#казочка
До приймальні музичного видавництва «Музика наших сердець» увійшло четверо в драних джинсах, стоптаних кедах та джинсових жилетках, на спині яких було шось дуже нерозрбірливо написано. Вони підійшли до стійки реєстрації:
— Доброго дня, пані, у нас на четверту записано.
— Зараз подивлюсь… Ви хто?
— Ми молоді музики з вокально-інструментального ансамблю.
— А назва яка? Я маю звіритися.
— Ну, нам не дуже вдобно казати таке вголос при вас…
— Ну то скажіть на вушко.
Молодик прошепотів пані за стійкою на вушко назву гурту, та почервоніла і скрушно похитала головою:
— Сороміцько! Але проходьте, Андрій Васильович на вас чекає.
Хлопці зайшли до просторого кабінету, стіни якого були увішані платівками з підписами відомих виконавців, що починали свій творчий шлях саме з цих коридорів студії звукозапису.
— Доброго дня! Ми до вас!
Андрій Васильович підвів очі від паперів та поглянув на четвірку юнаків.
— Сідайте. З чим прийшли?
— Ми принесли вам наш демо-альбом, і ми хочемо стати супер-зірками! Так!
Хлопці жваво заштурхали один одного ліктями в боки та засміялися.
— Добре, як називається ваш дебютний альбом, шановні? — запитав пан Андрій
— «Всім пизда», відповів лідер гурту.
— ПРОШУ?! — обурено скрикнув соловік за столом.
— Ну це такий концептуальний альбом про сучасне суспільство, про те, як воно веде себе до занепаду, не помічаючи цього за ілюзією щасливого та безтурботного існування! — швидко відреагував басист гурту. Те, що це був басист, було видно і без бас-гітари.
— Добре… — розгублено промимрив Андрій Васильович, — давайте прослухаємо ваші записи.
Він підвівся, взяв магнітну аудіокасету, що її швидко вихопив з кишені один молодиків, вставив її в касетоприймач аудіосистеми, та натис кнопку «ПРОГРАВАННЯ». Кімнату заповнили звуки драйвового важкого металу з дзвінким голосом вокаліста. Андрій Васильович почав хитати в ритм головою та задоволено усміхнувся.
— І як називається ця композиція? — запитав він.
— Це — “Порошенко виїбав альпаку”!
— Всмислі альпаку?!
Вокаліст пошепки звернувся до басиста — “чуєш, Череп, то шо Порошенко когось виїбав, уже не дивує, запиши на потім”.
— А яка наступна пісня? — запитав пан Андрій, вимикаючи програвання запису.
— Далі — «Зеленський спиздив всі танки», це пісня алегорія, там насправді не про Зеленського. І не про танки. І не про спиздив. Потім у нас ще є «Візьмись за руки, не всьо так одназначно», «Губи Арєстовіча» і кавер старої народної пісні «Олігархи наживаються на війні».
— А нагадайте-но, хлопці, ви хто такі і звідки?
— Ми журналісти, працюємо хто де, я от на «1+2», Череп в «Українській кривді», барабанщик — з каналу «Україна Ахметова», а гітарист блогер на фейсбуці.
А разом ми — треш-кор-ор-метал група «АНАРХІЯ ПІЗДЄЖА»!!!
До приймальні музичного видавництва «Музика наших сердець» увійшло четверо в драних джинсах, стоптаних кедах та джинсових жилетках, на спині яких було шось дуже нерозрбірливо написано. Вони підійшли до стійки реєстрації:
— Доброго дня, пані, у нас на четверту записано.
— Зараз подивлюсь… Ви хто?
— Ми молоді музики з вокально-інструментального ансамблю.
— А назва яка? Я маю звіритися.
— Ну, нам не дуже вдобно казати таке вголос при вас…
— Ну то скажіть на вушко.
Молодик прошепотів пані за стійкою на вушко назву гурту, та почервоніла і скрушно похитала головою:
— Сороміцько! Але проходьте, Андрій Васильович на вас чекає.
Хлопці зайшли до просторого кабінету, стіни якого були увішані платівками з підписами відомих виконавців, що починали свій творчий шлях саме з цих коридорів студії звукозапису.
— Доброго дня! Ми до вас!
Андрій Васильович підвів очі від паперів та поглянув на четвірку юнаків.
— Сідайте. З чим прийшли?
— Ми принесли вам наш демо-альбом, і ми хочемо стати супер-зірками! Так!
Хлопці жваво заштурхали один одного ліктями в боки та засміялися.
— Добре, як називається ваш дебютний альбом, шановні? — запитав пан Андрій
— «Всім пизда», відповів лідер гурту.
— ПРОШУ?! — обурено скрикнув соловік за столом.
— Ну це такий концептуальний альбом про сучасне суспільство, про те, як воно веде себе до занепаду, не помічаючи цього за ілюзією щасливого та безтурботного існування! — швидко відреагував басист гурту. Те, що це був басист, було видно і без бас-гітари.
— Добре… — розгублено промимрив Андрій Васильович, — давайте прослухаємо ваші записи.
Він підвівся, взяв магнітну аудіокасету, що її швидко вихопив з кишені один молодиків, вставив її в касетоприймач аудіосистеми, та натис кнопку «ПРОГРАВАННЯ». Кімнату заповнили звуки драйвового важкого металу з дзвінким голосом вокаліста. Андрій Васильович почав хитати в ритм головою та задоволено усміхнувся.
