Скільки себе пам’ятаю, біля мене завжди було дерево. Батько працював теслею аж до самої пенсії, і ще навіть декілька років на пенсії, аж поки не далося взнаки здоров’я і я не змусив його почати нарешті відпочивати від роботи. Повна хата інструментів — молотки, дрилі, шурупокрути, перфоратор, безліч стамесок, напилків, різців, лобзики ручні та електричні, купа жерстяних, ще радянських, баночок з-під кави з різноманітними цвяхам — від маленьких, якими прибивають штапік на вікна, до великих стодвадцяток, якими можна було збудувати дім, безліч брусочків, дощечок і дошок, усим цим вщент була заповнена веранда.
Змалечку тато вчив мене користуватися усим цим приладдям, помітно дратуючи матір, особливо коли ми сідали разом з ним на кухні, він щось майстрував, а я сидів поряд і бамкав молотком, забиваючи цвяхи, чи стругаючи якусь дерев’яшку стамескою. До речі, я мав особисту, ледь не іменну стамеску, тож теслював разом з батьком часто й замість бавитись іграшками. Від неї ж отримав і перший справжній, “робочий” шрам на пальці, який можна знайти і сьогодні.
Він часто брав мене з собою на роботу, і я крутився біля деревообробних станків, порпався в стружці, і іноді, під пильним наглядом батька, навіть мав змогу розпиляти якийсь брусочок на фрезерному станку! Фрезерна пилка оберталася із шаленою швидкістю, я пхав деревинку і вона розпадалася навпіл, а в повітрі з’являвся особливий запах нагрітої деревини, такий густий, він змішувався з ароматом свіжої стружки, що була розкидана по підлозі, і не було тоді моментів кращих, адже це я сам, своїми руками, на справжньому станку робив те, що робить мій тато! Ну і, звичайно, час від часу міг отримати по лобі обрізком, якщо недостатньо впевнено тримав брусок.
Коли я підріс, батько уже давав мені справжні завдання, я допомагав йому уже в його роботі — де підрізав дошку, де прибивав планку, де щось тримав, подавав. Батько завжди прагнув залучати мене до фізичної праці, і уже в тринадцять років я з ним вийшов на справжній об’єкт, і цілісіньке літо працював разом з ним. Я навіть отримував “справжню” зарплату (правда, із зарплати батька, але тим не менш). Після того я щоліта їздив з ним на заробітки і з 14 років уже отримував свою, власну, справжню зарплатню, яку міг витрачати на усі свої забаганки.
І досі запах розпиленого дерева переносить мене в ті особливі дитячі спогади, що вже нарізані дрібними уривками з різних років, та їх об’єднує одне — та любов та повага до фізичної праці, яких навчив мене батько, показуючи як тримати цвяшок, як різати дошку, як крутити шуруп. Я завжди вдячний йому за це, хоч, можливо, так і не казав йому цього напряму, та саме це навчило мене в жодному разі не зневажати жодної професії в світі, бо у кожного є своє місце в цьому пазлі, що зветься життям.
Змалечку тато вчив мене користуватися усим цим приладдям, помітно дратуючи матір, особливо коли ми сідали разом з ним на кухні, він щось майстрував, а я сидів поряд і бамкав молотком, забиваючи цвяхи, чи стругаючи якусь дерев’яшку стамескою. До речі, я мав особисту, ледь не іменну стамеску, тож теслював разом з батьком часто й замість бавитись іграшками. Від неї ж отримав і перший справжній, “робочий” шрам на пальці, який можна знайти і сьогодні.
Він часто брав мене з собою на роботу, і я крутився біля деревообробних станків, порпався в стружці, і іноді, під пильним наглядом батька, навіть мав змогу розпиляти якийсь брусочок на фрезерному станку! Фрезерна пилка оберталася із шаленою швидкістю, я пхав деревинку і вона розпадалася навпіл, а в повітрі з’являвся особливий запах нагрітої деревини, такий густий, він змішувався з ароматом свіжої стружки, що була розкидана по підлозі, і не було тоді моментів кращих, адже це я сам, своїми руками, на справжньому станку робив те, що робить мій тато! Ну і, звичайно, час від часу міг отримати по лобі обрізком, якщо недостатньо впевнено тримав брусок.
Коли я підріс, батько уже давав мені справжні завдання, я допомагав йому уже в його роботі — де підрізав дошку, де прибивав планку, де щось тримав, подавав. Батько завжди прагнув залучати мене до фізичної праці, і уже в тринадцять років я з ним вийшов на справжній об’єкт, і цілісіньке літо працював разом з ним. Я навіть отримував “справжню” зарплату (правда, із зарплати батька, але тим не менш). Після того я щоліта їздив з ним на заробітки і з 14 років уже отримував свою, власну, справжню зарплатню, яку міг витрачати на усі свої забаганки.
І досі запах розпиленого дерева переносить мене в ті особливі дитячі спогади, що вже нарізані дрібними уривками з різних років, та їх об’єднує одне — та любов та повага до фізичної праці, яких навчив мене батько, показуючи як тримати цвяшок, як різати дошку, як крутити шуруп. Я завжди вдячний йому за це, хоч, можливо, так і не казав йому цього напряму, та саме це навчило мене в жодному разі не зневажати жодної професії в світі, бо у кожного є своє місце в цьому пазлі, що зветься життям.
UPD: Завдяки не дуже анонімному добродію сьогоднішній збір майже закрито в екстрено швидкий термін ) Я залишаю банку відкритою, і усі кошти, зібрані понад сьогоднішній ХепіМіл, буде надіслано на користь ЗСУ.
UPD2: Сьогоднішній #НезамовленийХепіМіл завершено
#НезамовленийХепіМіл
Сьогодні ми уже вшосте проведемо з вами Незамовлений ХепіМіл — маленьку символічну акцію на вшанування пам’яті дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 223 дитини, замордовані на сьогодні русньой.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 223 ХепіМілів коштували б 18,732 гривні. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
18,732 гривні. 223 символічних ХепіМіли.
18,732 ₴ ██████████ 18,732 ₴
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння.
UPD2: Сьогоднішній #НезамовленийХепіМіл завершено
#НезамовленийХепіМіл
Сьогодні ми уже вшосте проведемо з вами Незамовлений ХепіМіл — маленьку символічну акцію на вшанування пам’яті дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 223 дитини, замордовані на сьогодні русньой.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 223 ХепіМілів коштували б 18,732 гривні. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
18,732 гривні. 223 символічних ХепіМіли.
18,732 ₴ ██████████ 18,732 ₴
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння.
#мислівслухі
Цей мислівслух я ношу уже тиждень, мабуть, і колись давно на цю тему вже висловлювався, але так, про між іншим. Так от, потрапив мені на очі допис одного, так званого «лідера суспільної думки», це, короче, така людина у фейсбуці, яка городить всяку хуйню з умним їбалом і робить вигляд шо шарить в тематиці сказаного. Короче, як Бабіч, тіко наоборот. І в цьому дописі, значить, оце от ЛСД пише, що це дуже не годиться, що від простих людей приховують всю правду™ про війну, і, значить, заколихують улесливим голосом Арестовича, аби люди не знали всю правду™ про війну і, короче, це всьо дуже плохо, бо люди не знають всю правду™ про війну. І взагалі, треба зробити максимально правдивий репортаж з передової, щоб люди побачили всю правду™ про війну. І в коментарях, звісно ж, відразу заклекотіло море голосів підтримки — “так, давай, звісно, ми хочемо знати всю правду™ про війну, ми хочемо знати вже і відразу, скільки точно і де загинуло воїнів ЗСУ, нам життєво необхідно знати точні втрати нашої техніки, ми просто жити не можемо без того, щоб нам в реальному часі не приходили сповіщення про загиблих та поранених!”.
І я прямо бачу як ці титани зі сталевими нервами, ці приклади нескореної психіки лишаються при здоровому ґлузді та продовжують займатися своїми буденними справами і зовсім, ні, в жодному разі, не отримують нервовий зрив та панічну атаку. Можливо це я один такий негодна слаба піська, який дає собі повний звіт в тому, що моя психіка просто фізично не стягне дізнатися зараз реальні масштаби втрат серед військових та цивільного населення? Можливо, я єдиний, для кого існує військова таємниця, а усім іншим для успішного життя, ефективної роботи та загального спокою просто необхідно усе це знати? Ну, закрадається така думка час від часу.
Особисто я вважаю, що як мінімум в цьому плані замовчування та ОТНАССКРИВАЮТ є надзвичайно доречним, і дозволяє хоч якось контролювати загальний емоційний стан суспільства. Просто уявіть, що ось цей шок, розпач та паніка перших днів стають для нас звичайним станом речей. Як думаєте, багато ми зможем досягти? Зможемо функціонувати як соціум, коли кожен з нас буде сидіти, пускаючи слинки та бемкаючи головою об стінку від ахуя?
