#мислівслухі
Зі сном у мене давні проблеми. Сплю я дуже тонко і прокидаюся від найменшого шороху, засинаю довго, тому ніч зазвичай — це серія уривчастого спання з затягнутими відключками. Іноді вдається поспати довше, іноді менше, іноді я можу просто прокинутись годині о четвертій ранку і все, сон не йде, зайнятись нічим, і почуваюся я від того наче від бодуна. Так, я пробую всілякі там засинайні пігулки, різні способи для покращення сну, але то таке.
А живу я нині не так уже й далеко від залізниці, а хто живе так само, знає — ця штука аж ніяк не сприяє міцному та здоровому сну. Потяг, особливо вночі, гуде і стукає так, ніби над самісіньким вухом, і торохтить дооовго. Та до звичайних, пасажирських потягів, я ніби й звик уже, і навіть до нечастих раніше вантажних, але останнім часом залізниця почала звучати так, що я пару разів підбігав до вікна подивитись, чи то не літак летить, настільки потужно стали вони шуміти. Гуде, ніби прямо над тобою пролітає щось на кшталт “Мрії”, а потім починає стукати, лязкати, гуркотіти, струшуючи твоє нутро як на якихось шалених гірках.
Але саме від такого гуркоту та шуму мені стало навіть краще засинатися та міцніше спати, бо я здогадуюсь, що саме та куди їде на таких потягах, і чому саме вони аж так стали звучати. Я приблизно уявляю собі сумарну вагу такого вантажу, і саме тому дозволяю собі із задоволеною усмішкою вслухатися в цей гуркіт, наче в колискову, адже я тепер впевнений, що важкі “подарунки” їдуть туди, де вони потрібні, і що саме завдяки ним ми можемо спати трошечки, але спокійніше.
Їдьте, потяги, гуркотіть, струшуйте самі основи цього світу, щоб ваш вантаж дістався пункту призначення своєї подорожі, і вже там позбавляв сну тих, хто не дає спати усій нашій країні. Везіть, везіть все більше важких, металевих, грізних “пакуночків”, щоб русня навіки забула про сон та спокій!
--
Постав мені запитання
Зі сном у мене давні проблеми. Сплю я дуже тонко і прокидаюся від найменшого шороху, засинаю довго, тому ніч зазвичай — це серія уривчастого спання з затягнутими відключками. Іноді вдається поспати довше, іноді менше, іноді я можу просто прокинутись годині о четвертій ранку і все, сон не йде, зайнятись нічим, і почуваюся я від того наче від бодуна. Так, я пробую всілякі там засинайні пігулки, різні способи для покращення сну, але то таке.
А живу я нині не так уже й далеко від залізниці, а хто живе так само, знає — ця штука аж ніяк не сприяє міцному та здоровому сну. Потяг, особливо вночі, гуде і стукає так, ніби над самісіньким вухом, і торохтить дооовго. Та до звичайних, пасажирських потягів, я ніби й звик уже, і навіть до нечастих раніше вантажних, але останнім часом залізниця почала звучати так, що я пару разів підбігав до вікна подивитись, чи то не літак летить, настільки потужно стали вони шуміти. Гуде, ніби прямо над тобою пролітає щось на кшталт “Мрії”, а потім починає стукати, лязкати, гуркотіти, струшуючи твоє нутро як на якихось шалених гірках.
Але саме від такого гуркоту та шуму мені стало навіть краще засинатися та міцніше спати, бо я здогадуюсь, що саме та куди їде на таких потягах, і чому саме вони аж так стали звучати. Я приблизно уявляю собі сумарну вагу такого вантажу, і саме тому дозволяю собі із задоволеною усмішкою вслухатися в цей гуркіт, наче в колискову, адже я тепер впевнений, що важкі “подарунки” їдуть туди, де вони потрібні, і що саме завдяки ним ми можемо спати трошечки, але спокійніше.
Їдьте, потяги, гуркотіть, струшуйте самі основи цього світу, щоб ваш вантаж дістався пункту призначення своєї подорожі, і вже там позбавляв сну тих, хто не дає спати усій нашій країні. Везіть, везіть все більше важких, металевих, грізних “пакуночків”, щоб русня навіки забула про сон та спокій!
--
Постав мені запитання
Котики, скоро вже писатиму відео-відповіді на ваші питання, тож якщо хочете додати своє, ще маєте десь годинку на це. Нагадую, що оберу я три запитання.
А публікуватиму відео по одному, щоб не вийшла довга нудна ковбаса.
А публікуватиму відео по одному, щоб не вийшла довга нудна ковбаса.
Вітання всім котикам, особливо новим, і старим, дякую шо терпите і не валите з каналу!
Щонеділі я веду рубрику “Шо за хуйня цей твій канал, Бабіч?”, де коротко пояснюю, шо то за хуйня цей мій канал. Це не газета, не офіційне джерело інформації, цей персональний блог швидше схожий на стіну туалета, де пишуть всякі дич, яка приходить в голову, тіко у мене туалет чистий і хлоркою не воняє. Всі написи на стіні суто суб’єктивні і базуються на єдиній аксіомі “Бабіч завжди правий”.
Пишу всяке-разне, в основному це мислівлухі (ота сама настінна творчість), рідше спогади якісь або взагалі чуть не художню літературу. Іноді бувають казочки різного ступеню огидності. Якщо коротко — я транслюю сюди свій потік свідомості, вам нравицця, ви лайкаєте і коментите. Не нравиця, огидне і непріятне — що ж, дуже прикро, досвідання.
Сьогодні записав відео-відповіді на три питання, причому проїбав нормально сидіти в кадрі і тому в відяшках буду як гном, якому не принесли табуретку. Перше відео з мамкіним відеоблогіром Бабічем ждіть завтра.
Щоп’ятниці у нас відбувається невелика благодійна акція — Незамовлений ХепіМіл. Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня. За попередні тижні ми разом передали 116,928 гривень до благодійного фонду Марти Левченко «Мрія Марти».
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Всім пасіба за вніманіє.
Щонеділі я веду рубрику “Шо за хуйня цей твій канал, Бабіч?”, де коротко пояснюю, шо то за хуйня цей мій канал. Це не газета, не офіційне джерело інформації, цей персональний блог швидше схожий на стіну туалета, де пишуть всякі дич, яка приходить в голову, тіко у мене туалет чистий і хлоркою не воняє. Всі написи на стіні суто суб’єктивні і базуються на єдиній аксіомі “Бабіч завжди правий”.
Пишу всяке-разне, в основному це мислівлухі (ота сама настінна творчість), рідше спогади якісь або взагалі чуть не художню літературу. Іноді бувають казочки різного ступеню огидності. Якщо коротко — я транслюю сюди свій потік свідомості, вам нравицця, ви лайкаєте і коментите. Не нравиця, огидне і непріятне — що ж, дуже прикро, досвідання.