— І як називається ця композиція? — запитав він.
— Це — “Порошенко виїбав альпаку”!
— Всмислі альпаку?!
Вокаліст пошепки звернувся до басиста — “чуєш, Череп, то шо Порошенко когось виїбав, уже не дивує, запиши на потім”.
— А яка наступна пісня? — запитав пан Андрій, вимикаючи програвання запису.
— Далі — «Зеленський спиздив всі танки», це пісня алегорія, там насправді не про Зеленського. І не про танки. І не про спиздив. Потім у нас ще є «Візьмись за руки, не всьо так одназначно», «Губи Арєстовіча» і кавер старої народної пісні «Олігархи наживаються на війні».
— А нагадайте-но, хлопці, ви хто такі і звідки?
— Ми журналісти, працюємо хто де, я от на «1+2», Череп в «Українській кривді», барабанщик — з каналу «Україна Ахметова», а гітарист блогер на фейсбуці.
А разом ми — треш-кор-ор-метал група «АНАРХІЯ ПІЗДЄЖА»!!!
UPD: Збір завершено!
#НезамовленийХепіМіл
Сьогодні ми уже вп’яте проведемо з вами Незамовлений ХепіМіл — маленьку символічну акцію на вшанування дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 219 дітей, замордованих на сьогодні москалями.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 219 ХепіМілів коштували б 18,396 гривень. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
18,396 гривень. 219 символічних ХепіМілів.
18,396 ₴ ██████████ 18,396 ₴
#НезамовленийХепіМіл
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння.
#НезамовленийХепіМіл
Сьогодні ми уже вп’яте проведемо з вами Незамовлений ХепіМіл — маленьку символічну акцію на вшанування дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 219 дітей, замордованих на сьогодні москалями.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 219 ХепіМілів коштували б 18,396 гривень. І саме таку суму я хочу разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
18,396 гривень. 219 символічних ХепіМілів.
18,396 ₴ ██████████ 18,396 ₴
#НезамовленийХепіМіл
P.S. Так, тільки монобанка. Цей збір суть символічний для мене, мені важливо саме те, що ми робимо його разом з вами, рука об руку. Тому я не відкриваю його ні на картку моно, ні на приват, ні на інші, для того, щоб це був маскимально простий процес. Дякую за розуміння.
Вчора мав смішний (ну вже потім, як додому прийшов, то посміявся) випадок. Як ви знаєте, у Львові усі залізничні мости взято під озброєну охорону бійцями ЗСУ. І от, іду я вчора ввечері додому з офіса, уже фактично темно, бо щойно скінчилася повітряна бледіна, і я надзвичайно захоплено беру участь в гарячій дискусії в одному з телеграм-чатів. На голові навушники, в них гучно грає Trivium, і тут мені терміново треба зупинитись, аби написати особливо розгорнуту відповідь опоненту, якого я планую послати нахуй без використання слова “хуй”.
Зупиняюсь, починаю набирати репліку, аж краєм ока помічаю, що до мене рухається постать і рухом показує зняти навушники. Я виринаю з чарівного світу телеграм-срачів і з жахом усвідомлюю, що мені вкололо зупинитися… тарам-пам-пам — під мостом! І біля мене уже двоє гарних, мужніх чоловіків у формі і з автоматами. Усе, що я спромігся, це прочвякати “Перемпрошую, не подумав, пук-пук” і дати звідти драла в напрямку додому. Тобто на всьому маршруті від офісу додому я обрав зупинитися там, де жодній притомній людині в голову не прийде зупинятися в десятій ночі під час воєнного стану.
Ось так бесславно учора ледь не скінчився шлях Бабіча на цьому світі.
Зупиняюсь, починаю набирати репліку, аж краєм ока помічаю, що до мене рухається постать і рухом показує зняти навушники. Я виринаю з чарівного світу телеграм-срачів і з жахом усвідомлюю, що мені вкололо зупинитися… тарам-пам-пам — під мостом! І біля мене уже двоє гарних, мужніх чоловіків у формі і з автоматами. Усе, що я спромігся, це прочвякати “Перемпрошую, не подумав, пук-пук” і дати звідти драла в напрямку додому. Тобто на всьому маршруті від офісу додому я обрав зупинитися там, де жодній притомній людині в голову не прийде зупинятися в десятій ночі під час воєнного стану.
Ось так бесславно учора ледь не скінчився шлях Бабіча на цьому світі.
Той самий Бабіч pinned «UPD: Збір завершено! #НезамовленийХепіМіл Сьогодні ми уже вп’яте проведемо з вами Незамовлений ХепіМіл — маленьку символічну акцію на вшанування дітей, що загинули від рук окупанта. Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці…»
#НезамовленийХепіМіл завершено, ми з вами зібрали 18,396 ₴, що вже надіслані Марті Левченко.
Дякую вам усім, я вас всіх дуже-дуже люблю!
Дякую вам усім, я вас всіх дуже-дуже люблю!
#короткий_зміст_попередніх_серій
24 квітня − 29 квітня
#мислівслухі
— Два місяці великої війни
— Свобода слова чи анархія піздєжа?
— Ramstein під Rammstein
— А я хотів будинок…
— День кукухи на каналі
— Як я чуть не кончився під мостом
#казочка
— Проєкт ███████ █████, ч.3
— Проєкт ███████ █████, ч.4
— Музика наших сердець
24 квітня − 29 квітня
#мислівслухі
— Два місяці великої війни
— Свобода слова чи анархія піздєжа?
