Готую допис який торкається питання на кшталт якщо Путін покається перед смертю, чи пробачить його Бог та прийме до вічності із Ним?
Питання цікаве, бо торкається декількох тем, які неодноразово були порушені у розмові із невіруючими. Як так - Бог може легко пробачити вчинки зла та просто впустити злочинця до раю? А як же його жертви, якщо такі були?
Думок трошки назбиралось, тому ця тема або буде розбита на різні пости, або викладено цілісно у вигляді статті.
Ви самі колись думали над подібним питанням, чи чули його від інших людей?
Питання цікаве, бо торкається декількох тем, які неодноразово були порушені у розмові із невіруючими. Як так - Бог може легко пробачити вчинки зла та просто впустити злочинця до раю? А як же його жертви, якщо такі були?
Думок трошки назбиралось, тому ця тема або буде розбита на різні пости, або викладено цілісно у вигляді статті.
Ви самі колись думали над подібним питанням, чи чули його від інших людей?
🔥12👍8🤔3❤2
Подорож духовності. Частина 1
2016 рік був особливим в моєму становленні як особистості.
• Мої 20-ті роки випали на цікавий період історії України та життя родини.
• Починаючи з кінця 2013 року - початок Майдану. Мені 17 років.
• Розвиток продовжується в 2014 році - тимчасова окупація Криму та частин Луганської та Донецької областей. Звільнення Маріуполя. Початок АТО. Мені 17-18 років
• Переїзд до Дніпра у звʼязку із навчанням - 18 років
• У 2015 році - переїзд до Львова та активна залученість у життя спільноти. Мені 18-19 років.
У 2016 році мені виповнюється 20. Як для 20-річного хлопака, концентрат революційних подій змушує трошки швидше дорослішати та переосмислювати свій шлях та засади життя. Саме цей рік був ознаменований двома цілком екзистенційними подіями:
1. Інтернство в Україні від організації Josiah Venture
Це був справжній виклик, адже рівень відповідальності мене трошки лякав. Я повинен був знати англійську, жити з іноземцями, подорожувати Україною, допомагати в організаційних питаннях проведення літніх музичних таборів в трьох різних церквах. Тоді мені кинули виклик, який був докорінно трансформуючий. Я поглянув на себе з іншого боку, відкрив нові здібності та вміння в собі під керівництвом сильного лідерства. Але це інтернство було тісно повʼязано із іншим розвитком мене як християнина.
2. Світ богословʼя
Рівно 10 років тому почалась моя більш глибока та ґрунтовна подорож світом теології. В інтернеті мені якось поставили питання: Чи ти знаєш апостолів, хто вони та що написали? Я здивувався, бо для мене, протестанта в 4-му поколінні таке питання вбачалось недалекоглядним, адже на свої 20 років я доволі добре знав Біблію. Я любив читати і вивчати богословʼя і до цього. Тому моя відповідь була позитивною: так, звичайно знаю. Але наступне питання поставило мене в глухий кут: апостоли - учні Христа, навчались від Нього та написали те, що бачили та чули. А чи знаєш ти учнів апостолів, хто вони та що написали?
Мої руки застигли на клавіатурі. Я не знав жодного імені. Ігнатій Антіохійський, Климент Римський, Полікарп Смирнський, мабуть, трошки образились на мене в той момент. Я знову зловив себе на думці: я не знаю їх. Хто вони? Про що писали? Це ж так неймовірно - почитати когось, хто ходив із самими Апостолами. Вони бачили їхні чуда, чули проповідь та свідчення про Господа. Невже ніхто, хто щиро любить Христа, не захоче дізнатись про Нього ще? Про те, чого навчав Він, Його апостоли? Як вони це вчення передали далі. Невже я залишусь осторонь?
Тоді я почав багато читати. Досі памʼятаю, як сиджу в квартирі у Львові пізно ввечері, читаю праці мужів апостольських (так називають учнів апостолів), і розумію, що мій світ руйнується із великим грохотом. Я не знаходжу в них те, у що вірив майже все життя. Але разом із цим відчуттям йшло інше: я ніби почав дихати на повні груди, вийшов на неймовірно простору місцевість де багато свободи, повітря та краси. Як я не намагався - не міг зупинити той процес, який почався. Ніби хтось зняв із очей покривало, і я побачив невимовне багатство християнської спадщини та досвіду. Я сидів і не міг відсортувати почуття. Хлопець, якому лише 19-20 років побачив раптом таке, що перевершує увесь його досвід та досвід родини разом узятий. Моя віра тоді змінилась так різко, що я вже не можу відсепарувати момент самої зміни. Мені здається, що так я повинен був вірити усе своє життя.
Доказом цього служить стаття, яку я написав 16 грудня 2016 року. Вона називалась (тоді ще російською) «Размышления протестанта на тему Евхаристии». Це був мій несміливий маніфест тому типу християнства, в якому жив - моя віра докорінно змінилась, і я не можу вірити як раніше, бо тоді зрадив би собі. Але мені було страшно про це говорити відверто. Боявся, що не зрозуміють. Що маргіналізують. Що емансипують від спільноти. Але я розумів одне: я вже не можу вірити інакше. Просто не можу. Те, що було зруйноване не піддавалось жодному відновленню - повірте, я намагався. Однак те старе тепер відчувалось прісним, бідним, позбавленим смаку. Але нове не прийшло. Поки що. І я застряг поміж двох світів.
Далі буде…
2016 рік був особливим в моєму становленні як особистості.
• Мої 20-ті роки випали на цікавий період історії України та життя родини.
• Починаючи з кінця 2013 року - початок Майдану. Мені 17 років.
• Розвиток продовжується в 2014 році - тимчасова окупація Криму та частин Луганської та Донецької областей. Звільнення Маріуполя. Початок АТО. Мені 17-18 років
• Переїзд до Дніпра у звʼязку із навчанням - 18 років
• У 2015 році - переїзд до Львова та активна залученість у життя спільноти. Мені 18-19 років.
У 2016 році мені виповнюється 20. Як для 20-річного хлопака, концентрат революційних подій змушує трошки швидше дорослішати та переосмислювати свій шлях та засади життя. Саме цей рік був ознаменований двома цілком екзистенційними подіями:
1. Інтернство в Україні від організації Josiah Venture
Це був справжній виклик, адже рівень відповідальності мене трошки лякав. Я повинен був знати англійську, жити з іноземцями, подорожувати Україною, допомагати в організаційних питаннях проведення літніх музичних таборів в трьох різних церквах. Тоді мені кинули виклик, який був докорінно трансформуючий. Я поглянув на себе з іншого боку, відкрив нові здібності та вміння в собі під керівництвом сильного лідерства. Але це інтернство було тісно повʼязано із іншим розвитком мене як християнина.
2. Світ богословʼя
Рівно 10 років тому почалась моя більш глибока та ґрунтовна подорож світом теології. В інтернеті мені якось поставили питання: Чи ти знаєш апостолів, хто вони та що написали? Я здивувався, бо для мене, протестанта в 4-му поколінні таке питання вбачалось недалекоглядним, адже на свої 20 років я доволі добре знав Біблію. Я любив читати і вивчати богословʼя і до цього. Тому моя відповідь була позитивною: так, звичайно знаю. Але наступне питання поставило мене в глухий кут: апостоли - учні Христа, навчались від Нього та написали те, що бачили та чули. А чи знаєш ти учнів апостолів, хто вони та що написали?
Мої руки застигли на клавіатурі. Я не знав жодного імені. Ігнатій Антіохійський, Климент Римський, Полікарп Смирнський, мабуть, трошки образились на мене в той момент. Я знову зловив себе на думці: я не знаю їх. Хто вони? Про що писали? Це ж так неймовірно - почитати когось, хто ходив із самими Апостолами. Вони бачили їхні чуда, чули проповідь та свідчення про Господа. Невже ніхто, хто щиро любить Христа, не захоче дізнатись про Нього ще? Про те, чого навчав Він, Його апостоли? Як вони це вчення передали далі. Невже я залишусь осторонь?
Тоді я почав багато читати. Досі памʼятаю, як сиджу в квартирі у Львові пізно ввечері, читаю праці мужів апостольських (так називають учнів апостолів), і розумію, що мій світ руйнується із великим грохотом. Я не знаходжу в них те, у що вірив майже все життя. Але разом із цим відчуттям йшло інше: я ніби почав дихати на повні груди, вийшов на неймовірно простору місцевість де багато свободи, повітря та краси. Як я не намагався - не міг зупинити той процес, який почався. Ніби хтось зняв із очей покривало, і я побачив невимовне багатство християнської спадщини та досвіду. Я сидів і не міг відсортувати почуття. Хлопець, якому лише 19-20 років побачив раптом таке, що перевершує увесь його досвід та досвід родини разом узятий. Моя віра тоді змінилась так різко, що я вже не можу відсепарувати момент самої зміни. Мені здається, що так я повинен був вірити усе своє життя.
Доказом цього служить стаття, яку я написав 16 грудня 2016 року. Вона називалась (тоді ще російською) «Размышления протестанта на тему Евхаристии». Це був мій несміливий маніфест тому типу християнства, в якому жив - моя віра докорінно змінилась, і я не можу вірити як раніше, бо тоді зрадив би собі. Але мені було страшно про це говорити відверто. Боявся, що не зрозуміють. Що маргіналізують. Що емансипують від спільноти. Але я розумів одне: я вже не можу вірити інакше. Просто не можу. Те, що було зруйноване не піддавалось жодному відновленню - повірте, я намагався. Однак те старе тепер відчувалось прісним, бідним, позбавленим смаку. Але нове не прийшло. Поки що. І я застряг поміж двох світів.
Далі буде…
❤20
Подорож духовності. Частина 2
Опинившись на не зовсім відомій мені території, на мене чекало подальше її дослідження. Але я не знав з чого почати. Два світи, між якими я застряг, змушували переоцінювати своє життя. Світ старий вже не працює, а новий не сформований.
