The article on the artistic work of the Algerian writer and film director Assia Djebar, co-authored by Lena Golub, Anya Litovskikh, Burghilde Wieneke-Toutaoui. The material was released on sygma in the "K!" collection.

The article provides a concise biography, highlighting the political underpinnings of Djebar's work and the linguistic complexities within her writing. It then delves into an analysis of her films, spotlighting her pioneering use of montage and sound in conjunction with archival footage and oral history. Central to the text is the assertion that Djebar's approach is inherently feminist and anti-colonial, as it unravels the instruments and methods she employs to subvert prevailing power narratives.

“Can it be simply by chance that most films created by women give as much importance to sound, to music, to the timbre of voices recorded or captured unawares, as they do to the image itself? It is as though the screen had to be approached cautiously and be populated, if need be, with images seen through a look, even a short-sighted, hazy look, but borne on a full, commanding voice, hard as stone but fragile and rich as the human heart.” — Assia Djebar.
#sygma_en #cinema #societyandpolitics #philosophy

https://syg.ma/@liena-golub/what-is-my-language-filming-after-independence-assia-djebar

syg.ma is an open platform where everybody can publish. The opinion of the editors may not coincide with the views of the authors. We work through a VPN or the Ceno browser. Support us via Patreon.

Эссе Иры Ломакиной (Медведевой) об осмыслении опыта утраты дома в кино на примере фильмов-дневников американского режиссера литовского происхождения Йонаса Мекаса и с опорой на тексты Хайдеггера, Фишера и Тимофеевой.

Впервые текст опубликован в 5 выпуске самиздата о кино «К!» (@kcinemazin). Другие материалы из коллекции этого журнала смотрите на сигме.

В конце Второй мировой войны двадцатидвухлетний Мекас был вынужден покинуть Литву, но был арестован немецкими властями и провел около года в трудовом лагере под Гамбургом, а затем в лагере для перемещенных лиц. Через несколько лет после окончания войны он навсегда эмигрировал в Нью-Йорк, где снял такие работы как «Дневники, заметки и наброски» (1968), «Потери, потери, потери» (1976), первую часть «Воспоминаний о поездке в Литву» (1972) и другие.

О судьбе перемещенного субъекта, его видении и попытках вернуть чувство дома.

«Оказываясь в эпицентре потрясений, возвращаясь к кошмарам XX века, нам предстоит заново изобретать смыслы, исследовать, производить новые теории и практики. Как можно помыслить невозможное, как пережить ужас, одиночество, страх в процессе утраты? В кино это происходит, когда логос уступает место чувству; камера становится возможным средством для переживания и фиксирования состояния режиссера, пространством возможности мыслить вне категории рассудка и даже, может быть, потенцией для создания нового горизонта».
#sygma_ru #cinema

https://syg.ma/@ira_medv/tieriat-bolshie-niechiegho-opyt-pieriemieshchieniia-ionasa-miekasa

syg.ma — открытая платформа, где все могут что-либо опубликовать. Мнение редакции может не совпадать с точкой зрения автор_ок. Мы работаем через VPN или через браузер Ceno. Поддержите нас через Patreon.

У цій рецензії на фільм «Злочини майбутнього» Кроненберга Альона Бартош пропонує кілька рівнів інтерпретації стрічки, зокрема, як екологічного трилера, який критикує сучасні стосунки біовлади та водночас проблематизує роль митця в суспільстві.

Про незворотність еволюції, тілесні мутації, владу плоті і над плоттю, а також про близькість, мистецтво і біль самовираження в прекрасній і моторошній роботі 2022 року.

«У фільмі показано процес, коли тіло мутує і перетворюється на артоб'єкт. Щось для погляду широкої громадськості. Муза Сола Капріз, яка проводить бодіарт шоу (попередньо вона ж наносить на органи татуювання, тим самим наділяючи їх значенням) — насправді колишній хірург. Сол Тенсер — хворий, який страждає на синдром прискореної еволюції. В інших декораціях вони могли бути лікарем і пацієнтом, але у “Злочинах майбутнього” пара посідає роль високохудожніх, творчих людей-натхненників. Те, що раніше однозначно вважалося пухлинами або каліцтвом, зараз може бути сприйнято як дар: чоловік, усипаний вухами, танцює, зашивши інші органи чуття нитками.

Є тут і спроба контролю, припинення експериментів над органами (наприклад, модифікацій ШКТ) в особі спецслужб і подвійних агентів. Дбаючи про те, щоб людина залишалася “людиною” в біологічному сенсі, держава вистежує “пластикоїдів”. Аналогічним чином у сучасних біомедичних дискусіях люди, які мають тіла, що відхиляються від норми, або є дисфункціональними, можуть зіткнутися з відторгненням, якщо не погодяться на лікування або корекцію. Тоді лікування виступає як засіб контролю над іншими тілами з метою збереження виду (і підтримання запасів робочої сили, продуктивності). Називаючи це біовладою, Мішель Фуко каже: “Тіло — біополітична реальність; медицина — біополітична стратегія“ (Народження біополітики, 2010). Філософ хоче знати, чи є межі такого контролю, і чи може він перетворитися на тоталітарний (приміром, жорсткий контроль народжуваності, тривалості життя, викорінення всього, що може вважатися загрозою, і т.п.)».
#sygma_uk #cinema

https://syg.ma/@alena-bartosh/na-poliakh-zlochiniv-maibutnogho-kronienbiergha

syg.ma — відкрита платформа, де всі можуть щось опублікувати. Думка редакції може не співпадати з точкою зору автор_ки.