Огляд судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за липень 2023 року: https://is.gd/fJfSuC.
В огляді відображено найважливіші правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків слід виокремити такі.
У сфері кримінального права:
– встановлено, що внесення грошових коштів, предмета застави, на спеціальний рахунок для збору коштів на підтримку Збройних Сил України не безпосередньо засудженим, а заставодавцем за згодою засудженого та в його інтересах може враховуватися судом під час призначення покарання як обставина, що його пом’якшує;
– акцентовано на тому, що звільнення від відбування покарання з випробуванням особи, яка з використанням умов воєнного стану за грошову винагороду та за попередньою змовою з іншими особами здійснювала незаконне переправлення через державний кордон України осіб, які намагалися ухилитися від мобілізації, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність;
– вирішено питання про кваліфікацію дії лікаря-хірурга за ст. 140 КК України у разі необережного співзаподіяння з іншим лікарем смерті хворому.
У сфері кримінального процесуального права:
– встановлено, що рішення суду про застосування до неосудного виду примусового заходу медичного характеру, який є більш суворим порівняно з тим, що визначено цій особі у висновку судово-психіатричної експертизи, повинно бути належно мотивовано в ухвалі про застосування такого заходу;
– констатовано, що положення ст. 577 КПК України щодо зарахування строку тримання під вартою на території запитуваної держави до загального строку відбування покарання, призначеного вироком суду України, підлягають застосуванню, зокрема, у випадках, коли особа утримувалася під вартою на території запитуваної держави у зв’язку з вирішенням питання про її видачу, але не була видана в Україну.
Упродовж липня 2023 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
В огляді відображено найважливіші правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків слід виокремити такі.
У сфері кримінального права:
– встановлено, що внесення грошових коштів, предмета застави, на спеціальний рахунок для збору коштів на підтримку Збройних Сил України не безпосередньо засудженим, а заставодавцем за згодою засудженого та в його інтересах може враховуватися судом під час призначення покарання як обставина, що його пом’якшує;
– акцентовано на тому, що звільнення від відбування покарання з випробуванням особи, яка з використанням умов воєнного стану за грошову винагороду та за попередньою змовою з іншими особами здійснювала незаконне переправлення через державний кордон України осіб, які намагалися ухилитися від мобілізації, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність;
– вирішено питання про кваліфікацію дії лікаря-хірурга за ст. 140 КК України у разі необережного співзаподіяння з іншим лікарем смерті хворому.
У сфері кримінального процесуального права:
– встановлено, що рішення суду про застосування до неосудного виду примусового заходу медичного характеру, який є більш суворим порівняно з тим, що визначено цій особі у висновку судово-психіатричної експертизи, повинно бути належно мотивовано в ухвалі про застосування такого заходу;
– констатовано, що положення ст. 577 КПК України щодо зарахування строку тримання під вартою на території запитуваної держави до загального строку відбування покарання, призначеного вироком суду України, підлягають застосуванню, зокрема, у випадках, коли особа утримувалася під вартою на території запитуваної держави у зв’язку з вирішенням питання про її видачу, але не була видана в Україну.
Упродовж липня 2023 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
Огляд практики Європейського суду з прав людини за рішеннями, ухваленими впродовж червня 2023 року: https://is.gd/zBq7LX.
Серед іншого, звертаємо увагу на висновки ЄСПЛ в таких справах.
У справі ZHABLYANOV v. Bulgaria заявник – віцеспікер парламенту скаржився за ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (свобода вираження поглядів) на його усунення з посади з огляду на висловлені схвальні заяви щодо комуністичного режиму та характерної йому системи «правосуддя».
Констатуючи в цій справі відсутність порушення вимог ст. 10 Конвенції, ЄСПЛ, зокрема, виснував, що вислови заявника слід розглядати як зневагу до жертв комуністичного режиму, а також як такі, що суперечать цінностям, покладеним в основу Конвенції, а тому не потребують посиленого захисту, який зазвичай надає ЄСПЛ заявам з питань, що становлять інтерес для громадськості.
Відповідно до обставин розглянутої ЄСПЛ в означений період справи ISPIRYAN v. Lithuania заявницю було звільнено з посади директора школи на підставі втрати довіри через порушене проти неї та триваюче кримінальне провадження за підозрою в одержанні незаконної винагороди. Заявниця стверджувала, що таке втручання становило порушення презумпції невинуватості щодо неї в контексті вимог п. 2 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Розглядаючи цю справу, ЄСПЛ, серед іншого, зазначив, що він не міг визнати, що той факт, що заявницю було звільнено з посади на підставі втрати довіри під час кримінального провадження проти неї, сам по собі був несумісним із принципом презумпції невинуватості. Окрім того, ЄСПЛ не встановив, що будь-яка з оскаржуваних заяв органів влади, висловлена в процесі звільнення щодо заявниці, прочитана в контексті, у якому вона була зроблена, свідчила, що муніципальна влада поводилася з нею так, ніби вона була винною.
Ураховуючи ці та інші висновки у справі, ЄСПЛ констатував відсутність порушення.
У справі PITSILADI AND VASILELLIS v. Greece заявники скаржилися в контексті вимог ст. 2 Конвенції (право на життя) на неналежне національне законодавство, що не передбачало можливості доступу до пожертв, зібраних на лікування їхньої тяжко хворої дитини за кордоном. Через декілька днів після набрання чинності законодавчих змін, які надавали такий доступ, дитина померла.
Розглядаючи цю справу, ЄСПЛ вказав, що перелік правил, які регулювали збір коштів та умови отримання доступу до зібраних пожертв, був спрямований на забезпечення правової визначеності й захист донорів, а також на запобігання шахрайства і зловживань суспільною щедрістю, а заявникам так само було доступним законодавство, відповідно до якого вони могли звернутись із запитом про надання фінансування лікування їхнього сина за кордоном до спеціальних комітетів з питань охорони здоров’я, проте вони цього не зробили.
Ураховуючи ці та інші обставини зазначеної справи, ЄСПЛ не встановив порушення вимог ст. 2 Конвенції.
Серед іншого, звертаємо увагу на висновки ЄСПЛ в таких справах.
У справі ZHABLYANOV v. Bulgaria заявник – віцеспікер парламенту скаржився за ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (свобода вираження поглядів) на його усунення з посади з огляду на висловлені схвальні заяви щодо комуністичного режиму та характерної йому системи «правосуддя».
Констатуючи в цій справі відсутність порушення вимог ст. 10 Конвенції, ЄСПЛ, зокрема, виснував, що вислови заявника слід розглядати як зневагу до жертв комуністичного режиму, а також як такі, що суперечать цінностям, покладеним в основу Конвенції, а тому не потребують посиленого захисту, який зазвичай надає ЄСПЛ заявам з питань, що становлять інтерес для громадськості.
Відповідно до обставин розглянутої ЄСПЛ в означений період справи ISPIRYAN v. Lithuania заявницю було звільнено з посади директора школи на підставі втрати довіри через порушене проти неї та триваюче кримінальне провадження за підозрою в одержанні незаконної винагороди. Заявниця стверджувала, що таке втручання становило порушення презумпції невинуватості щодо неї в контексті вимог п. 2 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Розглядаючи цю справу, ЄСПЛ, серед іншого, зазначив, що він не міг визнати, що той факт, що заявницю було звільнено з посади на підставі втрати довіри під час кримінального провадження проти неї, сам по собі був несумісним із принципом презумпції невинуватості. Окрім того, ЄСПЛ не встановив, що будь-яка з оскаржуваних заяв органів влади, висловлена в процесі звільнення щодо заявниці, прочитана в контексті, у якому вона була зроблена, свідчила, що муніципальна влада поводилася з нею так, ніби вона була винною.
Ураховуючи ці та інші висновки у справі, ЄСПЛ констатував відсутність порушення.
У справі PITSILADI AND VASILELLIS v. Greece заявники скаржилися в контексті вимог ст. 2 Конвенції (право на життя) на неналежне національне законодавство, що не передбачало можливості доступу до пожертв, зібраних на лікування їхньої тяжко хворої дитини за кордоном. Через декілька днів після набрання чинності законодавчих змін, які надавали такий доступ, дитина померла.
Розглядаючи цю справу, ЄСПЛ вказав, що перелік правил, які регулювали збір коштів та умови отримання доступу до зібраних пожертв, був спрямований на забезпечення правової визначеності й захист донорів, а також на запобігання шахрайства і зловживань суспільною щедрістю, а заявникам так само було доступним законодавство, відповідно до якого вони могли звернутись із запитом про надання фінансування лікування їхнього сина за кордоном до спеціальних комітетів з питань охорони здоров’я, проте вони цього не зробили.
Ураховуючи ці та інші обставини зазначеної справи, ЄСПЛ не встановив порушення вимог ст. 2 Конвенції.
ВП ВС визначила, чи може особа, яка перебуває на службі в органах місцевого самоврядування, набути право на заняття адвокатською діяльністю
Законодавство України не обмежує осіб, які перебувають на службі в органах місцевого самоврядування, у праві брати участь у відповідних процедурах добору, складати присягу адвоката України та отримувати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Обставини несумісності можуть виникнути після складання присяги й отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю в особи, яка вже набула статус адвоката, однак такі обставини можуть бути усунені адвокатом шляхом подання ним заяви про зупинення адвокатської діяльності до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця у триденний строк з дня виникнення таких обставин.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом начальника відділу реєстрації проживання особи управління державної реєстрації Тернопільської міської ради (позивач) до Ради адвокатів Тернопільської області про визнання протиправним та скасування рішення цієї Ради про видачу позивачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю за умови, що він усуне обставини несумісності, пов’язані з його перебуванням на службі в органах місцевого самоврядування, зокрема з роботою в Тернопільській міській раді. Такі дії, на переконання позивача, є посяганням на його законне право на заняття адвокатською діяльністю.
Суд апеляційної інстанції задовольнив позовні вимоги, вказавши, зокрема, що жодний нормативний акт не обмежує осіб, які перебувають на службі в органах місцевого самоврядування, у праві брати участь у відповідних процедурах добору та отримувати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Розглядаючи спір, Велика Палата ВС зауважила, що на посадових осіб місцевого самоврядування поширюються вимоги щодо несумісності, встановлені п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто особа, яка перебуває на службі в органах місцевого самоврядування, не може займатися адвокатською діяльністю або виконувати іншу оплачувану роботу.
