хочеться повчити малюванню за гроші в києві вживу (для соромʼязливих та не киян в принципі можна і онлайн)….а головне взагалі сприйняттю мистецтва, кольору, форм, архетипів, експериментам та подоланню страху, роботі з різними матеріалами, пошуку власного стилю та підходу
або заповнити ваш особистий запит повʼязаний з візуальним мистецтвом (чи допомогти його знайти)
це я так, кажу в повітря, але якщо комусь цікаво, пишіть, бо я серйозний, відповідальний і дуже ніжний (@yatinager)

Re-read - Те, що потрібно зараз

Через рік після релізу альбому ми повертаємось в емо гру з новим синглом 🤓

Те, що потрібно зараз — це відповідь на крик тих, хто знає, як глибоко можна заблукати всередині себе. Коли здається, що вже нічого не допоможе і погано буде завжди, хочеться закритись від всього і від усіх.

Проте відкриватись і просити допомогу — не соромно, у всіх бувають моменти слабкості. Тож звертайтесь до близьких, допомагайте одне одному та слухайте рерід ❤️‍🩹

ютуб
спотіфай
інші платформи

реально дуже красива світла пісня вийшла, так приємно слухати а хто обкладинку малював не їбу

не знаю яким чином, але батьки геніально мене виховували. я з бідної абсолютно неінтелігентної сімʼї, де можна знайти тільки сумських гречкосіїв та жителів лісів у білого моря, нічим ніколи не володіючих та не видатних. радянській владі нічого було куркулити (навпаки, думаю, хтось все таки стояв перший в черзі ділити чуже та будувати соціалізм). мама просто створена для материнства, безумовної любові до рослин та близьких, це її фінальна іпостась, а батько — тонесенька, тендітна, нещасна поетична душа, що при кожній можливості біжить від соціуму до дерев та води. це основа всього, що я про себе знаю та люблю — зростання в природі, між лісним наметом та величезним городом, де на вулицях блукають кози та корови. вчора медитував поки визбирував бурʼян з цибулі: дитині треба бути близьким до землі, це закон. можливо, тут справа ще і у власних вроджених левʼячих якостях, але я відчував постійну свободу волі та самовираження. мав право вирішувати, але не занадто (хоча хотілось би занадто). батьки мене не розуміють, але люблять, і любов набагато важливіше розуміння. плакати досхочу, кричати, якщо є потреба, придумувати собі дурні заняття. вдома завжди обіймались, пестились, спали разом, ніколи не вживали лайку, не обзивали один одного, я цього навіть в жарт уявити не можу. мама тільки сміялась, коли знаходила мої еротичні замальовки, а зараз коментує роботи словосполученнями «який жах» і «можна щось менш страшне зобразити?». я вдячний, що вона завжди сміялась, а батько засудливо-серйозно дивився, але жоден не забороняв пізнавати навколишнє особистим способом та бажанням. вона — грубувата, проста, життєрадісна, тепла, носійка української сільської традиції, він — відсторонений, інтелектуалізований мученик, що називає тварин лише пестливими формами. я не дуже розумів потрібність в моєму житті бабусь та сестри, і якщо чесно, не розумію до кінця до сих пір, а от собаки….собак було багато, всіх розмірів та характерів…
єдине що — змушували регулярно ходити в школу, релігійно ставились до освіти і не дуже зважали на хвороби, але школу я все одно прогулював за власним розсудом, а інфантильне ставлення до здоров’я зробило мене антиподом іпохондрика. і особистих кордонів не було, речі викидались тільки так, двері не зачинялись, автономія на тіло та оголеність відсутня, але зараз мені це все теж подобається. людині дуже важливо знати, що вона має право, просто за народженням, що вона — подарунок та вияв світових чудес

а ми тільки що зустріли просто на вулиці жука носорога ^_^~*