Звернення прокурора в інтересах держави в особі неналежного позивача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасну сплату дивідендів – КГС ВС
Законодавець відніс контроль за сплатою, а також стягнення грошового зобов’язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку в дохід Державного бюджету України виключно до компетенції податкових органів. Такий висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (ФДМУ) до акціонерного товариства про стягнення пені за несвоєчасну сплату дивідендів.
Позов був обґрунтований тим, що відповідач порушив положення ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» щодо строків сплати частини дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2018 році.
Оскільки ФДМУ як орган, якому безпосередньо належать функції з управління державними корпоративними правами у статутному фонді акціонерного товариства, не вжив жодних заходів для стягнення неотриманих коштів до державного бюджету, прокурор вважав за необхідне в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» звернутися з позовом до суду на захист інтересів держави.
Суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позову, зазначивши, зокрема, що визначений прокурором позивач є неналежним.
Розглядаючи спір, Верховний Суд звернув увагу, що з дня набрання чинності Законом України від 16 січня 2020 року № 465-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», яким доповнено ст. 16 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», органами, уповноваженими на здійснення контролю, зокрема, за своєчасністю нарахування та сплати до бюджету грошового зобов’язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку, і, відповідно, стягнення до Державного бюджету України дивідендів та пені є контролюючі органи, визначені в підпункті 41.1.1 п. 41.1 ст. 41 Податкового кодексу України.
Наявність чіткого визначення у ч. 8 ст. 16 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та в п. 1.52 ст. 19-1 ПК України органу, що уповноважений здійснювати стягнення дивідендів у дохід Державного бюджету, виключає будь-які неузгодженості та подвійне тлумачення правових норм у цих правовідносинах.
КГС ВС наголосив, що функція контролю за своєчасністю сплати грошового зобов’язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку в разі встановлення факту та періоду затримки сплати дивідендів повинна мати наслідком нарахування пені саме контролюючим органом, оскільки інші органи не мають відповідних функцій контролю, а отже не мають права встановлювати ані факту затримки сплати дивідендів, ані періоду затримки сплати, як і не мають права на стягнення відповідного грошового зобов’язання.
Таким чином, суди правильно встановили, що визначений прокурором позивач – ФДМУ не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, тобто вказана особа є неналежним позивачем.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що у випадку, якщо суд встановить, що визначений прокурором позивач не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, тобто відбулося звернення прокурора в інтересах неналежного позивача, це має процесуальним наслідком відмову в задоволенні відповідного позову.
Отже, встановивши факт звернення прокурора в інтересах держави в особі неналежного позивача, суди попередніх інстанцій правильно виснували, що це є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Постанова КГС ВС від 20 вересня 2023 року у cправі № 910/1978/22 –https://reyestr.court.gov.ua/Review/113751443.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Законодавець відніс контроль за сплатою, а також стягнення грошового зобов’язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку в дохід Державного бюджету України виключно до компетенції податкових органів. Такий висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (ФДМУ) до акціонерного товариства про стягнення пені за несвоєчасну сплату дивідендів.
Позов був обґрунтований тим, що відповідач порушив положення ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» щодо строків сплати частини дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2018 році.
Оскільки ФДМУ як орган, якому безпосередньо належать функції з управління державними корпоративними правами у статутному фонді акціонерного товариства, не вжив жодних заходів для стягнення неотриманих коштів до державного бюджету, прокурор вважав за необхідне в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» звернутися з позовом до суду на захист інтересів держави.
Суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позову, зазначивши, зокрема, що визначений прокурором позивач є неналежним.
Розглядаючи спір, Верховний Суд звернув увагу, що з дня набрання чинності Законом України від 16 січня 2020 року № 465-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», яким доповнено ст. 16 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», органами, уповноваженими на здійснення контролю, зокрема, за своєчасністю нарахування та сплати до бюджету грошового зобов’язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку, і, відповідно, стягнення до Державного бюджету України дивідендів та пені є контролюючі органи, визначені в підпункті 41.1.1 п. 41.1 ст. 41 Податкового кодексу України.
Наявність чіткого визначення у ч. 8 ст. 16 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та в п. 1.52 ст. 19-1 ПК України органу, що уповноважений здійснювати стягнення дивідендів у дохід Державного бюджету, виключає будь-які неузгодженості та подвійне тлумачення правових норм у цих правовідносинах.
КГС ВС наголосив, що функція контролю за своєчасністю сплати грошового зобов’язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку в разі встановлення факту та періоду затримки сплати дивідендів повинна мати наслідком нарахування пені саме контролюючим органом, оскільки інші органи не мають відповідних функцій контролю, а отже не мають права встановлювати ані факту затримки сплати дивідендів, ані періоду затримки сплати, як і не мають права на стягнення відповідного грошового зобов’язання.
Таким чином, суди правильно встановили, що визначений прокурором позивач – ФДМУ не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, тобто вказана особа є неналежним позивачем.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що у випадку, якщо суд встановить, що визначений прокурором позивач не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, тобто відбулося звернення прокурора в інтересах неналежного позивача, це має процесуальним наслідком відмову в задоволенні відповідного позову.
Отже, встановивши факт звернення прокурора в інтересах держави в особі неналежного позивача, суди попередніх інстанцій правильно виснували, що це є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Постанова КГС ВС від 20 вересня 2023 року у cправі № 910/1978/22 –https://reyestr.court.gov.ua/Review/113751443.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
КАС ВС визначив порядок затвердження меж історичного ареалу м. Києва та обмеження щодо його забудови
Верховний Суд звернув увагу, що межі історичного ареалу м. Києва закріплені на нормативному рівні згідно з історико-містобудівним опорним планом міста Києва, який входить до складу Генерального плану м. Києва до 2020 року. Тому є правомірними вимоги Державної інспекції архітектури та містобудування України (ДІАМ) про необхідність дотримання в містобудівних умовах та обмеженнях (МУО), наданих для проєктування об’єкта будівництва в межах історичного ареалу, обмежень щодо гранично допустимої висотності такого об’єкта будівництва, які встановлені текстовою частиною Генерального плану м. Києва, зокрема для збереження історико-культурної спадщини та історичного ландшафту центральної планувальної зони.
Таких висновків дійшов Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, товариство просило суд скасувати припис ДІАМ України про усунення порушень містобудівної діяльності шляхом приведення вимог МУО для проєктування об’єкта будівництва до положень Генерального плану м. Києва, а також рішення про зупинення дії МУО.
Підставою для прийняття оскаржуваних рішень стало виявлення порушень щодо гранично допустимої Генпланом висотності об’єкта будівництва під час здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду. Такі обмеження передбачені з огляду на те, що земельна ділянка, на якій розміщено об’єкт будівництва, розташована в межах історичного ареалу м. Києва, в центральній планувальній зоні м. Києва, в зоні регулювання забудови І категорії.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, задовольнив позовні вимоги товариства.
КАС ВС скасував рішення судів нижчих інстанцій та ухвалив нове рішення – про відмову в задоволенні позову, зазначивши, що Генеральний план міста Києва до 2020 року є нормативно-правовим актом, який офіційно оприлюднено, а історико-архітектурні опорні плани, у яких визначено межі історичних ареалів, є науково-проєктною документацією, що розробляється у складі генеральних планів історичних населених місць, та основою для проєктних рішень у генеральних планах і детальних планах територій історичних населених місць.
Станом на час виникнення спірних правовідносин історичний ареал м. Києва визначався в історико-архітектурному опорному плані, що є частиною Генерального плану м. Києва, а тому вимоги ДІАМ України про необхідність дотримання в МУО обмежень щодо гранично допустимої висотності об’єкта будівництва є правомірними.
Крім того, містобудівні умови та обмеження, які не відповідають генеральному плану населеного пункту та іншій містобудівній документації на місцевому рівні, не можуть вважатися такими, що враховують громадські і приватні інтереси при плануванні й забудові територій, власників будівель, що оточують місце будівництва, а тому порушують основи містобудування, визначені в ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» та ст. 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
У цій справі Верховний Суд також врахував, що у центральній планувальній зоні м. Києва як столиці України встановлено особливі вимоги та додаткові обмеження щодо здійснення господарської діяльності, зокрема будівельної, які спрямовані на збереження об’єктів культурної спадщини, у тому числі тих, що занесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, на запобігання їхньому руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Для цього на органи місцевого самоврядування м. Києва покладено додаткові зобов’язання та підвищену відповідальність за результати здійснення ними заходів щодо збереження і відновлення пам’яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування.
Детальніше – https://t.co/r6UUprSIpf.
Постанова ВС від 16 серпня 2023 року у справі № 640/34187/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112850428.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд звернув увагу, що межі історичного ареалу м. Києва закріплені на нормативному рівні згідно з історико-містобудівним опорним планом міста Києва, який входить до складу Генерального плану м. Києва до 2020 року. Тому є правомірними вимоги Державної інспекції архітектури та містобудування України (ДІАМ) про необхідність дотримання в містобудівних умовах та обмеженнях (МУО), наданих для проєктування об’єкта будівництва в межах історичного ареалу, обмежень щодо гранично допустимої висотності такого об’єкта будівництва, які встановлені текстовою частиною Генерального плану м. Києва, зокрема для збереження історико-культурної спадщини та історичного ландшафту центральної планувальної зони.
Таких висновків дійшов Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, товариство просило суд скасувати припис ДІАМ України про усунення порушень містобудівної діяльності шляхом приведення вимог МУО для проєктування об’єкта будівництва до положень Генерального плану м. Києва, а також рішення про зупинення дії МУО.