Водночас обмеження і способи їх усунення, закріплені у ст. 7 вказаного Закону, встановлені для осіб, які вже мають статус адвоката та бажають займатись іншою (несумісною з діяльністю адвоката) діяльністю, а не для інших осіб, які бажають стати адвокатами.
За положеннями ч. 2 ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», обставини несумісності, встановлені ч. 1 цієї статті, можуть бути усунені адвокатом шляхом подання ним заяви про зупинення адвокатської діяльності до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця у триденний строк з дня виникнення таких обставин.
Оцінка несумісності займаних особою посад з адвокатською діяльністю, крім посад осіб, які, як і адвокати, беруть участь у здійсненні правосуддя, не покладається на раду адвокатів регіону при вирішенні питання про допуск особи до складання кваліфікаційного іспиту, стажування, складання присяги адвоката України й отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Тож ВП ВС зауважила, що якщо особа відповідає встановленим ч. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вимогам, не працює на посадах судді чи прокурора, пройшла всі необхідні етапи процесу набуття статусу адвоката, то орган адвокатського самоврядування, наділений повноваженнями приймати присягу адвоката України, не має права їй відмовити.
Постанова ВП ВС від 6 липня 2023 року у справі № 500/4859/21 (провадження № 11-82апп23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112939036#.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Законодавство України не обмежує осіб, які перебувають на службі в органах місцевого самоврядування, у праві брати участь у відповідних процедурах добору, складати присягу адвоката України та отримувати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Обставини несумісності можуть виникнути після складання присяги й отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю в особи, яка вже набула статус адвоката, однак такі обставини можуть бути усунені адвокатом шляхом подання ним заяви про зупинення адвокатської діяльності до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця у триденний строк з дня виникнення таких обставин.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом начальника відділу реєстрації проживання особи управління державної реєстрації Тернопільської міської ради (позивач) до Ради адвокатів Тернопільської області про визнання протиправним та скасування рішення цієї Ради про видачу позивачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю за умови, що він усуне обставини несумісності, пов’язані з його перебуванням на службі в органах місцевого самоврядування, зокрема з роботою в Тернопільській міській раді. Такі дії, на переконання позивача, є посяганням на його законне право на заняття адвокатською діяльністю.
Суд апеляційної інстанції задовольнив позовні вимоги, вказавши, зокрема, що жодний нормативний акт не обмежує осіб, які перебувають на службі в органах місцевого самоврядування, у праві брати участь у відповідних процедурах добору та отримувати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Розглядаючи спір, Велика Палата ВС зауважила, що на посадових осіб місцевого самоврядування поширюються вимоги щодо несумісності, встановлені п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто особа, яка перебуває на службі в органах місцевого самоврядування, не може займатися адвокатською діяльністю або виконувати іншу оплачувану роботу.
Водночас обмеження і способи їх усунення, закріплені у ст. 7 вказаного Закону, встановлені для осіб, які вже мають статус адвоката та бажають займатись іншою (несумісною з діяльністю адвоката) діяльністю, а не для інших осіб, які бажають стати адвокатами.
За положеннями ч. 2 ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», обставини несумісності, встановлені ч. 1 цієї статті, можуть бути усунені адвокатом шляхом подання ним заяви про зупинення адвокатської діяльності до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця у триденний строк з дня виникнення таких обставин.
Оцінка несумісності займаних особою посад з адвокатською діяльністю, крім посад осіб, які, як і адвокати, беруть участь у здійсненні правосуддя, не покладається на раду адвокатів регіону при вирішенні питання про допуск особи до складання кваліфікаційного іспиту, стажування, складання присяги адвоката України й отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Тож ВП ВС зауважила, що якщо особа відповідає встановленим ч. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вимогам, не працює на посадах судді чи прокурора, пройшла всі необхідні етапи процесу набуття статусу адвоката, то орган адвокатського самоврядування, наділений повноваженнями приймати присягу адвоката України, не має права їй відмовити.
Постанова ВП ВС від 6 липня 2023 року у справі № 500/4859/21 (провадження № 11-82апп23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112939036#.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Огляд актуальної судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за липень 2023 року: https://is.gd/PU978E.
В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі:
– у спорах про захист честі, гідності та ділової репутації звернено увагу на те, що поширення (розміщення) особою фото в соціальній мережі в інтернеті без обмеження кола користувачів, які можуть переглядати це фото, є публічним показом фото, який здійснює ця особа самостійно. Тож використання таких фото іншими особами є правомірним, адже попереднє поширення (розміщення) у соціальній мережі було публічним і за згодою особи, яка своїми діями зробила таку інформацію відкритою. У разі якщо фото були відкриті лише для певного кола користувачів, то публічного розповсюдження таких фото не було, а отже їх використання без згоди особи є неправомірним;
– у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, акцентовано, що розмір збитків у разі вилучення товару за рішенням суду визначається судом з урахуванням ринкових цін, що існували в місці, де зобов’язання має бути виконане, на день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом, а не на день придбання майна. Суд має підстави визначити розмір збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення, якщо на момент ухвалення рішення відповідні ціни істотно зросли порівняно з датою подання позову. Застосування цього правила здійснюється не за ініціативою суду (що було б порушенням принципу диспозитивності процесу), а лише за позовом кредитора (позивача);
– у спорах, що виникають із трудових правовідносин, зазначено, що при вирішенні спору щодо правомірності проведення службового розслідування стосовно директора комунального підприємства визначальним є не тільки належність такої особи до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, але й наявність однієї або декількох підстав для ініціювання та проведення службового розслідування, передбачених п. 1 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950. Повноваження щодо видання розпоряджень про проведення службових розслідувань стосовно осіб, які очолюють комунальні підприємства, засновником яких є міська рада, належать міському голові як очільнику органу місцевого самоврядування;
– у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, вказано, що спадкоємці (дружина, батьки та діти) чоловіка, якого записано після його смерті батьком дитини, можуть оспорювати його батьківство, якщо він не знав або не міг знати про вагітність жінки, з якою перебував у шлюбі, згідно з ч. 3 ст. 137 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону;
– у спорах, що стосуються питань процесуального права, акцентовано, що сам по собі факт, що майнова шкода, завдана суб'єкту владних повноважень його працівником під час проходження публічної служби, не змінює правової природи спору, який стосується відшкодування шкоди в порядку регресу на підставі статей 1172, 1191 ЦК України, та не перетворює такий спір на публічно-правовий;
– у спорах щодо розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС наголошено, що розрахунок заборгованості за аліментами боржника, який веде особисте селянське господарство, державному виконавцю потрібно проводити за загальним правилом – виходячи з фактичного заробітку (доходу) (ч. 1 ст. 195 СК України), а не із застосуванням положень ч. 2 ст. 195 СК України, виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.
В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі:
– у спорах про захист честі, гідності та ділової репутації звернено увагу на те, що поширення (розміщення) особою фото в соціальній мережі в інтернеті без обмеження кола користувачів, які можуть переглядати це фото, є публічним показом фото, який здійснює ця особа самостійно. Тож використання таких фото іншими особами є правомірним, адже попереднє поширення (розміщення) у соціальній мережі було публічним і за згодою особи, яка своїми діями зробила таку інформацію відкритою. У разі якщо фото були відкриті лише для певного кола користувачів, то публічного розповсюдження таких фото не було, а отже їх використання без згоди особи є неправомірним;
– у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, акцентовано, що розмір збитків у разі вилучення товару за рішенням суду визначається судом з урахуванням ринкових цін, що існували в місці, де зобов’язання має бути виконане, на день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом, а не на день придбання майна. Суд має підстави визначити розмір збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення, якщо на момент ухвалення рішення відповідні ціни істотно зросли порівняно з датою подання позову. Застосування цього правила здійснюється не за ініціативою суду (що було б порушенням принципу диспозитивності процесу), а лише за позовом кредитора (позивача);
– у спорах, що виникають із трудових правовідносин, зазначено, що при вирішенні спору щодо правомірності проведення службового розслідування стосовно директора комунального підприємства визначальним є не тільки належність такої особи до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, але й наявність однієї або декількох підстав для ініціювання та проведення службового розслідування, передбачених п. 1 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950. Повноваження щодо видання розпоряджень про проведення службових розслідувань стосовно осіб, які очолюють комунальні підприємства, засновником яких є міська рада, належать міському голові як очільнику органу місцевого самоврядування;
– у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, вказано, що спадкоємці (дружина, батьки та діти) чоловіка, якого записано після його смерті батьком дитини, можуть оспорювати його батьківство, якщо він не знав або не міг знати про вагітність жінки, з якою перебував у шлюбі, згідно з ч. 3 ст. 137 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону;
– у спорах, що стосуються питань процесуального права, акцентовано, що сам по собі факт, що майнова шкода, завдана суб'єкту владних повноважень його працівником під час проходження публічної служби, не змінює правової природи спору, який стосується відшкодування шкоди в порядку регресу на підставі статей 1172, 1191 ЦК України, та не перетворює такий спір на публічно-правовий;
– у спорах щодо розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС наголошено, що розрахунок заборгованості за аліментами боржника, який веде особисте селянське господарство, державному виконавцю потрібно проводити за загальним правилом – виходячи з фактичного заробітку (доходу) (ч. 1 ст. 195 СК України), а не із застосуванням положень ч. 2 ст. 195 СК України, виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.
Верховний Суд визначив, чи є ДСНС правоохоронним органом, а співробітник цієї служби – правоохоронцем
До правоохоронних органів слід відносити органи державної влади, визначені в законах України як правоохоронні чи такі, що здійснюють закріплену за ними на законодавчому рівні правоохоронну функцію.
При вирішенні питання про те, чи є особа працівником правоохоронного органу, необхідно виходити із системного аналізу положень Конституції України, КК України, КПК України, КУпАП, нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус того чи іншого органу державної влади, з яким особа перебуває у трудових чи службових відносинах; повноважень працівника згідно з його посадовою інструкцією, які передбачають реалізацію правоохоронної функції, зокрема вжиття визначених законом превентивних заходів і заходів примусу, а також заходів, передбачених кримінальним процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення; законодавства про пенсійне забезпечення відповідної категорії працівника.