Що ж це був за старий світ? Як було вже згадано, я протестант в 4-му поколінні. Мої батьки росли в баптистському середовищі, де в них було багато друзів, спілкування та спільного часу разом. Але на момент мого народження вони встигли перейти в іншу церкву. Там я починав свій духовний шлях як дитина. Моя родина була частиною церкви під назвою «Обновление». Звідти в мене досі є багато друзів, звʼязки з якими зберігаються по сьогодні. Ми росли разом: грались, були на святах, проводили разом дні народження, придумували ігри, відвідували різні християнські конференції і табори. Ми зростали та зрілішали разом. Моя дружба з цими людьми була міцна та глибока, я вчився дружити та отримував любов дружби назад.
З плином часу ми змінили церкву, опинившись знову в баптистському контексті. Хоч я і не думав, що церква, в яку перейшли, щось мені дасть, але час там виявився одним із найкращих в моєму житті. Друзів, яких знайшов та досвід спілкування, молитов, досліджень Писання був для мене трансформуючим. Важливим було те, що в нас був сильний лідер, за яким хотілось йти. Я розумів, що про мене піклуються, і не залишений напризволяще. Я знав - церква є тим безпечним місцем, де я можу сховатись від негаразд та неурядиць «світу», тобто зовнішнього середовища із його несправедливими законами та деколи злим ставленням до мене. Звідти й уявлення про Бога як про Захисника та Піклувальника вкорінилися доволі глибоко.
До моменту мого переїзду у Львів досвід християнства говорив про наступне:
• Я не один. В мене постійно багато друзів та спілкування
• Я міг довіряти. Є ті, хто готовий бути поруч
• Я любив Бога і Бог любив мене. Все моє середовище було наповнене постійною жагою до молитви, вивчення Писання та перебування разом в спільності
• Моя ідентичність вкорінена в тому, що про мене говорить Бог. Це дозволяло триматись серед тих, хто мене не любив та ставив свої ярлики.
Все це я зберіг коли переїхав до Дніпра, а потім до Львова. Протягом усього цього часу я не міг уявити себе пасивним у вивченні християнства. Аксіомою було моє знання про істинність моєї релігії, але я ще не розумів як якісно захистити свою віру. Це відкрило двері у світ апологетики (вчення про захист віри). Я занурювався у різну літературу, читав книги, дивився лекції та дебати. Мені потрібно знати більше про те, що люблю.
І саме ця жага до знань привела мене до моменту усвідомлення того, що світ християнства ширший та глибший, ніж я міг собі намалювати у найсміливіших мріях. Те, що я так любив, у що був вкорінений, у що вірив та у чому знаходив свою ідентичність за один дуже короткий період опинилось… майже порожнім. І тоді зʼявився страх - невже все те, що я мав до того, привело мене до глухого кута? Невже все, чим жив, виявилось несправжнім? Якщо це так - тоді що ж мені робити тепер?
Далі буде…
Опинившись на не зовсім відомій мені території, на мене чекало подальше її дослідження. Але я не знав з чого почати. Два світи, між якими я застряг, змушували переоцінювати своє життя. Світ старий вже не працює, а новий не сформований.
Що ж це був за старий світ? Як було вже згадано, я протестант в 4-му поколінні. Мої батьки росли в баптистському середовищі, де в них було багато друзів, спілкування та спільного часу разом. Але на момент мого народження вони встигли перейти в іншу церкву. Там я починав свій духовний шлях як дитина. Моя родина була частиною церкви під назвою «Обновление». Звідти в мене досі є багато друзів, звʼязки з якими зберігаються по сьогодні. Ми росли разом: грались, були на святах, проводили разом дні народження, придумували ігри, відвідували різні християнські конференції і табори. Ми зростали та зрілішали разом. Моя дружба з цими людьми була міцна та глибока, я вчився дружити та отримував любов дружби назад.
З плином часу ми змінили церкву, опинившись знову в баптистському контексті. Хоч я і не думав, що церква, в яку перейшли, щось мені дасть, але час там виявився одним із найкращих в моєму житті. Друзів, яких знайшов та досвід спілкування, молитов, досліджень Писання був для мене трансформуючим. Важливим було те, що в нас був сильний лідер, за яким хотілось йти. Я розумів, що про мене піклуються, і не залишений напризволяще. Я знав - церква є тим безпечним місцем, де я можу сховатись від негаразд та неурядиць «світу», тобто зовнішнього середовища із його несправедливими законами та деколи злим ставленням до мене. Звідти й уявлення про Бога як про Захисника та Піклувальника вкорінилися доволі глибоко.
До моменту мого переїзду у Львів досвід християнства говорив про наступне:
• Я не один. В мене постійно багато друзів та спілкування
• Я міг довіряти. Є ті, хто готовий бути поруч
• Я любив Бога і Бог любив мене. Все моє середовище було наповнене постійною жагою до молитви, вивчення Писання та перебування разом в спільності
• Моя ідентичність вкорінена в тому, що про мене говорить Бог. Це дозволяло триматись серед тих, хто мене не любив та ставив свої ярлики.
Все це я зберіг коли переїхав до Дніпра, а потім до Львова. Протягом усього цього часу я не міг уявити себе пасивним у вивченні християнства. Аксіомою було моє знання про істинність моєї релігії, але я ще не розумів як якісно захистити свою віру. Це відкрило двері у світ апологетики (вчення про захист віри). Я занурювався у різну літературу, читав книги, дивився лекції та дебати. Мені потрібно знати більше про те, що люблю.
І саме ця жага до знань привела мене до моменту усвідомлення того, що світ християнства ширший та глибший, ніж я міг собі намалювати у найсміливіших мріях. Те, що я так любив, у що був вкорінений, у що вірив та у чому знаходив свою ідентичність за один дуже короткий період опинилось… майже порожнім. І тоді зʼявився страх - невже все те, що я мав до того, привело мене до глухого кута? Невже все, чим жив, виявилось несправжнім? Якщо це так - тоді що ж мені робити тепер?
Далі буде…
❤13❤🔥7
Подорож духовності. Частина 3
З життя у Маріуполі в мене залишився післясмак різноманіття духовного досвіду. Я дійсно був багатий на життя у спільноті та на друзів, мені вистачало уваги та любові родини й церкви. Скажімо, я був задоволений тим, який в мене був темп духовного розвитку.
Переїзд до Дніпра не був виключенням, церква «Нове покоління», де я опинився, також давала мені достатньо «їжі» для перетравлення. Досі маю близьких друзів з тієї церкви якими неймовірно ціную.
Але реальність почала трошки змінюватись із переїздом до Львова. Я люблю це місто усім своїм серцем, бо саме воно відкрило мені інші грані духовності. Однак поки до них дійшов, я стикнувся із новими викликами. Спільнота, в якій я опинився, змушувала мене зростати в багатьох інших сферах моєї особистості, зрощувала мене як лідера та відповідального служителя, за що я безмежно вдячний. І хоч я знайшов там багато друзів, при цьому глибоко всередині я відчував якусь порожнечу. Мені чогось не вистачало. Досвід в новій церкві не був поганим, він був іншим. Хоч як я намагався, але якась жага всередині не могла вгамуватись. І я не міг це собі пояснити. Ба більше - ніхто не міг.
В 2016 році я, рухомий цією незадоволеністю, поринаю у світ стародавньої християнської духовності, і находжу справжні скарби. Досвід першої спільноти християн у прочитанні Писання, молитви, таїнств та розуміння духовного життя ніби віднайшли свій відгук всередині. Та частина мене, яка дуже жадала чогось що сама не могла ще адекватно описати, всім єством відгукнулась на те, що я відкрив. Це було ніби: ось воно!!! Я саме це шукав. Я почав цього хотіти більш за все. Дізнавшись, що є спільноти, які дуже сміливо говорять про себе як про нащадків саме ось цього світу, який для себе відкрив, я вирішив спробувати побути серед їхнього способу поклоніння. Так, мова зараз йде про відвідування християнської літургії. Її форма докорінно відрізнялась від звичного мені способу поклоніння Богу в протестантизмі, але я відчув, що якоюсь мірою теж дотичний до цього. Я - християнин, людина, що носить на собі імʼя Христа та передає далі Його вчення, а значить це все належить і мені.
Весь цей час я говорю загально, щось типу: я відкрив це, світ духовності, скарби і так далі. Але що саме я маю на увазі під цим?
Далі буде…
З життя у Маріуполі в мене залишився післясмак різноманіття духовного досвіду. Я дійсно був багатий на життя у спільноті та на друзів, мені вистачало уваги та любові родини й церкви. Скажімо, я був задоволений тим, який в мене був темп духовного розвитку.
Переїзд до Дніпра не був виключенням, церква «Нове покоління», де я опинився, також давала мені достатньо «їжі» для перетравлення. Досі маю близьких друзів з тієї церкви якими неймовірно ціную.
Але реальність почала трошки змінюватись із переїздом до Львова. Я люблю це місто усім своїм серцем, бо саме воно відкрило мені інші грані духовності. Однак поки до них дійшов, я стикнувся із новими викликами. Спільнота, в якій я опинився, змушувала мене зростати в багатьох інших сферах моєї особистості, зрощувала мене як лідера та відповідального служителя, за що я безмежно вдячний. І хоч я знайшов там багато друзів, при цьому глибоко всередині я відчував якусь порожнечу. Мені чогось не вистачало. Досвід в новій церкві не був поганим, він був іншим. Хоч як я намагався, але якась жага всередині не могла вгамуватись. І я не міг це собі пояснити. Ба більше - ніхто не міг.
В 2016 році я, рухомий цією незадоволеністю, поринаю у світ стародавньої християнської духовності, і находжу справжні скарби. Досвід першої спільноти християн у прочитанні Писання, молитви, таїнств та розуміння духовного життя ніби віднайшли свій відгук всередині. Та частина мене, яка дуже жадала чогось що сама не могла ще адекватно описати, всім єством відгукнулась на те, що я відкрив. Це було ніби: ось воно!!! Я саме це шукав. Я почав цього хотіти більш за все. Дізнавшись, що є спільноти, які дуже сміливо говорять про себе як про нащадків саме ось цього світу, який для себе відкрив, я вирішив спробувати побути серед їхнього способу поклоніння. Так, мова зараз йде про відвідування християнської літургії. Її форма докорінно відрізнялась від звичного мені способу поклоніння Богу в протестантизмі, але я відчув, що якоюсь мірою теж дотичний до цього. Я - християнин, людина, що носить на собі імʼя Христа та передає далі Його вчення, а значить це все належить і мені.