Сьогодні записав відео-відповіді на три питання, причому проїбав нормально сидіти в кадрі і тому в відяшках буду як гном, якому не принесли табуретку. Перше відео з мамкіним відеоблогіром Бабічем ждіть завтра.
Щоп’ятниці у нас відбувається невелика благодійна акція — Незамовлений ХепіМіл. Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня. За попередні тижні ми разом передали 116,928 гривень до благодійного фонду Марти Левченко «Мрія Марти».
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Всім пасіба за вніманіє.
#три_питання_для_бабіча
Випуск перший. Про ідеї та проєкти.
В цьому відео я відповідаю на запитання Marta Pancha — “Чи плануєте найближчим часом якісь проджекти не конче з своєї сфери - кулінарні форекзампл чи якісь аукціони благодійні, чи ше якусь нужну муть?”.
Нагадую, що цей формат для мене новий, відео писалось на картоплю, з якої дружина потім зробила деруни, звук — на зошит в лінійку, а думки скакали як обізяни в джунглях. А, і відео длінне вийшло, аж 8 хвилин. Це потомушо я чвякаю-хуякаю.
Обов’язково залиште свій коментар під цим дописом, щоб було зрозуміло чи мучити собі і вам сраку цим форматом.
Гарного вам початку дня!
📺 ВІДЕО НА ЮТУБІ
Випуск перший. Про ідеї та проєкти.
В цьому відео я відповідаю на запитання Marta Pancha — “Чи плануєте найближчим часом якісь проджекти не конче з своєї сфери - кулінарні форекзампл чи якісь аукціони благодійні, чи ше якусь нужну муть?”.
Нагадую, що цей формат для мене новий, відео писалось на картоплю, з якої дружина потім зробила деруни, звук — на зошит в лінійку, а думки скакали як обізяни в джунглях. А, і відео длінне вийшло, аж 8 хвилин. Це потомушо я чвякаю-хуякаю.
Обов’язково залиште свій коментар під цим дописом, щоб було зрозуміло чи мучити собі і вам сраку цим форматом.
Гарного вам початку дня!
📺 ВІДЕО НА ЮТУБІ
YouTube
Три питання для Бабіча. E1Q1 — Про нові проєкти
Питання від Marta Pancha
«Чи плануєте найближчим часом якісь проджекти не конче з своєї сфери — кулінарні форекзампл чи якісь аукціони благодійні, чи ше якусь нужну муть?»
«Чи плануєте найближчим часом якісь проджекти не конче з своєї сфери — кулінарні форекзампл чи якісь аукціони благодійні, чи ше якусь нужну муть?»
#мислівслухі
Короче, друзі, у мене для вас дуже погані новини.
Польща припиняє будь яку допомогу Україні, закриває кордони, розвертає вантажі зі зброєю назад до США та забороняє імпорт до України парувок та йогобели. Так-так, все саме так і відбувається в головах людей, які щиро обурені та засмучені тим фактом, що п’ятеро якихто людей не дали польському виконавцю на міжнародному конкурсі самодіяльності жодного балу, ви уявляєте! Уже прямо зараз до кордону з Україною прямують війська НАТО, щоб закрити небо, сонце і ліси в разі, якщо Валентина Ігорівна Петренко з Ковеля не вибачиться перед усім польським народом на своїй сторінці в фейсбук. Ну або хоча б не перепостить вибачення якогото відомого блогіра.
Бооожечко, я хуєю з тих людей. Я собі прямо бачу, як 24 лютого польскі високопосадовці обговорюють шо буде дальше, і такі між собою:
— Ну харашо, скільки ми їм будем помагать?
— Ну до Євробачення точно, а там подивимся, єслі нормальної оцінки не дадуть, то ну їх нахуй, хай самі їбуться.
Вот ви собі таку хуйню уявити можете? Ну я да, бо у мене фантазія їбанута, ну і чисто на поржать. Але то так не робе, тому я з невеличким ахуєм дивлюся на ту ж стрічку фб, де люди, блядь, на повному серйозі строчать величезні такі простині про то шо не обіжайтесь на нас, то всьо якіто підори, а ми вас любим, огогого, воооооот так любим, ізвініті-прастіті.
Є у мене таке, знаєте, малеееньке, ледь помітне відчуття, шо полякам якто насрать на то, скіко там балів хто кому дав, бо вся ця поїбота з піснями вляжеться за день-два, а йобнутий пітун шото ніяк не вляжеться, і тому нада якто забезпечить той момент, шоб, знаєте, Україна вистояла, а не отето всьо.
Короче, у мене враження таке, шо якшо нашому люду дати в руку писану торбу, то він її викине, найде якийсь кавалок гімна і уже з ним буде носитись як з писаною торбою.
Більше фахової аналітики щодо Євробачення чекайте пізніше
Короче, друзі, у мене для вас дуже погані новини.
Польща припиняє будь яку допомогу Україні, закриває кордони, розвертає вантажі зі зброєю назад до США та забороняє імпорт до України парувок та йогобели. Так-так, все саме так і відбувається в головах людей, які щиро обурені та засмучені тим фактом, що п’ятеро якихто людей не дали польському виконавцю на міжнародному конкурсі самодіяльності жодного балу, ви уявляєте! Уже прямо зараз до кордону з Україною прямують війська НАТО, щоб закрити небо, сонце і ліси в разі, якщо Валентина Ігорівна Петренко з Ковеля не вибачиться перед усім польським народом на своїй сторінці в фейсбук. Ну або хоча б не перепостить вибачення якогото відомого блогіра.
Бооожечко, я хуєю з тих людей. Я собі прямо бачу, як 24 лютого польскі високопосадовці обговорюють шо буде дальше, і такі між собою:
— Ну харашо, скільки ми їм будем помагать?
— Ну до Євробачення точно, а там подивимся, єслі нормальної оцінки не дадуть, то ну їх нахуй, хай самі їбуться.
Вот ви собі таку хуйню уявити можете? Ну я да, бо у мене фантазія їбанута, ну і чисто на поржать. Але то так не робе, тому я з невеличким ахуєм дивлюся на ту ж стрічку фб, де люди, блядь, на повному серйозі строчать величезні такі простині про то шо не обіжайтесь на нас, то всьо якіто підори, а ми вас любим, огогого, воооооот так любим, ізвініті-прастіті.
Є у мене таке, знаєте, малеееньке, ледь помітне відчуття, шо полякам якто насрать на то, скіко там балів хто кому дав, бо вся ця поїбота з піснями вляжеться за день-два, а йобнутий пітун шото ніяк не вляжеться, і тому нада якто забезпечить той момент, шоб, знаєте, Україна вистояла, а не отето всьо.