— Ramstein під Rammstein
— А я хотів будинок…
— День кукухи на каналі
— Як я чуть не кончився під мостом
#казочка
— Проєкт ███████ █████, ч.3
— Проєкт ███████ █████, ч.4
— Музика наших сердець
Нерегулярна рубрика «Читаєм Бабіча жопой».
Привіт, котики! Ви ж всі в курсі, що я планую втілювати російськи наротиви? Нє? От і я охуїв.
Діло, значить, було так. Вам припав до душі текст про домік, і я запостив його в лінкедіні, де він набув просто якоїсь шаленої популярности, отримав мільярд переглядів, реакцій, коментарів та поширень. І важлива деталь — я додав до допису малюнок будиночка, так би мовити для поглиблення драматичного ефекту.
І тут приходить в коментарі добродій та пише: “Навіщо ж втілювати російськи наротиви?”. Ну я всілякі реакції очікував, бо вже сам побачив, що деякі моменти в цьому тексті не дуже чітко виписав, але “російськи наротиви”? Я аж перечитав допис з переляку — але ні, всьо ок, ніби те саме, що й писав від початку. І попросив я добродія аргументувати свою думку. Чекав я на неї декілька годин, і результатом був надзвичайно задоволений. Цитую до останньої букви:
“на вашій картині типовий образ будинку який втілює російський підхід: спочатку конструкція, потім людина. Архітектура діє підсвідомо, втілює наративи минулого. Якщо є живі процеси, не варто чекати 10 років. Взагалі в сучасному світі не важливо власне житло, чи арендоване. Ідеї мають здатність відволікати від того що зараз. Значення мають процеси, тільки вони мають диктувати кількість поверхів, планування, образ…”
Якщо ви зрозуміли, що саме пан добродій мав на увазі, будьте ласкаві поділитися зі мною в коментарях, бо я досі чухаю голову над тим, шо саме він хотів мені сказати, і що саме змусило людину повністю проігнорувати текст і приділити стільки уваги випадковій картинці з інтернету (з ліцензією на вільне використання з некомерційною метою).
А картинку я додаю в першому коментарі, щоб ви усі також мали нагоду розгледіти в ній російськи наротиви.
А ще було дуже складно не використати у відповіді на цю репліку слово «всратий» замість «дивний»
Привіт, котики! Ви ж всі в курсі, що я планую втілювати російськи наротиви? Нє? От і я охуїв.
Діло, значить, було так. Вам припав до душі текст про домік, і я запостив його в лінкедіні, де він набув просто якоїсь шаленої популярности, отримав мільярд переглядів, реакцій, коментарів та поширень. І важлива деталь — я додав до допису малюнок будиночка, так би мовити для поглиблення драматичного ефекту.
І тут приходить в коментарі добродій та пише: “Навіщо ж втілювати російськи наротиви?”. Ну я всілякі реакції очікував, бо вже сам побачив, що деякі моменти в цьому тексті не дуже чітко виписав, але “російськи наротиви”? Я аж перечитав допис з переляку — але ні, всьо ок, ніби те саме, що й писав від початку. І попросив я добродія аргументувати свою думку. Чекав я на неї декілька годин, і результатом був надзвичайно задоволений. Цитую до останньої букви:
“на вашій картині типовий образ будинку який втілює російський підхід: спочатку конструкція, потім людина. Архітектура діє підсвідомо, втілює наративи минулого. Якщо є живі процеси, не варто чекати 10 років. Взагалі в сучасному світі не важливо власне житло, чи арендоване. Ідеї мають здатність відволікати від того що зараз. Значення мають процеси, тільки вони мають диктувати кількість поверхів, планування, образ…”
Якщо ви зрозуміли, що саме пан добродій мав на увазі, будьте ласкаві поділитися зі мною в коментарях, бо я досі чухаю голову над тим, шо саме він хотів мені сказати, і що саме змусило людину повністю проігнорувати текст і приділити стільки уваги випадковій картинці з інтернету (з ліцензією на вільне використання з некомерційною метою).
А картинку я додаю в першому коментарі, щоб ви усі також мали нагоду розгледіти в ній російськи наротиви.
А ще було дуже складно не використати у відповіді на цю репліку слово «всратий» замість «дивний»
Вітяннячка усім новим підписникам! І низький уклін старим підписникам. За то шо не відписались. Це — традиційний недільний пост «Де я і шо проісходіт?!».
Це мій маленький персональний бложик, в якому я пишу практично все, що приходить в мою голову, всі думки, висновки та судження виключно суб’єктивні і виходять з єдиного принципу ”Бабіч завжди правий” (перевірено на собі уже багатьма людьми).
Контент тут буває різний, від “Ммм, як мило!” до “Блядь, Бабіч, ти шо кончений?!”. Погоджуватись зі мною чи нє, то вже ваша особиста справа. Тут у нас така усна угода — я пишу, вам нравиця.
Я не женусь за кількістю підписників, мені важливіша якість підписників. Тому якщо ви підписались тупо із жалості шоб у мене виросла цифірка — не нада так. Для мене супер важливо, щоб мої тексти читали і у нас з вами було спілкування, взаємодія.
Я матюкаюся. Люблю це діло.
Щоп’ятниці відбувається невелика благодійна акція — Незамовлений ХепіМіл. Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня. За попередні тижні ми разом передали 79,548 гривень Марті Левченко.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, який ви приділяєте цьому маленькому куточку безумства та сатири.
