"Якби ти справді був аутистом, то любив би бюрократичні системи, бо аутисти люблять правила і структуру".

Аутисти люблять правила і структуру, тому що там є чіткість і прогнозованість. Для цього в бюрократичній системі має бути нехай і складна, але прозора та однозначна система з прописаними принципами роботи.

Але так не є.

Бюрократія тільки зовні лякає кількістю правил. Її справжня проблема — що ти опиняєшся у повній владі чиновника та системи з безліччю прихованих особистих інтересів та інших неочевидних критеріїв для рішень.

Опинитися в таких умовах — проблема майже для будь-якої людини.

про конверсію

оце буває в твітурах (де ж іще, я більше ніде не пасусь) жінки розказують якісь історії нехороші, які з ними сталися в контакті з чоловіками: стосунки хуйові, побачення всраті/крінжові/небезпечні, аб'юзивні стосунки і так далі, і якийсь відсоток коментарів обов'язково отакий:

— ЖІНКИ, ДЕ ВИ ЗНАХОДИТЕ ТАКИХ ДОВБОЙОБІВ?

хочеться спочатку закотити очі 16 разів, а потім сказать, що ніхто не застрахований ні від чого, і якщо тобі, людино добра, пощастило не бачити або ти вибрав не помічати весь крінж буття, то ми за тебе раді.

але я не до цього, а до того, що в усіх цих пошуках, знахідках і броунівському русі людей такі коментатори забувають про просту шутку, що називається конверсія людей: якщо ти [багато] дейтишся і переписуєшся, то не кожна людинка в переписці, метчах і стосунках буде 1) адекватно розкриватися, 2) виявлятися кльовою, 3) вивлятися нормальною в стосунках незалежно від їх формату.

це нормально — бо не може кожна галя бути бестік, клас і the one. таким чином ми отримуємо досвід. навіть ваша улюблена я — якийсь відсоток крінжа в якості антропологічного дослідження — це маст, я не чекала, що кожен метч і кожна людина в житті будуть неймовірними. деякі люди реально в наше життя потрапляють для досвіду)))

оскільки ми, люди, просто балакучі примати з купою багів у мозку й емоційними чорними дірами в комунікації, то так, може статися, що ми потрапляємо в контакт із дурачками, залипаємо в нього, і тільки через роки, як пощастить, розуміємо, що нас наїбунькали й це була не любов, а попайка якась (яка теж навіщось була треба, але це тема для іншого посту й розмови про відповідальність за своє же тя).

«бесит собственное душевное устройство.
бесит и огорчает до слëз.

так хотелось бы внутренне навсегда отцепиться от людей, которые так или иначе обижали, предавали, делали больно.
перестать тыкаться в них, как слепой кутëнок, в поисках обратной связи.
не строить и не поддерживать с ними никаких отношений, ничего от них не хотеть и не добирать.
не влипать в тех, кто ко мне хоть сколько-то добр и расположен, только потому, что они проявляют интерес.
не пытаться собирать из осколков собственное прошлое, как будто его можно переписать.

просто отпустить уже их всех навсегда из своей жизни, вытолкнуть из самой себя без следа, оставив только память обо всём и понимание, что любые движения навстречу небезопасны и бессмысленны.

есть всë-таки некоторая комбинация, в которые мне можно навалять безвозвратно и сходить нахуй очень надолго.
но если с человеком многое связывало, зачастую стоит ему хоть как-то на меня отозваться - я раскрываю нежное пузико и радостно хватаюсь за крохи взаимодействия, словно совершенно забыв всё остальное.
и вроде маразма у меня нет, и склероза нет, но потребность быть принятой, понятой и услышанной здесь и сейчас перевешивает всё.

а потом всегда наступает откат.
память заботливо подсовывает тысячу раз пережëванное и прожитое прошлое, впихивает в горло горький опыт, добавляет объективного настоящего, говорит с сожалением "ну ëпта, тебя жизнь ничему не учит совсем, да?"