Весь цей час я говорю загально, щось типу: я відкрив це, світ духовності, скарби і так далі. Але що саме я маю на увазі під цим?
Далі буде…
❤🔥9❤7
Подорож духовності. Частина 4
Християни перших століть змогли зробити дещо неймовірне - вони ніби дали мені «спробувати» те, про що так ревно пишуть. Я читав їхні роботи, і дивувався як це так, що вони пишуть про свій досвід, а всередині мене все починає горіти? Як так, що їхні слова викликають таку бурю емоцій та переживань, ніби я опинився на їхніх богослужіннях та брав участь у способі їхнього поклоніння? Час перестав існувати, я міг подорожувати до моїх братів та сестер особисто.
Про що ж вони говорили так часто?
1. Про Христа. Те, як вони пишуть про Нього мене захоплювало. Їхня любов до воскреслого Господа перевищувала навіть саме життя. Ігнатій Богоносець писав в своїх посланнях як сильно він бажає бути із Христом, бо любить Його більш за все. Він хоче буквально зʼєднатись із Ним. Чесно, цього хотів і я. Яким ж сильним було моє здивування, коли всі ці християни в один голос говорили, що це можливо в прямому сенсі. Як? - хотів прокричати я. І відповідь не змусила мене чекати.
2. Про Євхаристію. Це таїнство - не просто нагадування про Його подвиг на Хресті. В першу чергу це - реальні, фізичні Тіло та Кров Христа. І мені не просто можна зʼєднатись з Ним, але це наказ Самого Господа, Його заповідь. Він запрошує всіх, особливо тих, хто жадає. Той самий Ігнатій Богоносець, учень апостола Івана, пише про Євхаристію як прийняття Тіла та Крові Спасителя для нашого спасіння. Одну з ночей я не міг змусити себе піти спати, бо я був захоплений тим, наскільки Христос зробив Себе доступним. Я хотів причаститись Його Тіла та Крові в той момент більше за все на світі.
3. Про Хрещення та Сповідь. Мене кожен раз дивувало те, що християни перших століть говорять не тільки про символізм, але про реальність духовного виміру. Для них життя у Христі - це реальна співучасть у всьому, що має Він. Не звичайне «повір/переконай себе, що воно так і є», а й найбільш справжній емпіризм. Ти повинен пережити, як ми молимось на Месі, «плоди Його відкуплення». Хрещення - реальне відродження через участь у Христових смерті та воскресінні. Сповідь - це реальне прощення твоїх гріхів та звільнення від тягаря зла. І Церква готова давати ці дари людині. Хіба це не прекрасно?
4. Про молитву та поклоніння. Молитва була диханням перших християн, а спосіб поклоніння змушував застигнути в благоговінні. Хоч в них не було пишної літургії, яка сформувалась із плином часу, але вони мали реальний доступ до присутності Бога. Вони мали вчення та чітко розуміли до чого вони приходять, що спільність в поклонінні Богу та Його Сину - це найкраще місце перебування. Особливо після праць Юстина Мученика я поняв, що залишитись осторонь - все одно що обікрасти себе. Тоді почалась моя подорож молитвами святих, де я вчився молитись не тільки своїми словами, але й досвідом попередніх поколінь християн.
5. Про богословʼя. Слів не вистачить описати ту кількість праць, яку ми маємо від отців Церкви. Та проникливість розуміння особи Христа, Його смерті та воскресіння, суті спасіння, Трійці та низки інших тем вражала до глибин. Ніхто ніколи не вчив мене про все це так глибоко як вони. Зізнатись, після прочитання їхніх робіт, поверхнева християнська література почала відверто дратувати.
Я відкрив для себе безодню мудрості та досвіду. І найцікавіше - я відчував, що мене запрошують туди доєднатись. Але була проблема - я не міг. Страх звʼязував, а відчуття, що те, чого я хочу більше за життя ось-ось поруч, і водночас так далеко, розривало зсередини. Я увійшов у дворічний період сильної екзистенційної кризи.
Далі буде…
Християни перших століть змогли зробити дещо неймовірне - вони ніби дали мені «спробувати» те, про що так ревно пишуть. Я читав їхні роботи, і дивувався як це так, що вони пишуть про свій досвід, а всередині мене все починає горіти? Як так, що їхні слова викликають таку бурю емоцій та переживань, ніби я опинився на їхніх богослужіннях та брав участь у способі їхнього поклоніння? Час перестав існувати, я міг подорожувати до моїх братів та сестер особисто.
Про що ж вони говорили так часто?
1. Про Христа. Те, як вони пишуть про Нього мене захоплювало. Їхня любов до воскреслого Господа перевищувала навіть саме життя. Ігнатій Богоносець писав в своїх посланнях як сильно він бажає бути із Христом, бо любить Його більш за все. Він хоче буквально зʼєднатись із Ним. Чесно, цього хотів і я. Яким ж сильним було моє здивування, коли всі ці християни в один голос говорили, що це можливо в прямому сенсі. Як? - хотів прокричати я. І відповідь не змусила мене чекати.
2. Про Євхаристію. Це таїнство - не просто нагадування про Його подвиг на Хресті. В першу чергу це - реальні, фізичні Тіло та Кров Христа. І мені не просто можна зʼєднатись з Ним, але це наказ Самого Господа, Його заповідь. Він запрошує всіх, особливо тих, хто жадає. Той самий Ігнатій Богоносець, учень апостола Івана, пише про Євхаристію як прийняття Тіла та Крові Спасителя для нашого спасіння. Одну з ночей я не міг змусити себе піти спати, бо я був захоплений тим, наскільки Христос зробив Себе доступним. Я хотів причаститись Його Тіла та Крові в той момент більше за все на світі.
3. Про Хрещення та Сповідь. Мене кожен раз дивувало те, що християни перших століть говорять не тільки про символізм, але про реальність духовного виміру. Для них життя у Христі - це реальна співучасть у всьому, що має Він. Не звичайне «повір/переконай себе, що воно так і є», а й найбільш справжній емпіризм. Ти повинен пережити, як ми молимось на Месі, «плоди Його відкуплення». Хрещення - реальне відродження через участь у Христових смерті та воскресінні. Сповідь - це реальне прощення твоїх гріхів та звільнення від тягаря зла. І Церква готова давати ці дари людині. Хіба це не прекрасно?
4. Про молитву та поклоніння. Молитва була диханням перших християн, а спосіб поклоніння змушував застигнути в благоговінні. Хоч в них не було пишної літургії, яка сформувалась із плином часу, але вони мали реальний доступ до присутності Бога. Вони мали вчення та чітко розуміли до чого вони приходять, що спільність в поклонінні Богу та Його Сину - це найкраще місце перебування. Особливо після праць Юстина Мученика я поняв, що залишитись осторонь - все одно що обікрасти себе. Тоді почалась моя подорож молитвами святих, де я вчився молитись не тільки своїми словами, але й досвідом попередніх поколінь християн.
5. Про богословʼя. Слів не вистачить описати ту кількість праць, яку ми маємо від отців Церкви. Та проникливість розуміння особи Христа, Його смерті та воскресіння, суті спасіння, Трійці та низки інших тем вражала до глибин. Ніхто ніколи не вчив мене про все це так глибоко як вони. Зізнатись, після прочитання їхніх робіт, поверхнева християнська література почала відверто дратувати.
Я відкрив для себе безодню мудрості та досвіду. І найцікавіше - я відчував, що мене запрошують туди доєднатись. Але була проблема - я не міг. Страх звʼязував, а відчуття, що те, чого я хочу більше за життя ось-ось поруч, і водночас так далеко, розривало зсередини. Я увійшов у дворічний період сильної екзистенційної кризи.
Далі буде…
❤18❤🔥3
Подорож духовності. Частина 5
Після всього відкритого, мені було важко задовольнятись звичними шляхами духовності. Я в жодному разі не залишав спільноту, але питань всередині було більше ніж відповідей. Я не потребував раціональності, її більше ніж вистачало в працях отців Церкви. Але окрім цього я вбачав реальність духовного життя в їхньому досвіді. І чомусь цього не мав. Я ділився своїми переживаннями із близькими друзями, з певними служителями церкви, але ніхто не міг мені дати вичерпної відповіді. Моя жага нікуди не йшла.
Дисонанс моїх прагнень та реальності, що панувала вилились в екзистенційний конфлікт всередині мене. Два роки - 2017 та 2018 - ставили переді мною виклики. Якщо я незадоволений, значить це дає внутрішній поштовх для пошуків. Пошук починається з питань. Я запитував: хто я? Хто такий Бог? Чому я не знаходжу задоволення моїх потреб? Де я можу це знайти? Чому перші християни це мають, а я залишаюсь обділеним? Чому мене нічого не задовольняє, хоч я й щиро прошу Бога про задоволення духовних потреб? Я шукав відповідей, але чомусь зустрічав мовчання.
Два роки поспіль боротьби, яка практично не вщухала. Памʼятаю, як на початку травня 2018 року мій близький друг Магомед (на фото нижче) приходить до мене та говорить: «Родіон, ми їдемо в Тернопіль. Тобі потрібно розвіятись». Я не чинив опору. Ми взяли квитки та поїхали до тернопільського озера, де багато спілкувались про мої переживання, виклики, боротьбу та екзистенційні питання. Він не давав готових відповідей, але був поруч в період моєї розгубленості. Вбачаю, що в подібні періоди життя архіважливо мати подібних людей поруч. Вони ті, хто допоможуть нести тягар, з яким важко впоратись самотужки.
2019 рік починає потроху змінювати ситуацію. Я помічаю, що примирився із певними протиріччями в своєму досвіді, а страх починає пропадати. Найцікавіше моє відкриття за ці роки було наступним: в цьому досвіді я не один. Я натикався на багатьох із подібними переживаннями та боротьбою. Я читав певні книги та свідчення людей, які буквально до найменших деталей описували те, що переживав. Таким чином прийшло розуміння - мій досвід не обмежений мною, є ще дуже багато тих, хто один в один проходить подібне. Їх навіть більше ніж я міг собі уявити. Зізнатись, це дало неабияке полегшення. З деякими я мав змогу поспілкуватись. Звичайно, ці розмови велись мовою душі, яка знаходила собі подібних по досвіду людей.