Підставою для прийняття оскаржуваних рішень стало виявлення порушень щодо гранично допустимої Генпланом висотності об’єкта будівництва під час здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду. Такі обмеження передбачені з огляду на те, що земельна ділянка, на якій розміщено об’єкт будівництва, розташована в межах історичного ареалу м. Києва, в центральній планувальній зоні м. Києва, в зоні регулювання забудови І категорії.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, задовольнив позовні вимоги товариства.
КАС ВС скасував рішення судів нижчих інстанцій та ухвалив нове рішення – про відмову в задоволенні позову, зазначивши, що Генеральний план міста Києва до 2020 року є нормативно-правовим актом, який офіційно оприлюднено, а історико-архітектурні опорні плани, у яких визначено межі історичних ареалів, є науково-проєктною документацією, що розробляється у складі генеральних планів історичних населених місць, та основою для проєктних рішень у генеральних планах і детальних планах територій історичних населених місць.
Станом на час виникнення спірних правовідносин історичний ареал м. Києва визначався в історико-архітектурному опорному плані, що є частиною Генерального плану м. Києва, а тому вимоги ДІАМ України про необхідність дотримання в МУО обмежень щодо гранично допустимої висотності об’єкта будівництва є правомірними.
Крім того, містобудівні умови та обмеження, які не відповідають генеральному плану населеного пункту та іншій містобудівній документації на місцевому рівні, не можуть вважатися такими, що враховують громадські і приватні інтереси при плануванні й забудові територій, власників будівель, що оточують місце будівництва, а тому порушують основи містобудування, визначені в ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» та ст. 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
У цій справі Верховний Суд також врахував, що у центральній планувальній зоні м. Києва як столиці України встановлено особливі вимоги та додаткові обмеження щодо здійснення господарської діяльності, зокрема будівельної, які спрямовані на збереження об’єктів культурної спадщини, у тому числі тих, що занесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, на запобігання їхньому руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Для цього на органи місцевого самоврядування м. Києва покладено додаткові зобов’язання та підвищену відповідальність за результати здійснення ними заходів щодо збереження і відновлення пам’яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування.
Детальніше – https://t.co/r6UUprSIpf.
Постанова ВС від 16 серпня 2023 року у справі № 640/34187/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112850428.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд підтвердив законність розірвання Київською міською радою договору оренди земельної ділянки на території парку на вул. Жмаченка з релігійною громадою, що планувала збудувати на ній багатоквартирний житловий будинок
Заплановане релігійною організацією будівництво житлового багатоквартирного будинку на орендованій комунальній земельній ділянці, яка за цільовим призначенням належить до земель громадської забудови (для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій), є порушенням цільового призначення земельної ділянки.
Якщо в укладеному договорі оренди земельної ділянки сторони погодили умову про те, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є підставою для його одностороннього розірвання орендодавцем, то рішення міськради, яким вона реалізувала таке право у спірних правовідносинах, є законним, правомірним і не підлягає визнанню недійсним.
Такого висновку дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі за позовом Церкви «Християнська Надія» про визнання недійсним рішення Київської міської ради про розірвання укладеного між ними договору оренди земельної ділянки та надання їй статусу парку.
Церква «Християнська Надія» у 2000 році стала власником об’єкта незавершеного будівництва на вул. Генерала Жмаченка у м. Києві. Для завершення будівництва придбаного об’єкта позивач уклав з міською радою договір оренди земельної ділянки, у якому було вказано, що цільове призначення земельної ділянки – для реконструкції, експлуатації та обслуговування духовно-благодійного комплексу. Водночас, згідно з містобудівними умовами та обмеженнями для проєктування об’єкта будівництва, церква запланувала не тільки завершити будівництво на об’єкті, а й пристосувати його під «багатофункціональний комплекс», що передбачає спорудження як культових будівель (храму, молитовного центру), так і житлового багатоквартирного будинку.
Міська рада, вважаючи, що вказаними діями церква порушила взяті на себе при укладенні договору оренди зобов’язання, зокрема порушила цільове призначення земельної ділянки, прийняла рішення розірвати договір оренди земельної ділянки в односторонньому порядку.
Суди попередніх інстанцій задовольнили позов, мотивуючи свої рішення тим, що законодавством дозволено будувати багатофункціональні будинки, які формуються з приміщень, їх груп, будинків та споруд різного громадського і житлового призначення, на земельній ділянці, вид використання якої відноситься до розміщення громадських будівель.
КГС ВС скасував оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення – про відмову в задоволенні позову.
Детальніше – https://is.gd/74sbey.
Постанова КГС ВС від 18 жовтня 2023 року у справі № 910/20745/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114291950.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Заплановане релігійною організацією будівництво житлового багатоквартирного будинку на орендованій комунальній земельній ділянці, яка за цільовим призначенням належить до земель громадської забудови (для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій), є порушенням цільового призначення земельної ділянки.
Якщо в укладеному договорі оренди земельної ділянки сторони погодили умову про те, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є підставою для його одностороннього розірвання орендодавцем, то рішення міськради, яким вона реалізувала таке право у спірних правовідносинах, є законним, правомірним і не підлягає визнанню недійсним.
Такого висновку дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі за позовом Церкви «Християнська Надія» про визнання недійсним рішення Київської міської ради про розірвання укладеного між ними договору оренди земельної ділянки та надання їй статусу парку.
Церква «Християнська Надія» у 2000 році стала власником об’єкта незавершеного будівництва на вул. Генерала Жмаченка у м. Києві. Для завершення будівництва придбаного об’єкта позивач уклав з міською радою договір оренди земельної ділянки, у якому було вказано, що цільове призначення земельної ділянки – для реконструкції, експлуатації та обслуговування духовно-благодійного комплексу. Водночас, згідно з містобудівними умовами та обмеженнями для проєктування об’єкта будівництва, церква запланувала не тільки завершити будівництво на об’єкті, а й пристосувати його під «багатофункціональний комплекс», що передбачає спорудження як культових будівель (храму, молитовного центру), так і житлового багатоквартирного будинку.
Міська рада, вважаючи, що вказаними діями церква порушила взяті на себе при укладенні договору оренди зобов’язання, зокрема порушила цільове призначення земельної ділянки, прийняла рішення розірвати договір оренди земельної ділянки в односторонньому порядку.
Суди попередніх інстанцій задовольнили позов, мотивуючи свої рішення тим, що законодавством дозволено будувати багатофункціональні будинки, які формуються з приміщень, їх груп, будинків та споруд різного громадського і житлового призначення, на земельній ділянці, вид використання якої відноситься до розміщення громадських будівель.
КГС ВС скасував оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення – про відмову в задоволенні позову.
Детальніше – https://is.gd/74sbey.
Постанова КГС ВС від 18 жовтня 2023 року у справі № 910/20745/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114291950.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд опублікував дайджест судової практики ВС у справах, пов’язаних із спадкуванням часток у статутному капіталі (акцій, паїв) юридичних осіб
Пропонуємо до вашої уваги дайджест судової практики Верховного Суду у справах, пов’язаних із спадкуванням часток у статутному капіталі (акцій, паїв) юридичних осіб - https://is.gd/dBDZOX. Дайджест підготовлено з огляду на законодавчі зміни, яких зазнало регулювання порядку набуття корпоративних прав, зокрема, під час спадкування частки.
У дайджесті класифіковано правові висновки касаційних судів та Великої Палати Верховного Суду щодо:
- юрисдикції справ зі спорів, що виникають при спадкуванні часток у статутному капіталі (акцій, паїв) юридичних осіб;
- порядку набуття спадкоємцями померлого учасника права участі в товаристві;
- визначення вартості частки майна товариства, що підлягає виплаті спадкоємцю померлого учасника;
- застосування ст. 625 ЦК України у разі невиконання товариством обов’язку з виплати спадкоємцю померлого учасника частки майна товариства;
- перебігу позовної давності у разі порушення права на отримання дивідендів при спадкуванні акцій товариства;
- визнання недійсним рішення загальних зборів товариства, прийнятого до вступу спадкоємця до складу учасників товариства;
- застосування способів захисту прав у справах зі спорів, що виникають при спадкуванні часток (акцій, паїв) юридичних осіб.
Пропонуємо до вашої уваги дайджест судової практики Верховного Суду у справах, пов’язаних із спадкуванням часток у статутному капіталі (акцій, паїв) юридичних осіб - https://is.gd/dBDZOX. Дайджест підготовлено з огляду на законодавчі зміни, яких зазнало регулювання порядку набуття корпоративних прав, зокрема, під час спадкування частки.
У дайджесті класифіковано правові висновки касаційних судів та Великої Палати Верховного Суду щодо:
- юрисдикції справ зі спорів, що виникають при спадкуванні часток у статутному капіталі (акцій, паїв) юридичних осіб;
- порядку набуття спадкоємцями померлого учасника права участі в товаристві;
- визначення вартості частки майна товариства, що підлягає виплаті спадкоємцю померлого учасника;
- застосування ст. 625 ЦК України у разі невиконання товариством обов’язку з виплати спадкоємцю померлого учасника частки майна товариства;
- перебігу позовної давності у разі порушення права на отримання дивідендів при спадкуванні акцій товариства;
- визнання недійсним рішення загальних зборів товариства, прийнятого до вступу спадкоємця до складу учасників товариства;
- застосування способів захисту прав у справах зі спорів, що виникають при спадкуванні часток (акцій, паїв) юридичних осіб.
Відновлення роботи Білозерського районного суду Херсонської області відтерміновано до 1 грудня 2023 року
Відповідне рішення ухвалила Вища рада правосуддя за поданням Голови Верховного Суду Станіслава Кравченка.