Короче, у мене враження таке, шо якшо нашому люду дати в руку писану торбу, то він її викине, найде якийсь кавалок гімна і уже з ним буде носитись як з писаною торбою.
Більше фахової аналітики щодо Євробачення чекайте пізніше
#три_питання_для_бабіча
E1Q2. Про розвиток каналу.
Сьогодні я відповідаю на запитання Aleksandr Chimshit — “Есть ли планы по развитию канала и какие они?”.
Коротенько (коротше ніж вчора то точно) пояснюю знову, чим цей канал є, чим не є, і які взагалі у мене можуть бути на нього плани.
Гарного вам початку дня!
P.S. Телеграм чото не грузить відео, переходьте за посиланням на ютуб:
📺 ВІДЕО НА ЮТУБІ
E1Q2. Про розвиток каналу.
Сьогодні я відповідаю на запитання Aleksandr Chimshit — “Есть ли планы по развитию канала и какие они?”.
Коротенько (коротше ніж вчора то точно) пояснюю знову, чим цей канал є, чим не є, і які взагалі у мене можуть бути на нього плани.
Гарного вам початку дня!
P.S. Телеграм чото не грузить відео, переходьте за посиланням на ютуб:
📺 ВІДЕО НА ЮТУБІ
YouTube
Три питання для Бабіча. E1Q2 — Про розвиток каналу
Питання від Aleksandr Chimshit
«Есть ли планы по развитию канала и какие они?»
«Есть ли планы по развитию канала и какие они?»
#мислівслухі
Одним з питань, які ви поставили мені, було “Якая любімая ўкраінская песня?”. Про це я хотів давно написати, трошки в ширшому контексті, тому розкажу вам трошки про мої стосунки з українською музику загалом.
В юності я відносив себе до субкультури реперів, носив широкі штані, кросівки в будь яку погоду, шапку на очі, займався трошки брейкдансом, зібрав навіть свій власний “гурт”, з яким ми, між іншим, мали кілька виступів на місцевих житомирських сценах, і в загальному реперував як міг. Слухав я на той час так званий “рускій реп”, який тоді ще не перетворився на речитативний блатняк, а був доволі самостійним, і, наважуся помітити, цілком собі цікавим явищем. Тому, очевидно, в той період 99% музики, що звучала у мене в навушниках, була російського виробництва. Американський реп я слухав геть трошечки, бо не так шоб дуже орієнтувався в англійській мові.
Приблизно одночасно із закінченням школи мене познайомили з рок-музикою, яку я до того ледь не зневажав, а тут раптом пройняло, і я в стислий термін став металхедом, рокером, металюгою чи ще як там мене можна було б обізвати. Тут уже, звичайно, я занурився в світ сучасного (ну, початок 2000-х, ну) англомовного року, переслухавши тонни гуртів, полюбивши деякі на довгі роки. Але української музики я тоді ще не слухав.
Злам відбувся, як не дивно, якраз в той період, коли я почав переходити на українську мову в спілкуванні, і доля звела мене з певним колом людей, завдяки яким, по перше, цей перехід відбувався набагато легше, а по друге вони познайомили мене з величезним шаром української культури, про існування якого я тоді міг тільки здогауватись. Івасюк, Брати Гадюкіни, Плач Єремії та багато інших виконавців увірвалися в мій медійний простір, і я почав з величезним подивом відкривати для себе дивний світ української культури. З тієї пори пройшло багато часу, але якраз відтоді моя любов до української пісні тільки міцнішає. Тоді я просто слухав усе, що мені радили, або про що дізнавався, особливо не розбираючи що до чого.
Коли я трошки підріс, я подивився на питання української музики трохи ширше і усвідомив, що вона завжди була… особливою, відрізнялася від того, що було навколо. Адже навіть за совка ми мали надзвичайно цікавий склад ансамблів та виконавців, які примудрялися творити суто український продукт, що вибивався за рамки партійних стандартів. А з приходом 90-х українська естрада пережила своєрідний ренесанс, і от якраз цей період мене тішить і засмучує найбільше.
Тоді в Україні творила величезна кількість музикантів, що не боялися експериментувати з формою, звуком, наповненням, раптова свобода спричинила справжній вибух не схожої ні на що творчости. І з величезним сумом я зараз розумію, що увесь цей пласт свіжої, незвичної музики був доволі швидко і успішно витіснений з медіа простору країни російським поп-продуктом. Так, багато гуртів тої пори досі творять і навіть отримали останнім часом друге дихання, та в загальному я тепер розумію, чому в пору мого дитинства та юности я був прихильником чужої музики, а не української, і причина тому огидна і банальна. Російський продукт виявилось легше і вигідніше продавати.
Зараз я з величезним задоволенням слухаю абсолютно різну музику — від надважкого року до надлегкого попу, і, що тішить мене найбільше, за останні роки я знаходжу усе більше і більше якісного, крутого продукту саме українського, українською мовою, з шикарним звуком та формою, що не поступається у виконанні та продакшені світовому рівню. Я в захваті від того, що сучасна українська музика може запропонувати мені все. Буквально.
А щодо улюбленої пісні? Це “Мантра” гурту “Qarpa”, бо саме альбом “InЖир” міцно пов’язаний у спогадах з ранньою весною, коли тільки починає тепліти і з’являються перші пуп’янки на деревах ).
Одним з питань, які ви поставили мені, було “Якая любімая ўкраінская песня?”. Про це я хотів давно написати, трошки в ширшому контексті, тому розкажу вам трошки про мої стосунки з українською музику загалом.
В юності я відносив себе до субкультури реперів, носив широкі штані, кросівки в будь яку погоду, шапку на очі, займався трошки брейкдансом, зібрав навіть свій власний “гурт”, з яким ми, між іншим, мали кілька виступів на місцевих житомирських сценах, і в загальному реперував як міг. Слухав я на той час так званий “рускій реп”, який тоді ще не перетворився на речитативний блатняк, а був доволі самостійним, і, наважуся помітити, цілком собі цікавим явищем. Тому, очевидно, в той період 99% музики, що звучала у мене в навушниках, була російського виробництва. Американський реп я слухав геть трошечки, бо не так шоб дуже орієнтувався в англійській мові.
Приблизно одночасно із закінченням школи мене познайомили з рок-музикою, яку я до того ледь не зневажав, а тут раптом пройняло, і я в стислий термін став металхедом, рокером, металюгою чи ще як там мене можна було б обізвати. Тут уже, звичайно, я занурився в світ сучасного (ну, початок 2000-х, ну) англомовного року, переслухавши тонни гуртів, полюбивши деякі на довгі роки. Але української музики я тоді ще не слухав.