Мені достатньо знати, що там, на фронті, є люди, які готові покласти своє життя аби я міг спати, їсти, підтримувати економіку, волонтерити, допомагати іншим волонтерам. Мені не потрібні точні цифри втрат, я знаю, що вони б’ються за нас усіх, і гинуть. Так, гинуть. І я безмежно вдячний їм за їхню жертву, я докладаю усіх можливих зусиль, щоб вони не гинули. Так само нашим захисникам не стане легше цілити у ворога, якщо вони знатимуть, що тил йобнувся і замість робити усе належне для перемоги, сидить скролить стрічки соцмереж і виє від розпачу.
Здобудемо перемогу, почнемо відбудовувати країну, держава нарешті розкриє усі списки, і віддамо належну шану кожному і кожній. Поіменно. Я не хочу плакати над цифрами. Я хочу віддати мої сльози людям, а не статистиці.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
Цей мислівслух я ношу уже тиждень, мабуть, і колись давно на цю тему вже висловлювався, але так, про між іншим. Так от, потрапив мені на очі допис одного, так званого «лідера суспільної думки», це, короче, така людина у фейсбуці, яка городить всяку хуйню з умним їбалом і робить вигляд шо шарить в тематиці сказаного. Короче, як Бабіч, тіко наоборот. І в цьому дописі, значить, оце от ЛСД пише, що це дуже не годиться, що від простих людей приховують всю правду™ про війну, і, значить, заколихують улесливим голосом Арестовича, аби люди не знали всю правду™ про війну і, короче, це всьо дуже плохо, бо люди не знають всю правду™ про війну. І взагалі, треба зробити максимально правдивий репортаж з передової, щоб люди побачили всю правду™ про війну. І в коментарях, звісно ж, відразу заклекотіло море голосів підтримки — “так, давай, звісно, ми хочемо знати всю правду™ про війну, ми хочемо знати вже і відразу, скільки точно і де загинуло воїнів ЗСУ, нам життєво необхідно знати точні втрати нашої техніки, ми просто жити не можемо без того, щоб нам в реальному часі не приходили сповіщення про загиблих та поранених!”.
І я прямо бачу як ці титани зі сталевими нервами, ці приклади нескореної психіки лишаються при здоровому ґлузді та продовжують займатися своїми буденними справами і зовсім, ні, в жодному разі, не отримують нервовий зрив та панічну атаку. Можливо це я один такий негодна слаба піська, який дає собі повний звіт в тому, що моя психіка просто фізично не стягне дізнатися зараз реальні масштаби втрат серед військових та цивільного населення? Можливо, я єдиний, для кого існує військова таємниця, а усім іншим для успішного життя, ефективної роботи та загального спокою просто необхідно усе це знати? Ну, закрадається така думка час від часу.
Особисто я вважаю, що як мінімум в цьому плані замовчування та ОТНАССКРИВАЮТ є надзвичайно доречним, і дозволяє хоч якось контролювати загальний емоційний стан суспільства. Просто уявіть, що ось цей шок, розпач та паніка перших днів стають для нас звичайним станом речей. Як думаєте, багато ми зможем досягти? Зможемо функціонувати як соціум, коли кожен з нас буде сидіти, пускаючи слинки та бемкаючи головою об стінку від ахуя?
Мені достатньо знати, що там, на фронті, є люди, які готові покласти своє життя аби я міг спати, їсти, підтримувати економіку, волонтерити, допомагати іншим волонтерам. Мені не потрібні точні цифри втрат, я знаю, що вони б’ються за нас усіх, і гинуть. Так, гинуть. І я безмежно вдячний їм за їхню жертву, я докладаю усіх можливих зусиль, щоб вони не гинули. Так само нашим захисникам не стане легше цілити у ворога, якщо вони знатимуть, що тил йобнувся і замість робити усе належне для перемоги, сидить скролить стрічки соцмереж і виє від розпачу.
Здобудемо перемогу, почнемо відбудовувати країну, держава нарешті розкриє усі списки, і віддамо належну шану кожному і кожній. Поіменно. Я не хочу плакати над цифрами. Я хочу віддати мої сльози людям, а не статистиці.
—
Поширення текстів вітається та заохочується за умов атрибуції автора
#НезамовленийХепіМіл завершено, ми з вами зібрали 18,732 ₴, що вже надіслані Марті Левченко, та ще додатково 1,575 ₴, що теж уже полетіли до наших захисників.
Дякую вам усім, я вас всіх дуже-дуже люблю!
Дякую вам усім, я вас всіх дуже-дуже люблю!
#мислівслухі
Цей тиждень особисто для мене виявився якимсь дуже незвичайним, зокрема тим, що він був занадто… нормальним. Таким нормальним, що в мене не палала срака ні від чого, окрім крилець KFC, у мене навіть не було натхнення на якісь проповіді чи піднесені роздуми, мені настільки не було про шо писати, шо я вам навіть показав свою кіску (насправді кота), а найбільш розумний мислівслух взагалі мав бути ще минулого тижня написаний. Повна і тотальна беталанність та марнування таланту, так би мовити.
З іншої сторони, воно ніби й має так бути, коли пишеться, тоді пишеться, я ж не на роботу сюда хожу, прийшло в голову — написав. А як голова чим іншим зайнята, то й не до писанини.
І, до речі, це абсолютно нормально бути непродуктивним. Я не маю на увазі, звичайно, постійно, але типу для внесення певного різноманіття в життя то можна. Інакше можна вигоріти нахєр і взагалі втратити інтерес до справи.
До чого цей мислівслух, спитаєте ви? А це я вам так м’яко натякаю, що казочки цього тижня не буде, живіть з цим тепер.
Цей тиждень особисто для мене виявився якимсь дуже незвичайним, зокрема тим, що він був занадто… нормальним. Таким нормальним, що в мене не палала срака ні від чого, окрім крилець KFC, у мене навіть не було натхнення на якісь проповіді чи піднесені роздуми, мені настільки не було про шо писати, шо я вам навіть показав свою кіску (насправді кота), а найбільш розумний мислівслух взагалі мав бути ще минулого тижня написаний. Повна і тотальна беталанність та марнування таланту, так би мовити.
З іншої сторони, воно ніби й має так бути, коли пишеться, тоді пишеться, я ж не на роботу сюда хожу, прийшло в голову — написав. А як голова чим іншим зайнята, то й не до писанини.
І, до речі, це абсолютно нормально бути непродуктивним. Я не маю на увазі, звичайно, постійно, але типу для внесення певного різноманіття в життя то можна. Інакше можна вигоріти нахєр і взагалі втратити інтерес до справи.
До чого цей мислівслух, спитаєте ви? А це я вам так м’яко натякаю, що казочки цього тижня не буде, живіть з цим тепер.
#короткий_зміст_попередніх_серій
30 квітня − 7 травня
#мислівслухі
— Читаєм Бабіча жопой
— Анон, виходь піздиться за гаражами
— Запрацювався
— Чи боїшся ти, Бабіч?
— День кукухи
— Підори суспільної думки
— Тиждень ні о чом
#жизнь
— Пригода на вокзалі
— Превіт, я Олівер
— Запах дерева
#опитування
— Шо ви тут забули?
30 квітня − 7 травня
#мислівслухі
— Читаєм Бабіча жопой
— Анон, виходь піздиться за гаражами
— Запрацювався
— Чи боїшся ти, Бабіч?
— День кукухи
— Підори суспільної думки
— Тиждень ні о чом
#жизнь
— Пригода на вокзалі
— Превіт, я Олівер
— Запах дерева
#опитування
— Шо ви тут забули?
#мислівслухі
Віу-віу сьогодні, канєшно, буде дохуя. Ціле міністерство нападу рф пообіцяло.
Найкраще, що ми можемо зробити в цій ситуації — то не швендяти містом, чемно ходити в укриття, чи то бімбосховище, чи то калідор, чи то спеціально обладнаний підвал (а не та братська могила, шо у мене в будинку).
Русня щас в максимально уйобіщному для себе положенні — відступити не можуть, бо з’їдять свої, толком здобувати якісь перемоги не можуть, бо українці дають їм пизди, а весь цивілізований світ помагає (ну або хоча б не мішає), от тому і займаються відвертою з військової точки зору хуйньою по принципу “горіла хата, гори й стодола”.
Шо там пітун завтра піздане на параді, кстаті, нікого в принципі їбать не должно, бо для нас це погоди суттєво не змінить, то суто внутрішні забавки єбанаріума. Він може даже оголосить ВІЙНУ, чо уж там.