На це звернула увагу Велика Палата Верховного Суду у справі, в якій постало питання, чи є Державна служба України з надзвичайних ситуацій правоохоронним органом, а співробітник цієї служби – правоохоронцем.
Як зазначено у вироку, головний інспектор ГУ ДСНС, майор служби цивільного захисту під час конфлікту з лейтенантом тієї ж служби заподіяв йому легкі тілесні ушкодження.
Суд першої інстанції визнав майора винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, призначив покарання у вигляді громадських робіт та звільнив від відбування цього покарання у зв’язку із закінченням строків давності. Апеляційний суд залишив вирок без змін.
Ці судові рішення оскаржив і засуджений, і прокурор. При цьому сторона обвинувачення стверджувала, що засуджений є працівником правоохоронного органу, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу).
Велика Палата ВС скасувала ухвалу апеляційного суду і направила справу на новий апеляційний розгляд, виснувавши, що в КК України не розмежовано поняття «працівник правоохоронного органу» та «працівник ДСНС», а тому положення ч. 2 ст. 365 КК України підлягають застосуванню при кваліфікації дій працівника ДСНС як працівника правоохоронного органу.
При цьому Велика Палата ВС звернула увагу на те, що під час тлумачення поняття «правоохоронний орган» може бути використане положення абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», але лише в частині правоохоронної функції, яка реалізується шляхом правозастосування.
При віднесенні того чи іншого органу влади до правоохоронних органів потрібно звернути увагу на визначення відповідного органу в спеціальному нормативно-правовому акті, що регламентує його правовий статус, та на повноваження, які цей орган здійснює.
До ознак, що характеризують працівників правоохоронних органів, слід віднести такі: вони перебувають у трудових чи службових відносинах з правоохоронними органами; за характером посади, яку обіймають, виконують правоохоронну функцію.
ДСНС як центральний орган виконавчої влади реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про пожежну і техногенну безпеку, а посадові особи ДСНС відповідно до визначеного законом правового статусу здійснюють правоохоронну функцію.
Водночас Велика Палата ВС зауважила, що суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 КК України, не можуть бути технічні працівники органів, зазначених в абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».
Постанова ВП ВС від 30 серпня 2023 року у справі № 633/195/17 (провадження № 13-39кс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396900.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
До правоохоронних органів слід відносити органи державної влади, визначені в законах України як правоохоронні чи такі, що здійснюють закріплену за ними на законодавчому рівні правоохоронну функцію.
При вирішенні питання про те, чи є особа працівником правоохоронного органу, необхідно виходити із системного аналізу положень Конституції України, КК України, КПК України, КУпАП, нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус того чи іншого органу державної влади, з яким особа перебуває у трудових чи службових відносинах; повноважень працівника згідно з його посадовою інструкцією, які передбачають реалізацію правоохоронної функції, зокрема вжиття визначених законом превентивних заходів і заходів примусу, а також заходів, передбачених кримінальним процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення; законодавства про пенсійне забезпечення відповідної категорії працівника.
На це звернула увагу Велика Палата Верховного Суду у справі, в якій постало питання, чи є Державна служба України з надзвичайних ситуацій правоохоронним органом, а співробітник цієї служби – правоохоронцем.
Як зазначено у вироку, головний інспектор ГУ ДСНС, майор служби цивільного захисту під час конфлікту з лейтенантом тієї ж служби заподіяв йому легкі тілесні ушкодження.
Суд першої інстанції визнав майора винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, призначив покарання у вигляді громадських робіт та звільнив від відбування цього покарання у зв’язку із закінченням строків давності. Апеляційний суд залишив вирок без змін.
Ці судові рішення оскаржив і засуджений, і прокурор. При цьому сторона обвинувачення стверджувала, що засуджений є працівником правоохоронного органу, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу).
Велика Палата ВС скасувала ухвалу апеляційного суду і направила справу на новий апеляційний розгляд, виснувавши, що в КК України не розмежовано поняття «працівник правоохоронного органу» та «працівник ДСНС», а тому положення ч. 2 ст. 365 КК України підлягають застосуванню при кваліфікації дій працівника ДСНС як працівника правоохоронного органу.
При цьому Велика Палата ВС звернула увагу на те, що під час тлумачення поняття «правоохоронний орган» може бути використане положення абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», але лише в частині правоохоронної функції, яка реалізується шляхом правозастосування.
При віднесенні того чи іншого органу влади до правоохоронних органів потрібно звернути увагу на визначення відповідного органу в спеціальному нормативно-правовому акті, що регламентує його правовий статус, та на повноваження, які цей орган здійснює.
До ознак, що характеризують працівників правоохоронних органів, слід віднести такі: вони перебувають у трудових чи службових відносинах з правоохоронними органами; за характером посади, яку обіймають, виконують правоохоронну функцію.
ДСНС як центральний орган виконавчої влади реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про пожежну і техногенну безпеку, а посадові особи ДСНС відповідно до визначеного законом правового статусу здійснюють правоохоронну функцію.
Водночас Велика Палата ВС зауважила, що суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 КК України, не можуть бути технічні працівники органів, зазначених в абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».
Постанова ВП ВС від 30 серпня 2023 року у справі № 633/195/17 (провадження № 13-39кс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396900.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд опублікував огляд судової практики КАС ВС за липень – серпень 2023 року
Пропонуємо ознайомитися з оглядом актуальної судової практики Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якому представлено рішення, внесені до ЄДРСР, за липень – серпень 2023 року – https://is.gd/4erNpf.
В огляді вміщено низку важливих правових позицій КАС ВС, сформульованих під час розгляду адміністративних справ, зокрема, про:
✅встановлення законодавчої заборони на період дії правового режиму воєнного стану щодо безоплатної передачі земель державної, комунальної власності у приватну власність;
✅підставу для заміни посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, на посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
✅зарахування до вислуги років на пільгових умовах (один місяць служби за три місяці) часу проходження служби, протягом якого особа брала участь в антитерористичній операції, для визначення розміру пенсії, а не для її призначення;
✅забезпечення доступності повної загальної середньої освіти;
✅відповідальність командира за своїх підлеглих;
✅дату, з якої обчислюється 1095-денний строк, упродовж якого може бути накладений штраф;
✅строк реєстрації акцизного складу;
✅документи, за допомогою яких можна підтвердити здійснення реєстраційних дій з транспортним засобом у разі відсутності реєстрових записів у Єдиному державному реєстрі транспортних засобів МВС.
Окремо наведено правові позиції з процесуальних питань щодо:
✅адміністратора підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи;
✅відшкодування витрат на професійну правничу допомогу;
✅зловживання процесуальними правами в разі подання двох однакових за змістом позовів.
Пропонуємо ознайомитися з оглядом актуальної судової практики Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якому представлено рішення, внесені до ЄДРСР, за липень – серпень 2023 року – https://is.gd/4erNpf.
В огляді вміщено низку важливих правових позицій КАС ВС, сформульованих під час розгляду адміністративних справ, зокрема, про:
✅встановлення законодавчої заборони на період дії правового режиму воєнного стану щодо безоплатної передачі земель державної, комунальної власності у приватну власність;
✅підставу для заміни посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, на посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
✅зарахування до вислуги років на пільгових умовах (один місяць служби за три місяці) часу проходження служби, протягом якого особа брала участь в антитерористичній операції, для визначення розміру пенсії, а не для її призначення;
✅забезпечення доступності повної загальної середньої освіти;
✅відповідальність командира за своїх підлеглих;
✅дату, з якої обчислюється 1095-денний строк, упродовж якого може бути накладений штраф;
✅строк реєстрації акцизного складу;
✅документи, за допомогою яких можна підтвердити здійснення реєстраційних дій з транспортним засобом у разі відсутності реєстрових записів у Єдиному державному реєстрі транспортних засобів МВС.
Окремо наведено правові позиції з процесуальних питань щодо:
✅адміністратора підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи;
✅відшкодування витрат на професійну правничу допомогу;
✅зловживання процесуальними правами в разі подання двох однакових за змістом позовів.
Верховний Суд опублікував огляд актуальної судової практики ККС ВС за серпень 2023 року
В огляді відображено найважливіші правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, ухвалених у серпні 2023 року, які матимуть значення для формування єдності судової практики – https://is.gd/RcgPaB. Серед цих висновків слід виокремити такі.
У сфері кримінального права:
– встановлено, що саме по собі бажання засудженого брати участь у воєнних діях з оборони України під час дії воєнного стану без документального підтвердження його зарахування до лав Збройних Сил України чи інших військових формувань
не є підставою звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням;
– акцентовано на тому, що якщо засуджений вчинив продовжуване кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 176 КК України, то під час кваліфікації враховується загальна сума кількісних показників, пов'язаних із кожним діянням, вчиненим особою, що утворюють це одиничне кримінальне правопорушення.
У сфері кримінального процесуального права:
– констатовано, що експерти під час проведення експертизи можуть проводити ситуаційне моделювання за умови, що вони керувалися вихідними даними, наданими слідчим, та за результатами експертизи дали відповіді лише на ті запитання, що поставив їм слідчий, а таке ситуаційне моделювання не є слідчим експериментом;
– зазначено, що суд касаційної інстанції не може скасувати судове рішення, оскаржене засудженим, якщо при новому розгляді провадження це може потягти погіршення його становища.
Упродовж серпня 2023 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
В огляді відображено найважливіші правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, ухвалених у серпні 2023 року, які матимуть значення для формування єдності судової практики – https://is.gd/RcgPaB. Серед цих висновків слід виокремити такі.
У сфері кримінального права:
– встановлено, що саме по собі бажання засудженого брати участь у воєнних діях з оборони України під час дії воєнного стану без документального підтвердження його зарахування до лав Збройних Сил України чи інших військових формувань
не є підставою звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням;
– акцентовано на тому, що якщо засуджений вчинив продовжуване кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 176 КК України, то під час кваліфікації враховується загальна сума кількісних показників, пов'язаних із кожним діянням, вчиненим особою, що утворюють це одиничне кримінальне правопорушення.