У цьому поданні зазначалося про те, що до Верховного Суду надійшов лист голови Херсонського апеляційного суду щодо відтермінування відновлення роботи Білозерського районного суду Херсонської області до 1 грудня 2023 року для забезпечення організації роботи суду та створення належних умов для його діяльності. Крім того, на сьогодні безпекова ситуація на території Білозерської територіальної громади залишається нестабільною.
Херсонський міський суд Херсонської області продовжить розгляд справ, які надійдуть на його розгляд до 30 листопада 2023 року включно.
Відповідне рішення ухвалила Вища рада правосуддя за поданням Голови Верховного Суду Станіслава Кравченка.
У цьому поданні зазначалося про те, що до Верховного Суду надійшов лист голови Херсонського апеляційного суду щодо відтермінування відновлення роботи Білозерського районного суду Херсонської області до 1 грудня 2023 року для забезпечення організації роботи суду та створення належних умов для його діяльності. Крім того, на сьогодні безпекова ситуація на території Білозерської територіальної громади залишається нестабільною.
Херсонський міський суд Херсонської області продовжить розгляд справ, які надійдуть на його розгляд до 30 листопада 2023 року включно.
Верховний Суд опублікував огляд судової практики КЦС ВС за вересень 2023 року
До вашої уваги – черговий щомісячний огляд актуальної судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за вересень 2023 року – https://is.gd/mZaEeg.
В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі:
– у спорах, що виникають з питань захисту прав інтелектуальної власності, зазначено, що рішення про відмову в реєстрації авторського права на твір має бути обґрунтованим та вмотивованим, містити конкретні підстави для відмови, а також переконливі та зрозумілі для заявника мотиви прийняття такого рішення;
– у спорах, що виникають з правочинів, зокрема договорів, акцентовано, що пункт договору іпотеки, в якому його сторонами обумовлено позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідно розуміти як іпотечне застереження, яке не потребує укладення окремого договору про застосування відповідного способу звернення стягнення на предмет іпотеки;
– у спорах, що виникають із трудових правовідносин, звернено увагу на те, що саме по собі існування воєнного стану в країні та обставини, пов’язані з тим, що фактично підприємство не працює, не є підставою для розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця за п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Роботодавець може звільнити працівника за своєю ініціативою, якщо не може забезпечити його роботою, що безпосередньо пов’язано з повним знищенням виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або його майна внаслідок бойових дій. Таке знищення чи відсутність умов мають бути безпосереднім наслідком бойових дій;
– у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, констатовано, що тимчасове проживання дітей за кордоном з огляду на воєнний стан в Україні не суперечить інтересам дітей, сприятиме розширенню їхнього світогляду, добре позначиться на духовному та інтелектуальному розвитку. Зважаючи на вікові зміни дітей, їх розвиток та потреби, кожний із батьків не позбавлений права порушувати в майбутньому питання щодо зміни місця проживання дітей з урахуванням обставин, що матимуть істотне значення;
– у спорах, що виникають із питань щодо відшкодування шкоди, зазначено, якщо особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, заволоділа транспортним засобом внаслідок недбалого ставлення його власника до використання та зберігання автомобіля, обов’язок із відшкодування завданої шкоди покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки та винуватця дорожньо-транспортної пригоди спільно;
– у спорах, що стосуються питань процесуального права, наголошено, що якщо в позові об’єднано дві і більше немайнові вимоги до кількох відповідачів, судовий збір сплачується за кожну вимогу щодо кожного відповідача окремо. ЦПК України та Закон України «Про судовий збір» не містять норм, які б дозволяли зробити висновок, що законодавець хоче встановити більш сприятливі наслідки у вигляді сплати судового збору в меншому розмірі для випадків, коли позивач об’єднує вимоги до кількох відповідачів в одному позові;
– у спорах щодо розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС звернено увагу на те, що дії виконавця з опису та арешту нерухомого майна на виконання судового рішення, яке набрало законної сили та є обов’язковим до виконання, самі по собі не свідчать про порушення прав боржника у виконавчому провадженні.
До вашої уваги – черговий щомісячний огляд актуальної судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за вересень 2023 року – https://is.gd/mZaEeg.
В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі:
– у спорах, що виникають з питань захисту прав інтелектуальної власності, зазначено, що рішення про відмову в реєстрації авторського права на твір має бути обґрунтованим та вмотивованим, містити конкретні підстави для відмови, а також переконливі та зрозумілі для заявника мотиви прийняття такого рішення;
– у спорах, що виникають з правочинів, зокрема договорів, акцентовано, що пункт договору іпотеки, в якому його сторонами обумовлено позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідно розуміти як іпотечне застереження, яке не потребує укладення окремого договору про застосування відповідного способу звернення стягнення на предмет іпотеки;
– у спорах, що виникають із трудових правовідносин, звернено увагу на те, що саме по собі існування воєнного стану в країні та обставини, пов’язані з тим, що фактично підприємство не працює, не є підставою для розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця за п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Роботодавець може звільнити працівника за своєю ініціативою, якщо не може забезпечити його роботою, що безпосередньо пов’язано з повним знищенням виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або його майна внаслідок бойових дій. Таке знищення чи відсутність умов мають бути безпосереднім наслідком бойових дій;
– у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, констатовано, що тимчасове проживання дітей за кордоном з огляду на воєнний стан в Україні не суперечить інтересам дітей, сприятиме розширенню їхнього світогляду, добре позначиться на духовному та інтелектуальному розвитку. Зважаючи на вікові зміни дітей, їх розвиток та потреби, кожний із батьків не позбавлений права порушувати в майбутньому питання щодо зміни місця проживання дітей з урахуванням обставин, що матимуть істотне значення;
– у спорах, що виникають із питань щодо відшкодування шкоди, зазначено, якщо особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, заволоділа транспортним засобом внаслідок недбалого ставлення його власника до використання та зберігання автомобіля, обов’язок із відшкодування завданої шкоди покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки та винуватця дорожньо-транспортної пригоди спільно;
– у спорах, що стосуються питань процесуального права, наголошено, що якщо в позові об’єднано дві і більше немайнові вимоги до кількох відповідачів, судовий збір сплачується за кожну вимогу щодо кожного відповідача окремо. ЦПК України та Закон України «Про судовий збір» не містять норм, які б дозволяли зробити висновок, що законодавець хоче встановити більш сприятливі наслідки у вигляді сплати судового збору в меншому розмірі для випадків, коли позивач об’єднує вимоги до кількох відповідачів в одному позові;
– у спорах щодо розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС звернено увагу на те, що дії виконавця з опису та арешту нерухомого майна на виконання судового рішення, яке набрало законної сили та є обов’язковим до виконання, самі по собі не свідчать про порушення прав боржника у виконавчому провадженні.
При зверненні з позовом про визнання права іпотекодержателя щодо іпотечного майна судовий збір сплачується за ставкою, передбаченою для вимог майнового характеру – ВП ВС
Вимога про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна пов’язана з майновим інтересом, що свідчить про її майновий характер. Отже, позов про визнання права іпотекодержателя необхідно розглядати саме як вимогу майнового характеру, оскільки, визнавши за собою таке право, іпотекодержатель набуває легітимного очікування успішної реалізації своєї можливості отримати у власність майно (нерухоме майно або грошові кошти) для задоволення своїх майнових вимог до боржника за основним зобов’язанням, забезпеченим іпотекою.
При поданні такого позову судовий збір сплачується з огляду на вартість предмета іпотеки, визначену в договорі іпотеки, за ставкою, передбаченою законом для вимог майнового характеру.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом банку до товариств з обмеженою відповідальністю про визнання права іпотекодержателя.
При зверненні з позовом до суду позивач сплатив судовий збір як за позовну вимогу немайнового характеру.
Суд першої інстанції залишив позовну заяву без руху та зобов’язав позивача доплатити судовий збір, посилаючись на майновий характер заявленої позовної вимоги. На підставі ч. 13 ст. 176 ГПК України позовну заяву залишено без розгляду, із чим погодився і суд апеляційної інстанції. Судові рішення мотивовані тим, що позивач у визначений судом строк не усунув недоліків і не подав доказів сплати судового збору з огляду на майновий характер позовної вимоги.
Велика Палата ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій і вказала, що спір, ініційований позивачем у цій справі, спрямований на захист його майнового інтересу, вимога про визнання права іпотекодержателя ґрунтується на наявності такого інтересу, що виник на підставі договору іпотеки. Згідно з таким договором іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, який має вартісну оцінку, а отже вказаний спір має майновий характер.
Тому, подаючи позовну заяву, позивач мав указати в ній ціну позову та сплатити судовий збір, керуючись вартістю предмета іпотеки, визначеною в договорі іпотеки, за ставкою, передбаченою законом для вимог майнового характеру, а саме – 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір».
Постанова ВП ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22 (провадження № 12-33гс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114188431.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Вимога про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна пов’язана з майновим інтересом, що свідчить про її майновий характер. Отже, позов про визнання права іпотекодержателя необхідно розглядати саме як вимогу майнового характеру, оскільки, визнавши за собою таке право, іпотекодержатель набуває легітимного очікування успішної реалізації своєї можливості отримати у власність майно (нерухоме майно або грошові кошти) для задоволення своїх майнових вимог до боржника за основним зобов’язанням, забезпеченим іпотекою.
При поданні такого позову судовий збір сплачується з огляду на вартість предмета іпотеки, визначену в договорі іпотеки, за ставкою, передбаченою законом для вимог майнового характеру.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом банку до товариств з обмеженою відповідальністю про визнання права іпотекодержателя.