Швидкого кінця тому блядському цирку поки не видно, а сьогодні-завтра в ракетно-бледінний спосіб вони будуть ублажати духів дідів на палках, приносячи їм ще й людські жертви. Папуаси, блядь. Вас я, ясне діло, попрошу зробити усе, щоб не потрапити в число цих жертв, тому робіть усьо шо я згадав на початку, ну і, звісно, в першу чергу дотримуйтесь офіційних вказівок. Ви мені треба цілими і здоровими.
Віу-віу сьогодні, канєшно, буде дохуя. Ціле міністерство нападу рф пообіцяло.
Найкраще, що ми можемо зробити в цій ситуації — то не швендяти містом, чемно ходити в укриття, чи то бімбосховище, чи то калідор, чи то спеціально обладнаний підвал (а не та братська могила, шо у мене в будинку).
Русня щас в максимально уйобіщному для себе положенні — відступити не можуть, бо з’їдять свої, толком здобувати якісь перемоги не можуть, бо українці дають їм пизди, а весь цивілізований світ помагає (ну або хоча б не мішає), от тому і займаються відвертою з військової точки зору хуйньою по принципу “горіла хата, гори й стодола”.
Шо там пітун завтра піздане на параді, кстаті, нікого в принципі їбать не должно, бо для нас це погоди суттєво не змінить, то суто внутрішні забавки єбанаріума. Він може даже оголосить ВІЙНУ, чо уж там.
Швидкого кінця тому блядському цирку поки не видно, а сьогодні-завтра в ракетно-бледінний спосіб вони будуть ублажати духів дідів на палках, приносячи їм ще й людські жертви. Папуаси, блядь. Вас я, ясне діло, попрошу зробити усе, щоб не потрапити в число цих жертв, тому робіть усьо шо я згадав на початку, ну і, звісно, в першу чергу дотримуйтесь офіційних вказівок. Ви мені треба цілими і здоровими.
Радий вітати усіх нових підписників за цей тиждень! Ви молодці, бо витримали мою писанину і не втікли з каналу.
Що це за канал? Явно не ЗМІ, не офіційне джерело інформації, і точно не фахово виважені судження та аналітика. Це мій куточок, в якому я вивітрюю свою голову, пишучи усякі мислі вслух. Всі думки суто суб’єктивні і базуються на єдиній аксіомі “Бабіч завжди правий”.
Пишу всяке, вам може подобатися, може нє — тут вже ваші проблеми. Тут все просто — я пишу, вам нравиця. Вам не нравиця — ви відписуєтесь. Пишу мислівслухі, проповіді, казочки, спогади з дитинства, одним словом — усе, що мені пасує.
Щоп’ятниці у нас відбувається невелика благодійна акція — Незамовлений ХепіМіл. Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня. За попередні тижні ми разом передали 97,944 гривень до благодійного фонду Марти Левченко «Мрія Марти».
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, що ви приділяєте мені та моїй писанині.
Що це за канал? Явно не ЗМІ, не офіційне джерело інформації, і точно не фахово виважені судження та аналітика. Це мій куточок, в якому я вивітрюю свою голову, пишучи усякі мислі вслух. Всі думки суто суб’єктивні і базуються на єдиній аксіомі “Бабіч завжди правий”.
Пишу всяке, вам може подобатися, може нє — тут вже ваші проблеми. Тут все просто — я пишу, вам нравиця. Вам не нравиця — ви відписуєтесь. Пишу мислівслухі, проповіді, казочки, спогади з дитинства, одним словом — усе, що мені пасує.
Щоп’ятниці у нас відбувається невелика благодійна акція — Незамовлений ХепіМіл. Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня. За попередні тижні ми разом передали 97,944 гривень до благодійного фонду Марти Левченко «Мрія Марти».
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, що ви приділяєте мені та моїй писанині.
#мислівслухі
З дном пабєди найсильніше у мене пов’язані два шкільних спогади, і це максимально всраті спогади, скажу я вам. І обидва — це конкурси воєнной пєсні (добре хоч не пляски), но каждий, блядь, по своєму унікальний і кончений.
Начну з відносно безобідного — це піджанр «сценка під всратого кабзона». Це, значить, коли нам давали пєсню якуто «фронтову», і ми должни були на сцені актового зала якойто школи мімічєскі ізображать проісходящє. Акторськими здібностями природа нас не то шо не обділяла, вона просто не позвала нас на роздачу, тому зі сторони це всьо виглядало як група буратін в гімнастьорках, які шото там совались, грусно дивились друг другу в очі і всяческі, значить, одигрували ролі защітніков отєчєства, або ще яка там хуйня співалась в пєсні.
Я впрягався в усю цю хуйню, як і в мільйон іншої самодіяльності, з єдиною корисливою метою — можна було пропетлять від уроків, а шо ше молодому організму нада? Це я до того пояснюю, шоб ви не подумали, шо мені це прямо нравилось, нє. Я реально впрягався тупо віздє.
Так от, оце воєнно-патріотічєске Євробачення було настільки всратим, шо я про нього почті ніхуя не помню, ярко лишився лише один епізод, який включає в себе актову залу школи, носілки, «раненого», «санітарку» і півсекунди труханів, що случайно попали в поле зору «раненого» і ще довго підтримували лібідо 14-річного подающого надєжди юнца.
Кстаті, вот зараз у мене назрів вопрос — а звідки, блядь, у нас був такий безкінечний запас гімнастьорок з пілотками, які пасували пездюкам у восьмому класі, га? Я дуже сподіваюсь, шо їх погризли нахуй миші, бо це самий уйобіщний одяг з усього, який мені доводилось носити (а я виріс в 90-х, нагадаю, знаю про шо говорю).
Другий же «конкурс», значить, це було змагання серед тих, у кого акторської майстерности ще менше ніж у попередніх учасників, тому на їхню долю випадало марширувать і при цьому горланити, опять, же, якусь дуже воєнно-патріотичну пєсню, но тепер не грусну, а пободріше, бо мєдлєнно марширувать це дуже хуйово. Ця єбаніна зазвичай відбувалась в парку (тоді Гагаріна, нині Шодуара), де, значить, опять же купа юнцов різного калібру, вроді від 8-го до 11-го класів, ходили коробочками у всратих гімнастьорках, їбашили туфлями в асфальт і шото там горлали про катюшу. Понад дорогою стояв президіум жюрі, зроблений наспіх зі столів з ближчої школи, і за ним сиділи старі пердуни з воєнкомату, і може якийто ше глава «спілки ветеранів ВОВ», і вони всі умільонно дивились на юних мальчіков в формі. Які критерії перемоги в конкурсі були, я понять не можу досі, бо їбашили туфлями асфальт і орали всі приблизно одинаково хуйово. Но одного разу наша школа даже виграла, і нам презентували так звану «воздушку» — ружжо для тіра, з якого ми всі постріляли рівно ніхуя раз, а ружжо завершило свій бойовий шлях в сейфі воєнрука. Або на базарі, куда він явно сплавив її за пару фляг водюні (ну скажіть, у кого воєнрук не бухав прямо на уроках?).
Оцей весь культ «пабєди» — це всігда було якесь ритуальне язичництво, постійне взивання до духів і спроби їх ублажить, шоб вони дарували врожай, жирних зайців і много риби, я не знаю. Ми тепер оцю всю хуйню можем бачити возведеною в абсолют, з танчіками в дитсадках, тіки у русні ці танчіки картонові, а нам вони настоящі заганяють. Я не бачу майбутнього там, де все крутиться навколо минулого, і дуже дуже вдячний нам, українцям, що, хоч повільно, але впевнено, ми відтискаємо цю всю хуйню з наших голів, і шо всім давно вже пахую на дідів на палках, «порохомпропах» і прочу поєбєнь.
Бо замість дрочити на чужу стару історію, ми творимо нову і свою.
Мирного вам дня, котики.
--
Поширювати тексти хто буде, Пушкін? Так він вмер давно і вопше русня. А ви нє.
З дном пабєди найсильніше у мене пов’язані два шкільних спогади, і це максимально всраті спогади, скажу я вам. І обидва — це конкурси воєнной пєсні (добре хоч не пляски), но каждий, блядь, по своєму унікальний і кончений.
Начну з відносно безобідного — це піджанр «сценка під всратого кабзона». Це, значить, коли нам давали пєсню якуто «фронтову», і ми должни були на сцені актового зала якойто школи мімічєскі ізображать проісходящє. Акторськими здібностями природа нас не то шо не обділяла, вона просто не позвала нас на роздачу, тому зі сторони це всьо виглядало як група буратін в гімнастьорках, які шото там совались, грусно дивились друг другу в очі і всяческі, значить, одигрували ролі защітніков отєчєства, або ще яка там хуйня співалась в пєсні.