У сфері кримінального процесуального права:
– констатовано, що експерти під час проведення експертизи можуть проводити ситуаційне моделювання за умови, що вони керувалися вихідними даними, наданими слідчим, та за результатами експертизи дали відповіді лише на ті запитання, що поставив їм слідчий, а таке ситуаційне моделювання не є слідчим експериментом;
– зазначено, що суд касаційної інстанції не може скасувати судове рішення, оскаржене засудженим, якщо при новому розгляді провадження це може потягти погіршення його становища.
Упродовж серпня 2023 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
ЄСПЛ у справі GLUKHIN v. russia (№ 11519/20) оцінив застосування державою технології розпізнавання обличчя на відповідність вимогам Конвенції
Використання технології розпізнавання обличчя в реальному часі без застосування належних законодавчо визначених процедурних гарантій та механізмів наглядового контролю становить порушення вимог ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За обставинами справи, заявник – пан Ніколай Глухін – 23 серпня 2019 року провів одиночний пікет на підтримку іншого політичного активіста – пана Котова, проїхавшись у московському метро з картонною фігурою останнього в людський зріст та банером «Ви, мабуть, жартуєте. Я Константін Котов. Мені загрожує до п’яти років за статтею 212.1 за мирні протести».
Через кілька днів заявника заарештували, коли він їхав у метро.
Пан Глухін стверджував, що працівники поліції, ймовірно, з метою його ідентифікації зібрали і використали скриншоти із сайту соціальної мережі та відео з камер відеоспостереження, встановлених на станціях московського метро, якими він проїхав 23 серпня 2019 року, і через кілька днів використали технологію розпізнавання обличчя в реальному часі, щоб знайти та заарештувати заявника.
Заявник скаржився, що подальше визнання його винним у вчиненні адміністративного правопорушення за неповідомлення органів влади про його одиночний пікет та використання технології розпізнавання обличчя під час обробки його персональних даних порушили його права відповідно до Конвенції.
Здійснюючи оцінку обставин справи за ст. 10 Конвенції, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що дії заявника були його способом висловити думку з питання суспільного інтересу й нетерпимість, яку влада виявила до його одиночного пікету, що, безперечно, був мирним, не була обґрунтована «відповідними або достатніми підставами».
Звертаючись до загальних принципів, напрацьованих ЄСПЛ за ст. 8 Конвенції, цей Суд відзначив, що інституції Конвенції вважають, що моніторинг дій та переміщень фізичної особи в громадському місці за допомогою камери, яка не записувала візуальних даних, сам по собі не є формою втручання у приватне життя. Однак застереження щодо приватного життя можуть виникнути, щойно з’явиться будь-який систематичний або постійний запис таких персональних даних, зокрема фотографії ідентифікованої особи.
ЄСПЛ оцінив надані докази та пояснення сторін і констатував, що в цій справі до заявника справді було застосовано технологію розпізнавання обличчя.
ЄСПЛ вважав заходи, вжиті до заявника, «особливо нав’язливими» тому, що вони стосувалися технології розпізнавання обличчя в реальному часі. Оброблені персональні дані містили інформацію про участь заявника в мирній акції протесту, а отже розкривали його політичні погляди. Відповідно, вони належали до спеціальних категорій конфіденційних даних, які потребують підвищеного рівня захисту.
ЄСПЛ зауважив, що використання такої особливо нав’язливої технології для ідентифікації та арешту учасників мирних акцій протесту може мати негативний ефект щодо прав на свободу вираження поглядів і свободу зібрань.
За таких обставин використання технології розпізнавання обличчя для ідентифікації заявника не відповідало «нагальній суспільній потребі» та є несумісним з ідеалами й цінностями демократичного суспільства, керованого верховенством права, яке Конвенція покликана забезпечувати та підтримувати.
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/zBq7LX.
З офіційним текстом рішення ЄСПЛ у справі GLUKHIN v. russia можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням – https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-225655.
Використання технології розпізнавання обличчя в реальному часі без застосування належних законодавчо визначених процедурних гарантій та механізмів наглядового контролю становить порушення вимог ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За обставинами справи, заявник – пан Ніколай Глухін – 23 серпня 2019 року провів одиночний пікет на підтримку іншого політичного активіста – пана Котова, проїхавшись у московському метро з картонною фігурою останнього в людський зріст та банером «Ви, мабуть, жартуєте. Я Константін Котов. Мені загрожує до п’яти років за статтею 212.1 за мирні протести».
Через кілька днів заявника заарештували, коли він їхав у метро.
Пан Глухін стверджував, що працівники поліції, ймовірно, з метою його ідентифікації зібрали і використали скриншоти із сайту соціальної мережі та відео з камер відеоспостереження, встановлених на станціях московського метро, якими він проїхав 23 серпня 2019 року, і через кілька днів використали технологію розпізнавання обличчя в реальному часі, щоб знайти та заарештувати заявника.
Заявник скаржився, що подальше визнання його винним у вчиненні адміністративного правопорушення за неповідомлення органів влади про його одиночний пікет та використання технології розпізнавання обличчя під час обробки його персональних даних порушили його права відповідно до Конвенції.
Здійснюючи оцінку обставин справи за ст. 10 Конвенції, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що дії заявника були його способом висловити думку з питання суспільного інтересу й нетерпимість, яку влада виявила до його одиночного пікету, що, безперечно, був мирним, не була обґрунтована «відповідними або достатніми підставами».
Звертаючись до загальних принципів, напрацьованих ЄСПЛ за ст. 8 Конвенції, цей Суд відзначив, що інституції Конвенції вважають, що моніторинг дій та переміщень фізичної особи в громадському місці за допомогою камери, яка не записувала візуальних даних, сам по собі не є формою втручання у приватне життя. Однак застереження щодо приватного життя можуть виникнути, щойно з’явиться будь-який систематичний або постійний запис таких персональних даних, зокрема фотографії ідентифікованої особи.
ЄСПЛ оцінив надані докази та пояснення сторін і констатував, що в цій справі до заявника справді було застосовано технологію розпізнавання обличчя.
ЄСПЛ вважав заходи, вжиті до заявника, «особливо нав’язливими» тому, що вони стосувалися технології розпізнавання обличчя в реальному часі. Оброблені персональні дані містили інформацію про участь заявника в мирній акції протесту, а отже розкривали його політичні погляди. Відповідно, вони належали до спеціальних категорій конфіденційних даних, які потребують підвищеного рівня захисту.
ЄСПЛ зауважив, що використання такої особливо нав’язливої технології для ідентифікації та арешту учасників мирних акцій протесту може мати негативний ефект щодо прав на свободу вираження поглядів і свободу зібрань.
За таких обставин використання технології розпізнавання обличчя для ідентифікації заявника не відповідало «нагальній суспільній потребі» та є несумісним з ідеалами й цінностями демократичного суспільства, керованого верховенством права, яке Конвенція покликана забезпечувати та підтримувати.
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/zBq7LX.
З офіційним текстом рішення ЄСПЛ у справі GLUKHIN v. russia можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням – https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-225655.
Особу, яка не отримувала водійського посвідчення, але сіла за кермо та порушила ПДР, суд може позбавити права керувати транспортними засобами – ВС
Суд може призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами особі, визнаній винуватою в порушенні правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту (ст. 286 КК України) або в цьому ж порушенні, вчиненому в стані сп’яніння (ст. 286-1 КК України), незалежно від того, чи мала така особа на момент вчинення кримінального правопорушення отримане в передбаченому законом порядку посвідчення на право керування транспортними засобами. Про це йдеться в постанові об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
У цьому кримінальному провадженні хлопець, не маючи посвідчення водія та керуючи автомобілем, порушив Правила дорожнього руху та наїхав на пішохода, яка внаслідок дорожньо-транспортної пригоди отримала тяжкі тілесні ушкодження, від яких померла. Місцевий суд призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами. Крім того, суд звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки та поклав на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК України.
Апеляційний суд залишив цей вирок без змін.
Прокурор не погодився з таким рішенням апеляційного суду й оскаржив його до ККС ВС. На думку прокурора, зокрема, висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для призначення засудженому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами є неправильними.
ОП ККС ВС скасувала ухвалу апеляційного суду і призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції, вказавши, що призначене засудженому покарання без додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами не відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Крім того, таке покарання не є достатнім і необхідним для виправлення засудженого та запобігання новим кримінальним правопорушенням, не відповідає ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого внаслідок м’якості.
При цьому об’єднана палата звернула увагу на підвищену суспільну небезпечність дій осіб, які керують транспортними засобами, не маючи достатніх теоретичних і практичних знань та не отримавши в передбаченому законом порядку посвідчення водія, оскільки вірогідність настання ДТП в такому випадку є значно вищою, а тому попереджувальна мета додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами в такому разі набуває особливого значення.
Постанова ККС ВС від 4 вересня 2023 року у справі № 702/301/20 (провадження № 51-944кмо23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396675.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Суд може призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами особі, визнаній винуватою в порушенні правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту (ст. 286 КК України) або в цьому ж порушенні, вчиненому в стані сп’яніння (ст. 286-1 КК України), незалежно від того, чи мала така особа на момент вчинення кримінального правопорушення отримане в передбаченому законом порядку посвідчення на право керування транспортними засобами. Про це йдеться в постанові об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
У цьому кримінальному провадженні хлопець, не маючи посвідчення водія та керуючи автомобілем, порушив Правила дорожнього руху та наїхав на пішохода, яка внаслідок дорожньо-транспортної пригоди отримала тяжкі тілесні ушкодження, від яких померла. Місцевий суд призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами. Крім того, суд звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки та поклав на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК України.
Апеляційний суд залишив цей вирок без змін.
Прокурор не погодився з таким рішенням апеляційного суду й оскаржив його до ККС ВС. На думку прокурора, зокрема, висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для призначення засудженому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами є неправильними.
ОП ККС ВС скасувала ухвалу апеляційного суду і призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції, вказавши, що призначене засудженому покарання без додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами не відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Крім того, таке покарання не є достатнім і необхідним для виправлення засудженого та запобігання новим кримінальним правопорушенням, не відповідає ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого внаслідок м’якості.
