still see you when
the lights get low

I still hear you when
I'm on my own

як море стало моїм ворогом.


друга година ночі. суцільна темрява, яку порушував лише мій ліхтарик, схований під ковдрою від інших.

в моєму будинку купу незнайомців. вони кажуть, що знають мене, називають на імʼя, розпитують про життя і стараються повчати. часто спеціально уникаю їхнього погляду, та коли все ж піднімаю очі - бачу лише дивні плями без виражених рис. від цих істот важко сховатися, неможливо залишатися непомітною. вони знаходять мене всюди. тож я спеціально вичікувала ночі, рахуючи секунди до моменту, як нарешті зможу вирватися з будинку.

піднімаю ковдру, стишую світло ліхтарика рукою. хоч вони міцно сплять, проте я відчуваю погляди, що оголюють мою шкіру і змушують її палати. торкаюсь себе, стараючись переконати що це лише дурна уява. я зможу.

крок. скрип підлоги, хтось тихо свариться під ніс скрізь сон, що змушує лякатися. прокрадаюся повз них на пальчиках, бо ж вони зайняли навіть підлогу в моїй кімнаті.

швидко беру рюкзак, хапаю щось, чим зможу вкрити свої плечі від холоду. тихо-тихо відчиняю й зачиняю двері. зриваюся на біг, бо досі відчуваю біль від тих очей, які надто близько і вже далеко водночас.

ліхтарик мені більше не потрібен, тож ховаю його до кишені. хоч на вулиці досі темінь, проте до улюбленої локації доберуся і з заплющеними очима, надто добре вивчила шлях за два з чимось роки.

двадцять хвилин, і я на місці. сиджу на піску, доки хвилі омивають пʼяти холодною водою. тіло досі болить і пече від слідів прикутих поглядів. я була з ними надто довго, тож тепер ці рани згодом перетворяться у шрами.

в рюкзаку лише щоденник, ручка і декілька дрібничок, які чомусь завжди ношу з собою. відкритий блокнот на колінах, проте на сторінці лише мокрі сліди від двох скупих сліз.

вітер грається з моїми записами, перегортаючи їх то вперед, то назад. встигаю вчитатися в деякі рядки, проте не вірю, що те все писала я. не вірю в те, що раніше існувало життя, не вірю в те що воно існуватиме далі.

в грудях тисне, шкіра, по відчуттях, вкривається пухирцями на місцях, де дивились особливо пильно. я не можу сховатися від них навіть тут, навіть зараз, під додатковим захистом у вигляді кардигану і спущеного на спину волосся.

хвилі приходять ближче, торкаючись ніг вище. це запрошення? все ж, сльози також залишають солоний слід, як і вода. можливо, я зможу розчинитися і стати часткою чогось великого. це запрошення.

щоденник закопую в пісок дещо подалі. вирвала лише шматок паперу, де написала своє імʼя і дату. зверху поставила камінь, щоб вітер не забрав його. раптом хто знайде, то нехай розповість самостійно вигадану неймовірно чутливу історію дівчини, яка вважала життя покаранням, бо саме ця фраза була ледь не на кожній сторінці.

різко стягую з себе одяг, сподіваючись що це допоможе мені швидше зникнути. біжу на зустріч, кидаюсь до води, пливу туди, де вода глибша. перестаю відчувати ногами дна, і разом з цим перестаю відчувати себе. проте перед тим, як зникнути назавжди, роблю останній глибокий вдих, і разом з ним важкий видих.

шкіра пече все більше, легені стискають ребра. тіло огортає болем.

забери мене до себе.


…


не памʼятаю, в який момент поринула у темряву. не розумію, чому не назавжди.

ледь-ледь змушую себе розплющити очі, після чого одразу захлинаюся від води, яку встигла заковтнути.

мене віднесло назад до берега.
почуваюся зрадженою.

сльози течуть рікою, а з рота виривається лише істеричний крик, змішаний з гнівом і відчаєм. воно саме мене запросило, воно знало що я не хочу перебувати в цьому тілі, воно мене розуміло.

то чому я ще жива?

досі кричу до горизонту, водночас спостерігаючи, як сонце повільно розганяє хмари і змушує воду відбивати свої промені.

в порівнянні з цим пейзажем починаю виглядати так, як ті плями, що захопили мою кімнату.