Я впрягався в усю цю хуйню, як і в мільйон іншої самодіяльності, з єдиною корисливою метою — можна було пропетлять від уроків, а шо ше молодому організму нада? Це я до того пояснюю, шоб ви не подумали, шо мені це прямо нравилось, нє. Я реально впрягався тупо віздє.
Так от, оце воєнно-патріотічєске Євробачення було настільки всратим, шо я про нього почті ніхуя не помню, ярко лишився лише один епізод, який включає в себе актову залу школи, носілки, «раненого», «санітарку» і півсекунди труханів, що случайно попали в поле зору «раненого» і ще довго підтримували лібідо 14-річного подающого надєжди юнца.
Кстаті, вот зараз у мене назрів вопрос — а звідки, блядь, у нас був такий безкінечний запас гімнастьорок з пілотками, які пасували пездюкам у восьмому класі, га? Я дуже сподіваюсь, шо їх погризли нахуй миші, бо це самий уйобіщний одяг з усього, який мені доводилось носити (а я виріс в 90-х, нагадаю, знаю про шо говорю).
Другий же «конкурс», значить, це було змагання серед тих, у кого акторської майстерности ще менше ніж у попередніх учасників, тому на їхню долю випадало марширувать і при цьому горланити, опять, же, якусь дуже воєнно-патріотичну пєсню, но тепер не грусну, а пободріше, бо мєдлєнно марширувать це дуже хуйово. Ця єбаніна зазвичай відбувалась в парку (тоді Гагаріна, нині Шодуара), де, значить, опять же купа юнцов різного калібру, вроді від 8-го до 11-го класів, ходили коробочками у всратих гімнастьорках, їбашили туфлями в асфальт і шото там горлали про катюшу. Понад дорогою стояв президіум жюрі, зроблений наспіх зі столів з ближчої школи, і за ним сиділи старі пердуни з воєнкомату, і може якийто ше глава «спілки ветеранів ВОВ», і вони всі умільонно дивились на юних мальчіков в формі. Які критерії перемоги в конкурсі були, я понять не можу досі, бо їбашили туфлями асфальт і орали всі приблизно одинаково хуйово. Но одного разу наша школа даже виграла, і нам презентували так звану «воздушку» — ружжо для тіра, з якого ми всі постріляли рівно ніхуя раз, а ружжо завершило свій бойовий шлях в сейфі воєнрука. Або на базарі, куда він явно сплавив її за пару фляг водюні (ну скажіть, у кого воєнрук не бухав прямо на уроках?).
Оцей весь культ «пабєди» — це всігда було якесь ритуальне язичництво, постійне взивання до духів і спроби їх ублажить, шоб вони дарували врожай, жирних зайців і много риби, я не знаю. Ми тепер оцю всю хуйню можем бачити возведеною в абсолют, з танчіками в дитсадках, тіки у русні ці танчіки картонові, а нам вони настоящі заганяють. Я не бачу майбутнього там, де все крутиться навколо минулого, і дуже дуже вдячний нам, українцям, що, хоч повільно, але впевнено, ми відтискаємо цю всю хуйню з наших голів, і шо всім давно вже пахую на дідів на палках, «порохомпропах» і прочу поєбєнь.
Бо замість дрочити на чужу стару історію, ми творимо нову і свою.
Мирного вам дня, котики.
--
Поширювати тексти хто буде, Пушкін? Так він вмер давно і вопше русня. А ви нє.
В повітрі густо запахло бузком. Цей запах пов’язаний з моїм дитинством, мабуть, сильніше за усі інші тригери, разом узяті, мені достатньо просто вловити навіть залишки аромату від квіток, як мозок сам автоматично підсовує ретельно підібраний набір спогадів — звуки, картинки, відчуття.
Я жив в будинку, що колись належав до маєтку, і в якому колись проживали слуги пана. Таких було два, один напроти одного, а інші сторони уявного прямокутника утворювали відповідно панський будинок та гостьовий будинок. В панському будинку зараз знаходиться коледж культури та мистецтв імені Івана Огієнка, або ж, як ми його називали, “кульок”. А з іншої сторони, в бувшому гостьовому будинку, одну половину займає музична школа імені Святослава Ріхтера, іншу — все тей самий коледж. І ось, посередині між цими будівлями, була колись галявинка мого дитинства — дивний, повністю порослий травою клаптик подвір’я, на якому ми, дітвора, проводили практично весь літній час. І якраз навпроти моїх вікон завжди росли два кущі — жасмин та бузок, а поряд них зростала разом зі мною алича, що її посадила моя бабуся, щойно ми переїхали до цєї квартири.
Квітки на кущі бузку завжди були великі, і росли потужними китицями глибокого фіолетового кольору, саме того кольору, який кличуть “бузковим”. І пахли вони так само надзвичайно потужно. Я любив, особливо після травневої зливи, відкрити кватирку і впустити цей аромат в кімнату, аби він повільно заповнив увесь простір, пахнучи особливо яскраво, зволожений дощем, підкреслений свіжістю озону після потужних блискавок, що тріскали уже десь далеко…
Так для мене приходив травень — час, що вже дражнився безтурботністю літа, коли спека починала бути справжньою, сонце яскравим по літньому, але часом ночами ще було прохолодно. В травні школа ще скінчилась, але ти вже ставився до уроків з максимально доступним тобі недбальством, проводячи вечори до самісінької темряви спочатку в своєму подвір’ї, а потім, в старших класах — уже в чужому, куди сходились різні люди з різних вулиць, обличь багатьох з яких ти сьогодні і не згадаєш.
Навколо мінялось багато чого — мої “друзі”, мої інтереси, я, в кінці кінців, але кущ бузку та кущ жасмину завжди стояли поруч, знаменуючи своїм цвітом один початок літа, а другий його тріумф.
Збігли роки. Уже немає моєї галявинки дитинства, її перекопали під город сусіди, та занедбали той город буквально за рік, і тепер стоїть там сумний клаптик незрозуміло чого, без соковитої смарагдово-зеленої трави, але обнесений злим маленьким парканчиком, і немає двох нерозлучних кущів, які виявились нікому не потрібними, окрім мене. Немає уже й аличі. Залишилися лише ледь вловимі спогади, зіткані з дотику гарячого травневого сонця, з холодного подиху протягу з кватирки, з поплямованих жовтими кульбабами газонів, з густого-густого бузкового аромату. І я кожного року з нетерпінням чекаю на ту пору, коли під вікнами будинку, де я живу зараз, зацвів кущ бузку і я, мимохідь вловивши дотик його запаху, знову хоч на дрібку секунди перенісся туди, де галявинка, алича, жасмин і бузок, туди, де мені 12, і найбільша проблема в житті — це те, що я не почув, коли мама кликала до вечері.
Коли я стану дорослим і матиму свій будиночок, в моєму маленькому подвір’ї обов’язково буде зелена галявинка, і на її краю, якраз попід вікнами, стоятимуть поряд, наче подруги, кущі жасмину та бузку, і разом з ними зростатиме алича, яку посадить моя дружина для наших онуків…
Я жив в будинку, що колись належав до маєтку, і в якому колись проживали слуги пана. Таких було два, один напроти одного, а інші сторони уявного прямокутника утворювали відповідно панський будинок та гостьовий будинок. В панському будинку зараз знаходиться коледж культури та мистецтв імені Івана Огієнка, або ж, як ми його називали, “кульок”. А з іншої сторони, в бувшому гостьовому будинку, одну половину займає музична школа імені Святослава Ріхтера, іншу — все тей самий коледж. І ось, посередині між цими будівлями, була колись галявинка мого дитинства — дивний, повністю порослий травою клаптик подвір’я, на якому ми, дітвора, проводили практично весь літній час. І якраз навпроти моїх вікон завжди росли два кущі — жасмин та бузок, а поряд них зростала разом зі мною алича, що її посадила моя бабуся, щойно ми переїхали до цєї квартири.
Квітки на кущі бузку завжди були великі, і росли потужними китицями глибокого фіолетового кольору, саме того кольору, який кличуть “бузковим”. І пахли вони так само надзвичайно потужно. Я любив, особливо після травневої зливи, відкрити кватирку і впустити цей аромат в кімнату, аби він повільно заповнив увесь простір, пахнучи особливо яскраво, зволожений дощем, підкреслений свіжістю озону після потужних блискавок, що тріскали уже десь далеко…
Так для мене приходив травень — час, що вже дражнився безтурботністю літа, коли спека починала бути справжньою, сонце яскравим по літньому, але часом ночами ще було прохолодно. В травні школа ще скінчилась, але ти вже ставився до уроків з максимально доступним тобі недбальством, проводячи вечори до самісінької темряви спочатку в своєму подвір’ї, а потім, в старших класах — уже в чужому, куди сходились різні люди з різних вулиць, обличь багатьох з яких ти сьогодні і не згадаєш.