При цьому об’єднана палата звернула увагу на підвищену суспільну небезпечність дій осіб, які керують транспортними засобами, не маючи достатніх теоретичних і практичних знань та не отримавши в передбаченому законом порядку посвідчення водія, оскільки вірогідність настання ДТП в такому випадку є значно вищою, а тому попереджувальна мета додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами в такому разі набуває особливого значення.
Постанова ККС ВС від 4 вересня 2023 року у справі № 702/301/20 (провадження № 51-944кмо23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396675.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
ВП ВС визначила, за яких умов член фермерського господарства має право на виділення йому у власність земельної ділянки із земель цього господарства
Велика Палата ВС дійшла висновку, що член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства й раніше не набув права на земельну частку (пай), може приватизувати цю земельну ділянку в межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством.
Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише ввійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку в передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства.
Відповідно до обставин поданої справи відповідач, який увійшов до складу членів фермерського господарства після його створення і не передавав земельну ділянку до цього господарства як засновник, звернувся до Головного управління Держгеокадастру (управління) із заявою, у якій просив передати йому у власність земельну ділянку, яка перебувала в користуванні вказаного господарства. Управління видало 12 наказів, якими передано у власність фізичним особам 12 земельних ділянок, у тому числі відповідачу.
Водночас, на думку прокурора, метою отримання земельних ділянок було не створення та ведення фермерського господарства одноосібно або із членами родини, а отримання їх безкоштовно, за пільговою процедурою поза конкурсом, без проведення земельних торгів із подальшою приватизацією. Прокурор звернуся до суду з позовом про скасування спірних наказів управління та зобов’язання відповідача повернути спірну земельну ділянку у відання держави.
Суд першої інстанції в задоволенні позову прокурора відмовив. Натомість суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу прокурора та ухвалив нове рішення про задоволення позову. ВП ВС погодилася з висновками апеляційного суду про те, що передача спірної земельної ділянки у власність відповідача та подальша реєстрація за ним права власності є незаконними.
Як уже зазначалося, член фермерського господарства, який не отримував земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства, може отримати таку земельну ділянку у власність виключно на загальних підставах.
Розглядаючи заяву громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору – суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, зокрема щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.
Апеляційний суд установив, що відповідач у заяві не зазначив про наявність у нього як фізичної особи, яка бажає створити фермерське господарство, матеріальних та трудових ресурсів для ефективного здійснення фермерської діяльності. Більше того, після передачі йому у власність спірної земельної ділянки він не здійснював фермерську діяльність, а передав цю ділянку в оренду ФОП. Тобто поведінка відповідача щодо спірної земельної ділянки не є добросовісною.
Поведінка управління у спірних правовідносинах теж не була добросовісною. Воно не пересвідчилося в дійсності спроможності та намірах відповідача вести фермерське господарство й у тому, чи не є його заява штучним використанням процедури отримання земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства поза передбаченим законом обов’язковим проведенням земельних торгів, зокрема для використання цієї ділянки іншими суб’єктами господарювання.
Постанова ВП ВС від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112516537.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – https://lpd.court.gov.ua.
Велика Палата ВС дійшла висновку, що член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства й раніше не набув права на земельну частку (пай), може приватизувати цю земельну ділянку в межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством.
Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише ввійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку в передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства.
Відповідно до обставин поданої справи відповідач, який увійшов до складу членів фермерського господарства після його створення і не передавав земельну ділянку до цього господарства як засновник, звернувся до Головного управління Держгеокадастру (управління) із заявою, у якій просив передати йому у власність земельну ділянку, яка перебувала в користуванні вказаного господарства. Управління видало 12 наказів, якими передано у власність фізичним особам 12 земельних ділянок, у тому числі відповідачу.
Водночас, на думку прокурора, метою отримання земельних ділянок було не створення та ведення фермерського господарства одноосібно або із членами родини, а отримання їх безкоштовно, за пільговою процедурою поза конкурсом, без проведення земельних торгів із подальшою приватизацією. Прокурор звернуся до суду з позовом про скасування спірних наказів управління та зобов’язання відповідача повернути спірну земельну ділянку у відання держави.
Суд першої інстанції в задоволенні позову прокурора відмовив. Натомість суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу прокурора та ухвалив нове рішення про задоволення позову. ВП ВС погодилася з висновками апеляційного суду про те, що передача спірної земельної ділянки у власність відповідача та подальша реєстрація за ним права власності є незаконними.
Як уже зазначалося, член фермерського господарства, який не отримував земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства, може отримати таку земельну ділянку у власність виключно на загальних підставах.
Розглядаючи заяву громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору – суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, зокрема щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.
Апеляційний суд установив, що відповідач у заяві не зазначив про наявність у нього як фізичної особи, яка бажає створити фермерське господарство, матеріальних та трудових ресурсів для ефективного здійснення фермерської діяльності. Більше того, після передачі йому у власність спірної земельної ділянки він не здійснював фермерську діяльність, а передав цю ділянку в оренду ФОП. Тобто поведінка відповідача щодо спірної земельної ділянки не є добросовісною.
Поведінка управління у спірних правовідносинах теж не була добросовісною. Воно не пересвідчилося в дійсності спроможності та намірах відповідача вести фермерське господарство й у тому, чи не є його заява штучним використанням процедури отримання земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства поза передбаченим законом обов’язковим проведенням земельних торгів, зокрема для використання цієї ділянки іншими суб’єктами господарювання.
Постанова ВП ВС від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112516537.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – https://lpd.court.gov.ua.
ВП ВС визначила, який суд розглядає спори щодо оскарження постанови державного виконавця про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчих провадженнях, стороною яких є боржник, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство
Спори щодо оскарження постанови державного виконавця про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчих провадженнях з примусового виконання наказів господарського суду, стороною в яких є боржник, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, підлягають розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
Велика Палата Верховного Суду вкотре зауважила, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, з дня введення в дію 21 жовтня 2019 року КУзПБ повинен здійснювати виключно господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Визначення юрисдикційності всіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який за умови своєчасного звернення може реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог.
За обставинами цієї справи, товариство, щодо якого відкрито провадження про банкрутство, звернулося до адміністративного суду з позовом до Міністерства юстиції України про скасування постанов державного виконавця стосовно поновлення вчинення виконавчих дій. Апеляційний адміністративний суд позов задовольнив, а зазначені постанови визнав протиправними та скасував.
НБУ як стягувач у виконавчому провадженні оскаржив це рішення до Верховного Суду. Скаржник посилався на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків ВС у подібних правовідносинах про те, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, має здійснювати виключно господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Велика Палата ВС вказала, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
Обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий, є участь у ньому суб’єкта владних повноважень. Однак, як зауважила ВП ВС, сама собою участь у спорі суб’єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні зважати на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
Відповідно до ч. 1, абз. 1 ч. 2 ст. 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник.
Тож з огляду на наведене ВП ВС дійшла висновку, що оскаржувані в цій справі судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції.
Постанова ВП ВС від 31 серпня 2023 року у справі № 640/26320/20 (провадження № 11-97апп23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396910.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Спори щодо оскарження постанови державного виконавця про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчих провадженнях з примусового виконання наказів господарського суду, стороною в яких є боржник, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, підлягають розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
Велика Палата Верховного Суду вкотре зауважила, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, з дня введення в дію 21 жовтня 2019 року КУзПБ повинен здійснювати виключно господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Визначення юрисдикційності всіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який за умови своєчасного звернення може реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог.
За обставинами цієї справи, товариство, щодо якого відкрито провадження про банкрутство, звернулося до адміністративного суду з позовом до Міністерства юстиції України про скасування постанов державного виконавця стосовно поновлення вчинення виконавчих дій. Апеляційний адміністративний суд позов задовольнив, а зазначені постанови визнав протиправними та скасував.
НБУ як стягувач у виконавчому провадженні оскаржив це рішення до Верховного Суду. Скаржник посилався на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків ВС у подібних правовідносинах про те, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, має здійснювати виключно господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Велика Палата ВС вказала, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
Обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий, є участь у ньому суб’єкта владних повноважень. Однак, як зауважила ВП ВС, сама собою участь у спорі суб’єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні зважати на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
Відповідно до ч. 1, абз. 1 ч. 2 ст. 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник.
Тож з огляду на наведене ВП ВС дійшла висновку, що оскаржувані в цій справі судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції.
Постанова ВП ВС від 31 серпня 2023 року у справі № 640/26320/20 (провадження № 11-97апп23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396910.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Опубліковано огляд актуальної судової практики КГС ВС щодо вручення за кордоном документів у господарських справах
Верховний Суд продовжує публікувати тематичні огляди за новим форматом.
Пропонуємо до вашої уваги огляд судової практики Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо вручення за кордоном документів у господарських справах – https://is.gd/xkfPiV.
В огляді наведено, зокрема, правові позиції щодо:
✅принципу, за яким суд обирає канал вручення документів у тому разі, коли основний та альтернативний канали, передбачені Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року, є рівнозначними;
✅вибору судом процедури вручення в разі, якщо у відносинах України з іноземною державою діють одночасно і двосторонній, і багатосторонній міжнародні договори та в жодному з них не встановлено пріоритету застосування одного з них щодо тих самих питань;
✅вимог про переклад судових документів.
Також в огляді наведено актуальну інформацію про ратифікацію / приєднання державами до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року, висловлення заперечень щодо передбачених нею каналів передачі, а також про наявність укладених між Україною та іншими державами двосторонніх договорів про правову допомогу в цивільних чи комерційних (господарських) справах. Окрім цього, огляд містить стислі висновки стосовно каналів вручення документів у господарських справах на території кожної з держав без урахування обставин певної судової справи.
Верховний Суд продовжує публікувати тематичні огляди за новим форматом.
Пропонуємо до вашої уваги огляд судової практики Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо вручення за кордоном документів у господарських справах – https://is.gd/xkfPiV.
