ці чати додаються всі, а рішає рівно ніхто. Ну як ніхто, ті батьки, яким більше всіх нада. Оці придурошні активісти, які вам і шафку намутять, потім бігаючи півроку за тими хто на неї ше не здав, і празники для дітей влаштують, потім бігаючи півроку за тими хто ше не здав на ту всрату піцу, і помнять коли у керівнички день народження, відбиваючись від пропозицій купить в подарок красівого хрустального гуся. Ось ці люди.
А десь зараз сидить хтось і пише як його заїбали ці вискочки, піздєц, хулі ми должни здавать на ту шафку, хай держава дає, і чо я на ту піцу мав здавать, у мене дитина тіки два куска з’їла, і гусь вопше красівий, буде гарно на шафці блистіть.
А ше постійне «Ти уроки зробила?», «Портфель зібраний?», «Ало, мама, я забула підручник зі сракознавства, принеси пожалуста», «Мене в класі обзивають» і інші пригоди батьків в країні «Блядь, це в якому вона зараз класі?!»…
Ну а в общім шо я можу вам сказать — з початком нового навчального року, терпіння нам всім, здоров’я то всьо тягнути і не дати йобу. Нам ще на випускному сльози пускать.
На трьох, курва…
***
Задонатити 🪖 котикам
Не знаю як кому, а для батьків 1 вересня це не свято ніхуя, а чергове нагадування, що доросле життя це хтонь, розпука, туга, смуток, сірі будні і покарання за безтурботну юність.
Нас цього року засудили до третього терміну відбування в якості батьків школяра, і я вже не можу без нервового реготу сприймати тупо все, пов’язане зі школою. Особливо урочисті лінійки, най простять мене працівники школи, але я просто не можу з цих «свят», які нікому не всралися крім завуча, мали репетицію дай боже один раз за два дні до того, а всі його учасники почувають себе максимально некомфортно.
І коли ми в розмові десь згадуєм, що у нас попереду знову 12 років цього потойбічного кошмару, то це вже не звучить як дружній підйоб, це вже швидше «нашо ти таке обідне говориш, ну?!».
На мою особисту думку, зараз в наших школах настав цікавий період, коли приходять молоді вмотивовані вчителі, що дійсно горять свою справою, і, як би це дивно не звучало, вперше за чорт зна кіко років, освітня система, хай і кульгаючи на обидві ноги, йде їм назустріч, даючи змогу розкрити свій потенціал. Мені подобається ідея і концепція так званої «нової української школи», те, як вона підходить до процесу, до дітей, що поступово відкидається в сторону сам принцип нещадного зубріння, яке ніколи й нікому в житті не помагало. Нагадаю, що раніше наша система освіти була прямим продовженням системи радянської, яка була заточена виключно на квадратно-гніздовий спосіб випуску однакових людей. І зараз це потроху, помаленьку, піздєц як повільно, але таки іде в небуття.
Ще, звичайно, тішить, що саме завдяки цьому припиниться процес перетворення чудових, прекрасних, вмотивованих людей з палаючими очима на «учілок», які природнім шляхом еволюціонують в «завучок», найсильніші та найкровожерливіші з яких перетворюються на «директрис». Я відверто дивуюсь та захоплююсь, як дослідник, цим процесом, коли такі різні люди стають такими однаковими. Звідки б ти не був, яку б школу не закінчив, у тебе завжди був досвід, ідентичний досвіду людей з іншого кінця країни. Загадка природи.
Але найбільше в бутті батьками школяра бісить не школа, а інші, блядь, батьки. Це якийто хтонічний піздєц, помножений на недосяжні рівні абсурду та нерозуміння. Батьківські чати, батьківські комітети і чати батьківських комітетів виривають тебе з твоєї комфортної, дбайливо вибудуваної роками бульбашки і вовтузять тебе їбальником по суворій реальності, примовляючи «шо, блядь, не ожидав, да?! а воно он як бува! шафку, блядь, три місяці не хоч повибирать, умнік хєров?». В ці чати додаються всі, а рішає рівно ніхто. Ну як ніхто, ті батьки, яким більше всіх нада. Оці придурошні активісти, які вам і шафку намутять, потім бігаючи півроку за тими хто на неї ше не здав, і празники для дітей влаштують, потім бігаючи півроку за тими хто ше не здав на ту всрату піцу, і помнять коли у керівнички день народження, відбиваючись від пропозицій купить в подарок красівого хрустального гуся. Ось ці люди.