При зверненні з позовом до суду позивач сплатив судовий збір як за позовну вимогу немайнового характеру.
Суд першої інстанції залишив позовну заяву без руху та зобов’язав позивача доплатити судовий збір, посилаючись на майновий характер заявленої позовної вимоги. На підставі ч. 13 ст. 176 ГПК України позовну заяву залишено без розгляду, із чим погодився і суд апеляційної інстанції. Судові рішення мотивовані тим, що позивач у визначений судом строк не усунув недоліків і не подав доказів сплати судового збору з огляду на майновий характер позовної вимоги.
Велика Палата ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій і вказала, що спір, ініційований позивачем у цій справі, спрямований на захист його майнового інтересу, вимога про визнання права іпотекодержателя ґрунтується на наявності такого інтересу, що виник на підставі договору іпотеки. Згідно з таким договором іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, який має вартісну оцінку, а отже вказаний спір має майновий характер.
Тому, подаючи позовну заяву, позивач мав указати в ній ціну позову та сплатити судовий збір, керуючись вартістю предмета іпотеки, визначеною в договорі іпотеки, за ставкою, передбаченою законом для вимог майнового характеру, а саме – 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір».
Постанова ВП ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22 (провадження № 12-33гс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114188431.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
ВС залишив у силі вирок щодо батька трьох дітей, який пояснював несплату аліментів неможливістю працевлаштуватися водієм міжнародних перевезень через обмеження права виїзду за межі України
Невиконання впродовж року батьком трьох неповнолітніх дітей обов’язків щодо їх матеріального забезпечення через неможливість працевлаштуватися водієм міжнародних перевезень унаслідок обмеження права чоловіків на виїзд за межі України не є достатньою підставою для непритягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від сплати аліментів (ч. 1 ст. 164 КК України).
З таким висновком погодився Верховний Суд, залишивши без змін судові рішення міськрайонного та апеляційного судів. Відповідно до вироку чоловік був засуджений до покарання у виді обмеження волі на 1 рік за те, що протягом року злісно ухилявся від сплати встановлених за рішеннями судів аліментів на утримання трьох дочок. Це призвело до виникнення заборгованості за вказаний період у розмірі майже 175 тис. грн.
У касаційній скарзі захисник вказував, що, на його думку, суди не врахували, що обвинувачений мав реальні труднощі з працевлаштуванням, а тому несплата ним коштів на утримання дітей не є злісним ухиленням від сплати аліментів.
У своєму рішенні Верховний Суд зазначив, що чоловік не намагався працевлаштуватися в Україні, без поважних причин офіційно не працював, не перебував на обліку в центрі зайнятості й не надавав матеріальної допомоги на утримання дітей.
Крім того, жодними об’єктивними даними не підтверджена поважність причин чи вимушеність несплати аліментів. Натомість з установлених у цьому кримінальному провадженні обставин видно, що умисні дії чоловіка фактично полягали у тривалому пасивному ігноруванні виконання покладених на нього обов’язків зі сплати коштів на утримання дітей. І це свідчить саме про злісний характер ухилення від сплати аліментів.
Тому посилання в касаційній скарзі захисника на неправильне застосування судами закону про кримінальну відповідальність під час засудження чоловіка за ухилення від сплати аліментів є необґрунтованим.
Постанова ККС ВС від 28 вересня 2023 року у справі № 495/922/21 (провадження № 51-269км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113901704.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Невиконання впродовж року батьком трьох неповнолітніх дітей обов’язків щодо їх матеріального забезпечення через неможливість працевлаштуватися водієм міжнародних перевезень унаслідок обмеження права чоловіків на виїзд за межі України не є достатньою підставою для непритягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від сплати аліментів (ч. 1 ст. 164 КК України).
З таким висновком погодився Верховний Суд, залишивши без змін судові рішення міськрайонного та апеляційного судів. Відповідно до вироку чоловік був засуджений до покарання у виді обмеження волі на 1 рік за те, що протягом року злісно ухилявся від сплати встановлених за рішеннями судів аліментів на утримання трьох дочок. Це призвело до виникнення заборгованості за вказаний період у розмірі майже 175 тис. грн.
У касаційній скарзі захисник вказував, що, на його думку, суди не врахували, що обвинувачений мав реальні труднощі з працевлаштуванням, а тому несплата ним коштів на утримання дітей не є злісним ухиленням від сплати аліментів.
У своєму рішенні Верховний Суд зазначив, що чоловік не намагався працевлаштуватися в Україні, без поважних причин офіційно не працював, не перебував на обліку в центрі зайнятості й не надавав матеріальної допомоги на утримання дітей.
Крім того, жодними об’єктивними даними не підтверджена поважність причин чи вимушеність несплати аліментів. Натомість з установлених у цьому кримінальному провадженні обставин видно, що умисні дії чоловіка фактично полягали у тривалому пасивному ігноруванні виконання покладених на нього обов’язків зі сплати коштів на утримання дітей. І це свідчить саме про злісний характер ухилення від сплати аліментів.
Тому посилання в касаційній скарзі захисника на неправильне застосування судами закону про кримінальну відповідальність під час засудження чоловіка за ухилення від сплати аліментів є необґрунтованим.
Постанова ККС ВС від 28 вересня 2023 року у справі № 495/922/21 (провадження № 51-269км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113901704.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Контейнерні майданчики для збору побутових відходів, розташовані на прибудинкових територіях багатоквартирних будинків, є спільним майном, яке належить усім власникам квартир та нежитлових приміщень – ВС
Контейнерні майданчики для збору побутових відходів, розташовані на прибудинкових територіях багатоквартирних будинків, належать до елементів благоустрою (споруд), утримання яких проводиться балансоутримувачами або організаціями, визначеними ними на договірних засадах. Такі майданчики є спільним майном багатоквартирного будинку, яке належить усім власникам квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку як співвласникам на праві спільної сумісної власності.
Існує презумпція належності цих об’єктів благоустрою власникам будинків навіть без складення актів приймання-передачі щодо них, а обов’язок стосовно спростування такої презумпції покладається саме на орган місцевого самоврядування. Цей орган має довести, що зазначений об'єкт є елементом благоустрою (спорудою), який забезпечує не тільки конкретне ОСББ, а й інших осіб наприклад, у рамках організації системи управління відходами (поводження з ними), не перебуває на його прибудинковій території тощо.
Таких висновків дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду.
Детальніше за посиланням: https://is.gd/VtgN5O
Контейнерні майданчики для збору побутових відходів, розташовані на прибудинкових територіях багатоквартирних будинків, належать до елементів благоустрою (споруд), утримання яких проводиться балансоутримувачами або організаціями, визначеними ними на договірних засадах. Такі майданчики є спільним майном багатоквартирного будинку, яке належить усім власникам квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку як співвласникам на праві спільної сумісної власності.
Існує презумпція належності цих об’єктів благоустрою власникам будинків навіть без складення актів приймання-передачі щодо них, а обов’язок стосовно спростування такої презумпції покладається саме на орган місцевого самоврядування. Цей орган має довести, що зазначений об'єкт є елементом благоустрою (спорудою), який забезпечує не тільки конкретне ОСББ, а й інших осіб наприклад, у рамках організації системи управління відходами (поводження з ними), не перебуває на його прибудинковій території тощо.
Таких висновків дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду.
Детальніше за посиланням: https://is.gd/VtgN5O
Впізнання особи, яка вчинила злочин – правова позиція ЄСПЛ
Покладення в основу засудження заявниці результатів процедури її впізнання потерпілою особою, що була здійснена з процесуальними порушеннями, як єдиного доказу її винуватості становить порушення права на справедливий суд у значенні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини у справі KOLOMPAR v. Serbia (№ 34167/15).
Відповідно до обставин цієї справи заявницю було засуджено до 1 року позбавлення волі за крадіжку на підставі свідчень потерпілої, яка, побачивши заявницю на пред’явлених фото та згодом у залі суду, впізнала останню як особу, яка була на її подвір’ї в день крадіжки.
ЄСПЛ, надаючи оцінку відповідним обставинам, зазначив, серед іншого, що на час подій кримінальне процесуальне законодавство держави-відповідача передбачало процедуру, яка застосовувалась у разі потреби, щоб установити, чи міг свідок впізнати певну особу, яку він уже описав. Така процедура передбачала низку гарантій встановлення істини та забезпечення дотримання прав усіх учасників кримінального провадження. Зокрема, свідкові мали показувати цю особу разом з іншими невідомими йому особами; впізнання мало проводитися таким чином, щоб особа, яку будуть впізнавати, не могла бачити свідка, а свідок особисто не міг бачити відповідну особу до початку офіційної процедури; впізнання мало проводитися впродовж невеликого проміжку часу після вчинення кримінального правопорушення тощо. У цій справі такої процедури проведено не було і відповідні гарантії не були застосовані.
Крім того, національні суди не дослідили жодних судово-медичних чи інших речових доказів, пов’язаних із правопорушенням, а матеріали справи складалися виключно з поліцейських протоколів.
Усе це, на думку ЄСПЛ, зробило показання потерпілої сумнівними й навіть змагальний характер подальшого провадження не міг усунути допущені процесуальні недоліки.
Також ЄСПЛ визнав, що в цій справі наявні розбіжності в показаннях свідків і потерпілої не були достатньо враховані та проаналізовані національними судами у своїх обґрунтуваннях.
Тож національні суди не дотрималися двох основних вимог кримінального судочинства: (i) вина обвинуваченого має бути доведена поза розумним сумнівом; (ii) будь-які сумніви в надійності доказів мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а не обвинувачення (принцип in dubio pro reo).
