Дякуємо В'ячеславу Левицькому за такий чудовий відгук на книжку «Шмуль і Марта» Анки Вознюк:

"Мама прийшла забирати його із садочка і по-змовницьки сказала:
– Я щось маю, – і витягнула із сумки вужа. Мертвого, очевидно, та від того не менш приголомшливого".
Увесь роман Анки Вознюк "Шмуль і Марта" – про приголомшення й витягання змій: із сумочок, сердець, фантазій.
Утім, найперше це вишукано розказана історія про оманливість, ба навіть марність літератури. Про те, що життя в нетрях текстів не додає автоматом ні самодостатності, ні кругозору. Про сучасного Доктора Серафікуса, який перетворюється на Зину Тихменєву.
Одна з частин книжки невипадково називається так само, як альбом проєкту The Caretaker. У ньому електронна музика перемежовується з бальними мелодіями, і письменниця діє в тому ж дусі – оживлює семпли модерності. Особливо щастить експресіонізму: він ніби пробуджується із затяжної сплячки, загострюючи повсюдні недосконалості. Портрети? Глевка глина чи химерні мазки. Місто? У маршрутах самогубців і показних тріщинах на будинках. Внутрішній світ? У Шмуля – "спори справжнього предковічного зла", котрі набухають у чорнилі.
Усе це змальовано зграбно й упевнено. Ще й із сюжетом-оксимороном в основі: найжорсткішу правдоподібність тут підкреслює нагромадження марень, а вічні мотиви напрочуд природно доповнює низка тригерних стереотипів. І з цілком чіткими, проте геть не обтяжливо-повчальними етичними меседжами. Навіть зі Львовом, угадуваним, хоча не названим прямо. На додачу – з дивакуватими Дубивичами (привіт, київський тексте!).
Ось вона, екзистенційна драма й нічогенький жахливчик, які починаються, ніби легкий ромком.
Або ж гротескна енциклопедія похмурості, між рядками якої прохоплюється світло.
Словом, Видавництво «Темпора» подбало про черговий сильний прозовий дебют.
Спробую розповідати про книжки, які зачепили, частіше.

Ольга Глумчер, художниця, яка намалювала портрети 65-ти видатних українських діячів для книги «Творці історії», на жаль, не змогла потрапити на презентацію книжки. Проте вона записала відеозвернення до всіх, хто прийшов на захід. Сьогодні хочемо показати це відео вам.

Олександра Ковенько «Павук»

«Вона знає, що два роки тому дала б драла за першої нагоди. А тепер навіть не намагається утекти від того, хто погрожує їй ножем».

Динамічна детективна історія, від якої очікуєш драйв і екшн, а отримуєш майже сімейну драму. І не можеш відірватися.

Викрадення підлітки залишалося таємницею більше доби. Тепер з кожною годиною шансів знайти Христину, яка збрехала матері та поїхала в гості до знайомого лише через Instagram хлопця, стає все менше. Патрульна Марія, що вже була свідкою викрадення дитини 2 роки тому, не зупиниться, навіть якщо це розслідування коштуватиме їй всього, що з такими зусиллями здалося збудувати попри власні травми.

Детективні історії частіше зосереджуються на почуттях дорослих, бо ж лячно описувати почуття дитини-жертви. Олександра Ковенько дає нам зазирнути в світ підлітків та їхніх почуттів, показує, якими самотніми вони можуть почуватися і як легко заманити їх у паску. Несміливо показує і той руйнівний вплив, якого зазнає дитина від тривалого насилля, та як це відгукується в дорослому житті. І за що хочеться особливо подякувати: жодних спроб виправдати зло, хто б його не чинив.
Жанр є жанром, і читач отримує підказки та зможе вгадати, хто ж злочинець, трохи раніше за головних героїв. А от гарний фінал без щасливого кінця може прикро вразити, але він збалансований і йому віриш. Книжка задовольнить і любителів детективу, і шанувальників психологічної прози.
Мені було трохи забагато піднятих тем, які були лише озвучені, але не отримали розвитку. Та авторка планує продовження, тому маю надію на їхній розвиток в наступній книжці.
Гарний дебют! Дякую @tempora_publishing за захопливе читання

Оцінка від адмінки ЗФ: 4,5 з 💥💥💥💥💥
(фото нижче ⬇️)

#нефантастика #відгук #ЗФчитають

Презентуємо вам нове двотомне видання «Історії України 1917–1923» Дмитра Дорошенка.