Злам відбувся, як не дивно, якраз в той період, коли я почав переходити на українську мову в спілкуванні, і доля звела мене з певним колом людей, завдяки яким, по перше, цей перехід відбувався набагато легше, а по друге вони познайомили мене з величезним шаром української культури, про існування якого я тоді міг тільки здогауватись. Івасюк, Брати Гадюкіни, Плач Єремії та багато інших виконавців увірвалися в мій медійний простір, і я почав з величезним подивом відкривати для себе дивний світ української культури. З тієї пори пройшло багато часу, але якраз відтоді моя любов до української пісні тільки міцнішає. Тоді я просто слухав усе, що мені радили, або про що дізнавався, особливо не розбираючи що до чого.
Коли я трошки підріс, я подивився на питання української музики трохи ширше і усвідомив, що вона завжди була… особливою, відрізнялася від того, що було навколо. Адже навіть за совка ми мали надзвичайно цікавий склад ансамблів та виконавців, які примудрялися творити суто український продукт, що вибивався за рамки партійних стандартів. А з приходом 90-х українська естрада пережила своєрідний ренесанс, і от якраз цей період мене тішить і засмучує найбільше.
Тоді в Україні творила величезна кількість музикантів, що не боялися експериментувати з формою, звуком, наповненням, раптова свобода спричинила справжній вибух не схожої ні на що творчости. І з величезним сумом я зараз розумію, що увесь цей пласт свіжої, незвичної музики був доволі швидко і успішно витіснений з медіа простору країни російським поп-продуктом. Так, багато гуртів тої пори досі творять і навіть отримали останнім часом друге дихання, та в загальному я тепер розумію, чому в пору мого дитинства та юности я був прихильником чужої музики, а не української, і причина тому огидна і банальна. Російський продукт виявилось легше і вигідніше продавати.
Зараз я з величезним задоволенням слухаю абсолютно різну музику — від надважкого року до надлегкого попу, і, що тішить мене найбільше, за останні роки я знаходжу усе більше і більше якісного, крутого продукту саме українського, українською мовою, з шикарним звуком та формою, що не поступається у виконанні та продакшені світовому рівню. Я в захваті від того, що сучасна українська музика може запропонувати мені все. Буквально.
А щодо улюбленої пісні? Це “Мантра” гурту “Qarpa”, бо саме альбом “InЖир” міцно пов’язаний у спогадах з ранньою весною, коли тільки починає тепліти і з’являються перші пуп’янки на деревах ).
#три_питання_для_бабіча
E1Q3. Що вразило за останні три місяці.
Це питання від Tatiana I., і у відповіді на нього я розказую, хто і що вразило, а хто і що — ні.
Гарного вам початку дня!
P.S. Телеграм не грузить відео, переходьте за посиланням на ютуб:
📺 ВІДЕО НА ЮТУБІ
E1Q3. Що вразило за останні три місяці.
Це питання від Tatiana I., і у відповіді на нього я розказую, хто і що вразило, а хто і що — ні.
Гарного вам початку дня!
P.S. Телеграм не грузить відео, переходьте за посиланням на ютуб:
📺 ВІДЕО НА ЮТУБІ
YouTube
Три питання для Бабіча. Q1E3 — Що вразило за останні три місяці.
Питання від Tatiana I.
Привіт, котики!
Цей час прийшов, і я, як Берні Сандерс, yet again asking for your donation. Є у нас, можна, сказати, “підшефні” авіатори, яким ми час від часу діставали всілякі потрібні штуки поки вони були тут, близенько, а тепер хлопаки прямують туди, куди треба, і попросили нас допомогти дістати літню форму.
Вартість одного комплекта такої форми — 150€, а наших авіа-котиків — 20 людей, тож в загальному треба наскирдувати 3,000€. В перерахунку на гривню на сьогодні це 93,302.10 грн, або ж дев’яносто три тисячі триста дві гривні десять копійок.
Пропоную вам дуже вигідні умови — ви долучаєтесь копійочкою до збору, а я вам пишу тексти. Згода? Ну, тоді до діла!
👛 Баночка в Моно
💳 4731185629965986 Privat
55,216.04₴ █████░░░░░ 93,302.10₴
Цей час прийшов, і я, як Берні Сандерс, yet again asking for your donation. Є у нас, можна, сказати, “підшефні” авіатори, яким ми час від часу діставали всілякі потрібні штуки поки вони були тут, близенько, а тепер хлопаки прямують туди, куди треба, і попросили нас допомогти дістати літню форму.
Вартість одного комплекта такої форми — 150€, а наших авіа-котиків — 20 людей, тож в загальному треба наскирдувати 3,000€. В перерахунку на гривню на сьогодні це 93,302.10 грн, або ж дев’яносто три тисячі триста дві гривні десять копійок.
Пропоную вам дуже вигідні умови — ви долучаєтесь копійочкою до збору, а я вам пишу тексти. Згода? Ну, тоді до діла!
👛 Баночка в Моно
💳 4731185629965986 Privat
55,216.04₴ █████░░░░░ 93,302.10₴
Доброго ранку, котики! Сьогодні четвер, а отже — #день_кукухи на каналі!
Хто не в курсі, то щочетверга ми ділимося один з одним надбаннями, здобутками та просто приємними речима, що сталися з нами за минулий тиждень.
Я, наприклад, закрив одне TODO, якому уже бозна скільки років, а саме нарешті придбав і почав читати трилогію “Кіберпростір” Вільяма Ґібсона, так-так, ту саму, яка започаткувала сам жанр кіберпанку, і якою надихалися безліч авторів книг, музики, фільмів та ігор. Дуже цікаво, майже 40 років по виходу першого роману циклу, “Нейромант”, помічати в ньому деталі, сцени, образи, які ти вже бачив в тій же “Матриці”, наприклад, а гра Cyberpunk 2077 — то взагалі враження, що взяли складові елементи книги, добряче перетрусили і зібрали щось нове, але зі старих деталей.
В цілому я вже прочитав 3/4 першої книги, там якраз 4 частини, тож сьогодні-завтра мав би й завершити. Фантастичний жанр я люблю здавна й міцно, а от добратись до романів-основоположників не завжди вдається чомусь. Тому закриваю цю прогалину, і, відверто, дуже цьому радію!
А що хорошого сталося у вас, друзі?
—
⚡️ Збираємо 3,000€ для авіа-котиків ⚡️
—
Хто не в курсі, то щочетверга ми ділимося один з одним надбаннями, здобутками та просто приємними речима, що сталися з нами за минулий тиждень.