Навколо мінялось багато чого — мої “друзі”, мої інтереси, я, в кінці кінців, але кущ бузку та кущ жасмину завжди стояли поруч, знаменуючи своїм цвітом один початок літа, а другий його тріумф.
Збігли роки. Уже немає моєї галявинки дитинства, її перекопали під город сусіди, та занедбали той город буквально за рік, і тепер стоїть там сумний клаптик незрозуміло чого, без соковитої смарагдово-зеленої трави, але обнесений злим маленьким парканчиком, і немає двох нерозлучних кущів, які виявились нікому не потрібними, окрім мене. Немає уже й аличі. Залишилися лише ледь вловимі спогади, зіткані з дотику гарячого травневого сонця, з холодного подиху протягу з кватирки, з поплямованих жовтими кульбабами газонів, з густого-густого бузкового аромату. І я кожного року з нетерпінням чекаю на ту пору, коли під вікнами будинку, де я живу зараз, зацвів кущ бузку і я, мимохідь вловивши дотик його запаху, знову хоч на дрібку секунди перенісся туди, де галявинка, алича, жасмин і бузок, туди, де мені 12, і найбільша проблема в житті — це те, що я не почув, коли мама кликала до вечері.
Коли я стану дорослим і матиму свій будиночок, в моєму маленькому подвір’ї обов’язково буде зелена галявинка, і на її краю, якраз попід вікнами, стоятимуть поряд, наче подруги, кущі жасмину та бузку, і разом з ними зростатиме алича, яку посадить моя дружина для наших онуків…
#мислівслухі
Нещодавно у моєї старшої був день народження, і, звичайно ж, ми її запитали — “Доню, а що б ти хотіла в подарунок?”. І її відповідь змусила мене міцно так призадуматись, озирнутися довкола, трошки покопатися в собі, в своєму минулому, своїх комплексах і жменьці маленьких дитячих травм.
Вона відповіла “Не знаю, у мене є все, чого б я хотіла”.
Для мене, як тата, ці слова стали, певно, одними з найважливіших, які я почув від неї за останній час. У неї усе є. Я часто ловлю себе на думці, що це і є одна з найскладніших задач для батьків, ну окрім як транслювати свої травми на дітей. Все є. Я пригадую одну конкретну іграшку, яка була від мене на надзвичайно короткій відстані в товщину скла в кіоску, і в той же час на недосяжно далекій відстані ціни в 5 гривень. Цей трансформер переслідував мене в моїх дитячих мріях, це була одна з найкращих іграшок, якої у мене не було. 5 гривень. 2,5 долари. 73 гривні 75 копійок на сьогоднішні гроші без врахування інфляції. І на той час мої батьки не могли собі дозволити купити цього робота мені, бо це було щось біля 16 паляниць хліба. Місяць хліба.
У мене дуже довго не було речей, яких хотів я. Якщо це був одяг, то це був “зато зручний”, “зато теплий”, “зато практичний”. Якщо це були іграшки, то нові я бачив хіба кілька раз на рік в гарну погоду, коли їх дарували мені більш заможні родичі. І тому подібне. І, можливо, саме через це однією з моїх фіксацій стало те, що я хочу, щоб діти отримували те, що вони хочуть, яким би безглуздим і недоречним воно мені не видавалося. Але я, в загальному, не про це.
Я про те, що глобально ми, наше покоління, воно живе, працює, існує для того, щоб у нас все було. І у наших дітей. І у наших батьків. І у наших друзів. У всіх. В той час, як русня бачить найвищою своєю метою те, щоб у всіх навколо нічого не було. Хай навіть ціною того, що сама русня теж ходить з голою сракою, зате всі навколо теж з голою сракою. Це глобальна, монументальна різниця в світогляді, в сприйнятті реальности, це якась прірва шириною у всесвіт. Ми хочемо вирватися з болота неспроможности, з драгвини, в якій сидять хирляві гобліни, що бурмотять “вот у нас нє било, і нічєво, вирослі же нармальними людьмі” і тягнуть нас вниз, хапаючи нас зкорцюбленими від заздрости руками, намагаючись увесь світ перетворити на смердюче багно, в якому неможливо жодного руху, називаючи його “стабільністю”.
А я хочу жити в дзвінкому прозорому струмку, що жебонить, виблискуючи на весняному сонці, приносячи з кожною краплиною нові можливості, я хочу, щоб ми були маленькими сріблястими рибинками в цьому струмку, що стрімко несуться назустріч великій воді, якій ім’я — “світ”.
“У мене все є”. І у нас у всіх все буде.
—
Поширення текстів вітається.
Нещодавно у моєї старшої був день народження, і, звичайно ж, ми її запитали — “Доню, а що б ти хотіла в подарунок?”. І її відповідь змусила мене міцно так призадуматись, озирнутися довкола, трошки покопатися в собі, в своєму минулому, своїх комплексах і жменьці маленьких дитячих травм.
Вона відповіла “Не знаю, у мене є все, чого б я хотіла”.
Для мене, як тата, ці слова стали, певно, одними з найважливіших, які я почув від неї за останній час. У неї усе є. Я часто ловлю себе на думці, що це і є одна з найскладніших задач для батьків, ну окрім як транслювати свої травми на дітей. Все є. Я пригадую одну конкретну іграшку, яка була від мене на надзвичайно короткій відстані в товщину скла в кіоску, і в той же час на недосяжно далекій відстані ціни в 5 гривень. Цей трансформер переслідував мене в моїх дитячих мріях, це була одна з найкращих іграшок, якої у мене не було. 5 гривень. 2,5 долари. 73 гривні 75 копійок на сьогоднішні гроші без врахування інфляції. І на той час мої батьки не могли собі дозволити купити цього робота мені, бо це було щось біля 16 паляниць хліба. Місяць хліба.
У мене дуже довго не було речей, яких хотів я. Якщо це був одяг, то це був “зато зручний”, “зато теплий”, “зато практичний”. Якщо це були іграшки, то нові я бачив хіба кілька раз на рік в гарну погоду, коли їх дарували мені більш заможні родичі. І тому подібне. І, можливо, саме через це однією з моїх фіксацій стало те, що я хочу, щоб діти отримували те, що вони хочуть, яким би безглуздим і недоречним воно мені не видавалося. Але я, в загальному, не про це.
Я про те, що глобально ми, наше покоління, воно живе, працює, існує для того, щоб у нас все було. І у наших дітей. І у наших батьків. І у наших друзів. У всіх. В той час, як русня бачить найвищою своєю метою те, щоб у всіх навколо нічого не було. Хай навіть ціною того, що сама русня теж ходить з голою сракою, зате всі навколо теж з голою сракою. Це глобальна, монументальна різниця в світогляді, в сприйнятті реальности, це якась прірва шириною у всесвіт. Ми хочемо вирватися з болота неспроможности, з драгвини, в якій сидять хирляві гобліни, що бурмотять “вот у нас нє било, і нічєво, вирослі же нармальними людьмі” і тягнуть нас вниз, хапаючи нас зкорцюбленими від заздрости руками, намагаючись увесь світ перетворити на смердюче багно, в якому неможливо жодного руху, називаючи його “стабільністю”.
А я хочу жити в дзвінкому прозорому струмку, що жебонить, виблискуючи на весняному сонці, приносячи з кожною краплиною нові можливості, я хочу, щоб ми були маленькими сріблястими рибинками в цьому струмку, що стрімко несуться назустріч великій воді, якій ім’я — “світ”.
“У мене все є”. І у нас у всіх все буде.
—
Поширення текстів вітається.
#мислівслухі
Є, короче, такий старий всратий і несмішний анекдот про качечку, яка сидить біля сильних і красивих лебедів, коли ті збираються летіти у вирій, і ниє постійно “Канєєєєєшна, у вас вон які крила сильні…”, “Канєєєєшна, у вас вон які шиї довгі…”, “Канєєєєєшна, у вас вон які дзьоби сильні…” і інше в цьому дусі. Анекдот несмішний до упора, але от сама качечка — от вона має в цьому грішному світі не одне втілення, цілу армію аватарів, що познають свій дзен через постійне ниття в інтернетах про те, шо у когось дзьоб сильніший, а вот Україна — такоє.