Але питання «що ж тепер робити далі?» залишалось. І хоч здавалось, що переді мною глухий кут, я не підозрював, що всі ці дні готували мене до періоду, який почнеться під час повномасштабного вторгнення. Роки 2020-2022 пролили певне світло на мій шлях.
Далі буде…
Після всього відкритого, мені було важко задовольнятись звичними шляхами духовності. Я в жодному разі не залишав спільноту, але питань всередині було більше ніж відповідей. Я не потребував раціональності, її більше ніж вистачало в працях отців Церкви. Але окрім цього я вбачав реальність духовного життя в їхньому досвіді. І чомусь цього не мав. Я ділився своїми переживаннями із близькими друзями, з певними служителями церкви, але ніхто не міг мені дати вичерпної відповіді. Моя жага нікуди не йшла.
Дисонанс моїх прагнень та реальності, що панувала вилились в екзистенційний конфлікт всередині мене. Два роки - 2017 та 2018 - ставили переді мною виклики. Якщо я незадоволений, значить це дає внутрішній поштовх для пошуків. Пошук починається з питань. Я запитував: хто я? Хто такий Бог? Чому я не знаходжу задоволення моїх потреб? Де я можу це знайти? Чому перші християни це мають, а я залишаюсь обділеним? Чому мене нічого не задовольняє, хоч я й щиро прошу Бога про задоволення духовних потреб? Я шукав відповідей, але чомусь зустрічав мовчання.
Два роки поспіль боротьби, яка практично не вщухала. Памʼятаю, як на початку травня 2018 року мій близький друг Магомед (на фото нижче) приходить до мене та говорить: «Родіон, ми їдемо в Тернопіль. Тобі потрібно розвіятись». Я не чинив опору. Ми взяли квитки та поїхали до тернопільського озера, де багато спілкувались про мої переживання, виклики, боротьбу та екзистенційні питання. Він не давав готових відповідей, але був поруч в період моєї розгубленості. Вбачаю, що в подібні періоди життя архіважливо мати подібних людей поруч. Вони ті, хто допоможуть нести тягар, з яким важко впоратись самотужки.
2019 рік починає потроху змінювати ситуацію. Я помічаю, що примирився із певними протиріччями в своєму досвіді, а страх починає пропадати. Найцікавіше моє відкриття за ці роки було наступним: в цьому досвіді я не один. Я натикався на багатьох із подібними переживаннями та боротьбою. Я читав певні книги та свідчення людей, які буквально до найменших деталей описували те, що переживав. Таким чином прийшло розуміння - мій досвід не обмежений мною, є ще дуже багато тих, хто один в один проходить подібне. Їх навіть більше ніж я міг собі уявити. Зізнатись, це дало неабияке полегшення. З деякими я мав змогу поспілкуватись. Звичайно, ці розмови велись мовою душі, яка знаходила собі подібних по досвіду людей.
Але питання «що ж тепер робити далі?» залишалось. І хоч здавалось, що переді мною глухий кут, я не підозрював, що всі ці дні готували мене до періоду, який почнеться під час повномасштабного вторгнення. Роки 2020-2022 пролили певне світло на мій шлях.
Далі буде…
❤19❤🔥4
Подорож духовності. Частина 6
Коли ми стикаємось із екзистенційними питаннями, це є ознакою трансформаційних процесів, що відбуваються в нашій свідомості. Контекст життя змушує шукати відповіді задля збереження та вдосконалення ідентичності. Такі періоди є обовʼязковими у розвитку екзистенційного інтелекту нашої особистості. Без викликів не буває зросту.
2020 рік. Я починаю чесно відповідати собі на питання у що я вірю. Мені потрібно зізнатись - мій старий світ не працює, він вже пішов, триматись за нього немає сенсу. Моє світосприйняття змінилось, Бог відкрився по-іншому, тому я не можу продовжувати удавати, що вірю по-старому через страх перед іншими. Я унікальний, як і мій досвід. Він не залежить на всі 100% від батьків, рідних, друзів чи помісної спільноти. Саме тому в цьому році я в якійсь мірі перенасичуюсь знаннями. Читаю настільки багато, що не встигаю зробити перерву. Чесно сказати, тоді практично вперше Бог чітко проговорив до мене зупинитись та замість накопичування знань почати говорити із собою чесно. Звичайно, саме цей рік був ідеальним для такої розмови, адже локдаун через Covid-19 створив для цього умови. Багато часу в ізоляції, мінімалізоване спілкування, час на природі - це дало поштовх для глибоких роздумів.
2021 рік. Мій внутрішній світ починає гаромнізовуватись. Я практично повністю і без страху розумію, у що вірю, а також будую причинно-наслідковий звʼязок. Я вірю тому що. Моє богословʼя поглиблюється, розуміння основ віри показує, що я проходжу шлях зріло. Із області підсвідомого мої переконання починають набувати глибокого сенсу, усвідомлення. Я можу їх відстояти перед іншими, розуміючи підґрунтя віри. В цьому мені допомогло догматичне богословʼя. Догмати для мене - це не просто набір інформаційних істин із правильним формулюванням. Кожен з них має вагу у практичній площинні християнського життя та практики духовності. Розуміння двох природ Христа, Божественності Святого Духа, благодаті як дії, таїнств, ролі Писання та Передання та інше - все це для мене мало не просто порівняльний характер, але стало зрозумілим чому це важливо та яку роль відіграє в житі християнина.
2022 рік. Повномасштабне вторгнення росії на суверенну теріторію України. Тимчасово всі процеси психіки направлені на усвідомлення ситуації та себе в ній, розуміння подальшого розвитку життя та прийняття реальності такою, як вона є. Війна вносить свої корективи та ставить інші питання, але вона не стирає попередній досвід та шлях. Саме те, ким ми стаємо через шлях позаду визначає нашу реакцію на сьогодення. Страждання не уходять, вони лише стикаються із іншою версією нас, здатною їх зріло пройти без надмірної травматизації. Окрім цього, страждання продовжують процес формації. Моя віра залишилась такою ж самою, більш того, я почав відкривати, що вона здатна витримати натиск війни. Паралельно із цим я усвідомив ще глибше, що мій курс життя буде направлений на академічне дослідження богословʼя, його цілісне та практичне впровадження в життя спільноти. Нездорове богословʼя здатне вбивати теж.
Вже у 2023 році я отримую дуже цікавий досвід. Я не пророк, не претендую на це звання і не маю відповідних дарів. Але саме в цьому році я відчуваю те, що збувається до деталей у році 2025. Якщо довподоби, вважайте те, що було передбачено дійсно пророцтвом.
Далі буде…
Коли ми стикаємось із екзистенційними питаннями, це є ознакою трансформаційних процесів, що відбуваються в нашій свідомості. Контекст життя змушує шукати відповіді задля збереження та вдосконалення ідентичності. Такі періоди є обовʼязковими у розвитку екзистенційного інтелекту нашої особистості. Без викликів не буває зросту.
2020 рік. Я починаю чесно відповідати собі на питання у що я вірю. Мені потрібно зізнатись - мій старий світ не працює, він вже пішов, триматись за нього немає сенсу. Моє світосприйняття змінилось, Бог відкрився по-іншому, тому я не можу продовжувати удавати, що вірю по-старому через страх перед іншими. Я унікальний, як і мій досвід. Він не залежить на всі 100% від батьків, рідних, друзів чи помісної спільноти. Саме тому в цьому році я в якійсь мірі перенасичуюсь знаннями. Читаю настільки багато, що не встигаю зробити перерву. Чесно сказати, тоді практично вперше Бог чітко проговорив до мене зупинитись та замість накопичування знань почати говорити із собою чесно. Звичайно, саме цей рік був ідеальним для такої розмови, адже локдаун через Covid-19 створив для цього умови. Багато часу в ізоляції, мінімалізоване спілкування, час на природі - це дало поштовх для глибоких роздумів.
2021 рік. Мій внутрішній світ починає гаромнізовуватись. Я практично повністю і без страху розумію, у що вірю, а також будую причинно-наслідковий звʼязок. Я вірю тому що. Моє богословʼя поглиблюється, розуміння основ віри показує, що я проходжу шлях зріло. Із області підсвідомого мої переконання починають набувати глибокого сенсу, усвідомлення. Я можу їх відстояти перед іншими, розуміючи підґрунтя віри. В цьому мені допомогло догматичне богословʼя. Догмати для мене - це не просто набір інформаційних істин із правильним формулюванням. Кожен з них має вагу у практичній площинні християнського життя та практики духовності. Розуміння двох природ Христа, Божественності Святого Духа, благодаті як дії, таїнств, ролі Писання та Передання та інше - все це для мене мало не просто порівняльний характер, але стало зрозумілим чому це важливо та яку роль відіграє в житі християнина.
2022 рік. Повномасштабне вторгнення росії на суверенну теріторію України. Тимчасово всі процеси психіки направлені на усвідомлення ситуації та себе в ній, розуміння подальшого розвитку життя та прийняття реальності такою, як вона є. Війна вносить свої корективи та ставить інші питання, але вона не стирає попередній досвід та шлях. Саме те, ким ми стаємо через шлях позаду визначає нашу реакцію на сьогодення. Страждання не уходять, вони лише стикаються із іншою версією нас, здатною їх зріло пройти без надмірної травматизації. Окрім цього, страждання продовжують процес формації. Моя віра залишилась такою ж самою, більш того, я почав відкривати, що вона здатна витримати натиск війни. Паралельно із цим я усвідомив ще глибше, що мій курс життя буде направлений на академічне дослідження богословʼя, його цілісне та практичне впровадження в життя спільноти. Нездорове богословʼя здатне вбивати теж.
Вже у 2023 році я отримую дуже цікавий досвід. Я не пророк, не претендую на це звання і не маю відповідних дарів. Але саме в цьому році я відчуваю те, що збувається до деталей у році 2025. Якщо довподоби, вважайте те, що було передбачено дійсно пророцтвом.