Я, наприклад, закрив одне TODO, якому уже бозна скільки років, а саме нарешті придбав і почав читати трилогію “Кіберпростір” Вільяма Ґібсона, так-так, ту саму, яка започаткувала сам жанр кіберпанку, і якою надихалися безліч авторів книг, музики, фільмів та ігор. Дуже цікаво, майже 40 років по виходу першого роману циклу, “Нейромант”, помічати в ньому деталі, сцени, образи, які ти вже бачив в тій же “Матриці”, наприклад, а гра Cyberpunk 2077 — то взагалі враження, що взяли складові елементи книги, добряче перетрусили і зібрали щось нове, але зі старих деталей.
В цілому я вже прочитав 3/4 першої книги, там якраз 4 частини, тож сьогодні-завтра мав би й завершити. Фантастичний жанр я люблю здавна й міцно, а от добратись до романів-основоположників не завжди вдається чомусь. Тому закриваю цю прогалину, і, відверто, дуже цьому радію!
А що хорошого сталося у вас, друзі?
—
⚡️ Збираємо 3,000€ для авіа-котиків ⚡️
—
#мислівслухі
Відео мої ви дивитись не спішите, тому буду вам ще фонити текстовими версіями відповідей на три питання для Бабіча.
Так от, одним із запитань було про сторонні проєкти (ніби це мій головний, бгг). Ідей, відверто кажучи, в моїй голові постійно роїться стільки, що я можу започаткувати щомісячне друковане видання “Часопис ідей від Бабіча. Бабіч придумав, а ви їбіться”. Більшість із них зникає в небутті, бо не такі вони вже оригінальні, немаленька частина решти живе трошки довше, але теж вкривається пилом, бо ідея може бути занадто масштабною до виконання, або в головій моїй вона крута, але не проходить валідацію реальним світом, або ще яка холєра.
І є зовсім невеличка частина речей, які я спроможний робити самотужки. Як от цей канал, до прикладу. А ще я вже давно задумав, і навіть почав в січні працювати над одним дуже особистим проєктом, але оскільки я дуже лінивий, а задум вимагає доволі значного вкладення часу, то на певний період я роботу над ним закинув. А от зараз думаю відновити роботи.
У батька мого завжди було безліч історій, байок, які він міг годинами розказувати, коли ми сиіли коло вогнища десь на березі річки, і вони завжди здавалися мені такими цікавими, захопливими, мені завжди здавалось, що у тата було дуже насичене подіями життя. Пригоди в армії, навчання та виробнича практика на Закарпатті, життя та робота за Полярним Колом, 90-і, оце все — справжній скарб сімейної історії. Одного дня я зрозумів, що мої діти, його онуки, ні разу не чули жодної з цих історій, і не знають по діда майже нічого в порівнянні зі мною.
І тоді у мене з’явилася ідея занотувати це все, може й зробити маленьку книжечку накладом в три екземпляри, в якій я б звів неоковирним словом ту історію нашої сім’ї, яку ще можна вберегти, яка ще не стала просто рядочком запису в метриці початку ХХ-го століття і парою пожовклих фото в старому альбомі. Тож в січні я приїхав до батьків і записав порядку 9-и годин спогадів батька. Від дитинства до сьогодні, він розповів все, що вважав за потрібне та цікаве, і хай ці історії сьогодні вже не звучать аж так захопливо як колись, хай ці байки насправді виявились не такими надзвичайними, як видавалися 14-річному мені, хай оповідач з тата тепер такий собі, та для мене абсолютно неважливо. Тепер я маю його спогади, які, будучи покладеними на історичний контекст, дають мені набагато більше та ширше уявлення про нього як людину, а для моїх дітей — дадуть змогу зазирнути за рамки чорно-білих фотографій цього усміхненого білявого й кучерявого юнака, що, сміючись, сидить на дереві і, можливо, відчути той подих сонячного дня на початку 70-х років, чи почути скрип снігу на дальній Півночі, на якому він стоїть, з пишними вусами, в розквіті сил в середині 80-х.
Хоч це й суто наша сімейна історія, і не цікава нікому окрім мене (я навіть не впевнений, що вона буде цікавою моїм дітям), однак, я думаю, що за цей проєкт мені варто взятися, не зважаючи ні на що. Хоча б для того, щоб було що переповідати своїм онукам про їхнього прадіда біля вогнища на риболовлі.
Відео мої ви дивитись не спішите, тому буду вам ще фонити текстовими версіями відповідей на три питання для Бабіча.
Так от, одним із запитань було про сторонні проєкти (ніби це мій головний, бгг). Ідей, відверто кажучи, в моїй голові постійно роїться стільки, що я можу започаткувати щомісячне друковане видання “Часопис ідей від Бабіча. Бабіч придумав, а ви їбіться”. Більшість із них зникає в небутті, бо не такі вони вже оригінальні, немаленька частина решти живе трошки довше, але теж вкривається пилом, бо ідея може бути занадто масштабною до виконання, або в головій моїй вона крута, але не проходить валідацію реальним світом, або ще яка холєра.
І є зовсім невеличка частина речей, які я спроможний робити самотужки. Як от цей канал, до прикладу. А ще я вже давно задумав, і навіть почав в січні працювати над одним дуже особистим проєктом, але оскільки я дуже лінивий, а задум вимагає доволі значного вкладення часу, то на певний період я роботу над ним закинув. А от зараз думаю відновити роботи.
У батька мого завжди було безліч історій, байок, які він міг годинами розказувати, коли ми сиіли коло вогнища десь на березі річки, і вони завжди здавалися мені такими цікавими, захопливими, мені завжди здавалось, що у тата було дуже насичене подіями життя. Пригоди в армії, навчання та виробнича практика на Закарпатті, життя та робота за Полярним Колом, 90-і, оце все — справжній скарб сімейної історії. Одного дня я зрозумів, що мої діти, його онуки, ні разу не чули жодної з цих історій, і не знають по діда майже нічого в порівнянні зі мною.
І тоді у мене з’явилася ідея занотувати це все, може й зробити маленьку книжечку накладом в три екземпляри, в якій я б звів неоковирним словом ту історію нашої сім’ї, яку ще можна вберегти, яка ще не стала просто рядочком запису в метриці початку ХХ-го століття і парою пожовклих фото в старому альбомі. Тож в січні я приїхав до батьків і записав порядку 9-и годин спогадів батька. Від дитинства до сьогодні, він розповів все, що вважав за потрібне та цікаве, і хай ці історії сьогодні вже не звучать аж так захопливо як колись, хай ці байки насправді виявились не такими надзвичайними, як видавалися 14-річному мені, хай оповідач з тата тепер такий собі, та для мене абсолютно неважливо. Тепер я маю його спогади, які, будучи покладеними на історичний контекст, дають мені набагато більше та ширше уявлення про нього як людину, а для моїх дітей — дадуть змогу зазирнути за рамки чорно-білих фотографій цього усміхненого білявого й кучерявого юнака, що, сміючись, сидить на дереві і, можливо, відчути той подих сонячного дня на початку 70-х років, чи почути скрип снігу на дальній Півночі, на якому він стоїть, з пишними вусами, в розквіті сил в середині 80-х.