З огляду на зазначене ЄСПЛ дійшов висновку, що кримінальне провадження проти заявниці не відповідало вимогам справедливого судового розгляду, що є порушенням вимог п. 1 ст. 6 Конвенції.
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/lXvEuk.
З офіційним текстом рішення KOLOMPAR v. Serbia можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням – https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-227630.
Покладення в основу засудження заявниці результатів процедури її впізнання потерпілою особою, що була здійснена з процесуальними порушеннями, як єдиного доказу її винуватості становить порушення права на справедливий суд у значенні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини у справі KOLOMPAR v. Serbia (№ 34167/15).
Відповідно до обставин цієї справи заявницю було засуджено до 1 року позбавлення волі за крадіжку на підставі свідчень потерпілої, яка, побачивши заявницю на пред’явлених фото та згодом у залі суду, впізнала останню як особу, яка була на її подвір’ї в день крадіжки.
ЄСПЛ, надаючи оцінку відповідним обставинам, зазначив, серед іншого, що на час подій кримінальне процесуальне законодавство держави-відповідача передбачало процедуру, яка застосовувалась у разі потреби, щоб установити, чи міг свідок впізнати певну особу, яку він уже описав. Така процедура передбачала низку гарантій встановлення істини та забезпечення дотримання прав усіх учасників кримінального провадження. Зокрема, свідкові мали показувати цю особу разом з іншими невідомими йому особами; впізнання мало проводитися таким чином, щоб особа, яку будуть впізнавати, не могла бачити свідка, а свідок особисто не міг бачити відповідну особу до початку офіційної процедури; впізнання мало проводитися впродовж невеликого проміжку часу після вчинення кримінального правопорушення тощо. У цій справі такої процедури проведено не було і відповідні гарантії не були застосовані.
Крім того, національні суди не дослідили жодних судово-медичних чи інших речових доказів, пов’язаних із правопорушенням, а матеріали справи складалися виключно з поліцейських протоколів.
Усе це, на думку ЄСПЛ, зробило показання потерпілої сумнівними й навіть змагальний характер подальшого провадження не міг усунути допущені процесуальні недоліки.
Також ЄСПЛ визнав, що в цій справі наявні розбіжності в показаннях свідків і потерпілої не були достатньо враховані та проаналізовані національними судами у своїх обґрунтуваннях.
Тож національні суди не дотрималися двох основних вимог кримінального судочинства: (i) вина обвинуваченого має бути доведена поза розумним сумнівом; (ii) будь-які сумніви в надійності доказів мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а не обвинувачення (принцип in dubio pro reo).
З огляду на зазначене ЄСПЛ дійшов висновку, що кримінальне провадження проти заявниці не відповідало вимогам справедливого судового розгляду, що є порушенням вимог п. 1 ст. 6 Конвенції.
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/lXvEuk.
З офіційним текстом рішення KOLOMPAR v. Serbia можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням – https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-227630.
ВС змінив вирок щодо засудженої за умисне вбивство, вказавши, що вона вчинила злочин при перевищенні меж необхідної оборони
Вирішуючи питання про те, чи перебувала жінка, яка спричинила смерть потерпілому, в стані необхідної оборони, якщо експерт не зміг установити точний час смерті потерпілого, суд має враховувати вимоги про те, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 4 ст. 17 КПК України), та виходити з часу смерті, який є найбільш сприятливим для засудженої, оскільки вказує на те, що вона перебувала в стані необхідної оборони.
Такого висновку дійшов Верховний Суд, змінивши рішення судів першої та апеляційної інстанцій і перекваліфікувавши дії жінки, яка заподіяла смертельні ушкодження своєму знайомому під час конфлікту з ним, з умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК України) на умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК України).
Вироком райсуду, залишеним без змін апеляційним судом, жінка була засуджена до 9 років позбавлення волі за те, що вона, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, під час конфлікту зі своїм знайомим нанесла йому два удари ножем в ділянку черевної порожнини, внаслідок чого він помер. Суди першої та апеляційної інстанцій відхилили доводи засудженої про те, що вона перебувала в стані необхідної оборони. Таку незгоду суди аргументували тим, що смертельні поранення потерпілому вона спричинила через кілька годин після того, як зазнала побиття.
Верховний Суд у рішенні зазначив, що жінка, яка заподіяла смертельні ушкодження своєму знайомому, перебувала у стані необхідної оборони.
Оскільки з матеріалів справи вбачається, що експерти не змогли встановити точний час смерті і за їхнім висновком смертельні поранення потерпілий міг отримати з 22:20 16 листопада до 03:20 наступної доби, то суди під час визначення часу смерті потерпілого мали керуватися вимогами ч. 4 ст. 17 КПК України і прийняти за час смерті варіант, що є найбільш сприятливим для засудженої, тобто 22:20 16 листопада.
Водночас, на думку Верховного Суду, в цій ситуації має місце непропорційність дій засудженої небезпечності посягання, оскільки в момент завдання нею двох ударів ножем потерпілому він вже не мав у руках ножа. Тому Верховний Суд констатував, що жінка, перебуваючи у стані необхідної оборони, перевищила її межі.
Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 19 вересня 2023 року у справі № 204/647/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113722437.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Вирішуючи питання про те, чи перебувала жінка, яка спричинила смерть потерпілому, в стані необхідної оборони, якщо експерт не зміг установити точний час смерті потерпілого, суд має враховувати вимоги про те, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 4 ст. 17 КПК України), та виходити з часу смерті, який є найбільш сприятливим для засудженої, оскільки вказує на те, що вона перебувала в стані необхідної оборони.
Такого висновку дійшов Верховний Суд, змінивши рішення судів першої та апеляційної інстанцій і перекваліфікувавши дії жінки, яка заподіяла смертельні ушкодження своєму знайомому під час конфлікту з ним, з умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК України) на умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК України).
Вироком райсуду, залишеним без змін апеляційним судом, жінка була засуджена до 9 років позбавлення волі за те, що вона, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, під час конфлікту зі своїм знайомим нанесла йому два удари ножем в ділянку черевної порожнини, внаслідок чого він помер. Суди першої та апеляційної інстанцій відхилили доводи засудженої про те, що вона перебувала в стані необхідної оборони. Таку незгоду суди аргументували тим, що смертельні поранення потерпілому вона спричинила через кілька годин після того, як зазнала побиття.
Верховний Суд у рішенні зазначив, що жінка, яка заподіяла смертельні ушкодження своєму знайомому, перебувала у стані необхідної оборони.
Оскільки з матеріалів справи вбачається, що експерти не змогли встановити точний час смерті і за їхнім висновком смертельні поранення потерпілий міг отримати з 22:20 16 листопада до 03:20 наступної доби, то суди під час визначення часу смерті потерпілого мали керуватися вимогами ч. 4 ст. 17 КПК України і прийняти за час смерті варіант, що є найбільш сприятливим для засудженої, тобто 22:20 16 листопада.
Водночас, на думку Верховного Суду, в цій ситуації має місце непропорційність дій засудженої небезпечності посягання, оскільки в момент завдання нею двох ударів ножем потерпілому він вже не мав у руках ножа. Тому Верховний Суд констатував, що жінка, перебуваючи у стані необхідної оборони, перевищила її межі.
Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 19 вересня 2023 року у справі № 204/647/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113722437.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд опублікував огляд практики Суду Європейського Союзу
У процесі євроінтеграції дедалі більшого значення набуває доступність знань про право Європейського Союзу, а також про практику Суду Європейського Союзу.
З метою поширення таких знань Верховний Суд підготував огляд практики Суду Європейського Союзу на матеріалах бюлетенів цього Суду, що містять описи ключових його рішень. Огляд доступний за посиланням: https://is.gd/m2y0kg.
Будемо вдячні за зворотний зв’язок щодо доцільності підготовки таких оглядів, а також стосовно їх формату.
У процесі євроінтеграції дедалі більшого значення набуває доступність знань про право Європейського Союзу, а також про практику Суду Європейського Союзу.
З метою поширення таких знань Верховний Суд підготував огляд практики Суду Європейського Союзу на матеріалах бюлетенів цього Суду, що містять описи ключових його рішень. Огляд доступний за посиланням: https://is.gd/m2y0kg.
Будемо вдячні за зворотний зв’язок щодо доцільності підготовки таких оглядів, а також стосовно їх формату.
Зменшення пропорції предметів, які викладалися російською мовою в Латвії – позиція ЄСПЛ
Ухвалення законодавчих змін про збільшення частки викладання предметів у державних школах лише державною латиською мовою і, як наслідок, зменшення частки викладання російською мовою не становить порушення ст. 2 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на освіту), оскільки ці конвенційні положення гарантують право на освіту однією з офіційних мов відповідної країни та не передбачають право на доступ до освіти будь-якою мовою на вибір.
Зазначену позицію сформулював Європейський суд з прав людини у справі VALIULLINA AND OTHERS v. Latvia (№ 56928/19 та 2 інших).
За обставинами справи заявники – батьки та діти, які належать до російськомовної меншини в Латвії, посилаючись на ст. 2 Першого протоколу до Конвенції окремо й у поєднанні зі ст. 14 Конвенції, скаржилися, що законодавчі зміни 2018 року суттєво обмежили використання їхньої рідної мови (російської) у процесі здобування освіти в державних школах Латвії.
ЄСПЛ, розглядаючи цю справу, серед іншого, виснував, що положення Конвенції, на які у своїх скаргах посилалися заявники, не гарантують дітям або їхнім батькам права на навчання мовою за їхнім вибором. Їхня мета полягає в тому, щоб кожна Договірна Сторона забезпечувала право на освіту кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, без дискримінації за ознакою, наприклад, мови.