Далі буде…
❤11❤🔥4
Подорож духовності. Частина 7
Кожен християнин має стосунки із Христом. Свідченням цього як мінімум є імʼя, яке він носить - християнин. Той, хто пішов за Господом, підкорився Йому, виконує Його слова. Бог християн відрізняється від інших богів тим, що Він перший починає говорити до людини. Він ініціатор виходу на контакт. Не людина шукає Бога, а Бог людину. Людська відповідь на любов Божу - це стосунки із Ним. А в стосунках важливо слухати один одного, і чути що мені говорять.
Кожен християнин повинен чути Христа. Я - не виключення. В 2023 році, вже в розпал війни, я молився і роздумував над своїм шляхом далі. Як бути? Що робити? Питань було достатньо. Найцікавіше, що відповідь прийшла, хоч я і не зовсім очікував її почути таким шляхом. Ще тоді я ділився зі своїми близькими друзями приблизно наступним: в мене чомусь є відчуття, що мені залишилось бути у Львові 2 роки. В середині літа 2025 щось зміниться, скоріш за все місце мого перебування і контекст, а також з середини серпня по середину вересня 2025 теж буде якийсь цікавий період.
На цьому було все. Це лише передчуття, а спиратися на нього діло ненадійне. Тому я продовжував собі жити далі не підозрюючи, що це передчуття було мені дане не просто так.
Тепер по порядку:
- в середині червня 2025 року мене мобілізують до війська.
- Початок бзвп випадає на кінець місяця, і триває до 13 серпня
- 14 серпня закриваються всі питання по документам
- 15 серпня приїжджають бригади і забирають хлопців з нашої роти.
В той день я продовжую чекати на свою чергу. Наступного дня теж чекаю. І ще наступного. Так я зрозумів, що мене не забирають, бо пройшло як мінімум 4 дні. Поки що все йде так, як я відчував у 2023 році - контекст мого життя змінюється в середині року, і настає середина серпня, де, «згідно пророцтва», я повинен щось зрозуміти до середини вересня. Цей місяць я провів на полігоні, де заступав в наряди і - тут для мене головне - спілкувався із хлопцями з наступної роти, що навчалась замість нас. Я поставив собі завдання - бути із ними поруч, заводити стосунки та підтримувати їх наскільки я це можу. Доборе слово, розмова, звичайна присутність чи якась допомога вже могли змінити багато.
16 вересня 2025. Мене забирають на інший полігон вчитися на пілота фпв. Все як я відчував до цього: місяць певного відпочинку та місійності на полігоні. На фаховому навчанні я пробув з середини вересня по 31 жовтня. І в листопаді потрапляю в свою бригаду, де перебуваю досі.
Увесь цей час я розумів одне: певні речі Бог показав наперед для того, щоб я не панікував і точно знав, що Він все тримає в Своїх руках і Сам веде. Для Нього мій шлях не був сюрпризом. Це давало мені зрозуміти: надійся на Нього, і побачиш Його вірність.
Я дійсно її бачу. І також бачу плоди свого духовного шляху. Бо тут в армії я не часто можу відвідувати свою церкву у Львові, а також інші церкви моєї деномінації. Але ось в чому полягає добрий плід: я відчуваю себе своїм серед інших християн. Їхній спосіб поклоніння мені не чужий.
Далі буде…
Кожен християнин має стосунки із Христом. Свідченням цього як мінімум є імʼя, яке він носить - християнин. Той, хто пішов за Господом, підкорився Йому, виконує Його слова. Бог християн відрізняється від інших богів тим, що Він перший починає говорити до людини. Він ініціатор виходу на контакт. Не людина шукає Бога, а Бог людину. Людська відповідь на любов Божу - це стосунки із Ним. А в стосунках важливо слухати один одного, і чути що мені говорять.
Кожен християнин повинен чути Христа. Я - не виключення. В 2023 році, вже в розпал війни, я молився і роздумував над своїм шляхом далі. Як бути? Що робити? Питань було достатньо. Найцікавіше, що відповідь прийшла, хоч я і не зовсім очікував її почути таким шляхом. Ще тоді я ділився зі своїми близькими друзями приблизно наступним: в мене чомусь є відчуття, що мені залишилось бути у Львові 2 роки. В середині літа 2025 щось зміниться, скоріш за все місце мого перебування і контекст, а також з середини серпня по середину вересня 2025 теж буде якийсь цікавий період.
На цьому було все. Це лише передчуття, а спиратися на нього діло ненадійне. Тому я продовжував собі жити далі не підозрюючи, що це передчуття було мені дане не просто так.
Тепер по порядку:
- в середині червня 2025 року мене мобілізують до війська.
- Початок бзвп випадає на кінець місяця, і триває до 13 серпня
- 14 серпня закриваються всі питання по документам
- 15 серпня приїжджають бригади і забирають хлопців з нашої роти.
В той день я продовжую чекати на свою чергу. Наступного дня теж чекаю. І ще наступного. Так я зрозумів, що мене не забирають, бо пройшло як мінімум 4 дні. Поки що все йде так, як я відчував у 2023 році - контекст мого життя змінюється в середині року, і настає середина серпня, де, «згідно пророцтва», я повинен щось зрозуміти до середини вересня. Цей місяць я провів на полігоні, де заступав в наряди і - тут для мене головне - спілкувався із хлопцями з наступної роти, що навчалась замість нас. Я поставив собі завдання - бути із ними поруч, заводити стосунки та підтримувати їх наскільки я це можу. Доборе слово, розмова, звичайна присутність чи якась допомога вже могли змінити багато.
16 вересня 2025. Мене забирають на інший полігон вчитися на пілота фпв. Все як я відчував до цього: місяць певного відпочинку та місійності на полігоні. На фаховому навчанні я пробув з середини вересня по 31 жовтня. І в листопаді потрапляю в свою бригаду, де перебуваю досі.
Увесь цей час я розумів одне: певні речі Бог показав наперед для того, щоб я не панікував і точно знав, що Він все тримає в Своїх руках і Сам веде. Для Нього мій шлях не був сюрпризом. Це давало мені зрозуміти: надійся на Нього, і побачиш Його вірність.
Я дійсно її бачу. І також бачу плоди свого духовного шляху. Бо тут в армії я не часто можу відвідувати свою церкву у Львові, а також інші церкви моєї деномінації. Але ось в чому полягає добрий плід: я відчуваю себе своїм серед інших християн. Їхній спосіб поклоніння мені не чужий.
Далі буде…
❤13❤🔥11
Подорож духовності. Частина 8. Заключна
Попри всі несподівані повороти життя, вірність Бога зберігається не зважаючи на мою невірність. Він вірний, бо це в Його природі, а не окрема якість характеру. Бог незмінний, і це добра новина для мене. Це означає, що навіть через численні поразки, падіння, сумніви та двоєдушність Він не відречеться мене, і гарантом цього є Його незмінність.
Армія - це місце перевірки міцності віри, характеру та засад життя. Все довкола хитається, дає тріщини та згодом може зруйнуватись. Питання: що постане замість того? Мені пішов час на те, щоб дати новому сформуватись та прийти на місце старої основи. 2016 рік - початок викликів та переосмислення. 2025-2026 - перевірка нового фундаменту та розуміння його міцності. Слово стає тілом.
В попередньому пості я згадав, що християнство в його широті не було для мене чужорідним. Традиція моєї деномінації давно вичерпала себе як основний спосіб поклоніння Богу та спілкування із Ним. Я відчуваю себе вдома в неопротестантських спільнотах, у візантійській літургії, у римській месі Novus Ordo, у латинській традиційній месі, у лютеранській літургій та реформатському богослужінні. Я - християнин, що любить Бога та слідує за Його Сином. В це слідування входить любити дітей Бога, Якому належу. В цих дітей своя різноманітна історія розвитку, але вона зосереджується на одному - Бозі та поклонінні Йому. Діти всі творчі, і різноманіття способів поклоніння вражає і збагачує християнина за умови смирення та відкритості.
Де в цьому всьому я?
За ці 10 років я збагатив себе практиками віри інших християн та більш глибоким та ґрунтовним розумінням богословʼя. Історія християнської теології та розвиток доктрин вказує мені напрямок мого шляху в умовах викликів як мого життя, так і життя суспільства моєї країни в реаліях війни. Мій контекст змінився дуже несподівано та моментально. Ця зміна стала плацдармом, що виявив нежиттєздатність одних речей, і витривалість та непорушність інших. Якби моє християнське життя було обумовлено лише одним способом поклоніння та спілкування з Богом, я або втратив віру, або став агностиком, або зламався під тиском обставин життя.
Цього всього не сталось, тому що я був готовим знаходити Бога там, де Він воліє Себе відкривати. Коли була можливість йти на літургію, я був там, і відчував особливу увагу Христа на мені. Мати час сповіді та прийняти Його Тіло та Кров були найбільшими бажаннями. Завжди сприймав це як величезний подарунок від Творця. З огляду на те, що я вже 10 місяців виходжу на бойові позиції, нехтувати можливістю побути у присутності Божій поза часом та простором (тут прибігаю до літургійної мови) - знак духовної черствості, абсолютна профанація та святотатство щодо власної душі.
Що ж тепер далі?
Відповідь проста: я не знаю. Я відкритий до творчого задуму Бога на моє життя. На сьогоднішній день в мене немає остаточної ясності чи залишусь в своїй традиції, чи зміню її, перейшовши до католицизму чи православʼя. З цих десяти років я роблю висновок: змінилось те, як я бачу Бога, світ та Його реакцію на події в світі. Змінились багато моїх вірувань. Тому мій пошук сьогодні полягає не у віднайденні ідеальної церкви чи спільноти, а місця мого покликання та середовища, в якому Господь кличе мене не тільки вкладатись, але і зрощувати мене відповідно до Своєї волі, яка є добра, приємна та досконала. Поки що я рухаюсь як є, і в цьому шляху розрізняю Його поклик.
P.S. - на задньому фоні можна розгледіти руснявий дрон, який хотів завдати нам шкоди. Але Бог добрий та вищий за ці дрони.
Попри всі несподівані повороти життя, вірність Бога зберігається не зважаючи на мою невірність. Він вірний, бо це в Його природі, а не окрема якість характеру. Бог незмінний, і це добра новина для мене. Це означає, що навіть через численні поразки, падіння, сумніви та двоєдушність Він не відречеться мене, і гарантом цього є Його незмінність.