Хоч це й суто наша сімейна історія, і не цікава нікому окрім мене (я навіть не впевнений, що вона буде цікавою моїм дітям), однак, я думаю, що за цей проєкт мені варто взятися, не зважаючи ні на що. Хоча б для того, щоб було що переповідати своїм онукам про їхнього прадіда біля вогнища на риболовлі.
#НезамовленийХепіМіл
Сьогодні уже восьмий Незамовлений ХепіМіл — маленька символічна акцію на вшанування пам’яті дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 232 дітей, замордовані на сьогодні русньой.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 232 ХепіМіли коштували б 19,488 гривень. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
19,488 гривень. 232 символічних ХепіМіли.
19,488.00₴ ██████████ 19,488.00₴
UPD: завершено!
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння. Переглянути результати попередніх зборів можна за хештегом #НезамовленийХепіМіл
P.P.S З інших карток можна поповнити, якщо відкрити посилання саме в браузері.
Сьогодні уже восьмий Незамовлений ХепіМіл — маленька символічна акцію на вшанування пам’яті дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 232 дітей, замордовані на сьогодні русньой.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 232 ХепіМіли коштували б 19,488 гривень. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
19,488 гривень. 232 символічних ХепіМіли.
19,488.00₴ ██████████ 19,488.00₴
UPD: завершено!
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння. Переглянути результати попередніх зборів можна за хештегом #НезамовленийХепіМіл
P.P.S З інших карток можна поповнити, якщо відкрити посилання саме в браузері.
#мислівслухі (1/2)
Марта Панча минулого тижня поставила мені таке, ніби конкретне, але водночас і дуже широке питання — “Як не просрати нашої перемоги?”
На цю тему я думав, і не раз, тож спробую викласти ці роздуми, відразу окресливши, що я в цьому питанні некомпетентний як лунь. Так от, перемога наша складатиметься умовно з двох частин — військової та соціальної. Військову перемогу “не проїбати” буде набагато легше, адже для цього буде дуже чітке бачення йобнутого сусіда, ні в кого не лишатиметься жодних ілюзій, ніякого “миру в очах” ніхто вже не бачитиме. Тому я особисто вважаю, що цю складову ми не проїбем. Це даватиметься важкою ціною — це збільшення видатків на оборону в рази, це підвищення податків, тобто для особливо ніжних срак це виллється в зниження їхнього комфорту. Ну, на них похуй. З іншої сторони мала б запрацювати на повну потужність оборонна промисловість, що завжди дає потужний поштовх для економіки. На сході та півдні країни будуть стояти наші війська, причому, я так підозрюю, в постійній бойовій готовності. Явно буде виведено на інший рівень протиповітряну оборону. Тобто в цьому плані країна однозначно використає тимчасове затишшя на повну потужність, бо якщо раніше відсутність такої підготовки можна було списати на те, що “війна десь там”, на те, що бубочки “втомились від війни”, то нині така хуйня вже не проканає, бо ракета прилітає не кудись “там”, а в цілком конкретний Львів. І всім уже чітко і ясно видно, навіть найфеєричнішим довбойобам, шо не “не все так однозначно”, і нема ніяких опочленців, а є цілком конкретний рускій їблан, який приходить і вбиває тебе, бо ти українець. Тому я особисто вважаю, що воєнна доктрина стане домінуючою на найближчі десятиліття, тому проїбати ми тут нічого не можем.
Чому я вжив вираз “тимчасове затишшя”? Бо повна і беззаперечна перемога України відбудеться лише тоді, коли нацистська федерація розлетиться на друзки, а московія вернеться до історичних кордонів, назви і стану — болота з жабами. До того — русня буде перти. Так, зараз гаряча фаза війни може закінчитися, перейти в затяжну, потім ми вийдемо на кордони, навіть повернем окуповані частини сходу (з Кримом складніше, тут навіть такому додіку як я це зрозуміло). Це можна буде вважати певною перемогою, але будьте певні, що русня то використає просто як нагоду підготувати новий наступ. “А єслі путін умре?”, — запитаєте ви. Та пахую, там за порєбріком живе один огромний колективний путін, тому щоб знищити цю гідру, треба щоб вона йобнулась сама під своєю вагою гівна. Тому будьте готові до періодів затишшя та періодів загострень. Я навіть не впевнений, що на наш вік припаде таке щастя, як відсвяткувати повну та беззаперечну Перемогу, але маєм до того докладати усіх зусиль.
Марта Панча минулого тижня поставила мені таке, ніби конкретне, але водночас і дуже широке питання — “Як не просрати нашої перемоги?”
На цю тему я думав, і не раз, тож спробую викласти ці роздуми, відразу окресливши, що я в цьому питанні некомпетентний як лунь. Так от, перемога наша складатиметься умовно з двох частин — військової та соціальної. Військову перемогу “не проїбати” буде набагато легше, адже для цього буде дуже чітке бачення йобнутого сусіда, ні в кого не лишатиметься жодних ілюзій, ніякого “миру в очах” ніхто вже не бачитиме. Тому я особисто вважаю, що цю складову ми не проїбем. Це даватиметься важкою ціною — це збільшення видатків на оборону в рази, це підвищення податків, тобто для особливо ніжних срак це виллється в зниження їхнього комфорту. Ну, на них похуй. З іншої сторони мала б запрацювати на повну потужність оборонна промисловість, що завжди дає потужний поштовх для економіки. На сході та півдні країни будуть стояти наші війська, причому, я так підозрюю, в постійній бойовій готовності. Явно буде виведено на інший рівень протиповітряну оборону. Тобто в цьому плані країна однозначно використає тимчасове затишшя на повну потужність, бо якщо раніше відсутність такої підготовки можна було списати на те, що “війна десь там”, на те, що бубочки “втомились від війни”, то нині така хуйня вже не проканає, бо ракета прилітає не кудись “там”, а в цілком конкретний Львів. І всім уже чітко і ясно видно, навіть найфеєричнішим довбойобам, шо не “не все так однозначно”, і нема ніяких опочленців, а є цілком конкретний рускій їблан, який приходить і вбиває тебе, бо ти українець. Тому я особисто вважаю, що воєнна доктрина стане домінуючою на найближчі десятиліття, тому проїбати ми тут нічого не можем.