Оцінюючи легітимність цілей, переслідуваних законодавчими змінами 2018 року, ЄСПЛ взяв до уваги, зокрема, історичні фактори, які спричинили значне обмеження використання латиської мови – однієї з основних конституційних цінностей держави – протягом понад 50 років під час незаконної окупації та анексії Латвії радянським режимом, коли російська мова була нав’язана в багатьох сферах повсякденного життя. ЄСПЛ визнав, що необхідність захисту й посилення латиської мови була однією з переслідуваних легітимних цілей у цій справі.
Після відновлення незалежності Латвія почала поступово впроваджувати реформу освіти, щоб відновити використання латиської мови як єдиної мови навчання в школах, проте держава-відповідач не перевищила межі свого розсуду під час впровадження оскаржуваних заходів і зберегла можливість для російськомовних учнів вивчати свою мову та зберігати свою культуру й ідентичність. Держава запровадила систему освіти офіційною мовою держави, водночас забезпечивши використання мов меншин у різних частках залежно від школи та класу навчання учня.
Зрештою ЄСПЛ постановив, що заходи з розширення використання латиської мови як мови навчання в системі освіти були належно обґрунтованими та пропорційними, а оскаржувана різниця в поводженні щодо російськомовних і латиськомовних учнів відповідала переслідуваним законним цілям та не становила дискримінації за мовною ознакою, а отже не було порушення ст. 14 Конвенції (заборона дискримінації) у поєднанні зі ст. 2 Першого протоколу до Конвенції (право на освіту).
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/lXvEuk .
З офіційним текстом рішення VALIULLINA AND OTHERS v. Latvia можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням – https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-226485.
Ухвалення законодавчих змін про збільшення частки викладання предметів у державних школах лише державною латиською мовою і, як наслідок, зменшення частки викладання російською мовою не становить порушення ст. 2 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на освіту), оскільки ці конвенційні положення гарантують право на освіту однією з офіційних мов відповідної країни та не передбачають право на доступ до освіти будь-якою мовою на вибір.
Зазначену позицію сформулював Європейський суд з прав людини у справі VALIULLINA AND OTHERS v. Latvia (№ 56928/19 та 2 інших).
За обставинами справи заявники – батьки та діти, які належать до російськомовної меншини в Латвії, посилаючись на ст. 2 Першого протоколу до Конвенції окремо й у поєднанні зі ст. 14 Конвенції, скаржилися, що законодавчі зміни 2018 року суттєво обмежили використання їхньої рідної мови (російської) у процесі здобування освіти в державних школах Латвії.
ЄСПЛ, розглядаючи цю справу, серед іншого, виснував, що положення Конвенції, на які у своїх скаргах посилалися заявники, не гарантують дітям або їхнім батькам права на навчання мовою за їхнім вибором. Їхня мета полягає в тому, щоб кожна Договірна Сторона забезпечувала право на освіту кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, без дискримінації за ознакою, наприклад, мови.
Оцінюючи легітимність цілей, переслідуваних законодавчими змінами 2018 року, ЄСПЛ взяв до уваги, зокрема, історичні фактори, які спричинили значне обмеження використання латиської мови – однієї з основних конституційних цінностей держави – протягом понад 50 років під час незаконної окупації та анексії Латвії радянським режимом, коли російська мова була нав’язана в багатьох сферах повсякденного життя. ЄСПЛ визнав, що необхідність захисту й посилення латиської мови була однією з переслідуваних легітимних цілей у цій справі.
Після відновлення незалежності Латвія почала поступово впроваджувати реформу освіти, щоб відновити використання латиської мови як єдиної мови навчання в школах, проте держава-відповідач не перевищила межі свого розсуду під час впровадження оскаржуваних заходів і зберегла можливість для російськомовних учнів вивчати свою мову та зберігати свою культуру й ідентичність. Держава запровадила систему освіти офіційною мовою держави, водночас забезпечивши використання мов меншин у різних частках залежно від школи та класу навчання учня.
Зрештою ЄСПЛ постановив, що заходи з розширення використання латиської мови як мови навчання в системі освіти були належно обґрунтованими та пропорційними, а оскаржувана різниця в поводженні щодо російськомовних і латиськомовних учнів відповідала переслідуваним законним цілям та не становила дискримінації за мовною ознакою, а отже не було порушення ст. 14 Конвенції (заборона дискримінації) у поєднанні зі ст. 2 Першого протоколу до Конвенції (право на освіту).
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/lXvEuk .
З офіційним текстом рішення VALIULLINA AND OTHERS v. Latvia можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням – https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-226485.
Огляд актуальної судової практики КГС ВС за вересень 2023 року: https://is.gd/K5drMX.
В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції.
Зокрема, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо:
✅ застосування процедур банкрутства, пов'язаних з іноземною процедурою банкрутства;
✅ відсутності в податкового органу права вимоги до ліквідатора надати ліквідаційний баланс;
✅ особливостей проведення податковим органом перевірки в разі порушення щодо платника податку провадження у справі про банкрутство;
✅ права представника працівників боржника на оскарження судових рішень у справі про банкрутство.
У постановах у справах щодо корпоративних спорів та корпоративних прав містяться висновки про:
✅ відсутність підстав для визнання недійсним укладеного в 2014 році договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ у зв’язку з окупацією рф окремих територій України в разі недоведення настання внаслідок цього тяжкої для позивача обставини, що призвела до укладення ним спірного правочину;
✅ безпідставність скасування рішень загальних зборів ОСББ через незначні процедурні помилки в організації та проведенні цих зборів. Необхідність дотримання балансу інтересів членів ОСББ та уникнення зайвого втручання в питання діяльності ОСББ під час вирішення такого спору;
✅ правомірність застосування заходів забезпечення позову, що полягають у накладенні арешту на частку в статутному капіталі ТОВ та забороні державним реєстраторам проводити реєстраційні дії, у справі, в якій предметом спору є захист права власності на відповідну частку, а вимоги мають вартісний, грошовий вираз.
У постановах у справах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, викладено правові висновки щодо:
✅ зменшення заявленого до стягнення розміру неустойки з підстав початку рф військових дій;
✅ позовної вимоги про визнання недійсними актів приймання виконаних будівельних робіт, яка не може бути самостійним предметом позову і, відповідно, способом захисту.
В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції.
Зокрема, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо:
✅ застосування процедур банкрутства, пов'язаних з іноземною процедурою банкрутства;
✅ відсутності в податкового органу права вимоги до ліквідатора надати ліквідаційний баланс;
✅ особливостей проведення податковим органом перевірки в разі порушення щодо платника податку провадження у справі про банкрутство;
✅ права представника працівників боржника на оскарження судових рішень у справі про банкрутство.
У постановах у справах щодо корпоративних спорів та корпоративних прав містяться висновки про:
✅ відсутність підстав для визнання недійсним укладеного в 2014 році договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ у зв’язку з окупацією рф окремих територій України в разі недоведення настання внаслідок цього тяжкої для позивача обставини, що призвела до укладення ним спірного правочину;
✅ безпідставність скасування рішень загальних зборів ОСББ через незначні процедурні помилки в організації та проведенні цих зборів. Необхідність дотримання балансу інтересів членів ОСББ та уникнення зайвого втручання в питання діяльності ОСББ під час вирішення такого спору;
✅ правомірність застосування заходів забезпечення позову, що полягають у накладенні арешту на частку в статутному капіталі ТОВ та забороні державним реєстраторам проводити реєстраційні дії, у справі, в якій предметом спору є захист права власності на відповідну частку, а вимоги мають вартісний, грошовий вираз.
У постановах у справах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, викладено правові висновки щодо:
✅ зменшення заявленого до стягнення розміру неустойки з підстав початку рф військових дій;
✅ позовної вимоги про визнання недійсними актів приймання виконаних будівельних робіт, яка не може бути самостійним предметом позову і, відповідно, способом захисту.
Верховний Суд ухвалив остаточне рішення про повернення кінотеатру «Палац Кіно» у власність територіальної громади міста Тернополя
Таке рішення сьогодні, 8 листопада 2023 року, ухвалила Велика Палата Верховного Суду.
У 2013 році Тернопільська міська рада прийняла рішення, яким затвердила перелік об’єктів комунальної власності міста, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарями. До цього переліку ввійшло нежитлове приміщення КП «Палац Кіно», яке орендував підприємець.
Надалі на підставі цього рішення між управлінням обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради і підприємцем був укладений договір купівлі-продажу вказаного приміщення. Згодом це майно кілька разів було перепродане.
Прокурор звернувся до суду з позовом до останнього власника про витребування цього приміщення на користь територіальної громади міста Тернополя, стверджуючи, що майно вибуло з комунальної власності незаконно. Крім того, прокурор вказував на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу діяли судові рішення, що забороняли вчинення вказаного правочину.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов.
Розглянувши касаційну скаргу відповідачки, Велика Палата ВС погодилась із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову, змінивши мотивувальну частину оскаржуваних судових рішень, а в іншій частині – залишила їх без змін.
Із повним текстом постанови ВП ВС у справі № 607/15052/16-ц (провадження № 14-58Цс22) можна буде ознайомитись у ЄДРСР та в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Таке рішення сьогодні, 8 листопада 2023 року, ухвалила Велика Палата Верховного Суду.
У 2013 році Тернопільська міська рада прийняла рішення, яким затвердила перелік об’єктів комунальної власності міста, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарями. До цього переліку ввійшло нежитлове приміщення КП «Палац Кіно», яке орендував підприємець.