Чо я нию ващє на цю тему. Вчора вимило в стрічку, значить, фісбуку наступний допис — скрін чужого допису оцими большими красівими буквами (за пиждження чужого контенту я ще окремо буду нить), де пише шось типу “ПОЛЬЩА ЗАПРІТИЛА ВСЮ РУСКУ МУЗИКУ НА ЗАКОНОДАВЧОМУ РІВНІ НА ВІКИ ВІЧНІ” (шо, кстаті, пиздьож, не найшов ніде такого), і скромна приписочка уже від дописувача, мол, “а вось в Україні 30 років уже «какаяразніца»!”. І прямо живо так бачу ту качечку по ту сторону монітора — “КАНЄЄЄЄЄЄШНА…”
Начнем з того, що з імовірністю 99% таку качечку як мінімум до 2013 року цілком задовольняли “Стариє пєсні о главном” на Новий Рік, Янукович на параді в Москві, журнал “Ліза” з Кобзоном на обкладинці і прочіє сєкрєти із жизні звьозд, більше того, ця качечка, швидше за все, була латентним носієм тієї самої “какаразніци”. А більшість качечок і до лютого цілком собі нормально могли в півока дивитись якогото піздудя чи іншого комедіана. Тільки питання у мене до них не в тому, що вони робили раніше, а якого хуя вони:
а) лицемірять;
б) ніхуя какби особо не робили, крім ниття по фісбуках як у нас всьо хуйово.
Адже ці качечки — це ж саме ті люди, що перші з величезним задоволенням підхоплюють будь яку зраду і радісно несуть її іншим людям, плямкаючи свіжим гівенцем прямісінько зі сраки зрадойобів. І весь їх внесок в інфовійні — це якраз активна участь в ній на боці ворога.
А щодо лицемірства — здорова, нормальна, адекватна людина завжди визнає свої помилки. І я теж до 2013 року слухав собі російську музику, теж дивився російський ютуб, теж не сприймав російський культурний контекст як цілком ворожий, теж вважав що там є хороші рускі. Але я не роблю вигляд, що цього нічого не було, і вопше я з дєтства за Зеленського.
Оце все ниття як у нас все хуйово — воно мене дратує пиздець просто. Тобі хуйово? Тобі не нравиця? Роби шось. Змінюй. Впливай. Знаходь однодумців і працюй на результат. А якщо ні, не пасує так, то привали пиздак, качечко, бо одна з причин шо все тобі так хуйово — то ти сама, качечко.
—
Поширенням цього допису можете зайнятись або ви, або Пушкін. І останньому я буду ніхуя не радий.
Є, короче, такий старий всратий і несмішний анекдот про качечку, яка сидить біля сильних і красивих лебедів, коли ті збираються летіти у вирій, і ниє постійно “Канєєєєєшна, у вас вон які крила сильні…”, “Канєєєєшна, у вас вон які шиї довгі…”, “Канєєєєєшна, у вас вон які дзьоби сильні…” і інше в цьому дусі. Анекдот несмішний до упора, але от сама качечка — от вона має в цьому грішному світі не одне втілення, цілу армію аватарів, що познають свій дзен через постійне ниття в інтернетах про те, шо у когось дзьоб сильніший, а вот Україна — такоє.
Чо я нию ващє на цю тему. Вчора вимило в стрічку, значить, фісбуку наступний допис — скрін чужого допису оцими большими красівими буквами (за пиждження чужого контенту я ще окремо буду нить), де пише шось типу “ПОЛЬЩА ЗАПРІТИЛА ВСЮ РУСКУ МУЗИКУ НА ЗАКОНОДАВЧОМУ РІВНІ НА ВІКИ ВІЧНІ” (шо, кстаті, пиздьож, не найшов ніде такого), і скромна приписочка уже від дописувача, мол, “а вось в Україні 30 років уже «какаяразніца»!”. І прямо живо так бачу ту качечку по ту сторону монітора — “КАНЄЄЄЄЄЄШНА…”
Начнем з того, що з імовірністю 99% таку качечку як мінімум до 2013 року цілком задовольняли “Стариє пєсні о главном” на Новий Рік, Янукович на параді в Москві, журнал “Ліза” з Кобзоном на обкладинці і прочіє сєкрєти із жизні звьозд, більше того, ця качечка, швидше за все, була латентним носієм тієї самої “какаразніци”. А більшість качечок і до лютого цілком собі нормально могли в півока дивитись якогото піздудя чи іншого комедіана. Тільки питання у мене до них не в тому, що вони робили раніше, а якого хуя вони:
а) лицемірять;
б) ніхуя какби особо не робили, крім ниття по фісбуках як у нас всьо хуйово.
Адже ці качечки — це ж саме ті люди, що перші з величезним задоволенням підхоплюють будь яку зраду і радісно несуть її іншим людям, плямкаючи свіжим гівенцем прямісінько зі сраки зрадойобів. І весь їх внесок в інфовійні — це якраз активна участь в ній на боці ворога.
А щодо лицемірства — здорова, нормальна, адекватна людина завжди визнає свої помилки. І я теж до 2013 року слухав собі російську музику, теж дивився російський ютуб, теж не сприймав російський культурний контекст як цілком ворожий, теж вважав що там є хороші рускі. Але я не роблю вигляд, що цього нічого не було, і вопше я з дєтства за Зеленського.
Оце все ниття як у нас все хуйово — воно мене дратує пиздець просто. Тобі хуйово? Тобі не нравиця? Роби шось. Змінюй. Впливай. Знаходь однодумців і працюй на результат. А якщо ні, не пасує так, то привали пиздак, качечко, бо одна з причин шо все тобі так хуйово — то ти сама, качечко.
—
Поширенням цього допису можете зайнятись або ви, або Пушкін. І останньому я буду ніхуя не радий.
#день_кукухи
Сьогодні я прокинувся доволі рано, ще до шостої ранку, від звуку сирени повітряної тривоги, яка мені… …наснилася. Йєп. Ось так чудово почався мій ранок — зі сну, в якому я все ще шукаю гостей для мого стріма про веб-технології та сирени, яка перервала мій сон уві сні, а потім мій сон. Я аж поліз перевіряти чи, не наснилось це мені. На щастя — наснилось.
Тож сьогодні я на ногах від шостої ранку, і, поснідавши десь опів на сьому, я постав перед вибором — піти далі залипнути в незручному ліжечку, допоки усі не прокинуться, або ж не знехтувати чудовою нагодою прогулятися сонячним травневим ранком, коли на вулицях ще пахне ніччю, квітами та світанком. І вперше за багато часу я обрав друге, рол що, звичайно ж, не пошкодував.
Ранкові вулиці зустрічають тебе якось по іншому, коли на них майже немає людей, коли сонце ще не встигло вигріти з ночі повітря, і свою прогулянку ти починаєш ще в куртці. Я пройшовся один разочок навколо кварталу, посміхаючись сонцю та бузку, в навушниках змінювали одне одного AC/DC, ZZ Top, Led Zeppelin, Guns N’ Roses та інші титани музики, а фітнес браслет зареєстрував 5000 кроків із самого ранку. День розпочався чудово.
І інакше розпочатися він не міг, адже сьогодні четвер — День Кукухи на каналі! У мене за цей тиждень нічого, в принципі, особливого не сталося, окрім, мабуть, того, що я завершив своє перше проходження Cyberpunk 2077 та примудрився отримати найгірше із можливих закінчень. Моя вдача. А ще я помітив, що тон і наповнення цього каналу суттєво змінилися в порівнянні з його початком два місяці тому. Мені все більше і більше хочеться просто писати, не реагуючи на якісь актуальні теми чи народжуючи бравурні тексти, а просто переносити сюди свої думки, якими б давніми вони не були. Можна сказати, що цей канал перетворюється на асинхронний щоденник. А зважаючи, що з пам’яттю на події та подробиці у мене справи так собі, то це й стане чудовою нагодою закарбувати те, що проситься на волю уже давно. І я з цим змирився.
А ще, в контексті вищесказаного, я зрозумів, що прийшов час нарешті дати життя тим світам, що живуть в моїй голові, деякі дуже довго, деякі народилися лише кілька днів тому, але уже обросли історією та деталями. Десь із глибин моєї фантазії продираються назовні група прадавніх мисливців, яких застала в скелях гроза, і малий Зурко ось-ось почує вперше легенду про блискавку, поряд набуває рис поки безіменний лицар, що твердо намірився додати до списку звоїх звитяг голову останнього на світі дракона, за ними всіма сидить в залитій серпневим сонцем кімнаті приватний детектив Нестор, тридцятирічний ветеран Другої Кримської війни, що живе в 2089 році у світі пост-кіберпанку та ще не знає, що сьогодні в його двері постукає найбільша пригода його життя…
Я не письменник, але ось ці маленькі світи ношу із собою роками. Можливо, прийшов час цим світам пережити власне народження.