Армія - це місце перевірки міцності віри, характеру та засад життя. Все довкола хитається, дає тріщини та згодом може зруйнуватись. Питання: що постане замість того? Мені пішов час на те, щоб дати новому сформуватись та прийти на місце старої основи. 2016 рік - початок викликів та переосмислення. 2025-2026 - перевірка нового фундаменту та розуміння його міцності. Слово стає тілом.
В попередньому пості я згадав, що християнство в його широті не було для мене чужорідним. Традиція моєї деномінації давно вичерпала себе як основний спосіб поклоніння Богу та спілкування із Ним. Я відчуваю себе вдома в неопротестантських спільнотах, у візантійській літургії, у римській месі Novus Ordo, у латинській традиційній месі, у лютеранській літургій та реформатському богослужінні. Я - християнин, що любить Бога та слідує за Його Сином. В це слідування входить любити дітей Бога, Якому належу. В цих дітей своя різноманітна історія розвитку, але вона зосереджується на одному - Бозі та поклонінні Йому. Діти всі творчі, і різноманіття способів поклоніння вражає і збагачує християнина за умови смирення та відкритості.
Де в цьому всьому я?
За ці 10 років я збагатив себе практиками віри інших християн та більш глибоким та ґрунтовним розумінням богословʼя. Історія християнської теології та розвиток доктрин вказує мені напрямок мого шляху в умовах викликів як мого життя, так і життя суспільства моєї країни в реаліях війни. Мій контекст змінився дуже несподівано та моментально. Ця зміна стала плацдармом, що виявив нежиттєздатність одних речей, і витривалість та непорушність інших. Якби моє християнське життя було обумовлено лише одним способом поклоніння та спілкування з Богом, я або втратив віру, або став агностиком, або зламався під тиском обставин життя.
Цього всього не сталось, тому що я був готовим знаходити Бога там, де Він воліє Себе відкривати. Коли була можливість йти на літургію, я був там, і відчував особливу увагу Христа на мені. Мати час сповіді та прийняти Його Тіло та Кров були найбільшими бажаннями. Завжди сприймав це як величезний подарунок від Творця. З огляду на те, що я вже 10 місяців виходжу на бойові позиції, нехтувати можливістю побути у присутності Божій поза часом та простором (тут прибігаю до літургійної мови) - знак духовної черствості, абсолютна профанація та святотатство щодо власної душі.
Що ж тепер далі?
Відповідь проста: я не знаю. Я відкритий до творчого задуму Бога на моє життя. На сьогоднішній день в мене немає остаточної ясності чи залишусь в своїй традиції, чи зміню її, перейшовши до католицизму чи православʼя. З цих десяти років я роблю висновок: змінилось те, як я бачу Бога, світ та Його реакцію на події в світі. Змінились багато моїх вірувань. Тому мій пошук сьогодні полягає не у віднайденні ідеальної церкви чи спільноти, а місця мого покликання та середовища, в якому Господь кличе мене не тільки вкладатись, але і зрощувати мене відповідно до Своєї волі, яка є добра, приємна та досконала. Поки що я рухаюсь як є, і в цьому шляху розрізняю Його поклик.
P.S. - на задньому фоні можна розгледіти руснявий дрон, який хотів завдати нам шкоди. Але Бог добрий та вищий за ці дрони.
2❤27❤🔥7
Один з відомих агностиків сучасності Джо Шмід (Joe Schmidt) перейшов в християнство.
Він є сучасним філософом, докторантом філософії у Принстонському університеті, автором ряда наукових праць у сфері філософії релігії, особливо тем що торкаються проблематики існування Бога. Аналітична філософська думка знає його як критика класичного теїзму. Його праці зосередженні не тільки на критиці віри в Бога як такого, але висувають вагомі аргументи проти метафізичного фундаменту класичного теїзму. Він вважається одним із серйозних мислителів сьогодення, його тези розглядались як одні із ґрунтовних, тому що він використовував сучасний апарат модальної логіки та метафізики.
Основні його аргументи проти теїзму це Гипотеза екзистенційної інерції, Проблема модального колапсу, Аргумент самотності, Симетричний модальний онтологічний аргумент та Gap Problem.
В серпні цього року він оголосив про свій перехід до католицизму. Своє відео, де анонсується про зміну світогляду, Джо розпочинає дуже цікаво:
Погодьтесь, дуже сильні слова як для одного з найвпливовіших філософів та авторів сучасності у сфері агностицизму, атеїзму та натуралізму. Хто володіє англійською, його відео можна подивитись ТУТ. Для тих, хто не володіє англійською, ютуб пропонує дві дуже корисні функції: автопереклад субтитрів або автопереклад аудіодоріжки.
Атеїзм має дуже вагомі аргументи у сфері академічної філософії щодо заперечення існування Бога або божеств, а також критику надприродніх явищ. Рух нового атеїзму, який зазнає критики з боку більш ґрунтовних концептуалістів, не зміг запропонувати дійсно задовільних підстав для віри в неіснування Бога та відповідної оптики сприйняття навколишнього світу. Сам Джо критикував певні атеїстичні висловлювання у своєму інтервʼю, яке він дав іншому відомому агностику Алексу ОʼКоннору. На мій погляд, подібні навернення показують силу християнської думки та найбільш вдалу інтерпретаційну рамку, через яку ми споглядаємо світ. Тобто, зі всіх пояснень, християнське - найбільш задовільне. І при цьому пересвідчуємось: трансформація серця та розуму не тільки можлива, але й реальна для будь-кого. Дух Святий працює зі всіма людьми. Він не тільки «діє в простоті», але й в багатстві знань та розумових здібностей, які доступні людям, що створені за образом розумного Бога.
Вже встигли вийти два великих інтервʼю із Джо на каналах відомих католицьких блогерів Трента Хорна та Меттю Фреда, які я із задоволенням хочу подивитись найближчим часом.
Він є сучасним філософом, докторантом філософії у Принстонському університеті, автором ряда наукових праць у сфері філософії релігії, особливо тем що торкаються проблематики існування Бога. Аналітична філософська думка знає його як критика класичного теїзму. Його праці зосередженні не тільки на критиці віри в Бога як такого, але висувають вагомі аргументи проти метафізичного фундаменту класичного теїзму. Він вважається одним із серйозних мислителів сьогодення, його тези розглядались як одні із ґрунтовних, тому що він використовував сучасний апарат модальної логіки та метафізики.
Основні його аргументи проти теїзму це Гипотеза екзистенційної інерції, Проблема модального колапсу, Аргумент самотності, Симетричний модальний онтологічний аргумент та Gap Problem.
В серпні цього року він оголосив про свій перехід до католицизму. Своє відео, де анонсується про зміну світогляду, Джо розпочинає дуже цікаво:
Велика новина: Бог існує. Ісус - Господь, і Він заснував Католицьку Церкву. Я не жартую. Я перейшов до католицизму. Навернення - це зміна серця та розуму. І це те, що трапилось.
Погодьтесь, дуже сильні слова як для одного з найвпливовіших філософів та авторів сучасності у сфері агностицизму, атеїзму та натуралізму. Хто володіє англійською, його відео можна подивитись ТУТ. Для тих, хто не володіє англійською, ютуб пропонує дві дуже корисні функції: автопереклад субтитрів або автопереклад аудіодоріжки.
Атеїзм має дуже вагомі аргументи у сфері академічної філософії щодо заперечення існування Бога або божеств, а також критику надприродніх явищ. Рух нового атеїзму, який зазнає критики з боку більш ґрунтовних концептуалістів, не зміг запропонувати дійсно задовільних підстав для віри в неіснування Бога та відповідної оптики сприйняття навколишнього світу. Сам Джо критикував певні атеїстичні висловлювання у своєму інтервʼю, яке він дав іншому відомому агностику Алексу ОʼКоннору. На мій погляд, подібні навернення показують силу християнської думки та найбільш вдалу інтерпретаційну рамку, через яку ми споглядаємо світ. Тобто, зі всіх пояснень, християнське - найбільш задовільне. І при цьому пересвідчуємось: трансформація серця та розуму не тільки можлива, але й реальна для будь-кого. Дух Святий працює зі всіма людьми. Він не тільки «діє в простоті», але й в багатстві знань та розумових здібностей, які доступні людям, що створені за образом розумного Бога.
Вже встигли вийти два великих інтервʼю із Джо на каналах відомих католицьких блогерів Трента Хорна та Меттю Фреда, які я із задоволенням хочу подивитись найближчим часом.
YouTube
I just converted to Catholicism. Here's my story.
God exists. Christ is Lord. Embrace Rome.
Like the show? Help it grow! Consider becoming a patron (thanks!): https://www.patreon.com/majestyofreason
If you wanna make a one-time donation or tip (thanks!): https://www.paypal.com/paypalme/josephcschmid
RESOURCES…
Like the show? Help it grow! Consider becoming a patron (thanks!): https://www.patreon.com/majestyofreason
If you wanna make a one-time donation or tip (thanks!): https://www.paypal.com/paypalme/josephcschmid
RESOURCES…
❤15
Одне із заперечень, які висувають проти християнства, нерозривно повʼязане з поняттям вини. На просторах інтернету часто можна натрапити на думку, ніби релігія контролює людей через відчуття провини: мовляв, коли є сором та борг, людиною легше керувати. На християнство це закидають чи найчастіше, адже воно має глибоко розвинений концепт гріха та його наслідків.
У цьому світлі критиці, атеїсти малюють собі мстивого Бога, Який за першої ж нагоди прагне покарати за будь-яке хибне рішення: крок ліворуч, крок праворуч - і вирок виконано. Подібні уявлення часто є лише проекцією їхнього власного внутрішнього стану, де вигадане християнство цінніше за реальне.
Але якщо подивитися на це крізь призму внутрішнього християнського життя? Почуття провини - це не той важіль, який здатний докорінно змінити напрямок руху людини. Воно не затримає її у вірі надовго (хіба що йдеться про деструктивний досвід співзалежних стосунків, де пригноблення стало звичним способом існування). Зверніть увагу на християнське поклоніння, на тексти пісень та молитов: це поклоніння народжується не зі страху, а з усвідомлення глибини стосунків Бога з людиною. Якби все обмежувалося лише виною, ми потрапили б у логічне протиріччя. Хіба може вина викликати настільки близьке, тепле та щире поклоніння?