А десь зараз сидить хтось і пише як його заїбали ці вискочки, піздєц, хулі ми должни здавать на ту шафку, хай держава дає, і чо я на ту піцу мав здавать, у мене дитина тіки два куска з’їла, і гусь вопше красівий, буде гарно на шафці блистіть.
А ше постійне «Ти уроки зробила?», «Портфель зібраний?», «Ало, мама, я забула підручник зі сракознавства, принеси пожалуста», «Мене в класі обзивають» і інші пригоди батьків в країні «Блядь, це в якому вона зараз класі?!»…
Ну а в общім шо я можу вам сказать — з початком нового навчального року, терпіння нам всім, здоров’я то всьо тягнути і не дати йобу. Нам ще на випускному сльози пускать.
На трьох, курва…
***
Задонатити 🪖 котикам
#мислівслухі
Надибав сьогодні в твітері на цю картинку, що, на мою думку, відображає як мінімум мій особистий стан в останні місяці. Ззовні я можу здаватися спокійним та врівноваженим, але внутрішньо я майже постійно кричу, і іноді цей внутрішній крик майже виривається на волю.
Той стрес, в якому ми постійно живемо, неможливо описати словами, неможливо виразити, і, як мені ввижається, навіть неможливо усвідомити нам самим. Емоційно ми ніби втрапили в пастку між пекучих вогнів, коли, з однієї сторони, ми бачимо що саме коїться навколо, якою саме ціною наша держава здобуває ті чи інші успіхи, чи, що несамовито гірше — нечисленні відомі нам поразки. А з іншої — ми, ті хто має таку можливість, повинні жити, інакше усі ті здобутки, в першу чергу наших військових, будуть просто марними і не вартими тих жертв, що покладені задля нашого з вами життя.
Цей внутрішній крик постійно звучить, відбиваючись від стінок черепної коробки, постійно нагадує про себе навіть тоді, коли, здавалось би, навколо усе ніби нормально, в ті нечасті хвилини, коли видається, що усе так, як раніше. Та ні. Не так. Не так як раніше. Наша реальність викривлена, і разом з нею викривлені ми.
Але ми маємо, та що там, ми зобов’язані не впадати у відчай, бо на нашій крихкій спільній свідомості ледве-ледве тримається усе навколо, тримається наша країна, для якої надзвичайно важливо, щоб ми ходили на роботу, пили лате, дозволяли собі відпочивати, хай на кілька коротких годин, щоб та прозора, майже щезаюча ментальна стабільність не розлетілася на тисячі дрібних друзок.
І саме тому зараз, як ніколи, надзвичайно важливо, щоб поряд були ті люди, заради яких ти й тримаєш цей внутрішній крик, ті люди, чиє плече поряд з твоїм, з якими ти можеш робити неймовірні справи, ті люди, що поряд бо на нескінченній відстані електронних сигналів, ті люди, з якими відчуваєш себе в крихкій, але безпеці.
І ті люди, з якими ти можеш випустити цей крик без крику, щоб припинили нарешті бриніти на очах ті сльози, які ти цілими днями надлюдськими зусиллями втримуєш в собі.
Надибав сьогодні в твітері на цю картинку, що, на мою думку, відображає як мінімум мій особистий стан в останні місяці. Ззовні я можу здаватися спокійним та врівноваженим, але внутрішньо я майже постійно кричу, і іноді цей внутрішній крик майже виривається на волю.