Чому я вжив вираз “тимчасове затишшя”? Бо повна і беззаперечна перемога України відбудеться лише тоді, коли нацистська федерація розлетиться на друзки, а московія вернеться до історичних кордонів, назви і стану — болота з жабами. До того — русня буде перти. Так, зараз гаряча фаза війни може закінчитися, перейти в затяжну, потім ми вийдемо на кордони, навіть повернем окуповані частини сходу (з Кримом складніше, тут навіть такому додіку як я це зрозуміло). Це можна буде вважати певною перемогою, але будьте певні, що русня то використає просто як нагоду підготувати новий наступ. “А єслі путін умре?”, — запитаєте ви. Та пахую, там за порєбріком живе один огромний колективний путін, тому щоб знищити цю гідру, треба щоб вона йобнулась сама під своєю вагою гівна. Тому будьте готові до періодів затишшя та періодів загострень. Я навіть не впевнений, що на наш вік припаде таке щастя, як відсвяткувати повну та беззаперечну Перемогу, але маєм до того докладати усіх зусиль.
#мислівслухі (2/2)
А от друга складова, соціяльна — оце річ складна, і тут я можу хіба кидати в небо здогадки. Дивіться, зараз українське суспільство вчергове переживає трансформацію, народжуються нові інституції, в рази ефективніші за державні, навіть незважаючи на спроби державного болота їх затягнути і переварити в собі. Постає нова каста — волонтери, що відрізняються, по-перше, величезною ефективністю на абсолютно різних рівнях, а по-друге — мають нульову терпимість до корупції, адже вона напряму заважає їм виконувати свої задачі. Я би сказав, що якраз на основі цієї касти є шанс збудувати частину нової державної еліти, справжньої еліти, а не отої пердячої комуністичної хуйні, про яку нам 30 років писали в газетах шо вони “еліта”.
Саме суспільство ж просто зобов’язано стати активнішим. В рази, в десятки разів, в сотні, блядь. Після умовної перемоги ми матимемо дуже маленьке вікно можливостей для справжньої заміни еліт, для справжньої очистки держави від гнилі, як ворожої, так і внутрішньої. Не повинно більше бути виборів з явкою в 30%, не повинно бути акцій протесту на 10 людей, нове суспільство не може постати з диванних аналітиків і твітерного протесту. Тому нам доведеться провести глибоку трансформацію самих себе, і вийде це далеко не у кожного, на жаль, але на мою думку це єдиний шлях збудувати дійсно міцну державу.
На заваді цьому ставатиме дуже багато чинників — від нинішніх можновладців, від силових структур, від пасіонаріїв, до нас самих. На мій погляд, українці — дуже м’які та незлопам’ятні і дуже швидко прощають. І так само швидко простять усі довоєнні гріхи за звитяги воєнного часу, так само простять та забудуть злодіяння, заподіяні зараз нашими, рідними, можновладцями, корупціонерами, просто мудилами та іншими мутілами, і, будьте певні, за кілька поколінь якщо й не простять повністю, то як мінімум не будуть бить в єбало русню. Ось це й страшить найбільше, бо ось ця наша доброта може обернутися проти нас самих же.
Тож якщо коротко — ми не можемо “проїбати” перемогу в цій війні, бо переможець в ній буде лише один, а от всрати шанс на повне перезавантаження нації — це ми з радістю.
А от друга складова, соціяльна — оце річ складна, і тут я можу хіба кидати в небо здогадки. Дивіться, зараз українське суспільство вчергове переживає трансформацію, народжуються нові інституції, в рази ефективніші за державні, навіть незважаючи на спроби державного болота їх затягнути і переварити в собі. Постає нова каста — волонтери, що відрізняються, по-перше, величезною ефективністю на абсолютно різних рівнях, а по-друге — мають нульову терпимість до корупції, адже вона напряму заважає їм виконувати свої задачі. Я би сказав, що якраз на основі цієї касти є шанс збудувати частину нової державної еліти, справжньої еліти, а не отої пердячої комуністичної хуйні, про яку нам 30 років писали в газетах шо вони “еліта”.
Саме суспільство ж просто зобов’язано стати активнішим. В рази, в десятки разів, в сотні, блядь. Після умовної перемоги ми матимемо дуже маленьке вікно можливостей для справжньої заміни еліт, для справжньої очистки держави від гнилі, як ворожої, так і внутрішньої. Не повинно більше бути виборів з явкою в 30%, не повинно бути акцій протесту на 10 людей, нове суспільство не може постати з диванних аналітиків і твітерного протесту. Тому нам доведеться провести глибоку трансформацію самих себе, і вийде це далеко не у кожного, на жаль, але на мою думку це єдиний шлях збудувати дійсно міцну державу.
На заваді цьому ставатиме дуже багато чинників — від нинішніх можновладців, від силових структур, від пасіонаріїв, до нас самих. На мій погляд, українці — дуже м’які та незлопам’ятні і дуже швидко прощають. І так само швидко простять усі довоєнні гріхи за звитяги воєнного часу, так само простять та забудуть злодіяння, заподіяні зараз нашими, рідними, можновладцями, корупціонерами, просто мудилами та іншими мутілами, і, будьте певні, за кілька поколінь якщо й не простять повністю, то як мінімум не будуть бить в єбало русню. Ось це й страшить найбільше, бо ось ця наша доброта може обернутися проти нас самих же.
Тож якщо коротко — ми не можемо “проїбати” перемогу в цій війні, бо переможець в ній буде лише один, а от всрати шанс на повне перезавантаження нації — це ми з радістю.
#короткий_зміст_попередніх_серій
15 травня − 21 травня
#три_питання_для_бабіча
— E1Q1. Про ідеї та проєкти
— E1Q2. Про розвиток каналу
— E1Q3. Що вразило за останні три місяці.
#мислівслухі
— Євробачення, пук-пук
— Трошки ще про музику
— День кукухи на каналі
— Про ідеї, тільки буквами
— Як не всрати перемогу, Військове.
— Як не всрати перемогу. Суспільне.
15 травня − 21 травня
#три_питання_для_бабіча
— E1Q1. Про ідеї та проєкти
— E1Q2. Про розвиток каналу
— E1Q3. Що вразило за останні три місяці.
#мислівслухі
— Євробачення, пук-пук
— Трошки ще про музику
— День кукухи на каналі
— Про ідеї, тільки буквами
— Як не всрати перемогу, Військове.
— Як не всрати перемогу. Суспільне.
А ще принагідно нагадую, що зараз триває два збори:
Довгий, на літню форму для наших авіа-котиків, 3000€
47,216.74₴ █████░░░░░ 93,302.10₴
І вперше Незамовлений ХепіМіл не вдалося завершити за день.
UPD: закрили!
19,488.00₴ ██████████ 19,488.00₴
Довгий, на літню форму для наших авіа-котиків, 3000€
47,216.74₴ █████░░░░░ 93,302.10₴
І вперше Незамовлений ХепіМіл не вдалося завершити за день.
UPD: закрили!