В огляді наведено, зокрема, правові позиції щодо:
✅принципу, за яким суд обирає канал вручення документів у тому разі, коли основний та альтернативний канали, передбачені Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року, є рівнозначними;
✅вибору судом процедури вручення в разі, якщо у відносинах України з іноземною державою діють одночасно і двосторонній, і багатосторонній міжнародні договори та в жодному з них не встановлено пріоритету застосування одного з них щодо тих самих питань;
✅вимог про переклад судових документів.
Також в огляді наведено актуальну інформацію про ратифікацію / приєднання державами до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року, висловлення заперечень щодо передбачених нею каналів передачі, а також про наявність укладених між Україною та іншими державами двосторонніх договорів про правову допомогу в цивільних чи комерційних (господарських) справах. Окрім цього, огляд містить стислі висновки стосовно каналів вручення документів у господарських справах на території кожної з держав без урахування обставин певної судової справи.
Виправдовування збройної агресії та глорифікація російських загарбників: ВС залишив у силі реальне покарання засудженому
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду залишив без зміни вирок апеляційного суду, яким громадянин України був засуджений до п’яти років позбавлення волі за виправдовування збройної агресії рф проти України, глорифікацію її учасників (частини 2, 3 ст. 436-2 КК України). Як установили суди, проросійськи налаштований чоловік навесні 2022 року через заборонену в Україні соцмережу неодноразово поширював матеріали, у яких містилися виправдовування збройної агресії рф проти України та глорифікація осіб, що здійснювали таку агресію.
Колегія суддів ККС ВС погодилася з позицією апеляційного суду про незастосування до засудженого звільнення від відбування покарання з випробуванням і з тим, що реальне відбування покарання буде доцільним та відповідатиме меті його призначення.
Як вказано в постанові ККС ВС, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції неповною мірою врахував вимоги закону, які об’єктивно впливають на звільнення від відбування покарання з випробуванням, зокрема: характер і ступінь тяжкості вчинених обвинуваченим злочинів, які є нетяжким та тяжким проти миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку, а також те, що дії обвинуваченого становлять велику суспільну небезпеку, вчинені в умовах воєнного стану на території України. Апеляційний суд акцентував, що обвинувачений здійснював виправдовування збройної агресії, глорифікацію представників збройних формувань рф в період воєнного стану в Україні, що свідчить про виражені українофобські переконання, негативне ставлення до української влади та народу, підтримання російської агресії проти України.
Постанова ККС ВС від 23 серпня 2023 року справі № 204/3688/22 (провадження № 51-2399км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113064072.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду залишив без зміни вирок апеляційного суду, яким громадянин України був засуджений до п’яти років позбавлення волі за виправдовування збройної агресії рф проти України, глорифікацію її учасників (частини 2, 3 ст. 436-2 КК України). Як установили суди, проросійськи налаштований чоловік навесні 2022 року через заборонену в Україні соцмережу неодноразово поширював матеріали, у яких містилися виправдовування збройної агресії рф проти України та глорифікація осіб, що здійснювали таку агресію.
Колегія суддів ККС ВС погодилася з позицією апеляційного суду про незастосування до засудженого звільнення від відбування покарання з випробуванням і з тим, що реальне відбування покарання буде доцільним та відповідатиме меті його призначення.
Як вказано в постанові ККС ВС, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції неповною мірою врахував вимоги закону, які об’єктивно впливають на звільнення від відбування покарання з випробуванням, зокрема: характер і ступінь тяжкості вчинених обвинуваченим злочинів, які є нетяжким та тяжким проти миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку, а також те, що дії обвинуваченого становлять велику суспільну небезпеку, вчинені в умовах воєнного стану на території України. Апеляційний суд акцентував, що обвинувачений здійснював виправдовування збройної агресії, глорифікацію представників збройних формувань рф в період воєнного стану в Україні, що свідчить про виражені українофобські переконання, негативне ставлення до української влади та народу, підтримання російської агресії проти України.
Постанова ККС ВС від 23 серпня 2023 року справі № 204/3688/22 (провадження № 51-2399км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113064072.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Захист прав споживачів банківських послуг: за відсутності належних і допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача – КЦС ВС
Верховний Суд виснував, що саме банк має доводити, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; у разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів.
Сам факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; за відсутності належних і допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача, який зазвичай є «слабкою» стороною в таких цивільних відносинах, правові відносини споживача з банком фактично не є рівними.
Позивачка звернулася з позовом до банку про захист прав споживача та стягнення грошових коштів. Як стверджувала позивачка, невідомі особи шахрайськими діями заволоділи доступом до додатка банку на її телефоні й безперешкодно з боку служби безпеки банку заволоділи коштами, які були на її карткових рахунках, на суму понад 100 тис. грн. Виявивши безпідставне списання коштів, позивачка повідомила про цей факт банк і звернулася до правоохоронних органів. Однак банк відмовився добровільно повернути належні їй кошти.
При відмові в задоволенні позову апеляційний суд вважав, що спірні операції позивачка вчинила за допомогою картки, яка була додана до сервісу Google Pay, який дозволяє безконтактне зняття готівки за допомогою засобів ідентифікації (паролі, QR-код, у тому числі сформований за допомогою системи інтернет-банкінгу, CVV/CVC-кодів, тощо), без розголошення яких інша особа, навіть перевипустивши сім-картку або маючи фінансовий телефон клієнта, не змогла б ні зайти до додатка банку, ні змінити фінансовий номер клієнта, ні зняти чи переказати кошти з його рахунку.
З огляду на викладене вище Верховний Суд не погодився з такими висновками апеляційного суду й зазначив, що відповідач не надав суду належних і допустимих доказів на спростування доводів позивачки, не довів, що вона своїми діями чи бездіяльністю сприяла в доступі до власного карткового рахунку. Списання грошових коштів відбулося не за розпорядженням позивачки, і вона не повинна нести відповідальності за такі операції. Тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про задоволення позову.
Постанова КЦС ВС від 16 серпня 2023 року у справі № 176/1445/22 (провадження № 61-8249св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112872788.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд виснував, що саме банк має доводити, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; у разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів.
Сам факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; за відсутності належних і допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача, який зазвичай є «слабкою» стороною в таких цивільних відносинах, правові відносини споживача з банком фактично не є рівними.
Позивачка звернулася з позовом до банку про захист прав споживача та стягнення грошових коштів. Як стверджувала позивачка, невідомі особи шахрайськими діями заволоділи доступом до додатка банку на її телефоні й безперешкодно з боку служби безпеки банку заволоділи коштами, які були на її карткових рахунках, на суму понад 100 тис. грн. Виявивши безпідставне списання коштів, позивачка повідомила про цей факт банк і звернулася до правоохоронних органів. Однак банк відмовився добровільно повернути належні їй кошти.
При відмові в задоволенні позову апеляційний суд вважав, що спірні операції позивачка вчинила за допомогою картки, яка була додана до сервісу Google Pay, який дозволяє безконтактне зняття готівки за допомогою засобів ідентифікації (паролі, QR-код, у тому числі сформований за допомогою системи інтернет-банкінгу, CVV/CVC-кодів, тощо), без розголошення яких інша особа, навіть перевипустивши сім-картку або маючи фінансовий телефон клієнта, не змогла б ні зайти до додатка банку, ні змінити фінансовий номер клієнта, ні зняти чи переказати кошти з його рахунку.
З огляду на викладене вище Верховний Суд не погодився з такими висновками апеляційного суду й зазначив, що відповідач не надав суду належних і допустимих доказів на спростування доводів позивачки, не довів, що вона своїми діями чи бездіяльністю сприяла в доступі до власного карткового рахунку. Списання грошових коштів відбулося не за розпорядженням позивачки, і вона не повинна нести відповідальності за такі операції. Тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про задоволення позову.
Постанова КЦС ВС від 16 серпня 2023 року у справі № 176/1445/22 (провадження № 61-8249св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112872788.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд продовжує публікувати тематичні огляди в новому форматі
Пропонуємо до вашої уваги огляд судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником підприємству, установі, організації - https://is.gd/QN6Iif.
У цьому огляді наведені правові позиції щодо:
– працівників, які підлягають / не підлягають матеріальній відповідальності на підставі договору про повну матеріальну відповідальність;
– притягнення до матеріальної відповідальності службової особи, винної в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;
– відшкодування матеріальної шкоди, завданої діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;
– притягнення працівників до колективної (бригадної) матеріальної відповідальності в разі порушення порядку її встановлення.
Пропонуємо до вашої уваги огляд судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником підприємству, установі, організації - https://is.gd/QN6Iif.
У цьому огляді наведені правові позиції щодо:
– працівників, які підлягають / не підлягають матеріальній відповідальності на підставі договору про повну матеріальну відповідальність;
– притягнення до матеріальної відповідальності службової особи, винної в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;
– відшкодування матеріальної шкоди, завданої діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;
– притягнення працівників до колективної (бригадної) матеріальної відповідальності в разі порушення порядку її встановлення.
Верховний Суд підтвердив рішення судів попередніх інстанцій про притягнення до відповідальності директора діагностичного центру, який закупив реагенти для виявлення штамів коронавірусу за завищеною ціною
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій у справі про відшкодування збитків у розмірі понад 7,4 млн грн директором діагностичного центру, що закупив реагенти для виявлення штамів коронавірусу за завищеною ціною. Про це йдеться в постанові КГС ВС.
Діагностичний центр звернувся до господарського суду з позовом до директора центру про стягнення з нього 7 408 875,00 грн, які він витратив у 2021 році на реагенти для виявлення РНК коронавірусів SARS-CoV-2 та подібного SARS-CoV за вдвічі завищеною ціною.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов, мотивуючи свої рішення тим, що такі дії відповідача призвели до негативних наслідків для діагностичного центру. Відповідач оскаржив рішення в касаційній інстанції.
Касаційний господарський суд залишив його скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін. Суд зазначив, що під час застосування ст. 92 ЦК України та ст. 89 ГК України потрібно оцінювати не лише формальну сторону – дотримання посадовою особою положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників / акціонерів тощо, оскільки, якщо посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства. При цьому, вирішуючи питання відповідальності директора товариства перед товариством, суд виходить із презумпції, що він діяв у найкращих інтересах товариства, його рішення були незалежними та обґрунтованими.