да учит она меня, учит.
так учит, что лучше неучем безмозглым ходить, чем вот это всё.
но надежда и иллюзия, что всё ещё можно если не повернуть вспять, то хотя бы теперь перестроить и пересобрать по-людски, сильнее здравого смысла.
сегодня я нужна, со мной разговаривают, меня понимают, мне сочувствуют, меня, кажется, любят, сожалеют о не сложившемся или пытаются изо всех сил сохранить то, что хоть как-то срослось, - и всё, пропадает калабуховский дом, и единственный житель его бежит навстречу хуйне, как осиротевший щенок за погладившей рукой.

причём, я всё понимаю головой, но это не помогает.

не хочу быть такой.
не хочу с собой такой.
мышки, станьте ëжиками.
ну пожалуйста, мышки, вы же можете, едрит вашу серую мать, что ж вы такие кривые и покалеченные, вас же любая кошка норовит сожрать без соли и повторить на бис.
нафига же вы такие, бедные бестолковые мышки.

толпа целых не надкусанных ëжиков уходит в закат.
с тоской смотрю им вслед.
пипипи.
пипипи, бля.»

Коля каклєта як наслідок зневаги до бомжів

Про Колю стане зрозуміло в кінці, дочитайте, я атвічаю.

Вже більше 10 років я маю труднощі з іноземними експертами з освіти та психології. Вони приносять нам мудрість і їдуть, а те, що їхні підходи не завжди працюють, нікого не їбе.

Наприклад, я все життя спостерігав, як підлітки активно, часто агресивно, а іноді навіть осатаніло борються за статус, визнання і повагу від інших. Іноземні експерти зазвичай стверджують, що це ненормально і це треба припиняти застосуванням правил. "Якщо всі дорослі в системі виконують ці правила, діти теж будуть".

Але це не так. Правила та їхня обов'язковість — це важливо, але недостатньо. І я неодноразово спостерігав, як намагання ввести неприродні для конкретної групи правила або одразу провалюються, або призводять до формування подвійного дна, коли на словах одне, а в реальності інше, і тоді правила поступово дискредитуються, а ставлення до них стає зневажливим.

Впізнаєте?

Чому так?

Якщо ми говоримо конкретно про жорстокі конфлікти між підлітками за статус і владу, то по-перше це природно. У ссавців десятки мільйонів років розвивалася система домінування у групі, в людини вона працює дуже потужно.

А по-друге, здорові стосунки не формуються через насильство. Ми не можемо досягти толерантності та побороти насильство через покарання. Жорсткі санкції іноді необхідні, але вони мають сенс тільки як додатковий інструмент, коли все налаштовано, абсолютна більшість групи готова до людяної взаємодії, і треба тільки зупинити окремі, зовсім маргінальні, деструктивні процеси.

І в європейських та американських школах часто так і є: жорстка ієрархія підлітків і подвійне дно для імітації правил.

Але є нюанс.

У деяких із них дійсно працює взаємна повага і прийняття між дітьми. Я це бачив. Вони не воюють за статус.

Просто керівники цих шкіл неправильно або неповно розуміють, чому в них виходить, а в нас не дуже.

І от навесні 2019 року ми з нашим 10 класом поїхали до демократичної школи в Ізраїлі і я зміг порівняти на місці різницю в поведінці дітей.

Так от, більшість із нас, і Коля каклєта в тому числі, з найменшого віку соціалізувалися в суспільстві, де тебе поважають тільки якщо ти достатньо крутий. А якщо тебе не поважають, тобі жопа. Твої права і свободи будуть постійно ставити під сумнів, твої ресурси будуть забирати, а тебе — принижувати.

Почитайте у Тасі Осадчої, як ставляться до бездомних в Іспанії. Вони там люди. З ними спілкуються по-людськи і поважають як людей. І це роблять не соціальні працівники, а все суспільство. Прямий лінк на пост кину в коментарях.

Якщо ти з дитинства бачиш такі стосунки як норму, ти впевнено знаєш, що твоя людська гідність завжди залишиться з тобою. Тоді у тебе немає гострого болю всередині, який вимагає постійного самоствердження. Ти можеш просто жити і бути людиною.

А якщо ти вічно для всіх не такий і всі для всіх не такі — доводиться воювати за статус як за виживання. Так культура "повагу треба заслужити" створює культуру понтів та самоствердження за рахунок інших.

неделя прошла в битве с жкс, работе, дикой тревоге за будущее и деньге и попытках не уехать кукухой от жары