Праця Дмитра Дорошенка демонструє вміння вченого майстерно та яскраво аналізувати історичний процес у державницькому аспекті, широке знання джерел і наукових студій різних авторів, критичне зіставлення розбіжних поглядів на український суспільно-політичний рух. Тому нове видання праці Дмитра Дорошенка дасть змогу краще зрозуміти події, які відбувалися століття тому, але справили безпосередній вплив на сучасний розвиток України.

Нове видання двотомника Дмитра Дорошенка публікуємо зі збереженням стилістичних особливостей та правопису оригіналу, з мінімальними змінами орфографії. Були виправлені друкарські та деякі граматичні помилки. Ідентифікація та пояснення певних термінів, переклад іншомовних слів, довідки про історичні події, установи, періодичні видання тощо, згадані автором, подаємо в коментарях, розміщених наприкінці кожного тому за порядком їх першого вживання. До видання увійшли також тексти статей Тетяни Осташко про Дмитра Дорошенка й історію написання ним двотомника та Юрія Терещенка, присвячені Українській Центральній Раді й Гетьманату Павла Скоропадського.

«Готорн і його Мохи» (1850) — єдиний есей у збірці «Яблуневий стіл» Германа Мелвілла, по суті, навіть рецензія. Відомо, що Мелвілл і Готорн уперше зустрілися 5 серпня 1850 року, десь за два тижні до публікації цього есею. І Софія, дружина Натаніеля Готорна, зазначала, що Мелвілл став «першою людиною, яка коли-небудь у друкованому вигляді зрозуміла містера Готорна». Зрештою, як може колега і його дружина заперечувати такі приємні слова: «Але немає іншої людини, в якій гумор і любов злетіли б на таку висоту, щоб бачити сяйво найвищого неба; немає іншої людини, в якій гумор і любов виробилися б до норми, яку називають генієм; і не може така людина існувати, не володіючи на додачу потужним розумом, який спадає у всесвіт, наче прямовис».

Повний текст читайте в післямові до книги від Максима Нестелєєва.

10 книжок квітня

Village обирає книжки місяця й пояснює, чому їх варто читати. Серед підбірки наша новинка «Папуга Флобера» Джуліана Барнза.

Перекладачка Тетяна Непипенко розповідає про свій нещодавній переклад «У польських лісах» Йосифа Опатошу та про те, чому вам може бути цікавою ця книжка.

🥳Вітаємо Теа Саніну та Тараса Лютого з перемогою у грантовій програмі від PEN!

Отже, пару днів тому прочитав «Метамодернізм. Між застарілою іронією та новою щирістю» Максима Нестелєєва. І це була гарна подорож у світ літератури, де захоплюєшся як теоретиками, про яких згадує Максим, так і роботою, яку він проробив, аби на кількох сотнях сторінок препарувати тему, зазначену в назві книжки.

#прочитане

Що воно таке той метамодернізм? Слово, яким можна умнічать? Новий викристалізуваний напрямок, який прийшов на заміну постмодернізму? Чи субстанція, яку розумні люди намагаються нащупати, але не вдається поки що? 👀

Відповіді тут у кожному розділі. Декілька десятків теоретиків, які не просто робили свій внесок у спроби зрозуміти та відчути метамодернізм, але й пояснити це іншим. Наголошую - кожен окремий розділ тут про людей, які розповідали про метамодернізм, а не про письменників цього напрямку (як у «Лабіринтах…» того ж Нестелєєва). Тобто це велика праця, спроба усвідомити теорію, а не розповісти про творчість авторів цього напрямку.

Читається з задоволенням, особливо якщо взяти ручку та стікери, адже багато таблиць, порівнянь, прикладів і тд, і все це хочеться виокремити, аби потім спокійно гуглити. Так, десь після першого десятка розділів темп провисає, бо починає здаватися, ніби читаєш по колу одне і те ж, але з іншого боку - якщо не поспішати і читати вдумливо, то картинка складається.

Гарна книжка, корисно почитати тим, кого цікавить тема метамодернізму і хочеться для себе краще її зрозуміти. Класно, якщо маєте вже певну базу, і можете відрізнити модернізм від постмодернізму, це полегшить сприйняття.

Ну і шо, читайте це, аби бути підготовленими до «Нескінченного жарту» Воллеса!

P.S.