З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи та беручи до уваги недоведеність і необґрунтованість відповідачем необхідності придбання реагентів саме за завищеною в два рази ціною, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про те, що відповідач, будучи директором діагностичного центру, діяв недобросовісно, нерозумно та всупереч інтересам центру, що призвело до збитків для товариства на суму 7 408 875,00 грн.
Зазначена сума є різницею між сумою, яку сплатив діагностичний центр, та сумою, яку міг не сплачувати, якби придбав товар у своїх постійних контрагентів за нижчими цінами. Тобто діагностичний центр при добросовісних і розумних діях директора в його інтересах міг не витрачати додаткові кошти на оплату реагентів. Відповідач не довів відсутності своєї вини у виникненні зазначених збитків позивача.
Верховний Суд узяв до уваги також те, що відповідач повинен був усвідомлювати, що його дії призводять до необґрунтованого та надмірного витрачання грошових коштів і негативних наслідків для позивача.
Постанова КГС ВС від 17 серпня 2023 року у cправі № 902/183/22 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113035699.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій у справі про відшкодування збитків у розмірі понад 7,4 млн грн директором діагностичного центру, що закупив реагенти для виявлення штамів коронавірусу за завищеною ціною. Про це йдеться в постанові КГС ВС.
Діагностичний центр звернувся до господарського суду з позовом до директора центру про стягнення з нього 7 408 875,00 грн, які він витратив у 2021 році на реагенти для виявлення РНК коронавірусів SARS-CoV-2 та подібного SARS-CoV за вдвічі завищеною ціною.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов, мотивуючи свої рішення тим, що такі дії відповідача призвели до негативних наслідків для діагностичного центру. Відповідач оскаржив рішення в касаційній інстанції.
Касаційний господарський суд залишив його скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін. Суд зазначив, що під час застосування ст. 92 ЦК України та ст. 89 ГК України потрібно оцінювати не лише формальну сторону – дотримання посадовою особою положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників / акціонерів тощо, оскільки, якщо посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства. При цьому, вирішуючи питання відповідальності директора товариства перед товариством, суд виходить із презумпції, що він діяв у найкращих інтересах товариства, його рішення були незалежними та обґрунтованими.
З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи та беручи до уваги недоведеність і необґрунтованість відповідачем необхідності придбання реагентів саме за завищеною в два рази ціною, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про те, що відповідач, будучи директором діагностичного центру, діяв недобросовісно, нерозумно та всупереч інтересам центру, що призвело до збитків для товариства на суму 7 408 875,00 грн.
Зазначена сума є різницею між сумою, яку сплатив діагностичний центр, та сумою, яку міг не сплачувати, якби придбав товар у своїх постійних контрагентів за нижчими цінами. Тобто діагностичний центр при добросовісних і розумних діях директора в його інтересах міг не витрачати додаткові кошти на оплату реагентів. Відповідач не довів відсутності своєї вини у виникненні зазначених збитків позивача.
Верховний Суд узяв до уваги також те, що відповідач повинен був усвідомлювати, що його дії призводять до необґрунтованого та надмірного витрачання грошових коштів і негативних наслідків для позивача.
Постанова КГС ВС від 17 серпня 2023 року у cправі № 902/183/22 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113035699.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Суд може позбавити права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю особу, яка на час вчинення кримінального правопорушення не обіймала такої посади та не займалася такою діяльністю
Згідно з положеннями ст. 55 КК України у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК України передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того, чи обвинувачений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення.
Такий висновок зробила об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у кримінальному провадженні за обвинуваченням особи в розбещенні неповнолітніх (ч. 2 ст. 156 КК України).
У цій справі чоловік був засуджений до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з навчанням та вихованням дітей, або займатися діяльністю, пов’язаною з роботою з дітьми, на строк 3 роки. Апеляційний суд змінив вирок суду першої інстанції, зокрема, виключивши з його мотивувальної та резолютивної частини призначення додаткового покарання. Прокурор оскаржив це рішення суду апеляційної інстанції до ККС ВС.
Об’єднана палата ККС ВС скасувала ухвалу апеляційного суду і призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Зокрема, колегія суддів вказала на необґрунтованість позиції апеляційного суду, який мотивував виключення додаткового покарання тим, що обвинувачений не мав і не має відповідної освіти, пов’язаної з можливістю заняття діяльністю, спрямованою на навчання та виховання дітей, і взагалі є непрацюючим. Втім, на думку ОП ККС ВС, у цьому випадку неповною мірою реалізується превентивна функція вказаного додаткового покарання.
Колегія суддів вважає, що непризначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов’язані з навчанням та вихованням дітей, або займатися діяльністю, пов’язаною з роботою з дітьми, не відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, не є достатнім і необхідним для виправлення засудженого та попередження нових кримінальних правопорушень і не відповідає ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через м’якість.
Постанова ОП ККС ВС від 4 вересня 2023 року у справі № 404/2081/22 (провадження № 51-130кмо23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396688.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Згідно з положеннями ст. 55 КК України у випадку, коли санкцією відповідної частини статті Особливої частини КК України передбачено можливість призначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд, визнаючи особу винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, має право призначити таке додаткове покарання незалежно від того, чи обвинувачений обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на час вчинення кримінального правопорушення.
Такий висновок зробила об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у кримінальному провадженні за обвинуваченням особи в розбещенні неповнолітніх (ч. 2 ст. 156 КК України).
У цій справі чоловік був засуджений до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з навчанням та вихованням дітей, або займатися діяльністю, пов’язаною з роботою з дітьми, на строк 3 роки. Апеляційний суд змінив вирок суду першої інстанції, зокрема, виключивши з його мотивувальної та резолютивної частини призначення додаткового покарання. Прокурор оскаржив це рішення суду апеляційної інстанції до ККС ВС.
Об’єднана палата ККС ВС скасувала ухвалу апеляційного суду і призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Зокрема, колегія суддів вказала на необґрунтованість позиції апеляційного суду, який мотивував виключення додаткового покарання тим, що обвинувачений не мав і не має відповідної освіти, пов’язаної з можливістю заняття діяльністю, спрямованою на навчання та виховання дітей, і взагалі є непрацюючим. Втім, на думку ОП ККС ВС, у цьому випадку неповною мірою реалізується превентивна функція вказаного додаткового покарання.
Колегія суддів вважає, що непризначення особі додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов’язані з навчанням та вихованням дітей, або займатися діяльністю, пов’язаною з роботою з дітьми, не відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, не є достатнім і необхідним для виправлення засудженого та попередження нових кримінальних правопорушень і не відповідає ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через м’якість.
Постанова ОП ККС ВС від 4 вересня 2023 року у справі № 404/2081/22 (провадження № 51-130кмо23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396688.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд опублікував дайджест правових позицій ВП ВС за серпень 2023 року
Пропонуємо до вашої уваги дайджест правових позицій Великої Палати Верховного Суду (рішення, внесені до ЄДРСР за серпень 2023 року) – https://is.gd/ewRhLa.
Серед них – позиції щодо:
✅можливості набуття права на зайняття адвокатською діяльністю особою, яка перебуває на службі в органах місцевого самоврядування;
✅обов’язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат;
✅правових наслідків відступлення права вимоги, яка припинилася;
✅права члена фермерського господарства на приватизацію земельної ділянки;
✅ефективного способу захисту щодо повернення земельної ділянки природо-заповідного фонду власнику;
✅віднесення допомоги по тимчасовій непрацездатності до виплат при звільненні, передбачених ст. 116 КЗпП України;
✅можливості укладення договору оренди земельної ділянки без застосування нормативної грошової оцінки такої ділянки при визначенні орендної плати тощо.
Пропонуємо до вашої уваги дайджест правових позицій Великої Палати Верховного Суду (рішення, внесені до ЄДРСР за серпень 2023 року) – https://is.gd/ewRhLa.
Серед них – позиції щодо:
✅можливості набуття права на зайняття адвокатською діяльністю особою, яка перебуває на службі в органах місцевого самоврядування;
✅обов’язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат;
✅правових наслідків відступлення права вимоги, яка припинилася;
✅права члена фермерського господарства на приватизацію земельної ділянки;
✅ефективного способу захисту щодо повернення земельної ділянки природо-заповідного фонду власнику;
✅віднесення допомоги по тимчасовій непрацездатності до виплат при звільненні, передбачених ст. 116 КЗпП України;
✅можливості укладення договору оренди земельної ділянки без застосування нормативної грошової оцінки такої ділянки при визначенні орендної плати тощо.
Право судді на звільнення у відставку – позиція Верховного Суду
Суддя може скористатися правом на відставку, якщо до подання відповідної заяви не допустив дій, які зумовлюють ухвалення рішення про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення судді на посаду, після якого, зокрема, процедура призначення на посаду судді є завершеною.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду. У справі, що розглядалася, позивачка оскаржила рішення Вищої ради правосуддя про відмову в задоволенні її заяви про звільнення з посади судді у відставку.
У 2009 році вона була призначена суддею Донецького окружного адміністративного суду строком на п’ять років, а у 2013-му – переведена до Окружного адміністративного суду міста Києва в межах п’ятирічного строку.
У 2016 році Вища кваліфікаційна комісія суддів України рекомендувала її для обрання суддею ОАСК безстроково, однак Вища рада правосуддя відмовила у внесенні відповідного подання Президентові України, встановивши, що порушення суддею норм процесуального права при ухваленні рішення про обмеження права громадян на мирні зібрання можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади в разі подальшого призначення її на посаду. Це рішення ВРП позивачка оскаржила у Верховному Суді.
Тоді, 4 квітня 2019 року, Велика Палата ВС ухвалила остаточне рішення про відмову в задоволенні позову.
Позивачка перебувала на посаді судді впродовж фіксованого проміжку часу, та у зв’язку із прийняттям Вищою радою правосуддя рішення про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення позивачки на посаду судді ОАСК процедура призначення її на посаду судді безстроково є завершеною.
Водночас із листопада 2017 року позивачка перебувала у відпустці по догляду за дитиною, а 15 лютого 2021 року подала заяву про звільнення з посади судді ОАСК у відставку.
Зважаючи на те, що п’ятирічний строк повноважень позивачки закінчився, а питання про призначення її безстроково було розглянуто, ВРП дійшла висновку про відсутність підстав для звільнення її у відставку.