Це мій маленький персональний бложик, в якому я пишу практично все, що приходить в мою голову, всі думки, висновки та судження виключно суб’єктивні і виходять з єдиного принципу ”Бабіч завжди правий” (перевірено на собі уже багатьма людьми).
Контент тут буває різний, від “Ммм, як мило!” до “Блядь, Бабіч, ти шо кончений?!”. Погоджуватись зі мною чи нє, то вже ваша особиста справа. Тут у нас така усна угода — я пишу, вам нравиця.
Я не женусь за кількістю підписників, мені важливіша якість підписників. Тому якщо ви підписались тупо із жалості шоб у мене виросла цифірка — не нада так. Для мене супер важливо, щоб мої тексти читали і у нас з вами було спілкування, взаємодія.
Я матюкаюся. Люблю це діло.
Щоп’ятниці відбувається невелика благодійна акція — Незамовлений ХепіМіл. Це символічний збір суми, що, на жаль, росте щодня. За попередні тижні ми разом передали 79,548 гривень Марті Левченко.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Також я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Дякую вам усім за вашу увагу та час, який ви приділяєте цьому маленькому куточку безумства та сатири.
#мислівслухі
Максимально всратий мислівслух.
Короче, банив сьодні я для розваги якогось тіпа в фісбуці, і фісбук такий пише — “всьо тіп-топ, ми йому нічого не скажем, він просто нікада больше не зможе побачить тебе і твої дописи, всьо по тихій воді, не переживай”. І я думаю, та бля, він даже не знає про моє існування. А вот було б прикольно, якби коли баниш когось, щоб ще давали на вибір — забанити тихенько, чи відправляти повідомлення типу:
«Шановний користувач Дурачок Нешановний, вас заблокував користувач Сергій Бабіч через ваш коментар в дописі такому-то. Причина бану: “патамуша ти кончений далбайоб”. Також на вас було оформлено скаргу за порушення правил та стандартів спільноти фісбука за пунктом “забороняється пиздіти всяку хуйню”. Примітка: “виходь піздиться сьодні в восьмій за гаражами”».
І я прям бачу, як інтернет стане кращим місцем, зацвітуть яблуні, а фісбук-іксперти повернуться до нормального життя.
Тіки мені б першому написали “Бабіч, виходь піздиться сьодні в восьмій за гаражами, ти кончений”, бггг.
P.S. Як ви могли помітить, мене дуже смішить слово “кончений”
Максимально всратий мислівслух.
Короче, банив сьодні я для розваги якогось тіпа в фісбуці, і фісбук такий пише — “всьо тіп-топ, ми йому нічого не скажем, він просто нікада больше не зможе побачить тебе і твої дописи, всьо по тихій воді, не переживай”. І я думаю, та бля, він даже не знає про моє існування. А вот було б прикольно, якби коли баниш когось, щоб ще давали на вибір — забанити тихенько, чи відправляти повідомлення типу:
«Шановний користувач Дурачок Нешановний, вас заблокував користувач Сергій Бабіч через ваш коментар в дописі такому-то. Причина бану: “патамуша ти кончений далбайоб”. Також на вас було оформлено скаргу за порушення правил та стандартів спільноти фісбука за пунктом “забороняється пиздіти всяку хуйню”. Примітка: “виходь піздиться сьодні в восьмій за гаражами”».
І я прям бачу, як інтернет стане кращим місцем, зацвітуть яблуні, а фісбук-іксперти повернуться до нормального життя.
Тіки мені б першому написали “Бабіч, виходь піздиться сьодні в восьмій за гаражами, ти кончений”, бггг.
P.S. Як ви могли помітить, мене дуже смішить слово “кончений”
#мислівслухі
Сьогодні вперше за чорт знає скільки часу з початку вторгення я запрацювався так, шо прийшлось пару раз виходити на перекур як після сексу. І мені прямо сподобалося це відчуття, коли голова настільки зосереджена на вирішенні задачі, що навіть на унітазі замість дивитись меми в твіторі ти крутиш в голові різні комбінації та ледь не подумки пишеш і тут же виконуєш код. Огонь!
А ще це вкотре підтвердило, що коли голова зайнята, то нема часу на бездумне листання новин, срачі в фісбуках, зайвій паніці і так званому overthinking (я хз як перекласти, це якесь надтодумання чи зрадомислення чи шо). Заодно зрозумів, що непогано було б повернутися до кількох задумок, які лежать на поличках мого палацу розуму і вже, певно, припали пилом.
Одна з них — почати писати низку статей про web для найменших. Ну або тих, хто в тому ні дум-дум, але хоче почати розбиратися. Я тут вам не обіцяю нічого, але якшо раптом напишеться — я вам обов’язково скажу.
І да, я настільки запрацювався, шо даже не написав гнівний мислівслух про підорів суспільної думки. Виправлюсь.
Сьогодні вперше за чорт знає скільки часу з початку вторгення я запрацювався так, шо прийшлось пару раз виходити на перекур як після сексу. І мені прямо сподобалося це відчуття, коли голова настільки зосереджена на вирішенні задачі, що навіть на унітазі замість дивитись меми в твіторі ти крутиш в голові різні комбінації та ледь не подумки пишеш і тут же виконуєш код. Огонь!