19,488.00₴ ██████████ 19,488.00₴
Восьмий #НезамовленийХепіМіл завершено і 19,488 гривень уже передано на потреби дитячого центру “Мрія Марти”. Дяку вам усім!
Також наступного тижня я відкрию банку в понеділок, бо, на жаль, ми уже не встигаємо зібрати цільову суму за один день. І цей факт я росіянам теж ніколи не пробачу.
Також наступного тижня я відкрию банку в понеділок, бо, на жаль, ми уже не встигаємо зібрати цільову суму за один день. І цей факт я росіянам теж ніколи не пробачу.
Три питання для Бабіча в відеоформаті не злетіли, але сама ідея мені сподобалась, тому, якщо вам цікаво почитати мою думку щодо конкретного питання — ласкаво прошу, питайте мене в коментарях до цього допису, обиратиму цікаві для себе теми та писатиму, писатиму, писатиму. В темах себе не стримуйте.
Найактивнішим учасникам буду посилати привіти і цьом у лобіка ;)
Найактивнішим учасникам буду посилати привіти і цьом у лобіка ;)
#оповідання
Легенда про грім [1/3]
З півночі насувалися важкі, чорні хмари, від яких несло крижаним подихом, що колючим вітром крутився поміж скель, хитав гілки дерев та прибивав до землі і без того невисоку жорстку траву, яка росла серед уламків кам’яних брил, вперто пнучись через суху, всипану дрібним шротом землю.
Схилом поспішно підіймалися троє — двоє дорослих чоловіків та хлопчик, час від часу озираючись на небокрай, прикидаючи, скільки ще часу вони мають до початку грози, що обіцяла бути суворою, нещадною, такою, що буває раз на кілька зим. Вони прямували до печери, в якій незліченні подорожні облаштовували собі прихисток якраз на випадок такої бурі, сніговію чи інших нещасть. Печера розташовувалась на півшляху під нічними таборами, тому заночувати в ній вважалось за недобрий знак, раз боги не давали своєї волі аби люди безпечно завершили свій денний шлях.
Найстарший з чоловіків, що були братами, на ймення Вовчур, зупинився біля темного провалля в скелі, камінь навколо якого було усипано магічними рунами, накресленими безліччю рук, власники яких знаходили прихисток серед незатишних, але надійних стін печери. Деякі знаки були майже свіжі, деякі ж уже ледь виднілися на шорсткій поверхні, вивітрені та омиті дощами й морожені снігами стародавніх зим.
— Прийшли. — промовив чоловік, — І встигли.
Хмари наближалися і навколо починало швидко темніти, хоча й сонце було ще високо на небі. Пориви вітру ставали усе холоднішими і усе злішими, плащі з важкої шкіри на мисливцях тріпало на всі сторони, ніби безіменні духи шарпали їх своїми крижаними безтілесними руками в безсилій люті, намагаючись висмикнуті їх зі світу живих та затягти до свого світу. Вовчур занурив пальці в торбинку з білою сумішшю на ремені та накреслив знак свого роду поруч з іншими.
Подорожні розпалили багаття з гілля, що було наскладано під дальньою стіною печери. Його залишили попередні гості, і так само вчинять назавтра вони, полишаючи цей тимчасовий прихисток. Такий порядок був заведений з давніх-давен і ніхто не наважувався перевірити чи розгніваються предки, якщо перервати цей ланцюжок.
Назовні в землю вдарили перші важкі краплі дощу, здіймаючи навколо себе маленькі хмарки пилу, що ним було вкрито пересохлий ґрунт, та розкидаючи в сторони дрібний шрот кам’яної крихти. Уже через декілька подихів дощ перетворився на прядиво з темних ниток води, що струменіла з чорного, грізного неба, а коли мандрівники нарешті завершили облаштування стоянки, вода суцільною стіною падала згори, скочуючись до підніжжя скелі бурхливими потоками, що вирували, збиваючись піною ти викручуючи зі схилу невелике каміння.
Легенда про грім [1/3]
З півночі насувалися важкі, чорні хмари, від яких несло крижаним подихом, що колючим вітром крутився поміж скель, хитав гілки дерев та прибивав до землі і без того невисоку жорстку траву, яка росла серед уламків кам’яних брил, вперто пнучись через суху, всипану дрібним шротом землю.
Схилом поспішно підіймалися троє — двоє дорослих чоловіків та хлопчик, час від часу озираючись на небокрай, прикидаючи, скільки ще часу вони мають до початку грози, що обіцяла бути суворою, нещадною, такою, що буває раз на кілька зим. Вони прямували до печери, в якій незліченні подорожні облаштовували собі прихисток якраз на випадок такої бурі, сніговію чи інших нещасть. Печера розташовувалась на півшляху під нічними таборами, тому заночувати в ній вважалось за недобрий знак, раз боги не давали своєї волі аби люди безпечно завершили свій денний шлях.
Найстарший з чоловіків, що були братами, на ймення Вовчур, зупинився біля темного провалля в скелі, камінь навколо якого було усипано магічними рунами, накресленими безліччю рук, власники яких знаходили прихисток серед незатишних, але надійних стін печери. Деякі знаки були майже свіжі, деякі ж уже ледь виднілися на шорсткій поверхні, вивітрені та омиті дощами й морожені снігами стародавніх зим.
— Прийшли. — промовив чоловік, — І встигли.
Хмари наближалися і навколо починало швидко темніти, хоча й сонце було ще високо на небі. Пориви вітру ставали усе холоднішими і усе злішими, плащі з важкої шкіри на мисливцях тріпало на всі сторони, ніби безіменні духи шарпали їх своїми крижаними безтілесними руками в безсилій люті, намагаючись висмикнуті їх зі світу живих та затягти до свого світу. Вовчур занурив пальці в торбинку з білою сумішшю на ремені та накреслив знак свого роду поруч з іншими.
Подорожні розпалили багаття з гілля, що було наскладано під дальньою стіною печери. Його залишили попередні гості, і так само вчинять назавтра вони, полишаючи цей тимчасовий прихисток. Такий порядок був заведений з давніх-давен і ніхто не наважувався перевірити чи розгніваються предки, якщо перервати цей ланцюжок.
Назовні в землю вдарили перші важкі краплі дощу, здіймаючи навколо себе маленькі хмарки пилу, що ним було вкрито пересохлий ґрунт, та розкидаючи в сторони дрібний шрот кам’яної крихти. Уже через декілька подихів дощ перетворився на прядиво з темних ниток води, що струменіла з чорного, грізного неба, а коли мандрівники нарешті завершили облаштування стоянки, вода суцільною стіною падала згори, скочуючись до підніжжя скелі бурхливими потоками, що вирували, збиваючись піною ти викручуючи зі схилу невелике каміння.