«я просила лише про спокій. тоді чому, чому ти у мене його відбираєш? чому змушуєш робити те, що ненавиджу? чому змушуєш жити? ненавиджу тебе, море. більше не повернуся»



швидко хапаю свої речі і біжу назад до будинку.
у кімнаті не було ні єдиного сліду чужої присутності.

не публікувала цю замальовку раніше, проте сьогодні читала її на літературнику :ʼ

.
ти знаєш, що у мене зелені очі?
не карі і не блакитні
ти знаєш чому усе навколо
стає розмитим?
я без парасольки
зустрічаю перші вересневі зливи
ще каплі три-чотири
і я зникну,
ти звикнеш
я не з цукру і не з солі
але точно з чогось,
що стає прозорим
від води
сльози не рахуються, їх замало
хіба що ти доведи
мене до стану
де я слізьми переповню океани
і загою рани -
вони пектимуть.
я знаю кого ти бачиш у мені
свою невдало виховану
дитину
ти говориш речі неземні
і незрозумілі
мені від них стає затісно
у своїх думках і свому тілі
я по суботах розчиняюсь у воді
а по неділях
тлію
ми з татом запускаємо
повітряного змія
а з мамою я навіть не марічка,
я марія або мія
я ненавиджу обидва імена
тільки не перечу
бо не вмію
.

ми завжди робили те, чого бажаєш ти

бо ти знала, яка я слабка перед тобою. що зроблю все, щоб ти почувалася коханою.
знала, що якщо обіймеш ззаду - я вмить розтану в твоїх долонях, стану масою, з якої зможеш створити собі подібну, аж нудотно ідеальну.

бо моє тіло кричало про любов
доки твоє висловлювало ненависть

і ось знову - вибігаю під дощ, бо ти тягнеш за собою, міцно тримаєш за руку. а після пригортаєш до себе, береш за талію, ведеш вальс. я не вмію танцювати, не знаю куди покласти руки, не знаю куди наступати.
я знаю, що ти злишся, хоч робиш вигляд, ніби по-доброму смієшся. твої пальці стискали мої аж до болю, і ти мстиш за невдалі кроки.

проте двоє стараємось гратись в щасливих
ти - бо уявляєш замість мене іншу
я - бо уявляю, що я інша

а потім повертаємося в дім, робимо чай, ховаємося під одною ковдрою. міцно обіймаємося, жадібно цілуємося.

та вже за мить прошу тебе піти. кажу, що нам не варто починати знову. а коли не хочеш - зі сльозами на очах кричу, що ненавиджу тебе.
а ти на те усміхаєшся. знову обіймаєш зі спини, вкладаєш долоні на моє оголене тіло.
шепочеш про неіснуючу любов.

ніхто не попереджав що скло бʼється так легко

солодка брехня краща за гірку правду.
«здібна , просто лінива», «не така як всі», «особлива», «надзвичайно творча і глибока» різко змінюється на «недостатньо»
недостатньо здібна, недостатньо особлива, недостатньо глибока, недостатньо творча.

існування в ілюзіях про власну відокремленість через інакшість перетворюється на спосіб життя. відокремитись, бо страшно змиритися що ти така, як всі. чи навіть гірша.

ніхто не попереджав про те, що в один момент ти втрачаєш себе повністю. розбиваєшся на міліони осколків заради того, щоб підходити під окремі стандарти, яких вимагають обставини. губишся настільки, що не пригадаєш якою була початково.

і все заради чого? щоб ще хоч раз почути про особливість. ідеально підійти, показати ті риси яких вони чекають, продемонструвати ту інакшість, яка є їхньою звичайністю.

ніхто не попереджав що потік слів може зупинитися, голос - зламатися, руки - лише тремтіти, а не писати.
що бажання підлаштуватися знищить все, чим ти могла виділятися.

тіло належить не тобі, а тим хто диктує стандарти. емоції повинні бути відповідні до моменту. емпатії не існує. щирість вважається щирістю тільки тоді, коли ти змогла догодити їм.

ти ніколи не знатимеш, що відчуваєш. не зможеш висловлювати свої думки, бо в голові лише відлуння чужих голосів.
недостатня.

ніхто ніколи не попереджав, що «я» подібне до скла