🤌🏻 Ловіть деякі приклади метамодерної чутливості:
Фільми: Вес Андерсон, Міранда Джулай, Спайк Джонз, Леос Каракс, Алехандро Гонсалес Іньярріту
Музика: Arcade Fire, Дональд Гловер, Білл Келлеген, Жанель Моне, Future Islands
Телешоу: «Парки та зони відпочинку», «Пуститися берега», «Кінь БоДжек», «Події минулого тижня з Джоном Олівером», «Баффі - переможниця вампірів»
Романи: Девід Фостер Воллес, Зеді Сміт, Роберто Боланьо
Поезія: Жасмін Дрім Вагнер, Софі Коллінз
Мультимедійний проєкт: «NewHive offerings» Мелісси Бродер
Картини: Олафур Еліассон, Пітер Дойґ, Морешін Аллагьярі, Ґвідо ван дер Верве​​​​​​​​​​​​​​​​

Запрошуємо переглянути відеозапис презентації книги Ярослава Тинченка «Війна за Незалежність України. Перший етап: 2014–2015 роки. Передумови, цифри, факти».

Це перша масштабна спроба історика осмислити початок сучасної війни через мову документів, цифр та свідчень. Книга показує, якою реально була українська армія на початку конфлікту, чому держава опинилася у війні у такому стані та якою ціною формувалося сучасне обличчя Збройних Сил України.

Спікери зустрічі:
Ярослав Тинченко – автор книги, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України, автор низки книжок з військової історії України.

Юлія Олійник – директорка видавництва «Темпора», модераторка заходу.

🎥Продовжуємо серію відео з Юрієм Олійником, перекладачем книжки «Я п'ю, отже, я є» Роджера Скрутона. В другому відео пан Юрій відповідає на питання "Це книжка для філософів? Там, певне, багато філософських термінів?" Запрошуємо до перегляду!

Книжка «Хроніки повернення» Марини Кумеди початково була написана французькою мовою для французьких читачів. Коли Марина вирішила, що цей текст потрібно видати і в Україні, вона перечитала її та зрозуміла, що текст доведеться суттєво доопрацювати. Тому книжка, яку сьогодні ви можете прочитати, це зовсім не та сама книжка. Це переписаний і суттєво доопрацьований текст.

«В якийсь момент йому набридло її придушувати, бо справді хотілося плотських втіх, а не трупа в машині. Та по-сучому поглядала на нього, почуваючись майже винуватою, і зрештою, наче вагаючись, зважилася покласти руку на його джинси.»

Поки авторка цього каналу проживає чергове любовне розчарування, поговоримо про чоловічу еротичну прозу. Наприкінці лютого мала втіху модерувати розмову з компанією пречудових авторів збірки відвертих оповідань «Зимний». І маю декілька цікавих думок стосовно книжки і явища чоловічої еротичної прози вцілому.

Мабуть, почати варто з того, що не всім письменникам важко писати еротику, точніше, якщо є тз (як було у випадку із «Зимним», то це справа техніки), але її мало у чоловічому виконанні, бо все ж мужчини надають перевагу візуальним мистецтвам, так би мовити🙂

Відповідно, і аудиторія для таких книг - переважно жінки, хоча якщо брати «МУР» Андрія Любки, то неодноразово бачила історії, як вона «ходила по руках» у різних військових частинах👀

Тепер про саму збірку. Якщо ви очікуєте чистої еротики і сексу - це не той варіант. Як мінімум тому, що під таким нібито легким жанром, кожен з авторів говорить про досить серйозні теми: самотність, взаємозалежні стосунки в родині, відносини військових на відстані, сурогатне материнство. І це круто, що такі питання проговорюються в чоловічій прозі і ми маємо цей погляд, і ще цікавіше спостерігати, як еротична проза стає простором, де чоловіки показують свої вразливі сторони. До речі, більшість авторів збірки - мають військовий досвід, або наразі є діючими військовими.

І не можу не відзначити, що тексти дуже грамотно розставлені в книзі: від лайтових оповідань з невеличкими пікантними натяками, через дуже спайсі сцени Краюхіна, Матюші і Орача, до меланхолійного, спокійного і досить сумного тексту Поспєлова про самотність у космосі. Все як треба і як і має бути🤌

Щодо крінжі - не хвилюйтеся «розкішниць» і «товкачів» тут немає, лексика напрочуд добре підібрана (мали про це теж цікаву дискусію на події).

Загалом я задоволена цим читанням і, як і прогнозувалося, після цієї розмови почалося потепління❤️‍🔥😏

P.S. Всім завдання на вечір від Владислава Івченка - подивитись фільм «Грецька смоківниця». Без пояснень, просто треба🌶️

ог()лена культура