А ще це вкотре підтвердило, що коли голова зайнята, то нема часу на бездумне листання новин, срачі в фісбуках, зайвій паніці і так званому overthinking (я хз як перекласти, це якесь надтодумання чи зрадомислення чи шо). Заодно зрозумів, що непогано було б повернутися до кількох задумок, які лежать на поличках мого палацу розуму і вже, певно, припали пилом.
Одна з них — почати писати низку статей про web для найменших. Ну або тих, хто в тому ні дум-дум, але хоче почати розбиратися. Я тут вам не обіцяю нічого, але якшо раптом напишеться — я вам обов’язково скажу.
І да, я настільки запрацювався, шо даже не написав гнівний мислівслух про підорів суспільної думки. Виправлюсь.
Короче, котики, на сьогодні я планував зробити аж два заїбічєскіх тексти, але зі мною приключилось ПРІКЛЮЧЄНІЄ.
Щитайте цей допис сценою після титрів у фільмі Марвел. Завтра вивалю на вас усьо.
Щитайте цей допис сценою після титрів у фільмі Марвел. Завтра вивалю на вас усьо.
ПРІКЛЮЧЄНІЄ
Прошу відразу зауважити, що я не виставляю ніяких претензій до жодного учасника історії, а то знаю я вас, будете мене засуджувати там мовчки по ту сторону екрану.
Короче, сидів я вчора вдомка, нікого не чіпав, аж коли дружина моя каже — “Зайчик, треба пару коробочок зустріти з Німеччини, можеш?”. Ось в цю саму хвилину мем про «20 minutes, in and out!» з Ріка й Морті почав повільно втілюватись в реальне життя.
“Можу!”, — бадьоро сказав я і вже дуже скоро стояв біля заїзду до залізничного вокзалу з піднесеним настроєм, прогулюючись та очікуючи на водія. Світило сонечко, я ходив туди-сюди, потихеньку добиваючи до добової норми у 8,000 кроків, слухав музику — ідилія! За деякий час я зателефонував водію, щоб уточнити де він, аби мати приблизне розуміння коли саме його чекати, і отримав дуже обнадійливу відповідь — “Я в корку на блокпості зі сторони Мостиська!”. Подивився на карту і зрозумів, що дядько ясности не вніс жодної в ситуацію. Хто не орієнтується — Мостиська знаходиться майже біля кордону. Так шо я подумав “Лааааадно” і продовжив чекати.
А тепер важлива деталь, чому я чекав на нього не на самому вокзалі, а на в’їзді — так от, при в’їзді стояла машина поліції і перевіряла, судячи з усього, перепустки чи ще які документи, тобто таксі до вокзалу я викликати на той момент не міг фізично.
За деякий час я знову зв’язався з водієм і на питання “Чи довго вам ще”, я отримав піздату відповідь — “А я уже заїхав, я вас бачив, ви такий з бородою”. Ну, думаю, заєбісь, значить він мене бачив, значить не проїбе при виїзді. Я спитав коли він буде виїжджати з вокзалу, адже через ситуацію з таксі я мав обов’язково чекати на нього при виїзді. Він сказав, що має ще розібратись з людьми (очевидно, мав пасажирів) і він мене набере коли буде виїжджати. Заїбісь, подумав я і продовжив чекати. На цей момент я міряв львівський асфальт уже півтори години.
Протягом наступних півгодини я так само гуляв взад-вперед, уже не настільки радіючи сонечку, як спочатку. В один з моментів мою увагу привернув бус, що повільно проїхав повз мене, бо він мав німецькі написи. Я ще уважно дивився водію в очі, але він не зупинився і поїхав далі, тож я зробив висновок шо то не він.
Тут я помітив, що поліція на в’їзді уже не стоїть, тож зрадів, що зможу викликати таксі прямо до вокзалу і поспішив до площі Двірцевої, заодно телефонуючи водію з радісною новиною. “А я вже поїхав, зараз їду на Стрийський вокзал, я вашого номера не найшов, тому не позвонив, і вас не бачив де ви сказали шо будете стоять”. “Блядь”, — тихо вирвалось у мене. “Піздєц”, — прошелестів я разом з вітром. “Ссссука”, — позначило мої дві години бродіння під вокзалом.
Тепер я мав чекати ще півгодини, поки водій скаже мені куда тепер їхати за тими коробками, бо він тепер сам не знає, шо ж робити, шо ж робити, і не помнить на яке відділення НП буде їхати, бо знає дорогу візуально, но адреси не помнить. Тепер я вже безцільно бродив по тротуару, потрясаючи до неба кулаками, і почав сахатися від поліцейських, бо на їхньому місці я б однозначно зацікавився підозрілим бугаєм, що вже дві з половиною години топчеться на одному місці біля вокзалу та час від часу комусь телефонує.
Нарешті я отримав дзвінок від водія з адресою і номером відділення НП, і у нас відбувся чудовий діалог:
— вулиця Трускавецька, шіспятнацять, відділення номер *пшпшпш* четверте!
— Шістдесят четверте?
— *пшпш* четверте!
— Шістдесят четверте?
— Четверте!
— Аааааа. (не чує Бабіч)
І нарешті я викликав таксі та поїхав за тими коробками, які, до речі, ще довелося викопувати з-під інших коробок, а потім намагатися запхати в авто (добре, шо хватило мозгів викликати універсал). А, ну і мене добила фраза “А, то я вас бачив, но шото рукою не помахав”. Да, це був іменно той бус з німецькими написами. Да, ми дивилися один одному в очі.