А вас, як і завжди, запрошую в коментарях ділитися здобутками, великими, маленькими, головне, щоб хорошими ;)
Сьогодні я прокинувся доволі рано, ще до шостої ранку, від звуку сирени повітряної тривоги, яка мені… …наснилася. Йєп. Ось так чудово почався мій ранок — зі сну, в якому я все ще шукаю гостей для мого стріма про веб-технології та сирени, яка перервала мій сон уві сні, а потім мій сон. Я аж поліз перевіряти чи, не наснилось це мені. На щастя — наснилось.
Тож сьогодні я на ногах від шостої ранку, і, поснідавши десь опів на сьому, я постав перед вибором — піти далі залипнути в незручному ліжечку, допоки усі не прокинуться, або ж не знехтувати чудовою нагодою прогулятися сонячним травневим ранком, коли на вулицях ще пахне ніччю, квітами та світанком. І вперше за багато часу я обрав друге, рол що, звичайно ж, не пошкодував.
Ранкові вулиці зустрічають тебе якось по іншому, коли на них майже немає людей, коли сонце ще не встигло вигріти з ночі повітря, і свою прогулянку ти починаєш ще в куртці. Я пройшовся один разочок навколо кварталу, посміхаючись сонцю та бузку, в навушниках змінювали одне одного AC/DC, ZZ Top, Led Zeppelin, Guns N’ Roses та інші титани музики, а фітнес браслет зареєстрував 5000 кроків із самого ранку. День розпочався чудово.
І інакше розпочатися він не міг, адже сьогодні четвер — День Кукухи на каналі! У мене за цей тиждень нічого, в принципі, особливого не сталося, окрім, мабуть, того, що я завершив своє перше проходження Cyberpunk 2077 та примудрився отримати найгірше із можливих закінчень. Моя вдача. А ще я помітив, що тон і наповнення цього каналу суттєво змінилися в порівнянні з його початком два місяці тому. Мені все більше і більше хочеться просто писати, не реагуючи на якісь актуальні теми чи народжуючи бравурні тексти, а просто переносити сюди свої думки, якими б давніми вони не були. Можна сказати, що цей канал перетворюється на асинхронний щоденник. А зважаючи, що з пам’яттю на події та подробиці у мене справи так собі, то це й стане чудовою нагодою закарбувати те, що проситься на волю уже давно. І я з цим змирився.
А ще, в контексті вищесказаного, я зрозумів, що прийшов час нарешті дати життя тим світам, що живуть в моїй голові, деякі дуже довго, деякі народилися лише кілька днів тому, але уже обросли історією та деталями. Десь із глибин моєї фантазії продираються назовні група прадавніх мисливців, яких застала в скелях гроза, і малий Зурко ось-ось почує вперше легенду про блискавку, поряд набуває рис поки безіменний лицар, що твердо намірився додати до списку звоїх звитяг голову останнього на світі дракона, за ними всіма сидить в залитій серпневим сонцем кімнаті приватний детектив Нестор, тридцятирічний ветеран Другої Кримської війни, що живе в 2089 році у світі пост-кіберпанку та ще не знає, що сьогодні в його двері постукає найбільша пригода його життя…
Я не письменник, але ось ці маленькі світи ношу із собою роками. Можливо, прийшов час цим світам пережити власне народження.
А вас, як і завжди, запрошую в коментарях ділитися здобутками, великими, маленькими, головне, щоб хорошими ;)
Маленьке оголошення.
Є на світі така чудова людина, як Віталій Рубан, і ця чудова людина робить безкоштовний курс з React для новачків. І ось саме сьогодні я буду гостьовим лектором на цьому курсі та трошки розкажу про бібліотеку RecoilJS від Facebook, яка займається так званим керуванням стану. Покажу кілька прикладів, розкажу як стріляв собі в ногу протягом двох років, які використовую цю бібліотеку в продакшені.
Лекція буде розрахована на тих, хто вже трошки розуміється в реакті, але головна фішка в тому, що всі матеріали та відео попередніх лекцій курсу є у відкритому доступі, тож долучитися до нього ніколи не пізно! Детальніше про сам курс можна почитати на гітхабі.
Тому чекатиму на вас сьогодні ввечері, о 19-й годині, на ютуб-каналі курсу. Також ви можете долучитися до телеграм каналу, в якому публікуються усі анонси та оновлення курсу.
До зустрічі! ;)
Є на світі така чудова людина, як Віталій Рубан, і ця чудова людина робить безкоштовний курс з React для новачків. І ось саме сьогодні я буду гостьовим лектором на цьому курсі та трошки розкажу про бібліотеку RecoilJS від Facebook, яка займається так званим керуванням стану. Покажу кілька прикладів, розкажу як стріляв собі в ногу протягом двох років, які використовую цю бібліотеку в продакшені.
Лекція буде розрахована на тих, хто вже трошки розуміється в реакті, але головна фішка в тому, що всі матеріали та відео попередніх лекцій курсу є у відкритому доступі, тож долучитися до нього ніколи не пізно! Детальніше про сам курс можна почитати на гітхабі.
Тому чекатиму на вас сьогодні ввечері, о 19-й годині, на ютуб-каналі курсу. Також ви можете долучитися до телеграм каналу, в якому публікуються усі анонси та оновлення курсу.
До зустрічі! ;)
Ухххх… Відстрімився щойно (ну як щойно). Перший мій виступ за багато часу, хай би й в онлайн-форматі, який я не дуже люблю, бо надаю перевагу живому спілкуванню, але самі розумієте, врем’я таке. То ковід, то війна, якось з 2020 року не виходило опинитися знову на сцені конференції ). А в коментарях підказують, що я таки був минулого року у Вінниці та Одесі, причому з різницею в тиждень ) Я просто уже поплив в літочисленні наглухо, сорі )
Сьогодні я розказував про інструмент, яким користуюсь в роботі уже доволі давно, тож так само давно і муляло поділитися цим досвідом. Чи обійшлося без пригод? Нєа. Вгадайте, що почалось одночасно з моєю лекцією? Правильно. Гроза, курва! І спочатку, через певний час після початку, у мене пропав хатній інтернет, після чого я перелючився на мобільний, а потім шо? Правильно. Пропав мобільний інтернет. Але з’явився хатній. Ніщо не зупинить Бабіча, час якого настав! Тому лекцію провів, душу відвів, втомився, але тепер хожу довольний як удав.
Виступати на конференціях я почав ще вже далекого 2017-го, це були javascript fwdays, одна з найбільших технічних конф України, куди я приїхав буквально через пару днів після того, як ледь не завалив феєрично свою власну конференцію LvivCSS. Але це окрема історія ;) До визнання широких мас мене тягнуло давно, а бути спікером — ооо, в нашому технічному світі це одна з найпочесніших вершин в кар’єрі.
Спікер — це як рок-зірка, тільки твоя фан-база це людей з 10 на всю Україну, но тоже пріятно. Мені подобається сама атмосфера цієї тусовки, коли ти їздиш країною, зустрічаєшся з неймовірними людьми, готуєшся до виступу, шукаєш якусь цікаву тему, доробляєш слайди в готельному номері після препаті (часто нормально так прибухнувший), а на ранок у тебе уже доповідь, нервуєш як цуцик до самісінького початку, а потім виходиш на сцену — і все. Ти в іншому вимірі. Перед тобою сотні очей та вух, що жадібно вдивляються в кожен твій рух, надуважно вслухаються в кожне твоє слово, ти для них в цей момент — найбільший авторитет. Ну, поки не скажеш шось таке, з чим вони не згодні, і тоді починаються усілякі заковирні питання, на половину яких ти не знаєш відповідей.
А потім, після виступу — спілкування, спілкування, безліч спілкування! Тебе ловлять в коридорі, в курилці, іноді в туалеті (добре хоч не за пісюна), на обіді, на афтепаті, завалюють питаннями, і ти говориш, розказуєш, ділишся досвідом, уважно слухаєш чийсь інший досвід… Ця атмосфера — надзвичайна.
Однією із заповітних моїх мрій на закінчення війни є почати відроджувати цей драйв конференцій, знову їздити в Одесу, Харків, Миколаїв, Київ, знову зустрічатися зі старими друзями, знаходити нових, знову каламутити воду холіварними доповідями, знову відчувати цей драйв. І це обов’язково буде, я вам обіцяю!
Сьогодні я розказував про інструмент, яким користуюсь в роботі уже доволі давно, тож так само давно і муляло поділитися цим досвідом. Чи обійшлося без пригод? Нєа. Вгадайте, що почалось одночасно з моєю лекцією? Правильно. Гроза, курва! І спочатку, через певний час після початку, у мене пропав хатній інтернет, після чого я перелючився на мобільний, а потім шо? Правильно. Пропав мобільний інтернет. Але з’явився хатній. Ніщо не зупинить Бабіча, час якого настав! Тому лекцію провів, душу відвів, втомився, але тепер хожу довольний як удав.