Уявімо людину, яка жила відносно моральним життям, нікого не кривдила й була вірною своїм принципам. Якщо під час зустрічі з християнством їй просто скажуть: «Ти винен перед Богом, і якщо терміново не змінишся - на тебе чекає гнів або пекло», то на контрасті з її спокійним минулим це відчуття здасться чужорідним. Навіщо йти до Бога, Який лише звинувачує та вимагає покарання? Людина природно збереже свій звичний уклад.
Проте існує цікавий парадокс. Коли відбувається справжня екзистенційна зустріч із Творцем, відчуття вини та глибокого жалю дійсно виникає - як контраст між власним гріховним станом і святістю Бога. Гріх та святість несумісні. Але чи стане це відчуття конструктивним, залежить від одного критерію: розуміння свого безумовного прийняття.
У момент усвідомлення жаху власного гріха людина одночасно переживає занурення в безмірну Божу любов. Зустріч із Богом не зводиться до сухого усвідомлення провини. Її суть в іншому: «Мій гріх жахливий, але Бог прийняв мене настільки, що від провини й осуду не залишається й сліду». Вони просто зникають. Саме це відновлення й народжує глибоке поклоніння. Як пише апостол, Бог «не зараховує людям їхніх проступків» (2 Кор. 5:18-19).
Це і є ключем до розуміння навернення. Провина не є визначальним рушієм ні на початку духовного шляху, ні у подальшому слідуванні за Христом. Бог приймає людину, зцілює її та запрошує до єдності, де страху й провині місця більше немає. Якщо почуття провини стає домінантним та не зникає, якщо переживання Божого прийняття відсутнє - практично із впевненістю можна сказати, що трансформуючої зустрічі з Богом не було, бо Його присутність має свої ознаки, приносить свободу та зцілення. Домінуюче відчуття вини не повинно залишитись. Пророк Мойсей, Ісая, Гедеон, Єремія, апостоли Петро та Іван і багато інших - кожна зустріч з Богом показувала жах їхнього становища, але водночас пропонувався вихід та рішення. Прийняття та цілісність завжди йшли слідом.
У цьому світлі критиці, атеїсти малюють собі мстивого Бога, Який за першої ж нагоди прагне покарати за будь-яке хибне рішення: крок ліворуч, крок праворуч - і вирок виконано. Подібні уявлення часто є лише проекцією їхнього власного внутрішнього стану, де вигадане християнство цінніше за реальне.
Але якщо подивитися на це крізь призму внутрішнього християнського життя? Почуття провини - це не той важіль, який здатний докорінно змінити напрямок руху людини. Воно не затримає її у вірі надовго (хіба що йдеться про деструктивний досвід співзалежних стосунків, де пригноблення стало звичним способом існування). Зверніть увагу на християнське поклоніння, на тексти пісень та молитов: це поклоніння народжується не зі страху, а з усвідомлення глибини стосунків Бога з людиною. Якби все обмежувалося лише виною, ми потрапили б у логічне протиріччя. Хіба може вина викликати настільки близьке, тепле та щире поклоніння?
Уявімо людину, яка жила відносно моральним життям, нікого не кривдила й була вірною своїм принципам. Якщо під час зустрічі з християнством їй просто скажуть: «Ти винен перед Богом, і якщо терміново не змінишся - на тебе чекає гнів або пекло», то на контрасті з її спокійним минулим це відчуття здасться чужорідним. Навіщо йти до Бога, Який лише звинувачує та вимагає покарання? Людина природно збереже свій звичний уклад.
Проте існує цікавий парадокс. Коли відбувається справжня екзистенційна зустріч із Творцем, відчуття вини та глибокого жалю дійсно виникає - як контраст між власним гріховним станом і святістю Бога. Гріх та святість несумісні. Але чи стане це відчуття конструктивним, залежить від одного критерію: розуміння свого безумовного прийняття.
У момент усвідомлення жаху власного гріха людина одночасно переживає занурення в безмірну Божу любов. Зустріч із Богом не зводиться до сухого усвідомлення провини. Її суть в іншому: «Мій гріх жахливий, але Бог прийняв мене настільки, що від провини й осуду не залишається й сліду». Вони просто зникають. Саме це відновлення й народжує глибоке поклоніння. Як пише апостол, Бог «не зараховує людям їхніх проступків» (2 Кор. 5:18-19).
Це і є ключем до розуміння навернення. Провина не є визначальним рушієм ні на початку духовного шляху, ні у подальшому слідуванні за Христом. Бог приймає людину, зцілює її та запрошує до єдності, де страху й провині місця більше немає. Якщо почуття провини стає домінантним та не зникає, якщо переживання Божого прийняття відсутнє - практично із впевненістю можна сказати, що трансформуючої зустрічі з Богом не було, бо Його присутність має свої ознаки, приносить свободу та зцілення. Домінуюче відчуття вини не повинно залишитись. Пророк Мойсей, Ісая, Гедеон, Єремія, апостоли Петро та Іван і багато інших - кожна зустріч з Богом показувала жах їхнього становища, але водночас пропонувався вихід та рішення. Прийняття та цілісність завжди йшли слідом.
❤17
🫡 З днем захисників та захисниць України!
Моя дотичність до цього свята вже другий рік відчувається все більш особисто. Я стою на захисті народу України, якому присягав на вірність. При цьому я розумію ще одне: моя першочергова підзвітність - перед Богом, а не перед людьми, інституціями чи системами. Вони можуть бути спотворені, викривлені, тиранічні, деспотичні, що не скажеш про Бога та Його Царство.
Тому, я підзвітний Богу, і це основна пріоритетність. Звичайно, протиставляти два табори не завжди доречно та необхідно. Вони можуть перетинатись, і Бог може потребувати від мене послуху існуючій владі, але тільки тоді, коли ця влада не узурпує силу, що дана їй від Бога та не перетворюється в машину насилля. Це ми можемо спостерігати сьогодні в Росії, де християнство різних конфесій опинилось під сильним впливом тоталітарного режиму та шовіністичного світогляду «руського міра». Християни не повинні продаватись корупційній системі заради збереження недоторканності та свободи, які неодмінно перетворюється на рабство, яке подане як покора Богу у вигляді існуючого царя, якого потрібно шанувати. Християнство - релігія, що проголошує істину, тримає її та тримається за неї, і це не змінити, бо Сам Бог говорить про Себе як про істину, тому вірність їй вписана в саме ДНК нашої віри. Зрада істині тягне за собою придушення совісті, збиття морального компасу. Захищати державу потрібно із глибоким знанням істинного стану реальності. Для християнина ще й з усвідомленням дій Бога в історії та розумінням Його замислу для творіння. Неможливо бути захисником, якщо в основі мотивів та цінностей лежить брехня.
І ще одна думка, про яку не наважувався говорити, але, на мій погляд, особливо зрозуміють ті, хто вариться в армійській кухні. Є різні фрази- та слова-кліше, які викликають більше дратування, ніж натхнення служити, щось на кшталт «незламні» та «свідомі». Я помітив, що в намаганні залучити людей до війська (особливо від сторінок рекрутів) зустрічаю приблизно наступний посил - у вас буде можливість служити пліч о пліч із цвітом нації, найкращими та гідними людьми.
Excuse me? Ви бачили той «цвіт»? Деякі з них вже на стадії вʼянення та морального розкладання. Поміж них багато хто відчули свою цінність та вагу лише у контексті війни. Чи це погано - узагальнити важко. Але деколи це рівносильно розподіленню ваги нерівномірно. Людина може пошкодитись. І неприємна новина полягає в тому, що війна змінює людей, і далеко не всі відчують неприродність цієї зміни. Якось вище я писав про те, що війна дегуманізує людину (сказати простонародною мовою - розлюдинює), саме тому після неї потрібна сміливість та відвага визнати ці зміни в собі, та стати на шлях повернення своєї людськості. Будьмо чесними - далеко не кожен це зробить, і конфлікт світоглядів та орієнтирів призведе до зіткнення людей, що зрозуміли потребу у зціленні та тими, хто його, на їхню думку, не потребує. Це час викликів та наслідків війни. Отже, далеко не завжди ті, хто поруч з нами - гідні, кращі, надійні та зрілі. При цьому, завершимо на позитивній ноті - людині властиві зміни, а значить такими можна стати.
Не найпозитивніший текст, але народжений останніми роздумами. Як одного разу сказав один з богословів: християнину потрібно приводити людей не в церкву своєї мрії, але в церкву реальності. Замініть слово «церква» на «армію». Боюсь, що не завжди потрібно слідувати цьому принципу, якщо говоримо про армію.
Anyway, шануймося, і як говорив наш український пророк: борітеся - поборете.
Моя дотичність до цього свята вже другий рік відчувається все більш особисто. Я стою на захисті народу України, якому присягав на вірність. При цьому я розумію ще одне: моя першочергова підзвітність - перед Богом, а не перед людьми, інституціями чи системами. Вони можуть бути спотворені, викривлені, тиранічні, деспотичні, що не скажеш про Бога та Його Царство.
Тому, я підзвітний Богу, і це основна пріоритетність. Звичайно, протиставляти два табори не завжди доречно та необхідно. Вони можуть перетинатись, і Бог може потребувати від мене послуху існуючій владі, але тільки тоді, коли ця влада не узурпує силу, що дана їй від Бога та не перетворюється в машину насилля. Це ми можемо спостерігати сьогодні в Росії, де християнство різних конфесій опинилось під сильним впливом тоталітарного режиму та шовіністичного світогляду «руського міра». Християни не повинні продаватись корупційній системі заради збереження недоторканності та свободи, які неодмінно перетворюється на рабство, яке подане як покора Богу у вигляді існуючого царя, якого потрібно шанувати. Християнство - релігія, що проголошує істину, тримає її та тримається за неї, і це не змінити, бо Сам Бог говорить про Себе як про істину, тому вірність їй вписана в саме ДНК нашої віри. Зрада істині тягне за собою придушення совісті, збиття морального компасу. Захищати державу потрібно із глибоким знанням істинного стану реальності. Для християнина ще й з усвідомленням дій Бога в історії та розумінням Його замислу для творіння. Неможливо бути захисником, якщо в основі мотивів та цінностей лежить брехня.