Вдома ж я був уже по дев’ятій, злий, голодний і втомлений. Повечеряв, випив пива і почав писати в каналі всякі глупості вам на потіху.
Ось така от сталася зі мною пригода.
Прошу відразу зауважити, що я не виставляю ніяких претензій до жодного учасника історії, а то знаю я вас, будете мене засуджувати там мовчки по ту сторону екрану.
Короче, сидів я вчора вдомка, нікого не чіпав, аж коли дружина моя каже — “Зайчик, треба пару коробочок зустріти з Німеччини, можеш?”. Ось в цю саму хвилину мем про «20 minutes, in and out!» з Ріка й Морті почав повільно втілюватись в реальне життя.
“Можу!”, — бадьоро сказав я і вже дуже скоро стояв біля заїзду до залізничного вокзалу з піднесеним настроєм, прогулюючись та очікуючи на водія. Світило сонечко, я ходив туди-сюди, потихеньку добиваючи до добової норми у 8,000 кроків, слухав музику — ідилія! За деякий час я зателефонував водію, щоб уточнити де він, аби мати приблизне розуміння коли саме його чекати, і отримав дуже обнадійливу відповідь — “Я в корку на блокпості зі сторони Мостиська!”. Подивився на карту і зрозумів, що дядько ясности не вніс жодної в ситуацію. Хто не орієнтується — Мостиська знаходиться майже біля кордону. Так шо я подумав “Лааааадно” і продовжив чекати.
А тепер важлива деталь, чому я чекав на нього не на самому вокзалі, а на в’їзді — так от, при в’їзді стояла машина поліції і перевіряла, судячи з усього, перепустки чи ще які документи, тобто таксі до вокзалу я викликати на той момент не міг фізично.
За деякий час я знову зв’язався з водієм і на питання “Чи довго вам ще”, я отримав піздату відповідь — “А я уже заїхав, я вас бачив, ви такий з бородою”. Ну, думаю, заєбісь, значить він мене бачив, значить не проїбе при виїзді. Я спитав коли він буде виїжджати з вокзалу, адже через ситуацію з таксі я мав обов’язково чекати на нього при виїзді. Він сказав, що має ще розібратись з людьми (очевидно, мав пасажирів) і він мене набере коли буде виїжджати. Заїбісь, подумав я і продовжив чекати. На цей момент я міряв львівський асфальт уже півтори години.
Протягом наступних півгодини я так само гуляв взад-вперед, уже не настільки радіючи сонечку, як спочатку. В один з моментів мою увагу привернув бус, що повільно проїхав повз мене, бо він мав німецькі написи. Я ще уважно дивився водію в очі, але він не зупинився і поїхав далі, тож я зробив висновок шо то не він.
Тут я помітив, що поліція на в’їзді уже не стоїть, тож зрадів, що зможу викликати таксі прямо до вокзалу і поспішив до площі Двірцевої, заодно телефонуючи водію з радісною новиною. “А я вже поїхав, зараз їду на Стрийський вокзал, я вашого номера не найшов, тому не позвонив, і вас не бачив де ви сказали шо будете стоять”. “Блядь”, — тихо вирвалось у мене. “Піздєц”, — прошелестів я разом з вітром. “Ссссука”, — позначило мої дві години бродіння під вокзалом.
Тепер я мав чекати ще півгодини, поки водій скаже мені куда тепер їхати за тими коробками, бо він тепер сам не знає, шо ж робити, шо ж робити, і не помнить на яке відділення НП буде їхати, бо знає дорогу візуально, но адреси не помнить. Тепер я вже безцільно бродив по тротуару, потрясаючи до неба кулаками, і почав сахатися від поліцейських, бо на їхньому місці я б однозначно зацікавився підозрілим бугаєм, що вже дві з половиною години топчеться на одному місці біля вокзалу та час від часу комусь телефонує.
Нарешті я отримав дзвінок від водія з адресою і номером відділення НП, і у нас відбувся чудовий діалог:
— вулиця Трускавецька, шіспятнацять, відділення номер *пшпшпш* четверте!
— Шістдесят четверте?
— *пшпш* четверте!
— Шістдесят четверте?
— Четверте!
— Аааааа. (не чує Бабіч)
І нарешті я викликав таксі та поїхав за тими коробками, які, до речі, ще довелося викопувати з-під інших коробок, а потім намагатися запхати в авто (добре, шо хватило мозгів викликати універсал). А, ну і мене добила фраза “А, то я вас бачив, но шото рукою не помахав”. Да, це був іменно той бус з німецькими написами. Да, ми дивилися один одному в очі.
Вдома ж я був уже по дев’ятій, злий, голодний і втомлений. Повечеряв, випив пива і почав писати в каналі всякі глупості вам на потіху.
Ось така от сталася зі мною пригода.
Котики, зі мною все ок, не переживайте. Немає світла, у нас пошкоджено кілька підстанцій (це офіційна інформація, секрети не здаю, не бійтесь).
Певний час, мабуть, текстів не буде, поки не зладнають світло, бо пишу зазвичай з дому. Все буде добре, русня здохне, а ми переможемо.
Лягайте спати.
Певний час, мабуть, текстів не буде, поки не зладнають світло, бо пишу зазвичай з дому. Все буде добре, русня здохне, а ми переможемо.
Лягайте спати.
Доброго ранку, котики! Я прокинувся хвилин 40 тому, певно від яскравого весняного сонця, що світить прямісінько у моє вікно. Як ви можете здогадатись, електропостачання району уже відновили. Наші люди — неймовірні.