Той стрес, в якому ми постійно живемо, неможливо описати словами, неможливо виразити, і, як мені ввижається, навіть неможливо усвідомити нам самим. Емоційно ми ніби втрапили в пастку між пекучих вогнів, коли, з однієї сторони, ми бачимо що саме коїться навколо, якою саме ціною наша держава здобуває ті чи інші успіхи, чи, що несамовито гірше — нечисленні відомі нам поразки. А з іншої — ми, ті хто має таку можливість, повинні жити, інакше усі ті здобутки, в першу чергу наших військових, будуть просто марними і не вартими тих жертв, що покладені задля нашого з вами життя.
Цей внутрішній крик постійно звучить, відбиваючись від стінок черепної коробки, постійно нагадує про себе навіть тоді, коли, здавалось би, навколо усе ніби нормально, в ті нечасті хвилини, коли видається, що усе так, як раніше. Та ні. Не так. Не так як раніше. Наша реальність викривлена, і разом з нею викривлені ми.
Але ми маємо, та що там, ми зобов’язані не впадати у відчай, бо на нашій крихкій спільній свідомості ледве-ледве тримається усе навколо, тримається наша країна, для якої надзвичайно важливо, щоб ми ходили на роботу, пили лате, дозволяли собі відпочивати, хай на кілька коротких годин, щоб та прозора, майже щезаюча ментальна стабільність не розлетілася на тисячі дрібних друзок.
І саме тому зараз, як ніколи, надзвичайно важливо, щоб поряд були ті люди, заради яких ти й тримаєш цей внутрішній крик, ті люди, чиє плече поряд з твоїм, з якими ти можеш робити неймовірні справи, ті люди, що поряд бо на нескінченній відстані електронних сигналів, ті люди, з якими відчуваєш себе в крихкій, але безпеці.
І ті люди, з якими ти можеш випустити цей крик без крику, щоб припинили нарешті бриніти на очах ті сльози, які ти цілими днями надлюдськими зусиллями втримуєш в собі.
Вітаю, сонечка мої. Наш коштозбір «Зима близько» триває і сьогодні ми починаємо збирати кошти на наступний пункт в списку, а саме — на 2 комплекти зимової ґуми для VW T4. Вартість однієї шини 3850 гривень, тож загалом потрібно 30800 гривень.
Стартуємо не з нуля, в банці на сьогодні дзеленчить 7064 гривні. Також принагідно нагадую, що найкращий донат — це зроблений донат. Навіть якщо це 10 чи 20 гривень. А ще я дуже попрошу, щоб ви розказали про нашу з вами спільну справу вашим знайомим, друзям, рідним. Разом і батька легше бити, а русню — ще й приємно!
Цьом усім і гарного дня!
Реквізити банки «Зима близько»
https://send.monobank.ua/jar/4dMRQTE3B7
5375411200168206
Переглянути прогрес можна за цим посиланням
Ще маю прохання поширити дописи у фісбуці та у твіторі. І лінкедіні.
P.S. Поки я пишу цей допис, валькірія рушає на Нову Пошту забирати 98 балонів засобів для догляду за зброєю. Усього ми відправимо нашим котикам 117 таких балонів. Завдяки вам.
UPD: Уже маємо третину
Стартуємо не з нуля, в банці на сьогодні дзеленчить 7064 гривні. Також принагідно нагадую, що найкращий донат — це зроблений донат. Навіть якщо це 10 чи 20 гривень. А ще я дуже попрошу, щоб ви розказали про нашу з вами спільну справу вашим знайомим, друзям, рідним. Разом і батька легше бити, а русню — ще й приємно!
Цьом усім і гарного дня!
Реквізити банки «Зима близько»
https://send.monobank.ua/jar/4dMRQTE3B7
5375411200168206
Переглянути прогрес можна за цим посиланням
Ще маю прохання поширити дописи у фісбуці та у твіторі. І лінкедіні.
P.S. Поки я пишу цей допис, валькірія рушає на Нову Пошту забирати 98 балонів засобів для догляду за зброєю. Усього ми відправимо нашим котикам 117 таких балонів. Завдяки вам.
UPD: Уже маємо третину