Звернувшись до Касаційного адміністративного суду у складі ВС, позивачка просила визнати незаконним і скасувати відповідне рішення Вищої ради правосуддя та зобов’язати ВРП повторно розглянути її заяву про звільнення у відставку.
Розглянувши справу, КАС ВС відмовив у задоволенні цих вимог, а Велика Палата ВС залишила це рішення без змін.
Постанова ВП ВС від 7 вересня 2023 року у справі № 9901/400/21 (провадження № 11-45заі23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113690645.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Суддя може скористатися правом на відставку, якщо до подання відповідної заяви не допустив дій, які зумовлюють ухвалення рішення про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення судді на посаду, після якого, зокрема, процедура призначення на посаду судді є завершеною.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду. У справі, що розглядалася, позивачка оскаржила рішення Вищої ради правосуддя про відмову в задоволенні її заяви про звільнення з посади судді у відставку.
У 2009 році вона була призначена суддею Донецького окружного адміністративного суду строком на п’ять років, а у 2013-му – переведена до Окружного адміністративного суду міста Києва в межах п’ятирічного строку.
У 2016 році Вища кваліфікаційна комісія суддів України рекомендувала її для обрання суддею ОАСК безстроково, однак Вища рада правосуддя відмовила у внесенні відповідного подання Президентові України, встановивши, що порушення суддею норм процесуального права при ухваленні рішення про обмеження права громадян на мирні зібрання можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади в разі подальшого призначення її на посаду. Це рішення ВРП позивачка оскаржила у Верховному Суді.
Тоді, 4 квітня 2019 року, Велика Палата ВС ухвалила остаточне рішення про відмову в задоволенні позову.
Позивачка перебувала на посаді судді впродовж фіксованого проміжку часу, та у зв’язку із прийняттям Вищою радою правосуддя рішення про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення позивачки на посаду судді ОАСК процедура призначення її на посаду судді безстроково є завершеною.
Водночас із листопада 2017 року позивачка перебувала у відпустці по догляду за дитиною, а 15 лютого 2021 року подала заяву про звільнення з посади судді ОАСК у відставку.
Зважаючи на те, що п’ятирічний строк повноважень позивачки закінчився, а питання про призначення її безстроково було розглянуто, ВРП дійшла висновку про відсутність підстав для звільнення її у відставку.
Звернувшись до Касаційного адміністративного суду у складі ВС, позивачка просила визнати незаконним і скасувати відповідне рішення Вищої ради правосуддя та зобов’язати ВРП повторно розглянути її заяву про звільнення у відставку.
Розглянувши справу, КАС ВС відмовив у задоволенні цих вимог, а Велика Палата ВС залишила це рішення без змін.
Постанова ВП ВС від 7 вересня 2023 року у справі № 9901/400/21 (провадження № 11-45заі23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113690645.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
ЄСПЛ у справі MANOLE v. the Republic of Moldova (№ 26360/19) визнав звільнення судді за розголошення відомостей щодо її окремої думки до оприлюднення повного тексту рішення таким, що не відповідає Конвенції
Покарання у вигляді звільнення з посади судді з підстави розголошення нею ЗМІ обґрунтування своєї окремої думки до оприлюднення повного тексту рішення є надміру суворим та непропорційним покаранням у світлі вимог ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У цій справі заявниця, перебуваючи на посаді судді суду апеляційної інстанції, розглянула резонансну справу у складі колегії з трьох суддів.
Своїм рішенням колегія відхилила клопотання газети «Jurnal de Chişinău» про відновлення строку на подання апеляційної скарги у справі про наклеп за участю цієї газети та спікера парламенту Молдови. Газету зобов’язали оприлюднити спростування на телеканалі «Jurnal TV», який належав тому ж медіатресту. Заявниця додала до рішення свою окрему думку.
Резолютивна частина рішення, яка вказувала на наявність окремої думки заявниці, була зачитана на відкритому засіданні, а інформація із цього приводу була опублікована на вебсайті Міністерства юстиції.
Перед публікацією повного тексту рішення апеляційного суду із заявницею зв’язалася журналістка телеканалу «Jurnal TV», якій суддя коротко пояснила мотиви своєї окремої думки, про що «Jurnal TV» того самого дня опублікував статтю.
Згодом суддя-інспектор, підпорядкований Національній комісії із судово-правової служби (Комісія), надіслав цьому органу «доповідну записку про інформацію, поширену ЗМІ» заявницею. Встановивши, що поведінка заявниці порушує Закон про статус суддів, Комісія звернулася до Президента Республіки Молдова з проханням звільнити заявницю від обов’язків судді, яке він задовольнив у липні 2017 року.
Національні суди відхилили подальші скарги заявниці на її звільнення.
Під час перевірки пропорційності оскаржуваного втручання Європейський суд з прав людини встановив, що воно було передбачено законом і переслідувало принаймні одну із цілей, визнаних законними Конвенцією, а саме підтримання авторитету й неупередженості судової влади. Щодо того, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, ЄСПЛ зазначив, що на той час заявниця з огляду на займану посаду судді, в принципі, мала обов’язок щодо розсудливості (зокрема, висловлювань) і що судові органи повинні проявляти максимальну обачність стосовно справ, які вони розглядають, щоб зберегти свій імідж неупереджених суддів, навіть якщо їх провокують. Хоча ЄСПЛ вважав, що ця справа стосувалася питання суспільного інтересу, щодо якого зацікавленість ЗМІ в поширенні інформації значно зменшилася з плином часу, і що заявниця висловилась доволі коротко, він все ж визнав відповідними причини, наведені національними судами для застосування санкції за таку поведінку.
Стосовно накладеного покарання ЄСПЛ зауважив, що звільнення заявниці було єдиним покаранням, яке відповідно до чинного на час подій законодавства могло бути застосоване до неї. Це було дуже суворе покарання, яке обірвало її кар’єру після 18 років успішної роботи.
ЄСПЛ визнав вагомим у цій справі той факт, що коли Верховний суд розглядав скаргу заявниці, до законодавства, яке стало основою для накладення на неї санкцій, було внесено зміни таким чином, що порушення заборони на розголошення інформації суддями більше не каралися на цій правовій підставі.
Отже, ЄСПЛ дійшов висновку, що не можна вважати, що національні органи влади застосували відповідні стандарти, які випливають із прецедентної практики ЄСПЛ щодо ст. 10 Конвенції, і що в будь-якому разі санкція, застосована до заявниці, не була необхідною в демократичному суспільстві.
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/zBq7LX.
З офіційним текстом рішення MANOLE v. the Republic of Moldova можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням –
https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-225882.
Покарання у вигляді звільнення з посади судді з підстави розголошення нею ЗМІ обґрунтування своєї окремої думки до оприлюднення повного тексту рішення є надміру суворим та непропорційним покаранням у світлі вимог ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У цій справі заявниця, перебуваючи на посаді судді суду апеляційної інстанції, розглянула резонансну справу у складі колегії з трьох суддів.
Своїм рішенням колегія відхилила клопотання газети «Jurnal de Chişinău» про відновлення строку на подання апеляційної скарги у справі про наклеп за участю цієї газети та спікера парламенту Молдови. Газету зобов’язали оприлюднити спростування на телеканалі «Jurnal TV», який належав тому ж медіатресту. Заявниця додала до рішення свою окрему думку.
Резолютивна частина рішення, яка вказувала на наявність окремої думки заявниці, була зачитана на відкритому засіданні, а інформація із цього приводу була опублікована на вебсайті Міністерства юстиції.
Перед публікацією повного тексту рішення апеляційного суду із заявницею зв’язалася журналістка телеканалу «Jurnal TV», якій суддя коротко пояснила мотиви своєї окремої думки, про що «Jurnal TV» того самого дня опублікував статтю.
Згодом суддя-інспектор, підпорядкований Національній комісії із судово-правової служби (Комісія), надіслав цьому органу «доповідну записку про інформацію, поширену ЗМІ» заявницею. Встановивши, що поведінка заявниці порушує Закон про статус суддів, Комісія звернулася до Президента Республіки Молдова з проханням звільнити заявницю від обов’язків судді, яке він задовольнив у липні 2017 року.
Національні суди відхилили подальші скарги заявниці на її звільнення.
Під час перевірки пропорційності оскаржуваного втручання Європейський суд з прав людини встановив, що воно було передбачено законом і переслідувало принаймні одну із цілей, визнаних законними Конвенцією, а саме підтримання авторитету й неупередженості судової влади. Щодо того, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, ЄСПЛ зазначив, що на той час заявниця з огляду на займану посаду судді, в принципі, мала обов’язок щодо розсудливості (зокрема, висловлювань) і що судові органи повинні проявляти максимальну обачність стосовно справ, які вони розглядають, щоб зберегти свій імідж неупереджених суддів, навіть якщо їх провокують. Хоча ЄСПЛ вважав, що ця справа стосувалася питання суспільного інтересу, щодо якого зацікавленість ЗМІ в поширенні інформації значно зменшилася з плином часу, і що заявниця висловилась доволі коротко, він все ж визнав відповідними причини, наведені національними судами для застосування санкції за таку поведінку.
Стосовно накладеного покарання ЄСПЛ зауважив, що звільнення заявниці було єдиним покаранням, яке відповідно до чинного на час подій законодавства могло бути застосоване до неї. Це було дуже суворе покарання, яке обірвало її кар’єру після 18 років успішної роботи.
ЄСПЛ визнав вагомим у цій справі той факт, що коли Верховний суд розглядав скаргу заявниці, до законодавства, яке стало основою для накладення на неї санкцій, було внесено зміни таким чином, що порушення заборони на розголошення інформації суддями більше не каралися на цій правовій підставі.
Отже, ЄСПЛ дійшов висновку, що не можна вважати, що національні органи влади застосували відповідні стандарти, які випливають із прецедентної практики ЄСПЛ щодо ст. 10 Конвенції, і що в будь-якому разі санкція, застосована до заявниці, не була необхідною в демократичному суспільстві.
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/zBq7LX.
З офіційним текстом рішення MANOLE v. the Republic of Moldova можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням –
https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-225882.