Надалі на підставі цього рішення між управлінням обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради і підприємцем був укладений договір купівлі-продажу вказаного приміщення. Згодом це майно кілька разів було перепродане.
Прокурор звернувся до суду з позовом до останнього власника про витребування цього приміщення на користь територіальної громади міста Тернополя, стверджуючи, що майно вибуло з комунальної власності незаконно. Крім того, прокурор вказував на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу діяли судові рішення, що забороняли вчинення вказаного правочину.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов.
Розглянувши касаційну скаргу відповідачки, Велика Палата ВС погодилась із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову, змінивши мотивувальну частину оскаржуваних судових рішень, а в іншій частині – залишила їх без змін.
Із повним текстом постанови ВП ВС у справі № 607/15052/16-ц (провадження № 14-58Цс22) можна буде ознайомитись у ЄДРСР та в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
ВП ВС висловила проарбітражну позицію у справі, спір у якій виник із приватноправових відносин з іноземним елементом
Спір, який виник із приватноправових відносин з іноземним елементом між юридичними особами, зареєстрованими в Україні, може бути переданий на вирішення іноземного арбітражу за положеннями Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, законів України «Про міжнародне приватне право» та «Про міжнародний комерційний арбітраж» з урахуванням обмежень, які встановлює внутрішнє законодавство, зокрема норми процесуального закону про виключну юрисдикцію українських судів.
Такого висновку дійшла Велика Палата ВС у справі за позовом заводу до ТОВ про стягнення суми основного боргу та неустойки.
Відповідно до обставин цієї справи між заводом як продавцем і компанією як покупцем було укладено контракт про поставку товару. Цей контракт передбачав, що будь-які спори, які виникають із нього або в його межах, підлягають вирішенню в арбітражі згідно з Арбітражними правилами Міжнародної асоціації торгівлі зерном та кормами. Згодом завод, компанія і ТОВ як гарант уклали додаткову угоду до контракту, один із пунктів якої передбачав, що гарант бере на себе всі зобов’язання покупця, що випливають із контракту, з урахуванням всіх змін та доповнень до контракту – як наявних, так і майбутніх.
Суд першої інстанції позов заводу залишив без розгляду на підставі п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України, встановивши, що сторони контракту з урахуванням додаткової угоди уклали арбітражне застереження, яке є дійсним, не втратило чинності та щодо якого сторони не встановили неможливості його виконання. Натомість апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції, вказавши, що додаткова угода до контракту є окремим договором, який не містить арбітражного застереження.
Розглядаючи цю справу, Велика Палата ВС вперше звернулася до такого визнаного у світі інструменту одержання компетентних висновків від неупереджених фахівців стосовно проблемних питань справи, як amicus curiae. З огляду на норми Положення про НКР при ВС, які дозволяють залучати до участі в її роботі практиків, ВП ВС запитала й отримала висновки від amici curiae: Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України та Української арбітражної асоціації.
З урахуванням отриманих висновків ВП ВС звернула увагу на ст. ІІ Конвенції, яка покладає на кожну Договірну Державу обов’язок визнавати письмову угоду, за якою сторони зобов’язуються передавати до арбітражу всі або будь-які спори, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об’єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду.
З огляду на викладене ВП ВС вказала, що дія включеного сторонами до договору арбітражного застереження поширюється і на правовідносини за цим договором за участю іншої особи, яка вступила в ці правовідносини як сторона й узяла на себе відповідні права та обов’язки сторони цього договору. Водночас це можливо за умови, що сторони не припиняли дію арбітражної угоди, не виключали певний спір з-під її дії, не позбавляли її обов’язкової сили для такої сторони й арбітражна угода не втратила чинність унаслідок інших обставин.
Тож Велика Палата ВС погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що спір у цій справі має бути переданий на вирішення арбітражу згідно з відповідним пунктом контракту, що є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України.
Докладніше – за посиланням:https://is.gd/18mJDP.
Постанова ВП ВС від 1 листопада 2023 року у справі № 910/3208/22 (провадження № 12-47гс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114685588.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Спір, який виник із приватноправових відносин з іноземним елементом між юридичними особами, зареєстрованими в Україні, може бути переданий на вирішення іноземного арбітражу за положеннями Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, законів України «Про міжнародне приватне право» та «Про міжнародний комерційний арбітраж» з урахуванням обмежень, які встановлює внутрішнє законодавство, зокрема норми процесуального закону про виключну юрисдикцію українських судів.
Такого висновку дійшла Велика Палата ВС у справі за позовом заводу до ТОВ про стягнення суми основного боргу та неустойки.
Відповідно до обставин цієї справи між заводом як продавцем і компанією як покупцем було укладено контракт про поставку товару. Цей контракт передбачав, що будь-які спори, які виникають із нього або в його межах, підлягають вирішенню в арбітражі згідно з Арбітражними правилами Міжнародної асоціації торгівлі зерном та кормами. Згодом завод, компанія і ТОВ як гарант уклали додаткову угоду до контракту, один із пунктів якої передбачав, що гарант бере на себе всі зобов’язання покупця, що випливають із контракту, з урахуванням всіх змін та доповнень до контракту – як наявних, так і майбутніх.
Суд першої інстанції позов заводу залишив без розгляду на підставі п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України, встановивши, що сторони контракту з урахуванням додаткової угоди уклали арбітражне застереження, яке є дійсним, не втратило чинності та щодо якого сторони не встановили неможливості його виконання. Натомість апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції, вказавши, що додаткова угода до контракту є окремим договором, який не містить арбітражного застереження.
Розглядаючи цю справу, Велика Палата ВС вперше звернулася до такого визнаного у світі інструменту одержання компетентних висновків від неупереджених фахівців стосовно проблемних питань справи, як amicus curiae. З огляду на норми Положення про НКР при ВС, які дозволяють залучати до участі в її роботі практиків, ВП ВС запитала й отримала висновки від amici curiae: Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України та Української арбітражної асоціації.
З урахуванням отриманих висновків ВП ВС звернула увагу на ст. ІІ Конвенції, яка покладає на кожну Договірну Державу обов’язок визнавати письмову угоду, за якою сторони зобов’язуються передавати до арбітражу всі або будь-які спори, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об’єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду.
З огляду на викладене ВП ВС вказала, що дія включеного сторонами до договору арбітражного застереження поширюється і на правовідносини за цим договором за участю іншої особи, яка вступила в ці правовідносини як сторона й узяла на себе відповідні права та обов’язки сторони цього договору. Водночас це можливо за умови, що сторони не припиняли дію арбітражної угоди, не виключали певний спір з-під її дії, не позбавляли її обов’язкової сили для такої сторони й арбітражна угода не втратила чинність унаслідок інших обставин.
Тож Велика Палата ВС погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що спір у цій справі має бути переданий на вирішення арбітражу згідно з відповідним пунктом контракту, що є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України.
Докладніше – за посиланням:https://is.gd/18mJDP.
Постанова ВП ВС від 1 листопада 2023 року у справі № 910/3208/22 (провадження № 12-47гс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114685588.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
КЦС ВС вказав на процедуру розгляду заяви про розподіл судових витрат при ухваленні додаткового рішення
Під час розгляду питання щодо розподілу судових витрат положення ч. 4 ст. 270 ЦПК України про те, що суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання у разі необхідності, не виключають обов’язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
На це вказав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
Апеляційний суд розглянув заяву про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи і додатковою постановою частково задовольнив цю заяву.
КЦС ВС скасував оскаржувану додаткову постанову та направив справу на новий апеляційний розгляд, зазначивши таке.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Частинами 3 та 4 ст. 270 ЦПК України встановлено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Тлумачення положень ст. 270 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, його невід’ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення – засіб усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.
У процедурі розгляду заяви сторони про розподіл судових витрат суду належить забезпечити кожній стороні у справі можливість бути повідомленою про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи ч. 2 ст. 246 ЦПК України, які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
Отже, положення ч. 4 ст. 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов’язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
Враховуючи те, що постанова апеляційного суду по суті спору ухвалена за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, додаткова постанова відповідно до вимог ЦПК України має ухвалюватися в такому ж порядку, що й первісне судове рішення.
На порушення наведеного суд апеляційної інстанції розглянув заяву представника відповідача про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат на правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи.
Зазначене унеможливило іншій стороні надати відповідні заперечення проти таких вимог та доводити неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України), а це є порушенням права на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Постанова Верховного Суду від 1 листопада 2023 року у справі № 202/3681/16 (провадження № 61-10719св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114623041.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Під час розгляду питання щодо розподілу судових витрат положення ч. 4 ст. 270 ЦПК України про те, що суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання у разі необхідності, не виключають обов’язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
На це вказав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
Апеляційний суд розглянув заяву про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи і додатковою постановою частково задовольнив цю заяву.
КЦС ВС скасував оскаржувану додаткову постанову та направив справу на новий апеляційний розгляд, зазначивши таке.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Частинами 3 та 4 ст. 270 ЦПК України встановлено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Тлумачення положень ст. 270 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, його невід’ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення – засіб усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.
У процедурі розгляду заяви сторони про розподіл судових витрат суду належить забезпечити кожній стороні у справі можливість бути повідомленою про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи ч. 2 ст. 246 ЦПК України, які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
Отже, положення ч. 4 ст. 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов’язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
Враховуючи те, що постанова апеляційного суду по суті спору ухвалена за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, додаткова постанова відповідно до вимог ЦПК України має ухвалюватися в такому ж порядку, що й первісне судове рішення.