Виступати на конференціях я почав ще вже далекого 2017-го, це були javascript fwdays, одна з найбільших технічних конф України, куди я приїхав буквально через пару днів після того, як ледь не завалив феєрично свою власну конференцію LvivCSS. Але це окрема історія ;) До визнання широких мас мене тягнуло давно, а бути спікером — ооо, в нашому технічному світі це одна з найпочесніших вершин в кар’єрі.
Спікер — це як рок-зірка, тільки твоя фан-база це людей з 10 на всю Україну, но тоже пріятно. Мені подобається сама атмосфера цієї тусовки, коли ти їздиш країною, зустрічаєшся з неймовірними людьми, готуєшся до виступу, шукаєш якусь цікаву тему, доробляєш слайди в готельному номері після препаті (часто нормально так прибухнувший), а на ранок у тебе уже доповідь, нервуєш як цуцик до самісінького початку, а потім виходиш на сцену — і все. Ти в іншому вимірі. Перед тобою сотні очей та вух, що жадібно вдивляються в кожен твій рух, надуважно вслухаються в кожне твоє слово, ти для них в цей момент — найбільший авторитет. Ну, поки не скажеш шось таке, з чим вони не згодні, і тоді починаються усілякі заковирні питання, на половину яких ти не знаєш відповідей.
А потім, після виступу — спілкування, спілкування, безліч спілкування! Тебе ловлять в коридорі, в курилці, іноді в туалеті (добре хоч не за пісюна), на обіді, на афтепаті, завалюють питаннями, і ти говориш, розказуєш, ділишся досвідом, уважно слухаєш чийсь інший досвід… Ця атмосфера — надзвичайна.
Однією із заповітних моїх мрій на закінчення війни є почати відроджувати цей драйв конференцій, знову їздити в Одесу, Харків, Миколаїв, Київ, знову зустрічатися зі старими друзями, знаходити нових, знову каламутити воду холіварними доповідями, знову відчувати цей драйв. І це обов’язково буде, я вам обіцяю!
UPD: На сьогодні наш з вами Незамовлений ХепіМіл завершено. Дякую вам усім!
#НезамовленийХепіМіл
Сьогодні ми уже всьоме проведемо з вами Незамовлений ХепіМіл — маленьку символічну акцію на вшанування пам’яті дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 226 дітей, замордовані на сьогодні русньой.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 226 ХепіМілів коштували б 18,984 гривні. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
18,984 гривні. 226 символічних ХепіМілів.
18,984 ₴ ██████████ 18,984 ₴
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння. Переглянути результати попередніх зборів можна за хештегом #НезамовленийХепіМіл
P.P.S З інших карток можна поповнити, якщо відкрити посилання саме в браузері.
#НезамовленийХепіМіл
Сьогодні ми уже всьоме проведемо з вами Незамовлений ХепіМіл — маленьку символічну акцію на вшанування пам’яті дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 226 дітей, замордовані на сьогодні русньой.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 226 ХепіМілів коштували б 18,984 гривні. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
18,984 гривні. 226 символічних ХепіМілів.
18,984 ₴ ██████████ 18,984 ₴
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння. Переглянути результати попередніх зборів можна за хештегом #НезамовленийХепіМіл
P.P.S З інших карток можна поповнити, якщо відкрити посилання саме в браузері.
Сьогоднішній #НезамовленийХепіМіл завершено, ми з вами зібрали 18,984 ₴, що вже надіслані Марті Левченко на користь дитячого центру «Мрія Марти».
Дуже вам всім дякую, ви у мене — найкращі!
Дуже вам всім дякую, ви у мене — найкращі!
#казочка
Сказ о том, как рускій народ протів тірана бунтовал
В старіну у руского народа власті било — завалісь! Вот ідьош по дєрєвнє, смотрішь, а вот она, власть-то, под ногамі валяєтся, брать нікто нє хочєт! свінєй властью встарь кормілі, так оні размєром с корову вирасталі, а корови рогамі яблокі з вєток снімалі, такіє большиє билі! і ето всьо от власті!
А потом стала власть куда-то пропадать. сначала старікі подмєчать сталі, что власті мєньше стало, уже вдоль дорог нє валялась, потом за нєй глубже в лєс прішлось ходіть, а там і свінєй єю корміть пєрєсталі, так оні вон как ізмєльчалі, нє крупнєй собакі тєпєрь.
І пошла молва людская, что ето тіран страшний всю власть сєбє забрал, даже ту, которая на новий год била за пєчкой пріпасєна, ірод проклятий! І тєпєрь сам на власті спіт, властью укриваєтся, і свінєй своіх корміт, а свіньї у нєго как ізба огромниє! І у каждой імя потєшноє — то пєсков, то лавров, а то і вовсє шойгу какоєто!
І стал люд рускій затилок чєсать і роптать — как ето так, чтоб власть у простого народа забрать, і своіх свінєй єю корміть! І позвалі Льошку-дурачка, чтоби помог он власть у тірана забрать і назад єю мужицких свінєй корміть. Прішол Льошка-дурачок, сєл на пєньок і начал думать. Думал он дєнь, думал два, думал трі, а на трєтій сказал — “Ну єво нахуй, пойду лучше в тюрьму сяду”. І пошол і сєл в тюрьму.
Сєлі тогда рускіє люді на бутилкі, да началі совєтоваться мєжду собой как ім бить, і чєм свінєй корміть, а тогда почесалі затилок, посмотрелі вокруг, і увідєлі, что оно і бєз власті жить уже прівично, чево лішній раз воду в странє мутіть, єслі тіран сєбє власть всю забрал, значіт і надо так било, значіт порядок такой, а оні што, мужичйо, люді малєнькіє.
Собралісь оні тогда всє вмєстє і пошлі нахуй.
Сказ о том, как рускій народ протів тірана бунтовал
В старіну у руского народа власті било — завалісь! Вот ідьош по дєрєвнє, смотрішь, а вот она, власть-то, под ногамі валяєтся, брать нікто нє хочєт! свінєй властью встарь кормілі, так оні размєром с корову вирасталі, а корови рогамі яблокі з вєток снімалі, такіє большиє билі! і ето всьо от власті!
А потом стала власть куда-то пропадать. сначала старікі подмєчать сталі, что власті мєньше стало, уже вдоль дорог нє валялась, потом за нєй глубже в лєс прішлось ходіть, а там і свінєй єю корміть пєрєсталі, так оні вон как ізмєльчалі, нє крупнєй собакі тєпєрь.
І пошла молва людская, что ето тіран страшний всю власть сєбє забрал, даже ту, которая на новий год била за пєчкой пріпасєна, ірод проклятий! І тєпєрь сам на власті спіт, властью укриваєтся, і свінєй своіх корміт, а свіньї у нєго как ізба огромниє! І у каждой імя потєшноє — то пєсков, то лавров, а то і вовсє шойгу какоєто!
І стал люд рускій затилок чєсать і роптать — как ето так, чтоб власть у простого народа забрать, і своіх свінєй єю корміть! І позвалі Льошку-дурачка, чтоби помог он власть у тірана забрать і назад єю мужицких свінєй корміть. Прішол Льошка-дурачок, сєл на пєньок і начал думать. Думал он дєнь, думал два, думал трі, а на трєтій сказал — “Ну єво нахуй, пойду лучше в тюрьму сяду”. І пошол і сєл в тюрьму.
Сєлі тогда рускіє люді на бутилкі, да началі совєтоваться мєжду собой как ім бить, і чєм свінєй корміть, а тогда почесалі затилок, посмотрелі вокруг, і увідєлі, что оно і бєз власті жить уже прівично, чево лішній раз воду в странє мутіть, єслі тіран сєбє власть всю забрал, значіт і надо так било, значіт порядок такой, а оні што, мужичйо, люді малєнькіє.
Собралісь оні тогда всє вмєстє і пошлі нахуй.
Три питання для Бабіча
Доброго ранку, котики! Хочу спробувати, усе-таки, відеоформат для каналу, тому пропоную вам провести невеликий інтерактив.
Давайте в коментарях до цього допису ви залишите свої питання, про все на світі, а я оберу з них три, відповіді на які запишу завтра і викладу якнайшвидше.
До душі така ідея? Тоді гайда засипати мене питаннями!
Доброго ранку, котики! Хочу спробувати, усе-таки, відеоформат для каналу, тому пропоную вам провести невеликий інтерактив.
Давайте в коментарях до цього допису ви залишите свої питання, про все на світі, а я оберу з них три, відповіді на які запишу завтра і викладу якнайшвидше.
До душі така ідея? Тоді гайда засипати мене питаннями!