Вчора у мене був… як би так його сказати… поганий день. Не найкращий. На горищі був безлад. Кукуха дала збій. Ви поняли. Вчора я був дуже не ОК. А сьогодні — що ж, сьогодні новий день, а вчорашній я вже викинув в контейнер для зіпсованих спогадів і відправив на переробку.
Тому я зараз встаю, посміхаюсь сонцю, іду снідати, потім іду на тренування, де остаточно віджену залишки вчорашнього чорного настрою, і вже починаю варити нові думки та тексти.
Тож доброго ранку, котики, сьогодні важливий день!
Вчора у мене був… як би так його сказати… поганий день. Не найкращий. На горищі був безлад. Кукуха дала збій. Ви поняли. Вчора я був дуже не ОК. А сьогодні — що ж, сьогодні новий день, а вчорашній я вже викинув в контейнер для зіпсованих спогадів і відправив на переробку.
Тому я зараз встаю, посміхаюсь сонцю, іду снідати, потім іду на тренування, де остаточно віджену залишки вчорашнього чорного настрою, і вже починаю варити нові думки та тексти.
Тож доброго ранку, котики, сьогодні важливий день!
Давайте, поки я трошки зайнятий роботою, проведемо з вами невеличкий інтерактив — розкажіть в коментарях, чому саме ви підписані на мій канал, і чого ви очікуєте від мого контенту. Мені і справді цікаво, що саме вас мотивує лишатися в моїх підписниках, і що спонукатиме вас відписатися. Зробимо, так би мовити, зріз моєї авдиторії.
#мислівслухі
Чи боїшся ти, Бабіч?
Боюсь. Я жива людина. Страх — це природна реакція живої істоти на загрозу, він вироблений тисячами поколінь, він дарований нам самою еволюцією як безвідмовний механізм захисту.
Реакція на страх буває різною — хтось тікає від загрози, хтось зустрічає її лицем до лиця, хтось впадає в ступор, хтось переходить в режим берсерка, але страх притаманний нам усім. Боятися — нормально. Більше того, необхідно.
Чого саме я боюсь? Це вже інше питання. Я боюсь дуже багатьох речей, чогось я боюсь з об’єктивних причин, якісь страхи повністю ірраціональні, якісь просто є.
Найбільше в світі я боюсь, що щось трапиться з моєю сім’єю, для мене вони — найбільший скарб в світі. найбільше моє надбання в моєму не надто важливому житті. Я боюсь за своїх дітей, за свою дружину, батьків, і вже десь потім — за себе. Я абсолютно не боюсь втратити усе матеріальне — гроші, речі якісь, ба більше — я навіть не боюсь втратити пару кінцівок, але за умови, що це нижні кінцівки, верхні мені ще треба.
Я знаю, що зможу відбудувати все, що надбав з матеріального — гроші заробляться, речі знову купляться, кращі, новіші, блискучіші. Цього мені абсолютно не жаль. Я більш ніж впевнений, що якщо навіть опинюсь одного дня десь з голою сракою, то вже до кінця дня ця срака буде одягнена, нагодована та спатиме в теплі. Бо якось так сталося, що мене завжди оточують надзвичайні люди, що завжди готові прийти на допомогу. І саме завдяки цим людям я завжди буду там, де маю бути, таким, яким маю бути.
Саме це і рухає мною щодня — дати моїм дітям те життя, на яке вони заслуговують, щоб моя дружина завжди відчувала себе поряд зі мною в безпеці, щоб батьки відчували турботу, хай і на відстані, хай може і не так, як вони б того хотіли.
Я боюсь. Але не за себе. І тому використовую цей страх на свою користь, щоб мати сили та наснагу, щоб колись я зміг собі сказати — “Дивись, Бабіч, ти боявся даремно, все склалося так, як ти й хотів”.
Чи боїшся ти, Бабіч?
Боюсь. Я жива людина. Страх — це природна реакція живої істоти на загрозу, він вироблений тисячами поколінь, він дарований нам самою еволюцією як безвідмовний механізм захисту.
Реакція на страх буває різною — хтось тікає від загрози, хтось зустрічає її лицем до лиця, хтось впадає в ступор, хтось переходить в режим берсерка, але страх притаманний нам усім. Боятися — нормально. Більше того, необхідно.
Чого саме я боюсь? Це вже інше питання. Я боюсь дуже багатьох речей, чогось я боюсь з об’єктивних причин, якісь страхи повністю ірраціональні, якісь просто є.
Найбільше в світі я боюсь, що щось трапиться з моєю сім’єю, для мене вони — найбільший скарб в світі. найбільше моє надбання в моєму не надто важливому житті. Я боюсь за своїх дітей, за свою дружину, батьків, і вже десь потім — за себе. Я абсолютно не боюсь втратити усе матеріальне — гроші, речі якісь, ба більше — я навіть не боюсь втратити пару кінцівок, але за умови, що це нижні кінцівки, верхні мені ще треба.
Я знаю, що зможу відбудувати все, що надбав з матеріального — гроші заробляться, речі знову купляться, кращі, новіші, блискучіші. Цього мені абсолютно не жаль. Я більш ніж впевнений, що якщо навіть опинюсь одного дня десь з голою сракою, то вже до кінця дня ця срака буде одягнена, нагодована та спатиме в теплі. Бо якось так сталося, що мене завжди оточують надзвичайні люди, що завжди готові прийти на допомогу. І саме завдяки цим людям я завжди буду там, де маю бути, таким, яким маю бути.