На порушення наведеного суд апеляційної інстанції розглянув заяву представника відповідача про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат на правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи.
Зазначене унеможливило іншій стороні надати відповідні заперечення проти таких вимог та доводити неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України), а це є порушенням права на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Постанова Верховного Суду від 1 листопада 2023 року у справі № 202/3681/16 (провадження № 61-10719св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114623041.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Призначення реального покарання у виді позбавлення волі чоловікові, який під час війни викрав побутову техніку з квартири харків’ян, що виїхали з міста через бойові дії, відповідає вимогам закону – ВС
Верховний Суд залишив без змін вирок апеляційного суду щодо харків’янина, який влітку 2022 року, скориставшись відсутністю власників майна, що виїхали з Харкова через ведення бойових дій на території міста та завдання авіаудару рф, вчинив крадіжку побутової техніки (ч. 4 ст. 185 КК України).
Вироком райсуду чоловікові було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років зі звільненням від його відбування з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Приймаючи таке рішення, місцевий суд врахував конкретні обставини вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, а також щире каяття як обставину, що пом’якшує покарання та відсутність обставин, які обтяжують покарання.
Апеляційний суд скасував цей вирок у частині призначеного покарання та призначив засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, виключивши з мотивувальної частини вироку місцевого суду щире каяття як обставину, що пом’якшує покарання.
У касаційній скарзі захисник зазначив, що, на його думку, призначене апеляційним судом покарання у виді його реального відбування є безпідставним, а застосування місцевим судом інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням – обґрунтоване.
Верховний Суд дійшов висновку, що призначене засудженому апеляційним судом покарання відповідає вимогам закону. Адже апеляційний суд, зокрема, врахував відсутність обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. При цьому визнав необґрунтованим визнання місцевим судом такої пом’якшуючої покарання обставини, як щире каяття, оскільки матеріали кримінального провадження не містять даних на підтвердження того, що обвинувачений вживав заходів для виправлення наслідків вчиненого, а викрадене майно потерпілим повернули правоохоронці.
Постанова ККС ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 953/6840/22 (провадження № 51-4139км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114052566.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/.
Верховний Суд залишив без змін вирок апеляційного суду щодо харків’янина, який влітку 2022 року, скориставшись відсутністю власників майна, що виїхали з Харкова через ведення бойових дій на території міста та завдання авіаудару рф, вчинив крадіжку побутової техніки (ч. 4 ст. 185 КК України).
Вироком райсуду чоловікові було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років зі звільненням від його відбування з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Приймаючи таке рішення, місцевий суд врахував конкретні обставини вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, а також щире каяття як обставину, що пом’якшує покарання та відсутність обставин, які обтяжують покарання.
Апеляційний суд скасував цей вирок у частині призначеного покарання та призначив засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, виключивши з мотивувальної частини вироку місцевого суду щире каяття як обставину, що пом’якшує покарання.
У касаційній скарзі захисник зазначив, що, на його думку, призначене апеляційним судом покарання у виді його реального відбування є безпідставним, а застосування місцевим судом інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням – обґрунтоване.
Верховний Суд дійшов висновку, що призначене засудженому апеляційним судом покарання відповідає вимогам закону. Адже апеляційний суд, зокрема, врахував відсутність обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. При цьому визнав необґрунтованим визнання місцевим судом такої пом’якшуючої покарання обставини, як щире каяття, оскільки матеріали кримінального провадження не містять даних на підтвердження того, що обвинувачений вживав заходів для виправлення наслідків вчиненого, а викрадене майно потерпілим повернули правоохоронці.
Постанова ККС ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 953/6840/22 (провадження № 51-4139км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114052566.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/.
У Верховному Суді відбудеться круглий стіл, присвячений другій річниці з дня прийняття Закону України «Про медіацію»
16 листопада 2023 року у Верховному Суді відбудеться круглий стіл «Судова влада та медіація: точки перетину», організований спільно проєктом ЄС «Право-Justice» та ВС. У заході візьмуть участь судді Верховного Суду, апеляційних і місцевих судів, медіатори, адвокати, інші зацікавлені особи.
Під час круглого столу буде виголошено доповідь «Два роки застосування Закону України "Про медіацію": здобутки та виклики», а також відбудеться модерована дискусія на тему «Роль судової влади у розвитку медіації».
Заплановано обговорити такі питання:
– як суди можуть сприяти вирішенню спорів шляхом медіації в досудовому та позасудовому порядку;
– як суди можуть співпрацювати з медіаторами та медіаційними організаціями для покращення доступу громадян до медіаційних послуг;
– які законодавчі зміни можуть бути запроваджені для сприяння розвитку медіації в контексті судової системи.
Круглий стіл триватиме з 10:00 до 13:00 у приміщенні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за адресою: просп. Повітрофлотський, 28, м. Київ, а також в онлайн-режимі.
До перегляду заходу можна буде приєднатися на офіційному ютуб-каналі Верховного Суду – https://www.youtube.com/@supremecourtua.
Акредитація представників ЗМІ – до 18:00 15 листопада 2023 року (тел.: (044) 591-09-87).
16 листопада 2023 року у Верховному Суді відбудеться круглий стіл «Судова влада та медіація: точки перетину», організований спільно проєктом ЄС «Право-Justice» та ВС. У заході візьмуть участь судді Верховного Суду, апеляційних і місцевих судів, медіатори, адвокати, інші зацікавлені особи.
Під час круглого столу буде виголошено доповідь «Два роки застосування Закону України "Про медіацію": здобутки та виклики», а також відбудеться модерована дискусія на тему «Роль судової влади у розвитку медіації».
Заплановано обговорити такі питання:
– як суди можуть сприяти вирішенню спорів шляхом медіації в досудовому та позасудовому порядку;
– як суди можуть співпрацювати з медіаторами та медіаційними організаціями для покращення доступу громадян до медіаційних послуг;
– які законодавчі зміни можуть бути запроваджені для сприяння розвитку медіації в контексті судової системи.
Круглий стіл триватиме з 10:00 до 13:00 у приміщенні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за адресою: просп. Повітрофлотський, 28, м. Київ, а також в онлайн-режимі.
До перегляду заходу можна буде приєднатися на офіційному ютуб-каналі Верховного Суду – https://www.youtube.com/@supremecourtua.
Акредитація представників ЗМІ – до 18:00 15 листопада 2023 року (тел.: (044) 591-09-87).
Верховний Суд опублікував огляд актуальної судової практики ККС ВС за вересень 2023 року
Пропонуємо ознайомитися з черговим оглядом судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду – https://is.gd/2GsH6d.
В огляді відображено найважливіші правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах ККС ВС, ухвалених у вересні 2023 року, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків необхідно виокремити такі.
У сфері кримінального права:
– встановлено, що вирішуючи питання про те, чи перебувала особа, яка спричинила смерть потерпілому, в стані необхідної оборони, якщо експерт не зміг установити точний час смерті потерпілого, суд має враховувати вимоги ч. 4 ст. 17 КПК України та виходити з такого часу смерті, який є найбільш сприятливим для засудженої особи;
– акцентовано на тому, що батько трьох дітей, який не сплачував аліменти упродовж тривалого часу на їх утримання, мотивуючи це тим, що він не може працевлаштуватися за кордоном у зв’язку з обмеженням права чоловіків на виїзд за межі території України, вчинив злісне невиконання особою свого обов'язку зі сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (ст. 164 КК України).
У сфері кримінального процесуального права:
– констатовано, що слідчий, прокурор не зобов’язані забезпечувати присутність захисника під час проведення обшуку житла, участь якого під час проведення цієї слідчої дії не є обов’язковою, однак слідчий, прокурор не має права заборонити учасникам обшуку користуватися правовою допомогою адвоката або представника та зобов’язаний допустити такого адвоката або представника до обшуку на будь-якому етапі його проведення;
– встановлено, що подання апеляційної скарги в межах неправильно роз’ясненого суддею строку на апеляційне оскарження судового рішення не свідчить про недотримання особою процесуально визначеного строку оскарження.
Упродовж вересня 2023 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
Пропонуємо ознайомитися з черговим оглядом судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду – https://is.gd/2GsH6d.
В огляді відображено найважливіші правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах ККС ВС, ухвалених у вересні 2023 року, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків необхідно виокремити такі.
У сфері кримінального права:
– встановлено, що вирішуючи питання про те, чи перебувала особа, яка спричинила смерть потерпілому, в стані необхідної оборони, якщо експерт не зміг установити точний час смерті потерпілого, суд має враховувати вимоги ч. 4 ст. 17 КПК України та виходити з такого часу смерті, який є найбільш сприятливим для засудженої особи;
– акцентовано на тому, що батько трьох дітей, який не сплачував аліменти упродовж тривалого часу на їх утримання, мотивуючи це тим, що він не може працевлаштуватися за кордоном у зв’язку з обмеженням права чоловіків на виїзд за межі території України, вчинив злісне невиконання особою свого обов'язку зі сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (ст. 164 КК України).
У сфері кримінального процесуального права:
– констатовано, що слідчий, прокурор не зобов’язані забезпечувати присутність захисника під час проведення обшуку житла, участь якого під час проведення цієї слідчої дії не є обов’язковою, однак слідчий, прокурор не має права заборонити учасникам обшуку користуватися правовою допомогою адвоката або представника та зобов’язаний допустити такого адвоката або представника до обшуку на будь-якому етапі його проведення;
– встановлено, що подання апеляційної скарги в межах неправильно роз’ясненого суддею строку на апеляційне оскарження судового рішення не свідчить про недотримання особою процесуально визначеного строку оскарження.
Упродовж вересня 2023 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