І ще одна думка, про яку не наважувався говорити, але, на мій погляд, особливо зрозуміють ті, хто вариться в армійській кухні. Є різні фрази- та слова-кліше, які викликають більше дратування, ніж натхнення служити, щось на кшталт «незламні» та «свідомі». Я помітив, що в намаганні залучити людей до війська (особливо від сторінок рекрутів) зустрічаю приблизно наступний посил - у вас буде можливість служити пліч о пліч із цвітом нації, найкращими та гідними людьми.
Excuse me? Ви бачили той «цвіт»? Деякі з них вже на стадії вʼянення та морального розкладання. Поміж них багато хто відчули свою цінність та вагу лише у контексті війни. Чи це погано - узагальнити важко. Але деколи це рівносильно розподіленню ваги нерівномірно. Людина може пошкодитись. І неприємна новина полягає в тому, що війна змінює людей, і далеко не всі відчують неприродність цієї зміни. Якось вище я писав про те, що війна дегуманізує людину (сказати простонародною мовою - розлюдинює), саме тому після неї потрібна сміливість та відвага визнати ці зміни в собі, та стати на шлях повернення своєї людськості. Будьмо чесними - далеко не кожен це зробить, і конфлікт світоглядів та орієнтирів призведе до зіткнення людей, що зрозуміли потребу у зціленні та тими, хто його, на їхню думку, не потребує. Це час викликів та наслідків війни. Отже, далеко не завжди ті, хто поруч з нами - гідні, кращі, надійні та зрілі. При цьому, завершимо на позитивній ноті - людині властиві зміни, а значить такими можна стати.
Не найпозитивніший текст, але народжений останніми роздумами. Як одного разу сказав один з богословів: християнину потрібно приводити людей не в церкву своєї мрії, але в церкву реальності. Замініть слово «церква» на «армію». Боюсь, що не завжди потрібно слідувати цьому принципу, якщо говоримо про армію.
Anyway, шануймося, і як говорив наш український пророк: борітеся - поборете.
❤23🔥5👍3
Армійське чтиво #7
Помітив цікаву тенденцію: після кожного поста про книги, я планую собі наступну пʼятірку для прочитання. І дуже рідко буває так, що ця пʼятірка співпадає з реально прочитаними книгами. На цей раз жодна із запланованих книг не була прочитана. Але натомість ось ті, які мене зацікавили.
1. Авторитет Писания и власть Бога. Н.Т.Райт
10/10
Райт - однозначно один з моїх улюблених авторів. Мені дуже близькі його погляди на Царство Боже, спасіння та дії Бога в світі. Він єпископ англіканської церкви і професор в Оксфорді, головна тема дослідження якого - Новий Завіт в його історично-культурному контексті. Ідеї Райта потрібно правильно зрозуміти, інакше дуже легко начепити ярлик єретика, як це зробили певні реформатські теологи. Головна ідея книги - Писання має в собі авторитет Божий, бо розповідає Його історію спасіння та оновлення творіння. Це не збірка догматів, але історія певної Божої дії.
2. Терпеливість із Богом. Зустріч віри з невірою. Томаш Галік
7/10
Це четверта книга цього автора, яку я прочитав. Його три попередні книги мені сподобались в рази більше, ніж ця (можливо тому, що вона написана у 2007 році). Багато моментів з книги були гарним нагадуванням як розмовляти з атеїстами і чому в нас більше спільного, ніж різного. Не скажу, що щось було кардинально нове, при цьому було цікаво подивитись як та про що він писав ще на початку, побачити на більш «раннього» Галіка. Книга для разового прочитання, не думаю, що потім буду її перечитувати на відміну від його інших праць.
3. Євангеліє обірванця. Добра новина для забруднених, побитих та вигорілих. Бреннан Меннінг
10/10
Книга спочатку мені взагалі не пішла. Перші три розділи я сидів і думав - це все я вже знаю, дайте мені щось нове. Але на розділах 3-4 моє ставлення радикально змінилось. Автор писав про певні «банальні» речі, але він зміг глибоко їх подати. Більше того, багато чого послужило мені гарним нагадування основ, про які я або забув, або не приділяв достатньо уваги, при цьому саме їх мені необхідно було почути. Рекомендую цю книгу тим, хто тільки прийшов до Бога, а також тим, хто вже давно із Ним, але може забув в чому краса, глибина та простота Євангелія.
4. Понимание Ветхого Завета. Курс Католического университета Америки. Роберт Д. Миллер
10/10
Неймовірно цікава книга, яка побудована на лекціях католицького університету. Старий Завіт часто залишається темною стороною для багатьох християн - його важко читати та розуміти, багато невідомих термінів та жанрів, певні події, про які навіть вголос говорити важко, пророки, які пишуть один Бог знає про що. Однак деколи все, що потрібно - щоб хтось легко пояснив все, що ми читаємо в тих книгах. Професор Міллер зміг це зробити доступно, глибоко та неймовірно цікаво. Особисто для себе в кожному розділі знаходив щось нове, що відкривало глибину Старого Завіту. Дуже рекомендую.
5. Главная тайна Библии. Смерть и жизнь после смерти в христианстве. Н.Т.Райт
10/10
Цей список закінчимо автором, з якого починали. Книга, яка розвінчує ідею, що після смерті всі, хто вірить в Христа, піде на небеса і буде там з Богом. Звучить знайомо, так? Ми ж ніби в це віримо. Але чомусь християни забувають строку з символа віри: очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Якщо ми йдемо в небеса - навіщо нам воскресіння мертвих? Щоб потім знову кудись піти? А воскресіння - це про повернення тіла до життя чи щось інше? Дуже багато питань, на які автор дає… ще інші питання. Відповіді, звичайно, теж, але деколи ми забуваємо які питання ставити. Перекладача ж цієї книги треба звільнити. Оригінальна назва книги - Surprised by Hope. Rethinking Heaven, the resurrection and the mission of the Church (Здивований надією. Переосмислення небес, воскресіння та місії церкви). Хочете передивитись у що вірите? Прочитайте цю книгу.
#армійськечтиво
Помітив цікаву тенденцію: після кожного поста про книги, я планую собі наступну пʼятірку для прочитання. І дуже рідко буває так, що ця пʼятірка співпадає з реально прочитаними книгами. На цей раз жодна із запланованих книг не була прочитана. Але натомість ось ті, які мене зацікавили.
1. Авторитет Писания и власть Бога. Н.Т.Райт
10/10
Райт - однозначно один з моїх улюблених авторів. Мені дуже близькі його погляди на Царство Боже, спасіння та дії Бога в світі. Він єпископ англіканської церкви і професор в Оксфорді, головна тема дослідження якого - Новий Завіт в його історично-культурному контексті. Ідеї Райта потрібно правильно зрозуміти, інакше дуже легко начепити ярлик єретика, як це зробили певні реформатські теологи. Головна ідея книги - Писання має в собі авторитет Божий, бо розповідає Його історію спасіння та оновлення творіння. Це не збірка догматів, але історія певної Божої дії.
2. Терпеливість із Богом. Зустріч віри з невірою. Томаш Галік
7/10
Це четверта книга цього автора, яку я прочитав. Його три попередні книги мені сподобались в рази більше, ніж ця (можливо тому, що вона написана у 2007 році). Багато моментів з книги були гарним нагадуванням як розмовляти з атеїстами і чому в нас більше спільного, ніж різного. Не скажу, що щось було кардинально нове, при цьому було цікаво подивитись як та про що він писав ще на початку, побачити на більш «раннього» Галіка. Книга для разового прочитання, не думаю, що потім буду її перечитувати на відміну від його інших праць.
3. Євангеліє обірванця. Добра новина для забруднених, побитих та вигорілих. Бреннан Меннінг
10/10
Книга спочатку мені взагалі не пішла. Перші три розділи я сидів і думав - це все я вже знаю, дайте мені щось нове. Але на розділах 3-4 моє ставлення радикально змінилось. Автор писав про певні «банальні» речі, але він зміг глибоко їх подати. Більше того, багато чого послужило мені гарним нагадування основ, про які я або забув, або не приділяв достатньо уваги, при цьому саме їх мені необхідно було почути. Рекомендую цю книгу тим, хто тільки прийшов до Бога, а також тим, хто вже давно із Ним, але може забув в чому краса, глибина та простота Євангелія.
4. Понимание Ветхого Завета. Курс Католического университета Америки. Роберт Д. Миллер
10/10
Неймовірно цікава книга, яка побудована на лекціях католицького університету. Старий Завіт часто залишається темною стороною для багатьох християн - його важко читати та розуміти, багато невідомих термінів та жанрів, певні події, про які навіть вголос говорити важко, пророки, які пишуть один Бог знає про що. Однак деколи все, що потрібно - щоб хтось легко пояснив все, що ми читаємо в тих книгах. Професор Міллер зміг це зробити доступно, глибоко та неймовірно цікаво. Особисто для себе в кожному розділі знаходив щось нове, що відкривало глибину Старого Завіту. Дуже рекомендую.
5. Главная тайна Библии. Смерть и жизнь после смерти в христианстве. Н.Т.Райт
10/10
Цей список закінчимо автором, з якого починали. Книга, яка розвінчує ідею, що після смерті всі, хто вірить в Христа, піде на небеса і буде там з Богом. Звучить знайомо, так? Ми ж ніби в це віримо. Але чомусь християни забувають строку з символа віри: очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Якщо ми йдемо в небеса - навіщо нам воскресіння мертвих? Щоб потім знову кудись піти? А воскресіння - це про повернення тіла до життя чи щось інше? Дуже багато питань, на які автор дає… ще інші питання. Відповіді, звичайно, теж, але деколи ми забуваємо які питання ставити. Перекладача ж цієї книги треба звільнити. Оригінальна назва книги - Surprised by Hope. Rethinking Heaven, the resurrection and the mission of the Church (Здивований надією. Переосмислення небес, воскресіння та місії церкви). Хочете передивитись у що вірите? Прочитайте цю книгу.
#армійськечтиво
❤3🔥3