“Двадцять”

Пробачте, мам, пробачте, тату,
Не став я ким хотіли — правда.
Не білий халат і не сцена зі світлом,
А форма, пилюка і постійна варта.

Ви мріяли: дім, робота, стабільність,
Щоб я не знав, що таке війна.
А я не зміг просто жити “як всі”,
Коли горіла моя сторона.

Мені лише двадцять — скажи, це нормально?
В кишені не плани — патрони й страх.
Я рано подорослішав, без варіантів,
І час мій рахують не дні — а “вихід” і “шаг”.

Кажуть: “ветеран”… Та які тут жарти?
В двадцять вже пам’ять, як сивий дід.
Я бачив, як ранок стає останнім,
І як замовкає назавжди сміх.

А вдома вона… моя тиха гавань,
Пише: “Я чекаю, ти тільки живи”.
Я кожну ніч її ім’ям дихаю,
Щоб не зламатися серед темряви.

Пробачте, що шлях мій не той, що хотіли,
Що я не сховався за спинами стін.
Я просто не зміг стояти осторонь,
Коли мій дім розривало на дим.

І якщо повернусь — то без зайвих слів,
Обійму вас так, ніби вперше живу.
А якщо ні… не плачте, прошу вас,
Я просто за вас… до кінця стояв тут.

“Я обіцяв, але…”

Я обіцяв повернутись, пам’ятаєш, мам?
На порозі стояв — ще майже пацан.
Казав: “Все швидко, не хвилюйся, я сам”,
А тепер між “був” і “є” — кілометри ран.

Я обіцяв, тату, бути сильним, як ти,
Не ламатись, триматись, не падати вниз.
Та тут сила — це вчитись мовчки нести
Те, що в серці давно вже кричить “озирнись”.

Мені двадцять… а ніби всі сто,
Бо я бачив, як гасне живе.
І як слово “завтра” стає ніщо,
Коли хтось його просто вже не назве.

Я обіцяв повернутись — і вірив тоді,
Що дорога додому проста і пряма.
Та війна, як воронка, тягне в собі,
І назад не пускає вже нікого сама.

Я все рідше згадую запах дому,
Все частіше — цей пил і метал.
І здається, що я вже належу тому,
Що колись сам собі забороняв.

А вона… вона пише: “Я жду”,
Кожен день, кожну ніч, як вогонь.
Я читаю — і мовчки в собі тону,
Бо не знаю, чи дійсно вернусь до долонь.

Я обіцяв їй сміятись з дрібниць,
Гуляти без страху нічними дворами.
А тепер моє “скоро” — як тисячі лиць,
Що лишились навіки за спинами з нами.

Пробачте… що слово моє — не броня,
Що тріщить під вагою цих днів.
Я хотів повернутись… але вже війна
Проросла крізь мене, як корінь в камінь і гнів.

Я ще йду… я ще тут… я тримаю цей край,
Хоч всередині — тиша і лід.
Але якщо не вернусь — ви мене не шукайте,
Я залишився там… де закінчився світ.