Саме це і рухає мною щодня — дати моїм дітям те життя, на яке вони заслуговують, щоб моя дружина завжди відчувала себе поряд зі мною в безпеці, щоб батьки відчували турботу, хай і на відстані, хай може і не так, як вони б того хотіли.
Я боюсь. Але не за себе. І тому використовую цей страх на свою користь, щоб мати сили та наснагу, щоб колись я зміг собі сказати — “Дивись, Бабіч, ти боявся даремно, все склалося так, як ти й хотів”.
Угадайте, що сталося, коли я почав писати сьогоднішній вечірній текст, і що сталося, коли я сів його дописувати? )
Встиг десь половину написати )
Встиг десь половину написати )
Доброго ранку, котики! Сьогодні четвер, День Кукухи на каналі!
Сьогодні хотів би написати про такий важливий фактор здорової кукухи, як люди. Люди навколо нас. Ми — створіння соціальні, і потреба в спілкуванні є однією з найбазовіших потреб для нормальноо функціонування нашої психіки. Ви скажете — а як же інтроверти?! Так от навіть інтровертам треба спілкування час від часу, а от якщо у вас геть зовсім немає потреби в людях, то ви соціопат і я вас уже боюсь.
У вівторок мене сплавило. Плотно так. Це коли єдине бажання — сидіти в куточку і бамкати головою в стінку, коли думки знаходяться в газоподібному агрегатному стані, а емоції — в агрегатному стані гівна, коли ти за півкроку від думок про… І саме в такі дні моя дружина — це той рятівний круг, який тримає мене на плаву, та мотузочка, якою я вигрібаюсь наверх, саме той промінчик світла, який не дає в хижому лісі застрягти в колючих кущах відчаю.
Дуже важливо мати людей, разом з якими можна помовчати, які точно знають, коли ваше “Та всьо норм” це дійсно норм, а коли ні. Дуже важливо взагалі мати навколо людей, і зовсім неважливо де вони зараз — чи в сусідній кімнаті, чи за багато сотень кілометрів, важливо те, що ви можете сказати їм “Чувак, маєш секу?”.
Тому якщо ви відчуваєте, що чорні хмари над головою зовсім не до дощу — говоріть. Не збирайте це всередині, не варіть ваш відчай, ваш страх, ваш розпач під кришкою, це не борщ, в результаті ви отримаєте лише огидне вариво, що може вибухнути і рознести вашу макітру. Говоріть.
Гарного вам дня, котики, і бережіть себе!
Сьогодні хотів би написати про такий важливий фактор здорової кукухи, як люди. Люди навколо нас. Ми — створіння соціальні, і потреба в спілкуванні є однією з найбазовіших потреб для нормальноо функціонування нашої психіки. Ви скажете — а як же інтроверти?! Так от навіть інтровертам треба спілкування час від часу, а от якщо у вас геть зовсім немає потреби в людях, то ви соціопат і я вас уже боюсь.
У вівторок мене сплавило. Плотно так. Це коли єдине бажання — сидіти в куточку і бамкати головою в стінку, коли думки знаходяться в газоподібному агрегатному стані, а емоції — в агрегатному стані гівна, коли ти за півкроку від думок про… І саме в такі дні моя дружина — це той рятівний круг, який тримає мене на плаву, та мотузочка, якою я вигрібаюсь наверх, саме той промінчик світла, який не дає в хижому лісі застрягти в колючих кущах відчаю.
Дуже важливо мати людей, разом з якими можна помовчати, які точно знають, коли ваше “Та всьо норм” це дійсно норм, а коли ні. Дуже важливо взагалі мати навколо людей, і зовсім неважливо де вони зараз — чи в сусідній кімнаті, чи за багато сотень кілометрів, важливо те, що ви можете сказати їм “Чувак, маєш секу?”.
Тому якщо ви відчуваєте, що чорні хмари над головою зовсім не до дощу — говоріть. Не збирайте це всередині, не варіть ваш відчай, ваш страх, ваш розпач під кришкою, це не борщ, в результаті ви отримаєте лише огидне вариво, що може вибухнути і рознести вашу макітру. Говоріть.
Гарного вам дня, котики, і бережіть себе!
Знайомтесь, це моє тотемне і за сумісництвом домашнє животне — Олівер. Ви можете спитати — “Бабіч, а де ти так навчився до всього так на похуях ставитись?”, і у відповідь я мовчки покажу вам це фото.
Йому 9 років, у нього друга ступінь ожиріння, проблеми з головою — один в один я, в общім.
Він з’явився у нас в буремний час Майдану, коли його власники, британці, вирішили повернутися додому подалі від цих непередбачуваних українців, що й пояснює чому він не Васька, а сер Олівер.
Можливо він передає вам усім привіт, але я не можу цього підтвердити, бо він, як і завжди, спить.
Гарного вам дня, котики ;)
Йому 9 років, у нього друга ступінь ожиріння, проблеми з головою — один в один я, в общім.
Він з’явився у нас в буремний час Майдану, коли його власники, британці, вирішили повернутися додому подалі від цих непередбачуваних українців, що й пояснює чому він не Васька, а сер Олівер.
Можливо він передає вам усім привіт, але я не можу цього підтвердити, бо він, як і завжди, спить.
Гарного вам дня, котики ;)